Головне меню  >>     

СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ
З КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ УКРАЇНИ
У ГАЛУЗІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

ПОЗИЦІЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ

щодо рішення Конституційного Суду України у справі про запити народних депутатів до прокуратури  № 4-рп від 11.04.2000

Уповноважений Верховної Ради України вважає, що однією з причин зростання кількості звернень народних депутатів України до Уповноваженого з прав людини стало рішення Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. за №4-рп/2000 про офіційне тлумачення положень частини першої ст.86 Конституції України, частини першої ст.12 та частин першої і другої ст.19 Закону України “Про статус народного депутата України” щодо права народного депутата України надсилати до органів влади депутатські запити та звернення, яким встановлено: “Народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах”.

Це рішення значно обмежило функції парламентського контролю, який визначений Конституцією України, право народного депутата України звертатися до зазначених органів влади з питань поновлення порушених прав виборців.

Виникає цілком логічне запитання: як народному депутату України реалізувати положення п.5 ст.17 Закону України “Про статус народного депутата України”, відповідно до якого: “Народний депутат України як представник державної влади у разі порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення або звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. У разі порушення законності народний депутат може звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній галузі.

Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій, а також працівники правоохоронних органів, до яких звернуто вимогу народного депутата про припинення порушення законності, зобов’язані негайно вжити заходів щодо усунення порушення, а за необхідності – притягти винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку.”

Як свідчить аналіз, у зверненнях народних депутатів України до Уповноваженого з прав людини, надісланих разом з заявами і скаргами громадян, найчастіше оскаржуються дії працівників правоохоронних органів та органів прокуратури, тобто тих органів, до яких народні депутати України не мають права звертатися з питань поновлення порушених прав своїх виборців.

Ось що пише народний депутат України Сергій Головатий у зверненні до Уповноваженого з прав людини з приводу безпідставного, як на його думку, взяття під варту гр. С.Салова: “На жаль, рішенням Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. № 4-рп/2000 народні депутати України позбавлені права на апеляцію до органів прокуратури стосовно конкретних судових справ, але ця справа, на мій погляд, вимагає рішучих дій щодо цієї ситуації”. Тому народний депутат звертається з проханням до Уповноваженого перевірити законність дій правоохоронних органів.

Уповноважений вважає, що встановлене Конституційним Судом України обмеження прав народних депутатів України  суперечить чинному законодавству України і не відповідає вимогам побудови демократичної  правової держави. Ця проблема потребує свого розв’язання. Уповноважений з прав людини у всіх необхідних випадках йде назустріч народним депутатам України щодо захисту прав і свобод їхніх виборців.

Враховуючи те, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. за №4 -рп/2000 про визнання деяких положень Закону України “Про статус народного депутата України” такими, що не відповідають Конституції України, звужена функція парламентського контролю, який визначений Конституцією України, обмежуються можливості народних депутатів України звертатися до деяких органів державної влади щодо поновлення прав людини, Уповноважений і надалі надаватиме додаткову допомогу народним депутатам України у вирішенні питань захисту прав громадян України.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ

від 12 квітня 2000 року

Щодо конституційності статей 11 і 16 Закону України
“Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”

(справа про свободу асоціацій)

Відповідно до статті 150 Конституції України та статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” звертаюсь до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) статей 11 і 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року №1045-ХІУ (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., №38).

Статтями 11 і 16 цього Закону встановлені норми щодо правового статусу професійної спілки та її легалізації.

Підставою для конституційного подання є суперечність цих статей зазначеного Закону Конституції України.

В Законі України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” нечітко визначені правові наслідки надання профспілці відповідного статусу, внаслідок чого стаття 11 Закону порушує принцип свободи об’єднань і може тлумачитися як така, що встановлює обмеження стосовно сфери діяльності профспілок. Передбачена в ній відповідність чисельності організацій профспілок та їх членів адміністративно-територіальним одиницям держави, необхідна для реєстрації, стає на перешкоді утворення і розвитку об’єднань. Отже, в чинній редакції зазначена стаття обмежує право профспілки на вільну організацію її діяльності.

Встановлений статтею 16 Закону порядок легалізації професійної спілки надає відповідним державним органам України право відмовляти їй у реєстрації. Тому за змістом цієї статті для створення і діяльності організацій профспілок необхідно отримати дозвіл держави.

Таким чином, положення статей 11 і 16 Закону про професійні спілки суперечать вимогам частини третьої статті 36 Конституції України, яка проголошує: “Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інте-ресів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюється виключно цією Конституцією і законами України.”

Крім того, статті 11 і 16 Закону суперечать вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, ратифікованого Президією Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 року, Конвенції Міжнародної організації праці №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 року, ратифікованої Українською РСР 11 серпня 1956 року і підтверджених Законом України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 року.

Статтею 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та статтями 1, 10, 11 Конвенції МОП №87 на Україну накладаються обов’язки вживати необхідних заходів щодо гарантій трудящим вільного здійснення права на організацію (профспілку). За вимогами цих міжнародних актів трудящі мають право: а) створювати за своїм вибором організації без попереднього дозволу; б) вільно організовувати свою діяльність. При наданні організації права юридичної особи не можуть бути встановлені умови, які перешкоджають реалізації вищезгаданих прав, а національне законодавство держави застосовується таким чином, щоб не порушувати ці права. Згадані вимоги Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та Конвенції МОП №87 не знайшлі відповідної імплементації в Законі України про профспілки.

Враховуючи наведене,

прошу:

Конституційний Суд України розглянути питання щодо конституційності статей 11 і 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року №1045–ХІV.

Для участі у конституційному провадженні за цим поданням уповноважуються:

Ісакович Сергій Володимирович – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

Ємець Іван Григорович – радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Додаток:

1. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, прийнятий 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН.

3. Конвенція МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 року.

