|
Головне меню >> |
|
|
СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
|
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4, 5, 8, 9 частини першої статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” і підпункту 1 пункту 1 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) № 5-рп від 20.03.2002 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича – суддя-доповідач, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, за участю уповноважених за дорученням представників суб’єктів права на конституційне подання – народних депутатів України – Кармазіна Юрія Анатолійовича, Пилипчука Ігоря Мар’яновича, народних депутатів України, та Верховного Суду України – Косарєва Валентина Івановича, судді Верховного Суду України, Лукашової Надії Павлівни, Постійного представника Верховного Суду України в Конституційному Суді України; Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; залучених до участі у розгляді справи: Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; від Міністерства фінансів України – Максюти Анатолія Аркадійовича, першого заступника Державного секретаря, Драчука Миколи Івановича, начальника Департаменту фінансового забезпечення оборонно-мобілізаційної роботи, громадського порядку та безпеки, Ушакової Раїси Антонівни, начальника Департаменту фінансів невиробничої сфери; від Міністерства праці та соціальної політики України – Гарячої Олени Василівни, заступника Державного секретаря; від Міністерства юстиції України – Семьоркіної Олени Миколаївни, директора Департаменту конституційного та адміністративного законодавства; від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – Ткаченка Миколи Степановича, завідуючого відділом конституційного та адміністративного права секретаріату, Лужанського Андрія Васильовича, головного консультанта відділу конституційного та адміністративного права секретаріату; від Вищої ради юстиції – Грищенка Івана Юхимовича, завідувача юридичного відділу організаційно-правового управління секретаріату; а також Ришелюка Андрія Миколайовича – завідуючого відділом з конституційних питань та державного будівництва Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України, Шевчука Станіслава Володимировича – директора Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними поданнями 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2000 року № 2120-III (Відомості Верховної Ради України, 2001 р1., № 2-3, ст.10) та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пунктів 2, 3, 4, 5, 8, 9 частини першої статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” і підпункту 1 пункту 1 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” від 17 лютого 2000 року № 1459-III (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 13, ст.102). Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стали конституційні подання 55 народних депутатів України та Верховного Суду України. Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо конституційності статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”. Заслухавши суддю-доповідача Костицького М.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкти права на конституційне подання – 55 народних депутатів України та Верховний Суд України – звернулися до Конституційного Суду України з клопотаннями визнати положення статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 7 грудня 2000 року такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). У конституційних поданнях підкреслюється, що статтею 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” Верховна Рада України зупинила на 2001 рік дію положень законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, а саме: безкоштовний капітальний ремонт жилих приміщень громадян (пункт 1); надання бюджетних кредитів та позик (пункт 2); безплатне або пільгове встановлення телефону (пункт 3); безплатне або пільгове користування телефоном (пункт 4); безплатне або пільгове санаторно-курортне лікування (пункт 5); безплатне або пільгове забезпечення автомобілями (пункт 7); звільнення або зменшення плати за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ, паливо особам, яким надані зазначені пільги (пункт 8); безкоштовний проїзд всіма видами пасажирського міського (комунального) та приміського транспорту (пункт 9), а статтею 60 цього Закону – дію статті 44 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, окремих положень Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. На думку авторів конституційних подань, Верховна Рада України, ухваливши статті 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, перевищила надані їй Конституцією України повноваження. До того ж Верховний Суд України зазначає, що стаття 58 цього Закону та положення Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” призвели до зупинення дії положень частин восьмої, дев’ятої, дванадцятої і тринадцятої статті 44 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року № 2862-XII, яка передбачає матеріальне і побутове забезпечення суддів, оскільки суди фінансуються виключно з Державного бюджету України. З метою дослідження порушених у конституційних поданнях питань Конституційний Суд України звернувся до органів державної влади, наукових установ, вищих закладів освіти та окремих науковців, предметом наукових досліджень яких є конституційні права людини, у тому числі право на соціальний захист. Висновки щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” надіслали Вища рада юстиції, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство фінансів України (за дорученням Кабінету Міністрів України), Міністерство юстиції України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Головне науково-експертне управління апарату Верховної Ради України, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, інститут держави і права НАН України імені В.М.Корецького, інститут законодавства Верховної Ради України, Українська академія державного управління при Президентові України, Одеська національна юридична академія, Національний університет внутрішніх справ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, юридичні факультети Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені івана Франка, інші організації та установи. Отримані висновки можна поділити на чотири групи. У першій аргументується відсутність порушень Верховною Радою України Конституції України при прийнятті статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, а отже, немає підстав говорити про неконституційність оспорюваних положень. У другій групі обгрунтовується порушення положень окремих статей Конституції України, а саме 6, 19 та 22, прийняттям статей 58, 60 зазначеного Закону. До третьої групи належать висновки, у яких підкреслюється, що сама наявність в Україні пільг, компенсацій і гарантій порушує конституційні права людини і громадянина, оскільки ними заздалегідь закріплюється нерівність у правах. Четверта група – це висновки, у яких стверджується, що положення статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” є неконституційними. Крім того, Міністерство праці та соціальної політики України повідомило, що здійснений Радою з вивчення продуктивних сил Національної Академії наук України аналіз ефективності і соціальної справедливості наявної в Україні системи надання пільг показав, що вона була сформована без узгодження з чинним законодавством, та без урахування особливостей економічних процесів, що посилило соціальну несправедливість, оскільки для найбільш уразливих верств населення встановлено найменше пільг. Водночас надмірне розширення кола пільговиків призвело до знецінення самої ідеї їх надання тим категоріям населення, які мають найбільші заслуги перед суспільством. Рада дійшла висновку, що оскільки пільги не виконують функції соціального захисту найбільш нужденних верств населення, доцільно замінити їх на адресну соціальну допомогу. 2. Дослідження матеріалів справи дає підстави стверджувати таке. Зупинивши статтею 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” дію положень законодавчих актів України у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, Верховна Рада України залишила їх за певними категоріями громадян. Проте Конституційний Суд України вважає, оскільки частина третя статті 46 Конституції України проголошує, що “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”, то зупинення на 2001 рік пільг, компенсацій і гарантій, передбачених чинним законодавством, призвело до порушення конституційних прав значної кількості громадян України. На даний час згідно з Постановою Кабінету Міністрів України “Про підвищення розмірів пенсій, призначених відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 19 грудня 2001 року № 1706 мінімальний розмір пенсії, передбачений для обчислення трудових пенсій за віком, становить 43 гривні. Максимальний розмір пенсії згідно з частиною п’ятою статті 19 Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року № 1788-XII не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на роботах, передбачених пунктом “а” статті 13 і статтею 14 цього Закону, – чотирьох мінімальних пенсій за віком. Отже, максимальний розмір пенсії за віком становить відповідно 129 і 172 гривні. Згідно із Законом України “Про пенсійне забезпечення” за даними Пенсійного фонду України за станом на 1 січня 2001 року пенсії за віком у розмірі від однієї до двох мінімальних пенсій (від 43 до 86 гривень) отримують майже 2,6 млн. громадян, у розмірі від двох до трьох мінімальних пенсій (від 86 до 129 гривень) – понад 6,1 млн. громадян. Необхідно також врахувати, що частина четверта статті 43 Конституції України проголошує: “Кожен має право: на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”. Відповідно до Закону України “Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік” від 1 червня 2000 року № 1766-III мінімальна заробітна плата з 1 липня 2000 року становила 118 гривень. У той же час Закон