| << Назад |
Головне меню >> |
|
АКТИ РЕАГУВАННЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
|
Відповідно до ст.150 Конституції України Уповноважений з прав людини має право вносити конституційні подання до Конституційного Суду України. Це право Уповноваженого конкретизовано у ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, де зазначено: “Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб”. Конституційне подання Уповноваженого є актом реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Конституційне подання Уповноваженого з прав людини Відповідно до ст.150 Конституції України та ст.40 Закону України “Про Конституційний Суд України” звертаюсь до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) окремих положень Закону України від 21 листопада 1996 р. “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” із змінами, внесеними Законом від 17 січня 1997 р. (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., №8, ст.60 і 61), та Законом від 24 березня 1998 р. (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., №35, ст.240), щодо встановлення поетапної виплати грошових заощаджень громадян залежно від віку вкладника, суми вкладу. Підставою для подання є те, що останнім часом до Уповноваженого з прав людини, а також до органів законодавчої, виконавчої і судової влади значно зросла кількість звернень громадян стосовно захисту їх права власності та повернення особистих грошових коштів, поміщених як заощадження до установ ВАТ “Державний ощадний банк України”. Це питання систематично порушується громадянами України, засобами масової інформації та набуло вкрай негативного соціально-політичного характеру і міжнародного резонансу. У своїх листах громадяни зазначають, що всі їх звернення до місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, установ ВАТ “Державний ощадний банк України”, судів загальної юрисдикції, центральних органів виконавчої влади про виконання передбачених ст.2 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” зобов’язань держави щодо збереження заощаджень громадян та гарантії їх компенсації не знаходять позитивного вирішення. Навіть у випадках тяжкого захворювання або тривалого безробіття, смерті вкладника і необхідності його поховання та в інших крайніх випадках вкладників позбавляють права отримати особисті заощадження, поміщені в установах ощадного банку. У зв’язку з цим громадяни звертаються до Уповноваженого з прав людини з проханням відповідно до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., №20, ст.99) захистити права і свободи людини і громадянина, проголошені Конституцією України, та поставити перед Конституційним Судом України питання про неконституційність окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. Насамперед мова йде про ст.7 зазначеного Закону, якою встановлено, що заощадження громадян повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин. Перелік груп вкладників і черговість виплат грошових заощаджень, а також обсяг виплат згідно зі ст.8 Закону встановлюється Кабінетом Міністрів України у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України. У ст.8 цього ж Закону передбачається, що у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах ВАТ “Державний ощадний банк України” за місцезнаходженням вкладу частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається, виходячи з розміру державної допомоги на поховання. Уповноважений з прав людини вважає, що, встановивши ці законодавчі обмеження стосовно повернення особистих заощаджень громадян, держава брутально порушила найважливіші фундаментальні конституційні права і свободи громадян України та міжнародні стандарти у галузі прав людини. Так, за ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Ст.41 Конституції України закріплені положення, відповідно до яких кожний має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним, тому ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Ст.13, 22 Основного Закону України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності. У разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Слід особливо наголосити на порушенні вимог ст.48 Конституції України, яка передбачає право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В умовах соціально-економічної кризи, неспроможності держави забезпечити навіть прожитковий мінімум багатьом своїм громадянам грошові кошти, поміщені на особисті рахунки, є чи не єдиним джерелом забезпечення необхідного рівня життя, особливо для людей похилого віку. Аналізуючи виконання державного бюджету за останні роки, Уповноважений з прав людини з прикрістю змушена констатувати, що у державі відсутня воля і зацікавленість до виконання зобов’язань і гарантій, передбачених Законом України від 21 листопада 1996 р. “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. Про це свідчить те, що з передбачених державними бюджетами 1997–2000 рр. на погашення заборгованості з заощаджень громадян 870 млн. грн. фактично на рахунок Державного ощадного банку України перераховано лише 60 млн. грн., або 6,9%. Крім того, національне законодавство України щодо повернення громадянам їх особистих заощаджень не відповідає міжнародним стандартам та порушує вимоги ст.17 і 25 Загальної декларації прав людини 1948 р. щодо права кожної людини володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими, унеможливлення безпідставного позбавлення свого майна та права кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту людини та її сім’ї. Встановлення Постановою Верховної Ради України від 17 липня 1997 р. №472/97-ВР дискримінаційної норми щодо визначення 80-річного і більше віку для одержання власних заощаджень за середньої тривалості життя, за офіційними даними, 68,6 року, а також невиконання державою гарантій прав і свобод кожної людини, її права мирно володіти своїм майном, є грубим порушенням ст.1 і 14 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. і ст.1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованої Україною 17 липня 1997 р. Вичерпавши у власній державі всі національні засоби щодо повернення особистих заощаджень, багато громадян України скористалися своїм правом на звернення до Європейського Суду з прав людини щодо повернення своїх заощаджень. За двадцятьма зверненнями уже розпочата процедура підготовки до розгляду в Європейському Суді, що, безумовно, негативно вплине на імідж України на міжнародному рівні та врешті-решт потягне за собою виконання Україною матеріальних зобов’язань перед своїми громадянами. Зважаючи на порушення ст.3, 13, 22, 41, 48 Конституції України, та з метою повернення довіри громадян до держави, надання їм можливості забезпечити пристойні умови життя за рахунок власних грошових заощаджень Уповноважений з прав людини змушена звернутися до Конституційного Суду України з питанням про визнання неконституційними ст.7 та 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” та інших нормативно-правових актів, прийнятих на виконання цього Закону. Керуючись вимогами статей 13, 15, 39, 40, 71, 82 Закону України “Про Конституційний Суд України”, прошу визнати неконституційними: * ст.7 та 8 Закону України від 21 листопада 1996 р. “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” із змінами, внесеними згідно із законами України від 17 січня 1997 р. та від 24 березня 1998 р., а також Постанову Верховної Ради України від 17 липня 1997 р. №472/97-ВР; * постанову Кабінету Міністрів і Національного банку України від 31 жовтня 1997 р. №1210; * постанову Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. №825; * постанову Кабінету Міністрів України від 29 вересня 1998 р. №1556; * постанову Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р. №457; * постанову Кабінету Міністрів України від 17 травня 2000 р. №817.
