Головне меню  >>     

      Захист прав осіб, які постраждали під час Другої світової війни (права остарбайтерів)

Розв’язання проблеми компенсаційних виплат жертвам фашистських переслідувань у роки Другої світової війни є надзвичайно важливим для України. За документальними свідченнями, майже з 8 млн. примусових працівників, яких використовувала фашистська Німеччина під час Другої світової війни, близько 3 млн. були вивезені саме з території України. Багато з них загинули на чужині.

Після розпаду колишнього СРСР, особливо протягом останніх років, питання справедливого відшкодування компенсацій жертвам фашистських переслідувань з-поміж громадян колишнього Радянського Союзу набуло значної актуальності. Це засвідчив і зростаючий потік звернень громадян України до Уповноваженого з прав людини. Враховуючи суспільну важливість проблеми, її соціальний характер, адже вона стосується переважно найбільш незахищеної верстви населення – осіб похилого віку, Уповноваженим від самого початку створення в Україні інституції з прав людини приділялась цьому питанню особлива увага. За результатами звернень до Уповноваженого було проведено моніторинг дотримання їх прав на компенсаційні виплати за рахунок коштів Німеччини та Австрійської Республіки.

Слід зазначити, що процес досягнення домовленостей про надання компенсацій особам, які особливо постраждали від фашистських переслідувань, проходив з певними труднощами. Ситуація ускладнювалась тим, що, на превеликий жаль, у повоєнні часи уряд колишнього СРСР відмовився від будь-яких виплат з боку Німеччини на користь постраждалих громадян усіх республік Радянського Союзу, проголосивши 22 серпня 1953 р. офіційну заяву про відмову від репараційних претензій на користь фінансового оздоровлення господарства НДР.

Водночас після Нюрнберзького процесу Німеччина почала послідовно виплачувати грошові компенсації за весь час перебування в неволі колишнім в’язням концтаборів і примусовим працівникам з Франції, Бельгії, ряду інших країн Західної Європи, а пізніше й Польщі.

Таким чином, громадяни СРСР, які чи не найбільше постраждали від фашистських окупантів, були позбавлені права на отримання навіть мінімального відшкодування за перенесені страждання і втрати. Замість цього вони намагались забути роки перебування у фашистській неволі, особливо зважаючи на підозріле ставлення представників влади до всіх, хто зазнав цих страшних випробувань.

З початком перебудови у Радянському Союзі та з його розпадом ситуація стала поступово змінюватись, і жертви нацизму з колишніх республік СРСР почали активно включатись у боротьбу за свої права.

28 та 29 січня 1993 р. за результатами переговорів між урядами України, Республіки Білорусь, Російської Федерації та ФРН було підписано чотиристоронню угоду щодо виплати компенсацій громадянам колишнього СРСР, які в роки Другої світової війни стали жертвами націонал-соціалістських переслідувань (так звана перша виплата). 19 серпня 1993 р. у Мінську в ході додаткових переговорів була досягнута окрема угода між Україною, Росією та Білоруссю, де сторони чіткіше визначили порядок виплат та розмежували компетенцію.

У рамках реалізації зазначеної чотиристоронньої угоди Кабінет Міністрів України заснував Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення” (Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. №453). Згідно з затвердженим Урядом України і погодженим з ФРН Статутом Фонд утворювався як благодійна миротворча організація, що захищає інтереси громадян–жертв нацистських переслідувань, користується державною підтримкою і в своїй роботі спирається на громадські об’єднання жертв нацизму. Основним фінансовим капіталом Фонду є грошовий внесок Уряду ФРН.

Керуючись досягнутими домовленостями, Фонд у травні 1994 р. розпочав здійснення компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань з числа громадян України, громадян Республіки Молдова, а також інших держав, що утворилися на теренах Радянського Союзу (крім Росії, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії), якщо останні зазнали переслідувань на території України чи Молдови.

При призначенні компенсації враховувалися такі основні критерії, як місце і характер націонал-соціалістських переслідувань, вік особи на момент переслідувань, стан здоров’я (інвалідність, жертва медичних  експериментів). Відповідно компенсаційні виплати встановлювалися у розмірі від 300 німецьких марок (матеріальна допомога на поховання) до 1000 німецьких марок (малолітні до 16 років в’язні концтаборів, гетто та інших аналогічних за режимом місць примусового тримання; в’язні концтаборів, гетто, інших аналогічних за режимом місць примусового тримання – інваліди). В’язням концтаборів, гетто та інших аналогічних за режимом місць примусового тримання були встановлені виплати у розмірі 900 німецьких марок; примусовим працівникам до 16 років ОСТ та працівникам-інвалідам – 660 німецьких марок; особам, які перебували у трудових таборах, – 600 німецьких марок; працівникам сільського господарства – 560 німецьких марок; дітям, народженим у неволі, та примусовим працівникам (до 6 місяців) – 400 німецьких марок. Претендувати на компенсацію мали право також спадкоємці жертв нацистських переслідувань, якщо останні померли після створення УНФ “Взаєморозуміння і примирення” (16 червня 1993 р.).

Спостережна рада УНФ “Взаєморозуміння і примирення” своїм рішенням від 27 грудня 1995 р. затвердила Положення про порядок і критерії призначення компенсаційних виплат громадянам, які постраждали від фашистських переслідувань (з наступними змінами і доповненнями). Це Положення деталізувало досягнуті домовленості щодо процедури виплат.

Усього в Україні на першу компенсацію претендували близько          650–660 тис. осіб, у тому числі – 50 тис. з Республіки Молдова та інших колишніх радянських республік, більшість з яких вже отримали гроші. Для виплати компенсацій протягом 1993–1995 рр. ФРН згідно з чотиристоронньою угодою виділила Українському національному фонду “Взаєморозуміння і примирення” 400 млн. DM.

У 1996 р. АК “Градобанк”, в якому були розміщені основні суми цільових коштів, у зв’язку з фінансовими проблемами (справа про нецільове використання коштів “Градобанку”) заборгував перед УНФ “Взаєморозуміння і примирення” 85,181 млн. німецьких марок.

Для розв’язання проблеми погашення заборгованості 8 лютого 1997 р. Кабінет Міністрів спільно з Національним банком України прийняли постанову №151, відповідно до якої АК АПБ “Україна” було доручено здійснювати подальші виплати одноразової компенсаційної допомоги жертвам нацистських переслідувань та відповідно були визначені джерела фінансування цих виплат.