України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2001 рік” від 22 березня 2001 року № 2330-III затвердив на 2001 рік прожитковий мінімум на одну особу з розрахунку на місяць у розмірі 311,3 гривні, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років – 276,48 гривні; дітей віком від 6 до 18 років – 345,66 гривні; працездатних осіб – 331,05 гривні; осіб, які втратили працездатність, – 248,77 гривні. Закон України “Про прожитковий мінімум” від 15 липня 1999 року № 966-XIV визначає прожитковий мінімум як вартісну величину достатнього для нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Враховуючи зазначене, Конституційний Суд України вважає, що окремі із зупинених на 2001 рік пільг, компенсацій і гарантій, наприклад, безкоштовний капітальний ремонт жилих приміщень; звільнення або зменшення плати за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ, паливо; безкоштовний проїзд всіма видами пасажирського міського (комунального) та приміського транспорту та інше, стосовно тих осіб, яким вони надані чинним законодавством, не є такими, оскільки, зважаючи на те, що їх пенсії і заробітні плати є значно нижчими від встановленого законом прожиткового мінімуму, ці пільги, компенсації, гарантії слугують певною соціальною допомогою, підтримкою, додатком до основних джерел існування і спрямовані на реалізацію конституційного права кожного громадянина на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48 Конституції України). Із наведеного випливає, що зупинення пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються із бюджетів усіх рівнів, насамперед для тих категорій громадян, пенсії, заробітні плати яких (з урахуванням інших джерел доходів) є нижчими від визначених законом чи від прожиткового мінімуму, встановленого законом, порушує вимоги частини четвертої статті 43, частини третьої статті 46 та статті 48 Конституції України. Конституція проголосила Україну соціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і здоров’я визнаються найвищою соціальною цінністю, а права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. 3. Конституція України виокремлює й інші категорії громадян України, які потребують додаткових гарантій держави, зокрема гарантій соціального захисту. До них насамперед належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі в органах, що забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку. Зупинення статтею 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” пільг, компенсацій і гарантій для зазначених категорій громадян без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей. Необхідно зауважити, що Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення у справі за конституційними поданнями Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 22 Закону України “Про міліцію” та частини сьомої статті 22 Закону України “Про пожежну безпеку” від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 зазначив, що “служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов’язані з постійним ризиком для життя і здоров’я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п’ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов’язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей”. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Конституційний Суд України зазначає, що багато таких “пільг”, встановлених Законами України “Про міліцію”, “Про прокуратуру” тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів. 4. Народні депутати України порушують також питання щодо конституційності статті 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, оскільки вона зупинила дію окремих положень Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. З цього приводу Конституційний Суд України зазначає, що відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов’язком держави. Одним із тяжких наслідків аварії на ЧАЕС стала втрата здоров’я громадянами. Законами України таких громадян віднесено до відповідних категорій, вони потребують відновлення втраченого здоров’я, постійної медичної допомоги та соціального захисту з боку держави. Тому позбавлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, права на безплатне надання або забезпечення пільговою санаторно-курортною путівкою (для осіб, віднесених до категорій 3 і 4), грошову компенсацію у розмірі середньої вартості путівки в Україні (для осіб, віднесених до категорії 2), одержання безпроцентних або надання пільгових позик, суперечить вимогам статей 16, 46, 49 Конституції України, є неконституційним. 5. Суб’єкт права на конституційне подання – Верховний Суд України – вважає, що стаття 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” порушує гарантії забезпечення належних соціальних і матеріальних умов суддів, передбачені статтями 126, 127, 128, 129, 130 Конституції України. Аналіз зазначених статей Конституції України свідчить, що статті 127, 128 безпосередньо не пов’язані з наданням, скасуванням, збереженням чи зупиненням пільг, компенсацій і гарантій, що гарантування незалежності суддів і заборона у будь- який спосіб впливу на суддів, передбачені статтею 126, мають забезпечуватися при виконанні ними своїх функцій, тобто, як встановлює стаття 129, “при здійсненні правосуддя”. Стаття 130 Конституції України закріплює обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів через визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, що і зроблено в Законі України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”. Зупиняючи на 2001 рік дію положень окремих законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій усім категоріям суддів України, Верховна Рада України діяла всупереч закріпленому частиною третьою статті 11 Закону України “Про статус суддів” положенню, яке полягає в тому, що гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджуїться з вимогами статті 130 Конституції України. Положення частини першої статті 129, частини першої статті 130 Конституції України у взаємозв’язку із положеннями статей 11, 44 Закону України “Про статус суддів” створюють механізм захищеності судової влади, який Верховна Рада України повинна враховувати, приймаючи Державний бюджет України на відповідний фінансовий рік. Зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих нормативних актів) видатків Державного бюджету на фінансування судів і суддів не забезпечує повного і незалежного здійснення правосуддя, нормального функціонування судової системи, що може призвести до зниження довіри громадян до державної влади, загрожувати реалізації гарантованого Конституцією України права людини і громадянина на судовий захист. Відповідно до статті 6.1 Європейської хартії про статус суддів рівень оплати професійного виконання суддею своїх повноважень встановлюється таким чином, щоб ніщо не могло вплинути на його незалежність і неупередженість. З викладеного випливає, що норми про матеріальне і побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист, встановлені відповідно статтями 44, 45 Закону України “Про статус суддів”, не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації. Це стосується, зокрема, і виключення Законом України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” першого речення частини дванадцятої статті 44 Закону України “Про статус суддів”, в якому передбачалося, що судді забезпечуються безплатним службовим обмундируванням за нормами, які визначаються Урядом України. 6. Відповідно до статей 95, 96 Конституції України предметом регулювання закону України про Державний бюджет України є встановлення доходів та видатків на загальносуспільні потреби. Закон про Державний бюджет України є правовим актом, зміст якого згідно із Законом України “Про бюджетну систему України”, чинного на час прийняття Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Такий закон затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання Державного бюджету України протягом бюджетного періоду. На думку Конституційного Суду України, положення частини четвертої статті 28 Закону України “Про бюджетну систему України” щодо заборони законом про Державний бюджет України вносити зміни до чинного законодавства означає і неможливість зупинення дії чинних законів в частині встановлених ними пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів. Це положення дістало підтвердження і в частині третій статті 27 чинного Бюджетного кодексу України, яка встановлює, що закони України, які впливають на формування доходної чи видаткової частини бюджетів, повинні бути офіційно оприлюднені до 15 серпня року, що передує плановому. В іншому разі норми відповідних законів, що впливають на формування доходної та/або видаткової частини бюджетів, застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, наступного за плановим. Проте практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій всупереч частині третій статті 27 Бюджетного кодексу України має місце і в законі про Державний бюджет України на 2002 рік. Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається. Зупинення його дії можливе за умови введення відповідно до пункту 31 частини першої статті 85 та пункту 19 статті 92 Конституції України надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України). Виходячи з наведеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України ВИРІШИВ: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” щодо зупинення дії положень законодавчих актів України в частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, та положення статті 60 цього Закону в частині зупинення дії окремих положень Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, визначених статтею 24 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”. 2. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 1 статті 1 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів”, яким виключено перше речення частини дванадцятої статті 44 Закону України “Про статус суддів”. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
