Головне меню  >>     

  1. Забезпечення права власності в україні

Важливим напрямом забезпечення економічних, соціальних і культурних прав людини є визначення основних засад реалізації права власності людини. Конституція України проголошує, що “держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання” (ст.13), “ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним” (ст.41).

Таким чином, право власності, зокрема приватної власності громадян, гарантується Основним Законом і захищається ним. Закріплюючи право власності громадян, чинне законодавство встановлює відповідну систему правових гарантій захисту права власності і майнових прав людини.

Уповноважений з прав людини вважає, що право приватної власності є базою для забезпечення багатьох прав і свобод людини, проголошених Конституцією України.

Основою для захисту приватної власності є конституційне положення про те, що “примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом...” (ст.41). Примусове відчуження майна допускається тільки з наступним повним відшкодуванням його вартості та лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскацію майна може бути застосовано виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Конституція встановлює: право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, що зумовлює розвиток законодавства в цьому напрямі та передбачає, що власність може набуватися лише законним шляхом.

Право власності у суб’єктивному розумінні являє собою закріплення у відповідних нормах права конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Конституція України визначає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном як одне з основоположних і невід’ємних прав людини. Власник має право на свій розсуд здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону, а також не порушують прав та інтересів інших осіб. Так, власник має право відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм право володіння, користування і розпорядження майном, залишаючись власником.

Право власності закріплено в Цивільному кодексі України, Законі України “Про власність” від 7 лютого 1991 р., ряді інших законів України, що розвивають конституційні положення.

Закон України “Про власність”, зокрема, закріплює підходи, згідно з якими власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності (ст.4). Це надає власнику максимально можливий і економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна, на відміну від суспільного, де панує принцип обмежень і заборон. Серед об’єктів права приватної власності закон називає “грошові кошти, акції, інші цінні папери”.

Попри те що чинним законодавством передбачена певна система захисту прав людини на власність, питання забезпечення приватної власності залишається актуальним. За даними органів прокуратури, тільки у 2000 р. було скоєно 474 210 злочинів проти приватної власності громадян, або 28,6% загальної кількості злочинів (в 1999 р. було скоєно 460 291 злочинів, або 29,1%). За вироками судів, що набрали чинності у 2000 р., шкода, заподіяна розкраданням та іншими злочинами проти права власності громадян, визначена судами у розмірі 110,3 млн. грн., у 2001 р. – у розмірі 127,8 млн. грн. Судами України останнім часом щорічно вирішується майже 3,5 тис. цивільних справ з питань порушення права власності. Це свідчить як про поширеність порушень конституційних прав громадян на приватну власність, так і про те, що громадяни широко використовують своє право судового захисту.

До Уповноваженого з прав людини надходить багато звернень щодо порушення права приватної власності. У більшості випадків ці питання не відносяться до компетенції Уповноваженого, оскільки відповідно до ст.2 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” не належать до сфери відносин між громадянином України та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. Тому такі звернення направляються Уповноваженим за належністю до органів, до компетенції яких належить розгляд таких справ, або їх авторам роз’яснюється, яких заходів вони мають вжити для поновлення своїх прав.

Поряд з цим у численних зверненнях громадян до Уповноваженого з прав людини йдеться про масові порушення їхнього права приватної власності з боку держави, її органів та посадових осіб. Це примушує Уповноваженого детально зупинитися на найтиповіших явищах порушення прав громадян на власність.

Захист прав громадян України на повернення заощаджень

До Уповноваженого з прав людини продовжує надходити багато звернень громадян з приводу захисту їхнього права власності на особисті грошові кошти, що були розміщені на рахунках в установах Ощадного банку колишнього СРСР та Ощадного банку України. Питання про повернення заощаджень громадян систематично порушується у вітчизняних засобах масової інформації і набуло вкрай негативного соціально-політичного характеру і міжнародного резонансу.

Гарантії держави щодо збереження заощаджень громадян, їх компенсації та повернення було закріплено в Законі України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 р. та інших нормативних актах, зокрема, в указах Президента України від 6 березня 1992 р. “Про компенсацію населенню України втрат від знецінення заощаджень у зв’язку з лібералізацією цін” та “Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху”, Декреті Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. “Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення заощаджень в Ощадному банку України”, постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України про перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих грошових заощаджень відповідно до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” тощо.

