Головне меню  >>     

  2. Захист прав громадян на вільний і всебічний розвиток своєї особистості, користування здобутками культури

За міжнародними стандартами всі права людини – громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними. Незначна кількість звернень до Уповноваженого з проблем культурних прав є наслідком більшою мірою соціально-економічної кризи, через яку унеможливлюється реалізація цих прав. Усвідомлюючи, що духовність народу, збереження його культурної спадщини є ознакою цивілізованості і демократичності будь-якої держави, Уповноважений з прав людини приділяє значну увагу захисту культурних прав громадян України. Завдяки зверненням громадян, а також перебуваючи у регіонах, Уповноважений з прав людини знайомиться з проблемами культури, збереження і відновлення духовних і культурних цінностей, пам’яток історії, вивчає актуальні проблеми закладів культури – бібліотек, музеїв, театрів, а також окремих митців.

В Україні мережа закладів культури налічує понад 40 тис. одиниць; діє 18,9 тис. публічних бібліотек, 20,1 тис. клубних закладів, 378 музеїв, 131 театр, 1,5 тис. шкіл естетичного виховання. Під охороною держави перебуває 123 тис. пам’яток історії та культури, музейний фонд України нараховує 10 млн. одиниць зберігання.

Економічна криза в Україні 1990-х років найболючіше відбилась на функціонуванні закладів культури, зокрема у сільській місцевості. Внаслідок недостатнього фінансування мережа закладів культури суттєво зменшилась, з 1991 р. кількість бібліотек скоротилася на 3,5 тис., клубних закладів – майже на 4 тис., скорочено значну кількість працівників сфери культури, фактично припинено будівництво нових клубних закладів.

Серед нині працюючих закладів культури більше половини – в незадовільному технічному стані і конче потребують капітального ремонту, близько 500 клубних закладів – у аварійному стані, у сільській місцевості взимку їх не опалюють.

Понад десять років не оновлювався спеціальний транспорт (автоклуби, пересувні бібліотечні пункти тощо), не поповнювалась матеріально-технічна база (меблі, костюми, сценічне обладнання, аудіо- і відеотехніка, музичні інструменти тощо). У жодній області немає навіть частково задовільної матеріальної бази. Якщо коефіцієнт зносу основних фондів культури у 1980-х роках становив 40%, то у 2000–2001 рр. у деяких областях України він перевищив 95%.

З 1995 р. припинили діяльність 117 початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів (шкіл естетичного виховання), контингент учнів зменшився майже на 96 тис. Насамперед ці негативні процеси стосуються сільської місцевості, де лише 1% учнів 1–9 класів відвідує школу естетичного виховання. Так, на сьогодні не залишилося жодної сільської школи естетичного виховання у Чернігівській області, у Волинській – їх лише чотири, у Полтавській – п’ять, у Житомирській, Донецькій, Сумській та Харківській областях – по шість. Постійно зростає плата за навчання дітей, практично не діє система надання пільг з оплати за навчання дітей з багатодітних та малозабезпечених сімей.

Упродовж останніх десяти років кількість кіноустановок на селі зменшилася з 19 до 6 тис., і з них працює лише половина. Майже у сто разів скоротилася й кількість відвідувань кіносеансів.

Як свідчать звернення громадян до Уповноваженого, сьогодні особливо гостро постало питання кадрового забезпечення закладів культури на селі. За попередні роки (1992–2001 рр.) скорочено близько 4 тис. клубних працівників і 7 тис. бібліотечних. Однією з найбільших проблем у сфері культури є надзвичайно низький рівень оплати праці спеціалістів і працівників культури. Працівники культури не отримують передбачених законодавством пільг, обмежені в надбавках і доплатах.

На селі закріплюється лише 25% випускників училищ культури. Причина цього – відсутність роботи на повну ставку, несвоєчасна виплата заробітної плати, відсутність житла, а нерідко й неувага керівників села до проблем молодого спеціаліста.

Уповноважений з прав людини вважає, що внаслідок відсутності умов для творчого розвитку, забезпечення інформаційних потреб, організації змістовного дозвілля, недоступності початкової мистецької освіти реально обмежуються конституційні права громадян на задоволення культурних потреб, вільний розвиток особистості. Особливо помітно знижується культурний рівень сільського населення. Все це призвело до негативних соціальних наслідків: зростання злочинності, пияцтва, поширення наркоманії, падіння престижу професії працівника культури, відтоку кращих кадрів у інші сфери суспільного виробництва, виїзду за кордон у пошуках роботи.

Протягом 1998–2002 рр. Президентом України було видано укази “Про державну підтримку клубних закладів” від 21 березня 2000 р., “Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України” від 22 березня 2000 р., “Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України” від 22 березня 2000 р., розпорядження “Про проведення щорічної Всеукраїнської культурно-мистецької акції “Майстри мистецтв – трудівникам села” від 22 березня 2000 р.,“Про оголошення 2003 року Роком культури в Україні” від 19 лютого 2002 р. та дано ряд доручень за результатами всеукраїнських зборів селян, жінок-аграріїв, працівників культури. У щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.”, зокрема, зазначено про необхідність здійснити заходи щодо поліпшення матеріально-технічної бази закладів, підприємств та організацій культури, особливо у сільській місцевості, та провести ремонтно-будівельні роботи.