від 11 січня 2002 року Щодо неконституційності положень частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно неврахування часу ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою (справа про обчислення строку тримання під вартою) Відповідно до пункту першого статті 150 Конституції України, статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України”, пункту третього статті 13 та частини другої статті 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертаюсь до Конституційного Суду України щодо розгляду питання на предмет відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України, затвердженого 28 грудня 1960 року (ВВР, 1961, №2 ст.15) в редакції Закону №2533-III від 21 червня 2001 року (“Голос України” №116 (2616) від 5 липня 2001 року), стосовно неврахування часу ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою. Частиною першою статті 29 Конституції України проголошено право кожного на свободу та особисту недоторканність, з частини другої зазначеної статті випливає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Процедурний порядок, пов’язаний з триманням особи під вартою, визначається, зокрема Кримінально-процесуальним та Виправно-трудовим кодексами України, Законом України “Про попереднє ув’язнення”. Так, відповідно до частини першої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу тримання під вартою під час попереднього розслідування не повинно тривати більше двох місяців. У випадках, коли у термін, передбачений зазначеною нормою КПК України, неможливо закінчити розслідування справи, а підстави для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’які відсутні, цей термін може бути подовжений до вісімнадцяти місяців. Водночас положеннями частини п’ятої статті 156 КПК України визначено, що “строки тримання під вартою під час попереднього слідства закінчуються в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується.” Приймаючи норму частини п’ятої статті 156 КПК України в редакції, яка на сьогодні є чинною, законодавець очевидно намагався в такий спосіб запобігти обвинуваченому та його захиснику у “затягуванні ознайомлення з матеріалами справи, формально не обмежуючи їх певним терміном. За будь-яких умов досягнення цієї мети повинно здійснюватися на основі лише необхідних і обумовлених зазначеною метою заходів. За наявності підстав обвинуваченому та його захиснику можна перешкодити у свідомому затягуванні часу при ознайомленні з матеріалами справи шляхом застосування частини шостої статті 218 КПК України. Відповідно до вимог зазначеної норми КПК України обвинуваченого і його захисника не можна обмежувати в часі, потрібному для ознайомлення з усіма матеріалами справи, однак, якщо обвинувачений і його захисник явно намагатимуться затягнути процес ознайомлення з матеріалами справи, слідчий вправі своєю мотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення з матеріалами справи. З огляду на положення частини другої статті 22 та частини другої статті 64 Конституції України гарантуються і не можуть бути скасовані та обмежені права, зокрема, передбачені статтями 29 та 55 Конституції України: право на свободу та особисту недоторканність, право на судовий захист, що відповідає міжнародно-правовим документам у галузі прав і свобод людини. Так, пунктом третім статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, Док. ООН A/RES/2200 А (XXI), ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.73), як мінімальні гарантії передбачено право кожного при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту та постати перед судом без невиправданої затримки. Такого ж роду гарантії містять і пункти третій та четвертий статті 5, а також пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікована Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 року №475/97-ВР). Проте передбачене частиною першою статті 55 Конституції України право кожного на судовий захист виявляється реально нездійсненним при застосуванні положень частини п’ятої статті 156 КПК України, зокрема, зазначеною нормою унеможливлюється реалізація права на судовий захист від необгрунтованого тримання під вартою. Враховуючи те, що оспорюваною нормою порушуються фундаментальні конституційні права людини – право на свободу та особисту недоторканність, а також право на судовий захист, керуючись статтею 150 Конституції України, пунктом першим статті 13, статтями 15, 39, 40, 71, пунктом третім статті 82 Закону України “Про Конституційний Суд України”, ПРОШУ: визнати таким, що не відповідає частині першій статті 29 та частині першій статті 55 Конституції України (є неконституційним) положення частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України щодо неврахування часу ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою. У конституційному провадженні за цим поданням братимуть участь Уповноважений з прав людини, а також уповноважені особи: Ткаченко Микола Степанович – завідувач відділу конституційного та адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Лужанський Андрій Васильович – головний консультант відділу конституційного та адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Н.Карпачова
УХВАЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ про припинення конституційного провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про обчислення строку тримання під вартою) Справа № 1-5/2003 10 вересня 2003 року № 3-уп/2003 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Селівона Миколи Федосовича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Івагденка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича – суддя-доповідач, Ткачука Павла Миколайовича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності положення частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуально кодексу України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1961 p., № 5, ст. 15; Відомості Верховної Ради України, 2001 p., № 34–35, ст. 187), згідно з яким “час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується”. Заслухавши суддю-доповідача Тихого В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання — Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційним положення частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), згідно з яким час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. Твердження щодо неконституційності цього положення Уповноважений Верховної Ради України з прав людини обґрунтовує тим, що “частиною першою статті 29 Конституції України проголошено право кожного на свободу та особисту недоторканність”, а “з частини другої зазначеної статті випливає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”. 2. У листі Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України зазначено, що “комплексний розгляд питання та підстави для висновку, що частина п’ята статті 156 КПК України може мати різне застосування: з одного боку, дозволяє фактично тримання особи під вартою з перевищенням строків, встановлених закріпленими у цій статті загальними правилами, а з іншого – діючи в системі з іншими нормами КПК України, вона забезпечує реалізацію конституційного права людини на судовий захист”. Президент України вважає, що “зазначена норма в чинній редакції не гарантує захисту права громадянина на свободу та особисту недоторканність під час тримання особи під вартою за межами встановленого у визначеному законом порядку строку, оскільки не передбачає обов’язкового рішення суду (судді) про продовження строку тримання під вартою та його меж, не містить процедури винесення такого рішення”. Заступник Голови Верховного Суду України стверджує, що положення частини п’ятої статті 156 КПК України “не в повній мірі узгоджується з окремими положеннями Конституції України; доцільно внести зміни до КПК, які передбачали б можливість подовження строків тримання під вартою на час ознайомлення обвинуваченого, його захисника чи законного представника з матеріалами кримінальної справи вмотивованим рішенням суду”. Прокуратура України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство юстиції України, Державна податкова адміністрація України вважають, що оспорювана норма частини п’ятої статті 156 КПК України відповідає Конституції України. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Одеська національна юридична академія, Національна академія внутрішніх справ України, Національна академія Служби безпеки України, Національний університет внутрішніх справ України, Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, кафедра процесуального права Академії адвокатури України, Львівська лабораторія прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України та Спілка адвокатів України вважають, що оспорюване положення частини п’ятої статті 156 КПК України не відповідає Конституції України. Директор Центру порівняльного права Міністерства юстиції України вважає, що викладення частини п’ятої статті 156 КПК України є таким, що не відповідає Конвенції про захист прав людини та основних свобод, практиці Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини у рішенні, ухваленому 31 липня 2000 року у справі “Джесіус проти Литви”, визнав норму Кримінально-процесуального кодексу Литви, тотожну оспорюваній нормі частини п’ятої статті 156 КПК України, такою, що порушує пункти 1, 3, 4 статті 5 зазначеної Конвенції щодо права на свободу та особисту недоторканність. 3. Під час розгляду справи Конституційним Судом України прийнятий і набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 3 квітня 2003 року № 658-IV (Відомості Верховної Ради України, 2003 p., № 26, ст. 190), яким, зокрема, у першому реченні частини п’ятої статті 156 КПК України слова “проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується” виключено. Відповідно до частини першої статті 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) чинних законів та інших правових актів Верховної Ради України. У зв’язку з тим, що оспорюване положення частини п’ятої статті 156 КПК України щодо обчислення строку тримання під вартою втратило чинність, провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 3 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України” – непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 39, 45, 51 Закону України “Про Конституційний Суд України”, §51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України вирішив: 1. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 156 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з яким “час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується”, на підставі пункту 3 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України” непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні. 2. Ухвала Конституційного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена. Конституційний Суд України