Н.Карпачова

Рішення Конституційного Суду України

у справі за конституційними поданнями народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (справа про свободу утворення профспілок) №11-рп/2000 від 18.10.2000

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Савенка Миколи Дмитровича,

Селівона Миколи Федосовича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

Шаповала Володимира Миколайовича,

Яценка Станіслава Сергійовича – суддя-доповідач,

за участю представників суб’єктів права на конституційне подання – Онопенка Василя Васильовича, народного депутата України, Ісаковича Сергія Володимировича, радника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Ємця Івана Григоровича, радника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; представників Верховної Ради України – Хари Василя Георгійовича, народного депутата України, голови підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці, Селіванова Анатолія Олександровича, Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України, а також залучених Конституційним Судом України до участі у розгляді справи: представника Президента України – Носова Владислава Васильовича, Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України, представника Міністерства юстиціКї УраїНи – Єфіменка Леоніда Васильовича, заступника Міністра юстиції України та свідка – Волинця Михайла Яковича, голови Конфедерації вільних профспілок України,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними поданнями народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року №1045–XIV (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., №45, ст. 397).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39 і 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стали конституційне подання 183 народних депутатів України щодо конституційності статей 8, 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” та конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо конституційності статей 11, 16 зазначеного Закону, за якими було відкрито конституційні провадження у справах. Згідно зі статтею 58 Закону України “Про Конституційний Суд України” ухвалою Колегії суддів Конституційного Суду України з конституційних подань ці провадження було об’єднано в одне конституційне провадження у справі за конституційними поданнями народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11 і 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.

Заслухавши суддю-доповідача Яценка С.С., пояснення Онопенка В.В., Ісаковича С.В., Селіванова А.О., Хари В.Г., Носова В.В., Єфіменка Л.В., Волинця М.Я. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1.1. Суб’єкти права на конституційне подання – народні депутати України та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – вважають, що статті 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” суперечать частині третій статті 36 Конституції України, що містить положення про утворення професійних спілок без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Народні депутати України, крім того, посилаються на те, що стаття 11 Закону щодо статусу професійних спілок та стаття 8 щодо статусу об’єднань профспілок суперечать статті 22 Конституції України, оскільки погіршують існуюче становище профспілок та їх об’єднань у частині необхідності підтвердження свого статусу при легалізації.

Як зазначається в конституційних поданнях, із змісту статті 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” випливає, що профспілка вважається створеною лише з моменту її реєстрації у відповідних державних органах; це положення ставить створення профспілки та її подальше існування в залежність від реєструючого органу.

Суб’єкти права на конституційне подання також стверджують, що положення статей 11, 16 Закону суперечать вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Конвенції Міжнародної організації праці №87 про свободу асоціації і захист права на організацію.

1.2. У письмових поясненнях Голова Верховної Ради України заперечує проти наведеного обгрунтування невідповідності Конституції України названих статей Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” та зазначає, що твердження про неконституційність статей 8, 11 Закону є неаргументованими, а стаття 16 “ні безпосередньо, ні по суті не містить вимоги попереднього дозволу на створення профспілки і не обмежує прав її членів”.

2.1. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України засади утворення об’єднань громадян визначаються законом.

Частина перша статті 36 Конституції України гарантує право громадян України на свободу об’єднання, зокрема, у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Згідно з частиною третьою цієї статті професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інте-ресами за родом їх професійної діяльності. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Стаття 11 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” визначає, що профспілки можуть мати статус місцевих, обласних, регіональних, республіканських – Автономної Республіки Крим, всеукраїнських (частина перша), а також встановлює вимоги щодо ознак відповідного статусу (частини друга, третя, четверта, п’ята, шоста). Частина сьома цієї статті містить припис, згідно з яким всеукраїнські профспілки можуть без спеціального дозволу використовувати у своєму найменуванні слово “Україна” та похідні від нього.

Професійні спілки є громадськими організаціями, на що прямо вказано у частині третій статті 36 Конституції України. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року поширює свою дію і на професійні спілки, хоча особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки (частина четверта статті 1). Закон України “Про об’єднання громадян”, як і передбачено більш пізнім законодавчим актом – Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, є частиною законодавства про профспілки і застосовується до них, якщо інше не передбачено цим Законом (частини перша та третя статті 4).

У статті 9 Закону України “Про об’єднання громадян” встановлено, що об’єднання громадян України утворюються і діють із всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До місцевих належать об’єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об’єднанням громадян. Отже, види статусу професійних спілок, передбачені статтею 11 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, головно ґрунтуються на положеннях базового Закону України “Про об’єднання громадян”.

Стаття 11 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (далі – Закон) визначає статус профспілок (місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських) за ознакою наявності організаційних ланок профспілки на певній території та залежно від того, яку частину членів профспілки, котрі працюють за даною професією чи фахом, вони об’єднують.

У статті 2 Закону зазначено, що “професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки”. Обсяг прав профспілок щодо захисту інтересів працівників не ставиться у залежність від статусу профспілки, визначеного статтею 11 Закону. Це підтверджує і стаття 10 Закону: “Усі профспілки рівні перед законом і мають рівні права щодо захисту прав та інтересів членів профспілки”. Названі положення узгоджуються з приписами частини третьої статті 36 Конституції України.

Статусом професійних спілок обумовлюється представництво відповідної профспілки на загальнонаціональному, регіональному, місцевому, галузевому рівнях при веденні консультацій, колективних переговорів щодо укладення угод, колективних договорів (на відповідному територіальному та галузевому рівнях), участь у роботі тристоронніх органів (Національна рада соціального партнерства), керування соціальним страхуванням тощо. Положення статті 11 Закону в цілому узгоджуються з чинними законодавчими актами, що передбачають конкретні повноваження профспілок та їх об’єднань, такими, як Закон України “Про колективні договори і угоди”, Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

Згідно зі статтею 3 Закону України “Про колективні договори і угоди” стороною генеральної угоди (що укладається на державному рівні) виступають професійні спілки, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; стороною угоди на галузевому рівні є профспілки чи об’єднання профспілок або інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять в сферу їх дії; угода на регіональному рівні укладається об’єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами; колективний договір на підприємстві, в установі, організації укладається однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів – представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом. Отже, представницький характер профспілок та їх об’єднань зумовлений не стільки їхнім формальним статусом, який законодавець визначив виходячи насамперед з територіальної сфери їх діяльності, скільки повноваженнями, наданими їм трудовими колективами підприємств, установ і організацій, та взаємодією між самими профспілками.