Проте через відсутність належного фінансового забезпечення передбачені заходи лишилися значною мірою невиконаними. Існуючі нормативи та державні реєстри не беруться до уваги при формуванні місцевих бюджетів, що є порушенням п. 2 постанови Кабінету Міністрів України за № 510 від 30 травня 1997 р. та п. 2 постанови за № 1775 від 12 листопада 1998 р.

Підвищення заробітної плати працівникам культури нерідко здійснюється за рахунок скорочення їх кількості, що є порушенням прав людини.

Протягом останніх років призупинено дію окремих положень законодавчих актів України з питань культури. Так, не діє ст. 28 “Основ законодавства України про культуру” від 14 лютого 1992 р., якою передбачено оплату праці спеціалістів і працівників культури на рівні середньої зарплати по народному господарству. Призупинено з моменту їх прийняття і дію ст.28 Закону України “Про музеї та музейну справу” від 29 червня 1995 р. та ст. 30 Закону України “Про бібліотеки і бібліотечну справу” від 27 січня 1995 р., що стосуються виплат за вислугу років музейним і бібліотечним працівникам. Не надаються встановлені законодавством пільги сільським працівникам культури в частині безоплатного користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм.

У забезпеченні культурних прав людини важливу роль відіграють бібліотеки. Тому, на думку Уповноваженого, проблеми бібліотечної справи в Україні потребують пильної уваги. Адже бібліотека – це не просто берегиня досягнень розуму і таланту народу, досвіду попередніх поколінь; вона несе людям знання, моральність, культуру, надаючи потужного імпульсу розвитку творчих і продуктивних сил суспільства. Саме публічні бібліотеки є сьогодні установами, що забезпечують рівні можливості для доступу всіх громадян до інформації.

Сьогодні кожний третій мешканець нашої держави користується послугами бібліотек різного призначення, яких в Україні налічується 45 тис. Попри труднощі, бібліотечні установи намагаються модернізувати свою діяльність. Новітні технології, хоча й повільно, але впроваджуються у діяльність бібліотек. У 33 бібліотеках створені локальні мережі, які охоплюють близько однієї тисячі автоматизованих робочих місць.

90% обласних універсальних наукових бібліотек (ОУНБ) обладнані комп’ютерною технікою та користуються послугами Інтернету. 70% з них мають власні веб-сайти. Загальний обсяг електронних каталогів перевищує 2 млн. записів. Більшість бібліотек ведуть бібліографічні краєзнавчі і фактографічні бази даних. Вінницька, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська обласні бібліотеки працюють над створенням повнотекстових баз даних, що висвітлюють інформацію про регіони. Розпочався процес корпоративного створення баз даних періодичних видань. Спільними зусиллями Вінницької, Кіровоградської, Чернівецької обласних універсальних наукових бібліотек ведеться електронний каталог статей періодичних видань, у Донецькій області ця робота здійснюється на міжвідомчому рівні. Розпочато роботу по створенню інформаційних порталів на базі ОУНБ. Бібліотеки задовольняють сьогодні попит користувачів у трьох напрямах: культурному, інформаційному та пізнавальному.

Гострою проблемою залишається поповнення бібліотечних фондів. Якщо у 2000–2001 рр. за рахунок “Української бібліотечної серії” публічним бібліотекам України безплатно предано близько 200 найменувань українських видань на загальну суму 1,1 млн. грн., то у 2002 р. кошти на ці та інші бібліотечні програми не виділялися взагалі. Не профінансовано навіть видатків головних державних бібліотек, зокрема Парламентської, на передплату періодики.

Аналіз діяльності бібліотек свідчить про те, що в цій галузі є й інші суттєві недоліки. Зокрема, суттєво скоротилася мережа бібліотек системи Міністерства культури і мистецтв України. Технічний рівень більшості районних і сільських бібліотек не відповідає сучасним вимогам інформаційного обслуговування суспільства. 80% техніки є застарілою і не забезпечує належних обсягів та швидкості обробки інформації. Через відсутність сучасних каналів зв’язку практично не здійснюється інформаційний обмін між бібліотеками.

У критичному стані матеріально-технічна база сільських бібліотек. Так, у бібліотеках Волинської, Житомирської, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей взагалі немає технічних засобів. Більшість сільських бібліотек не опалюється, потребує капітального ремонту, що утруднює доступ читачів до інформації. Серйозною проблемою в бібліотечній галузі є переведення майже в усіх регіонах країни сільських бібліотечних працівників на 0,5; 0,25; 0,15 посадового окладу, хоча зарплата бібліотекаря (165 грн.) і без того найнижча в державі. Це вже призвело до суттєвої втрати кадрів та зменшення мережі бібліотек. Зокрема, упродовж останніх десяти років село збідніло на 2696 бібліотечних закладів.