Проте прийняті рішення та вжиті заходи не забезпечили розв'язання проблеми повернення заощаджень. З 1998 по 2001 рр. на адресу Уповноваженого з прав людини звернулись 11,5 тис. громадян з питань порушення їхнього права власності на заощадження. Громадяни повідомляють, що їхні звернення до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ ВАТ “Державний ощадний банк України”, судів загальної юрисдикції, центральних органів виконавчої влади про виконання зобов’язань держави щодо повернення заощаджень та їх компенсації не знаходять позитивного вирішення. У разі тяжкого захворювання або тривалого безробіття, навіть смерті вкладника і необхідності його поховання та в інших крайніх випадках вкладники позбавлені права отримати особисті заощадження з Ощадного банку.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернулася C.Бійкенова, мешканка Білгород-Дністровського району Одеської області, яка має безперервний трудовий стаж 35 років, ветеран праці. Усе своє трудове життя вона відкладала гроші на “чорний день”, на старість, здавала їх в Ощадний банк. Нині у неї надзвичайно складна ситуація: жінка хворіє, фактично не має сил і здоров’я, щоб займатися підсобним господарством. Вона пише: “Зносились одяг, взуття, посуд, а все це вкрай потрібне. Пральна машина, холодильник – фактично все у мене вже не працює. Єдиний зв’язок із світом – це радіоточка. Я звертаюся по допомогу, щоб повернули мені хоч ці 6 тисяч гривень з моїх заощаджень для розв’язання моїх наболілих проблем... Стаття Конституції передбачає, що всі громадяни мають право на достатній життєвий рівень. А хіба воно в мене має достатній рівень, коли я сплю одягнена, в холодній хаті, а в новорічну ніч їла черству хлібну шкуринку? Я живу, як тварина, немає за що купити навіть мило, ніде взимку помитися, просто холодно. Прошу Вас, будьте гуманні, чуйні, милостиві, допоможіть, не шліть відписок. Уявіть собі, що в таких умовах живе ваша мати. Пригадайте вашу першу вчительку, котра все віддала своїм вихованцям, щоб вони стали гідними громадянами України... Захистіть, допоможіть! Це крик душі, це остання надія!” Раніше С.Бійкенова зверталася до Президента України, до Прем’єр-міністра, в Ощадбанк, до міністра фінансів, до народних депутатів України.

У своєму зверненні інвалід Великої Вітчизняної війни В.Андреєв з м.Чернігова зазначає: “Згідно зі ст.55 Конституції України 19 серпня 1998 р. я зробив спробу захистити свої громадянські і конституційні права в Деснянському окружному суді м.Чернігова щодо незаконних дій Деснянського відділення №57 Ощадного банку України м.Чернігова... У ст.56 Конституції України записано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди..., а ст.8 говорить, що ...звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на основі Конституції України гарантується. Ні! Я переконався, що український суд не в змозі захистити конституційні права і свободи людини і громадянина України”.

Не можуть залишити байдужими слова колишньої вчительки, С.Биконової з Одеської області: “Чому я, маючи заощадження, повинна ходити з простягнутою рукою, жебракувати, просити у чиновників (можливо, колишніх моїх учнів) допомоги? Це принижує мою гідність, доводить до відчаю”.

У зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни насамперед висловлювали прохання відповідно до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” захистити їхні права на власність, проголошені Конституцією України, поставити перед Конституційним Судом України питання про неконституційність окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”.

Аналіз положень цього закону, зроблений Уповноваженим з прав людини, свідчить, що його норми суперечать вимогам ст.3, 13, 22, 41, 48 Конституції України. Тому з метою повернення довіри громадян до держави, надання їм можливості забезпечити пристойні умови життя за рахунок власних грошових заощаджень Уповноважений з прав людини відповідно до ст.150 Конституції України, ст.40 Закону України “Про Конституційний Суд України”, ст.13, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” 30 червня 2000 р. звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням про визнання неконституційними окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”.

У своєму поданні Уповноважений з прав людини звернула увагу на неконституційність ст.7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, де встановлено, що заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу, інших обставин у межах коштів, передбачених державним бюджетом України на поточний рік. При цьому передбачено, що перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих грошових заощаджень, а також обсяг виплат згідно зі ст.8 цього закону у межах коштів, передбачених для цього Державним бюджетом України, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У ст.8 закону було передбачено, що у разі смерті вкладника спадкоємці або інші особи, представники місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або громадських організацій, які взяли на себе організацію похорону, можуть при пред’явленні ощадної книжки вкладника та свідоцтва про смерть одержати в установах Ощадного банку України, за місцезнаходженням вкладу, частину проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних відповідно до національних традицій поминально-ритуальних заходів, її сума визначається, виходячи з розміру державної допомоги на поховання. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України №837 від 26 липня 1996 р. ця допомога визначена у сумі до 150 грн.

Уповноважений з прав людини вважає, що, встановивши ці законодавчі обмеження, держава порушила фундаментальні конституційні права і свободи громадян України, а також міжнародні стандарти в галузі прав людини.

Зазначені норми закону одночасно порушували кілька статей Конституції України. Зокрема, в ст.22 Конституції України зазначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Ця стаття гарантує певний обсяг прав і свобод людини, визначений Конституцією України, а також міжнародним правом.