від 4 березня 2002 року Про неконституційність окремих положень частини третьої (справа про дискримінацію за місцем проживання Відповідно до пункту першого статті 150 Конституції України, статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” та пункту 3 статті 13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертаюся до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України окремих положень частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (далі – Закон) від 14 січня 1998 року №14/98-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, №3–4, ст.15) (Із змінами, внесеними згідно із Законом №431–XIV (431–14) від 16.02.99, ВВР, 1999, №15, ст.85). Вказаним пунктом зазначеної статті Закону, яка встановлює порядок реєстрації кандидатів, визначено, що: “3. Рішення про реєстрацію кандидатів, які самовисунулися по виборчих округах, на території яких вони проживають або працюють, приймається окружною (територіальною) виборчою комісією на підставі відповідної заяви кандидата, до якої додається список громадян України, які підтримали його кандидатуру, відповідно до вимог статті 28 цього Закону, заяви кандидата про зобов’язання припинити в разі обрання депутатом, сільським, селищним, міським головою трудову чи іншу діяльність, що є несумісною з їх статусом, а також за наявності документів, передбачених пунктами 3, 4 і 5 частини другої цієї статті.” Таким чином, внаслідок встановлення такої умови для реєстрації кандидатів, реалізація громадянами пасивного виборчого права, передбаченого частиною першою статті 38 Конституції України, поставлена у пряму залежність від місця їх проживання чи роботи, і в такий спосіб створені нерівні умови доступу до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно ж до частини першої статті 64 Конституції України “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”. Конституція України не передбачає обмежень виборчого права. Єдиним винятком може бути введення воєнного чи надзвичайного стану з обов’язковим зазначенням строку дії таких обмежень. В Україні ж ані воєнний, ні надзвичайний стан не вводився, і тому обмеження, встановлені оспорюваною нормою Закону, не можуть бути визнані такими, що ´рунтуються на Конституції України. Частини перша та друга статті 24 Конституції України гарантують громадянам рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом та відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Однак, попри те, що Конституція України забороняє дискримінацію за будь-якими ознаками, а пунктом 2 статті 1 Закону вільне і рівноправне висування кандидатів визначено як одну з фундаментальних засад виборчого процесу, Уповноважений з прав людини відзначає, що оспорюваним положенням Закону в Україні можливість реалізації громадянами пасивного виборчого права de facto необґрунтовано обмежена і залежить від місця проживання або роботи. Ратифікувавши Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148–VIII від 19.10.73 року Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН (Док. ООН А/RES/2200 А (XXI)), Україна взяла на себе зобов’язання поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, визнані у зазначеному Пакті права, без будь-яких відмінностей щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Підпунктом b) статті 25 Пакту визначено, що кожний громадянин повинен мати, без будь-яких згаданих вище видів дискримінації і без не-обґрунтованих обмежень, право і можливість, зокрема, бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування і забезпечують свободу волевиявлення виборців. Таким чином, оспорюване положення Закону встановлює обмеження на реалізацію пасивного виборчого права за ознакою місця проживання та “іншою ознакою”, що суперечить частинам першій та другій статті 24 Конституції України та не узгоджується і з міжнародними стандартами у галузі прав людини. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. З огляду на це оспорювана норма закону видається такою, що потребує приведення у відповідність до норм Конституції України. Враховуючи наведене, керуючись статтею 150 Конституції України, пунктом 1 статті 13, статтями 15, 39, 40, 71, пунктом 3 статті 82 Закону України “Про Конституційний Суд України”, ПРОШУ: визнати таким, що не відповідає положенням статті 21, частини другої статті 24, статті 38, частинам першій та другій статті 141 Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” у частині обмеження можливості громадянина бути зареєстрованим як кандидат, залежно від місця його проживання або роботи. З огляду на те що виборча кампанія в Україні завершується 31 березня 2002 року, прошу згідно з частиною другою статті 57 Закону України “Про Конституційний Суд України” розглянути конституційне подання невідкладно. У конституційному провадженні за цим поданням братиме участь Уповноважений з прав людини, а також уповноважені нею особи: Ткаченко Микола Степанович – завідуючий відділом конституційного та адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Лужанський Андрій Васильович – головний консультант відділу конституційного та адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Н.Карпачова
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (справа про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів) №17-рп/2003 від 23.10.2003 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Селівона Миколи Федосовича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Іващенка Володимира Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича – суддя-доповідач, Пшеничного Валерія Григоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Скоморохи Віктора Єгоровича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Ткачука Павла Миколайовича, за участю представників суб’єкта права на конституційне подання Ткаченка Миколи Степановича – керівника відділу конституційного та адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Лужанського Андрія Васильовича – головного консультанта цього відділу; представника Верховної Ради України Добкіна Михайла Марковича – народного депутата України; Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; Ставнійчук Марини Іванівни – члена Центральної виборчої комісії, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998 року №14/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 3–4, ст.15). Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”. Заслухавши суддю-доповідача Німченка В.І., пояснення Ткаченка М.С., Лужанського А.В., Добкіна М.М., Селіванова А.О., Носова В.В., Ставній-чук М.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – порушив питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (далі – Закон), згідно з яким реєстрація кандидатів у депутати місцевих рад та на посади сільських, селищних, міських голів, які самовисунулися, може мати місце за умови їх проживання або роботи на території відповідного виборчого округу. На думку автора клопотання, оспорювана норма Закону обмежує можливість громадян України реалізувати своє пасивне виборче право і суперечить положенням частини другої статті 24, статті 38, частин першої, другої статті 141 Конституції України. 2. У листі до Конституційного Суду України Президент України стверджує, що положення частини третьої статті 30 Закону щодо реєстрації окружною виборчою комісією кандидатів, які самовисунулися, лише за умови їх проживання або роботи на території цього округу не відповідає Конституції України (є неконституційним), оскільки обмежує право кожного жителя села, селища, міста самовисуватися в будь-якому окрузі в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Голова Верховної Ради України у письмовому поясненні зазначає, що з огляду на представницький характер повноважень, якими наділені депутати місцевих рад та сільський, селищний, міський голови, їх обрання із числа громадян, які постійно проживають у даній місцевості і є членами відповідних територіальних громад, не суперечить конституційним принципам виборчого права громадян. Отже, положення частини третьої статті 30 Закону, на його думку, відповідає Конституції України. Представники суб’єкта права на конституційне подання на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України підтримали подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і зазначили, що оспорюване положення Закону встановлює обмеження реалізації пасивного виборчого права за ознакою місця проживання та місця роботи і суперечить частині другій статті 24, статті 38, частинам першій, другій статті 141 Конституції України. Постійний представник Верховної Ради України в Конституційному Суді України наголосив на тому, що оспорювана норма Закону не є обмеженням конституційного права за статтею 24 Конституції України, це є спеціальна умова, яка дає можливість забезпечувати самоврядування в Україні. Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України підтримав позицію Президента України і зауважив, що оспорюване положення Закону суперечить засадам місцевого самоврядування, згідно з якими жителі відповідного села, селища, міста самостійно вирішують питання місцевого значення, усієї територіальної громади, а не лише її частини, адже виборче право має бути загальним і рівним для жителів усього села, селища, міста, а не для жителів того чи іншого виборчого округу, який є тільки частиною відповідного села, селища, міста. Член Центральної виборчої комісії зазначив, що положення частини третьої статті 30 Закону порушує принцип рівності при висуванні кандидатів, передбачених цим Законом, і принцип рівності конституційних прав, закріплений Конституцією України, оскільки обмежує пасивне виборче право за ознакою місця проживання або трудової діяльності на території відповідного виборчого округу, що є порушенням принципу вільного і рівноправного висування кандидатів на місцевих виборах. 3. Конституційний Суд України, вирішуючи спір, виходить з такого. Згідно з частинами першою, третьою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Відповідно до Конституції України не може бути привілеїв чи обмежень за певними ознаками, зокрема за ознакою місця проживання (частина друга статті 24). Громадяни мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (частина перша статті 38 Конституції України). Вибори до цих органів є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (частина перша статті 71 Конституції України). Засади, особливості та порядок підготовки і проведення виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, а також сільських, селищних, міських голів визначаються вказаним Законом. Частина третя статті 30 Закону містить положення, за яким прийняття рішення про реєстрацію кандидатів, які самовисунулися у виборчому окрузі, пов’язується з необхідністю їх проживання або роботи на території цього округу, а для реєстрації кандидатів, висунутих в інший спосіб, таких умов не передбачено. Системний аналіз статей 24, 38, 71 Конституції України дає підстави для висновку, що умови для реєстрації усіх кандидатів повинні бути такими, щоб не допускали обмеження пасивного виборчого права залежно від способу реалізації цього права. Конституційний Суд України вважає, що припис частини третьої статті 30 Закону, за яким громадяни, які самовисуваються, можуть бути зареєстровані кандидатами лише за умови, якщо вони проживають або працюють на території виборчого округу, обмежує пасивне виборче право таких громадян порівняно з громадянами, висунутими кандидатами в іншому порядку, для яких цієї умови (проживання чи робота в межах території виборчого округу) не передбачено. Отже, зазначене положення Закону суперечить вимогам статей 24, 38, 71 Конституції України (є неконституційним). На основі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, згідно з яким рішення про реєстрацію кандидатів, які самовисунулися по виборчих округах, приймається окружною (територіальною) виборчою комісією за умови, якщо вони проживають або працюють на території цих округів. 2. Положення частини третьої статті 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
Рішення Конституційного Суду України * у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої і четвертої статті 1, абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, частини першої статті 25, пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, частини першої статті 31, частини першої статті 32, пункту 2 частини другої статті 33, пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37, статей 38 і 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (справа про Закон України “Про Вищу раду юстиції”) № 9-рп від 21.05.2002 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича – суддя-доповідач, за участю представників суб’єкта права на конституційне подання Косарєва Валентина Івановича – судді Верховного Суду України, Войнаровської Галини Андріївни – заступника начальника Управління з питань судово-правової реформи та роботи з законопроектами Верховного Суду України; представників Верховної Ради України Костицького Василя Васильовича, Шишкіна Віктора Івановича – народних депутатів України; залучених до розгляду справи представників Генеральної прокуратури України Кудрявцева Віктора Вікторовича – заступника Генерального прокурора України, Бурдоля Євгена Павловича – начальника відділу правового забезпечення Генеральної прокуратури України; представників Вищої ради юстиції Євдокимова Валерія Олександровича – Голови Вищої ради юстиції, Полтавця Юрія Павловича – члена Вищої ради юстиції, Грищенка Івана Юхимовича – завідувача відділу правового забезпечення секретаріату Вищої ради юстиції, а також Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України Селіванова Анатолія Олександровича, Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України Носова Владислава Васильовича, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої і четвертої статті 1, абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, частини першої статті 25, пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, частини першої статті 31, частини першої статті 32, пункту 2 частини другої статті 33, пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37, статей 38 і 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998, № 25, ст. 146). Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40, 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначених положень Закону України “Про Вищу раду юстиції”. Підставою для розгляду справи відповідно до статті 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про Вищу раду юстиції” в частині визначення статусу Вищої ради юстиції, зокрема її повноважень щодо призначення (обрання) на посаду і звільнення з посади суддів, а також щодо дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів. Заслухавши суддю-доповідача Шаповала В.М., пояснення Косарєва В.І., Войнаровської Г.А., Костицького В.В., Шишкіна В.І., Полтавця Ю.П., Грищенка І.Ю., Бурдоля Є.П., Селіванова А.О., Носова В.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Верховний Суд України в конституційному поданні порушив питання про те, що положення частин другої і четвертої статті 1, абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, частини першої статті 25, пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, частини першої статті 31, частини першої статті 32, пункту 2 частини другої статті 33, пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37, статей 38 і 48 Закону України “Про Вищу раду юстиції” (далі – Закон) не відповідають Конституції України. Як зазначається в конституційному поданні, статтею 126 Конституції України передбачено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Але Закон, на думку суб’єкта права на конституційне подання та його представників, замість закріплення гарантій незалежності суддів уможливлює втручання в судову діяльність, а також вплив на суддів при здійсненні ними правосуддя. Відповідно безпідставно розширені конституційні повноваження Вищої ради юстиції. У листі Голови Верховної Ради України, а також у виступах на пленарному засіданні представників парламенту сформульовано позицію, згідно з якою “за своїм статусом, визначеним Конституцією України, Вища рада юстиції є органом держави, на який офіційно покладено обов’язки та відповідальність за формування високопрофесійного суддівського корпусу. Безпосередньо в сферу апеляційного розгляду Вищою радою юстиції справ стосовно дисциплінарної відповідальності включені також і прокурори”. Аналіз положень Закону, які оспорюються суб’єктом права на конституційне подання, на думку Голови Верховної Ради України, свідчить, що вони відповідають Конституції України. Голова Вищої ради юстиції зазначив, що конституційне подання “внесено за надуманими мотивами, без належної правової аргументації та об´рунтування”. 2. Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особливості діяльності судів як органів правосуддя об’єктивно обумовлюють необхідність забезпечення ефективного функціонування системи судів України. Конституцією України передбачено обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, окреме визначення видатків на утримання судів у Державному бюджеті України (частина перша статті 130). Важливим засобом забезпечення ефективного функціонування органів правосуддя та незалежності суддів є Вища рада юстиції, діяльність якої цілком зосереджена саме в цій сфері. Тому логічним є те, що норми, якими визначається статус Вищої ради юстиції, включено в розділ VIII “Правосуддя” Конституції України. 3. Верховний Суд України вважає, що не відповідають Конституції України положення частини четвертої статті 1 Закону про те, що Вища рада юстиції є юридичною особою, та положення статті 48 “Апарат Вищої ради юстиції”. На думку суб’єкта права на конституційне подання, це супе-речить, зокрема, закріпленому статтею 6 Конституції України принципу поділу державної влади і виходить за межі повноважень, передбачених Конституцією України для органів законодавчої, виконавчої і судової влади. До того ж зі змісту статті 131 Конституції України не випливає створення апарату Вищої ради юстиції. Голова Верховної Ради України не вбачає порушень Конституції України і законів України за змістом зазначених положень Закону. На його думку, статус Вищої ради юстиції як юридичної особи випливає із статті 23 Цивільного кодексу Української РСР, а апарат утворено “для забезпечення діяльності цього органу”. Заперечуючи наведене твердження суб’єкта права на конституційне подання, Голова Вищої ради юстиції зазначив, що інститут юридичної особи – це сфера цивільних правовідносин, а отже, надання організації, в тому числі й державній, статусу юридичної особи не залежить від принципу поділу влади і не пов’язується з віднесенням того чи іншого органу до однієї з гілок влади. Конституційний Суд України виходить з того, що Вища рада юстиції є органом, статус якого встановлено Конституцією України, і для здійснення своїх повноважень може мати відокремлене майно, набувати від свого імені майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, тобто бути згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу Української РСР юридичною особою. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені в конституційному поданні положення частини четвертої статті 1 Закону про те, що Вища рада юстиції є юридичною особою, не є такими, що суперечать Конституції України. Наведені суб’єктом права на конституційне подання доводи про те, що стаття 131 Конституції України не передбачає створення апарату Вищої ради юстиції, не можуть бути аргументом для визнання неконституційними відповідних положень статті 48 Закону. В Конституції України не передбачено створення апаратів Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, в тому числі Верховного Суду України. Проте кожен з відповідних органів здійснює свої повноваження за допомогою апарату – внутрішньо організованої, відособленої сукупності державних службовців, на яких законами або іншими нормативно-правовими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. 4. У конституційному поданні стверджується, що не відповідає Конституції України положення частини другої статті 1 Закону про те, що Вища рада юстиції є органом, відповідальним за прийняття рішень у межах своєї компетенції про дисциплінарну відповідальність прокурорів. Зазначена норма, на думку суб’єкта права на конституційне подання, фактично означає, що Вища рада юстиції може здійснювати щодо прокурорів дисциплінарне провадження, а це не передбачено статтею 131 Конституції України. Голова Верховної Ради України погоджується з тим, що нормами Конституції України не передбачено повноважень Вищої ради юстиції здійснювати окреме (самостійне) дисциплінарне провадження щодо прокурорів. Але, як він вважає, “це не означає, що загалом забороняється врегульовувати цю сферу правовідносин”. На думку Голови Вищої ради юстиції, сформульоване Верховним Судом України питання пов’язано не з конституційністю вказаної норми Закону, а з її редакцією. Конституційний Суд України зазначає, що положення частини другої статті 1 Закону про те, що Вища рада юстиції є органом, відповідальним за прийняття рішень про дисциплінарну відповідальність прокурорів, містить застереження – “у межах своєї компетенції”. Тому це положення треба оцінювати у зв’язку з пунктом 4 статті 3 Закону, в якому саме визначено межі повноважень Вищої ради юстиції і передбачено, що вона лише розглядає скарги на рішення про притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності. При цьому Вища рада юстиції не уповноважена ініціювати, відкривати і здійснювати дисциплінарне провадження щодо прокурорів. Отже, є підстави визнати оспорюване положення Закону таким, що відповідає положенню пункту 3 частини першої статті 131 Конституції України, згідно з яким Вища рада юстиції розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів. 5. Суб’єкт права на конституційне подання зазначає, що неконституційним є положення абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18 Закону, згідно з яким у разі порушення присяги особою, яка входить до складу Вищої ради юстиції за посадою, Вища рада юстиції приймає і надсилає до органу, який її обрав чи призначив, рішення щодо доцільності продовження нею повноважень. Наведене положення, як зазначено в конституційному поданні, суперечить статті 131 Конституції України, якою не передбачено можливості ініціювання Вищою радою юстиції питання щодо доцільності продовження повноважень її члена за посадою Головою Верховного Суду України, Міністром юстиції України та Генеральним прокурором України. У листі до Конституційного Суду України Голова Верховної Ради України зауважив, що забезпечити роботу Вищої ради юстиції може лише її повний склад, оскільки Вища рада юстиції є повноважною за умови призначення не менш як трьох четвертих від її конституційного складу. Тому Вища рада юстиції може прийняти рішення щодо доцільності продовження повноважень особи, яка входить до її складу за посадою. Представники Верховної Ради України підтримали цю позицію на засіданні Конституційного Суду України, вважаючи зазначене положення Закону таким, що відповідає Конституції України. Голова Вищої ради юстиції, погоджуючись із тим, що в статті 131 Конституції України не визначено порядку припинення повноважень членів Вищої ради юстиції, в тому числі тих, хто входить до її складу за посадою, наголосив, що це не виключає визначення такого порядку законом. При вирішенні цього спору Конституційний Суд України вважає, що немає підстав для висновку, що за наведеним положенням Закону Вища рада юстиції наділена повноваженням за межами її компетенції, визначеної статтею 131 Конституції України. Діяльність Голови Верховного Суду України, Міністра юстиції України та Генерального прокурора України як членів Вищої ради юстиції зумовлена повноваженнями за посадою. Тому їх відповідальність за виконання цих обов’язків має бути такою ж, як і за виконання інших обов’язків за посадою. Сама Вища рада юстиції не може притягнути зазначених посадових осіб до відповідальності за порушення присяги, і тому цілком логічним є те, що Законом вона наділена правом прийняти відповідне рішення і направити його до органу, який обрав чи призначив таку особу. 6. Суб’єкт права на конституційне подання вважає неконституційним положення другого речення частини першої статті 25 Закону: “Судові справи, розгляд яких не закінчено, надаються членам Вищої ради юстиції на їх вимогу для ознайомлення у зв’язку з виконанням доручень з перевірки конкретних справ Голови або заступника Голови Вищої ради юстиції”. Повноваження Вищої ради юстиції перевіряти судові справи не передбачено статтею 131 Конституції України. До того ж перевірка справ, які в розгляді суду, є втручанням у здійснення правосуддя, що суперечить вимогам частини другої статті 126 Конституції України, відповідно до якої вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Голова Верховної Ради України об´рунтував зміст вказаного положення Закону конституційним повноваженням Вищої ради юстиції приймати рішення стосовно порушення суддями вимог щодо несумісності. А це, на його думку, передбачає право члена Вищої ради юстиції на ознайомлення з матеріалами справи, які можуть засвідчити порушення суддями вимог Закону України “Про статус суддів”. Позиція Вищої ради юстиції полягає в тому, що немає підстав пов’язувати надання члену Вищої ради юстиції для ознайомлення судових справ, розгляд яких не закінчено, з порушенням конституційного положення, яким забороняється вплив на суддів у будь-який спосіб. Ознайомлення з матеріалами справи, розгляд якої не закінчено, по-перше, не є перевіркою судового рішення по суті, по-друге, має за мету ознайомлення члена Вищої ради юстиції з такою справою лише для підготовки до розгляду питань, що належать до компетенції Вищої ради юстиції. Конституційний Суд України виходить з того, що оспорюване положення частини першої статті 25 Закону передбачає можливість ознайомлення з матеріалами судових справ, розгляд яких не закінчено, члена Вищої ради юстиції, який за дорученням Голови або заступника Голови Вищої ради юстиції здійснює перевірку в конкретній справі з питань дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів або звільнення судді за порушення присяги тощо. Таке ознайомлення (без права витребування нерозглянутої справи) не означає перевірку судової справи по суті і не є втручанням у процес здійснення правосуддя, як наголошується в конституційному поданні. Це обумовлена конкретними особливостями справи, що розглядається Вищою радою юстиції, перевірка матеріалів і обставин, інформація щодо яких міститься саме в судовій справі. Закон надає таке право Вищій раді юстиції для забезпечення здійснення нею своїх конституційних повноважень. Отже, зазначене положення частини першої статті 25 Закону не може бути визнане таким, що суперечить Конституції України. 7. Суб’єкт права на конституційне подання визначає як неконституційні положення пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30 Закону про те, що до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення суддів з посади можуть звернутися народний депутат України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, член Вищої ради юстиції. Зазначене положення Закону, на думку Верховного Суду України, суперечить статті 6 Конституції України про здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Воно не відповідає й частині першій статті 126 Конституції України, згідно з якою незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Верховний Суд України стверджує, що і положення пунктів 1, 2 статті 38 Закону, за якими підставою для відкриття дисциплінарного провадження є подання народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, також суперечать статті 6 Конституції України. Рівність законодавчої, виконавчої та судової влади як самостійних складових державної влади України, підкреслюється в конституційному поданні, передбачає невтручання однієї влади у внутрішню діяльність іншої. Статтею 130 Конституції України закріплено, що питання внутрішньої діяльності судів вирішуються органами суддівського самоврядування. Тому питання дисциплінарної відповідальності суддів не повинні порушуватися за ініціативою представників інших “гілок” влади. Голова Верховної Ради України не погодився з наведеним твердженням суб’єкта права на конституційне подання і відзначив, що “включення до суб’єктів звернення щодо прийняття подання про звільнення суддів, крім відповідної кваліфікаційної комісії суддів, ще й народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та члена Вищої ради юстиції відповідає нормам Конституції України”. Він також зазначив, що “подання народного депутата України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, названі у пунктах 1, 2 статті 38 Закону України “Про Вищу раду юстиції”, цілком правомірно визначаються цим Законом як пропозиції щодо відкриття дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів та інших суддів, що не суперечить нормам Конституції України”. На думку Голови Вищої ради юстиції, надання