Подання Уповноваженого з прав людини Вельмишановний Леоніде Даниловичу! До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом листопада–грудня 1999 р. неодноразово зверталися представники колективу клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти, розташованої в клінічній лікарні №2, зокрема, завідуючий кафедрою професор С.С. Леуш, ряд лікарів акушерсько-гінекологічних відділень, а також народні депутати України М.О. Габер – голова підкомітету Комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, М.В. Гуцол – секретар Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин з приводу протиправних дій Головного управління охорони здоров’я м. Києва, пов’язаних з перепрофілюванням (а фактично ліквідацією) акушерського, гінекологічного, обсерваційного відділень, а також відділення патології вагітності і наукової кафедри з переведенням у ці приміщення Київського опікового центру. Першими, хто звернув увагу на неприпустимість ліквідації цього закладу, були народні депутати Ю.Я. Йоффе і О.М. Стоян. У зв’язку з тим, що вказаними діями Головного управління охорони здоров’я м. Києва порушуються конституційні права та законні інтереси більш як 300 чоловік трудового колективу лікарні, 30 чоловік унікальної наукової кафедри, понад 1 млн. мешканців Дніпровського та Ватутінського районів, передусім жінок і дітей, яким безпосередньо надається безоплатна медична допомога у лікарні №2, Уповноважений відповідно до ст.16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрила провадження та призначила перевірку з цього питання. У ході провадження відбулися неодноразові зустрічі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з трудовими колективами клінічної лікарні №2 та наукової кафедри, опікового центру, з представниками Головного управління охорони здоров’я м. Києва та Київської міської держадміністрації, Міністерства охорони здоров’я України, народними депутатами України. 21 грудня 1999 р. було проведено також публічне провадження за участю усіх сторін, причетних до цього процесу, де кожному була надана можливість висловити свою точку зору. Ці заходи та вивчення відповідних документів дали змогу встановити таке: Головне управління охорони здоров’я м. Києва без відповідного подання та узгодження з Міністерством охорони здоров’я України, як це передбачено “Положенням про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я”, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України, погодженим з Міністерством освіти України у червні 1997 р. та зареєстрованим у Мін’юсті України 7 липня 1997 р. за №245/2049, видало накази №329 від 20 вересня 1999 p., №390 від 29 жовтня 1999 р. та №497 від 15 листопада 1999 p., згідно з якими клінічна база кафедри акушерства та гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти в складі клінічної лікарні №2, розташованої в лівобережній частині м. Києва, повинна перепрофілюватися в опіковий центр. Для цього передбачалося скорочення 65 акушерських, 65 гінекологічних та 50 ліжок патології вагітності, загалом 180 безоплатних ліжок, з переведенням медперсоналу та працівників кафедри в інші заклади охорони здоров’я. У вивільнені приміщення повинен переводитись Київський опіковий центр на 80 ліжок, який входить до складу клінічної лікарні №14, у зв’язку з її закриттям на капітальний ремонт. Названі вище накази видані Головним управлінням охорони здоров’я м. Києва з перевищенням його посадовими особами службового становища. Відповідно до п.30 ст.26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” питання створення, ліквідації, реорганізації та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади віднесено до виключної компетенції сільських, селищних та міських рад. Колектив клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 не погодився з рішенням Головного управління охорони здоров’я і вжив ряд акцій на захист своїх прав: пікетування державних установ, звернення до депутатів Верховної Ради України, в Міністерство охорони здоров’я та інші державні установи. На вимогу колективу і за дорученням депутатів Верховної Ради України, Міністерство охорони здоров’я створило авторитетну комісію, до складу якої увійшли фахівці та науковці з питань охорони здоров’я. У жовтні 1999 р. комісія Міністерства охорони здоров’я закінчила роботу і дійшла висновку, що реорганізація (ліквідація) клінічної бази кафедри акушерства та гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти у складі лікарні №2 є неприпустимою, тому що знищується одна з найкращих установ системи охорони здоров’я, визнана за наслідками передакредитаційної експертизи у травні 1999 р. такою, що відповідає вищій категорії акредитації, що може призвести до вкрай небажаних наслідків, пов’язаних із погіршенням здоров’я багатьох жінок і дітей. При цьому ущемляються права майже 1,3 млн. мешканців лівобережної частини м. Києва переважно репродуктивного віку. Саме ця частина міста активно розбудовується, а забезпеченість ліжками в пологоводопоміжних установах майже вдвічі нижча, ніж у правобережній частині, та становить відповідно 2,17 гінекологічних і 2,71 акушерських ліжок на 10 тис. населення проти відповідно 4,5 і 5,0 за нормами, визначеними постановою Кабінету Міністрів України №640 від 28 червня 1997 р. та наказами Міністерства охорони здоров’я України №347 від 11 грудня 1997 р. і №74 від 24 березня 1998 р. У разі ліквідації 180 ліжок у лікарні №2 цей показник значно погіршиться і становитиме 1,71 гінекологічних і 1,46 акушерських ліжок. З таким висновком погодилося керівництво Міністерства охорони здоров’я. Зокрема, міністр Р.В. Богатирьова та її заступник Л.В. Весельський у своїх листах на адресу головного лікаря лікарні №2 (вих. №4.40-1/1521 від 27.10.99 р., №4.40-10/2415 від 19.11.99 р.), Київської міськдержадміністрації (вих. №4.40-436 від 29.10.99 р.), Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (вих. №4.40-827 від 18.11.99 р.) категорично заперечували можливість реорганізації, тому що це, на їх думку, завдасть великої шкоди системі охорони здоров’я м. Києва. Такої ж думки дотримувався і голова Федерації профспілок України О.М. Стоян, який у листі на ім’я голови Київської міської держадміністрації О.О. Омельченка наполягав на недоцільності реорганізації. Науково-аналітичне управління Верховної Ради України, яке на запит народних депутатів глибоко проаналізувало стан справ з народжуваністю в місті Києві, пов’язавши його з демографічною ситуацією серед жінок фертильного віку (кількість їх за 1990–1999 рр. зросла з 28,2 до 29,2%) та багатьма соціальними питаннями, дійшло висновку, що “рішення ГУОЗ міста Києва щодо ліквідації акушерсько-гінекологічних відділень лікарні №2 погіршує і без того складну ситуацію (особливо для значної частини жителів Лівобережжя), що має місце у сфері акушерсько-гінекологічного обслуговування населення столиці, не є обгрунтованим у соціально-економічному плані, не відповідає ст.49 Конституції України, а також ні сучасним, ні тим більше перспективно-потенційним проблемам киян”. Такої ж позиції дотримується і Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, який у своїх листах до Кабінету Міністрів України (вих. №06-4/10-556 від 4 листопада 1999 p.) та глави Адміністрації Президента України (такий же вихідний номер) просив вжити заходів щодо недопущення брутальних порушень прав киян – жінок та дітей. Попри це Головне управління охорони здоров’я м. Києва за підтримки міськдержадміністрації зухвало нехтує передбачені Конституцією України права громадян на доступне медичне обслуговування, права на працю для членів трудового колективу та формально керується лише принципом доцільності з позицій вузьковідомчих інтересів – необхідністю розміщення опікового центру. При цьому головним аргументом висувається теза, що жінки стали менше народжувати, а тому суттєво зменшилась і потреба в пологових ліжках. Попри це, по-перше, замовчується той факт, що протягом 1991–1998 рр. у пологоводопоміжних установах міста було вже скорочено 45% ліжок, а народжуваність за той же час скоротилася на 32%. По-друге, у клінічній лікарні №2 скорочується лише 65 акушерських ліжок, а решта – 115 – це ліжка