Зрозуміло, за таких умов ця надзвичайно потрібна професія не користуватиметься популярністю у молоді. Це яскраво ілюструє постійний істотний недобір на бібліотечні факультети вищих навчальних закладів України. Не буде перебільшенням сказати, що ця специфічна галузь культури, як і вся культура загалом, переживає велику скруту, тому в бібліотеках держави практично залишаються працювати тільки справжні ентузіасти. Саме вони у сільській місцевості лише за половину, або навіть за чверть і без того мізерної ставки роблять свою копітку, здавалося б, непомітну, але таку важливу роботу. Адже на сьогодні саме бібліотеки для економічно зубожілих громадян – єдине джерело знань та поінформованості. Недаремно останнім часом попит на книги саме в районних бібліотеках зростає за рахунок користування навчальною літературою, зокрема підручниками, які сьогодні не мають змоги закуповувати школи.

У 2002 р. Кабінет Міністрів України затвердив програму поповнення фондів бібліотек. І вона мусить невідкладно реалізовуватися, адже становище в бібліотечній справі далеке від задовільного. Такий висновок базується не лише на хронічному недофінансуванні бібліотек, а й на фінансових проблемах культури загалом. Але ця програма досі також не профінансована.

Наприклад, діяльність бібліотечних закладів безпосередньо пов’язана з книговиданням, яке теж переживає в Україні не найкращі часи. Адже літературу інших країн отримують через книгообмін, а оскільки з нашого боку дати нічого, то й книги, видані за кордоном, не можуть потрапити на полиці українських книгозбірень.

Через ці та інші прикрі об’єктивні фактори чимало бібліотечних установ поступово припиняють виконання своєї безпосередньої функції інформування населення України, позбавляючи тим самим громадян можливості використати своє право на вільний доступ до інформації, а відтак і на свободу слова взагалі (про що йшлося в попередніх розділах Доповіді).

Добре, що на допомогу в цих питаннях останнім часом приходять закордонні спонсори. Так, Посольством США в Україні проведено конкурс проектів “Інтернет для читачів публічних бібліотек” серед бібліотечних установ. На поліпшення доступу громадян нашої держави до інформації через відкриття в публічних бібліотеках безплатних Інтернет-центрів уряд США виділив 700 тис. доларів. І тепер кожна бібліотека-переможець отримала на поліпшення своїх виробничих умов, на придбання техніки, навчання та користування нею по 24 тис. доларів. Увагу бібліотечній справі приділяє і Міжнародний фонд “Відродження”. На тлі такої дійової уваги іноземців, ще більш незрозумілою видається відверта байдужість до сумних перспектив наших бібліотек, а відтак і конституційного права народу на інформацію багатьох вітчизняних керівників різних рівнів – від столичного до районного.

Попри два президентські укази (від 14 травня 1998 р. та від 22 березня 2000 р.), де уряду пропонується “вжити невідкладних заходів щодо створення національної системи електронного інформаційно-бібліотечного ресурсу, передбачити бюджетом збільшення асигнувань на поповнення бібліотечних фондів”, маленькі районні бібліотеки в містах і селах ледь животіють економічно, ще утримуючись на своєму територіальному просторі як справжні осередки духовності й культури.

Поряд з цим є приклади позитивного ставлення до бібліотечних закладів, зокрема у м.Києві (міський голова – О.Омельченко), де за свідченням столичних бібліотечних працівників міська влада ніколи не обходить їх своєю увагою та турботою. Варто відзначити роботу у цьому напрямі державної адміністрації Миколаївської області, де прийнято регіональну програму інформатизації публічних бібліотек.

Не можна не згадати і турботливого ставлення до вузівської бібліотеки керівництва Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут” (М.Згуровський), а також Києво-Могилянської академії (В.Брюховецький). Сьогодні на базі бібліотек цих вузів проводяться міжнародні школи-семінари на тему сучасних інформаційних технологій для бібліотек.

Так, Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” може слугувати чудовим прикладом сучасного європейського рівня у бібліотечній справі. І все це відбувається насамперед за підтримки керівництва славнозвісного вищого навчального закладу, де розуміють всю важливість права людини на інформацію. Видано спеціальний наказ ректора “Про фінансове забезпечення діяльності НТБ”. Завдяки цій турботі бібліотека КПІ викликає до себе інтерес і повагу багатьох культурних центрів, підтримує з ними зв’язки, здійснює міжнародний книгообмін з бібліотеками багатьох країн світу. Послугами цієї бібліотеки по міжнародному бібліотечному абонементу користується 330 бібліотек земної кулі.

Уповноважений з прав людини вважає, що такі приклади заслуговують на беззаперечну підтримку і, зважаючи на високий освітній рівень української нації, мають бути непоодинокими.

