|
Головне меню >> |
|
|
СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
|
Виступ Уповноваженого з прав людини щодо неконституційності статей 7, 8 Закону України Витяг зі стенограми пленарного засідання Конституційного Суду України 20 вересня 2001 року Головує СКОМОРОХА Віктор Єгорович: Розглядається справа за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” та конституційним зверненням Воробйова Віктора Юрійовича, Лосєва Станіслава Васильовича, інших громадян – жителів міста Харкова та Харківської області щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України. Беруть участь у справі: суб’єкт права на конституційне подання –Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Карпачова Ніна Іванівна; представники Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Конституційному Судів України Терець Валерій Миколайович, Ткаченко Микола Степанович. КАРПАЧОВА Н.І.: Шановний Голово Конституційного Суду України! Шановні судді Конституційного Суду України! Шановні представники сторін! Відповідно до статті 150 Конституції України, статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” 30 червня 2000 року я, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо вирішення питання про невідповідність Конституції України (неконституційність) окремих положень Закону України від 21 листопада 1996 року “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” щодо встановлення поетапної виплати грошових заощаджень громадян залежно від віку та суми вкладу. Хотілося б зазначити, Високий Суд, що з моменту створення інституції Уповноваженого з прав людини до нас звернулося понад 11 тисяч 300 громадян саме стосовно захисту їх права власності та повернення особистих грошових коштів, поміщених як заощадження до установ ВАТ “Державний ощадний банк України”. Це питання, як відомо, систематично порушується також засобами масової інформації і набуло вкрай негативного соціально-політичного та міжнародного резонансу. У своїх листах громадяни зазначають, що всі їхні звернення до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ ВАТ “Державний ощадний банк України”, судів загальної юрисдикції, центральних органів виконавчої влади про виконання передбачених статтею 2 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” зобов’язань держави щодо збереження заощаджень громадян та їх компенсації не знаходять позитивного вирішення. У разі тяжкого захворювання або тривалого безробіття, навіть смерті вкладника і необхідності його поховання та в інших крайніх випадках вкладники позбавлені права отримати особисті заощадження, поміщені в установах Ощадного банку. У зв’язку з тим що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини відповідно до статті 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” є суб’єктом права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України на відміну від громадян України, яким, на жаль, не надано такого права звернення до Конституційного Суду за законом, громадяни можуть скористатись цим своїм правом тільки через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і мають можливість бути почутими у конституційній високій інстанції якраз через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини саме зтаких питань. У зверненнях до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини громадяни просять захистити права і свободи людини, проголошені Конституцією України, та поставити перед Конституційним Судом України питання про неконституційність окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. Насамперед ідеться про статтю 7 зазначеного закону, якою встановлено, що заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу та інших обставин у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на поточний рік. Що ж до переліку груп вкладників і черговості виплати грошових заощаджень, а також обсягу виплат згідно зі статтею 8 цього закону, то Кабінет Міністрів регулює ці питання, виходячи з можливості бюджету, про що і наголошував шановний доповідач Микола Іванович Корнієнко. Як відомо, постановою Верховної Ради України від 17 липня 1997 року встановлено обмеження на виплату заощаджень за віком. Так, за станом на 1 січня 1998 року тим, хто може одержати ці виплати, повинно виповнитися 80 років і більше. На це було свого часу передбачено 120 мільйонів гривень, а постановою Кабінету Міністрів № 275 від 26 березня 2001 року, на яку посилався доповідач, передбачається 6 мільйонів гривень вкладникам, яким за станом на 1 січня поточного року виповнилося 100 років і більше, у межах залишку проіндексованого вкладу, але не більше 2 тисяч гривень за кожною ощадною книжкою. У статті 8 закону передбачається, що у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах ВАТ “Державний ощадний банк України” за місцем знаходження вкладу частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається, виходячи з розміру державної допомоги на поховання. А, як відомо, ця допомога відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 року за №837 визначена в сумі до 150 гривень. Уповноважений з прав людини вважає, що, встановивши ці законодавчі обмеження стосовно повернення особистих заощаджень громадян, держава брутально порушила найважливіші, фундаментальні конституційні права і свободи громадян України, а також міжнародні стандарти в галузі прав людини. Зазначені норми закону водночас порушують, на думку Уповноваженого, декілька статей Конституції України. Зокрема, у статті 22 Конституції України зазначено, що “Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Ця стаття встановлює конституційну гарантію певного обсягу прав і свобод, визначених Конституцією, а також міжнародним правом. Стаття 24 Конституції України проголошує, як відомо, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”. Тому Уповноважений з прав людини вважає, що Верховна Рада України, встановивши обмеження щодо повернення заощаджень громадян, порушила саме гарантії, визначені Конституцією України. Слід особливо наголосити і на порушенні вимог статті 48 Конституції України, яка передбачає право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. В умовах соціально-економічної кризи, неспроможності держави забезпечити навіть прожитковий мінімум багатьом своїм громадянам грошові кошти, поміщені на особисті рахунки, є, на думку Уповноваженого, чи не єдиним джерелом забезпечення необхідного рівня життя, точніше могли б стати, особливо для людей похилого віку. Це зрозуміло. Аналізуючи виконання Державного бюджету за останні роки, Уповноважений з прав людини з прикрістю може констатувати, що у відповідних державних органах відсутня політична воля і зацікавленість у виконанні зобов’язань і гарантій, передбачених Законом про державні гарантії відновлення заощаджень громадян. Про це, наприклад, свідчить таке. Навіть з передбачених державними бюджетами 1997, 1998, 1999 років 870 мільйонів гривень, призначених для погашення заборгованості по заощадженнях громадян, фактично на рахунок Державного ощадного банку України було перераховано лише 60 мільйонів гривень, або 6,9 відсотка суми, яка планувалась. І така ситуація була на червень 2000 року, саме на момент подання Уповноваженого до Конституційного Суду України. Це суперечить статті 24 Конституції України, зокрема частині другій, якою передбачено, що “не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Це положення підтверджує ще один аспект принципу рівності і недискримінації, необхідність застосування однакових стандартів прав і обов’язків для всіх осіб без обмеження і означає, що кожен громадянин України на рівних підставах з іншими громадянами має і може користуватися всім обсягом конституційних прав і свобод без дискримінації з боку держави або інших осіб за будь-якими мотивами. Дія Закону УРСР “Про індексацію грошових доходів населення” була зупинена на підставі Декрету Кабінету Міністрів від 9 грудня 1992 року. Також відомий Указ Президента України від 1992 року за № 138 “Про компенсацію населенню України втрат від знецінення заощаджень у зв’язку лібералізацією цін”. Є Декрет Кабінету Міністрів від 11 січня 1993 року “Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення заощаджень в Ощадному банку України, Декретом Кабінету Міністрів від 17 травня 1993 року “Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення заощаджень в установах Держстраху”, Указ Президента України від 24 листопада 1994 року “Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху”; а також постанови Кабінету Міністрів від 1994 року за № 798 “Про індексацію грошових заощаджень у Ощадному банку України” і від 1996 року за № 161 “Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами як компенсацію втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку”. Цими