гінекологічні, обсерваційні та патології вагітності, потреба в яких в після Чорнобильської катастрофи, в умовах значного погіршення екологічних та соціальних умов і пов’язаним з ним спалахом захворюваності жінок навпаки постійно зростає. По-третє, якщо виходити не з вузьковідомчих інтересів, а з державних, то треба не ліквідовувати мережу пологоводопоміжних закладів, а створювати в них більш прийнятні умови для породіль, зокрема, спільного тримання матері з дитиною. По-четверте, ліквідація пологоводопоміжних відділень у лікарні №2 призведе до порушення одного з головних принципів організації охорони здоров’я – максимального наближення лікувальних закладів до місця проживання населення. По-п’яте, це призведе також до ліквідації однієї з найавторитетніших в Україні та за її межами наукових шкіл – Київської медичної академії, історія якої пов’язана з іменами видатних представників вітчизняного акушерства. Посадові особи Головного управління охорони здоров’я м. Києва, розуміючи, що згідно з Конституцією України не мають права скорочувати мережі медичних закладів, навмисно прикривають свої протиправні дії, називаючи їх “перепрофілюванням”. Фактично клінічна база кафедри акушерства та гінекології в складі лікарні №2 розташована в окремій будівлі і є єдиною безоплатною пологоводопоміжною установою, що функціонує в режимі швидкої допомоги в лівобережній частині м. Києва, і тому скорочення 180 акушерсько-гінекологічних ліжок та переведення всього медперсоналу в інші медичні заклади є не чим іншим як її ліквідацією, тобто скороченням мережі пологоводопоміжних закладів. Таким чином, Головним управлінням охорони здоров’я м. Києва та міськдержадміністрацією брутально порушуються вимоги ст.49 Конституції України, де записано: “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу... Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена”. Незважаючи на висновки комісії Мінохорони здоров’я, листи міністра та його заступника, посадові особи Головного управління охорони здоров’я м. Києва та держадміністрації продовжували вживати практичних заходів щодо ліквідації названої клінічної бази кафедри акушерства та гінекології, неодноразово вдавалися до різних провокаційних дій, намагалися захопити приміщення з застосуванням фізичної сили, з залученням працівників міліції, з нанесенням побоїв працівникам лікарні та застосуванням фізичної сили до народних депутатів України, примусово завезли у пологоводопоміжне відділення обладнання опікового центру, навіть доставили під стіни лікарні №2 на цілком не підготовлену базу обпечену дворічну дитину. 23 грудня 1999 p. це питання було винесено на сесію міської ради, яка без урахування інтересів мешканців м. Києва прийняла рішення на підтримку позиції Головного управління навіть без обговорення цього питання, а також всупереч висновку комісії Міністерства охорони здоров’я. Було також порушено попередні запевнення, які неодноразово публічно давались колективу лікарні №2, Уповноваженому з прав людини і народним депутатам України, про те, що весь медперсонал пологоводопоміжних служб лікарні №2 буде працевлаштований з урахуванням фаху, кваліфікації та побажань. 31 грудня 1999 р. (напередодні Нового року!) адміністрація лікарні видала наказ №291 про звільнення 94 медпрацівників “у зв’язку з закриттям акушерсько-гінекологічних відділень” і терміново видала їм трудові книжки. Уповноважений з прав людини, неупереджено вивчивши всі обставини цієї серйозної проблеми та захищаючи згідно з Конституцією права громадян України, вніс подання Генеральному прокурору України, в якому поставив питання про перевірку законності дій Головного управління охорони здоров’я і міськдержадміністрації та опротестування відповідних наказів і рішення міської ради. 5 січня 2000 р. Генеральна прокуратура України, розглянувши подання Уповноваженого, внесла два протести – на рішення міської ради від 23 грудня 1999 р. та на накази про ліквідацію пологоводопоміжних відділень лікарні №2 як таких, що не відповідають чинному законодавству. Колективи пологоводопоміжних відділень приступили до роботи, але Головне управління охорони здоров’я м. Києва свої незаконні накази до цього часу не скасовує, звільнені медпрацівники на своїх посадах не поновлені, а на 20 січня 2000 р. готується сесія міськради, де, за нашими даними, планується продублювати попереднє рішення. Таким чином, конфліктна ситуація навколо пологоводопоміжних відділень клінічної лікарні №2 з вини чиновників Київської міськдержадміністрації не нормалізована, порушені права громадян не поновлені. У даний час близько чотирьох тисяч мешканців Дніпровського та Ватутінського районів висловили свою думку про нагальну необхідність збереження пологоводопоміжної служби у лікарні №2, створили ініціативну групу для підготовки й проведення референдуму з цього питання та захисту своїх конституційних прав. Верховною Радою України 24 грудня 1999 р. створено тимчасову слідчу комісію для розслідування факту порушення працівниками органів внутрішніх справ Дніпровського району м. Києва принципу депутатської недоторканності. Прокуратура м. Києва порушила кримінальну справу за фактом нанесення побоїв працівниками міліції співробітникам лікарні. Ситуація навколо порушення конституційних прав киян стала предметом розгляду у багатьох засобах масової інформації, включаючи радіо “Свобода”, Бі-Бі-Сі, агентство “Інтерфакс-Україна” та інші, і набула широкого розголосу за кордоном, що може негативно відбитися на міжнародному іміджі України як правової держави. З метою недопущення подальшого загострення конфліктної ситуації, припинення порушення прав понад 1 млн. мешканців м. Києва, передбачених Конституцією України та Загальною декларацією прав людини, прошу Вас, шановний Леоніде Даниловичу, як гаранта Конституції вжити заходів щодо припинення протиправних дій посадових осіб Київської міськдержадміністрації, захистити брутально порушені права мешканців лівобережної частини м. Києва, зокрема жінок і дітей, та трудового колективу клінічної бази кафедри акушерства і гінекології №1 Київської медичної академії післядипломної освіти в складі лікарні №2.
Подання Уповноваженого з прав людини Шановний Валерію Павловичу! Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини комплексно вивчено стан дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина в Луганській області. Останнім часом до Уповноваженого з прав людини надійшло понад 500 звернень від мешканців Луганщини. Найбільша кількість звернень із приводу порушення прав людини надійшла з міст Луганська, Ровеньок, Антрацита, Стаханова, Алчевська і стосується у першу чергу питань порушення трудового законодавства, затримки з виплатою заробітної плати та пенсій, інших невиплат, тривалого невиконання рішень судів та оскарження їх вироків, неправомірних дій правоохоронних органів. На підставі цих звернень Уповноваженим було прийнято рішення спільно із працівниками Секретаріату вивчити стан додержання прав людини безпосередньо з виїздом до регіону. В процесі роботи в Луганській області було здійснено аналіз діяльності обласної адміністрації та деяких міських рад по роботі зі зверненнями громадян, проведені особисті прийоми громадян, відбулися зустрічі з міськими головами, депутатами рад різних рівнів, лідерами профспілок працівників вугільної промисловості, освіти та медицини, правозахисниками Луганщини. На цих зустрічах та прийомах побувало майже дві тисячі осіб, додалося близько 2,5 тис. індивідуальних та колективних звернень громадян. Перебуваючи в області, Уповноважений разом із працівниками Секретаріату відвідала найбільш складні шахтарські регіони, насамперед міста Краснодон, Стаханов, Брянку, Первомайськ, Красний Луч. Уповноважений особисто зустрілася з керівництвом і трудовими колективами закритої шахти ім. Ілліча в м. Стаханові, шахт, які ще видобувають вугілля: “Золотое” ДХК “Первомайськвугілля”, ім. Баракова та “Суходольская-Восточная” ДХК “Краснодонвугілля”, “Победа” держпідприємства “Луганськвуглебудреструктуризація”. Відбулися зустрічі з працюючими шахтарями та представниками тих, хто страйкує на своїх робочих місцях під землею. На цих