Закріпивши у частинах четвертій і п’ятій ст.54 Конституції України положення про охорону культурної спадщини та збереження історичних пам’яток, держава взяла на себе зобов’язання опікуватися цими проблемами, врегульовувати їх законодавчо. Пам’ятки культури на території України – невід’ємна частина національної спадщини, що в традиційному розумінні є елементом культури минулого. Ця культурна спадщина повинна слугувати сучасним і майбутнім поколінням, адже кожний має право користуватися культурними надбаннями.

На сьогодні з 15,1 тис. пам’яток містобудування і архітектури, які становлять історично-культурну цінність, кожна десята – в аварійному стані.

Уповноважений порушує цю болючу проблему і крізь призму тривалих досліджень певних її аспектів, зокрема у деяких регіонах України, та звернень громадян. Як засвідчила перевірка Уповноваженого з прав людини в грудні 2000 р. з виїздом у Львівський регіон, тут діє найбільша в Україні мережа закладів культури і мистецтв, зосереджена величезна кількість давніх оборонних і палацових споруд. В області працює 11 державних музеїв та 36 їх філіалів і відділів системи Міністерства культури і мистецтв України, в яких зберігаються визначні історичні та культурно-мистецькі цінності. У музейних фондах зосереджено понад 1,5 млн. експонатів, що становлять 15% усього музейного фонду України; їх страхова вартість оцінюється мільярдами доларів США.

Львівська область має також потужний театрально-концертний потенціал. Тут зосереджені найдавніші театральні колективи України. Відповідно до розрахунків Міністерства фінансів України, витрати на утримання установ культури та мистецтва Львівської області у 2001 р. визначені в розмірі 12 742,5 тис. грн. Цей обсяг асигнувань не забезпечує навіть мінімальної потреби закладів культури області. Мистецькі ж заклади культури залишаються повністю без фінансової підтримки місцевих бюджетів. Так, мінімальний розмір дотацій для театрально-концертних організацій області на 2001 р. становив 3 млн. грн., які забезпечили лише виплату заробітної плати з нарахуваннями. Міністерством фінансів не враховані  і видатки на охорону музеїв, заборгованість становить 800 тис. грн. Усього для забезпечення нормального функціонування закладів культури та мистецтв області мінімальна потреба в коштах становить 21,6 млн. грн.

На думку Уповноваженого, для збереження історико-культурних цінностей Львівського регіону з боку держави необхідний диференційований підхід. Держава має відмовитися від “залишкового” принципу фінансування закладів культури і мистецтв, знайти можливість забезпечити їх достатньо фінансово.

З набуттям Україною незалежності постала проблема повернення в Україну пам’яток культури, що були насильницьки, протиправно вивезені з території нашої держави. Уповноважений вважає, що суспільно-історичні зміни та зрушення, що настали у світі після Другої світової війни, спонукали народження нових уявлень і юридичних норм, пов’язаних з розумінням і розвитком проблем повернення культурних цінностей. Не випадково Генеральна конференція ЮНЕСКО у 1970 і 1972 рр. прийняла принципово важливі конвенції для регулювання міжнародного культурологічного простору, виходячи з існуючих норм міжнародного права: про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності та охорону всесвітньої культурної і природної спадщини.

Україна виступила з заявами на підтримку норм міжнародного права стосовно повернення культурних цінностей. Принциповою з культурологічного боку була ідея прийняття документів на рівні країн – членів СНД у Мінську, в результаті чого 14 лютого 1992 р. одинадцять країн світу підписали Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження. Цей історичний документ, створений на підставі міжнародної практики, ініціатив ООН у галузі культури, дав орієнтири для співпраці у сфері історико-культурної спадщини.

Багато нерозв’язаних проблем стосовно збереження національної спадщини чекає конкретної реалізації. В Україні проблемами збереження і повернення культурної спадщини опікуються: Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, Рада з питань збереження національної спадщини при Президентові України, НАН України.

Благородну мету поставили перед собою, зокрема, вчені Інституту археології Національної академії наук України: систематизувати археологічну спадщину України, в тому числі ту її невід’ємну частину, що в різні історичні періоди була вивезена з місця її походження.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне порушити питання повернення в Україну, зокрема на Львівщину, незаконно вивезених культурних цінностей. Відомо, що у 1941–1944 рр. окупаційна влада Німеччини вивезла зі Львова тисячі предметів мистецтва та історичних пам’яток. Більшість із них не повернулися в Україну. Тим самим громадяни нашої держави були позбавлені можливості користуватися цими культурними цінностями.

Насамперед це стосується творів мистецтва з колишньої колекції Любомирських у Львові. Серед цих творів мають особливу цінність відомі малюнки А. Дюрера (усього 31). Пізніше вони були продані на аукціоні у Нью-Йорку. Серед них – всесвітньо відомий «Автопортрет з подушками», що нині знаходиться у «Метрополітен Мюзеум». Є відомості про місцезнаходження ще 25 малюнків Дюрера. Також до Німеччини вивезено відомий Фірлеївський список Першого Литовського статуту 1529 р., який є важливою історичною і науковою пам’яткою. Подальша його доля невідома.

