|
Головне меню >> |
|
|
СПІВПРАЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ |
|
|
ВИСНОВОК на конституційне подання Верховного Суду України щодо постійного недофінансування діяльності судів Секретарю Колегії Конституційного Суду У зв’язку з попередньою підготовкою до розгляду Колегією Конституційного Суду України матеріалів справи, порушеної за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст.19 та ст.42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” у частині фінансової захищеності судів і права Кабінету Міністрів України самостійно обмежувати видатки на їх утримання, вважаю за доцільне викласти деякі міркування. Цілком поділяю стурбованість Верховного Суду України щодо недостатнього рівня державного забезпечення фінансування і належних умов для функціонування суддів і діяльності судів в Україні і вважаю цей процес небезпечним у плані необхідного та достатнього забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Тисячі звернень громадян до Уповноваженого з прав людини зі скаргами на довготривалість та неякісність розгляду матеріалів у судах є яскравим тому підтвердженням. Подальше скорочення фінансування судів, яке і без того недостатнє, паралізує діяльність судів та ставить під загрозу гарантоване Конституцією України право людини і громадянина на судовий захист. Неприпустимість такого стану речей не потребує додаткової аргументації. У той же час щодо правового обґрунтування неконституційності ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” висловлюю думку про таке. По-перше, ч.1 ст.19 визначає перелік захищених статей видатків Державного бюджету на 1999 р., у тому числі на оплату праці працівників бюджетних установ, до яких належать і судді. Крім цього, до переліку захищених статей видатків Державного бюджету України і місцевих бюджетів на 1999 р. увійшли такі статті: – оплата праці працівників бюджетних установ (у тому числі оплата праці працівників освіти, погашення заборгованості за минулі роки); – нарахування на заробітну плату (в тому числі погашення заборгованості за минулі роки); – придбання медикаментів і перев’язувальних засобів; – забезпечення продуктами харчування; – трансферти місцевим бюджетам; – трансферти населенню, пов’язані з соціальним захистом і соціальним забезпеченням (пенсії, соціальна допомога, стипендії, повернення заощаджень громадян). Крім того, ч.2 ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” закріплює положення, згідно з яким фінансування видатків по захищених статтях здійснюється в першу чергу. Тому якщо вилучити із Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” весь перелік захищених статей видатків Державного бюджету України, то вони стануть незахищеними, тобто такими, які в разі необхідності будуть фінансуватися в загальному порядку. По-друге, ст.19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” дійсно не включає до переліку захищених статей видатків усіх витрат на утримання судової влади в Україні (крім витрат на оплату праці). Тому, підтримуючи в цілому позицію Верховного Суду України, визначену в конституційному поданні, вважаю за доцільне під час його підготовки до розгляду на засідання Конституційного Суду вирішити питання про внесення до переліку захищених статей видатків Державного бюджету на 1999 р. статті щодо забезпечення фінансування діяльності судів. Н.Карпачова 1.06.1999 р.
Рішення Конституційного Суду України * у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” (справа про фінансування судів) № 6-рп від 24.07.1999 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Тимченка Івана Артемовича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича, Мироненка Олександра Миколайовича, Німченка Василя Івановича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Скоморохи Віктора Єгоровича – суддя-доповідач, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, за участю уповноваженого за дорученням представника суб’єкта права на конституційне подання – Верховного Суду України – Лукашової Надії Павлівни, начальника Управління з питань судово-правової реформи та роботи із законопроектами Верховного Суду України; залучених до участі у розгляді справи: від Верховної Ради України – Асадчева Валерія Михайловича – народного депутата України, голови підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України у Конституційному Суді України; від Кабінету Міністрів України – Хандуріна Миколи Івановича – заступника Міністра юстиції України, Матвійчука Володимира Макаровича – заступника Міністра фінансів України, Горалевич Ніни Євстафіївни – заступника начальника Управління фінансування державного апарату і оплати праці Міністерства фінансів України, а також залучених до участі у справі посадових осіб: Гречківського Миколи Павловича – першого заступника Голови Вищого арбітражного суду України, Ковальчука Сергія Миколайовича – начальника Юридичного управління Міністерства фінансів України та Парнюка Володимира Олександровича – начальника Головного управління фінансово-економічної політики Міністерства економіки України, розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” від 31 грудня 1998 року № 378 – XIV. Приводом для розгляду справи згідно із статтями 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання Верховного Суду України про невідповідність Конституції України положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”. Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України” є невизначеність щодо конституційності статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” та наявність спору стосовно повноважень Кабінету Міністрів України обмежувати видатки на утримання судів. Заслухавши суддю-доповідача Скомороху В.Є., пояснення Лукашової Н.П., Селіванова А.О., Носова В.В., Горалевич Н.Є., Гречківського М.П., Ковальчука С.М., Матвійчука В.М., Парнюка В.О., Хандуріна М.І. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Верховний Суд України звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням про визнання такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”, введеного в дію 1 січня 1999 року. Відповідно до статті 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” у разі недоотримання доходів або коштів для фінансування дефіциту Державного бюджету України в порівнянні із затвердженими більш як на 10 відсотків Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства фінансів України може здійснювати обмеження видатків розпорядників коштів Державного бюджету України з урахуванням першочерговості та повноти фінансування захищених статей видатків, визначених статтею 19 цього Закону. Як зазначається у конституційному поданні, Верховна Рада України тим самим надала Кабінету Міністрів України право самостійно скорочувати обсяг фінансування видатків на утримання судів нарівні з видатками, не захищеними статтею 19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”. Це, як стверджується в конституційному поданні, суперечить положенням статей 126, 130 Конституції України, відповідно до яких незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України, а держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Як вбачається з матеріалів справи, єдиного підходу до вирішення проблеми, порушеної у конституційному поданні, не існує. Зокрема, Голова Верховної Ради України констатує, що оспорювані Верховним Судом України положення статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” прийняті відповідно до статей 8, 92, 116, 126, 130 Конституції України. У листі Вищого арбітражного суду України стверджується, що є невизначеність у питанні щодо конституційності статей 19, 42 цього Закону у частині фінансової захищеності судів та права Кабінету Міністрів України самостійно обмежувати видатки на їх утримання. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини погоджується з твердженням Верховного Суду України про недостатній рівень фінансування функціонування судів і діяльності суддів і вважає небезпечним відсутність належних умов для достатнього забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні. На його думку, подальше скорочення фінансування судів, яке і так недостатнє, паралізує діяльність судів та ставить під загрозу гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина на судовий захист. 2. Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6 Конституції України) є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (стаття 124 Конституції України). Статті 126, 129 Конституції України та статті 1, 3 Закону України “Про статус суддів” закріпили принципи незалежності суддів як носіїв судової влади та невтручання у здійснення правосуддя. Однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів. Важливим механізмом забезпечення такої гарантії є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів шляхом окремого визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів. Централізований порядок фінансування судових органів з Державного бюджету України в обсягах, які мають забезпечувати належні економічні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо) має обмежити будь-який вплив на суд і спрямований на гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України. Зазначені конституційні гарантії конкретизовано положеннями частини першої статті 31 Закону України “Про Конституційний Суд України”, абзацу одинадцятого частини першої статті 11 Закону України “Про статус суддів” та частини першої статті 35 Закону України “Про арбітражний суд”. Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України “Про статус суддів” гарантії незалежності суддів не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів і судів гарантується державою (частина третя статті 3 цього Закону). Стаття 19 Закону України “Про бюджетну систему України” встановлює, що видатки на утримання судової влади передбачаються у Державному бюджеті України нарівні з органами законодавчої та органами виконавчої влади. Згідно з розділом VI Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року № 2296-XII, бюджет на утримання судової влади не може бути зменшений без згоди Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України. Відсутність встановлених нормативів фінансування судів державою не може бути підставою для довільного визначення його обсягів органами законодавчої або виконавчої влади, оскільки необхідні витрати з Державного бюджету України на суди не можуть скорочуватися до рівня, який не забезпечує виконання вимог статті 130 Конституції України щодо фінансування судів. Отже, видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією України і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя згідно із законом. Конституція України визначила механізм захищеності фінансування судової влади, який є обов’язковим як для Верховної Ради України, до повноважень якої належить затвердження Державного бюджету України, внесення до нього змін та контроль за його виконанням (пункт 4 частини першої статті 85), так і для Кабінету Міністрів України, який забезпечує виконання бюджету (пункт 6 статті 116). 