шахтах до Уповноваженого з приводу тих чи інших порушень конституційних прав звернулися 1427 осіб. На підставі виявлених фактів можна констатувати, що хронічна невиплата заробітної плати, регресних виплат, одноразової допомоги внаслідок виробничих травм та професійних захворювань стали у вугільній галузі регіону звичайними явищами. Як правило, заборгованість за різними видами виплат сягає від одного до двох років. Усе це свідчить про надзвичайно складну ситуацію з дотриманням прав і свобод людини на Луганщині. Доведені до відчаю люди все частіше вдаються до акцій протесту у вигляді страйків, голодувань і навіть до актів суїциду. Уповноважений вважає, що масове та довготривале порушення прав шахтарів є одним із чинників, які призвели підприємства вугільної галузі області до стану банкрутства. Ст.27 Конституції України проголошує, що кожна людина має право на життя, а обов’язок держави – захищати життя людини. Для вугільної промисловості збереження життя працівників – дуже болюча проблема. Смертність на виробництві в цій галузі за останні десять років у розрахунку на один мільйон тонн видобутого вугілля збільшилась у п’ять разів. Тільки з початку цього р. в Україні загинуло 169 гірників. Висока смертність шахтарів унаслідок нещасних випадків на виробництві і в Луганській області. Однією з причин смертності шахтарів є недотримання вимог техніки безпеки безпосередньо на шахтах. Сьогодні тільки кожен третій шахтар забезпечений спецодягом, виділено лише 10% необхідних коштів для придбання індивідуальних засобів захисту. Держава фактично усунулась і від фінансування галузевих наукових інститутів, які займаються питаннями захисту шахтарів. Зламати ганебну тенденцію зростання загибелі людей на шахтах, забезпечити дотримання вимог ст.43 Конституції України щодо права кожного на належні, безпечні і здорові умови праці – обов’язок усіх владних структур. До Уповноваженого звернулись десятки дружин загиблих гірників. Безробітна вдова шахтаря А.А. Михалевича, який вдався до акту самоспалення біля Луганської облдержадміністрації і помер від опіків, після смерті чоловіка залишилася з трьома неповнолітніми дітьми без засобів для існування. На жаль, відповідної людської реакції владних структур до цього часу немає. Більше року ходить за “розрахунковими” грошима чоловіка вдова померлого шахтаря С.К. Шундрика, не може отримати одноразової допомоги вдова померлого внаслідок виробничої травми А.А. Небоженка, 20 місяців не отримує коштів на утримання дітей сім’я загиблого А. Кільчинського (усі – ДХК “Краснодонвугілля”). Заборговано 63,2 тис. грн. п’яти сім’ям загиблих ДХК “Донбасантрацит”. І таке ставлення до родин тих, хто загинув на виробництві, є, на жаль, типовим для багатьох шахт Луганщини. Вивчення звернень громадян до Уповноваженого з прав людини, зустрічі в трудових колективах, у тому числі на шахтах, дають підстави для висновку про масовий характер порушень у Луганській області ст.43 та 46 Конституції України, тобто права на працю, винагороду за неї та соціальний захист. У своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни звертають увагу на те, що в області велика заборгованість із заробітної плати, яка на 1 травня 1999 р. становила 602 млн. грн., у тому числі в промисловості – 372 млн., сільському господарстві – 72 млн., будівництві – 51 млн., соціально-культурній сфері – 41 млн. грн. Найбільша заборгованість у вугільній промисловості – 233 млн. грн., машинобудуванні та металообробці – 68 млн. У середньому по народногосподарському комплексу заборгованість на одного працівника становить 946 грн., або 6,5 місяця, у тому числі у вугільній промисловості – 8 місяців. З приводу затримки виплати заробітної плати до Уповноваженого звертаються не тільки окремі громадяни, а й трудові колективи. Останнім часом, а також у процесі роботи Уповноваженого з прав людини в Луганській області з цього питання до нього звернулися Рада голів профспілки працівників освіти та науки м. Краснодона, медичні працівники м. Брянки, профспілковий комітет Рубіжанського індустріально-педагогічного технікуму та інші. На підставі цих звернень Уповноваженим Верховної Ради з прав людини відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина. Велика кількість громадян Луганщини вимушена звертатися за захистом своїх законних прав до судів та правоохоронних органів. Тільки судами області у 1998 р. задоволено 10 171 позовів щодо порушення прав людини у зв’язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати (сума позовів дорівнює 13,07 млн. грн.). Але ці рішення не виконуються. І, як показала перевірка Уповноваженого, передусім, не спрацьовують існуючі механізми виконання судових рішень. В області швидко зростає кількість безробітних, яка досягла понад 100 тис. осіб (за останні чотири роки збільшилась у 12 разів). Тільки у 1998 р. без роботи опинилося додатково ще 13,7 тис. людей. Дуже високий рівень жіночого безробіття – майже 80% від загального. У зверненнях громадян до Уповноваженого з прав людини було висловлено велике занепокоєння критичною ситуацією, що склалася у м. Стаханові (рівень безробіття становить 29%, чисельність незайнятого населення досягла майже 17 тис. осіб, а нових робочих місць за останні роки створено лише 204) та в м. Брянці (рівень безробіття – 31,5%, незайнятих – 8,5 тис., нових робочих місць створено – 171). Схожа ситуація в містах Красний Луч та Антрацит, селищах міського типу Вахрушев і Біленьке. Під час зустрічей Уповноваженого з профспілковими організаціями було з’ясовано, що на Луганщині як тільки громадяни починають відстоювати свої законні права на працю, їх, як наслідок, часто-густо незаконно звільняють. Тільки судами області за 1998 р. на користь позивачів вирішено 127 позовів щодо поновлення на роботі. В Луганській області також не викорінена система, коли посадові особи органів влади чинять тиск на профспілкові організації, насамперед на незалежні профспілки, порушуючи їх повноваження щодо захисту трудових прав громадян. Як показують звернення громадян до Уповноваженого, на Луганщині незадовільний стан пенсійного забезпечення. Заборгованість з виплати пенсій на 1 червня 1999 p. становить 219,9 млн. грн., пенсіонери отримують її з затримкою до 9–10 місяців. Область за сумою заборгованості знаходиться на першому місці у державі (11% загального обсягу заборгованості із пенсій в Україні). І ситуація істотно не поліпшується. Склалася дискримінаційна практика щодо пенсіонерів за строками виплати пенсій залежно від місця проживання, що є порушенням їхніх прав. Це питання потребує вирішення не тільки в Луганській області, а й на рівні Пенсійного фонду держави. Розглядаючи проблеми Луганського регіону з точки зору дотримання конституційних прав громадян, не можна замовчувати суттєві порушення ст.50 та 66 Конституції України. В області на 1 кв. км території припадає 20 тонн шкідливих викидів у повітря, що значно перевищує цей показник в Україні. Особливо гостро стоять питання екологічної безпеки, охорони навколишнього середовища у містах Стаханові та Брянці. Реструктуризація вугільної галузі у вигляді простого фізичного закриття шахт без суворого контролю за станом довкілля, без прогнозування наслідків ліквідації шахт може спричинити екологічну катастрофу. Тривожні симптоми помітні вже сьогодні. У м. Стаханові під загрозою підтоплення опинилися 600 га землі та 2000 розташованих на цій території будівель. При цьому може виникнути небезпечний вихід на поверхню газу метану. Почався неконтрольований рух гірських порід. Як наслідок, у м. Брянці активізувався процес зсуву і деформації будівель та інженерних комунікацій. Наприклад, зруйнувалася стіна будинку СШ №3 та фундамент будинку по вул. Смоленській, за останній час шістнадцять разів руйнувався магістральний водогін, почався процес руйнації будинку дитячої лікарні. Це є наслідком підходу, коли розділ “Екологія” у кошторисах на закриття шахт фінансується на 10% від запланованого, тоді як розділ “Фізичне закриття” – майже на 50%. Недбале ставлення до навколишнього середовища може дорого обійтися мешканцям регіону та державі в цілому. Ще одна пекуча проблема Луганського регіону – туберкульоз. Увагу до неї привернули звернення громадян області, на підставі яких Уповноваженим Верховної Ради з прав людини було відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина. У процесі розгляду цього питання на Луганщині відбулися зустрічі працівників Секретаріату Уповноваженого як з медичним персоналом, так і з хворими чотирьох протитуберкульозних диспансерів та кістково-туберкульозного санаторію. Згідно з положеннями ВООЗ епідемією туберкульозу вважається стан, коли на 100 тис. населення припадає 50 хворих. У Луганській же області у 1998 р. ця цифра становить 60. У ряді регіонів області, зокрема у містах Краснодоні, Красному Лучі та Стаханові, налічується більше 80 інфікованих хворих на туберкульоз на 100 тис. населення. На Луганщині продовжує зростати захворюваність на туберкульоз (у 1998 р. вона становила 228,4 осіб на 100 тис. населення). Найбільша захворюваність спостерігається y містах Ровеньки, Алчевськ та Свердловськ, у Лутугінському, Кремінському та Троїцькому районах. Викликає занепокоєння те, що останнім часом в області виявлені випадки захворювання на цю хворобу новонароджених та цілих родин, почали систематично захворювати на неї ті, хто повинен лікувати – працівники тубдиспансерів. Удвічі збільшилась захворюваність серед дітей. Цього року триває тенденція до зростання кількості захворювань, насамперед у найбільш загрозливій, відкритій формі. Луганська область посідає в республіці друге місце за смертністю від туберкульозу, при цьому середній вік померлих дорівнює 36 років. Серед головних причин епідемії туберкульозу – погіршення соціально-економічного стану та неналежне фінансування медичних закладів. Нема коштів на придбання необхідних протитуберкульозних препаратів для профілактичного лікування навіть дітей, інфікованих на туберкульоз. У м. Брянці зовсім нема коштів на придбання хлоруючих засобів. А у Стахановському кістково-туберкульозному санаторії на момент відвідання його працівниками Секретаріату Уповноваженого з прав людини хворі понад тиждень не бачили навіть хліба. Треба зазначити, що проблема епідемії туберкульозу сьогодні не є виключно проблемою Луганщини. Вона складніша і її вирішення потребує комплексних підходів. У той же час органи влади області не докладають належних зусиль щодо забезпечення задовільного стану фінансування медицини. 29 січня 1998 р. Луганська обласна рада затвердила кошти на охорону здоров’я в розмірі 45 млн. 725 тис. грн. Однак фактично ця сфера була профінансована тільки у розмірі 33 млн. 704 тис. грн., або на 12 млн. менше. Нехтування проблемами медичних закладів та забезпечення їх необхідною кількістю кваліфікованих кадрів призвели до такого становища, коли природне скорочення стану здоров’я населення Луганщини у 1,5 раза вище, ніж у цілому в Україні. Дуже незадовільний стан фінансування дитячих лікарень, в яких на дитину щоденно виділяють лише 43 коп. на ліки та 10 коп. – на харчування. Уповноваженим також прийнято до розгляду колективні звернення мешканців м. Краснодона і м. Молодогвардійська з приводу порушення прав понад 600 громадян, хворих на цукровий діабет, щодо забезпечення їх інсуліном. Уповноважений з прав людини вважає, що існуючі недоліки у дотриманні прав людини в Луганській області у багатьох випадках є наслідком недостатньої уваги посадових осіб, органів державної влади і місцевого самоврядування до цієї важливої проблеми. Виявлені Уповноваженим під час роботи в Луганській області факти порушення прав людини ретельно обговорювалися з головою обласної державної адміністрації О.С. Єфремовим, міськими головами. Як наслідок такої співпраці – деякі з цих проблем уже вирішуються. Проблеми захисту прав і свобод людини в Луганському регіоні були порушені у виступі Уповноваженого з прав людини на виїзному засіданні Кабінету Міністрів України, яке відбулося в м. Луганську за участю Президента України Л.Д. Кучми. Згідно з п.2 ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України має вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в державі. Керуючись ст.101 Конституції України та ст.2, 13, 15, 16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, звертаюсь до Кабінету Міністрів України з проханням вжити відповідних заходів щодо усунення порушень конституційних прав і свобод людини і громадянина в Луганській області та поінформувати про це Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Подання Уповноваженого з прав людини Шановний Юрію Федоровичу! Згідно зі ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина, оскільки на адресу Секретаріату Уповноваженого надходять непоодинокі скарги від підозрюваних, обвинувачуваних та їх родичів про те, що окремими працівниками карного розшуку, ізоляторів тимчасового тримання під час допитів затриманих, з метою визнання вини вчинялись незаконні дії, які супроводжувались фізичним і психічним насильством із застосуванням тортур та поводженням, що суперечить вимогам ст.28 Конституції України. Так, до Секретаріату Уповноваженого з прав людини надійшли дві телеграми від громадянки З.І. Лазаренко, мешканки м. Красного Луча, яка повідомила, що її сина С.І. Лазаренка було жорстоко побито у приміщенні Краснолуцького міськвідділу працівниками міліції Василенком, Папетою, Васицьким та Слободанюком. При перевірці зазначеного факту з виїздом на місце опитаний С.І. Назаренко підтвердив, що до нього були застосовані заборонені законом методи слідства і пояснив, що (друкується мовою оригіналу):
Справді, під час перевірки при огляді журналу про надання медичної допомоги встановлено, що до С.І. Лазаренка працівниками ізолятора тимчасового тримання протягом трьох днів викликалась швидка медична допомога (11, 12, 13 червня 1999 р.) із лікарні м. Красниого Луча. Лікарями поставлений діагноз: струс головного мозку, садна обох передпліч та грудної клітини. 14 вересня 1999 р. представниками Уповноваженого було залучено для медичного огляду С.І. Лазаренка фельдшера ІТТ М.В. Скачкову, яка виявила на його руках шрами, на підборідді післяопераційний шрам, малочутливу ліву руку. На запитання фельдшера Скачкової Лазаренко відповів, що виявлені тілесні ушкодження йому були завдані працівниками міліції 10 червня 1999 р. у приміщенні міськвідділу м. Красного Луча при застосуванні до нього тортур під час допитів. Із акта судово-медичного огляду С.І. Лазаренка від 19 червня 1999 р., який проведено з ініціативи матері, також вбачається, що на передній поверхні грудини, променезап’ятних суглобах до нижньої третини лівого передпліччя поперечно, на поверхні правого та лівого стегна є численні кровопідтечі, синці та садна, розгинання пальців лівої кисті руки дуже обмежене. Підтвердився і факт незаконного притягнення С.І. Лазаренка до адміністративної відповідальності. З метою приховування факту побиття Лазаренка в приміщенні міськвідділу міліції, на прохання працівників карного розшуку, працівниками патрульно-постової служби міліції Пономаренком і Антипцевим було складено фіктивний рапорт про те, що С.І. Лазаренко 9 червня 1999 р. о 21 годині 30 хвилин на вулиці Хасанова м. Красного Луча перебував у нетверезому стані і порушував громадський порядок, за що 10 червня 1999 р. постановою судді Краснолуцького міського суду Лазаренка було притягнуто до адміністративної відповідальності – штрафу в розмірі 51 грн. У зв’язку зі скаргою матері Лазаренка на незаконне притягнення сина до адміністративної відповідальності за протестом прокурора м. Красного Луча постанова судді скасована і справа 2 липня 1999 р. провадженням закрита за відсутністю факту адміністративного правопорушення. Опитані під час перевірки заступник начальника карного розшуку м. Красного Луча С.А. Василенко і оперуповноважений Є.Є. Васицький категорично стверджують про те, що вони Лазаренка не били, а хто його побив, їм не відомо. Від дачі письмових пояснень працівникам Секретаріату Уповноваженого вони відмовились, що суперечить вимогам пунктів 7, 8 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та розпорядженню Міністерства внутрішніх справ України за №10/3-390 від 7.10.98 р. Інші працівники міліції, прізвища яких називались у телеграмі, на бесіду не з’явились. Характерними прикладами застосування тортур є не тільки численні скарги С.