Після капітуляції Німеччини доведена незаконність відчуження творів мистецтва, які належать місту Львову за заповітом їхнього колишнього власника – князя Генріха Любомирського. Крім цього наявне порушення з боку нинішніх “власників” вивезених пограбованих цінностей та урядів країн, де вони знаходяться, положень Декларації про недійсність будь-якої передачі або угоди щодо пограбованої власності, підписаної 5 січня 1945 р. урядами 18 країн антигітлерівської коаліції, у тому числі СРСР і США.

Питання повернення в Україну національної культурної спадщини, які розв’язує Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, реалізується шляхом виконання державних програм “Повернуті імена” та “Культурні цінності України: втрати, шляхи повернення”.

Відбувається діалог зацікавлених відомств України і Росії про повернення в Україну мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору. Їх частину ще до Великої Вітчизняної війни було передано до Москви на виставку; решту загарбали фашисти, і після капітуляції Німеччини ці скарби мистецтва опинилися на території Росії. Таким чином, до Росії були переміщені 27 фрагментів внутрішнього оздоблення Михайлівського собору. Історична справедливість полягає у тому, щоб національні скарби повернулися в Україну і зайняли належне місце у нині відбудованому храмі. За сприяння Президента України Л.Кучми святині – чотири фрагменти фресок було повернуто у листопаді 2001 р. до Києва. Так перші з михайлівських раритетів у процесі реалізації урядових програм повернулися на Батьківщину.

Повернена також до Уманської картинної галереї картина голландського майстра ХVІІІ ст., яку під час війни було вивезено до Німеччини. Подібні акти доброї волі мають двосторонній характер, адже добре відомий факт передачі Німеччині Україною збірки партитур і хоралів Й.-С.Баха.

Переговорні процеси України з Росією, ФРН, Польщею, Угорщиною підтверджують зацікавленість сторін у щирих двосторонніх відносинах у галузі реституції культурних цінностей. Але процес має бути двостороннім.

Уповноважений з прав людини вважає, що повернення в Україну творів мистецтва та інших цінностей, вивезених у різні часи, особливо під час Другої світової війни, є обов’язком уряду щодо забезпечення культурних прав свого народу.

З набуттям незалежності інформаційний простір в Україні став більш відкритим. Це є нашим безперечним досягненням. Поряд з позитивним явищем безперешкодного обміну думками, культурними цінностями, наша країна зіткнулася також з негативними наслідками цього процесу, зокрема у сфері телебачення і кіно. Типовим стало засилля на наших телеекранах та у кінотеатрах зарубіжних, не кращого ґатунку фільмів, що ніяк не сприяють розвитку української культури (про це вже йшлося у Доповіді). Не випадково у своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни вказують на засилля іноземної низькопробної теле- і кінопродукції в інформаційному просторі України та витіснення вітчизняних фільмів, телепередач як на порушення своїх культурних прав.

Прикладом цього є звернення до Уповноваженого членів Спілки захисту багатодітних матерів з м.Лубен Полтавської області (П.Гузь, В.Данильченко, Н.Кагарлик, Є.Погоріла, Є.Авдєєва, Н.Радчук, Н.Кондратюк), в якому вони зазначають: “Вітчизна закрила очі на крик і плач її народу. Перше питання і прохання до високих посадових осіб держави – про заборону показу по телебаченню брудних, вульгарних, вкрай цинічних фільмів, де домінують насильство, вбивство, розпуста і все, що знищує мораль нашого народу... Про заборону випуску і розповсюдження порнографічних видань, з яких наші діти черпають гидоту злочинної зони. Хочеться запитати: “Хто за цим стоїть, хто хоче деморалізувати наш народ, хто хоче знищити майбутнє нації?”.

Аналіз, здійснений Уповноваженим з прав людини, свідчить, що однією з причин цих явищ стало те, що у глибокій кризі опинилась економіка виробництва вітчизняного телебачення і кінематографії. Так, після 1990 р. разом з ввезенням в Україну величезної кількості іноземної фільмопродукції, показ якої не було врегульовано законодавчими рамками, відбулося скорочення у десять разів виробництва творів вітчизняного кіно. Це було пов’язано з обмеженістю фінансування з державного бюджету фільмів, які створювалися на умовах державного замовлення. Так, у 1997 р. кіновиробництво було профінансоване на 45,2%, у 1998 р. – на 27,2, у 1999 р. – на 14, 2001 р. – 64% обсягів, затверджених державним бюджетом. За таких умов, маючи достатню виробничу базу, студіями України було створено: у 1997 р. — лише 6 художніх, 3 анімаційних, 4 хронікально-документальних фільми; у 1998 р. – 2 художні, 1 художньо-публіцистичний, 1 анімаційний, 5 хронікально-документальних; у 1999 р. – 6 художніх, 2 анімаційних, 4 хронікально-документальних; у 2000 р. – 8 повнометражних фільмів. У 2001 р. – 5 художніх, по 3 – анімаційних і документальних, 7 – науково-пізнавальних.