3. Надавши Кабінету Міністрів України повноваження за певних умов, за поданням Міністерства фінансів України, обмежувати видатки розпорядників коштів Державного бюджету України з урахуванням першочерговості та повноти фінансування захищених статей видатків, визначених статтею 19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”, Верховна Рада України тим самим дозволила Кабінету Міністрів України скорочувати фінансування витрат на утримання судів нарівні з витратами, не захищеними статтею 19 Закону. Як вбачається з матеріалів справи, у 1998 році на підставі статті 33 Закону України “Про бюджетну систему України” Указом Президента України “Про скорочення видатків Державного бюджету України на 1998 рік” від 8 серпня 1998 року № 860/98 видатки на утримання судової влади скорочено на 9466 тисяч гривень. Постановою Кабінету Міністрів України “Про обмеження видатків Державного бюджету України на 1999 рік” від 22 березня 1999 року № 432, прийнятою на виконання статті 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”, видатки на утримання Верховного Суду України скорочено на 40 відсотків від запланованого, обласних судів – на 7,5, районних (міських) судів – на 6,8, Вищого арбітражного суду України – на 26,4, арбітражних судів – на 19,4, військових судів – на 15,5 відсотка. За даними Міністерства юстиції України, ці асигнування забезпечують утримання районних (міських) судів на 51,6 відсотка, обласних – на 62,8, військових – на 33,5 відсотка. На 1 січня 1999 року загальна заборгованість на утримання судів становила 13 372,4 тисячі гривень. Верховний Суд України, Вищий арбітражний суд України, Рада суддів України та Міністерство юстиції України зверталися до Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України з пропозицією скасувати обмеження видатків Державного бюджету України на фінансування судової влади на 1999 рік, яка, однак, не дістала підтримки. Таке становище, по суті, є формою фінансового впливу на суддів, що ставить під сумнів гарантовану Конституцією України незалежність судової влади України, а отже – і конституційне право людини і громадянина на судовий захист, оскільки реалізація конституційних положень про гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина пов’язана із створенням державою належних умов для діяльності судів. Частина друга статті 19 Конституції України зобов’язує органи державної влади та їх посадових осіб діяти в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього. Частина друга статті 95 Конституції України передбачає, що будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно законом про Державний бюджет України. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України “Про бюджетну систему України” у разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради за пропозицією Кабінету Міністрів України, виконавчих органів місцевих рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх статтях бюджету до кінця бюджетного року. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері бюджетної політики полягають у розробці проекту закону про Державний бюджет України, забезпеченні виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України та поданні Верховній Раді України звіту про його виконання (стаття 116 Конституції України). Отже, можна стверджувати, що обмеження видатків фінансування судової влади на підставі статті 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” не гарантує належних умов для повного і незалежного здійснення правосуддя та функціонування судів і підриває довіру громадян до державної влади, ставить під загрозу утвердження і забезпечення захисту прав і свобод людини. Незалежність суду є загальновизнаною з позицій міжнародного права. Зокрема, відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (4 листопада 1950 року), ратифікованої Верховною Радою України 17 липня 1997 року, серед засобів захисту прав і свобод людини і громадянина особлива роль належить незалежному і безсторонньому суду (стаття 61). Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 року, на кожну державу – члена ООН покладається зобов’язання виділяти відповідні кошти, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її (пункти 1, 7). Пункт “б” частини 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 року зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити їх незалежності. Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 року, наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (пункт 27). 4. Стаття 19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” визначає перелік захищених статей видатків Державного бюджету України та місцевих бюджетів на 1999 рік за економічною структурою видатків: оплату праці працівників бюджетних установ (у тому числі оплата праці працівників освіти, погашення заборгованості за минулі роки); нарахування на заробітну плату тощо. Фінансування витрат по захищених статтях Державного бюджету України та місцевих бюджетів проводиться в першочерговому порядку і пропорційно по розпорядниках коштів відповідних бюджетів. Відповідно до статті 19 зазначеного Закону захищається не коло суб’єктів бюджетних правовідносин (бюджетні установи), а об’єкти цих правовідносин (статті видатків бюджетів за економічною структурою видатків). Оскільки суб’єктами цих відносин є бюджетні установи, то перелік захищених статей видатків відповідно до зазначеної статті Закону поширюється лише на оплату праці працівників у цілому, в тому числі судових органів і суддів, зокрема, як на працівників бюджетних установ. Положення статті 130 Конституції України не деталізовані в Законі України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”, зокрема в статті 19, оскільки положення цієї статті не стосуються фінансування функціонування судів, що гарантовано Конституцією України, і тому підстав вважати дану статтю такою, що не відповідає приписам Конституції України, немає. На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70, 75 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що відповідають вимогам частини першої статті 126 та частини першої статті 130 Конституції України, положення статті 19 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”. 