Особливо слід наголосити на порушенні вимог ст.48 Конституції України, яка передбачає право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. В умовах соціально-економічної кризи, неспроможності держави забезпечити навіть прожитковий мінімум багатьом своїм громадянам, грошові кошти, що знаходяться на особистих рахунках, є чи не єдиним джерелом забезпечення необхідного рівня життя, особливо для людей похилого віку, – зазначено у поданні Уповноваженого.

Аналізуючи виконання державного бюджету за період після прийняття Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, Уповноваженому з прав людини доводиться з прикрістю констатувати, що з передбачених державними бюджетами України на 1997–1999 рр. компенсаційних сум на погашення заборгованості по знецінених заощадженнях громадян фактично на рахунок Державного ощадного банку України було перераховано та виплачено громадянам: у 1997 р. – 30 млн.грн., або 15%, які передбачалися на ці цілі сум; у 1998 р. – 20 млн. грн., або 20%; у 1999 р. – 10 млн., або 5%.

Починаючи з 2000 р., коли Уповноважений з прав людини звернулась з поданням до Конституційного Суду України, виплати по заощадженнях почали здійснюватися в обсягах, передбачених державним бюджетом на ці цілі, а саме: у 2000–2001 рр. – по 200 млн. грн., або 100% від встановлених сум (табл. 5.1).

Таблиця 5.1. Дані щодо реалізації закону україни "про державні гарантії відновлення заощаджень громадян україни" у 1997–2001 рр.

Таблиця 5.1. (Продовження)

У 2002 р. із передбачуваних на поступову компенсацію громадянам втрат від знецінених грошових заощаджень у сумі 500 млн. грн. було перераховано на рахунок Ощадного банку та виплачено громадянам 100% запланованої суми.

Кабінет Міністрів України жодного року не залучав для проведення компенсаційних виплат позабюджетні кошти, в тому числі ті, що надходили до державного бюджету через спеціальні податки, встановлені законами України, а також від здійснення операцій з державними цінними паперами та ін.

На думку Уповноваженого з прав людини, законодавство України стосовно повернення громадянам їх особистих заощаджень не відповідає міжнародним стандартам та порушує вимоги ст.17 і 25 Загальної декларації прав людини 1948 р. щодо права кожної людини володіти майном, як одноособово, так і разом з іншими, унеможливлення безпідставного позбавлення свого майна та право кожної людини на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту людини та її сім’ї.

Встановлена постановою Верховної Ради України №472/97-ВР від 17 липня 1997 р. дискримінаційна норма щодо визначення 80-річного віку для одержання власних заощаджень за середньої тривалості життя, за офіційними даними, 68,6 року,  невиконання державою гарантій прав і свобод кожної людини, зокрема права мирно володіти своїм майном, є грубим порушенням ст. 1 і 14 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. і ст.1 Першого протоколу до цієї Конвенції, ратифікованих Україною 17 липня 1997 р.

Обмеження сумою у 48 грн., яку може отримати вкладник за кожною ощадною книжкою, порушує норму частини четвертої ст.41 Конституції України, про яку вже йшлося.

Ця ж норма стосується і ст.8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, яка встановлює коло осіб, які можуть отримати заощадження, зокрема спадкоємців або інших осіб. Верховна Рада України обмежила і суму повернення заощаджень до розмірів державної допомоги на поховання, що суперечить ст.24 Конституції України, зокрема, частині другій, якою передбачено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Це положення підтверджує ще один аспект принципу рівності: необхідність застосування однакових стандартів прав і обов'язків для всіх осіб без обмеження і означає, що кожний громадянин України має і може користуватися на рівних підставах з іншими громадянами всім обсягом конституційних прав і свобод без дискримінації з боку держави або інших осіб за будь-якими мотивами.

Володіння об’єктами права приватної власності кожен громадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами. При цьому власник не завжди може бути зацікавлений мати майно у своєму фактичному володінні. Зокрема, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, цінні папери, оскільки це надає можливість одержувати певні дивіденди чи інший прибуток.

Користування – це правомочність, яка задовольняє матеріальні, культурні, господарські потреби. Власник вправі вимагати усунення перешкод щодо користування своїм майном.

Розпорядження остаточно стверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншій особі або відчуження його за цивільно-правовими угодами тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності. Позбавлення права розпорядження грошовими коштами фактично не дозволяє власнику  реалізувати своє право власності.

Тобто обмеження, встановлені Законом України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” та прийняті на його виконання нормативно-правові акти, фактично позбавили можливості реалізувати право власності громадян України, які розмістили кошти в установах Ощадного банку колишнього СРСР та Ощадного банку України.

Право зберігати вільні кошти у кредитних установах визнано чинним законодавством України та статутними документами кредитно-фінансових установ. Так, відповідно до ст.384 Цивільного кодексу України “громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді процентів або виграшів, провадити безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданих у встановленому порядку правил. Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника”.