За наданою УНФ “Взаєморозуміння і примирення” інформацією, АК АПБ “Україна” з 1997 р. по червень 2001 р. здійснив виплату одноразової компенсаційної допомоги на суму 85,004 млн. німецьких марок. Залишок коштів – 177 тис. німецьких марок, які не були виплачені АК АПБ “Україна” у зв’язку з його банкрутством, згідно з відповідним законом був перерахований “Приватбанком” на рахунок УНФ “Взаєморозуміння і примирення” для подальшого використання за цільовим призначенням з метою виплати одноразової компенсаційної допомоги. Таким чином, заборгованість, пов’язана з фінансовими проблемами АТ “Градобанк”, на даний час врегульована, однак ця справа зашкодила іміджу України за кордоном і ще більше підірвала довіру громадян до власної держави. Проте справа досі знаходиться у судовому провадженні у ФРН.

Слід зазначити, що під час здійснення компенсаційних виплат зростала невдоволеність жертв нацизму одержаними сумами, які були значно меншими тих, які одержали примусові працівники західних країн у післявоєнні роки (всього 120 млрд. німецьких марок). Для 650–660 тис. остарбайтерів України було виділено лише 400 млн. німецьких марок (у середньому по 602 німецькі марки на кожну жертву нацизму).

Ключовим фактором, який вплинув на рішення ФРН про початок нового раунду переговорів, стала активна діяльність громадських організацій жертв нацизму, які вирішили добиватись виплати справедливих відшкодувань. Для цього вони привертали увагу на всіх можливих рівнях: звертались до Президента, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, канцлера та Бундестагу ФРН тощо. Крім того, з метою організації певного політичного впливу на ФРН і створення прецеденту протягом 1997–1998 рр. через американських та німецьких адвокатів подавались позови від імені окремих колишніх примусових працівників (понад 1000) до німецьких підприємств, що в роки війни використовували невільницьку працю, та їх філій на території США. Проблема порушувалась і під час міжнародних конференцій у Лондоні (1997 р.) та Вашингтоні (1998 р.) з питань “нацистського золота”.

У результаті представники політичних і підприємницьких кіл, кілька великих німецьких підприємств з метою запобігання шкоді авторитету й економіці Німеччини виступили 16 лютого 1999 р. з ініціативою про гуманітарне врегулювання проблеми компенсацій колишнім жертвам нацизму шляхом створення спеціального фонду. Переговорний процес тривав більше року і був дуже складним та неоднозначним.

У результаті з 8,25 млрд. німецьких марок, які було вирішено спрямувати безпосередньо на виплату компенсацій особам, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини (Уряд Австрійської Республіки висловив готовність окремо здійснити виплати примусовим робітникам, які працювали в роки війни на її території), Україні була призначена сума у розмірі 1,724 млрд. німецьких марок.

На реалізацію досягнутих домовленостей Бундестаг ФРН прийняв федеральний Закон “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” (далі – “німецький закон”), який набув чинності 12 серпня 2000 р. і врегульовує питання компенсаційних виплат жертвам нацизму.

Відповідно до цього закону Фонд ФРН “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” здійснює компенсаційні виплати через свої партнерські організації, в Україні – через УНФ “Взаєморозуміння і примирення”.

Згідно з §11 німецького закону компенсаційні виплати призначаються громадянам, які у роки Другої світової війни були ув’язнені у нацистських концтаборах і гетто в розумінні абз.2 §42 Закону ФРН про компенсації 1965 р.; інших аналогічних за режимом місцях примусового тримання; а також громадянам, депортованим за межі своєї батьківщини на територію Німеччини у межах кордону 1937 р. або на окуповану нею територію (за винятком території нинішньої Австрійської Республіки), і були примушені до праці у сфері промисловості і державному секторі. Компенсаційні виплати в’язням концтаборів та гетто встановлюються у розмірі 15 тис. німецьких марок, а примусовим працівникам промисловості і державного сектору – до 5 тис. німецьких марок.

Слід зазначити, що в ході переговорного процесу щодо врегулювання проблеми компенсаційних виплат жертвам нацизму, який відбувався з березня 1999 р. по березень 2000 р. за участю делегацій Німеччини, Російської Федерації, Республіки Білорусь, України, Чехії, Польщі, Держави Ізраїль та США, українською делегацією до кола претендентів на компенсаційні виплати пропонувалося включити, крім іншого, осіб, депортованих за межі батьківщини на територію країн, які перебували у стані війни з колишнім СРСР (Італія, Румунія, Угорщина) – близько 6 тис.; осіб, переміщених (переселених) по тимчасово окупованій території Радянського Союзу, які використовувались окупаційною владою на примусових роботах на металургійних підприємствах, шахтах та інших німецьких промислових підприємствах (розташованих на окупованій території) з важкими умовами праці і табірними умовами проживання (лише на територію Прибалтики було примусово переміщено близько 10 тис. громадян); осіб єврейського походження – близько 4 тис., а також сінті і рома (циган) – понад 5 тис., які у роки війни переховувалися на тимчасово окупованій території колишнього СРСР від націонал-соціалістських переслідувань; колишніх військовополонених, які використовувались на невільницьких роботах; дітей, які піддавались репресіям з боку нацистського режиму у зв’язку з патріотичною діяльністю їхніх батьків та ін.

На жаль, на той час німецькою стороною пропозиції української сторони (а також аналогічні пропозиції російської і білоруської делегацій) були відхилені і до кола претендентів включені лише окремі категорії осіб, що знайшло відображення у зазначеному §11 німецького федерального закону “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”. Це, однак, не означає, що у даному питанні поставлена остання крапка. Переговори з німецькою стороною тривають, і проблема періодично порушується під час двосторонніх та багатосторонніх переговорів. При цьому українська сторона наголошує на необхідності виділення додаткових коштів для здійснення виплат цим категоріям осіб. Так, останнім часом намітились позитивні зрушення у позиції німецької сторони стосовно виплат особам, вивезеним на примусові роботи на територію балтійських республік.

Згідно з п.8 §9 німецького закону Фонду “Взаєморозуміння і примирення” як партнерській організації надається право за погодженням з Опікунською радою Фонду ФРН “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” вводити відповідні підкатегорії претендентів на компенсаційні виплати, в межах квоти коштів, виділених у її розпорядження.

Цим “розширювальним” положенням німецького закону скористався УНФ “Взаєморозуміння і примирення”, в результаті чого були встановлені такі конкретні розміри компенсаційних виплат:

 Ø   категорія “А” – колишні в’язні концтаборів і гетто (згідно з офіційним переліком, передбаченим абз.2 §42 Закону ФРН про компенсації 1965 р.), включаючи дітей, які перебували разом з батьками в зазначених місцях ув’язнення – 15 тис. німецьких марок;

 Ø   категорія “А-1” – колишні в’язні інших аналогічних за режимом місць примусового тримання (згідно з переліком, затвердженим Опікунською радою німецького федерального Фонду за поданням Міжнародної історичної комісії), включаючи дітей, які перебували разом з батьками в зазначених місцях ув’язнення, – 6 тис. німецьких марок; колишні в’язні нацистських таборів для мирного населення міст Дніпропетровська, Сімферополя, Макіївки та Красний Луч Луганської області – 10 тис. німецьких марок;

 Ø   категорія “В” – колишні примусові працівники, які були зайняті у промисловості та державному секторі – 4300 німецьких марок.