І. Лазаренка і його матері, а й заяви на ім’я прокурора м. Красного Луча громадянки В.А. Анжеурової, яка скаржилася на тих же працівників карного розшуку, що побили Лазаренка. Вона повідомила, що 2 березня 1999 р. у приміщенні міськвідділу Васицький, Василенко, Григоренко і Ковальов до її сина В.М. Анжеурова, який не визнавав себе винним у скоєнні крадіжок, також були застосовані з особливою жорстокістю тортури за таким же сценарієм, як це було з’ясовано представниками Уповноваженого з прав людини, і до С.І. Лазаренка. Цей факт підтвердив і В.М. Анжеуров при перевірці скарги матері. Викликає особливу тривогу те, що тортури до затриманих застосовували окремі посадові особи, яких закон зобов’язує наглядати за забезпеченням дотримання прав і свобод людини. Наприклад, витончено, з особливою жорстокістю заступник начальника ізолятора тимчасового тримання м. Луганська капітан міліції Р.Р. Ущеповський разом із капітаном і лейтенантом міліції карного розшуку О.В. Сербіним і К.В. Кияницьким 27–28 листопада 1998 р. у приміщенні ізолятора неодноразово били затриманого А.В. Жовтуна, вимагаючи від нього зізнання у вбивстві громадянина Ю.М. Заскалька. До А.В. Жовтуна застосовувалися такі ж катування, як і до Лазаренка і Анжеурова, за винятком того, що після застосування вже згаданих тортур зняли з нього верхній і нижній одяг, били палицею по голому тілу, після чого кінець палиці засунули йому в анальний отвір. Під час попереднього слідства вина А.В. Жовтуна не була доведена і його звільнено з-під варти. За скоєний злочин стосовно Жовтуна згадані працівники міліції притягнуті до кримінальної відповідальності за ознаками ст.166 ч.II КК України. В даний час справа розглядається Жовтневим районним судом м. Луганська. Крім цього, при перевірці ізоляторів тимчасового тримання у містах Красному Лучі та Луганську встановлено, що осіб, затриманих за підозрою у скоєнні злочину, тримають в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним правилам. Камери ізоляторів вологі, неналежно освітлені і фактично не мають доступу свіжого повітря. За поточний рік на харчування, матеріально-побутове і медичне обслуговування ізоляторів місцевим управлінням внутрішніх справ області коштів не виділялось. Затриманим харчування періодично надається за рахунок спонсорів, в основному вони отримують продукти харчування від батьків та родичів. Враховуючи викладене, вважаю, що наведені факти є грубим порушенням не тільки законодавства України, а й ст.3 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу в межах Вашої компетенції: 1. Вжити відповідних заходів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина під час проведення оперативно-розшукових дій та затримання осіб з боку працівників органів внутрішніх справ УМВС України у Луганській області. 2. Про результати та вжиті заходи прошу Вас повідомити Уповноваженого з прав людини.
Лист Уповноваженого з прав людини Шановний Борисе Івановичу! До мене звернулись матері та дружини 27 членів екіпажу теплохода «Дюбай Валюр» – громадян України стосовно затримання в Нігерії цього судна у зв’язку з виникненням спірних питань між судновласником та фрахтувальником через втрату частини вантажу за надзвичайних обставин. Попри численні звернення керівництва «Азовського морського пароплавства» та членів сімей екіпажу судна в різні інстанції, у т.ч. і до МЗС України, це питання майже рік залишається невирішеним. Згідно зі ст.2, 13, 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» було відкрито провадження за фактом затримання в Нігерії громадян України. Зважаючи на викладене, за моїм дорученням представник Уповноваженого зустрівся з працівниками консульського управління МЗС та звернув увагу на необхідність термінового направлення ноти до МЗС Російської Федерації стосовно надання консульського захисту громадянам України та ноти до представника Нігерії при ООН щодо сприяння поверненню на Батьківщину громадян України – членів екіпажу судна. Крім того, звертаю Вашу увагу на те, що восени минулого року в Нігерії перебувала урядова делегація нашої держави, до складу якої входили також представники МЗС України, однак ніхто не запропонував нігерійському урядові допомоги у вирішенні цієї проблеми. Вважаю також, що не всі правові засоби вирішення цієї проблеми використані, адже власником судна є компанія “Гаско”, яка зареєстрована на Мальті (засновники – «Азовське морське пароплавство» та Sharf Shipping Company (Об’єднані Арабські Емірати). Оскільки Нігерія та Мальта є учасницями Конвенції 1982 р. з морського права (Нігерія з 1986 р., Мальта з 1993 р.), можливо було б використати Міжнародний трибунал з морського права як механізм цієї Конвенції. Зважаючи на вищевикладене, впевнена, що Вас також турбує доля українських громадян – членів екіпажу судна “Дюбай Валюр”. Прошу Вас, шановний Борисе Івановичу, приділити особисту увагу питанню звільнення громадян України та інформувати мене про подальші дії МЗС України.
Лист Уповноваженого з прав людини Шановний Віталію Федоровичу! До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять скарги щодо судової практики у справах за позовами до засобів масової інформації. У зверненнях йдеться про неоднакове застосування судами України норм чинного законодавства з цих питань, внаслідок чого порушується право громадян на свободу слова та інформації, здійснюються спроби політичної розправи з окремими виданнями та авторами публікацій. Проблема набула широкого вітчизняного та міжнародного резонансу, негативно впливає на імідж держави та органів державної влади. Як відомо, Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини та протоколи до неї. Тим самим наша держава визнала юрисдикцію Європейського Cуду з прав людини та взяла на себе зобов’язання захищати право на свободу виявлення поглядів. Отже, вимоги цих міжнародних документів та прецедентне право Європейського Суду мають враховуватися судами України при розгляді конкретних позовів до засобів масової інформації. У першій щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини “Про стан дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні” наголошується на необхідності розглянути питання щодо врегулювання вирішення спірних проблем, що виникають у сфері інформаційних відносин, а саме: § Законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою поширювалась інформація, її обсяг та властивості, внаслідок чого завдано моральної шкоди конкретній особі. Однак законом може бути визначена, на нашу думку, лише нижня межа розміру відшкодування моральної шкоди. Законодавче врегулювання критеріїв зменшить суб’єктивізм суду при визначенні розміру завданої моральної шкоди. § Встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у розмірах, встановлених законодавством, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Це призведе до зменшення звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшить кількість укладання мирових угод за зазначенихми судовими справами. § Встановити спеціальний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати судом питання щодо достовірності або недостовірності інформації, а потім вирішувати питання встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок значно збільшить кількість укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду, оскільки з економічних міркувань винна сторона намагатиметься владнати позовні вимоги шляхом укладання мирової угоди, а позивачі отримають можливість домовитися про прискорення відшкодування моральної шкоди, аніж чекати на набрання чинності судових рішень та домагатися їх виконання. Одночасно вважаємо за необхідне зазначити, що заслуговує на увагу грунтовна аналітична розробка зазначеної проблеми фахівцями Програми ІRЕХ Промедіа та їх пропозиції, підготовлені з використанням матеріалів проведеної Верховним Судом України науково-практичної конференції з цих питань. Уповноважений підтримує проведення Пленуму Верховного Суду України з питань удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері. Просимо врахувати пропозиції Уповноваженого з прав людини.