законодавчими актами та законами держава фактично визнала свій борг перед вкладниками. Водночас виплати по вкладах установами Ощадбанку України фактично здійснювалися до 1996 року і, звичайно, це тягне за собою висновок: право власності на вклади у вкладників існувало до 1996 року у всій своїй повноті, тобто тріаді: володіння, користування та розпорядження. Стаття 3 Конституції України наголошує, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав людини і свобод є головним обов’язком держави. У частині першій статті 64 Конституції України визначається, що конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Дійсно, в Конституції передбачено лише один такий випадок. І таким випадком є надзвичайний або воєнний стан, який визначений конкретним законом на конкретний термін. За цей час, як відомо, в Україні не було введено надзвичайного або воєнного стану. Тому, мабуть, і не дивно, що наші громадяни, вичерпавши фактично всі національні можливості повернення особистих заощаджень, передусім через їх звернення до судів загальної юрисдикції, почали користуватись своїм правом на звернення до Європейського суду з прав людини. За останньою інформацією, яку ми отримали з Європейського суду з прав людини, на сьогодні з 21 звернення громадян України вже розпочата процедура підготовки до розгляду в Євросуді на предмет прийнятності цих звернень. І, безумовно, якщо Суд протягом місяця визнає прийнятними ці звернення, то це може негативно вплинути як на імідж України на міжнародному рівні й у перспективі потягти за собою виконання Україною фінансових зобов’язань перед своїми громадянами. Тим більше ми маємо вже певний приклад: відома справа “Кайсин проти України”. Національне законодавство України щодо повернення громадянам їх особистих заощаджень, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, не відповідає міжнародним стандартам та порушує вимоги статей 17 і 25 Загальної декларації прав людини 1948 року щодо права кожної людини володіти майном як одноособово, так і разом з іншими, унеможливлення безпідставного позбавлення свого майна та право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту людини для її сім’ї. Крім цього, порушується, на думку Уповноваженого, фундаментальний принцип міжнародного права у галузі прав людини, а саме принцип рівності та недискримінації, вперше сформульований у статті 7 Загальної декларації з прав людини, де сказано, що всі люди рівні перед законом, мають право на рівний захист від будь-якої дискримінації, що порушує саме Загальну декларацію прав людини. Аналогічні положення містяться також у статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також у низці положень інших міжнародних документів у галузі прав людини. Парламент ратифікував Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, яка забороняє будь-яку дискримінацію, а також прийняв постанову, яка встановила дискримінаційні норми. Так ось, саме Постанова Верховної Ради України від 17 липня 1997 року, яка встановила дискримінаційну норму щодо визначення віку (80 років і більше) для одержання власних заощаджень за середньої тривалості життя в Україні, за офіційними даними, 68 років, а також невиконання державою гарантій прав і свобод людини, її право володіти своїм майном. На думку Уповноваженого, в цьому випадку грубо порушено положення статей 1 і 14 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка була ратифікована 17 липня 1997 року. Зважаючи на те, що Україна 4 листопада 2000 року підписала Додатковий протокол №12 до Європейської конвенції з прав людини, яким значно розширено межі захисту від дискримінації, гарантованої Європейською конвенцією, маємо врахувати, що Україна взяла на себе моральний обов’язок утримуватися від дій, що суперечать положенням протоколу. Іншими словами, Україна зобов’язалася створити умови для всебічного забезпечення принципу рівності та недискримінації в національному законодавстві. Це, на жаль, поки що не відбувається. Я, як Уповноважений з прав людини, зобов’язана донести голос 11 тисяч громадян, які звернулися до мене, до Конституційного Суду України. Високий Суд! Дозволю собі зачитати кілька таких заяв. Я знаю, що є подібні заяви і в Конституційному Суді України. А тому всі ми з розумінням маємо поставитися до таких звернень. “Звертаюся до Вас як до останньої інстанції. Я і мій чоловік – пенсіонери. Ми є опікунами шестирічного хлопчика, онука. Дочка наша розлучилася з чоловіком, дитину він не захотів визнати як батько. Дочка заявила, що не зможе сама виховати сина, і ми взяли опікунство над онуком. Ми з чоловіком тяжко працювали і своїми мозолями заробляли гроші й відкладали на ощадні книжки. І що нам дісталося від того, від тих злиднів? Наша доля сьогодні нікому не потрібна. Дочку нашу продали в рабство за кордон, уже другий рік ми не знаємо навіть де вона. А хлопчик, якщо ми зараз йому не допоможемо, просто сидітиме з протягнутою рукою. А чому? Тому що держава фактично вкрала наші заощадження. Ми не знаємо, де їх шукати? В якій ще країні так можуть чинити з людьми? Я не можу змиритися з тим, що нас так жорстоко покарали”. І далі людина пише:“Я не хочу бути просто бидлом, я вимагаю, щоб мені повернули мої кровні трудові заощадження”. Пише далі про те, що дитину немає чим годувати, що вона фактично голодує. Наступний лист від учениці 6-го класу (навіть діти почали звертатися до Уповноваженого з прав людини). Дівчинка пише: “Будь ласка, допоможіть нам, якщо можна, поверніть наші гроші з книжки батьків наших. (Ці діти залишилися сиротами). Ми вже чотири роки ходимо до школи за 9 кілометрів. Будемо Вам вдячні, якщо доможете повернути ці заощадження, щоб ми могли купувати собі нормальну їжу і все інше. Ми бідні і просто хочемо їсти. О 7-й годині ранку ми йдемо до школи, а о 5-й вечора повертаємось. Я сиджу і плачу, тому що дуже далеко ходити і ноги болять, навіть немає у що взутися сьогодні”. У цій родині шестеро дітей. Звертається громадянка Бійкенова, мешканка Білгород-Дністровського району Одеської області. Вона має безперервний трудовий стаж 35 років, ветеран праці. Так склалося життя, що вона живе одна. Усе своє трудове життя вона відкладала собі на старість. Здавала гроші на зберігання в Ощадний банк України. Тепер у неї надзвичайно складна ситуація: вона хворіє, фактично не має сил і здоров’я, щоб займатися підсобним господарством. Жінка пише, що в її будинку підтікає дах, підгнили вікна, двері, тому він потребує капітального ремонту. “Зносилися одяг, взуття, не працює ні пральна машина, ні холодильник. Єдиний зв’язок із світом – радіоточка. Я звертаюся по допомогу, щоб повернули мені хоч ці шість тисяч гривень моїх заощаджень для розв’язання моїх наболілих проблем”. Вона зверталася і до Президента, і до Прем’єр-міністра, і в Ощадбанк, і до Міністра фінансів, і до народних депутатів, але фактично отримувала тільки відписки. “Приїздила комісія з соцзабезу, – пише вона, – і з райдержадміністрації. Подивилися, принизили мою гідність, довели до сліз, серцевого нападу, розвели руками, що в них немає таких грошей, щоб розв’язувати мої проблеми. Порадили шукати спонсорів та меценатів. А таких у селі немає. Де ж вони є? У держави для мене немає грошей. А розграбовують і вивозять за кордон мільярди... Конституція говорить, що всі громадяни мають право на достатній життєвий рівень. А хіба воно в мене достойне, коли я сплю одягнена, в холодній хаті, а в новорічну ніч їла черству хлібну шкуринку? Я живу, як тварина, немає за що купити навіть мило, ніде взимку помитися, просто холодно... Чи руки на себе накласти, чи, мабуть, Ви знайдете якесь позитивне рішення. Прошу Вас, будьте гуманні, чуйні, милостиві, допоможіть, не шліть відписок. Уявіть собі, що в таких умовах живе ваша мати. Пригадайте вашу першу вчительку, котра все віддала своїм вихованцям, щоб вони стали гідними громадянами України, а зараз жебраки безпорадні, безправні та беззахисні. Захистіть, допоможіть! Це крик душі, це остання надія!” Шановний Голово Конституційного Суду України! Високий Суд! Шановні представники сторін! Аналізуючи ці понад 11 тисяч звернень (я звертаю на це вашу увагу) громадян нашої держави, я як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не могла не звернутися, попри все моє розуміння складнощів соціально-економічної ситуації в державі, до Конституційного Суду України, щоб принаймні Конституційний Суд України зробив певний крок, який допоміг би нашим владним структурам об’єктивно й справедливо у майбутньому вирішити питання щодо повернення заощаджень громадянам. Саме тому в конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини я звертаюсь з проханням до Конституційного Суду України і прошу визнати неконституційними статті 7 і 8 Закону України від 21 листопада 1996 року “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” із змінами, внесеними згідно з Законами України від 17 січня 1997 року та від 24 березня 1997 року, а також рядом постанов, які випливають зі згаданого закону. Дякую за увагу.