Дотримання права власності на заощадження гарантувалося державою із започаткуванням державних трудових ощадних кас ще у 1922 р. При цьому в статутах державних трудових ощадних кас СРСР, які з 1988 р. були реформовані в рамках проведення реформи банківської системи Союзу РСР в Ощадний банк СРСР з мережею своїх установ, постійно закладалося положення, згідно з яким державні трудові ощадні каси видають вклади за першою вимогою вкладника (п.17 Статуту Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затвердженого Постановою РМ СРСР № 4339 від 20.11.1948 р. та п.5 Статуту Державних трудових ощадних кас Союзу РСР, затвердженого Постановою РМ СРСР № 623 від 11.07.1977  р.).

У статутних документах ощадних кас було закладено також норму, згідно з якою збитки за їх операціями, якщо недостатньо коштів запасного фонду, покриваються за рахунок державного бюджету СРСР.

Для правомочної реалізації права власності були закладені відповідні правові норми. Зокрема, трудові заощадження розглядалися як об’єкт особистої власності і Конституцією Української РСР (ст. 13), і Основами Цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік, затвердженими законом СРСР від 8 грудня 1961 р. (ст. 25). В Основах Цивільного законодавства зазначалось також, що “держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження та видачу за першою вимогою вкладника” (ст.87).

Україна, проголошуючи незалежність, залишила непорушними зазначені принципи функціонування ощадної справи. Ці гарантії були закладені і в статутних документах Ощадного банку України.

У частині першій ст.64 Конституції України визначено: “Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Невідчужуваність, непорушність закріплених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина та недопущення їх звуження (ст. 21 Конституції України) підтверджуються даною статтею, яка водночас, беручи до уваги об’єктивні обставини, що можуть виникнути в державі та суспільстві, фактично припускає можливість їх обмеження. Конституція України встановлює жорсткі умови щодо цих обмежень: вони можуть вводитися лише у випадку надзвичайного або воєнного стану тимчасово, на визначений законом термін.

Тому прогалина у Законі України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” щодо конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів та порушення їх конституційного права на власність, про що наголошувалось Уповноваженим під час розгляду конституційного подання в Конституційному Суді України.

Уповноваженому довелось особисто обстоювати свою позицію перед суддями Конституційного Суду України. У своєму виступі під час розгляду цього питання у Конституційному Суді Уповноважений, зокрема, зазначила: “...Здійснюючи аналіз звернень, які надійшли від 11,5 тисяч громадян нашої держави, розуміючи труднощі соціально-економічної ситуації в державі, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, я не могла не звернутися до Конституційного Суду України, щоб вищий Суд зробив певний крок, який би допоміг нашим владним структурам у об’єктивному і справедливому вирішенні питання у майбутньому щодо повернення заощаджень громадянам нашої держави. Саме тому в конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини я звертаюсь з проханням до Конституційного Суду України і прошу визнати неконституційними ст.7 і 8 Закону України від 21 листопада 1996 р. “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” із змінами, внесеними згідно з законами України від 17 січня 1997 р. та від 24 березня 1998 р., а також ряд постанов, які випливають вже із згаданого закону”.

У суді розгорнулась запекла боротьба, адже представники уряду, зокрема Мін’юсту і Мінфіну, деякі народні депутати України заперечували аргументи Уповноваженого, проте вони були підтримані Головою Верховної Ради України І.Плющем та представником Президента України у Конституційному Суді В.Носовим.

І те, що Конституційний Суд України за поданням Уповноваженого з прав людини прийняв справедливе рішення, яким визнав заощадження громадян України їх власністю, а також визнав неконституційними окремі положення ст.7 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, є підтвердженням правильності зроблених Уповноваженим висновків та відповідає інтересам мільйонів громадян України.

Після прийняття Конституційним Судом України Рішення від 10 жовтня 2001 р. №13-рп/2001 за конституційним поданням Уповноваженого з прав людини щодо неконституційності ст.7 і 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” кожен громадянин, у якого до 2 січня 1992 р. було відкрито рахунок в установі Ощадного банку, мав можливість отримати частину своїх заощаджень у межах визначеного постановою Кабінету Міністрів України розміру, якщо зазначена сума не перевищувала залишку проіндексованого вкладу.

Ще один аспект, на який Уповноважений з прав людини вважає за необхідне звернути увагу, це невиконання окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, зокрема частини другої ст.1 цього закону, якою встановлено, що компенсації підлягають також грошові заощадження громадян України, вміщені в установи Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху протягом 1992–1994 рр., і які знаходились на рахунках Ощадного банку України не менше одного повного календарного року в період 1992–1995 рр.

До цього часу це положення закону не виконано, а порядок, джерела та розмір компенсації по заощадженнях та страхових внесках, розміщених в установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху протягом 1992–1994 рр., строки їх виплати, чинним законодавством не визначені.