Суспільні відносини за участю профспілок регулюються законодавством тією мірою, в якій це необхідно для забезпечення представництва і захисту інтересів трудівників, успішного функціонування профспілок. Саме по собі визначення видів статусу професійних спілок у статті 11 Закону є правомірним в контексті визнання державою правосуб’єктності цих громадських організацій. Доцільність такого законодавчого врегулювання статусу профспілок та їх об’єднань, як це передбачено статтею 11 Закону, не вирішується Конституційним Судом України.

2.2. Водночас Конституційний Суд України дійшов висновку, що окремі положення статті 11 Закону обмежують право громадян на свободу об’єднання, закріплене у частині першій статті 36 Конституції України.

Частина друга статті 11 Закону визначає, що статус місцевих мають профспілки, до складу яких входять не менше трьох первинних організацій, що діють на підприємствах, в установах або організаціях однієї адміністративно-територіальної одиниці (міста, району, села), чи об’єднують не менше 9 членів профспілки, які працюють на різних підприємствах, в установах або організаціях. Кожна з наведених вимог створює обмеження в реалізації права громадян на свободу об’єднання в професійну спілку, оскільки вимагається наявність членів профспілки на кількох підприємствах, в установах, організаціях або принаймні трьох організаційних ланок (“первинних організацій”) на одному підприємстві, в установі чи організації, а таких у конкретному населеному пункті чи на підприємстві, в установі, організації може і не бути. Рівночасно може бути обмеженим і право на свободу об’єднання у профспілку, що її мають створити “на основі вільного вибору їх членів” (частина третя статті 36 Конституції України) за родом професійної діяльності, якщо певна професія представлена, приміром, тільки на одному підприємстві, в установі чи організації, розташованому в місті, районі чи селі. Крім того, редакція частини другої статті 11 Закону ставить під сумнів статус місцевих профспілок на рівні районів у містах та селищ, що також складають систему адміністративно-територіального устрою України (частина перша статті 133 Конституції України).

Як зазначалося вище, частина перша статті 11 Закону встановлює, що профспілки можуть мати статус від всеукраїнського до місцевого (останній є найнижчим за територіальним критерієм).

Частина друга статті 11 Закону виключає об’єднання громадян у професійні спілки зі статусом місцевих на одному підприємстві, в установі чи організації, залишаючи для них тільки можливість входження разом з іншими як організаційних ланок в існуючу професійну спілку з відповідним статусом або утворення такої. З аналізу цієї частини статті 11 та інших норм Закону випливає, що такі профспілкові організації (стаття 37) існують в якості організаційних ланок профспілок (абзаци третій і четвертий статті 1, частина одинадцята статті 16), а саме “первинних організацій, що діють на підприємствах, в установах або організаціях” (частина друга статті 11). Ці організації не можуть мати визначеного статтею 11 Закону статусу професійної спілки, тобто самоврядної громадської організації, що набуває статусу юридичної особи, зареєструвавшись у порядку, встановленому частинами другою, третьою, четвертою, п’ятою, шостою статті 16. Організаційні ж ланки профспілок набувають статусу юридичної особи на підставі статуту зареєстрованої всеукраїнської профспілки чи профспілки іншого статусу (частина десята статті 16), у якому і визначено їхні повноваження (пункт 6 частини третьої статті 14).

Таким чином, стаття 11 Закону обмежує право громадян на свободу об’єднання у профспілки. Тому положення цієї статті, що унеможливлює створення самостійної профспілки на окремому підприємстві, в установі чи організації без дотримання умов, передбачених частиною другою, відповідно до яких статус місцевих мають лише профспілки, “до складу яких входять не менше трьох первинних організацій, чи об’єднують не менше 9 членів профспілки, які працюють на різних підприємствах, в установах або організаціях”, не відповідає частині першій статті 36 Конституції України.

Конституційний Суд України, розглядаючи справу щодо офіційного тлумачення поняття “професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації”, використаного в абзаці шостому частини першої статті 431 Кодексу законів про працю України (справа про профспілку, що діє на підприємстві), сформулював правову позицію, що “Конституція України не містить обмежень щодо утворення професійних спілок громадянами, які працюють на одному підприємстві, в установі, організації”, та установив, зокрема, що із змісту частини третьої статті 36 Конституції України випливає, що “всі професійні спілки, які утворені і діють згідно з їх статутами на підприємствах, в установах, організаціях, мають гарантовані Конституцією України рівні права для захисту трудових і соціальних прав своїх членів:” (Рішення Конституційного Суду України від 29 жовтня 1998 року №14-рп/98 “Вісник Конституційного Суду України”, 1999, №1).

Крім того, положення статті 11 Закону, що унеможливлює створення самостійної профспілки на підприємстві, в установі чи організації без дотримання визначених її частиною другою умов, нівелює передбачене Конституцією України право громадян на свободу об’єднання в аспекті утворення самостійної профспілки на підприємстві, в установі або організації, чим порушує одночасно і частину другу статті 22 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

2.3. Положення частин третьої та п’ятої статті 11 Закону містять, серед іншого, кількісні критерії для визначення статусу профспілки (обласного, всеукраїнського), встановлюючи вимоги щодо пропорційного складу профспілки стосовно всіх членів профспілок окремої галузі або які працюють за певним фахом, професією. Конституційний Суд України дійшов висновку, що наведені нижче положення цієї статті обмежують право громадян на свободу об’єднання.

Так, у частині третій статті 11 останньою альтернативною ознакою статусу обласних профспілок передбачено, що вони повинні об’єднувати “більшість членів профспілки, які працюють за даною професією чи фахом в області, містах Києві та Севастополі”. Це унеможливлює створення більше ніж однієї обласної професійної спілки за певним фахом чи професією в конкретній області, містах Києві та Севастополі, чим порушується конституційне право громадян на свободу об’єднання, зокрема, зважаючи на припис частини п’ятої статті 7 Закону, згідно з яким статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження щодо подвійного членства у профспілках.