Підкатегорії:

– колишні примусові працівники, які були зайняті у сільському, комунальному і приватному (домашньому) господарствах –1500 німецьких марок;

–  в’язні гестапівських тюрем і СД за політичними мотивами – 4300 німецьких марок;

–  “діти-донори” – 3 тис. німецьких марок;

– діти, які перебували разом з батьками в місцях відбуття примусових робіт, у тому числі народжені в неволі, які самі безпосередньо не залучались до примусових робіт (за винятком дітей за категорією "А" та "А-1"), – 1500 німецьких марок;

– діти, які були зайняті на примусових роботах у промисловості або державному секторі і мають відповідні документи, прирівнюються до категорії “В” – 4300 німецьких марок;

– діти, які залучались до примусових робіт у сільському, комунальному і приватному (домашньому) господарствах – 1500 німецьких марок.

Німецький Закон “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” вимагає, щоб протягом 8 місяців з дати набуття ним чинності, тобто до 11 квітня 2001 р., усі особи подали заяви на призначення компенсацій. Однак згодом, за погодженням з німецькою стороною, термін прийняття заявок було продовжено до 31 грудня 2001 р. (це стосується як другої, так і першої виплат).

Крім цього згідно з німецьким законом право на компенсаційні виплати мають також нащадки примусових працівників і в’язнів концтаборів (гетто), якщо останні померли після 15 лютого 1999 р.

У зв’язку з цим принципові суперечки викликає запропонований німецькою стороною порядок спадкування компенсаційних сум. На відміну від порядку, встановленого австрійським Фондом примирення, котрий передбачає відсилку до національного права держави, громадянином якої був померлий претендент на компенсаційну виплату (загальноприйнятий принцип у міжнародному приватному праві), німецький закон створює ускладнену штучну конструкцію, відмінну від національного спадкового права більшості держав, зокрема законодавства самої Німеччини.

Так, за німецьким законом (§13) у разі смерті після 15 лютого 1999 р. особи, яка могла претендувати на одержання компенсації, право на її одержання мають у рівних частинах чоловік (дружина) та діти цієї особи. Якщо ж вона не залишила після себе ні подружжя, ні дітей, виплати надаються рівними частинами її онукам або, якщо останні також померли, рідним братам та сестрам. Якщо ж і ці особи (так звані особливі правонаступники) не подадуть заявки про призначення компенсації, право на неї отримують спадкоємці за заповітом.

Цей порядок спадкування суттєво відрізняється від порядку, визначеного законодавством нашої держави, зокрема Цивільним кодексом України. Останній також передбачає спадкування за законом (спадкоємці за законом поділяються на першу і другу черги) і заповітом. Водночас згідно зі ст.534 ЦКУ  кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або його частину (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам – як тим, що належать, так і тим, що не належать до кола спадкоємців за законом, – а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права на спадок одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Одночасно, з метою захисту прав найменш захищених спадкоємців за законом, ст.535 ЦКУ передбачено категорію осіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині (неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні чоловік (дружина), батьки (усиновителі) і утриманці померлого), тобто успадковують незалежно від змісту заповіту не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов’язкова частка).

Таким чином, за законодавством України навіть за наявності спадкоємців за законом право на спадок може перейти до іншої особи, зазначеної померлим у заповіті. За німецьким же законом спадкоємці за заповітом можуть отримати компенсацію лише у разі відсутності всіх “особливих правонаступників” (смерть або відмова від спадку).

На жаль, неодноразові спроби української сторони змінити ситуацію і переконати уряд Німеччини внести відповідні зміни до федерального Закону “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” в частині застосування норм українського спадкового права до компенсаційних виплат не досягли мети. Отже, поки що ситуація залишається неврегульованою: позиція німецької сторони непохитна, а УНФ “Взаєморозуміння і примирення” вважає, що підстав для застосування іноземного (німецького) законодавства українськими нотаріусами (судами) немає.

На ім’я Уповноваженого надійшли звернення від громадян України, де порушується дане питання. Так, мешканка м.Сміли Черкаської області Г.Межирич претендує на одну третину компенсаційної суми, яку мав отримати її покійний батько Ю.Межирич, вимагаючи від нотаріуса оформлення їй свідоцтва на цю частину спадщини. Однак проблема полягає в тому, що перед смертю батько заповідав усе своє майно та належні йому майнові права одному зі своїх синів (заявниця та її другий брат у заповіті не згадуються). Заявниця вважає, що в даному випадку має застосовуватись порядок, передбачений німецьким законом, і не розуміє відмови нотаріуса в оформленні свідоцтва про право на спадщину. Г.Межирич двічі надавались відповідні роз’яснення.

Згідно з німецьким законом права на компенсаційні виплати не мають: військовополонені; особи, які добровільно виїхали на роботу до Німеччини; особи німецького походження (фольксдойче) та члени їхніх сімей – як такі, що за німецьким федеральним законом не належать до особливо постраждалих від нацистських переслідувань (про останню категорію йтиметься далі).

Обов’язковою умовою отримання грошової компенсації є підписання додаткової заяви про відмову претендента від подальших претензій до німецької та австрійської сторін (як урядів, так і підприємств). Така вимога передбачена федеральними німецьким та австрійським законами.

Громадяни, які у роки Другої світової війни були вивезені на примусові роботи на територію нинішньої Австрії, одержують добровільні виплати за рахунок Австрійської Республіки (кількість претендентів на ці виплати – приблизно 40,8 тис. осіб). 24 жовтня 2000 р. було укладено двосторонню Угоду між Урядом України та Федеральним Урядом Республіки Австрія про співробітництво щодо добровільних виплат Республікою Австрія особам, що залучалися до рабської або примусової праці за часів націонал-соціалістського режиму.

27 листопада цього ж року набув чинності федеральний Закон “Про Фонд добровільних виплат Республіки Австрія колишнім рабським та примусовим працівникам нацистського режиму” (Закон про Фонд примирення). 17 січня 2001 р. було підписано угоду між УНФ “Взаєморозуміння і примирення” та австрійським Фондом примирення про співробітництво у здійсненні добровільних виплат від Австрійської Республіки.