Крім цього Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” №201 від 24 березня 1998 р. була встановлена норма, яка погіршила ситуацію з правом громадян на повернення їхніх заощаджень, оскільки згідно з цією нормою у п’ять разів була зменшена сума виплати у разі смерті вкладника частини проіндексованого вкладу для організації похорону та проведення необхідних, відповідно до національних традицій, поминально-ритуальних заходів, його спадкоємцям або іншим особам, які взяли на себе організацію похорону.

Уповноважений з прав людини вважає, що Верховній Раді та Кабінету Міністрів України необхідно вести пошук нових шляхів та механізмів розв’язання цієї складної та болючої проблеми, передбачивши на законодавчому рівні можливість одержання в Ощадному банку України заощаджень категоріям громадян, які найбільше потерпають від бідності, насамперед пенсіонерам, інвалідам, багатодітним сім’ям та сім’ям з низьким рівнем доходів, одиноким громадянам. Необхідно розробити нові механізми повернення заощаджень, зокрема, шляхом погашення за рахунок цих коштів заборгованості за житлово-комунальні послуги, придбання ліків, оплату за навчання та ін.

ПРАВО ГРОМАДЯН НА ЖИТЛО

Ст.47 Конституції України проголошено, що кожний має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Проте внаслідок відсутності в чинному законодавстві необхідних правових механізмів реалізація вимог Конституції України належним чином не здійснюється, що викликає справедливе незадоволення багатьох громадян, їх звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, до Уповноваженого з прав людини.

Як свідчить аналіз, кількість звернень до Уповноваженого з прав людини з питань захисту порушених прав на житло постійно зростає. Так, у 2000 р. надійшло 534 звернення громадян України з цих питань, у 2001 р. – 1002.

Більшість звернень містить інформацію про невиконання взятих державою обов’язків щодо надання житла за пільговими умовами громадянам визначених законодавством категорій. Ветерани війни, праці, військової служби та прирівнені до них особи, учасники ліквідації аварії на ЧАЕС та постраждалі від Чорнобильської катастрофи, інваліди та інші громадяни, які відповідно до законів України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” мають право на позачергове отримання житла або в іншому пільговому порядку, а також громадяни, які згідно зі ст. 45 і 46 Житлового кодексу України, мають такі ж права, але реалізувати їх, на жаль, не можуть.

Типові приклади таких звернень. Звертаючись до Уповноваженого з прав людини, гр. Д.Задорожний з с.Яковлівки Ясинуватського району Донецької області, зокрема, пише, що йому, інваліду війни, попри його статус та інвалідність дружини, яка у 1987 р. втратила руку на виробництві, ні адміністрація Донецького металургійного заводу, ні органи місцевого самоврядування гарантоване державою житло до теперішнього часу не надали. Гр. І.Гонтарський, теж інвалід війни, вже більше десяти років (з 1991 р.) перебуває у виконкомі Золочівської міської ради Львівської області на квартобліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов. Але поки що гарантованого державою за соціальним статусом житла не дочекався.

Декларативність права громадян на житло, які потребують соціального захисту, підтверджують також звернення до Уповноваженого з прав людини мешканців м.Києва інвалідів, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесених до категорії 1 В.Радченка і А.Приталюка; колишнього військовослужбовця І.Хатунцева з м.Дрогобича Львівської області, який став інвалідом I групи внаслідок поранення під час військової служби; Л.Мартинюк, мешканки з с.Мазурівки Чернівецького району Вінницької області, багатодітної матері, яка виховує семеро дітей, Л.Мартинюк; ветерана військової служби В.Стефурака з с.Черемхова Коломийського району Івано-Франківської області; гр.І.Бачина з м.Білої Церкви Київської області, інваліда війни, який проживає з сином – інвалідом І групи, учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Попри гостру необхідність у поліпшенні житлових умов, проблема заявників роками залишається нерозв’язаною.

Гр. Т.Мальчевську після закінчення в 1981 р. Тернопільського медичного інституту направили на роботу до м.Києва. Рішенням Подільської районної ради м.Києва від 8 грудня 1981 р. вона як молодий спеціаліст була включена до списку громадян, які мають право на позачергове надання житла. Однак жилим приміщенням у встановлений термін вона не була забезпечена.

В Україні сьогодні понад 1,62 млн. сімей (у тому числі сімей, які мають право на позачергове та першочергове надання житла) перебувають на квартирному обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Протягом 1999–2001 рр. загальна черга зменшилася на 405 тис. сімей, або на 20%. Із загальної кількості, які перебували на черзі, 57 тис. сімей отримали житло безплатно. Це лише 3% сімей України.