За обсягом власної кінопродукції Україна, яка десять років тому була на сьомому – восьмому місцях у світі, опинилася далеко позаду Великої Британії, Італії, Франції, Німеччини (у 10–20 разів менше), зрівнявшись з такими дрібними виробниками кінопродукції, як Фінляндія, Ісландія, Люксембург.

Уповноважений констатує, що у надзвичайно важкому стані опинилися також кіномережа та кінопрокат. Швидкими темпами скорочується і сама кіномережа, особливо у сільській місцевості. Фільмовий фонд, який давно не поповнюється, здебільшого морально застарілий і технічно зношений. У середньому фільми першої категорії становлять лише 2–10% наявного фонду, а третьої категорії, що підлягає списанню, – 70–80%. У деяких областях, наприклад у Волинській, він сягає 100%.

Такий стан для країни з розвиненою кінематографією є неприродним. У країнах Європи закон захищає національну кінематографію як найбільш вразливу за умов існування світових кіномонополій галузь культури. Форми і методи підтримки її різні: від бюджетного фінансування, податкових, митних пільг до жорсткого протекціонізму, квот і прямих податків на підтримку кіно.

Враховуючи це, протягом останніх років законодавчо задекларовані пріоритетні умови для створення, розповсюдження і демонстрування національної фільмопродукції. Встановлено 30-відсоткову екранну квоту демонстрування вітчизняних фільмів. Контроль за її дотриманням та достовірністю і своєчасністю подання інформації за встановленою формою звітності покладено на державні органи управління кінематографією, управління культури, Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення та її представників в областях (регіонах), органи у справах захисту прав споживачів. Ці вимоги закладені у постанові Кабінету Міністрів України від 14 вересня 1998 р. за №1436 “Про затвердження Положення про національний екранний час та його використання суб’єктами кінематографії та телебачення”. Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність за невиконання екранної квоти. Однак, як свідчить аналіз, це не забезпечує виконання встановленої квоти. На сьогодні її дотримується в середньому третина кінотеатрів і кіноустановок і не виконує жодна телеорганізація. На жаль, представники Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на місцях стоять осторонь контролю за використанням національного ефіру.

Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. за №1070/2000 “Про Основні напрями розвитку кінематографії в Україні на період до 2005 року” визначено пріоритети розвитку цієї галузі. Крім того, вперше передбачено створення фінансових умов для збереження національної кінематографічної спадщини, введення державного замовлення на роботи по реставрації, відновленню фільмових матеріалів, що зберігаються в Національному центрі Олександра Довженка. За умови реалізації Програми кіновиробництва на 2002 р. у межах фінансування в сумі 20,5 млн. грн., у виробництві знаходиться 15 художніх, 10 хронікально-документальних, 5 анімаційних та 15 науково-освітніх фільмів. На жаль, кіновиробництво за одинадцять місяців 2002 р. було профінансоване лише на 34,7% від бюджетних призначень, цих коштів вистачило лише на покриття боргів минулих років. Жодного нового кінопроекту не запущено у виробництво, на всіх державних кіностудіях робота призупинена.

Не можна не погодитися з пріоритетними напрямами розвитку кінематографії. Це передусім реалізація великомасштабних кінопроектів; орієнтація кіновиробництва на масового глядача, створення фільмів популярних жанрів; виробництво фільмів для дітей; підтримка молодих кінематографістів, створення умов для успішних дебютів.

Проте цього недостатньо. Уповноважений вважає, що вирішальним чинником відродження національної кінематографії України є належне виконання чинних законів України “Про кінематографію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторські і суміжні права”, а також удосконалення законодавчої бази, що дасть змогу забезпечити як захист прав глядачів, так і захист прав на інтелектуальну власність авторів. Мають бути прийняті  закони України “Про кабельне телебачення”, “Про збір на розвиток національної кінематографії”. Зокрема, впровадження в життя останнього законопроекту дасть змогу акумулювати частину грошових потоків кіно-, теле-, відеоринку України для забезпечення достатньої присутності вітчизняного фільму на екранах України. Також має бути розроблений Аудіовізуальний кодекс України.

На думку Уповноваженого, необхідно всебічно розв’язувати проблеми кінематографії в регіонах України. Ще сім–вісім років тому Україна мала власну розвинену кінематографію, зокрема найбільший у Європі структуризований кінопрокат. У всіх містах і більшості сіл діяли понад 22 тис. кінотеатрів і кіноустановок.