З австрійського Фонду примирення виплати одержують ті самі категорії громадян, що і за німецьким законом, але з деякими відмінностями стосовно розміру та порядку виплат. Так, особи, які залучалися до примусової праці в промисловості рейху (зокрема, будівництво, електроенергетика, торгівля, громадські установи, залізниця та пошта), отримують 5 тис. німецьких марок (35 тис. австрійських шилінгів); особи, які залучалися до примусової праці у сфері сільського і лісового господарства, а також у сфері надання приватних послуг (домашні господарства, готелі тощо) – 2600 німецьких марок (20 тис. австрійських шилінгів). В’язням концтаборів і гетто призначається компенсація у розмірі 15 тис. німецьких марок з німецького федерального Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” (на території нинішньої Австрійської Республіки діяв лише один концтабір – “Маутхаузен”).

Особи, які були депортовані в дитячому та неповнолітньому віці за межі колишнього СРСР на територію, що входить до складу нинішньої Австрійської Республіки, і перебували в місцях примусового тримання або примусових робіт їх батьків, а також діти, народжені у неволі, отримують 35 чи 20 тис. австрійських шилінгів (сума, яку одержує чи одержав би один з їхніх батьків за відповідною категорією).

Додатково для жінок, які в період примусової праці народили дітей у спеціально відведених нацистами пологових будинках, або у яких була у примусовому порядку штучно перервана вагітність, передбачається виплата 700 німецьких марок (5 тис. австрійських шилінгів).

Якщо особа, яка мала право на одержання виплати, померла 15 лютого 2000 р. і пізніше, правом на виплату користуються її нащадки відповідно до законодавства України.

Виплати за рахунок німецького фонду здійснюються в два етапи (спочатку 65% загальної суми, а після перевірки всіх документів німецькою стороною – решта). Австрійський фонд одразу виплачує всю суму.

Якщо на першу виплату в Україні претендували загалом близько 650–660 тис. осіб, то на другу вже лише близько 610 тис. (як за німецьким, так і за австрійським законами, включаючи нащадків), тобто на 50 тис. менше. Це означає, що всі ці особи так і не дочекалися виплат.

Уповноважений з прикрістю зазначає, що нерідко ці німецькі та австрійські євро є нині єдиною надією не тільки самих колишніх в'язнів та остербайтерів, а і їхніх родин (безробітних дітей та онуків), за допомогою яких вони сподіваються розв'язати нагальні проблеми: сплатити заборгованість із квартирної плати та комунальних послуг, зробити операцію або придбати необхідні ліки.

За інформацією УНФ "Взаєморозуміння і примирення", на сьогодні 97% жертв нацизму є непрацюючими пенсіонерами, 92% – віком за 70 років і старші, 30 – інваліди, 80% – страждають на невиліковні тяжкі хвороби. Смертність серед них удвоє-утроє вища, ніж в аналогічних вікових групах населення. З п'яти відправлених у фашистську неволю громадян сьогодні живим залишився лише один, з кожних 10 жертв нацизму половина залишилися назавжди одинокими, кожна третя жінка ніколи не взнала щастя материнства. Перенесені фізичні страждання й нервові потрясіння відбилися на психічному й фізичному здоров'ї їхніх дітей.

Діяльність УНФ “Взаєморозуміння і примирення” врегульовувалась Статутом Фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 453. 11 вересня 2000 р. Кабінет Міністрів ухвалив постанову № 1410 “Питання Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення” при Кабінеті Міністрів України”, якою було скасовано постанову Кабміну № 453 від 16 червня 1993 р. і затверджено Положення про Український національний фонд “Взаєморозуміння і примирення” при Кабінеті Міністрів України. Згідно з Положенням Фонд є “спеціально уповноваженим органом з питань компенсаційних виплат і надання гуманітарної допомоги жертвам нацистських переслідувань”.

Заяви-анкети та встановлений перелік документів на призначення компенсації подаються претендентами до обласних відділень УНФ “Взаєморозуміння і примирення”, які здійснюють їх первинну перевірку і потім направляють до Фонду.

Рішення про призначення компенсаційних виплат жертвам рабської та примусової праці приймає Експертна комісія УНФ “Взаєморозуміння і примирення”, що діє на громадських засадах і сформована з представників громадських об’єднань жертв нацизму: Української спілки в’язнів – жертв нацизму, Організації борців антифашистського опору, Всеукраїнської єврейської асоціації колишніх в’язнів концтаборів і гетто.

За незгоди з рішенням Експертної комісії Фонду щодо призначеної категорії компенсаційної виплати або відмови у її виплаті зацікавлені особи мають право протягом трьох місяців з дня одержання рішення оскаржити його до Апеляційної комісії Фонду.

Положення про Апеляційну комісію Фонду та її персональний склад затверджено спостережною радою УНФ “Взаєморозуміння і примирення” за погодженням з німецьким федеральним фондом. Відповідно до німецького закону Апеляційна комісія партнерської організації є незалежним органом по розгляду скарг претендентів на компенсаційні виплати, її рішення є остаточними і оскарженню не підлягають. Звільнення членів Апеляційної комісії проводиться лише за згодою німецької сторони. До складу Апеляційної комісії входять представники громадських об’єднань жертв нацизму, а також представники Міністерства праці та соціальної політики, Державного комітету архівів, Служби безпеки України та Національного комітету Товариства Червоного Хреста України.

Уповноважений з прав людини, виконуючи покладені на нього законодавством України функції контролю за діяльністю органів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, приймає до розгляду звернення з питань виплати компенсацій за рахунок коштів Німеччини та Австрії. УНФ “Взаєморозуміння і примирення” здійснює свою діяльність за дорученням Кабінету Міністрів України (є квазіурядовою структурою), тому його діяльність підпадає під компетенцію Уповноваженого з прав людини.

З огляду на стійкий потік звернень громадян з цього питання Уповноваженим було здійснено моніторинг цієї проблеми, зокрема правової бази виплат та наявної практики.

З питань призначення компенсаційних виплат виникає ряд проблем, які претенденти розглядають як порушення їхніх прав. Намагаючись їх розв'язати, вони звертаються до Уповноваженого з прав людини. Аналіз таких звернень свідчить, що здебільшого заявники потребують додаткової інформації, незадоволені умовами виплат (наприклад, коли вони не належать до категорій осіб, які мають право претендувати на компенсацію) або скаржаться на рішення Фонду. Інколи, звертаючись до Уповноваженого з прав людини, громадяни просять захистити права осіб, на яких не поширюються компенсаційні виплати, оспорюючи об’єктивність та справедливість існуючого порядку виплати компенсацій. У зверненнях висловлюються прохання довести цю проблему до керівництва країни, ініціювати новий переговорний процес з Німеччиною та Австрією.

У 2000 р. на ім’я Уповноваженого надійшло 120 звернень з питань отримання компенсаційних виплат за рахунок коштів німецького та австрійського федеральних фондів. У 2001 р. таких звернень було вже 165, тобто на 38% більше, ніж у 2000 р. (табл. 6.1).

Таблиця 6.1. Звернення громадян України до Уповноваженого з питань призначення їм компенсаційних виплат за рахунок Німеччини та Австрії у 2000–2001 рр.