права звертатися до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади представникам інших “гілок” влади, аніж судова, не є порушенням конституційних засад поділу державної влади та незалежності суддів. Призначення (обрання) та звільнення суддів з посад віднесено Конституцією України до компетенції Президента України та Верховної Ради України, а внесення пропозицій з цього питання не є перебранням функції здійснення правосуддя. З наведених мотивів Голова Вищої ради юстиції вважає безпідставним і необ´рунтованим також і твердження Верховного Суду України про неконституційність статті 38 Закону. Конституційний Суд України, вирішуючи ці спірні питання, виходить з того, що принцип поділу влади є засадою організації і здійснення державної влади в Україні. Конституція України не містить такого терміна, як “гілка влади”. Твердження в конституційному поданні про те, що положення пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 30, а також пунктів 1, 2 статті 38 Закону не відповідають конституційному положенню про “невтручання представників будь-якої з гілок влади у внутрішню діяльність іншої”, не є коректним, оскільки відповідного положення в Конституції України немає. Не можна погодитися і з думкою, що питання дисциплінарної відповідальності суддів є питаннями внутрішньої діяльності судів і тому мають вирішуватися органами суддівського самоврядування. У статті 98 Закону України “Про судоустрій України” органами, що здійснюють дисциплінарне провадження щодо суддів, визначені, зокрема, кваліфікаційні комісії суддів і Вища кваліфікаційна комісія суддів України, які відповідно до частини першої статті 73 цього Закону є постійно діючими органами в системі судоустрою України. Але згаданим Законом вони не віднесені до органів, через які здійснюється суддівське самоврядування в Україні. Конституційний Суд України також не погоджується з тим, що особливі права (повноваження) посадових осіб, зазначених у положеннях пунктів 1, 2 частини першої статті 30 і пунктів 1, 2 статті 38 Закону, випливають з їх особливого статусу. Право народного депутата України і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини вносити до Вищої ради юстиції подання про відкриття дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та пропозиції про прийняття подання про звільнення суддів з посади не передбачено ні Конституцією України, ні спеціальними законами, що визначають статус зазначених посадових осіб. Цим посадовим особам надано широкі повноваження, але вони не можуть порушувати конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також визначених Конституцією України гарантій для забезпечення діяльності певних органів державної влади і посадових осіб. Здійснення правосуддя і є одним з видів державної діяльності, яка забезпечується визначеними Конституцією України гарантіями. Не можна виключати, що і в цьому випадку наявність у відповідних посадових осіб особливих прав ініціювати звільнення судді з посади або відкриття дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів може призвести до вчинення впливу на суддю, що прямо забороняється частиною другою статті 126 Конституції України. Конституційний Суд України з огляду на гарантовану Конституцією і законами України незалежність і недоторканність суддів, а також заборону впливу на суддів у будь-який спосіб у Рішенні від 19 травня 1999 року № 4-рп/99 (справа про запити народних депутатів України), зокрема, зазначив: “Запити народних депутатів України завжди вносяться з викладенням позиції депутата щодо судового рішення чи конкретних дій судді або у разі наявності у народного депутата України сумнівів щодо правильності рішення суду тощо. Викладені в запитах вимоги й пропозиції об’єктивно справляють певний вплив на суддів, що заборонено Конституцією України”. Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення пунктів 1, 2 частини першої статті 30 і пунктів 1, 2 статті 38 Закону суперечать положенням частини першої статті 126 Конституції України. Разом з тим Вища рада юстиції зобов’язана перевіряти звернення народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини так само, як і звернення інших посадових осіб, органів державної влади і місцевого самоврядування, кожного громадянина, якщо в них містяться відомості про наявність передбачених частиною п’ятою статті 126 Конституції України підстав для звільнення судді з посади, про факт дисциплінарного проступку судді Верховного Суду України або судді вищого спеціалізованого суду, і за результатами перевірки приймати відповідне рішення. За Законом (зокрема, статтею 40) перевірки здійснюються за дорученням Вищої ради юстиції, Голови або його заступника одним із членів Вищої ради юстиції, який за наслідками перевірки складає довідку з викладенням фактичних обставин, виявлених під час перевірки, висновків і пропозицій. Таким чином, внесення членом Вищої ради юстиції за наслідками здійсненої ним перевірки пропозиції щодо подання про звільнення судді з посади або про відкриття дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів є необхідною складовою механізму реалізації конституційних повноважень Вищої ради юстиції, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 131 Конституції України. Тому положення пункту 4 частини першої статті 30 Закону, за яким з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади може звернутися член Вищої ради юстиції, Конституційний Суд України вважає таким, що не суперечить Конституції України. 8. Суб’єкт права на конституційне подання також вважає неконституційними положення частини першої статті 31, частини першої статті 32 Закону про те, що Вища рада юстиції може за власною ініціативою внести подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав. Статтею 128 Конституції України, як зазначається в конституційному поданні, передбачено формування суддівського корпусу шляхом як призначення, так і обрання. Пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України надає право Вищій раді юстиції лише вносити подання про призначення суддів на посаду та про звільнення їх (призначених) з посади. Голова Вищої ради юстиції наголосив, що власна ініціатива Вищої ради юстиції щодо внесення подання про звільнення суддів з посади і щодо розгляду питання про звільнення суддів з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п’ятої статті 126 Конституції України, відповідає пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України. На його думку, суб’єкт права на конституційне подання, не заперечуючи передбачене частинами першими статей 31 та 32 Закону право Вищої ради юстиції на внесення за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх обрав, водночас необ´рунтовано стверджує, що внесення такого ж подання за власною ініціативою суперечить пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України. Конституційний Суд України вважає, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України тільки Вища рада юстиції має виключне конституційне повноваження вносити подання про звільнення суддів з посади і що будь-яких застережень чи обмежень у реалізації цього повноваження Конституція України не передбачає. Це конституційне повноваження Вищої ради юстиції конкретизується положенням частини першої статті 31 Закону про те, що таке подання про звільнення судді за загальними обставинами може бути внесене за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою, тобто за пропозицією члена Вищої ради юстиції за наслідками перевірки відповідних даних. Так само і згідно з частиною першою статті 32 Закону розгляд питань про звільнення судді за особливих обставин з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п’ятої статті 126 Конституції України, можливий після надання кваліфікаційною комісією суддів відповідного висновку або знову ж таки за власною ініціативою Вищої ради юстиції. Така власна ініціатива Вищої ради юстиції є цілком правомірною, зокрема, при вирішенні питання щодо дисциплінарної відповідальності суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів, якщо Вища рада юстиції прийме рішення про невідповідність судді займаній посаді, та при вирішенні питання щодо звільнення судді з посади у разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього тощо. Отже, встановлене Законом повноваження Вищої ради юстиції щодо внесення за власною ініціативою подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав, і розгляду за власною ініціативою питання про звільнення суддів з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п’ятої статті 126 Конституції України, повністю відповідає положенням статті 131 Конституції України. 