|
Головне меню >> |
|
|
СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
|
від 10 квітня 2000 року Щодо визнання неконституційними постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю”від 2 березня 1998 року №241 та “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 року № 1713 (справа про регулювання прав дитини-сироти виключно законами України) Відповідно до статті 150 Конституції України, статей 13 і 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” звертаюсь до Конституційного Суду України для вирішення питання щодо конституційності постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 241 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю”, якою визнано за необхідне створення в порядку експерименту нової форми родинного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. В постанові говориться, що “в інших областях, містах Києві, Севастополі та Автономній Республіці Крим Положення про прийомну сім’ю буде введено в дію рішенням Кабінету Міністрів України після узагальнення результатів проведеного експерименту”. Виходячи з цього, постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 року №1713 експеримент з утворення прийомних сімей запроваджено також в Автономній Республіці Крим, Львівській, Одеській, Харківській областях та у м. Києві. Зазначені постанови Кабінету Міністрів не відповідають Конституції України з наступних причин. Цими постановами Кабінетом Міністрів України встановлені правові засади нових сімейних відносин, виховання дітей у прийомних сім’ях, охорони дитинства, можливості передачі дитини з однієї прийомної сім’ї до другої або інших закладів для дітей-сиріт чи дітей, які залишились без батьківського піклування. Згідно з Положенням про прийомну сім’ю згода дитини потрібна лише за умови, коли вона досягла 10-річного віку. Зазначені постанови Кабміну України не узгоджуються з вимогами статті 3 Конституції України, відповідно до якої “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Ці положення поширюється і на дітей, котрі внаслідок фізичної та розумової незрілості потребують спеціальної охорони і піклування. Встановивши порядок передачі дітей на виховання в прийомні сім’ї, Кабінет Міністрів України визначив засади сімейних відносин, які регулюють основоположні взаємини між членами сімей та виховання в них. Проте відповідно до пункту 6 статті 92 Конституції України зазначені засади сім’ї, виховання, охорони дитинства визначаються виключно законами України. Зокрема, у статті 2 Кодексу про шлюб та сім’ю України визначено, що “цим Кодексом регулюються відносини, які виникають у зв’язку з усиновленням, опікою і піклуванням, прийняттям дітей на виховання”. Згідно зі статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України, а прийняття законів пунктом 3 статті 85 Конституції України віднесено виключно до її компетенції. Виданням цих постанов Кабінет Міністрів України вийшов за межі наданих йому повноважень, а також порушив принцип поділу державної влади України на законодавчу, виконавчу та судову, проголошений пунктом 1 статті 6 Конституції України. Крім того, відповідно до статті 19 Конституції України державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведене свідчить, що постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. №241 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” і від 15 вересня 1999 р. №1713 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” не відповідають вимогам Конституції України (є неконституційними). На підставі викладеного, керуючись вимогами статей 13, 15, 39, 40, 71 Закону України “Про Конституційний суд України”, прошу: визнати такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними) постанову Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 241 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” і постанову Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. №1713 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України”, оскільки вони суперечать вимогам статей 3, 75, пункту 3 статті 85, пункту 6 статті 92 Конституції України. Для участі у конституційному провадженні за цим поданням уповноважуються: представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Павленко Едуард Іванович; радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ємець Іван Григорович; консультант Уповноваженого з прав людини Таргулова Ірина Герасимівна. До подання долучаються: постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. №241 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” – 3 прим.; постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. №1713 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” – 3 прим. Н. Карпачова
УХВАЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” і “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” 16 травня 2001 року №23-у/2001 Справа №2-19/2001 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Євграфова Павла Борисовича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича. Іващенка Володимира Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича – суддя-доповідач, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, розглянув питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” від 2 березня 1998 року № 241 і “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 року №1713. Заслухавши суддю-доповідача Тихого В.П. та вивчивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Кабінет Міністрів України 2 березня 1998 року прийняв постанову №241 “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю”, а постановою “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 року №1713 (далі – постанови Кабінету Міністрів України) поширив дію експерименту на Автономну Республіку Крим, Львівську, Одеську, Харківську області та місто Київ. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати зазначені постанови Кабінету Міністрів України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), оскільки, на думку автора, вони суперечать вимогам статей 3, 75, пункту 3 статті 85, пункту 6 статті 92 Конституції України. Суб’єкт права на конституційне подання стверджує, що цими постановами Кабінету Міністрів України встановлено правові засади нових сімейних відносин, виховання дітей у прийомних сім’ях, охорони дитинства, можливості передачі дитини з однієї прийомної сім’ї до іншої або в заклади для дітей-сиріт чи дітей, які залишились без батьківського піклування. Згідно з Положенням про прийомну сім’ю згода дитини потрібна лише за умови, коли вона досягла десятирічного віку, названі постанови Кабінету Міністрів України не узгоджуються з вимогами статті 3 Конституції України. Крім того, як зазначає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, виданням цих постанов Кабінет Міністрів України вийшов за межі наданих йому повноважень, а також порушив принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, проголошений частиною першою статті 6 Конституції України, і вимогами статті 19 Конституції України. 2. Колегія суддів Конституційного Суду України з конституційних подань та звернень своєю ухвалою відмовила у відкритті конституційного провадження у справі на підставі пункту 2статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України” невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України”. 3. Відповідно до статті 101 Конституції України діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини полягає у здійсненні парламентського контролю за. додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 39 Закону України “Про Конституційний Суд України” у конституційному поданні повинно бути зазначено правове обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень). До того ж згідно зі статтею 82 цього Закону підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів, виникнення спірних питань щодо їх конституційності, виявлених у процесі загального судочинства або виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності. Аналіз конституційного подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини свідчить про те, що в ньому відсутнє правове об´рунтування твердження щодо невідповідності Конституції України постанов Кабінету Міністрів України, а лише довільно подано перелік статей Конституції України, яким, на думку суб’єкта права на конституційне подання, не відповідають ці постанови. У конституційному поданні не викладено спірних питань щодо конституційності постанов Кабінету Міністрів України, а також не наведено фактів, що ці постанови можуть призвести або призвели до порушення прав і свобод людини і громадянина. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 39, 45, 50, 82 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України ухвалив: 1. Відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” від 2 березня 1998 року №241 і “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 року №1713 на підставі пункту 2 статті 45 Закону України “Про Конституційний Суд України” – невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України та Законом України “Про Конституційний Суд України” . 2. Ухвала Конституційного Суду України є остаточною і не може бути оскарженою. Конституційний Суд України
від 11 квітня 2000 року Щодо конституційності абзаців третього, четвертого, п’ятого (справа щодо оскарження дій “касти недоторканних” до суду ) Відповідно до статті 150 Конституції України та статті 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” звертаюся до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність Конституції України окремих положень статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону від 31 жовтня 1995 року. Підставою для подання є, на думку Уповноваженого з прав людини, неконституційність абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, якими порушуються права громадян на судовий захист та обмежується юрисдикція судів щодо розгляду скарг на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду; на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньо організаційної діяльності або їх виключної компетенції; на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці. Йдеться про таке. Стаття 55 Конституції України проголосила суд головним засобом захисту а прав і свобод людини і громадянина. Частина друга цієї статті гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Принципове значення має також положення частини другої статті 124 Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Статтею 8 Конституції України передбачено, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Як свідчить практика діяльності Уповноваженого з прав людини, посадові особи органів державної влади, всупереч вимогам Конституції, застосовують правові акти, окремі положення яких суперечать Конституції і набрали чинності до її прийняття. Зокрема, це стосується статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, яка діє в редакції Закону від 31 жовтня 1995 року. Відповідно до цієї норми судам не підвідомчі скарги на: акти органів законодавчої і виконавчої влади, що підлягають розгляду щодо їх конституційності; акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці; акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження; акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньо організаційної діяльності або їх виключної компетенції. Проголосивши, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, Конституція України встановлює, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Компетенція Конституційного Суду України встановлена статтею 147 Конституції України. Відповідно до цієї статті Конституційний Суд вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Таким чином, всі інші питання є предметом розгляду судів загальної юрисдикції. З огляду