Виходячи з наведеного, можна констатувати, що у 2000 р. найбільша кількість звернень до Уповноваженого стосувались прохання сприяти у пошуку документів, що підтверджують факт перебування в роки Другої світової війни на примусових роботах або у концтаборі (гетто). Є кілька причин виникнення таких проблем. По-перше, з плином часу особи забувають деякі відомості про перебування на примусових роботах, що ускладнює, а часто й унеможливлює пошук документів. Є випадки, коли особи з тих чи інших причин (переважно з огляду на побоювання переслідувань з боку радянської влади) одразу після закінчення війни приховували певну інформацію або повідомляли неправдиві дані щодо вивезення і перебування в Німеччині (зокрема, про народження дітей). Ці дані були занесені в архіви і забуті на багато років. Тепер цим особам відмовляють у призначенні справедливої компенсації з огляду на існування неправдивих архівних довідок, що викликає у них обурення. У ряді випадків неможливо отримати архівне підтвердження факту нацистських переслідувань, тому що відповідна документація була знищена.

У цих випадках Уповноважений рекомендує звертатись особисто або через обласні відділення фонду до відповідних вітчизняних і закордонних архівних установ, зокрема архівів МВС і Служби безпеки України, Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, Міжнародної служби розшуку Червоного Хреста (м.Бад-Арользен, ФРН) тощо, а також, у разі потреби, повідомляє їх координати.

11 травня 2000 р. УНФ “Взаєморозуміння і примирення” уклав відповідну угоду з Національним комітетом Товариства Червоного Хреста України щодо сприяння у пошуку документів, які підтверджують факт перебування громадян у концтаборах (гетто) або на примусових роботах у роки війни, через Міжнародну службу розшуку. Ця угода дозволяє здійснювати пошук документів за прискореною системою. Регіональні представництва УНФ “Взаєморозуміння і примирення” мають надавати претендентам на виплати допомогу у підготовці відповідних запитів до Міжнародної служби розшуку Червоного Хреста. Однак трапляється, що особи місяцями не отримують відповіді з цієї архівної установи з огляду на великі обсяги її роботи.

Звернення громадян С.Пампушняк, А.Завальнюк, С.Климчук, О.Кравченко, В.Кухар і С.Качелюк були направлені Уповноваженим за належністю до УНФ “Взаєморозуміння і примирення” на підставі п.3 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. Громадяни скаржились на те, що Фонд  відмовляє їм у призначенні другої компенсаційної виплати, хоча першу вони свого часу отримали (іноді на підставі протоколів опитування свідків), або ж призначив їм компенсацію за нижчою категорією. Фонд повідомив, що цим особам справді була призначена перша компенсація. Відмова ж у визнанні за ними права на другу компенсаційну виплату пов’язана з тим, що німецька та австрійська сторони більш жорстко підходять до цієї виплати, зокрема, в плані документального підтвердження. За цими зверненнями Фондом було вжито певних заходів з метою пошуку документів, зокрема, надано сприяння в направленні запитів (у тому числі повторних) до національних та закордонних архівних установ.

У 2001 р. аналогічні звернення продовжували надходити до Уповноваженого з прав людини. У ряді випадків Уповноважений зверталась до Фонду з проханням сприяти у пошуку необхідних документів претендентів на компенсаційні виплати (О.Коржова, П.Хіхло, А.Терпак, В.Шанда, Г.Макаренко, С.Вовк та ін.). Фонд направляв відповідні запити до архівів, переважно до Міжнародної служби розшуку м.Бад-Арользен.

У тих випадках, коли, попри численні звернення до архівних установ України та іноземних держав, не вдається знайти підтверджуючі документи, є можливість вирішення питання у порядку цивільного судочинства, про що Уповноваженим надавались відповідні роз’яснення заявникам.

Так, відповідно до ст.271 Цивільного процесуального кодексу України встановлення юридичних фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, здійснюється в судовому порядку, якщо зацікавлені особи не можуть отримати відповідні документи, чи якщо не можуть відновити загублені або знищені документи, що посвідчують ці факти. На підставі наведеного претенденти на компенсацію можуть звертатись до місцевого (районного) суду за місцем проживання із заявою про встановлення факту їх перебування на примусових роботах на території Німеччини у роки Другої світової війни. У своїй заяві вони мають зазначити причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують даний факт, та докази, що цей факт підтверджують. Ними можуть бути, зокрема, підтвердження свідків та інші прямі і непрямі докази.

Судові рішення, ухвалені на підставі глави 37 ЦПК України щодо встановлення фактів перебування осіб на примусових роботах, розглядаються УНФ “Взаєморозуміння і примирення” як підстава для визнання їх колишніми примусовими працівниками і призначення їм відповідної грошової компенсації.

Водночас, за роз’ясненням німецького федерального фонду, в якості документів, що підтверджують факт ув'язнення або примусової роботи жертви нацизму, рішення національних судів приймаються за умови, якщо вони є аргументованими, вмотивованими, прийнятими на підставі беззаперечних доказів. Наприклад, показань свідків, які самі були депортовані за межі батьківщини з метою примусового використання їх праці, і мають архівні документи, що це підтверджують.

Так виникають певні ускладнення, оскільки іноді суди приймають рішення, де нечітко викладена мотивувальна частина, немає підстав та обґрунтування їх ухвалення, не зазначені конкретні місця та період примусової праці.

На ім’я Уповноваженого надійшли звернення, в яких громадяни скаржились на відмову УНФ “Взаєморозуміння і примирення” у призначенні їм грошової компенсації, попри наявність відповідного судового рішення. Так, у 2000 р. до Уповноваженого звернулася мешканка м.Запоріжжя С.Соколик, стосовно якої було прийнято судове рішення на підставі ст.271 ЦПК України про встановлення факту її перебування на примусових роботах у Німеччині разом з батьками (першу компенсаційну виплату вона отримала на підставі протоколу опитування свідків). Водночас експертна комісія УНФ "Взаєморозуміння і примирення" відмовила заявниці у призначенні другої компенсаційної виплати. За запитом Уповноваженого до центрального офісу УНФ “Взаєморозуміння і примирення” право заявниці на другу грошову компенсацію було визнане на підставі зазначеного рішення суду.