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, за конституційним зверненням Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) №13-рп/2001 від 10.10.2001 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Іващенка Володимира Івановича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича – суддя-доповідач, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, за участю: суб’єкта права на конституційне подання – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Ніни Іванівни; представників суб’єкта права на конституційне подання Терця Валерія Миколайовича – керівника Департаменту соціально-економічних та культурних прав громадян Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Ткаченка Миколи Степановича – керівника відділу конституційного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; представників Верховної Ради України Беспалого Бориса Яковича – народного депутата України, члена Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, Донченка Юрія Григоровича – народного депутата України, голови підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці, Стояна Олександра Миколайовича – народного депутата України, голови підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці; Ушакової Раїси Антонівни – начальника Департаменту фінансів невиробничої сфери Міністерства фінансів України, Ковальчука Сергія Миколайовича – начальника юридичного управління Міністерства фінансів України; Лутковської Валерії Володимирівни – Уповноваженого Міністерства юстиції України у справах дотримання Конвенції про захист прав людини і основних свобод, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 року №537/96-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1997 р., №8, ст.60, ст.61; 1998 р., №35, ст.240) і щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України. Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40, 42, 43 Закону України “Про Конституційний Суд України” стали конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, конституційне звернення Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян – жителів Харківської області. Підставою для розгляду справи відповідно до статті 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо конституційності положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, а також визначена статтею 94 Закону України “Про Конституційний Суд України” наявність неоднозначного застосування положень статей 22, 41, 64 Конституції України. Заслухавши суддю-доповідача Корнієнка М.І., пояснення Карпачової Н.І., Терця В. М., Ткаченка М.С., Селіванова А.О., Носова В.В., Беспалого Б.Я., Донченка Ю.Г., Стояна О.М., Ушакової Р.А., Ковальчука С.М., Лутковської В.В., спеціаліста, професора Рабіновича П.М. та вивчивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – звернувся з клопотанням щодо відповідності Конституції України положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” (далі – Закон). Автор подання вважає, що положення зазначених статей Закону порушують конституційні права і свободи громадян України, передбачені, зокрема, статтями 3, 13, 22, 41, 48 Конституції України, а також міжнародні стандарти прав людини. Мається на увазі встановлений Законом порядок, за яким заощадження громадян, відновлені та проіндексовані згідно з цим Законом в установах Ощадного банку України, повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік (стаття 7), а у разі смерті вкладника – лише їх частина, сума якої визначається виходячи з розміру державної допомоги на поховання (стаття 8). На пленарному засіданні Конституційного Суду України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наголошувала на тому, що встановлені статтею 7 Закону обмеження щодо повернення грошових заощаджень громадян порушують принцип рівноправності, закріплений статтями 24, 41 Конституції України. 2. Воробйов В.Ю., Лосєв С.В. та інші громадяни своє конституційне звернення про необхідність офіційного тлумачення статей 22, 41, 64 Конституції України обгрунтовують тим, що суди загальної юрисдикції, до яких вони звертались з позовами про повернення їхніх вкладів, в одних випадках, керуючись зазначеними статтями, задовольняли їх позови, а в інших на підставі положень Закону відмовляли. Тому таке неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції положень Конституції України призвело, на думку заявників, до порушення їх права власності, зокрема щодо повернення за першою вимогою їхніх вкладів та права розпоряджатися ними. Враховуючи, що конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, конституційне звернення Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян стосуються того самого питання, на підставі статті 58 Закону України “Про Конституційний Суд України” їх об’єднано в одне конституційне провадження у справі. 3. До справи додано письмові пояснення Голови Верховної Ради України, Першого віце-прем’єр-міністра України, Міністерства юстиції України. На думку Голови Верховної Ради України, положення статей 7, 8 Закону не обмежують реалізацію конституційного права громадян на власність, закріпленого у статті 41 Конституції України. Разом з тим положення статті 7 Закону, відповідно до якого заощадження повертаються “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, потребує офіційного тлумачення. Перший віце-прем’єр-міністр України наголосив на тому, що подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо неконституційності статей 7, 8 Закону не може бути задоволено через відсутність можливості повернення проіндексованих вкладів усім одночасно і у повному обсязі. Міністерство юстиції України вважає, що сума нарахованої державою компенсації на вклади громадян не є їх власністю. У зв’язку з цим передбачений статтями 7, 8 Закону механізм повернення цих вкладів є правомірним. 4. У виступі на пленарному засіданні Стоян О.М. зазначив, що з огляду на фінансові можливості держави Верховна Рада України свідомо пішла на обмеження права вкладників розпоряджатися їх грошовими заощадженнями, знеціненими та відновленими в установах Ощадного банку України. Водночас встановлений Законом механізм поетапного повернення заощаджень громадян потребує вдосконалення. На думку Беспалого Б.Я., положення статей 7, 8 Закону відповідають Конституції України, оскільки громадяни, які помістили свої заощадження до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР, фактично їх втратили, а на відновлені та проіндексовані вклади не набули права власності. Цю точку зору поділяє Донченко Ю.Г., який вважає, що відновлення реальної вартості заощаджень є лише пільгою для тих громадян, на яких передусім поширюються положення статті 7 Закону. Селіванов А.О. підтримав позицію Голови Верховної Ради України. Компенсація державою знецінених заощаджень, на думку Носова В.В., є елементом соціального захисту громадян і не тягне за собою її цивільно-правової відповідальності перед вкладниками колишнього Ощадного банку СРСР. На думку Лутковської В.В., особа не має права власності на проіндексовані суми, що містяться на позабюджетних рахунках Ощадного банку України. Ці кошти є фактичним оформленням права особи отримати суму компенсації в разі виконання державою встановлених нею умов. У своїх виступах Ушакова Р.А. та Ковальчук С.М. наголошували на тому, що встановлений статтями 7, 8 Закону механізм повернення заощаджень громадян є оптимальним, таким, що дає можливість з огляду на фінансову спроможність держави хоча б якимось чином компенсувати заощадження найбільш соціально незахищених громадян. 5. Вирішуючи спір щодо конституційності положень статей 7, 8 Закону, Конституційний Суд України виходить з такого. 5.1. Відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41). Грошові кошти є об’єктом права власності, в тому числі приватної (стаття 13 Закону України “Про власність”). Відповідно до статті 384 Цивільного кодексу Української РСР громадяни можуть зберігати кошти в державних банківських та інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді процентів або виграшів, провадити безготівкові розрахунки відповідно до статутів зазначених установ та виданих у встановленому порядку правил. Наука цивільного права виходить з того, що розміщення особою коштів на рахунках Ощадного банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти і водночас укладенням між вкладником і Ощадним банком цивільно-правової угоди (договору банківського вкладу), підтвердженням якої є ощадна книжка. Реальність будь-якого суб’єктивного права власності полягає в його гарантованості. Вклади фізичних осіб в Ощадному банку України, зазначається в Законі України “Про банки і банківську діяльність”, гарантуються державою (частина друга статті 57). Що ж стосується зобов’язання держави гарантувати вклади фізичних осіб Ощадного банку України, то ці зобов’язання мають цивільно-правовий характер. Держава, зазначається в частині другій статті 384 Цивільного кодексу Української РСР, гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Ці положення законодавства узгоджуються з наведеними вище положеннями Конституції України, а також частиною другою статті 3 Основного Закону, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. 