на положення статей 147, 150 Конституції України не підлягає сумніву непідвідомчість судам загальної юрисдикції питань щодо конституційності актів органів законодавчої і виконавчої влади, визначених в абзаці другому статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки це питання є виключною компетенцією Конституційного Суду України. Водночас неприйнятними є положення абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, в яких перелічені категорії скарг, що не підпадають під розгляд судами загальної юрисдикції. На нашу думку, положення абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України суперечать нормі, встановленій у статті 55 Конституції України щодо можливості людини захищати свої права і свободи в судовому порядку та гарантії права кожному на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Окрім того, обмеження кола скарг, які можуть розглядатись судами, суперечить частині другій статті 124 Конституції України, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Виходячи з вищенаведеного, вважаю, що абзаци третій, четвертий, п’ятий статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України не відповідає положенням статей 55 та 124 Конституції України, оскільки обмежують права особи на судовий захист та звужують коло правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів. Керуючись вимогами статей 13, 15, 39, 40, 71 Закону України “Про Конституційний Суд України”, ПРОШУ: визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) абзаци третій, четвертий, п’ятий статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України. Для участі у конституційному провадженні за цим поданням уповноважуються: Карпачова Ніна Іванівна – Уповноважений з прав людини; Наумов Володимир Леонідович – заступник керівника Департаменту політичних, громадянських та особистих прав громадян Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Таргоній Станіслав Іванович – завідуючий відділом кримінального права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Додаток: Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1995, №42, ст. 301) на 4 арк. Н.Карпачова
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційним зверненням громадян Будинської Світлани Олександрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) № 6-рп/2001 від 23.05.2001 р. Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича – суддя-доповідач, Іващенка Володимира Івановича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мироненка Олександра Миколайовича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Яценка Станіслава Сергійовича, за участю: представників суб’єкта права на конституційне подання Ємця Івана Григоровича – радника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Таргонія Станіслава Івановича – завідувача відділу кримінального права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Ткаченка Миколи Степановича – заві-дувача відділу конституційного і адміністративного права Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; Лукашової Надії Павлівни – Постійного представника Верховного Суду України в Конституційному Суді України; Матвієнко Лариси Яківни – представника Генеральної прокуратури України, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України “Про внесення змін до статей 235, 236 та глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року і щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40, 42, 43 Закону України “Про Конституційний Суд України” стали відповідно конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та конституційні звернення громадян Будинської С.О. і Ковриги С.В. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України, а також відповідно до статті 94 Закону України “Про Конституційний Суд України” наявність неоднозначного застосування положення абзацу четвертого статті 248-3 цього Кодексу судами України. Заслухавши суддю-доповідача Вознюка В.Д., пояснення Таргонія С.І., Ткаченка М.С., Селіванова А.О., Носова В.В., Лукашової Н.П., Матвієнко Л.Я. та вивчивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у поданні до Конституційного Суду України порушує питання щодо відповідності положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України положенням статей 55, 124 Конституції України, а громадяни Будинська С.О. і Коврига С.В. звернулися з клопотаннями дати офіційне тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України. На думку автора подання, положення абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України, які виключають з підвідомчості судів скарги на: акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці (абзац третій); акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження (абзац четвертий); акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції (абзац п’ятий), обмежують право особи на судовий захист та звужують коло правовідносин, на які поширюється юрисдикція судів, а отже, суперечать положенням статей 55, 124 Конституції України. Громадяни Будинська С.О. і Коврига С.В. свої конституційні звернення об´рунтовують тим, що суди загальної юрисдикції неоднозначно застосовують положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України. Зокрема, приймаючи рішення за скаргами на дії прокурора, одні суди загальної юрисдикції на підставі положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України залишали їх без розгляду, посилаючись на непідвідомчість судам цієї категорії скарг, інші, керуючись статтями 55, 124 Конституції України, приймали такі скарги до розгляду. 2. У процесі розгляду справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України Таргоній С.І. і Ткаченко М.