У 2001 р. до Уповноваженого звернувся мешканець м.Лисичанська Луганської області І.Бакай щодо сприяння у призначенні йому грошової компенсації (першої). У червні 1944 р. малолітній заявник разом з батьками був примусово вивезений до Німеччини, де родина працювала на сільгоспроботах у фермера. Як Експертна, так і Апеляційна комісії УНФ “Взаєморозуміння і примирення” відмовили заявнику у призначенні компенсації з огляду на брак підтверджуючих документів. Намагаючись добитись правди, за порадою Уповноваженого з прав людини, заявник звернувся до Лисичанського міського суду Луганської області з заявою про встановлення факту його вивезення на примусові роботи разом з батьками. На підставі відповідних доказів суд виніс обґрунтоване рішення, встановивши зазначений факт. Уповноваженим було направлено звернення до Апеляційної комісії УНФ “Взаєморозуміння і примирення” з проханням переглянути справу, зважаючи на наявність судового рішення, яке підтверджує факт вивезення І.Бакая разом з батьками на примусові роботи. Фонд задовольнив прохання Уповноваженого і передав справу заявника на розгляд розширеного засідання Експертної комісії. У листопаді 2002 р. Експертна комісія УНФ “Взаєморозуміння і примирення” ухвалила рішення про призначення І.Бакаю компенсаційної виплати за категорією “діти, які перебували разом з батьками в місцях виконання примусових робіт”.

У своєму зверненні мешканець м.Кривого Рогу Дніпропетровської області М.Ядов скаржився на відмову Фонду у призначенні йому грошової компенсації за категорією “А” (малолітній в’язень концтабору) за фактом народження у концтаборі Маутхаузен (Австрія). При цьому заявник вказував на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області, який встановив факт його народження у концтаборі. У свідоцтві про народження заявника у графі “місце народження” вказано: Австрія. Звернення було направлене за належністю до УНФ “Взаєморозуміння і примирення” для розгляду з проханням, за наявності достатніх підстав, вивчити можливість призначення заявнику компенсації за категорією “А” або вжити заходів щодо пошуку підтверджуючих документів. Згідно з наданою відповіддю Уповноваженого заявник отримав першу компенсацію у розмірі 400 німецьких марок за категорією “діти, народжені в неволі”. Однак наявних у нього документів, на жаль, недостатньо для призначення компенсаційної виплати за категорією “концтабір”, оскільки, по-перше, у зазначеному судовому рішенні не вказана назва концтабору, де народився заявник (Маутхаузен). По-друге, у відповідь на запит Фонду до австрійського архіву (м.Олендорф) надійшла відповідь про відсутність у ньому даних про народження заявника у цьому концтаборі. Водночас Фонд поінформував Уповноваженого про те, що наявні у заявника документи надають йому право претендувати на грошову компенсацію за рахунок коштів австрійського Фонду. Було надане відповідне доручення Дніпропетровському обласному відділенню Фонду щодо оформлення заяви М.Ядова на грошову компенсацію з подальшою передачею матеріалів справи на розгляд експертної комісії.

У деяких випадках Фонд категорично не бере до уваги судові рішення, навіть якщо вони є достатньо обґрунтованими. Фонд відкладає розгляд заяви, коли особа подає рішення суду згідно з главою 37 ЦПК, що суперечить документам, виданим архівними установами. Оскільки за  законодавством України неможливо оскаржити достовірність архівного документа в судовому порядку, таке судове рішення до запровадження “малої судової реформи” оскаржувалося Фондом у відповідному суді касаційної інстанції або через уповноважених посадових осіб у порядку нагляду; після проведення реформи – в апеляційному суді.

Показовою у зв’язку з цим є справа мешканки м.Прилук Чернігівської області Л.Веселової. Звернувшись до Державного архіву Чернігівської області з метою отримання документа, що підтверджує факт її перебування на примусових роботах у Німеччині, заявниця із здивуванням отримала архівну довідку, в якій зазначалося, що до фашистської Німеччини вона виїхала “добровільно”. Маючи на руках такий документ, претендувати на отримання компенсації заявниця, певна річ, не могла і тому вирішила звернутись до суду за місцем проживання з заявою про встановлення факту її примусового вивезення до Німеччини. Заслухавши свідчення односельців Л.Веселової, які у роки війни разом з нею були примусово вивезені на територію Німеччини, Прилуцький міський суд ухвалив позитивне рішення і встановив факт примусового вивезення заявниці. Однак Експертна комісія Фонду відклала справу Л.Веселової на доопрацювання, оспорюючи можливість оскарження достовірності архівного документа в судовому порядку, та ініціювала перевірку законності та правомірності прийнятого судом рішення через суд вищої інстанції та органи прокуратури. Уповноваженим з прав людини було направлено звернення до Фонду з проханням висловити свою позицію з цієї проблеми та повернутись до розгляду справи.

Згідно з наданою Фондом відповіддю питання заявниці було вирішене позитивно. Аргументуючи своє рішення, УНФ “Взаєморозуміння і примирення” навів останні роз’яснення німецького федерального Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, відповідно до яких визнається презумпція депортації “східних робітників”. Тобто німецька сторона вважає так званий добровільний виїзд особливо підступною формою депортації, а працю таких робітників – примусовою. Щодо “східних працівників” (українці, росіяни, білоруси) застосовується презумпція  депортації, якщо немає документальних підтверджень того, що вони потрапили до Німеччини в межах діяльності на користь німецької окупаційної влади, вермахту або есесівських формувань.

Фонд може також відмовити у призначенні компенсації навіть у випадках, коли є судове рішення про встановлення факту перебування особи у конкретному концтаборі чи гетто. Це пов’язано з тим, що при визнанні за тією чи іншою особою права на отримання компенсаційних виплат за фактом перебування у концтаборах (гетто) або інших аналогічних за режимом місцях примусового тримання Фонд виходить з того, що такий статус можуть отримати лише особи, які перебували:

–у нацистських концтаборах (гетто) відповідно до абз.2 §42 Закону ФРН про компенсації включених до офіційного переліку концтаборів та місць їх дислокації;

–інших місцях ув’язнення, прирівнених за умовами тримання до концтаборів і гетто, передбачених переліками, затвердженими Опікунською радою німецького федерального фонду за поданням Міжнародної історичної комісії.

Таким чином, особи, які перебували в місцях ув’язнення, не включених до зазначених офіційних переліків, претендувати на отримання компенсації за категоріями “А” та “А-1” не можуть. Це, однак, не впливає на їхній статус колишніх в’язнів (зокрема, малолітніх) концтаборів (гетто) за національним правом, що є необхідним для отримання соціального забезпечення.

Така позиція українського Фонду часто не збігається з позицією аналогічних фондів Білорусі та Росії, які можуть застосовувати максимально розширені переліки інших місць ув’язнення, з умовами тримання, прирівняними до концтаборів та гетто. Це також викликає обурення зацікавлених осіб. Слід, однак, зазначити, що подібна ситуація пояснюється набагато більшою, ніж у цих державах, кількістю громадян, які претендують на отримання компенсацій порівняно із сумою, виділеною Німеччиною Україні для цих цілей. У зв’язку з цим згідно з інформацією УНФ “Взаєморозуміння і примирення”, за погодженням з німецьким федеральним Фондом “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, вони вимушені дотримуватись більш жорстких, ніж у Росії чи Білорусі критеріїв при визначенні кола осіб, які можуть претендувати на отримання компенсацій.