5.2. Одним із способів захисту права власності вкладників є відновлення становища, яке існувало до порушення цього права (частина перша статті 6 Цивільного кодексу Української РСР). Законом, окремі положення якого оспорює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, встановлено зобов’язання держави перед громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які внаслідок інфляції та інших обставин фактично втратили свої грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР, що діяли на території України, а також в установи Ощадного банку України протягом 1992–1994 років, якщо вони перебували на його рахунках не менше одного повного календарного року в період 1992–1995 років (стаття 1). Суть цих зобов’язань полягає у збереженні та відновленні реальної вартості зазначених заощаджень громадян шляхом їх одноразової компенсаційної індексації установами Ощадного банку України протягом грудня 1996 року – березня 1997 року, що й було зроблено та засвідчено видачею ощадних книжок вкладникам (статті 2, 5). Подальша компенсаційна індексація заощаджень громадян відповідно до положень частини другої статті 3 Закону здійснюється під час видачі вкладів. Відновлення заощаджень громадян шляхом компенсаційної індексації в установах Ощадного банку України означає не тільки поновлення їх реальної вартості, але й право вкладника як власника своїх грошових заощаджень вимагати повернення відновленої і проіндексованої суми цього вкладу. 5.3. Відповідно до Конституції України право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41). Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (частина перша статті 64). З огляду на ці положення встановлений Законом (стаття 7) механізм, відповідно до якого заощадження повертаються не за першою вимогою вкладника, як це передбачено статтею 384 Цивільного кодексу Української РСР, а “поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, обмежує конституційне право власності громадян, грошові вклади яких відновлені шляхом компенсаційної індексації в Державному ощадному банку України. 5.4. Відповідно до Конституції України власники, здійснюючи право власності, повинні додержуватися конституційних положень про те, що “власність зобов’язує”, і вона “не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству” (частина третя статті 13), а також, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (частина сьома статті 41). Отже, із системного аналізу положень Конституції України випливає, що право власності може бути обмежено. Право держави обмежити володіння, користування та розпорядження майном визначено і Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року. Кожна фізична або юридична особа, зазначається в цьому документі, має право мирно володіти своїм майном. Проте держава має право “вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів” (стаття 1). З огляду на це Конституційний Суд України вважає, що положення статті 7 Закону, відповідно до яких заощадження повертаються “поетапно”, “залежно від суми вкладу”, “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, хоча і обмежують конституційне право власності громадян, але не суперечать статтям 13, 41, 64 та іншим статтям Конституції України. Водночас Конституційний Суд України зазначає, що відсутність саме в Законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності. Така позиція викладена і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року: “Не заперечуючи право держави встановлювати – у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою – обмеження у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати”. 5.5. Відповідно до Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи (частина перша статті 24). Це означає, що і встановлене Основним Законом право володіння, користування та розпорядження власністю (частина перша статті 41), як і обмеження державою цього права, має бути рівним для всіх громадян. З огляду на це положення статті 7 Закону, відповідно до якого заощадження громадян, відновлені та проіндексовані згідно з Законом в установах Ощадного банку України, повертаються залежно “від віку вкладника”, є таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Що стосується “інших обставин” як однієї з умов повернення відновлених вкладів, то це положення статті 7 Закону також не відповідає Конституції України (є неконституційним). Його довільне тлумачення у процесі застосування Закону може призвести до порушення рівності власників відновлених та проіндексованих вкладів в їх правообмеженні на повернення цих вкладів. 6. Відповідно до статті 8 Закону у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах Ощадного банку України, за місцезнаходженням вкладу, частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається виходячи з розміру державної допомоги на поховання. Ця норма не позбавляє спадкоємців права на успадкування вкладу на загальних підставах, а отже, і на набуття права власника на цей вклад.* Беручи до уваги наведені аргументи, Конституційний Суд України вважає, що підстав для визнання положення статті 8 Закону таким, що не відповідає Конституції України, немає. 7. Відновлені та проіндексовані згідно із Законом вклади є об’єктом права приватної власності громадян. З огляду на це дія статей 22, 41, 64 Конституції України, про необхідність офіційного тлумачення яких йдеться в конституційному зверненні Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян, поширюється також і на відносини власності, об’єктом яких є зазначені вклади. На підставі викладеного і керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 року №537/96-ВР (із змінами) в частині щодо повернення заощаджень громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, відновлених та проіндексованих згідно з цим Законом в установах Ощадного банку України, залежно “від віку вкладника” та “інших обставин”. 2. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення статті 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. 3. В аспекті конституційного звернення Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян положення статей 22, 41, 64 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється також на відносини власності, об’єктом яких є вклади, відновлені та проіндексовані згідно з Законом України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” в установах Ощадного банку України. 4. Положення статті 7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 5. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
судді Конституційного Суду України Євграфова П.Б. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, за конституційним зверненням Воробйова В.Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) 1. З Рішенням Конституційного Суду України у справі про заощадження громадян (далі Рішення) можна погодитися лише частково. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення статей 7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” (далі – Закон) від 21 листопада 1996 року №537/96-ВР. Статтею 7 Закону, зокрема, встановлено: “Заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік. Перелік груп вкладників і черговість виплат згідно зі статтею 8 цього Закону у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, встановлюються Кабінетом Міністрів України”. Цим Законом (стаття 8) також передбачено, що у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах Ощадного банку України, за місцезнаходженням вкладу, частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається виходячи з розміру державної допомоги на поховання (частина перша статті 8 в редакції Закону від 24 березня 1998 року №201/98-ВР). Зазначена сума протягом семи календарних днів перераховується Міністерством фінансів України і Національним банком України на рахунок Ощадного банку України (частина друга). У конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини наголошується, що “встановивши ці законодавчі обмеження стосовно повернення особистих заощаджень громадян, держава брутально порушила найважливіші фундаментальні конституційні права і свободи громадян України та міжнародні стандарти у галузі прав людини”. Зокрема, положення статей 7, 8 Закону, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суперечать положенням статей 3, 13, 22, 41, 48 Конституції України. 