С. підтримали конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, стверджуючи, що положення абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України суперечать нормам статей 55, 64, 124 Конституції України, оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а виключення з підвідомчості судів скарг на акти і дії, передбачені положеннями абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України, обмежує право громадян на судовий захист своїх прав. Селіванов А.О. констатував, що всі правовідносини підлягають розгляду у судовому порядку. Проте закон встановлює загальний і спеціальний порядок оскарження, а стаття 248-3 ЦПК України визначає, що є такі сфери правовідносин, для яких існує спеціальний порядок оскарження. Тому, на його думку, Конституційний Суд України повинен дати офіційне тлумачення положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України. Носов В.В. зазначив, що положення абзаців третього, п’ятого статті 248-3 ЦПК України не відповідають положенням Конституції України, оскільки безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного. Проте в абзаці четвертому статті 248-3 ЦПК України передбачено випадки, коли в порядку глави 31-А ЦПК України не підлягають оскарженню акти і дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження. На думку Лукашової Н.П., положення абзацу третього зазначеної статті суперечить статтям 55, 124 Конституції України, оскільки конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Положення абзацу четвертого виключає можливість оскарження до суду актів і дій органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду в порядку, передбаченому главою 31-А, стосовно яких законом встановлено інший порядок судового оскарження. Щодо положення абзацу п’ятого статті 248-3 ЦПК України, то оскільки суд не повинен втручатися у внутрішньоорганізаційну діяльність об’єднань громадян, воно є конституційним. Матвієнко Л.Я., підтверджуючи позицію Генеральної прокуратури України, зазначила, що положення абзацу третього статті 248-3 ЦПК України суперечить вимогам статей 55, 124 Конституції України. Положення абзацу четвертого не суперечить Конституції України (є конституційним), оскільки чинним Кримінально-процесуальним кодексом України передбачено інший порядок оскарження актів і дій органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Положення абзацу п’ятого цієї статті, на її думку, “має певну невідповідність Конституції України”. 3. Вирішуючи спір щодо конституційності положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 ЦПК України, Конституційний Суд України виходить з такого. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Держава різними правовими засобами забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади та інших державних органів, які здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Положення частини другої статті 8 Конституції України визначають, що її норми є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це конституційне право не може бути скасованим (частина друга статті 22 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Громадянин має право безперешкодно звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод. Аналіз положень статей 8, 55, 64 Конституції України дає підстави стверджувати, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, положення частини другої статті 64 не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Це повністю відповідає Загальній декларації прав людини, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (стаття 8). Відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод. 4. Конституція України, закріпивши право людини і громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Главою 31-А ЦПК України врегульовано: право на звернення громадян із скаргою до суду; предмет судового оскарження; порядок звернення із скаргою і розгляд загальними судами України скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності як окремої групи адміністративно-правових відносин. Відповідно до частини третьої статті 248-1 цієї глави до суб’єктів, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду (суб’єкти оскарження), належать: “органи державної виконавчої влади та їх службові особи; органи місцевого самоврядування та їх службові особи; керівники установ, організацій, підприємств і їх об’єднань незалежно від форм власності; керівні органи і керівники об’єднань громадян, а також службові особи, які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями”. Право на звернення із скаргою до суду на підставі статті 248-1 ЦПК України мають лише фізичні особи, які вважають, що суб’єктом оскарження порушено їх права чи свободи. В таких випадках предметом судового оскарження в порядку глави 31-А ЦПК України можуть бути як колегіальні, так і одноособові рішення, дії або бездіяльність суб’єктів оскарження, акти нормативного та індивідуального характеру у сфері управлінської діяльності. Відповідно до частини першої статті 237 ЦПК України порядок розгляду справ, перелічених у пункті 3 статті 236 ЦПК України, “по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності” визначається правилами глави 31-А цього Кодексу, за винятками, які містяться, зокрема, в положеннях абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 цієї глави. 4.1. Відповідно до положення абзацу третього статті 248-3 ЦПК України судам не підвідомчі скарги на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці. Проте Конституція України не обмежує право громадянина на оскарження до суду цих актів, якщо він вважає, що в результаті їх застосування порушено чи порушуються його права чи свободи. Закони України “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 року № 1647-III (статті 24, 26), “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року № 1550-III (статті 24, 31) визначають неприпустимість використання режимів воєнного або надзвичайного стану для порушення прав і свобод громадян. Однак положення абзацу третього статті 248-3 ЦПК України сформульовано так, що судам загальної юрисдикції взагалі не підвідомчі скарги громадян на акти, які стосуються обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці, що суперечить статтям 55, 64, 124 Конституції України. Тому положення абзацу третього статті 248-3 ЦПК України Конституційний Суд України визнає таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). 