Конституційний Суд України виходить з того, що право громадян України на свободу об’єднання у громадські організації відповідно до статті 36 Конституції України, включаючи і конституційне право на утворення професійної спілки, не може бути обмежене ні законодавством, ні на практиці такими вимогами щодо реалізації названого права, які виключають можливість утворення професійної спілки як такої, якщо цих умов (вимог) об’єктивно не можна виконати, тобто фактично є частковою забороною реалізації права громадян на об’єднання у відповідну професійну спілку. В даному випадку Конституційний Суд України вбачає неконституційне обмеження права громадян на свободу об’єднання у тому, що це право не можна здійснити, добровільно об’єднавшись в іншу профспілку такого ж статусу за ознакою того самого (одного) фаху чи професії в конкретній області, містах Києві та Севастополі, якщо вже існує відповідна професійна спілка, котра об’єднала більшість членів профспілки, які працюють за даною професією чи фахом в області, містах Києві та Севастополі.

Так само і положення пунктів 2, 3 частини п’ятої статті 11 Закону фактично обмежують кількість професійних спілок зі всеукраїнським статусом у певній галузі чи за ознакою фаху, професії, оскільки встановлюють вимоги об’єднання ними “не менше третини членів профспілок цієї галузі або членів профспілки певного фаху, професії” додатково до критерію охоплення їх організаційними ланками більшості адміністративно-територіальних одиниць України, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі (пункт 2), або об’єднання в профспілці “більшості членів профспілки, які працюють за даною професією чи фахом в Україні” (пункт 3).

Тому зазначені положення статті 11 Закону суперечать частині першій статті 36 Конституції України:

положення, згідно з якими встановлюється кількісний критерій – “більшість” – для об’єднання у профспілці відповідного статусу членів профспілки, які працюють за даною професією, фахом в області, містах Києві та Севастополі (частина третя) та які працюють за даною професією чи фахом в Україні (пункт 3 частини п’ятої);

положення, що встановлює мінімальну кількість – “не менше третини” – для об’єднання у профспілці з всеукраїнським статусом членів профспілок галузі або членів профспілки певного фаху, професії (пункт 2 частини п’ятої).

3.1. Стаття 16 Закону регламентує легалізацію професійних спілок, їх об’єднань.

Нею прямо передбачена обов’язкова легалізація (офіційне визнання) профспілок та їх об’єднань шляхом реєстрації. У разі реєстрації профспілки та їх об’єднання набувають статусу юридичної особи (частини перша і дев’ята статті 16).

Встановлення реєстрації (із набуттям статусу юридичної особи) як єдиного способу легалізації перешкоджає реалізації права утворювати професійні спілки “на основі вільного вибору їх членів” (частина третя статті 36 Конституції України), оскільки громадяни можуть визнати за потрібне об’єднатися з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав у таку професійну спілку (як правило, нечисленну), яка не обов’язково повинна мати права юридичної особи.

3.2. Виходячи з особливого місця профспілок у механізмі захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів громадян, частина третя статті 36 Конституції України встановлює додаткову, порівняно із загальними приписами частини першої цієї ж статті, гарантію реалізації права громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності, на об’єднання у професійні спілки: “Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів”.

На підставі системного аналізу статті 36 Конституції України Конституційний Суд України дійшов висновку, що наведене положення її частини третьої вимагає встановлення у Законі такого порядку реєстрації профспілок, яке було б актом надання статусу (прав) юридичної особи і не більше. Згідно з частиною одинадцятою статті 16 Закону “зареєстровані профспілки набувають цивільних прав і беруть на себе цивільні зобов’язання”. Ще до реєстрації вона є правоздатною (зокрема, має право оскаржити до суду рішення про відмову в реєстрації), проте повного обсягу дієздатності профспілка набуває після її реєстрації як юридичної особи.

Стаття 16 Закону передбачає легалізацію (реєстрацію) Міністерством юстиції України та його територіальними органами профспілок відповідно до їх статусу (частина друга). Легалізуючий орган проводить перевірку на відповідність статусу, визначеного статтею 11 цього Закону, вносить організацію в Реєстр об’єднань громадян та видає посвідчення встановленого зразка (частина п’ята); у разі невідповідності поданих документів профспілок, їх об’єднань зазначеному статусу легалізуючий орган відмовляє в реєстрації (частина шоста). Тим часом частина четверта статті 3 Закону позбавляє права використовувати у своєму найменуванні визначення “профспілка” або похідних від нього будь-яку організацію, яка не пройшла легалізації відповідно до статті 16, оскільки нелегалізовані профспілки за змістом названої частини розглядаються як такі, що перебувають поза цим Законом (не “діють на підставі цього Закону”). А частина перша статті 13 проголошує: “Держава забезпечує реалізацію права громадян на об’єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом” (власне, його статтею 16).

Таким чином, реєстрація за встановленим статтею 16 Закону порядком, якщо формально і не є стадією утворення профспілки, то фактично зводиться до попереднього дозволу на її діяльність. Адже дозвіл на діяльність як профспілки така організація отримує лише після реєстрації, що в принципі рівнозначне вимозі про попередній дозвіл. Це є обмеженням передбаченого частиною третьою статті 36 Конституції України права громадян на утворення профспілок без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення статті 16 Закону в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов’язують початок діяльності створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників організації як профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки, не відповідають частині третій статті 36 Конституції України.

3.3. Статтею 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, як і статтею 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, що є частиною національного законодавства України, гарантується право людини на свободу об’єднання, зокрема, право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення зазначеного права не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ратифікувавши 11 серпня 1956 року Конвенцію Міжнародної організації праці №87 про свободу асоціації і захист права на організацію 1948 року, Україна взяла на себе обов’язок ужити необхідних заходів щодо гарантування трудящим вільного здійснення права на організацію (профспілку), що визначені у її статтях 1, 2, 7, 8, 10, 11. Так, Конвенцією закріплено: право працівників створювати за своїм вибором організації без попереднього дозволу, а також вступати в такі організації за єдиної умови підпорядкування статутам останніх (стаття 2); право організації працівників вільно організовувати свою діяльність (стаття 3); набуття статусу юридичної особи не може бути підкорено умовам, що перешкоджають застосуванню статей 2, 3 (стаття 7); національне законодавство держав-учасниць не може порушувати гарантії, передбачені цією Конвенцією.