2. У мотивувальній частині Рішення (підпункт 5.4.) зазначено: “Із системного аналізу положень Конституції України випливає, що право власності може бути обмежено” (частина третя статті 13, частина сьома статті 41). На підтвердження такого висновку наводиться положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, зокрема щодо права держави “вводити в дію такі закони, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів” (стаття 1). Статтею 7 Закону встановлено механізм, за яким заощадження повертаються не за першою вимогою вкладника, як це визначено статтею 384 Цивільного кодексу Української РСР, а “поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин, у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, що, наголошується в Рішенні, “обмежує конституційне право власності громадян, грошові вклади яких відновлені шляхом компенсаційної індексації в Державному ощадному банку України” (підпункт 5.3 мотивувальної частини). Виходячи з цього, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення зазначеної статті Закону, за якими заощадження “повертаються “поетапно”, “залежно від суми вкладу”, “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, хоча і обмежують конституційне право власності громадян, але не суперечать статтям 13, 41, 64 та іншим статтям Конституції України” (підпункт 5.4 мотивувальної частини). З цим не можна погодитися, оскільки відсутність чіткого визначення змісту понять “поетапно”, “залежно від суми вкладу”, “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік” призводить до неоднозначного застосування положень статей 13, 41, 64 Конституції України, а отже, до порушень права вкладників. У цьому контексті непереконливою є позиція народних депутатів України Беспалого Б.Я., Донченка Ю.Г., інших учасників конституційного провадження, адже у статтях 1, 2, частині першій статті 7 Закону насамперед йдеться про трудові заощадження громадян як Української РСР, так і суверенної, незалежної України. У своєму Рішенні Конституційний Суд України не дав правової оцінки положенням частини другої статті 7 Закону, за якими “перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих грошових заощаджень, а також обсяг виплат згідно із статтею 8 цього Закону у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, встановлюються Кабінетом Міністрів України”. Однак стаття 8 Закону не визначає правил, на які вказує частина перша статті 7 Закону. До того ж частиною другою статті 7 Закону Кабінету Міністрів України делеговано повноваження, які мають бути визначені виключно законом України, оскільки стосуються правового режиму власності (пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України). Тому, на мою думку, положення частини другої статті 7 Закону треба було визнати такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними). Визнаючи конституційним повернення вкладів громадянам “поетапно”, Конституційний Суд України водночас зробив застереження, що “відсутність саме в Законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності” (підпункт 5.4 мотивувальної частини). В іншому випадку, визнаючи неконституційним положення статті 7 Закону “інших обставин”, Конституційний Суд України стверджує, що “його довільне тлумачення у процесі застосування Закону може призвести до порушення рівності власників відновлених та проіндексованих вкладів в їх правообмеженні на повернення цих вкладів” (підпункт 5.5 мотивувальної частини). Тобто, відсутність визначення поняття “інших обставин” фактично стала підставою для визнання положення частини першої статті 7 Закону неконституційним, що, на мій погляд, є правильним. Закономірно виникає питання, чому за такої ж невизначеності понять “поетапно”, “залежно від суми вкладу”, “у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України на поточний рік”, ці положення статті 7 Закону визнано конституційними? 3. Зміст Рішення Конституційного Суду України свідчить про певну непослідовність у методології дослідження питань, порушених у конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На мій погляд, є всі підстави для визнання статті 7 Закону неконституційною повністю. Посилання на Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року (статтю 1) та на Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 липня 1986 року як на аргументи, що підтверджують конституційність положень статті 7 Закону, крім положень про вік та інші обставини, з позицій права є некоректним. Водночас Конституційний Суд України не звернув уваги на інші прецеденти з практики Європейського суду з прав людини, на які у своєму виступі на пленарному засіданні вказав залучений до розгляду справи як спеціаліст доктор юридичних наук, професор Рабінович П.М. Він, зокрема, наголосив на Рішенні у справі “Юналь проти Туреччини” від 10 квітня 2001 року. Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” було прийнято після набуття чинності новою Конституцією України. Встановлення державних гарантій відновлення заощаджень громадян України спрямовано на забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це чітко сформульовано у статтях 1, 2 Закону. Виходячи з цих конституційно-правових положень необ-грунтованим є зміщення публічно-правових зобов’язань держави щодо повернення заощаджень громадян у площину цивільно-правових, про що стверджується в мотивувальній частині Рішення (підпункт 5.1). Положення статті 8 Закону, на мою думку, є некоректним з морально-етичних принципів. За змістом це положення не можна вважати таким, що відповідає верховенству права (стаття 8 Конституції України). Враховуючи ці обставини, Конституційний Суд України повинен був принаймні припинити конституційне провадження у справі в частині відповідності Конституції України положення статті 8 Закону. 4. В теорії держави і права загальновизнаним можна вважати визначення поняття держави як організації політичної влади народу чи певного соціального угруповання або як публічно-правового союзу народу, що створюються для вирішення спільних для всього суспільства завдань і здійснення відповідних функцій. У демократичних і правових державах, якою проголошено Україну (стаття 1 Конституції України), таким завданням насамперед є захист прав і свобод людини і громадянина. Саме в такому контексті треба розуміти положення частини другої статті 3 Конституції України, згідно з яким “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Виходячи з цього, не можна погодитися з тим механізмом (порядком) повернення проіндексованих вкладів громадян, який запроваджується статтями 6, 7, 8 Закону. Вони не відповідають Конституції України, оскільки порушують конституційні права людини і громадянина. Суддя Конституційного Суду України П.Євграфов Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Ніні Іванівні Карпачовій
Конституційний Суд України відкрив конституційне провадження у справі за конституційними поданнями 55 народних депутатів України та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”. На думку авторів конституційних подань, Верховна Рада України, зупинивши положеннями статті 58 цього Закону дію положень окремих законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, а положеннями статті 60 дію окремих законів України, перевищила надані їй Конституцією України повноваження, оскільки згідно з частиною другою статті 6 органи законодавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України, згідно з частиною другою статті 19 органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а згідно зі статтею 22 конституційні права і свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані і при прийнятті нових законів або внесенні зміни до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Крім цього, Верховний Суд України підкреслює, що зазначені у статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” обмеження, які поширюються на всіх суддів України, фактично призупиняють дію пунктів 8, 9 і 13 статті 44 Закону України “Про статус суддів” і цим самим порушуються гарантії забезпечення належних соціальних і матеріальних умов функціонування судів і діяльності суддів, передбачені статтями 126–130 Конституції України. Прошу Вас, шановна Ніно Іванівно, відповідно до Закону України “Про Конституційний Суд України” надати висновок із зазначених питань з метою його врахування при підготовці проекту рішення Конституційного Суду України та надіслати його до Конституційного Суду України до 9 листопада 2001 року. Суддя Конституційного Суду України М.Костицький 19.10.2001 р.