Темпи житлового будівництва не дають змоги розв’язувати проблему забезпечення житлом соціально незахищених верств населення. Державою в недостатніх обсягах надається підтримка молодим сім’ям на спорудження житла та сільським забудовникам. Обсяги будівництва житла порівняно з 1991 р. через відсутність коштів значно зменшились. Так, у 2000 р. введено житла у 2,6 раза менше, ніж у 1991 р. І хоча у 2001 р. ситуація дещо поліпшилася, але житла введено у 1,8 раза менше порівняно з 1991 р.

Основні завдання щодо розвитку житлового будівництва визначені Указом Президента України від 15 липня 1999 р. “Про основні напрями забезпечення житлом населення України на 1999–2005 роки”, якими передбачено протягом 1999–2005 рр. удвоє збільшити обсяги житлового будівництва, вдосконалити нормативно-правові акти щодо фінансування та кредитування будівництва житла, сформувати інститут соціального житла для громадян, які потребують соціального захисту з боку держави. На жаль, цей указ залишається невиконаним, як і розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1999 р. за №999-р, яким затверджено Перелік проектів нормативно-правових актів, що підлягають розробленню з метою реалізації Основних напрямів забезпечення житлом населення України на 1999–2005 роки.

Розробка більшості нормативно-правових актів, які мають привести у відповідність до ринкової моделі економіки держави правовідносини, що виникають при реалізації проголошених Конституцією прав громадян у житловій сфері, затримується у зв’язку з тим, що Житловий кодекс України у новій редакції, Закон України “Про іпотеку” та законодавчі акти, які мають бути закладені в їх основу, до цього часу не прийнято.

Прийняті в умовах ринкової економіки нормативні акти і державні програми сприяння індивідуальному, молодіжному та сільському будівництву теж не вирішують житлової проблеми через недостатнє її фінансування.

Держава й досі не створила громадянам проголошених Конституцією належних умов для будівництва, придбання житла і його оренди, а також не забезпечила житла громадянам, які потребують соціального захисту, таким чином порушуючи їх конституційне право на житло.

Так, за середнього рівня заробітної плати в 2001 р. 311 грн., вартість однокімнатної квартири в м.Києві становила близько 40 000 грн., що унеможливлює придбання житла або його будівництво. Більше того, держава позбавила громадян можливості розв’язувати свої житлові проблеми за рахунок особистих трудових заощаджень, які накопичувались ними переважно з цією метою.

Справедливо написала Уповноваженому мешканка м.Нікополя Дніпропетровської області гр. Р.Селянина про те, “що все життя, як і тисячі інших громадян, збирала кошти на житло, а зрештою залишилась сам на сам зі своїми проблемами, без здоров’я, житла і заощаджень, які забрала держава”. Заявниця – ветеран праці, інвалід ІІІ групи, понад 40 років пропрацювала штукатуром на будівництві житла, якого так і не отримала.

Уповноважений з прав людини постійно реагує на факти брутального порушення прав громадян на житло. Відповідно до ст. 17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” у 2000 р. 235 звернень громадян з житлових питань направлено за належністю до відповідних державних органів, у 2001 р. – 473. Щодо питань, порушених у 286 зверненнях у 2000 р. та у 450 – у 2001 р., надано письмові роз’яснення для самостійного вирішення заявниками житлових питань.

На підставі відомостей, наданих у 13 зверненнях у 2000 р. та у 79 зверненнях у 2001 р., Уповноваженим з прав людини було відкрито провадження про порушення прав людини та вжито заходів щодо поновлення порушених прав громадян. Так, гр. А.Андрущенко з м.Суми, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС категорії 2, ветеран військової служби, тривалий час не міг реалізувати своє право на позачергове надання житла. Уповноваженим було відкрито провадження щодо порушення прав громадянина. Після вжитих Уповноваженим заходів він був забезпечений жилим приміщенням.

Проте реагування Уповноваженого з прав людини на порушення житлових прав громадян України, на жаль, в абсолютній більшості випадків не може змінити ситуації на краще, оскільки в регіонах України, крім м.Києва, житло майже не будують. Розв’язання житлової проблеми ускладнюється й тим, що велика кількість громадян має рівноцінні права на отримання житла у пільговому порядку.

Складна ситуація й у сфері безпосередньої реалізації права власності громадян на житло та інше нерухоме майно. Аналіз звернень до Уповноваженого свідчить, що відсутність необхідного досвіду при здійсненні послуг у сфері обігу нерухомості змушує власників довіряти ці справи різним комерційним структурам і приватним особам, правовий і професійний статус яких законодавчо не визначений. Це породжує негативні наслідки для громадян-власників. Лише у м.Києві операції з нерухомим майном проводять близько 500 фірм і понад 4 тис. приватних осіб, що нерідко призводить до шахрайства, ухилення від сплати податків та інших порушень чинного законодавства і завдає суттєвої шкоди інтересам громадян і держави, порушує право їх власності на житло. Користуючись правовою необізнаністю і безпорадністю самотніх людей, шахраї привласнюють їх нерухомість. Громадяни змушені звертатися за захистом своїх прав у різні державні установи, до суду. Але у багатьох випадках їх права не поновлюються. Це змушує громадян звертатися до Уповноваженого з прав людини.