У період реформування нових суспільно-економічних відносин в Україні єдину державну систему кінематографії було зруйновано. Останніми роками в результаті численних реорганізацій у сфері кіно, недостатнього державного фінансування та уваги до проблем кіногалузі з боку місцевих державних органів виконавчої влади вітчизняний кінематограф опинився у кризовому стані. Кількість кінотеатрів і кіноустановок зменшилася втроє.

Різке скорочення доходів від кінопоказу призвело до того, що державні прокатні організації не в змозі поповнювати наявний фільмофонд новими фільмами. З національного екрана витіснені вітчизняні кінотвори, в репертуарі кінотеатрів більша частина кінофільмів (до 90%) – виробництва США. Якщо у 1990 р. кожен мешканець України відвідував кінотеатри 10,6 раза на рік, то у 2000 р. – лише 0,13 раза, тобто у 81 раз (!) рідше. Ледь помітне поліпшення відбулося лише у 2001–2002 рр., а саме до 0,15 раза на рік.

Уповноважений з прав людини не може залишити поза увагою й таку проблему. За мовчазної згоди місцевих органів виконавчої влади, а часто навіть за їх ініціативою здійснюється фактично перепрофілювання кінотеатрів. На жаль, цей процес відбувається без належного аналізу діяльності кінотеатрів, без спроби створення відповідних умов для підвищення ефективності і рентабельності цих закладів. Наслідками такого роду реорганізацій різноманітних культурно-освітніх, мистецьких центрів у багатьох областях України є створення численних кафе, дискотек та інших розважальних установ; кінопоказ не матиме там місця.

Не менш важливими, вважає Уповноважений, є проблеми, пов’язані з приватизацією у цій галузі. Приватизація підприємств кінопрокату в сучасних умовах, без урахування специфіки роботи таких закладів, призводить до згортання їхньої діяльності з фільмопостачання кіномережі, як це сталося, зокрема, у Дніпропетровській та Луганській областях, де були приватизовані державні підприємства “Кіновідеопрокату”. У місті Маріуполі Донецької області з ініціативи міської держадміністрації державний кінопрокат з фільмофондом 6300 фільмокопій у 1995 р. був переданий закритому акціонерному товариству “Маріупольське телебачення”, а у 2000 р. господарем виробничих приміщень кінопрокату став універмаг “Україна”, внаслідок чого під загрозою знищення опинився фільмофонд і кінообслуговування в місті.

Особливою “увагою” приватизаторів при таких реорганізаціях користуються приміщення і будівлі кінотеатрів, що розташовані в центральних районах великих міст. Ця ситуація призвела до ліквідації шляхом продажу з аукціону, передання комерційним структурам будівель кінотеатрів, передусім в обласних центрах. Так, останніми роками в Луганській області ліквідовано 22 кінотеатри з 38, Миколаївській – 11 з 29, Херсонській – 12 з 38, Сумській – 21 з 32. Лише за 1997–1999 рр. з ініціативи регіональних управлінь фонду державного майна продано або передано іншим структурам 184 постійно діючих міських кінотеатрів.

У більшості областей не виконано постанови Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р. № 563 “Про структурну перебудову в галузі кінематографії” в частині створення і належного функціонування базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва, вдосконалення структури управління кінематографією на місцях, особливо на міському та районному рівнях.

Треба також наголосити, що Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. “Про Основні напрями розвитку кінематографії в Україні на період до 2005 року” було передбачено, зокрема, розробку та затвердження на місцевих рівнях регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення, вдосконалення структури місцевих органів управління кінематографією, створення в обласних центрах базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва і нових форм кінопоказу, проведення реконструкції кінозалів з метою створення комфортних умов для перегляду фільмів, оснащення кінотеатрів сучасним обладнанням, яке забезпечує високу якість показу і стереозвуковідтворення, а також інші заходи, спрямовані не на згортання мережі кінотеатрів, а на реформування діючої кіномережі на новій основі.

Уповноважений з прав людини вважає, що за умови реалізації цих напрямів такий підхід гарантуватиме підвищення ефективності кінопоказу та прибутковість цієї галузі культури. Але для цього необхідне розуміння важливості цієї проблеми та належна підтримка з боку місцевих органів виконавчої влади.

На думку Уповноваженого з прав людини, для забезпечення культурних прав наших громадян та розв’язання проблем кінообслуговування населення на місцях необхідно:

–     створити відповідні структури державного управління кінематографією на республіканському – Автономної Республіки Крим, обласних, міських і районних рівнях;

–     виділити в бюджетах Автономної Республіки Крим, областей, міст та районів кошти на фінансування культури і мистецтва, на кінематографію (кіномережу і кінопрокат) як підгалузі культури;

–     передбачити виділення до 30% коштів, що надходять до місцевих бюджетів від приватизації, передачі в оренду, продажу будівель кінотеатрів – на переоснащення, реконструкцію, ремонт діючої кіномережі, створення і забезпечення функціонування базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва та нових форм показу;

–     припинити практику перепрофілювання діючих кінотеатрів (особливо розташованих у центральних районах обласних центрів, міст обласного підпорядкування), а також продаж, закладання під заставу, передачу в оренду приміщень, цілісних майнових комплексів кінотеатрів іншим суб’єктам підприємницької діяльності;

–     при розробці порядку приватизації кінотеатрів врахувати, що приватизація здійснюється лише за умов збереження профілю діяльності кінотеатру та збільшення обсягів кінообслуговування населення.