Уповноважений з прав людини вважає, що такий стан справ не відповідає принципам справедливості. У зв’язку з цим по одній із справ Уповноваженим був направлений відповідний акт реагування на адресу голови правління Фонду з пропозицією розширити підстави призначення відповідних компенсацій, зокрема, поширити їх на осіб, які перебували в інших концентраційних таборах, крім офіційно визнаних.

У відповідь Фонд, посилаючись на Закон ФРН “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, поінформував Уповноваженого з прав людини про неможливість розширення офіційних переліків концтаборів (гетто) або інших місць ув’язнення з аналогічними умовами тримання, перебування в яких дає право на отримання компенсації за категоріями “А” та “А-1”.

З цієї проблеми на ім’я Уповноваженого звертались громадяни С.Крижанівська, В.Оваденко, Я.Яценко, Л.Масленко, Ю.Шимко, Т.Левшина та ін.

Мешканець с.Лукаші Баришівського району Київської області В.Оваденко надіслав Уповноваженому звернення, де скаржився на відмову призначити йому компенсацію за категорією “А” (колишній в’язень концтабору). У роки Другої світової війни він був вивезений на примусові роботи до Німеччини. У довідці меморіалу концтабору Нойєнгамме підтверджується той факт, що з листопада 1942 по квітень 1943 р. В.Оваденко був в’язнем виховно-трудового табору. “Табір 21” зареєстрований в офіційному довіднику “Das nationalsozialistische Lagersystem” (Franfurt am Main, 1990) під назвою “Lager 21 in Hallendorf”, і режим перебування в ньому прирівнювався до режиму у концтаборі Нойєнгамме, включеного до офіційного переліку німецьких концтаборів.  Умови у “Таборі 21” можна порівняти з умовами у найстрашніших концтаборах-філіалах, або навіть у самому концентраційному таборі Нойєнгамме. З огляду на це Уповноваженим з прав людини було направлено звернення до УНФ “Взаєморозуміння і примирення” з проханням розглянути можливість призначення заявникові компенсації за категорією “А”. Фонд повідомив, що оскільки “Табір 21” не включений до офіційного переліку концентраційних таборів, офіційно визнаних німецькою стороною згідно з Законом ФРН про компенсації від 1965 р., заявник не має права на отримання компенсації за категорією “колишній в’язень концтабору”. Водночас Фонд прийняв рішення про призначення В.Оваденку компенсаційної виплати за категорією “Інші місця примусового тримання” у розмірі 6 тис. німецьких марок.

Протягом 2000–2001 рр. до Уповноваженого звертались громадяни України, яким УНФ “Взаєморозуміння і примирення” відмовив у призначенні грошової компенсації за рахунок німецького та австрійського фондів з огляду на їх належність до осіб німецького походження (так звані фольксдойче). Спираючись на жорстку позицію німецького федерального Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” з цього питання, УНФ “Взаєморозуміння і примирення” відмовляє названим особам у призначенні компенсаційної виплати, мотивуючи це такими обставинами. З дослідження історичних документів випливає, що більшість осіб німецького походження були “евакуйовані” за межі СРСР після 1943 р., тобто одночасно з відступом німецьких військ. Крім цього упродовж окупаційного періоду вони мали особливий статус, прирівняний до статусу німців: їх заохочували до співпраці з окупантами, забезпечували їжею та одягом, за свою роботу вони отримували заробітну плату тощо. Після закінчення війни ці особи, як правило, направлялись на спецпоселення за співробітництво з окупантами.

Визнаючи обгрунтованість цієї позиції в цілому, слід відзначити, що на жаль, іноді має місце “автоматична” відмова без детального дослідження та аналізу матеріалів конкретної справи.

Так, у 2001 р. до Уповноваженого надійшло звернення мешканця м.Жмеринки Вінницької області В.Штайнбаха, який скаржився на відмову експертної комісії Фонду у призначенні йому грошової компенсації за себе і за покійну матір. Його ситуація виявилась зовсім не однозначною. Заявник народився у 1936 р. у м.Жмеринці: батько, Штайнбах Фрідріх Августович – німець; мати, Штайнбах Євгенія Іванівна – українка. Батько був репресований у 1937 р. і зник безвісти. У 1942 р. (тобто до організованої “евакуації” осіб німецької національності у 1943–1944 рр.) під час облави у м.Жмеринці німці захопили Є.Штайнбах та її малолітнього сина і вивезли на примусові роботи до Німеччини. Згідно з довідками Державного архіву Вінницької області мати заявника була примусово вивезена до Німеччини та працювала чорноробочою на швейній фабриці, а також на сільськогосподарських роботах у фермера. У травні 1945 р. заявник з матір’ю були звільнені американськими військами. Відповідно до архівних довідок компрометуючих даних на Є.Штайнбах немає. Після закінчення війни вони повернулись до м.Жмеринки і не направлялись на спецпоселення як особи німецького походження. Мати заявника 13 квітня 2000 р. отримала першу компенсаційну виплату у розмірі 660 німецьких марок і згодом померла. Апеляційна комісія Фонду виправила помилку і прийняла рішення на користь заявника.

Таким чином, український Фонд визнав, що до цього питання потрібно підходити індивідуально. В окремих випадках і за певних обставин (зокрема, вивезення на примусові роботи до 1943 р., ненаправлення на спецпоселення після повернення з Німеччини/Австрії тощо) не виключається можливість призначення відповідних компенсацій особам з-поміж осіб німецького походження.

Аналогічна ситуація склалася з фінами, які були вивезені на територію Фінляндії – союзниці фашистської Німеччини і до яких згідно з позицією німецького федерального Фонду також не застосовувались дискримінаційні підходи.

Як зазначалося, відповідно до німецьких та австрійських законів на даний час виплати здійснюються лише особам, які були депортовані за межі колишнього Радянського Союзу для використання на примусових роботах. Особи, переселені (переміщені) в межах території СРСР, права на компенсацію не мають, за винятком тих, які перебували у концтаборах (гетто) або інших місцях тримання, включених до офіційних переліків.