4.2. Відповідно до положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України судам не підвідомчі скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження. Цей нормативний припис виключає із підвідомчості судів розгляд таких скарг в порядку, передбаченому главою 31-А. Вирішуючи цей спір, Конституційний Суд України виходить з такого. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій, судочинство, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства визначаються виключно законами. Правосуддя в Україні здійснюється шляхом розгляду і вирішення справ по спорах відповідно до процесуального законодавства України. Провадження в цивільних справах визначається ЦПК України, який встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження (стаття 1 ЦПК України). Відповідно до статті 1 Кримінально-процесуального кодексу України діяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, суду щодо порядку провадження у кримінальних справах регламентується цим Кодексом (далі – КПК України). Кримінальне судочинство – це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу – підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості, не належить до сфери управлінської і не може бути предметом оскарження в порядку, визначеному главою 31-А ЦПК України. Положення статті 55 Конституції України щодо можливості громадянина звернутись за захистом своїх прав і свобод однаково стосується можливості судового оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури, оскільки ними можуть порушуватись його права і свободи. Недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб зазначених органів. Виходячи з положень статей 55, 64, 124 Конституції України, передбачене відповідними законами України право громадян на позасудове оскарження актів, дій або бездіяльності посадових осіб органів дізнан-ня, попереднього слідства і прокуратури (в порядку підлеглості) не позбавляє громадян можливості звернутися безпосередньо до суду, як і не виключає їхнього права на інші законні засоби захисту своїх прав і свобод, у тому числі на позасудове оскарження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 30 жовтня 1997 року № 5-зп (справа К.Г.Устименка) зазначив, що передбачений законодавством відомчий порядок оскарження дій посадових осіб до органів вищого рівня не є перепоною для звернення громадянина до суду безпосередньо. Суд не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом позасудовому порядку. Положення абзацу четвертого статті 248-3 ЦПК України про те, що судам не підвідомчі скарги “на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури: якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження”, сформульовано так, що позбавляє громадянина права звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод, якщо встановлено лише позасудовий порядок оскарження. Тому це положення є таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема її статтям 55, 124. Що ж до положення цього абзацу про непідвідомчість судам скарг “на акти і дії службових осіб: суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження”, то воно відповідає Конституції України (є конституційним) з таких підстав. Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. При здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України). Виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство. Порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судовий розгляд справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах, у тому числі і в порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України. 4.3. Згідно з положенням абзацу п’ятого статті 248-3 ЦПК України судам не підвідомчі скарги “на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції”. Вирішуючи цей спір, Конституційний Суд України виходить з такого. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України законами України визначаються, зокрема, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян. Частиною другою статті 8 Закону України “Про об’єднання громадян” визначено, що втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян не допускається, крім випадків, передбачених цим Законом. Заборона втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків, крім випадків, передбачених зазначеним Законом, міститься також в нормативних приписах частини третьої статті 4 Закону України “Про політичні партії в Україні”. Об’єднання громадян діє на основі закону, статуту, положення (стаття 13 Закону України “Про об’єднання громадян”). Тобто внутрішня організація, взаємовідносини членів об’єднань громадян, їх підрозділів, статутна відповідальність членів цих об’єднань регулюються корпоративними нормами, встановленими самими об’єднаннями громадян, які базуються на законі; визначаються питання, які належать до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції і підлягають самостійному вирішенню. Отже, втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у здійснювану в рамках закону діяльність об’єднань громадян не допускається. У разі виникнення спору щодо порушення об’єднаннями громадян, їх посадовими і службовими особами прав і свобод громадянина останній має право на підставі статті 55 Конституції України звернутись за їх захистом до суду. Визначення належності питань до внутрішньоорганізаційної діяльності або виключної компетенції об’єднання громадян у кожному конкретному випадку вирішує суд у разі оскарження громадянином актів і дій таких об’єднань. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення абзацу п’ятого статті 248-3 ЦПК України відповідає Конституції України (є конституційним). На підставі викладеного і керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення абзацу п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України про те, що судам не підвідомчі скарги “на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції”. 2. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу третього статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України про те, що судам не підвідомчі скарги “на акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави, збереження державної, військової і службової таємниці”. 3. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними), положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України в частині щодо непідвідомчості судам скарг “на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури”, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження. 4. Положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України про те, що судам не підвідомчі скарги “на акти і дії службових осіб: суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження”, треба розуміти так, що судами не розглядаються скарги громадян у порядку, передбаченому главою 31-А цього Кодексу, на акти і дії суддів, пов’язані із здійсненням правосуддя, оскарження яких встановлюється відповідним процесуальним законодавством України. Акти, дії або бездіяльність посадових і службових осіб судів, що належать до сфери управлінської діяльності, можуть бути оскаржені громадянами в судовому порядку відповідно до глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України. 5. Положення абзаців третього, четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 6. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України “Про статус народного депутата України” (справа про запити народних депутатів до прокуратури) № 4-рп від 11.04.2000 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича, Мироненка Олександра Миколайовича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича – суддя-доповідач, розглянув на пленарному засіданні справу щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року № 2790-XII з наступними змінами і доповненнями. Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Генеральної прокуратури України. Підставою для розгляду справи відповідно до частини першої статті 93 Закону України “Про Конституційний Суд України” є практична необхідність у з’ясуванні положень зазначених статей Конституції України і Закону України “Про статус народного депутата України” щодо змісту права народного депутата України на запит до прокуратури. Заслухавши суддю-доповідача Шаповала В.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання – Генеральна прокуратура України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України “Про статус народного депутата України” щодо права народного депутата України “звертатися до прокуратури із запитами та зверненнями, які містять вимоги та вказівки стосовно конкретних кримінальних, цивільних і арбітражних справ”. Генеральна прокуратура України вважає, що відповідно до статті 86 Конституції України, статті 12 Закону України “Про статус народного депутата України” запит народного депутата України передбачає одержання офіційної відповіді з певних питань, але не повинен містити вказівок про вчинення конкретних дій, тим більше щодо розслідування злочинів та участі прокурора у кримінальному, цивільному і арбітражному процесах. Так само і в депутатському зверненні, на думку Генеральної прокуратури України, пропозиції вчинити певні дії не повинні стосуватися “конкретних кримінальних, цивільних і арбітражних справ”, оскільки ці питання не пов’язані з діяльністю народних депутатів України. На підставі аналізу відповідних положень чинного законодавства Генеральна прокуратура України характеризує запити і депутатські звернення, що містять вимоги і пропозиції, пов’язані з розслідуванням злочинів і розглядом у суді кримінальних, цивільних і арбітражних справ (про порушення або закриття кримінальних справ, зміну запобіжного заходу, опротестування судових вироків, рішень, взяття під контроль окремих проваджень), як втручання у діяльність органів прокуратури, вплив на їх працівників з метою прийняття бажаних для народних депутатів України рішень. Верховна Рада України з огляду на статтю 12 Закону України “Про статус народного депутата України” направляє такі запити народних депутатів України до Генеральної прокуратури України для розгляду по суті. Крім того, до органів прокуратури надходить безпосередньо від народних депутатів України значна кількість депутатських звернень відповідного змісту. Генеральна прокуратура України вважає, що таке становище зумовлено, зокрема, невизначеністю кола питань, які можуть міститися у запитах і депутатських зверненнях. 2. Конституційний Суд України в офіційному тлумаченні положень статті 86 Конституції України в аспекті порушених у конституційному поданні Генеральної прокуратури України питань виходить з того, що в частині першій зазначеної статті Конституції України органами, до яких може звернутись із запитом народний депутат України, визначено лише органи Верховної Ради України і Кабінет Міністрів України. Крім того, вимоги народних депутатів України, заявлені на засіданні Верховної Ради України у формі запиту, можуть бути звернуті до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Відповідно до статті 13 Закону України “Про прокуратуру” систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Керівниками цих органів є відповідно Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурори областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокурори, а також військові прокурори регіонів і військовий прокурор Військово- Морських Сил України, військові прокурори гарнізонів. Саме до цих прокурорів як керівників відповідних органів державної влади можуть звертатися із запитами народні депутати України. Разом з тим за змістом частини першої статті 86 Конституції України народний депутат України не може адресувати свої вимоги та пропозиції іншим працівникам органів прокуратури, в тому числі й слідчим прокуратури. 