Лист Уповноваженого з прав людини Шановний Вікторе Єгоровичу! У зв’язку з попередньою підготовкою до розгляду Колегією Конституційного Суду України матеріалів справи, порушеної за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст.19 та 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” у частині фінансової захищеності судів і права Кабінету Міністрів України самостійно обмежувати видатки на їх утримання, вважаємо за доцільне викласти деякі міркування. Цілком поділяємо стурбованість Верховного Суду України щодо недостатнього рівня державного забезпечення фінансування і належних умов для функціонування суддів і діяльності судів в Україні і вважаємо цей процес небезпечним у плані необхідного та достатнього забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Тисячі звернень громадян до Уповноваженого з прав людини зі скаргами на довготривалість та неякісність розгляду матеріалів у судах є яскравим тому підтвердженням. Подальше скорочення фінансування судів, яке і без того недостатнє, паралізує діяльність судів та поставить під загрозу гарантоване Конституцією України право людини і громадянина на судовий захист. Неприпустимість такого стану речей не потребує додаткової аргументації. У той же час щодо правового обгрунтування неконституційності ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” висловлюємо нашу думку про таке. По-перше, частина 1 ст.19 визначає перелік захищених статей видатків Державного бюджету на 1999 р., у тому числі на оплату праці працівників бюджетних установ, до яких належать і судді. Крім цього, до переліку захищених статей видатків Державного бюджету України і місцевих бюджетів на 1999 р. увійшли такі статті: * оплата праці працівників бюджетних установ (у тому числі оплата праці працівників освіти, погашення заборгованості за минулі роки); * нарахування на заробітну плату (в тому числі погашення заборгованості за минулі роки); * придбання медикаментів і перев’язувальних засобів; * забезпечення продуктами харчування; * трансферти місцевим бюджетам; * трансферти населенню, пов’язані з соціальним захистом і соціальним забезпеченням (пенсії, соціальна допомога, стипендії, повернення заощаджень громадян). Крім того, частина друга ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” закріплює положення, згідно з яким фінансування видатків по захищених статтях здійснюється в першу чергу. Тому якщо вилучити із Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” весь перелік захищених статей видатків Державного бюджету України, то вони стануть незахищеними, тобто такими, які в разі необхідності будуть фінансуватися в загальному порядку. По-друге, ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” дійсно не включає до переліку захищених статей видатків усіх витрат на утримання судової влади в Україні (крім витрат на оплату праці). Тому, підтримуючи в цілому позицію Верховного Суду України, визначену в конституційному поданні, вважаємо за доцільне під час його підготовки до розгляду на засідання Конституційного Суду вирішити питання про внесення до переліку захищених статей видатків Державного бюджету на 1999 р. статті щодо забезпечення фінансування діяльності судів.
Лист Уповноваженого з прав людини Шановний Леоніде Васильовичу! На адресу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулися із заявою громадяни Ю.Б. Трофимова, Т.Г. Мовчуненко, Н.В. Криворучко, Л.А. Шевченко – дружини членів екіпажу літака АН-28, бортовий №3 С-jji, авіаційної компанії “Гвінея екваторіал аеролайнс”, який, за офіційною версією, 28 грудня 1999 р. зник біля берегів Туреччини. У заяві повідомляється, що названий літак вилетів 27 грудня об 11 годині 10 хвилин з аеропорту Жуляни (Київ) за маршрутом Київ–Інеболу–Анкара, але зробив посадку в аеропорту м. Миколаєва. Тут дозаправився і наступного дня вилетів за маршрутом Миколаїв–Інеболу–Анкара, о 16 годині 50 хвилин вийшов із зони відповідальності України, а через дві хвилини радіолокаційна відмітка літака зникла і зв’язок із ним був втрачений. О 18 годині 15 хвилин Туреччина оповістила Сімферопольський районний центр обслуговування повітряного руху про зникнення літака. З новин цивільної авіації на сервері АYІА РИ вбачається, що він зник або за 70 км від берега, або в районі населеного пункту Інеболу (Туреччина). Автори звернення повідомляють, що літак за своїми технічними характеристиками та завдяки високій кваліфікації екіпажу не міг впасти і затонути у морі. Доля літака та членів екіпажу досі невідома. У зв’язку з тим що літак зник над територією Туреччини і належав іноземній авіакомпанії, органи прокуратури України розслідування за даним фактом не проводять. Тим часом Уповноважений з прав людини, розглянувши всі матеріали, відповідно до ст.16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відкрила провадження за даним фактом, тому що шість членів екіпажу літака АН-28 є громадянами України, а їх зникнення призвело до порушення конституційних прав їх дружин, дітей, інших близьких родичів. Під час особистого прийому автори звернення пояснили, що неодноразово зверталися у Ваше відомство із запитами про долю літака та екіпажу. Крім того, вони, не називаючи конкретних джерел інформації, повідомили такі дані: 1. Їх знайомий пілот – турок за національністю, який працював у той час в Україні в компанії “Турецькі авіалінії”, 29 грудня 1999 р. зателефонував у Анкару та отримав інформацію від диспетчерів цивільної авіації Туреччини про те, що літак АН-28, перебуваючи біля берегів Туреччини, запросив дозволу на вимушену посадку на найближчому аеродромі. Диспетчерська служба Анкари дала дозвіл на посадку на військовому аеродромі м. Сінопа. 2. 1 січня 2000 р. на запит брата дружини одного з членів екіпажу, який на той час перебував у Бельгії, інформаційне агентство Туреччини передало йому факс, в якому повідомлялося про авіакатастрофу літака АН-28 та загибель членів екіпажу. При цьому було зазначене місце катастрофи та повністю названо всіх членів екіпажу, хоч у той час в Україні їх прізвища ще не називалися (копію факсу додаємо). 3. 10 січня 2000 р. о 7.00 або 8 годині 40 хвилин радіо Бі-Бі-Сі передало повідомлення, що екіпаж зниклого літака АН-28 утримується на одній з військових баз на терені Туреччини (без уточнення приналежності бази). 4. Із слів якогось колишнього працівника консульства Туреччини у Києві, у засобах масової інформації Туреччини та по Інтернету нібито була вміщена інформація міністра шляхів сполучення Туреччини про те, що літак АН-28 у її повітряний простір не входив, хоча офіційно відомо, що Анкара взяла управління літаком на себе. 5. У засобах масової інформації арабського регіону три дні повідомлялась інформація про те, що літак АН-28 був примушений військовими літаками до посадки і екіпаж утримується в полоні. 6. Знайомі дружини командира літака, що працюють у Державній авіаційній адміністрації, повідомили їй, що нібито з дозволу сторони, яка захопила літак, командир екіпажу телефонував після Нового року з Туреччини в адміністрацію. 