Суть цих положень міжнародних договорів відображена в тексті Конституції України, зокрема у статтях 36, 37, які містять подібні гарантії та застереження щодо реалізації громадянами права на свободу об’єднання, в тому числі у профспілки.

Ураховуючи, що окремі положення Закону визнані неконституційними, оскільки порушують право громадян на свободу об’єднання, Конституційний Суд України констатує, що в цій частині вимоги Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Конвенції Міжнародної організації праці про свободу асоціації і захист права на організацію не дістали в ньому належного відображення.

4. Стаття 8 Закону передбачає, що з метою виконання своїх статутних завдань профспілки мають право на добровільних засадах створювати об’єднання (асоціації, ради, федерації, конфедерації тощо) за галузевими, територіальними або іншими ознаками, а також входити до складу об’єднань та вільно виходити з них (частина перша). Частина четверта цієї статті передбачає, що статус об’єднань профспілок визначається за статусом членів, яких вони об’єднують, з урахуванням вимог статті 11 цього Закону.

Тобто зміст положення статті 8, яке оспорюється, визначається диспозиціями, що містяться у статтях 11, 16 Закону, і не має самостійного значення в контексті визнаних неконституційними положень цих статей, тому посилання суб’єкта права на конституційне подання стосовно порушення приписів статей 22, 36 Конституції України положеннями статті 8 Закону щодо об’єднань профспілок є необґрунтованим.

На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 11 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, якими обмежується право громадян на свободу об’єднання:

1.1. положення, що унеможливлює створення самостійної профспілки на окремому підприємстві, в установі або організації без дотримання умов, передбачених частиною другою, відповідно до яких статус місцевих мають лише профспілки, “до складу яких входять не менше трьох первинних організацій: чи об’єднують не менше 9 членів профспілки, які працюють на різних підприємствах, установах або організаціях”;

1.2. положення, згідно з якими встановлюється кількісний критерій – “більшість” – для об’єднання у профспілці відповідного статусу членів профспілки, які працюють за даною професією, фахом в області, містах Києві та Севастополі (частина третя) та які працюють за даною професією чи фахом в Україні (пункт 3 частини п’ятої);

1.3. положення, що встановлює мінімальну кількість – “не менше третини” – для об’єднання у профспілці з всеукраїнським статусом членів профспілок галузі або членів профспілки певного фаху, професії (пункт 2 частини п’ятої).

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов’язують початок діяльності створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників організації як профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки.

3. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення статей 8, 11, 16 (крім тих положень статей 11, 16, що визнані неконституційними) Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.

4. Положення статей 11, 16 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

5. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний Суд України

Рішення Конституційного Суду України

у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року (справа про статус народного депутата України) № 8-рп від 10.05.2000

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича,

Євграфова Павла Борисовича – суддя-доповідач,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мартиненка Петра Федоровича,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Німченка Василя Івановича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Селівона Миколи Федосовича,

Тимченка Івана Артемовича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

за участю представника Президента України суб’єкта права на конституційне подання Носова Владислава Васильовича, Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; представників Верховної Ради України: Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України, Барабаша Олександра Леонідовича – члена Правління Асоціації народних депутатів України попередніх скликань, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року № 2790-XII в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року № 548/97-ВР.

 Приводом для розгляду справи згідно зі статтею 39 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року.

Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року.

 Заслухавши суддю-доповідача Євграфова П.Б., пояснення Носова В.В., Селіванова А.О., Барабаша О.Л. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Верховна Рада України 25 вересня 1997 року прийняла Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України”, згідно з яким окремі положення Закону України “Про статус народного депутата України”, зокрема статей 2, 3, частин першої, другої статті 4, частини четвертої статті 12, частини другої статті 24, частини третьої статті 29, частини першої статті 30, частин першої, другої, сьомої, одинадцятої, тринадцятої, шістнадцятої статті 32, частин першої, другої, третьої статті 34, статті 35, викладено в новій редакції або до них внесено відповідні зміни.

2. Президент України вважає, що положення частини другої статті 24, частини першої статті 30, частин першої, другої, сьомої, тринадцятої та шістнадцятої статті 32 Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції, затвердженій Законом України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року (далі Закон), суперечать положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 24, частин другої та третьої статті 34, частини першої статті 64, пункту 34 частини першої та частини другої статті 85 Конституції України.

За змістом частини другої статті 24 Закону “народний депутат має право із залученням при необхідності своїх помічників-консультантів, представників об’єднань громадян, контрольних органів здійснювати контроль за розглядом одержаних пропозицій, заяв і скарг у державних органах та органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності і підпорядкування та брати особисту участь у їх розгляді”. Це положення, на думку суб’єкта права на конституційне подання, закріплює за народним депутатом України ширші повноваження у здійсненні контрольних функцій на відміну від тих, що визначені пунктом 34 частини першої статті 85 та статтею 86 Конституції України.

У поясненні Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України зазначається, що “запроваджувана Законом редакція частини другої статті 24 Закону України “Про статус народного депутата України” не змінила змісту чинної частини цієї норми, а лише замінила слова “референтів-консультантів” на “помічників-консультантів”, визначивши осіб, які відповідно до своїх законних повноважень допомагають здійснювати контроль, як це передбачено частиною четвертою статті 76 Конституції України”. А тому, як стверджується у поясненні, оспорюване Президентом України положення нової редакції частини другої статті 24 Закону України “Про статус народного депутата України” не суперечить Конституції України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи цей спір, вважає, що відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Зокрема, Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією України (пункт 33 частини першої статті 85). Головним у цьому питанні є не те, що слова “референтів- консультантів” замінено словами “помічників-консультантів”, а саме відповідність положенням Конституції України змісту частини другої статті 24 Закону.