9. Верховний Суд України стверджує, що неконституційним є положення пункту 2 частини другої статті 33 Закону, за яким Вища рада юстиції може прийняти рішення про визнання порушення суддею або прокурором вимог щодо несумісності їх посади із заняттям іншою діяльністю і направити подання відповідним органам про звільнення їх з посади. Як зазначено в конституційному поданні, вказане положення суперечить пункту 2 частини першої статті 131 Конституції України, де йдеться про прийняття лише рішення про те, сумісна чи несумісна посада судді або прокурора із заняттям іншою діяльністю. Голова Верховної Ради України, виходячи з того, що пунктом 2 частини першої статті 131 Конституції України передбачені повноваження Вищої ради юстиції приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, зауважив: “Питання про реалізацію цього рішення шляхом надсилання подання про це відповідному органу, як це передбачено пунктом 2 частини другої статті 33 Закону, не може розглядатися як таке, що суперечить Конституції України”. Голова Вищої ради юстиції висловив думку, що в пункті 2 частини другої статті 33 Закону конкретизується порядок реалізації положення пункту 2 частини першої статті 131 Конституції України, яким до ві-дання Вищої ради юстиції віднесено прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності. Це узгоджується з положенням пункту 1 частини першої цієї ж статті Конституції України, яким Вищій раді юстиції надано право вносити подання про звільнення суддів з посади, а також з пунктом 4 частини п’ятої статті 126 Конституції України, яким передбачено звільнення судді з посади у разі порушення вимог щодо несумісності. Конституційний Суд України при вирішенні спірного питання виходить з того, що прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності є конституційним повноваженням Вищої ради юстиції. Порушення суддею вимог щодо несумісності передбачено пунктом 4 частини п’ятої статті 126 Конституції України як підстава звільнення судді з посади. Якщо погодитися з твердженням суб’єкта права на конституційне подання стосовно того, що повноваженням Вищої ради юстиції є прийняття лише рішення про сумісність чи несумісність посади судді або прокурора із заняттям іншою діяльністю, виникає ситуація відсутності суб’єкта права на подання про звільнення судді. Положення про внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді з посади із зазначеної підстави є конкретизацією в Законі відповідного конституційного положення і відповідною реалізацією положень пункту 4 частини п’ятої статті 126, пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України щодо підстав і порядку вирішення питання про звільнення судді з посади у разі порушення ним вимог щодо несумісності. 10. Верховний Суд України вважає неконституційним положення пункту 2 частини другої та частини третьої статті 37 Закону про те, що Вища рада юстиції в порядку дисциплінарного провадження може накласти на суддів стягнення у вигляді пониження кваліфікаційного класу і прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді. Стаття 126 Конституції України, на думку суб’єкта права на конституційне подання, не передбачає такої підстави для звільнення судді з посади, як невідповідність займаній посаді. Крім того, Вища рада юстиції не може понизити кваліфікаційний клас судді, оскільки не надає його і не має повноважень щодо перевірки кваліфікації судді. Прийняття рішення щодо кваліфікації і професійної кар’єри суддів Вищою радою юстиції суперечить і пункту 2(с) Рекомендацій Ради Європи щодо незалежності, ефективності та ролі суддів (1994 р.), де пропонується вирішувати це питання незалежним органом, члени якого повинні бути обрані суддівським корпусом. Таким органом, вважає суб’єкт права на конституційне подання, є кваліфікаційні комісії суддів, до складу яких входять переважно судді та представники органів виконавчої влади і наукових кіл. З цим підходом не погоджується Голова Верховної Ради України. Він зазначив, що передбачені Законом України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” повноваження щодо присвоєння суддям кваліфікаційного класу, пониження і позбавлення кваліфікаційного класу відповідними кваліфікаційними комісіями суддів “виходять за межі їх призначення (мети створення) і не відповідають частині третій статті 127 Конституції України, яка визначає лише можливість рекомендації кваліфікаційною комісією суддів громадянина України на посаду судді”. Тому Вища рада юстиції була Законом наділена повноваженнями щодо пониження кваліфікаційного класу та прийняття рішення про невідповідність судді займаній посаді. Голова Вищої ради юстиції виходив з того, що пунктом 3 частини першої статті 131 Конституції України Вищій раді юстиції надано право здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів. Яких-небудь обмежень для Вищої ради юстиції щодо застосування різних видів дисциплінарних стягнень ця норма не встановлює. Серед передбачених статтею 32 Закону України “Про статус суддів” видів стягнень, що можуть застосовуватися до судді, є і пониження кваліфікаційного класу. Отже, будь-яких правових перешкод для застосування Вищою радою юстиції саме такого виду стягнення немає, а тому воно і передбачено пунктом 2 частини другої статті 37 Закону. Конституційний Суд України наголошує, що положення пункту 2 частини другої статті 37 Закону віднесено лише до суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів, здійснення дисциплінарного провадження стосовно яких є конституційним повноваженням виключно Вищої ради юстиції (пункт 3 частини першої статті 131 Конституції України). При цьому на суддів, які притягуються до дисциплінарної відповідальності, можуть бути накладені передбачені частиною другою статті 37 Закону види дисциплінарного стягнення, визначені відповідними положеннями Закону України “Про статус суддів”, у тому числі стягнення у вигляді пониження кваліфікаційного класу. Це не супроводжується перевіркою кваліфікації судді, який вчинив дисциплінарний проступок, а є визначенням стягнення, що відповідає тяжкості саме проступку і особистості порушника. Отже, положення пункту 2 частини другої статті 37 Закону є таким, що не суперечить Конституції України. Цілком правомірним є і те, що Вища рада юстиції наділяється повноваженням приймати рішення про встановлену в ході дисциплінарного провадження невідповідність судді займаній посаді, адже серед підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності передбачається також здійснення вчинків і дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності (статті 6, 31 Закону України “Про статус суддів”). Такі вчинки є порушенням присяги судді, згідно з якою суддя повинен “чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим” (частина перша статті 10 Закону України “Про статус суддів”). Якщо за результатами дисциплінарного провадження Вища рада юстиції встановлює, що суддя Верховного Суду України або суддя вищого спеціалізованого суду вчинив такий дисциплінарний проступок, вона уповноважена прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді. Це рішення є підставою для внесення до Верховної Ради України подання про звільнення судді за порушення присяги. З урахуванням викладеного Конституційний Суд України вважає, що положення частини третьої статті 37 Закону, згідно з яким Вища рада юстиції правомочна за результатами дисциплінарного провадження приймати рішення про невідповідність судді займаній посаді, є таким, що не суперечить Конституції України. Разом з тим Конституційний Суд України констатує, що наступне положення частини третьої статті 37 Закону про те, що Вища рада юстиції прийняте нею рішення про невідповідність судді займаній посаді може направити до органу, який обрав суддю, за своїм буквальним змістом означає, що таке рішення розглядається як особлива самостійна підстава для звільнення судді з посади, яка не передбачена частиною п’ятою статті 126 Конституції України. Тому зазначене положення Закону, яким фактично допускається законодавче розширення підстав звільнення судді з посади, Конституційний Суд України вважає таким, що не відповідає Конституції України. На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 45, 51, 61, 63, 70, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), такі положення Закону України “Про Вищу раду юстиції”: 1.1. Положення частини другої статті 1, за яким Вища рада юстиції є органом, відповідальним за прийняття “у межах своєї компетенції” рішень про дисциплінарну відповідальність прокурорів; 1.2. Положення частини четвертої статті 1, згідно з яким “Вища рада юстиції є юридичною особою”; 1.3. Положення статті 48 “Апарат Вищої ради юстиції”; 1.4. Положення другого речення частини першої статті 25: “Судові справи, розгляд яких не закінчено, надаються членам Вищої ради юстиції на їх вимогу для ознайомлення у зв’язку з виконанням доручень з перевірки конкретних справ Голови або заступника Голови Вищої ради юстиції”; 1.5. Положення абзацу другого пункту 8 частини першої статті 18, згідно з яким “у разі порушення присяги особою, яка входить до складу Вищої ради юстиції за посадою, Вища рада юстиції приймає і направляє до органу, який її обрав чи призначив, рішення щодо доцільності продовження нею повноважень”; 1.6. Положення пункту 4 частини першої статті 30, за яким до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади може звернутися член Вищої ради юстиції; 1.7. Положення частини першої статті 31, згідно з яким Вища рада юстиції “за власною ініціативою вносить подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав”; 1.8. Положення частини першої статті 32, згідно з яким “питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4-6 частини п’ятої статті 126 Конституції України, Вища рада юстиції розглядає після надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою”; 1.9. Положення пункту 2 частини другої статті 33, за яким Вища рада юстиції у разі прийняття рішення про визнання порушення суддею або прокурором вимог щодо несумісності їх посади із заняттям іншою діяльністю може “направити подання відповідним органам про звільнення їх з посади”; 1.10. Положення пункту 2 частини другої статті 37, за яким Вища рада юстиції може накласти на суддів стягнення у вигляді “пониження кваліфікаційного класу”; 1.11. Положення частини третьої статті 37, згідно з яким “Вища рада юстиції може прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді”. 2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), такі положення Закону України “Про Вищу раду юстиції”: 2.1. Положення пунктів 1, 2 частини першої статті 30, за якими до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади можуть звернутися: 1) народний депутат України; 2) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; 2.2. Положення статті 38, за якими підставою для відкриття дисциплінарного провадження є подання: 1) народного депутата України; 2) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 2.3. Положення частини третьої статті 37, згідно з яким Вища рада юстиції прийняте нею рішення про невідповідність судді займаній посаді може направити до органу, який обрав суддю, без подання про звільнення судді з посади. 3. Положення Закону України “Про Вищу раду юстиції”, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України |
|