ВИСНОВОК щодо відповідності Конституції України положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” Судді Конституційного Суду України Михайлу Васильовичу Костицькому
На Ваше прохання надається висновок Уповноваженого з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”. Протягом 1999–2001 років на адресу Уповноваженого з прав людини надійшла значна кількість звернень громадян, в яких вони скаржаться на порушення їхніх прав внаслідок зупинення бюджетного фінансування пільг, гарантій та компенсацій, якими вони користувалися. Заявники вважають, що це є порушенням статті 22 Конституції України, якою визначено: “Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Посилаючись на зазначену норму, громадяни висловлювали сумнів у конституційності норм закону, якими de facto встановлено скасування безплатного капітального ремонту жилих приміщень громадян, надання бюджетних кредитів та позик, безоплатного або пільгового встановлення телефонів, безплатного або пільгового користування телефонами, безоплатного або пільгового санаторно-курортного лікування, виплати компенсацій за невикористане право на пільгове санаторно-курортне лікування, безоплатного або пільгового забезпечення автомобілями, звільнення або зменшення плати за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ, паливо, безоплатного проїзду всіма видами пасажирського міського (комунального) та приміського транспорту, доплати за вислугу років працівникам бібліотек та музеїв тощо. Зважаючи на те, що чинне законодавство України не містить чітких визначень таких понять, як “пільга”, “гарантія” та “компенсація”, слід зазначити, що сучасна довідкова література розкриває їх зміст таким чином. Пільга – повне або часткове звільнення від дотримання встановлених законом загальних правил, виконання яких-небудь обов’язків (Яременко В., Сліпушко О. Новий тлумачний словник української мови. – К.: Аконіт, 2000. – Т.2. – С. 406) . Пільги – встановлені законодавством або іншими нормативними актами переваги, що надаються особі (групі осіб) порівняно з іншими громадянами (Головченко В.В., Ковальський В.С. Юридична термінологія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 110). Юридична енциклопедія визначає гарантії прав та свобод людини і громадянина як умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі й усебічну охорону прав та свобод особи. Поняття “гарантії” охоплює всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. Юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина – це правові інститути, які забезпечують можливість безперешкодного здійснення прав особи, їх охорону, а в разі протиправних посягань – захист і поновлення. Юридичні гарантії встановлені Конституцією України та іншими законами (Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т.1. – С. 555). Компенсація – відшкодування, зрівноваження, винагорода за що-небудь, а також сума, яку сплачують як відшкодування, винагороду, покриття витрат (Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. – К.: Криниця, 1999. – С. 235). В іноземній літературі, наприклад в Oxford Advanced Learner’s Dictionary of Current English, Fifth edition, Oxford University Press,1995, р.р.920,527,232, наводяться такі визначення: пільга –1) особливе право чи перевага, що належить окремій особі чи групі людей; 2) права і переваги, якими володіють багаті і владні люди в суспільстві; 3) річ, що дає велику насолоду, користуватися якою більшість людей не має змоги; 4) особливе законне право щось робити чи говорити про щось без ризику бути покараним за це. гарантія –1) обіцянка, зазвичай у письмовій формі, того, що щось буде зроблено чи є точно визначеної якості; 2) пункт вартості, запропонований в якості запоруки дотримання певних умов, особливо як складова частина правової угоди; 3) свідчення того, що щось обов’язково трапиться чи відбудеться; 4) обіцянка чогось із впевненістю; 5) згода нести правову відповідальність за щось. компенсація – 1) процес компенсування; 2) річ, предмет, виражений у грошовій сумі, яка надається як відшкодування за щось.. В іншому виданні – Black’s Law Dictionary, West Group, 1996, Bryan A.Garner (editor-in-Chief), р.р.501,282,116 під зазначеними поняттями розуміється таке: пільга –1) особливе законне право, звільнення чи імунітет, надане особі чи групі осіб; 2) під час доказування право запобігати оприлюдненню певної інформації в суді, особливо коли вона була спочатку повідомлена у професійних чи конфіденційних відносинах; гарантія – 1) акт надання запоруки; запевнення, що контракт чи правовий акт виконаний належним чином; 2) щось дане чи існуюче як безпечне, як здійснення майбутнього зобов’язання чи його умова; 3) обіцянка відповідати за борг чи щось інше, зазвичай у фінансовому чи банківському контексті. компенсація – 1) винагорода за надані послуги; оклад, заробітна плата; 2) відшкодування шкоди чи будь-який інший акт, що за наказом суду виконується особою, яка спричинила шкоду іншій особі, і повинна здійснити відшкодування в повному обсязі. Безумовно, призупинення фінансування з бюджетів усіх рівнів пільг, компенсацій і гарантій безпосередньо зачіпає інтереси осіб, що їх отримували, і відповідно погіршує становище цих осіб порівняно з тим, що існувало раніше. Водночас Конституцією України не передбачено як такого права громадян на пільги. Виняток становлять передбачені частиною третьою статті 24 Конституції України пенсійні пільги для жінок та пільги вагітним жінкам та матерям. Поряд з цим відповідно до частини першої статті 22 Конституції України “права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”; словосполучення “не є вичерпними” передбачає потенційну можливість появи якісно нових прав і свобод, як таких, що на законодавчому рівні не існували до цього, тобто актами чинного законодавства їх обсяг може бути розширено. За такої умови збільшення обсягу прав і свобод буде узгоджуватися з Конституцією України, але “нові” права і свободи, що з’являться в такий спосіб не будуть належати до розряду “конституційних”, якщо не будуть внесені відповідні зміни до Конституції України. До того ж частиною другою зазначеної статті Конституції України гарантуються і визнаються такими, що не можуть бути скасовані лише конституційні права і свободи, частиною першою статті 64 Конституції України передбачено, що не можуть бути обмежені конституційні права і свободи людини і громадянина. Водночас відповідно до частини другої статті 3 Конституції України не лише конституційні, а всі “права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави...Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Що стосується позбавлення пільг різних категорій осіб, в окремих випадках законодавець унеможливив це в майбутньому, в інших на законодавчому рівні ввів обов’язкову умову для цього. Наприклад, відповідно до частин другої та третьої статті 2 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ права та пільги для зазначених осіб, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни. Нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права та пільги ветеранів війни, передбачені цим законом, є недійсними. Статтею 8 Закону України “Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист” передбачено, що ветерани військової служби і ветерани органів внутрішніх справ та члени їх сімей позбавляються права на пільги на період відбування ветераном військової служби і ветераном органів внутрішніх справ призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі. У деяких випадках немає підстав вважати пільги складовою права на соціальний захист, оскільки ряд пільг, передбачених законодавчими актами, фактично є привілеями працівників міліції, прокуратури, суду на безплатний проїзд встановлення їм квартирних телефонів, комунальні трансфери тощо. Численні пільги, соціальні виплати і допомога нерідко не мали адресного характеру, впроваджувались без урахування матеріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут. В інших же випадках аналогічні пільги будуть саме такою складовою, коли йдеться про найменш соціально захищені категорії громадян. У такій ситуації проблема полягає в тому, що фактична адресна соціальна допомога певній категорії осіб іменується “пільгою”, що в даному випадку не відповідає змісту цього поняття. В такий спосіб держава певною мірою компенсує цим особам брутальне порушення нею положень частини третьої статті 46 Конституції України, відповідно до якої “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”. Розвиваючи цю думку, можна дійти висновку, що коли особа отримує ці, згадані Конституцією України, виплати і на додаток те, що іменується “пільгами”, і при цьому не досягається прожитковий мінімум, такі “доплати” будуть виключно соціальною допомогою, і аж ніяк не “пільгами”. У