Ось кілька типових прикладів. У скрутній ситуації опинилася мешканка м.Ужгорода гр.А.Губіна, яка звернулася до Уповноваженого за захистом своїх прав. Ця громадянка, уклавши з гр. Є.Шпеник угоду, згідно з якою остання мала її доглядати, поселила так звану опікунку у своїй квартирі. Але замість турботи про немічну жінку новоявлена “помічниця” дбала лише про одне: коли літня жінка звільнить подароване житло. Звернення до суду не стало приводом для поновлення порушених прав гр. А.Губіній внаслідок численних перенесень судових засідань. Попри те що звернення заявниці з деяких причин було неприйнятним до розгляду, Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення її прав. За дорученням прокуратури Закарпатської області, прокуратура м.Ужгорода перевірила скаргу заявниці. Міський суд м.Ужгорода на першому ж засіданні прийняв рішення поновити права позивачки, а колегія у цивільних справах обласного суду залишила це рішення без змін.

Стала об’єктом шахрайства при розміні квартири мешканка м.Києва М.Вечеренко. Однак Дніпровський районний суд м.Києва виніс рішення, що порушувало її майнові права. Тому громадянка звернулася до Уповноваженого з прав людини. Після втручання Уповноваженого прокуратура м.Києва принесла протести на рішення районного суду, а президія Київського міського суду ці протести своєю постановою задовольнила. Таким чином, майнові права заявниці були поновлені.

Без житла залишився інвалід ІІ групи М.Пенцов з м.Харкова, якому по-шахрайськи було продано квартиру особою, позбавленою права на цю квартиру судовим рішенням. Враховуючи стан здоров’я заявника та обставини справи про порушення прав його родини, за рішенням Харківського міськвиконкому йому надано житло у комунальній квартирі до того часу, коли підійде його черга на надання житла. Про це Уповноваженого з прав людини поінформував голова Московської районної ради м.Харкова Ю.Кроль.

Тривогу Уповноваженого викликають факти, коли при здійсненні операцій із житлом брутально порушуються права на власність дітей. Прикро, що за це не несуть ніякої відповідальності різні посередники, які оформляють договори купівлі-продажу нерухомості.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернулась гр. С.Лещова з м.Києва, вихованка школи-інтернату для дітей-сиріт. При продажу квартири, де вона мешкала зі своєю неповнолітньою донькою, були порушені права її дитини. Київська універсальна біржа оформила договір купівлі нерухомості без згоди опікунської ради Ватутінського району. Уповноваженим було взято під контроль поновлення права на житло цієї дитини. Після звернення опікунської ради до суду було знайдено компромісний варіант – дитині було придбано житло особою, яка купила цю квартиру, не знаючи про порушення прав дитини. Але Київська універсальна біржа не мала права здійснювати угоду на підставі документів, поданих для оформлення купівлі та продажу, умисно порушила право дитини на власність і оформила цю угоду, але так і не понесла ніякої відповідальності. Більше того, суд не притягнув біржу навіть як відповідача у справі.

Уповноважений з прав людини вважає, що на законодавчому рівні потрібно передбачити матеріальну відповідальність посередників, що оформляють договори купівлі-продажу, якщо їхні дії призвели до порушення майнових прав людини, зокрема прав дітей.

Також треба відмітити, що не є вповні ефективним і судовий захист прав громадян на житло. Звернення до Уповноваженого свідчать, що мають місце порушення в реалізації прав громадян, яким за судовим рішенням було надане право на те чи інше житло. Судові рішення, які зобов’язують виконавчі органи місцевого самоврядування надавати позивачам житло, роками не виконуються, знову ж таки через його відсутність. Наприклад, як поінформував Уповноваженого гр. М.Козлов, ще в червні 1998 р. Козятинський районний суд Вінницької області прийняв рішення, яким зобов’язав Погребищенський міськвиконком до 19 грудня 1998 р. забезпечити позивача квартирою. Це рішення суду до цього часу невиконане.

Інший приклад. За позовом гр. М.Кошетар до Шепетівського міського виконавчого комітету Хмельницької області суд своїм рішенням від 19 травня 1998 р. зобов’язав міськвиконком надати сім’ї позивача квартиру. Рішення суду залишається невиконаним.

У ряді звернень до Уповноваженого громадяни скаржаться на неможливість реалізувати своє право на приватизацію житла, щоб отримати його у свою приватну власність. Так, Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення права на житло за колективним зверненням ветеранів та працівників Одеського трамвайно-тролейбусного управління, які не мали можливості приватизувати своє житло. Як повідомив Уповноваженого міський голова м.Одеси Р.Боделан, виконком міськради підтримав прохання Уповноваженого та ухвалив зміну статусу гуртожитку на житловий будинок, що дало можливість його мешканцям укласти договори найму житлових приміщень.