3. Народні депутати України не можуть звертатися до прокурорів – керівників органів прокуратури – із запитами, зміст яких не відповідає закону. Це прямо випливає з частини другої статті 19 Конституції України, яка передбачає, що “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Згідно з частиною другою статті 86 Конституції України зазначені прокурори – керівники відповідних органів прокуратури – зобов’язані лише повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту. Прокурор, який розглядає запит, не повинен задовольняти вимоги народного депутата України, якщо вони не відповідають Конституції і законам України. 4. Як випливає із статті 19 Конституції України та чинного законодавства, органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи, засоби масової інформації, громадсько-політичні організації (рухи) та їх представники не повинні втручатись у діяльність прокуратури, якою відповідно до статті 121 Конституції України охоплюються питання підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також з питань провадження слідчими прокуратури досудового слідства в конкретних кримінальних справах. Це стосується і Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України. Такий висновок випливає з того, що Конституція України серед повноважень Верховної Ради України безпосередньо не передбачає здійснення контролю за діяльністю прокуратури, а правом надавати собі додаткові контрольні повноваження шляхом прийняття відповідного закону Верховна Рада України не наділена. Закріплена у пункті 25 частини першої статті 85 і частині першій статті 122 Конституції України можливість висловлення парламентом недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади, не може бути підставою для втручання Верховної Ради України, її органів, народних депутатів України у діяльність прокуратури з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також з питань провадження слідчими прокуратури досудового слідства в конкретних кримінальних справах. 5. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 19 травня 1999 року № 4-рп/99 зазначив, що встановлене статтею 86 Конституції України право народного депутата України на запит є обмеженим і не поширюється на питання, пов’язані із здійсненням правосуддя у конкретних справах. Питання нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання, досудове (попереднє – до сформування системи досудового) слідство, провадження досудового (попереднього – до сформування системи досудового) слідства у кримінальних справах, участі прокурора в судових засіданнях є саме такими, що пов’язані зі здійсненням правосуддя в конкретних справах. 6. Для вирішення народним депутатом України питань його депутатської діяльності Законом України “Про статус народного депутата України” передбачено право народного депутата України “звертатися до посадових осіб всіх державних органів та органів об’єднань громадян, керівників підприємств, установ та організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування”. Проте як окремий інститут депутатське звернення в Конституції України не закріплене. Пропозиції, вказівки, вимоги народного депутата України мають відповідати Конституції і законам України і можуть стосуватися лише питань, пов’язаних саме з депутатською діяльністю. Питання підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також питання провадження слідчими прокуратури досудового слідства в конкретних кримінальних справах не є такими, що пов’язані з депутатською діяльністю. Усі відповідні дії передбачені процесуальним законом. Вони здійснюються лише посадовими особами, уповноваженими на це законом, і у спосіб, визначений законом. Прокурори і слідчі прокуратури, здійснюючи зазначені процесуальні дії, є незалежними від будь-яких органів та інших посадових осіб і підкоряються тільки закону. Вплив у будь-якій формі на прокурора чи слідчого з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків заборонено чинним законодавством. Тому будь-які пропозиції, вказівки і вимоги народного депутата України до прокурорів з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства в конкретних кримінальних справах Конституційний Суд України вважає неправомірними. 7. У разі надходження до органів прокуратури і прокурорів пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів України з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально- процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України “Про прокуратуру”. Вони не повинні розглядати по суті такі пропозиції, вказівки та вимоги. На основі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 63, 67, 69 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Положення частини першої статті 86 Конституції України, частини першої статті 12 та частин першої і другої статті 19 Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року № 2790-XII з наступними змінами і доповненнями в аспекті порушених у конституційному поданні Генеральної прокуратури України питань треба розуміти так:
1.1. Народний депутат України не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах. 1.2. У разі надходження до органів прокуратури, прокурорів, слідчих прокуратури пропозицій, вказівок і вимог народних депутатів України у конкретних справах із зазначених у підпункті 1.1 питань прокурори і слідчі прокуратури мають діяти з дотриманням вимог, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Арбітражним процесуальним кодексом України та Законом України “Про прокуратуру”. 2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України |
|