Стратегії подолання бідності, затвердженій Указом Президента України від 15 серпня 2001 року №637/2001 наголошується на тому, що діюча система пільг не забезпечує надання допомоги виключно бідним верствам населення, а сприяє помітному збільшенню доходів заможних верств населення, зростанню економічної нерівності. Як приклад було зазначено, що коли бідна сім’я одержує у вигляді пільг 6,1 гривні на місяць на умовного дорослого, то заможна –13,1 гривні. Співвідношення вартісної величини межі обраного відносного критерію бідності з прожитковим мінімумом визначає межу бідності, рівень якої в 2000 році становив 56,6 відсотка прожиткового мінімуму. Виходячи з установленого критерію, у 2000 році до категорії бідних належали 26,7 відсотка населення, вкрай бідних – 14,7 відсотка. З бідністю пов’язані такі явища, як безпритульність і жебрацтво. За даними Міністерства внутрішніх справ України, у 2000 році зареєстровано 26,4 тисячі бродяг, з них 9,7 тисячі – молоді люди. На думку Уповноваженого з прав людини, певну частину “пільг, гарантій та компенсацій”, про які йдеться у статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” слід розглядати як особливі види соціальних допомог. До розряду таких можна віднести, наприклад, доплату за вислугу років працівникам бібліотечних та музейних установ, безоплатне забезпечення автомобілями інвалідів, безплатний проїзд громадян, що належать до найменш соціально захищених категорій населення. Як було зазначено в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, затверджених Указом Президента України від 24 травня 2000 року №717/2000, система соціальної допомоги, яка надається сьогодні в Україні, не забезпечує адекватної соціальної підтримки громадян у ринкових умовах у разі настання ризику. Реформування цієї системи має здійснюватися на основі вироблення нових підходів і критеріїв до оцінки існуючих соціальних програм. Для підтримання найбільш вразливих верств населення планується запровадити систему гарантованого мінімального сукупного доходу сім’ї. Зазначено, що для досягнення цієї мети потрібно: поглибити адресність державної соціальної допомоги шляхом упорядкування пільг та допомог, що надаються різним категоріям населення; запровадити для окремих категорій громадян залежно від рівня їхніх доходів надання субсидій на послуги, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності (користування транспортом, телефоном тощо); реформувати нормативно-правову базу надання адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям та одиноким непрацездатним особам на основі урахування їх сукупного доходу. Також було визначено, що джерелами фінансування програм соціальної політики можуть бути кошти державного та місцевих бюджетів, які мають спрямовуватися переважно на підтримку непрацездатного населення. Соціальні гарантії для економічно активного (працездатного) населення повинні забезпечуватися за рахунок коштів підприємств, установ, організацій та їх об’єднань. Питання стосовно права на пільги було предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 3 червня 1999 року по справі №1-8/99 було констатовано, що в частині другій статті 24 Конституції України зазначено, що не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками. Поняття “привілеї” і “пільги” не є тотожними, тому надання пільг не суперечить зазначеним конституційним положенням. Це ж питання, правда, дещо в іншому аспекті було відображено в рішенні Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року по справі №1-16/99, в якому, зокрема, було зазначено, що “Україна як соціальна держава взяла на себе зобов’язання щодо соціального захисту громадянина, забезпечення права на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім’ї тощо. Позбавлення членів сім’ї працівника міліції чи особового складу державної пожежної охорони права на житлово-комунальні пільги, якими вони користувалися протягом усього періоду перебування останнього на службі в міліції чи державній пожежній охороні, у разі його звільнення за віком, через хворобу чи за вислугою років й дискримінацію непрацездатних, приниження людини, зневажання її честі й гідності, повагу до яких закріплено на конституційному рівні означало б не лише суттєве обмеження прав особи, звуження їх змісту та обсягу, а рівні.” Прийняття судами рішень з питань позбавлення соціальних допомог було і в практиці іноземних судів. Як приклад, цікавою, на нашу думку, є позиція Верховного суду США, відображена в рішенні по справі Ґольдберг проти Келлі (Goldberg v. Kelly, 1970). Особи, які отримували соціальну допомогу, виступили проти дій органів влади, які призупинили виплату допомог. У рішенні суду, зокрема, було зазначено: “З моменту виникнення державної влади головним завданням її є захист честі та благополуччя всіх людей, що проживають на території даної держави. Соціальні допомоги, забезпечуючи основні життєві потреби, можуть полегшити незаможним людям участь у суспільному житті нарівні з іншими. Інтерес, який бачить для себе влада в організації соціальної допомоги, переконує нас у доцільності не припиняти цієї допомоги на користь осіб, що мають на це право. В цьому плані потрібно – перш ніж припинити надання допомоги – провести розслідування з метою встановлення фактичних обставин” (з думки більшості за авторством судді Бреннена). Відхиляючи думку про те, що соціальна допомога є привілеєм, а не правом, Верховний суд США поставив цю допомогу в один ряд з іншими урядовими допомогами (як наприклад, допомогу по безробіттю), стосовно яких уже раніше визнано правильним застосовувати принцип процесуальної справедливості. Більшість суддів підкреслювали, що соціальні допомоги “забезпечують придбання основних продуктів харчування, одягу, даху над головою та медичного піклування”. На відміну від втрати інших видів допомог раптове позбавлення соціальної допомоги під час визначення обґрунтування на її отримання, може позбавити особу основних засобів, необхідних для того, щоб дожити до очікуваної зміни рішення. Особа, що користується такою допомогою, може з дня на день опинитися в драматичній ситуації, оскільки переважно вона не має ніяких інших джерел фінансування своїх поточних потреб. На завершення було визнано, що позбавлення даної особи допомоги по соціальному захисту повинно розглядатися як позбавлення деякої форми власності (“property”), якої громадянина може бути позбавлено тільки в режимі, що випливає з принципу процесуальної справедливості. Що стосується практики Європейського Суду з прав людини, то, розглядаючи справи, пов’язані із застосуванням статті 1 Протоколу №1 Європейської конвенції, Суд дійшов висновку, що термін “майно” стосується всіх “закріплених прав”, які може довести заявник. Право вільно користуватися майном охоплює деякі економічні вимоги, що базуються на публічному праві, такі як пільги, отримувані відповідно до системи обов’язкового страхування, встановлені законодавством, що регулює питання соціального забезпечення. На відміну від Суду Комісія з прав людини розрізняє системи, в яких учасник сплачує внесок до певного фонду і в яких у результаті цього платежу утворюється певний пай, що може бути визначений у кожний конкретний момент, і ті системи, в яких взаємозв’язок між внеском та наступними пільгами є значно менш безпосереднім (Див.: No.4130/69, Dec.20.7.71. Collection 38, p.9 (14) and No.4288/69, Dec.17.3.70. Collection 33 p.53). У першій системі сплата внесків до фонду породжує право власності на частину такого фонду. По справі Мюллер проти Австрії Комісія з прав людини висловила думку про те, що навіть коли припустити, що стаття 1 Протоколу №1 гарантує особі, що сплачувала внески до системи соціального страхування, право на отримання пільг від цих систем, її не можна тлумачити як таку, що наділяє цю особу правом на отримання пенсії в певному розмірі (Див.: Мюллер проти Австрії. Comm. Report 1.10.75, paras.29-30. D.R. 3, p.25 (31). Остання система заснована на принципі соціальної солідарності. За цією системою немає прямого зв’язку між розмірами внесків та встановленими пільгами (Див.: No.10971/84, Dec.10.7.85. D.R. 43, p.190 (191-192). В цьому випадку не можна визначити, яка частка належить у даний конкретний момент тій чи іншій особі у фонді, до якого ця особа звертає свою вимогу (Див.: No.4130/69, Dec. 20.7.71. – Yearbook 14, p.224 (250). Комісія висловила також думку про те, що в деяких випадках коливання розмірів пільг, що викликає дуже значне скорочення розмірів пенсій, можуть бути рівнозначні порушенню (Див.: No.7624/76, Dec.6.7.77. D.R. 19, p.100 (104-105). Щодо питання дотримання Верховною Радою України вимог частини другої статті 6 Конституції України при призупиненні дії відповідних законодавчих актів у частині надання пільг Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” слід