Народні депутати України представляють Український народ у Верховній Раді України єдиному органі законодавчої влади в Україні (стаття 75, частина перша статті 76 Конституції України). Вони мають спеціальний правовий статус (пункт 21 частини першої статті 92 Конституції України), а їх повноваження, в тому числі щодо здійснення контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб тощо, визначаються Конституцією та законами України (частина четверта статті 76 Конституції України).

Надання народним депутатам України повноважень здійснювати контроль за розглядом одержаних пропозицій, заяв і скарг у державних органах та органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності і підпорядкування та брати особисту участь у цьому розгляді, як це передбачається частиною другою статті 24 Закону, суперечить Конституції України з таких підстав.

Діяльність народних депутатів України у здійсненні конституційних повноважень у Верховній Раді України (частина четверта статті 76, частина перша статті 78, пункт 34 частини першої статті 85, статті 86, 87, частина перша статті 93 Конституції України тощо) пов’язана з їх діяльністю у виборчих округах. Цей взаємозв’язок повноважень Верховної Ради України здійснювати парламентський контроль і повноважень народних депутатів України з питань контролю визначаються насамперед Конституцією України. Здійснення Верховною Радою України парламентського контролю можливе лише за безпосередньої участі в ньому народних депутатів України. Тому некоректним є протиставлення парламентського контролю Верховної Ради України контролю, який відповідно до своїх повноважень мають здійснювати народні депутати України.

Водночас здійснення Верховною Радою України парламентського контролю має певні особливості.

За Конституцією України формою здійснення повноважень народного депутата України з питань контролю є запит. Так, “відповідно до частини першої статті 86 Конституції України “народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності”.

Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що народний депутат України може реалізувати своє право на запит (конт-рольні повноваження) до відповідного органу чи посадової особи лише на сесії Верховної Ради України, тобто на її пленарних засіданнях (частина друга статті 84 Конституції України), а в окремих випадках тільки за її рішенням, прийнятим за встановленою Конституцією України процедурою (пункт 34 частини першої статті 85).

4. Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у різних організаційно-правових формах, але тільки у межах, визначених Конституцією України (пункт 33 частини першої статті 85). Зокрема, це – контроль за виконанням Державного бюджету України (пункт 4 частини першої статті 85), за діяльністю Кабінету Міністрів України (пункт 13 частини першої статті 85); заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (пункт 17 частини першої статті 85); висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади (пункт 25 частини першої статті 85); розгляд у встановленому порядку питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри йому (частина перша статті 87).

Відповідно до Конституції України Верховна Рада України здійснює й інші контрольні повноваження, в тому числі шляхом створення тимчасових спеціальних комісій для попереднього розгляду питань (частина третя статті 89), а для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, – тимчасових слідчих комісій (частина четверта статті 89) тощо.

Здійснення контрольних функцій безпосередньо народним депутатом України у зазначеній сфері можливе в порядку, встановленому статтею 86, та на основі інших положень Конституції України. Це відповідає положенням статті 6 Конституції України, згідно з якими державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року № 393/96-ВР регламентує порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, посадовими особами (розділ II). Згідно із Законом України “Про звернення громадян” контроль за дотриманням законодавства про звернення громадян відповідно до своїх повноважень здійснюють народні депутати України (стаття 28). Однак частина друга статті 24 Закону від 25 вересня 1997 року встановлює порядок вирішення цих питань, який не випливає з Конституції України.

Виходячи із системного аналізу положень Конституції України і враховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що зазначені вище положення частини другої статті 24 Закону мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

У процесі розгляду справи Конституційний Суд України звернув увагу на те, що положення статті 18 Закону України “Про статус народного депутата України”, зокрема в частині надання права народному депутатові України “брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій”, а також “перевіряти з власної ініціативи з залученням при необхідності представників державних органів і об’єднань громадян відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом” суперечать Конституції України. Зазначені положення статті 18 Закону України “Про статус народного депутата України” не узгоджуються зі змістом статті 101 Конституції України, згідно з якою “парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини”.

Враховуючи наведене, а також викладені вище підстави щодо неконституційності положень частини другої статті 24 Закону, які характерні і для зазначених вище положень статті 18 Закону України “Про статус народного депутата України”, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ці положення статті 18 мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

5. У конституційному поданні стверджується, що положення частини першої статті 30 Закону, відповідно до яких: “Народному депутату України забезпечується переважне право виступу з питань його депутатської діяльності у друкованих засобах масової інформації, засновником яких виступають державні органи та органи місцевого самоврядування, по державному радіо та телебаченню. Редакції газет, засновниками яких виступають державні органи та органи місцевого самоврядування, які розповсюджуються у виборчому окрузі депутата, зобов’язані публікувати подані депутатом матеріали не менше одного разу на місяць в обсязі до 1/16 газетної площі. Народний депутат має право подавати матеріали у підготовленому до друку вигляді: офіційного матеріалу, статті, коментаря, інтерв’ю тощо відповідно до передвиборної програми народного депутата з урахуванням норм етики щодо посадових осіб усіх рівнів”, суперечать положенням статей 24, 34, 64 Конституції України, оскільки вони порушують принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та обмежують їх у випадках, не передбачених Конституцією України.

У поясненні Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України зазначається, що положення частини першої статті 30 Закону не порушують принципу рівності громадян, а також не призводять до обмеження конституційного права громадян вільно поширювати інформацію. При цьому Голова Верховної Ради України наголошує на тому, що “не можна порівнювати загальний статус громадян України із спеціальним статусом, яким Конституція і закони України наділяють громадян, обраних народними депутатами України”.

Конституційний Суд України, вирішуючи спір з цього питання, виходить з того, що з Конституції України, яка визначає принципові положення статусу та основні гарантії забезпечення діяльності народного депутата України (статті 78, 79, 80, 81, 86, 87, 93), для нього не випливає переважного права щодо інших посадових осіб у використанні засобів масової інформації.

Крім того, положення частини першої статті 30 Закону порушують гарантовані Конституцією України (стаття 7) права місцевого самоврядування. Зокрема, покладення Верховною Радою України на редакції газет, засновниками яких виступають органи місцевого самоврядування, обов’язків публікувати подані народним депутатом України матеріали обмежує здійснення конституційного права власності місцевим самоврядуванням (статті 142, 143 Конституції України).