7. Колишній учень Київської середньої школи №96 Олексій Петров одразу після Нового 2000 року, проглядаючи програму Інтернету, побачив інформацію, що 6 годин тому винищувачі примусили до посадки український АН-28. 8. В аеропорту м. Миколаєва нібито відбулися зміни в складі екіпажу АН-28: штурман І.Іванюк не полетів, а замість нього полетів хтось інший. 9. Під час бесіди на особистому прийомі з Ю.П. Савченко (Трофимовою) підполковник СБУ В.О. Поддубчак повідомив, що, аналізуючи переговори екіпажу АН-28, працівники СБУ дійшли висновку, що літак зник за 7–9 км від берега в районі м. Інеболу, а не 70 км, як вважається за офіційною версією. 10. У районі зникнення АН-28 пролітав літак Киргизької авіакомпанії, який на прохання турецької сторони встановив із ним двохвилинний радіозв’язок. При цьому АН-28 летів на дуже низькій висоті. Відразу після цього там же пролітав ще один літак, з якого нібито бачили АН-28, але радіозв’язку встановити не змогли. 11. Дружини членів екіпажу АН-28 повідомили, що нібито 30 грудня 1999 р. о 13 годині українське радіо повідомило, що літак посаджений на якийсь корабель і буде переданий турецьким властям, а одна з них також заявила, що нібито хтось з МНС їй повідомив про посадку літака на авіаносець, що знаходився у цьому районі. 12. Літак АН-28 зробив посадку в аеропорту м. Миколаєва не в зв’язку з погодними умовами, а з технічних чи з якихось інших причин. 13. Пілот Петро Кот (мешкає в м. Миколаєві) працював у Арабських Еміратах, повернувся додому і неодноразово повідомляв дружинам членів екіпажу, що АН-28 знаходиться на військовій авіаційній базі НАТО за 35 км від м. Сінопа, там же утримуються і навіть працюють члени екіпажу. 14. З відповіді прес-центру Служби безпеки України, на думку журналістки програми “Вікна-Бізнес” Ірини Епік (від 25.04.2000 р.), СБУ у межах своєї компетенції спільно з іншими відомствами брало участь у розслідуванні цього інциденту. При цьому співробітники Служби безпеки встановили, що підготовка та виконання рейсу відбувалися з численними порушеннями вітчизняної та міжнародної нормативної бази як з боку екіпажу, так і різних відомств. Зокрема, виявлено такі факти. Льотні свідоцтва членів екіпажу були дійсними лише до березня 1999 р., мали ознаки підробки. Екіпаж літака не мав допуску до здійснення комерційних польотів на повітряних суднах такого типу. На борту літака перебував екіпаж із 6 чоловік, функціональні обов’язки яких не були чітко визначені, а у флайт-плані зазначені лише двоє. Оформлення митних документів екіпажу здійснено із значними порушеннями законодавства. Зареєстроване за кордоном повітряне судно не мало відповідних документів для того, щоб знаходитися на території України, заповненої митної декларації, а також переліку наявного на борту майна та підстав для його вивезення за кордон. Технічний стан літака не відповідав необхідним вимогам. Термін дії посвідчення про льотну придатність судна закінчився у 1998 р. Власники літака ніяких офіційних дій для продовження зазначеного терміну не робили. Про незадовільний технічний стан літака свідчать численні неполадки під час польоту, що стало причиною посадки в аеропорту м. Миколаєва, а також втрата зв’язку над акваторією Чорного моря. Я свідомо детально виклала в цьому листі всі доводи, які навели дружини і близькі родичі членів екіпажу АН-28 під час особистих зустрічей з ними, а також під час їх телеінтерв’ю за участю Уповноваженого з прав людини. Адже їх можна зрозуміти – вони до останньої хвилини будуть плекати надію на те, що найдорожчі для них люди живі, поки не буде знайдено матеріальних слідів їх загибелі. Можливо, у Вас є якась інформація з цих питань, можливо, є матеріали, які свідчили б про абсурдність деяких тверджень, але всі ці відомості матимуть велике значення для прийняття рішення за наслідками провадження. З урахуванням вищенаведеного, на підставі п.3 ст.17 та ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу Вас: надати вичерпну інформацію, яка є в Службі безпеки України, стосовно інциденту, пов’язаного з літаком АН-28, додавши до неї копії необхідних документів. Зокрема, чи створювалася комісія для перевірки обставин зникнення літака, хто входив до її складу? Наслідки роботи цієї комісії або окремо Вашого відомства щодо вивчення всіх обставин відльоту, польоту та зникнення. Яка інформація надходила до Вашого відомства з інших державних органів, приватних осіб, а також від турецької сторони, якщо велися відповідно такі переговори? Які повідомлення з’являлися після зникнення літака у вітчизняних та зарубіжних засобах масової інформації? Чи не було в них вміщено повідомлень, які давали б можливість сподіватися на те, що члени екіпажу живі? Особливо просила б Вас конкретно розкрити п.14 мого листа: чи дійсно мали місце всі названі порушення, в чому вони полягали, хто винен у тому, що вони були допущені? Яка є остання інформація про долю літака та його екіпажу? За надану інформацію заздалегідь Вам вдячна.
Заява
Конституція України проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Захист прав і свобод людини держава визнала своїм головним обов’язком. Проте останнім часом до Уповноваженого з прав людини все частіше надходять звернення, які свідчать про масові порушення громадянських, політичних, соціально-економічних прав і свобод у нашій державі. Громадяни України занепокоєні тим, що криміналізація суспільства, вбивства на замовлення, переслідування з політичних мотивів, посягання на свободу слова загрожують не лише правам і свободам людини, а й самій демократії та конституційному ладу в Україні. Свідченням цього є і скоєні майже водночас у різних регіонах держави вбивство начальника Південно-Західної залізниці Бориса Олійника, посягання на життя кандидата в Президенти України Наталії Вітренко, народних депутатів України Володимира Марченка і Наталії Лимар та інших громадян України. Ці цинічні, жорстокі дії, внаслідок яких пролилася кров безвинних людей, викликали справедливе обурення наших співвітчизників. Це не тільки замах на життя окремих фізичних осіб, а й посягання на конституційні права громадян на вільні вибори. Уповноважений з прав людини заявляє: * порушення прав людини і громадянина є наслідком недостатнього виконання державою свого головного обов’язку щодо забезпечення прав і свобод людини відповідно до Конституції України; * згідно зі ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” за фактом посягання 2 жовтня 1999 р. на життя кандидата в Президенти України Наталії Вітренко, народних депутатів України Володимира Марченка і Наталії Лимар та інших громадян Уповноваженим з прав людини відкрито провадження; * захист прав і свобод людини, її законних інтересів має стати сферою особливої уваги та спільних зусиль влади, суспільства, всіх громадян України.
|
|
| << Назад | |