зазначити таке. Як вбачається з Вашого листа, суб’єкти права на конституційне звернення в особі 55 народних депутатів України та Верховного Суду України вважають, що Верховна Рада України перевищила свої повноваження. Цю позицію суб’єктів права на конституційне подання не було принаймні підкріплено копіями текстів самих подань, що значною мірою вимагало від Уповноваженого з прав людини необхідності здогадуватися про наявність такої аргументації і відповідно ускладнювало процес підготовки висновку. Частиною другою статті 6 Конституції України передбачено, що “органи законодавчої… влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні визначений статтею 75 Конституції України. Пунктом 3 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено прийняття законів, пунктом 1 частини другої статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України. Крім того, чинною на той час частиною восьмою статті 28 Закону України “Про бюджетну систему України” було визначено, що “якщо у проекті Закону про Державний бюджет України не забезпечується в межах наявних ресурсів фінансування в повному обсязі витрат, передбачених законодавством України, Верховна Рада України приймає Закон про Державний бюджет України, не змінюючи чинного законодавства. Це законодавство діє протягом бюджетного року в частині, що не суперечить Закону про Державний бюджет України”. В конституційному поданні Верховного Суду України підкреслюється, що зазначені у статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” обмеження фактично призупиняють дію пунктів 8, 9 і 13 статті 44 Закону України “Про статус суддів”, і цим самим порушуються гарантії забезпечення належних соціальних і матеріальних умов функціонування судів і діяльності суддів, передбачені статтями 126–130 Конституції України. В цьому контексті хотілося б зазначити таке. Відповідно до положень частини першої статті 6 Конституції України концептуальними засадами здійснення державної влади в Україні є її поділ на законодавчу, виконавчу та судову. Отже, подальше утвердження ролі суду як окремої гілки державної влади є необхідною умовою для функціонування держави в цілому. Однією з передумов цього є необхідність забезпечення державою можливості не просто “фізичного” існування органів суду, а створення ефективного механізму забезпеченості органів цієї гілки влади для практичної реалізації своїх конституційних повноважень. В Україні проблема фінансування судів завжди стояла вкрай гостро. Уповноважений з прав людини у своєму висновку від 1 червня 1999 року звертала увагу Конституційного Суду України на те, що скорочення фінансування судів, яке і без того недостатнє, паралізує діяльність судів та ставить під загрозу гарантоване Конституцією України право людини і громадянина на судовий захист. Як було зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року у справі № 1-31/99 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” (справа про фінансування судів), “однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів.” Таким чином, конституційні засади матеріального забезпечення суддів як складової їх незалежності нерозривно пов’язані з виконанням ними професійних обов’язків і реалізуються через фінансування судів як органів влади. Відповідно до пунктів 1, 3 статті 44 Закону України “Про статус суддів” заробітна плата судді складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Грошове утримання судді військового суду складається з посадового окладу, окладу за військове звання, доплат за кваліфікаційний клас судді та за вислугу військовослужбовця. Зазначеним рішенням Конституційного Суду України обмеження видатків Державного бюджету України було визнано “формою фінансового впливу на суддів, що ставить під сумнів гарантовану Конституцією України незалежність судової влади України”. Коментуючи позицію Верховного Суду України в цьому відношенні Уповноважений з прав людини вважає за необхідне зазначити таке: факт оплати суддями в повному обсязі, наприклад, проїзду в громадському транспорті, житла чи комунальних послуг не може автоматично свідчити про загрозу їх незалежності, оскільки такі платежі здійснює абсолютна більшість фізичних осіб, що проживають на території України. Комплексний аналіз положень статей 126, 129 Конституції України свідчить, що участь суддів за межами виконання своїх службових обов’язків (тобто як фізичних осіб) у цивільно-правових відносинах нарівні з іншими суб’єктами навряд чи може бути кваліфікована як “вплив” на них з боку контрагентів у розумінні частини другої статті 126 Конституції України. Тим більше, що частиною першою статті 129 акцент щодо незалежності суддів і їх підкорення лише закону зроблено за умови безпосереднього виконання ними своїх функцій, тобто “при здійсненні правосуддя”. На переконання Уповноваженого з прав людини, рівень матеріального забезпечення суддів повинен визначатися не кількістю наданих пільг зі сплати окремих видів послуг, що надаються їм не як посадовим, а як фізичним особам, а належною якістю рівня оплати їх праці відповідно до ролі та функцій професії судді в суспільстві. Зокрема, рівень заробітної плати судді має забезпечувати, з одного боку, – достатні матеріальні умови для незалежного виконання суддями саме службових обов’язків та, з іншого – запобігати відтоку кваліфікованих кадрів. Крім того, наявність таких пільг не додає авторитету професії судді, оскільки викликає невдоволення більшості членів суспільства, для якої залишаються пустою декларацією положення частини третьої статті 46 Конституції України щодо необхідної відповідності розміру пенсій, інших видів соціальних допомог, що є основним джерелом існування, рівню життя, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством України. За таких обставин Уповноважений з прав людини вважає за доцільне замінити фінансування пільг на фінансування видатків на заробітну плату в розмірі, який унеможливив би сумніви в незалежності суддів з мотивів економічного характеру. Водночас у контексті призупинення дії положень окремих законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, відсутність офіційного тлумачення частини третьої статті 22 Конституції України призводить до неоднозначності в розумінні зазначеної норми. Розглянувши проект Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік”, на підставі аналізу звернень громадян до Уповноваженого з прав людини у 2000–2001 роках Уповноважений з прав людини дійшла висновку, що рівень бюджетного фінансування у запропонованому законопроекті не забезпечує дотримання передбачених Конституцією України прав громадян, включаючи права на охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень. У запропонованому законопроекті наведено перелік нормативно-правових актів та зазначено конкретні статті, які не будуть забезпечені у 2002 році бюджетними ресурсами. Обсяг видатків, не забезпечений бюджетними ресурсами на 2002 рік, становить 28843, 0 млн. грн., у тому числі з державного бюджету – 11815, 9 млн. грн., з місцевих бюджетів – 15481, 14 млн. гривень. Проектом Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” передбачається зупинити на 2002 рік дію положень законодавчих актів України у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, крім певних категорій громадян, яким ці пільги будуть збережені. Таким чином, у проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” закладено механізм недофінансування соціальних виплат та призупинення надання пільг і гарантій значній частині громадян, для яких вони встановлені чинним законодавством України. За цих умов соціальна напруга в суспільстві, незадоволення населення здійснюваною економічною політикою та державною владою зростатиме. Це дає підстави стверджувати, що призупинення фінансування пільг, гарантій та компенсацій у такий спосіб набуло стійкого, системного характеру, оскільки така ситуація повторюється вже третій рік поспіль. Уповноважений з прав людини вважає, що виходити з цього становища слід не тільки і не стільки за рахунок призупинення норм законодавчих актів, як це запропоновано у законопроекті, скільки за рахунок більш ефективної економічної політики, яка дасть змогу збільшити доходну частину бюджету, створити нові робочі місця, вивести з “тіньового” сектору економіки значні фінансові ресурси. Зважаючи на це, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, керуючись п.п.3, 4 ст.3, п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, направила Голові Верховної Ради України І.С.Плющу подання про запобігання порушенню прав громадян на соціальний захист внаслідок недофінансування соціальних потреб, визначених у проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік”, зокрема щодо найбідніших верств населення. Н.Карпачова 12.11.2001 р. |
|