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що положення частини першої статті 30 Закону в частині надання народному депутатові України переважного права виступу з питань його депутатської діяльності у друкованих засобах масової інформації, засновником яких виступають державні органи та органи місцевого самоврядування, по державному радіо та телебаченню, а також покладення на редакції газет, засновниками яких виступають органи місцевого самоврядування, обов’язків публікувати подані народним депутатом України матеріали мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними).

6. Суб’єкт права на конституційне подання вважає такими, що супе-речать Конституції України, положення частини сьомої статті 32 Закону, згідно з якими “стосовно колишнього депутата протягом п’яти років після закінчення строку його повноважень неприпустимі дострокове розірвання трудового договору (контракту) у порядку дисциплінарного стягнення з ініціативи власника підприємства, організації, установи або уповноваженого ним органу, його скорочення, звільнення з військової служби, служби в органах Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України – з ініціативи командування або ж виключення з колгоспу та іншого кооперативу, навчального закладу, пониження у посаді чи у званні без попередньої згоди Верховної Ради України”.

У поясненні Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України будь-яких заперечень з цього питання не наводиться.

Положення частини сьомої статті 32 Закону, що регламентують відносини, суб’єктами яких є колишні народні депутати України, супере-чать положенням частини першої статті 21, статті 23, частин першої та другої статті 24 Конституції України, якими громадянам гарантуються рівні конституційні права і свободи, рівність їх перед законом та забороняються привілеї чи обмеження за будь-якими ознаками, в тому числі політичними, соціальними тощо, оскільки це призводить до звуження і послаблення дії в Україні принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України).

Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначені положення частини сьомої статті 32 Закону мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними).

7. У процесі розгляду справи Конституційний Суд України дійшов висновку про необхідність припинення конституційного провадження з питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої, тринадцятої та шістнадцятої статті 32 Закону, оскільки вважає, що зазначені положення є предметом доцільності, а тому питання, які з них випливають, зокрема, працевлаштування, соціального захисту, пенсійного забезпечення тощо, мають вирішуватися Верховною Радою України відповідно до Конституції України.

На основі викладеного і керуючись статтями 147, 150, 152 Конституції України, статтями 51, 54, 61, 63, 70, 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), такі положення Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року, в тому числі в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року (далі – Закону):

1) частини другої статті 24 Закону, за якими “народний депутат має право із залученням при необхідності своїх помічників-консультантів, представників об’єднань громадян, контрольних органів здійснювати контроль за розглядом одержаних пропозицій, заяв і скарг у державних органах та органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності і підпорядкування та брати особисту участь у їх розгляді”;

2) статті 18 Закону України “Про статус народного депутата України” в частині надання права народному депутатові України “брати участь у розгляді в органах державної влади будь-яких питань, що зачіпають інтереси громадян та організацій”; “перевіряти з власної ініціативи з залученням при необхідності представників державних органів і об’єднань громадян відомості про порушення закону, прав та інтересів громадян і організацій, що охороняються законом”;

3) частини першої статті 30 Закону щодо надання народним депутатам України переважного права виступати з питань його депутатської діяльності у друкованих засобах масової інформації, засновником яких виступають державні органи та органи місцевого самоврядування, по державному радіо та телебаченню; покладання на органи місцевого самоврядування обов’язків публікувати подані народним депутатом України матеріали;

4) частини сьомої статті 32 Закону, за якими “стосовно колишнього народного депутата протягом п’яти років після закінчення строку його повноважень неприпустимі дострокове розірвання трудового договору (контракту) у порядку дисциплінарного стягнення з ініціативи власника підприємства, організації, установи або уповноваженого ним органу, його скорочення, звільнення з військової служби, служби в органах Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України – з ініціативи командування або ж виключення з колгоспу та іншого кооперативу, навчального закладу, пониження у посаді чи у званні без попередньої згоди Верховної Ради України”.

2. Положення Закону України “Про статус народного депутата України”, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Припинити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частин першої, другої, тринадцятої та шістнадцятої статті 32 Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний Суд України

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ *

від 30 червня 2000 року

Щодо неконституційності статей 7, 8 Закону України

“Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”

(справа про повернення заощаджень)

Відповідно до статті 150 Конституції України та статті 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» звертаюсь до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України (неконституційність) окремих положень Закону України від 21 листопада 1996 року “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” із змінами, внесеними Законом від 17 січня 1997 року (Відомості Верховної Ради України 1997 р., №8, ст. 60, ст. 61) та Законом від 24 березня 1998 р. (Відомості Верховної Ради України 1998 р., №35, ст. 240) щодо встановлення поетапної виплати грошових заощаджень громадян залежно від віку вкладника, суми вкладу.

Підставою для подання є те, що останнім часом до Уповноваженого з прав людини, а також до органів законодавчої, виконавчої і судової влади значно зросла кількість звернень громадян стосовно захисту їх права власності та повернення особистих грошових коштів, поміщених як заощадження до установ ВАТ “Державний ощадний банк України”. Це питання систематично порушується громадянами України, засобами масової інформації та набуло вкрай негативного соціально-політичного характеру і міжнародного резонансу.

У своїх листах громадяни зазначають, що всі їх звернення до місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, установ ВАТ “Державний ощадний банк України”, судів загальної юрисдикції, центральних органів виконавчої влади про виконання передбачених статтею 2 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” зобов’язань держави щодо збереження заощаджень громадян та гарантії їх компенсації не знаходять позитивного вирішення. Навіть у випадках тяжкого захворювання або тривалого безробіття, смерті вкладника і необхідності його поховання та в інших крайніх випадках вкладників позбавляють права отримати особисті заощадження, поміщені в установах Ощадного банку України.

У зв’язку з цим громадяни звертаються до Уповноваженого з прав людини з проханням відповідно до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., №20, ст. 99) захистити права і свободи людини і громадянина, проголошені Конституцією України, та поставити перед Конституційним Судом України питання про неконституційність окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”.