2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” у частині надання повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати обмеження видатків з Державного бюджету України на утримання судових органів України без урахування передбачених статтею 130 Конституції України конституційних гарантій їх фінансування. 3. Згідно зі статтею 70 Закону України “Про Конституційний Суд України” покласти на Кабінет Міністрів України обов’язок у місячний строк привести у відповідність до Рішення Конституційного Суду України постанову Кабінету Міністрів України “Про обмеження видатків Державного бюджету України на 1999 рік” від 22 березня 1999 року №432. 4. Положення статті 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення Конституційним Судом України. 5. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Ніні Іванівні Карпачовій У зв’язку з попередньою підготовкою до розгляду Конституційним Судом України конституційного подання п’ятдесяти одного народного депутата України від 3 лютого 1999 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 24, частини другої статті 25, частини другої статті 58, частини другої статті 59, частини другої статті 60, частини другої статті 93 та частини другої статті 190-1 Кримінального кодексу України (про призначення виняткової міри покарання – смертної кари) у відповідності зі статтею 19 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року прошу до 30 травня 1999 року висловити свою думку та надати іншу інформацію з питань, порушених народними депутатами України у конституційному поданні. Додаток: Копія конституційного подання п’ятдесяти одного народного депутата України від 3 лютого 1999 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 24, частини другої статті 25, частини другої статті 58, частини другої статті 59, частини другої статті 60, частини другої статті 93 та частини другої статті 190-1 Кримінального кодексу України (про призначення виняткової міри покарання – смертної кари). Суддя Конституційного Суду України П.Ф.Мартиненко 14.05.1999 р.
ВИСНОВОК щодо скасування смертної кари в Україні Судді Конституційного Суду України Петру Федоровичу Мартиненку У зв’язку з попередньою підготовкою до розгляду Конституційним Cудом України конституційного подання народних депутатів України від 3 лютого 1999 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 24, частини другої статті 25, частини другої статті 58, частини другої статті 59, частини другої статті 60, частини другої статті 93 і частини другої статті 190-1 Кримінального кодексу України про призначення виключної міри покарання – смертної кари, вважаємо за доцільне викласти таке. Відповідно до п. 1 статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд України” до компетенції Конституційного Суду України належить прийняття рішення та надання висновку про “конституційність законів та інших нормативних актів Верховної Ради України...” Тому будь-яка офіційна оцінка Уповноваженим норм чинного законодавства України на предмет їх відповідності Конституції України виходить за межі компетенції Уповноваженого з прав людини і може трактуватися як засіб впливу на процес прийняття рішення Конституційним Судом України, що було б порушенням ст. 4 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Крім цього, стаття 19 згаданого Закону передбачає, що Конституційний Суд при розгляді справи може вимагати надання “необхідних документів, матеріалів та іншої інформації з питань, що готуються до розгляду... Конституційним Судом”, і цей перелік є вичерпним. Отже, вимога висловити офіційну точку зору тієї чи іншої посадової особи, яка містить оцінку по суті справи, що розглядається, виходить за межі дії цієї правової норми. Що стосується міжнародних стандартів у галузі прав людини, то при їх застосуванні у правовій системі України виникають певні труднощі. Ст. 9 Конституції України передбачає включення до правової системи України лише міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, тоді як міжнародні стандарти прав людини, що існують у формі загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права, частиною національного правопорядку не визнаються. Україна не є учасником жодного договору про заборону смертної кари (Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Протокол №6 до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.). На думку Уповноваженого з прав людини, питання щодо скасування смертної кари повинно вирішуватися Верховною Радою України шляхом ратифікації Додаткового протоколу №6 до Європейської конвенції з прав людини та одночасним внесенням відповідних змін до Кримінального кодексу України. Н.Карпачова 7.06.1999 р.
РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) № 11-рп від 29.12.1999 Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України: Скоморохи Віктора Єгоровича – головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича – суддя-доповідач, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича, за участю уповноважених за дорученням суб’єкта права на конституційне подання – 51 народного депутата України – Головатого Сергія Петровича, народного депутата України; Зварича Романа Михайловича, народного депутата України; Костицького Василя Васильовича, народного депутата України; Селіванова Анатолія Олександровича – Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича – Постійного представника Президента України в Конституційному Суді України; залучених до участі у розгляді справи: від Міністерства юстиції України – Стичинського Броніслава Станіславовича, першого заступника Міністра юстиції України; від Міністерства закордонних справ України – Герасько Лариси Анатоліївни, третього секретаря Договірно-правового управління Міністерства закордонних справ України, Кулика Маркіяна Зіновійовича, заступника начальника Договірно-правового управління Міністерства закордонних справ України, Шакуро Наталії Євгенівни, завідувача відділу ОБСЄ та Ради Європи Управління євроатлантичної інтеграції Міністерства закордонних справ України, Бойко Оксани Владиславівни, першого секретаря відділу прав людини та соціальних питань Управління міжнародних організацій Міністерства закордонних справ України; від Державного департаменту України з питань виконання покарань – Штанька Івана Васильовича, директора Державного департаменту України з питань виконання покарань, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України, який було прийнято 28 грудня 1960 року і введено в дію 1 квітня 1961 року, в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання. Приводом для розгляду справи згідно із статтями 39, 40 Закону України “Про Конституційний Суд України” стало конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58,59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання. Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 82 Закону України “Про Конституційний Суд України” є наявність спірних питань щодо конституційності положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання. Заслухавши суддю-доповідача Мартиненка П.Ф., пояснення Головатого С.П., Зварича Р.М., Костицького В.В., Селіванова А.О., Носова В.В., Стичинського Б.С., Герасько Л.А., Кулика М.З, Шакуро Н.Є., Бойко О.В., Штанька І.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. Суб’єкт права на конституційне подання звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення статті 24 Кримінального кодексу України про застосування смертної кари як виняткової міри покарання за особливо тяжкі злочини у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу: посягання на життя державного діяча (стаття 58), посягання на життя представника іноземної держави (стаття 59), диверсію (стаття 60), умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (стаття 93), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку (стаття 190-1). У конституційному поданні зазначається, що закріплене в Конституції України право на життя є абсолютним, і що при тлумаченні Основного Закону треба “враховувати глибоку й чітко виражену в його статтях пошану до цінності людського життя, до невід’ємного та невідчужуваного права людини на життя як однієї з фундаментальних засад побудови правового, демократичного суспільства.” Тому в контексті Конституції України, зокрема її преамбули, частини другої статті 3, статей 21, 22, 24, 27, 28, пункту 1 частини першої статті 92, частини другої статті 102, частини третьої статті 104 та пункту 2 статті 116 застосування смертної кари як виняткової міри покарання потрібно розцінювати як “свавільне позбавлення людини її права на життя.” Скасування смертної кари, на думку суб’єкта конституційного подання, зумовлено також вступом України до Ради Європи. У листі Голови Верховної Ради України стверджується, що, зважаючи на неоднозначне ставлення народних депутатів України до порушеного питання та враховуючи суттєві зміни конституційного ладу держави, які відбулись після введення в дію Кримінального кодексу України, “питання конституційності призначення чи/або застосування покарань, що принижують гідність особи, є соціально значущим.” Глава Адміністрації Президента України в листі до Конституційного Суду України зауважує, що Конституція України не містить безпосередніх застережень щодо застосування чи незастосування такого покарання, як смертна кара. Тому вирішення порушеного в конституційному поданні питання залежить від “системного з’ясування конституційного змісту положень, зокрема, статей 3, 27, 28, частини третьої статті 63 та статті 64 Конституції України”. 2. Конституція України визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), а утвердження і забезпечення прав і свобод людини – головним обов’язком держави (частина друга статті 3). На конкретизацію цих положень розділу I “Загальні засади” в частині першій статті 27 Конституції України проголошено невід’ємне право кожної людини на життя. У частині другій цієї статті зазначається, що “ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”, проте значення терміна “свавільно” не розкрито. У звичному, а також в юридичному обігу термін “свавільно” вживається теж неоднозначно: необмежена влада; відсутність законності, справедливості; схильність діяти на власний розсуд, незважаючи на волю й думку інших; самовілля тощо. В частині першій статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року) термін “свавільно” характеризує загальне правило, згідно з яким “право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”. Як виняток, в країнах, які не скасували смертної кари, Міжнародний пакт допускає, що “смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону”. В проектах Конституції України, що в різний час розглядались у конституційних комісіях і у Верховній Раді України, це загальне правило і виняток з нього неодноразово поєднувалися. Чинна Конституція України, яка приймалась уже після ратифікації Верховною Радою України Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (Закон України “Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” від 10 листопада 1994 року) і приєднання України до Статуту Ради Європи (Закон України “Про приєднання України до Статуту Ради Європи” від 31 жовтня 1995 року), обмежилась лише загальним правилом. Це і дало привід для неоднакового розуміння змісту положення частини другої статті 27 Конституції України, на що звернула увагу і Венеціанська Комісія “За демократію через право” Ради Європи у своєму “Висновку про конституційні аспекти смертної кари в Україні” (33 пленарне засідання, 12 – 13 грудня 1997 року). Тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції України в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання. На користь такого висновку свідчить тенденція практики застосування Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Верховною Радою України (Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 року із змінами, внесеними Законом України від 24 березня 1999 року), зокрема, положень статті 3 Конвенції. 3. Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією України є положення, згідно з яким це право є невід’ємним (частина перша статті 27), невідчужуваним та непорушним (стаття 21). Право на життя належить людині від народження і захищається державою. Конституція України проголошує, що конституційні права і свободи, зокрема право людини на життя, гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22), що забороняється внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони передбачають скасування прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157). Не допускається також звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, в тому числі невід’ємного права людини на життя, в разі прийняття нових або внесення змін до чинних законів (частина третя статті 22). Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22 Конституції України передбачають, з одного боку, обов’язок держави гарантувати конституційні права і свободи, насамперед право людини на життя, а з другого – утримуватись від прийняття будь-яких актів, які призводили б до скасування конституційних прав і свобод, а отже – і права людини на життя. Виходячи з положень частини другої статті 8 Конституції України, норма частини другої її статті 22 має враховуватись при прийнятті законів та інших нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання відповідних суспільних відносин. Позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах положень, визначених законом, є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України. Тому відповідні положення Кримінального кодексу України, які передбачають застосування смертної кари, суперечать зазначеним вище положенням Конституції України. 4. Відповідно до статті 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Конституція України, закріплюючи невід’ємне право на життя кожної людини (частина перша статті 27) і гарантуючи це право від скасування (частина друга статті 22), закріплює водночас положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (частина третя статті 27). Відповідно до положення частини п’ятої статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Зокрема, з метою захисту свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей, якщо це зумовлено потребою негайного відвернення чи припинення суспільно небезпечного посягання, Кримінальний кодекс України передбачив положення щодо дій людини у стані необхідної оборони. Конституційне забезпечення невід’ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами. Відповідно до положення частини першої статті 64 Конституції України “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”. Конституція України не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення частини першої статті 27 Конституції України про невід’ємне право на життя кожної людини. Таким чином, смертну кару як вид покарання, передбачений у відповідних положеннях Кримінального кодексу України, не можна вважати винятком з невід’ємного права на життя кожної людини, закріпленого у Конституції України. Положення Кримінального кодексу України щодо застосування смертної кари як виду покарання повинні розглядатись як не передбачені Конституцією України обмеження невід’ємного права на життя кожної людини і мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними). 5. Розкриваючи зміст невід’ємного права на життя кожної людини, закріпленого у частині першій статті 27 Конституції України, треба враховувати і невідповідність смертної кари цілям покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового вироку щодо особи, засудженої до смертної кари, унеможливлює виправлення її наслідків, що не узгоджується з конституційними гарантіями захисту прав і свобод людини і громадянина (стаття 55 Конституції України). Після проголошення незалежності України була значно звужена сфера застосування смертної кари, котра передбачалася в санкціях багатьох статей Кримінального кодексу Української РСР. Законом України від 17 червня 1992 року було скасовано смертну кару за зраду батьківщини (частина 1 статті 56), шпигунство (стаття 57), бандитизм (стаття 69), дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (частина друга статті 69-1), виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (частина друга статті 79), порушення правил про валютні операції (частина друга статті 80), розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах (стаття 86-1), згвалтування (частина четверта статті 117), угон повітряного судна (частина третя статті 217-2). Проте мета призначення смертної кари за вироком суду залишилась юридично не визначеною. У статті 24 Кримінального кодексу України виняткова міра покарання – смертна кара – передбачена як тимчасова, до її повного скасування, проте коли і за яких обставин це має відбутись, не визначено. Не вирішена ця проблема і кримінально-виконавчим законодавством. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не може бути виправданою і як ефективний засіб у боротьбі із злочинністю. Ця міра покарання не належить до факторів, що стримують злочинність. Це підтверджують кримінологічні дослідження: кількість злочинів проти життя людини не зменшується із збільшенням судових вироків про призначення смертної кари. Протягом майже 40 років (з часу набрання чинності Кримінальним кодексом України – 1 квітня 1961 року) кількість умисних вбивств зростала, незважаючи на застосування виняткової міри покарання. Отже, і з позиції попередження злочинності смертна кара себе не виправдовує. Виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною і правовою державою (стаття 1 Конституції України), в якій життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України), смертна кара як вид покарання має розглядатись як така, що не узгоджується з зазначеними положеннями Конституції України. 6. Смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої “ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. Названа стаття відтворює положення статті 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Невідповідність смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини, юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна (пункт перший Закону України від 17 липня 1997 року). Наведене дає підстави для висновку, що невід’ємне право кожної людини на життя нерозривно поєднано з її правом на людську гідність. Як основні права людини вони зумовлюють можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не можуть бути ні обмежені, ні скасовані. Верховна Рада України в Законі України “Про приєднання України до Статуту Ради Європи” підтвердила відданість України “ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів”. У листі Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України зазначається, що після вступу України до Ради Європи “Україною послідовно здійснюються кроки, спрямовані на виконання взятих на себе зобов’язань, пов’язаних із членством в цій організації, які містяться у “Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи № 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради Європи” (Страсбург, 26 вересня 1995 року). До цих зобов’язань належить і заборона смертної кари як виду покарання. Стосовно положення статті 25 Кримінального кодексу України щодо заміни смертної кари іншим видом покарання, то це питання підлягає вирішенню у законодавчому порядку (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України). На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив: 1. Положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). 2. Положення Кримінального кодексу України, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 3. Верховній Раді України привести Кримінальний кодекс України у відповідність з цим Рішенням Конституційного Суду України. 4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України. Конституційний Суд України
Голові Конституційного Суду України Івану Артемовичу Тимченку
Інституція Уповноваженого з прав людини проходить у цей час доволі складний етап свого становлення як конституційного органу. Цей процес супроводжується накопиченням досвіду взаємовідносин з різними органами державної влади. Конституційний Суд України займає в цьому процесі особливе місце. Незаперечним для мене як для Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є необхідність та важливість розвитку і зміцнення взаємовідносин між нашими інституціями. Водночас на адресу Уповноваженого з прав людини почали надходити листи суддів Конституційного Суду України з проханням викласти думку щодо суті тверджень та оцінок, викладених суб’єктами конституційних подань (вих. від 26.09.99 р. № 333-02/204, вих. від 14.05.99 р. №307-02/323, вих. від 9.06.99 р. №313-05/388), які ставлять мене в складну ситуацію та вимагають виконання не властивих Омбудсманові функцій – підготовку по суті експертних висновків. Адже будь-яка офіційна оцінка Уповноваженим норм чинного законодавства України на предмет їх відповідності Конституції України виходить за межі компетенції Уповноваженого з прав людини і може трактуватися як засіб впливу на процес прийняття рішення Конституційним Судом України. Крім цього, стаття 19 згаданого Закону передбачає, що Конституційний Суд при розгляді справи може вимагати надання “необхідних документів, матеріалів та іншої інформації з питань, що готуються до розгляду...Конституційним Судом “, і цей перелік є вичерпним. Отже, вимога висловити офіційну точку зору тієї чи іншої посадової особи, яка містить оцінку по суті справи, що розглядається, виходить за межі цієї правової норми. Поважаючи законне право суддів Конституційного Суду України вимагати інформацію, пов’язану з питаннями, які готуються до розгляду Конституційним Судом України, одночасно прошу Вас, шановний Іване Артемовичу, запропонувати колегам утримуватися від практики витребування від Уповноваженого з прав людини “офіційної думки, позиції та інформації” щодо проблем, порушених у конституційних поданнях. Н. Карпачова 16.06.1999 р. |
|