Трапляються труднощі й іншого характеру. До Уповноваженого з прав людини надійшло звернення мешканця м.Кривого Рогу Дніпропетровської області І.Черчена, який у 1942 р. був вивезений разом з матір’ю на примусові роботи на територію нинішньої Польщі (м.Білосток). І хоча згідно з німецьким законом право на компенсації мають особи, депортовані (вивезені) за межі колишнього Радянського Союзу на територію Німеччини в кордонах 1937 р. або окуповані нею території (в тому числі територію Польщі), УНФ “Взаєморозуміння і примирення” відмовив заявникові у призначенні грошової компенсації як особі, яка була переміщена (переселена) в межах території СРСР, тобто не була депортована. Проблема полягає в тому, що у вересні 1939 р. Республіка Польща була захоплена фашистською Німеччиною, а частина її східних земель зайнята СРСР. У результаті м.Білосток опинився на території, що контролювалась Радянським Союзом. 2 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про возз’єднання Білостокського воєводства з Білоруською РСР. 28 червня 1941 р. Білосток був захоплений фашистськими військами. Після його звільнення за двостороннім договором від 27 липня 1944 р. Радянський Союз передав територію колишнього Білостокського воєводства Республіці Польща. Таким чином, УНФ “Взаєморозуміння і примирення” дотримується тієї позиції, що з кінця 1939 р. по липень 1944 р. місто Білосток перебувало у складі Радянського Союзу. Керуючись цими міркуваннями, УНФ “Взаєморозуміння і примирення” відмовив заявникові у призначенні грошової компенсації.

Уповноваженим було направлене звернення до Фонду з проханням  переглянути справу І.Черчена і прийняти рішення на його користь з огляду на неоднозначність ситуації. На жаль, Фонд залишив своє рішення без змін. На той час (2000 р.) ця відмова частково мотивувалася тим, що в іншому випадку постало б також питання осіб, переміщених з постійного місця проживання на тимчасово окупованій території колишнього СРСР до Литви, Латвії, Естонії (близько 10 тис. осіб),  оскільки міжнародною спільнотою визнаються кордони держав за станом на 1937 р., коли ці країни були незалежними.

У серпні 2001 р. розпочалась виплата другої компенсації жертвам нацистських переслідувань. Перший етап компенсаційних виплат німецький федеральний Фонд планує завершити приблизно до листопада 2003 р., після чого розпочнеться другий етап (35%). Австрійський Фонд планує завершити виплати у 2004 р. Згідно з встановленою Фондом процедурою, виплати в першу чергу здійснюються жертвам нацистських переслідувань з числа колишніх в’язнів концтаборів (гетто), громадян, які визнані інвалідами або досягли 80-річного віку. Після них – усім іншим жертвам фашистських переслідувань. Спадкоємці отримають компенсацію в останню чергу.

З початком виплат на ім’я Уповноваженого з прав людини почало надходити багато звернень громадян, які просять прискорити процес виплат, посилаючись на похилий вік, тяжкі захворювання, фінансові труднощі. У зв’язку з цим Уповноваженим надаються відповідні роз’яснення заявникам.

Якщо заявник належить до категорій осіб, які мають першочергове право на отримання грошової компенсації (згідно з зазначеним порядком), Уповноважений направляє звернення за належністю до відповідного регіонального представництва УНФ “Взаєморозуміння і примирення” для розгляду і вжиття заходів згідно з чинним законодавством (М.Щербина, Є.Широкова, К.Поліщук та ін.).

Уповноважений з прав людини відповідним чином відреагувала на всі звернення громадян України з приводу призначення грошової компенсації за рахунок коштів Німеччини та Австрійської Республіки (табл. 6.2).

У 2001 р. по п'яти запитах Уповноваженого з прав людини до УНФ "Взаєморозуміння і примирення" питання було вирішене позитивно, по 12 – вжито заходів, у 14 випадках – надані грунтовні роз'яснення.

Таблиця 6.2. Аналіз розгляду звернень громадян з питань призначення компенсаційних виплат за рахунок коштів Німеччини та Австрії

У цілому аналіз звернень до Уповноваженого з прав людини стосовно призначення компенсаційних виплат за рахунок коштів Німеччини та Австрії свідчить про те, що переважна більшість скарг на рішення   УНФ “Взаєморозуміння і примирення” виявились необґрунтованими, оскільки стосувались власне незадоволення умовами та порядком виплат: неналежність до категорій осіб, яким призначається компенсація, зокрема, переміщені (переселені) особи, колишні в’язні концтаборів (гетто) чи інших аналогічних за режимом місць примусового тримання, не включених до офіційних німецьких переліків, нащадки претендентів на виплати, померлих до визначених дат; прискорення виплати компенсацій тощо. Ці питання не належать до компетенції Уповноваженого, оскільки умови та порядок виплат чітко передбачені відповідними двосторонніми та багатосторонніми міжнародними договорами, а також Законом ФРН “Про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” та аналогічним австрійським федеральним законом.

На підставі аналізу звернень громадян на ім’я Уповноваженого з прав людини можна дійти висновку, що УНФ "Взаєморозуміння і примирення"  на достатньо професійному рівні проводить надзвичайно важливу роботу по  захисту жертв нацизму.  Про це свідчить і готовність Фонду, за наявності достатніх підстав, повернутися до розгляду вже вирішених справ на прохання Уповноваженого з прав людини.

Аналіз звернень засвідчив також, що багато осіб з різних причин мають проблеми з пошуком архівних документів, що підтверджують факт їхнього перебування на примусових роботах або у концтаборі (гетто), не знають про інші (альтернативні) можливості підтвердження факту нацистських переслідувань щодо них (встановлення факту, що має юридичне значення у судовому порядку та шляхом складання протоколу опитування свідків, на підставі особистих спогадів жертв нацизму та побічних документів (робочі картки, лікарняні, страхові поліси, листівки тощо).

Іноді після відвідання регіонального відділення Фонду претенденти звертаються до Уповноваженого з прав людини з питань, відповідь на які вони могли отримати у працівників відділення.

У зв’язку з цим, на думку Уповноваженого з прав людини, УНФ “Взаєморозуміння і примирення” необхідно активізувати роз’яснювальну роботу та поширення корисної інформації по компенсаційних виплатах, зокрема з таких питань, як порядок та хід здійснення виплат (черговість, скільки осіб вже отримали компенсацію та в яких регіонах, скільки зібрано та перераховано коштів, які виникають проблеми). Регіональним відділенням Фонду, на які припадає основне навантаження щодо первинної обробки заяв і документів, варто активізувати роз'яснювальну роботу під час прийому громадян та у листуванні з ними стосовно стану розгляду конкретних справ і прийняття по них рішень, щодо надання адрес вітчизняних і закордонних архівних установ, а також направлення до цих установ відповідних запитів.

До деяких проблем Фонду варто підходити індивідуально при визначенні права претендентів на компенсаційну виплату, наприклад, коли йдеться про такі категорії громадян, як особи німецького походження та військовополонені, яким, за загальним правилом, виплати не призначаються, але які за певних обставин (про що йшлося) могли б претендувати на них.

Важливо продовжувати переговори з німецькою стороною стосовно приведення порядку отримання компенсацій нащадками жертв нацистських переслідувань у відповідність до спадкового законодавства України.