Насамперед йдеться про статтю 7 зазначеного Закону, якою встановлено, що заощадження громадян повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин. Перелік груп вкладників і черговість виплат грошових заощаджень, а також обсяг виплат згідно зі статтею 8 Закону встановлюється Кабінетом Міністрів України у межах коштів, передбачених Держбюджетом України.

У статті 8 цього ж Закону передбачається, що у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах ВАТ “Державний ощадний банк України” за місцезнаходженням вкладу частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій поминально-ритуальних заходів, сума якої визначається виходячи з розміру державної допомоги на поховання.

Уповноважений з прав людини вважає, що, встановивши ці законодавчі обмеження стосовно повернення особистих заощаджень громадян, держава брутально порушила найважливіші фундаментальні конституційні права і свободи громадян України та міжнародні стандарти у галузі прав людини.

Так, за статтею 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Статтею 41 Конституції України закріплені положення, відповідно до яких кожний має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним, тому ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Статтями 13, 22 Основного Закону України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності. У разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Слід особливо наголосити на порушенні вимог статті 48 Конституції України, яка передбачає право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В умовах соціально-економічної кризи, неспроможності держави забезпечити навіть прожитковий мінімум багатьом своїм громадянам грошові кошти, поміщені на особисті рахунки, є чи не єдиним джерелом забезпечення необхідного рівня життя, особливо для людей похилого віку.

Аналізуючи виконання державного бюджету за останні роки, Уповноважений з прав людини змушений з прикрістю констатувати, що у державі відсутня воля і зацікавленість до виконання зобов’язань і гарантій, передбачених Законом України від 21 листопада 1996 року “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. Про це свідчить таке. З передбачених державними бюджетами 1997–2000 років на погашення заборгованості по заощадженнях громадян 870 млн. грн. фактично на рахунок Державного ощадного банку України перераховано лише 60 млн. грн., або 6,9%.

Крім того, національне законодавство України щодо повернення громадянам їх особистих заощаджень не відповідає міжнародним стандартам та порушує вимоги статей 17 і 25 Загальної декларації прав людини 1948 року щодо права кожної людини володіти майном як одноособово, так і разом з іншими, унеможливлення безпідставного позбавлення свого майна та права кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту людини та її сім’ї.

Встановлення Постановою Верховної Ради України від 17 липня 1997 р. №472/97-ВР дискримінаційної норми щодо визначення 80-річного і більше віку для одержання власних заощаджень за середньої тривалості життя, за офіційними даними, 68,6 року, а також невиконання державою гарантій прав і свобод кожної людини, її права мирно володіти своїм майном, є грубим порушенням статей 1 і 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року і статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованої Україною 17 липня 1997 року.

Вичерпавши у власній державі всі національні засоби щодо повернення особистих заощаджень, багато громадян України скористалися своїм правом на звернення до Європейського Суду з прав людини щодо повернення своїх заощаджень. По двадцяти зверненнях вже розпочата процедура підготовки до розгляду в Євросуді, що, безумовно, негативно вплине на імідж України на міжнародному рівні та, врешті-решт, потягне за собою виконання Україною матеріальних зобов’язань перед своїми громадянами.

Зважаючи на порушення статей 3, 13, 22, 41, 48 Конституції України та з метою повернення довіри громадян до держави, надання їм можливості забезпечити пристойні умови життя за рахунок власних грошових заощаджень, Уповноважений з прав людини змушений звернутися до Конституційного Суду України з питанням про визнання неконституційними статей 7 та 8 Закону України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та інших нормативно-правових актів, прийнятих на виконання цього Закону.

Керуючись вимогами статей 13, 15, 39, 40, 71, 82 Закону України «Про Конституційний Суд України»,

ПРОШУ:

визнати неконституційними статті 7 та 8 Закону України від 21 листопада 1996 р. «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» із змінами, внесеними згідно із Законами України від 17 січня 1997 р. та від 24 березня 1998 р., а також Постанову Верховної Ради України від 17 липня 1997 р. №472/97-ВР; постанову Кабінету Міністрів і Національного банку України від 31 жовтня 1997 року №1210; постанову Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 року №825; постанову Кабінету Міністрів України від 29 вересня 1998 року №1556; постанову Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 року №457; постанову Кабінету Міністрів України від 17 травня 2000 року №817.

У конституційному провадженні за цим поданням братиме участь Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Карпачова Ніна Іванівна.

Для участі у конституційному провадженні уповноважуються також представники:

Терець Валерій Миколайович,

Ткаченко Микола Степанович.

До подання долучаються:

1. Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, №8, ст. 61).

2. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, №20, ст. 99).

3. Загальна декларація прав людини 1948 року, прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 року.

4. Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року та Перший протокол до неї.

5. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Першого протоколу і протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, №40, ст. 263).

6. Постанова Верховної Ради України від 17 липня 1997 р. “Про виплату у 1997 році установами Ощадного банку України грошових заощаджень громадян відповідно до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, №33, ст. 208).

7. Постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 31 жовтня 1997 р. №1210 “Про затвердження Порядку перерахування у 1997 році з Державного бюджету України установам Ощадного банку коштів для компенсації грошових заощаджень громадян” (Урядовий кур’єр від 13.11.1997 р.).

8. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. №825 “Про виплату у 1998 році установами Ощадного банку України грошових заощаджень громадян України відповідно до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” (Урядовий кур’єр від 18.06.1998 р.).

9. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 вересня 1998 р. №1556 “Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. №825” (Урядовий кур’єр від 08.10.1998 р.).

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р. №457 “Про виплату в 1999 році установами Ощадного банку грошових заощаджень громадян України” (Урядовий кур’єр від 31.03.1999 р.).

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 травня 2000 р. №817 “Про виплату у 2000 році установами відкритого акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” та колишнього Укрдержстраху грошових заощаджень і страхових внесків громадян України” (Урядовий кур’єр 19.05.2000 р.).

Н. Карпачова

* Тільки через 1 рік і 3 місяці це подання було розглянуто у Конституційному Суді України.

На початок сторінки    ^^