У складному становищі опинилася сьогодні і така важлива складова частина культурного життя народу, як театр. Поряд з типовими проблемами, які характерні загалом для культури, – недофінансуванням, зниженням відвідування глядачами і, як наслідок – браком коштів, у театральній сфері актуальною залишається проблема ставлення посадових осіб держави до забезпечення прав митців. Тобто питання захисту культурних прав безпосередньо пов’язане із захистом прав працівників культури.

Прикладом незадовільного ставлення державних органів влади до культури і мистецтва є проблема Київського державного театру оперети, з якою до Уповноваженого з прав людини звернулися народні артисти України В.Альошина-Костюкова, О.Трофимчук, артист П.Бойнюк. Конфліктна ситуація, що склалася навколо цього культурного закладу, спричинена довготривалим протистоянням між керівництвом театру та значною частиною творчого колективу. Колектив лихоманить, це не дає можливості творчо працювати. Факти, наведені під час зустрічі Уповноваженого з артистами, та тривожні повідомлення у засобах масової інформації засвідчують, що у відомому не тільки в Україні, а й за її межами закладі культури, заснованому корифеями української сцени сто років тому, далеко не все гаразд.

Уповноважений не могла пройти повз факти руйнування перлини української культури, а тому Уповноваженим було надіслано листи до Прем’єр-міністра України (тоді – В.Ющенка) та київського міського голови О.Омельченка з пропозицією особисто втрутитися у цю справу і допомогти покласти край негативним явищам, що мають місце у цьому славнозвісному колективі театру з великими національними традиціями та міжнародним авторитетом.

У відповіді, наданій Управлінням культури і мистецтв м.Києва Уповноваженому з прав людини, стверджується, що ситуація в театрі нормалізувалася, колектив плідно працює над постановкою прем’єрних вистав. Завдяки підтримці Київської міської державної адміністрації останніми роками значно поліпшено зовнішній вигляд театру оперети, інтер’єри, а в недалекій перспективі передбачається облаштування його закулісної частини. За рахунок коштів від оренди приміщення помітно поліпшилась фінансова ситуація в театрі: погашено заборгованість із заробітної плати, вкладаються кошти у створення нових вистав та поновлення діючого репертуару. Тобто з офіційно наданою Уповноваженому інформацією усе гаразд. Проте реальна ситуація в цьому колективі не додає оптимізму. Театр виживає як може, дійової підтримки з боку державних органів виконавчої влади явно недостатньо. Тому Уповноважений з прав людини продовжує своє провадження щодо поновлення прав митців цього театрального колективу та поліпшення його діяльності.

Підсумовуючи вищезазначене, Уповноважений з прав людини змушена констатувати, що останніми роками звичайним явищем стала байдужість владних структур усіх рівнів до мистецької освіти молодого покоління, задоволення культурних потреб широких верств населення, вільного розвитку особистості кожного громадянина. Через хронічне недофінансування заклади культури опинилися на межі виживання. А перепрофілювання і ліквідація кінотеатрів, клубів та інших культурних осередків призводить до непрестижності професії працівника культури, втрати кращих фахівців цієї галузі. Постійної підтримки з боку держави потребують бібліотеки, музеї, театральне мистецтво і кінематографія, а також пам’ятки містобудування і архітектури.

Недостатня увага з боку держави до національної духовної спадщини, сфери культури в цілому, “залишковий” принцип її фінансування і підтримки загрожує культурним занепадом країни. Власне, цей процес вже розпочався, що призводить до негативних соціальних наслідків, зокрема, пияцтва та наркоманії, особливо серед підлітків і молоді, а також до зростання злочинності.

На думку Уповноваженого, основними чинниками, від яких залежить забезпечення культурних прав громадян у майбутньому, є насамперед:

–     збереження історико-культурної спадщини, унікальних архітектурних об’єктів України;

–     подолання негативних тенденцій у сфері книговидання;

–     нормальне функціонування бібліотек та музеїв;

–     підтримання державою кращих театральних колективів;

–     повернення в Україну культурних цінностей, вивезених за її межі;

–     впорядкування концертно-гастрольної діяльності;

–     забезпечення державної підтримки високопрофесійної мистецької творчості діячів культури та виховання творчої молоді;

–     відродження діяльності клубних закладів та шкіл естетичного виховання;

–     здійснення структурної перебудови системи кінематографії з урахуванням умов ринкової економіки;

–     інформаційне забезпечення питань культури на телебаченні та в інших засобах масової інформації;

–     підтримка всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя;

–     вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.