За повідомленням начальника Чернівецького обласного управління юстиції М.Шупеня, отримали свідоцтва на право власності на квартири гр. Н.Пономар, Г.Табунська, П.Зарощанський, С.Юрко та інші з с.Бояни Новоселицького району цієї області, право яких тривалий час порушувалося внаслідок невиконання рішення суду про приватизацію житла. Люди змушені були звертатися до різних установ, у тому числі до Уповноваженого за захистом своїх прав.

Розглядаючи стан забезпечення житлових прав громадян, проголошених ст.47 Конституції України, не можна обминути таку проблему, як порушення житлових прав 1,5 млн. громадян України, що мешкають у 14 тис. гуртожитках.

До Уповноваженого з прав людини надходить значна кількість звернень громадян, які мешкають у гуртожитках, про порушення їх житлових прав, тяжкі умови проживання, а також незаконні виселення. Як свідчить аналіз цих звернень, такі факти мають місце у багатьох регіонах України, часто засвідчують неабияку корисливу зацікавленість окремих юридичних та фізичних осіб. Цим порушуються вимоги Конституції України та чинного законодавства.

Так, у своєму зверненні мешканці гуртожитку із м.Луганська (вул. Оборонна, 7-а), який належав відкритому акціонерному товариству “Науково-виробнича фірма (ВАТ НВФ) “Луганські акумулятори”, повідомили, що цей гуртожиток продали приватному підприємцю Л. Івашкіну із с.Лиман Старобільського району. Новий власник, ігноруючи інтереси мешканців, розіслав у міські комунальні служби листи з вимогою відключити гуртожиток від тепла, водопостачання та газу. Урешті-решт сім’ї з дітьми (29 неповнолітніх) опинились у холодних кімнатах, без води та світла.

Уповноваженим з прав людини було відкрито провадження про порушення прав мешканців гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”. При перевірці наведених фактів встановлено, що керівництвом підприємств вчинено ряд протиправних дій. Розмір статутного фонду відкритого акціонерного товариства становить 37,5 млн. грн. До статутного фонду ввійшов і гуртожиток по вул. Оборонній, 7-а у м.Луганську. Згідно з п.8.7.3 плану приватизації, затвердженого наказом Фонду держмайна України від 16 березня 1998 р. № 500, об’єкти соціально-побутового призначення повинні зберігатися в експлуатації протягом п’яти років. 11 грудня 2000 р. виконуючий обов’язки голови правління ВАТ “НВФ “Луганські акумулятори” М.Портний підписав мирову угоду про передачу гуртожитку по вул. Оборонній, 7-а (м.Луганськ) у власність малому приватному підприємству “Фелікс” (м.Краснодон) у рахунок боргу, що раптом виник. При цьому приміщення гуртожитку передали МПП “Фелікс” за ціною 346 тис. грн., тоді як первинна його вартість становила 809,6 тис. грн. Це питання не обговорювалось на засіданні правління або наглядової ради ВАТ. Не виконавши гарантій з дотримання житлових прав громадян, МПП “Фелікс” перепродало гуртожиток приватній особі Л.Івашкіну. Гуртожиток був у занедбаному стані, в ньому мешкали 140 осіб, переважно сімейних, у тому числі пенсіонери, інваліди, одинокі матері, які пропрацювали на акумуляторному заводі по 20–30 років, є його акціонерами, стоять у черзі на поліпшення житлових умов і мають гарантоване Конституцією України право на житло.

В аналогічному становищі опинилися і мешканці гуртожитку № 19 у кварталі Пролетаріату Донбасу у тому ж м.Луганську. Звертаючись до Уповноваженого з прав людини, вони пишуть: “Ми пропрацювали на виробництві ВАТ “Завод Донець” по десять і більше років, є акціонерами цього підприємства, стоїмо у черзі на надання житла з 1982–1985 рр. Та директор заводу не тільки не поліпшив наших житлових умов, а й ще подав позовні заяви до суду на виселення нас з гуртожитку без надання житла. На сьогодні гуртожиток розвалюється, у ньому немає тепла, світла, газу, води.” Із забитими дверима та вікнами на перших поверхах стоять порожніми гуртожитки по вул. Котельникова, Оборонній та інших вулицях м.Луганська. В той же час у місті фактично не будується житло для соціально незахищених громадян.

На жаль, таке становище не тільки у м.Луганську. 60 робітників Полтавського алмазного заводу та 20 дітей від трьох до шістнадцяти років пікетували обласну держадміністрацію з вимогою скасувати рішення керівництва заводу про виселення їх з гуртожитку, продаж його приватній особі. У гуртожитку проживає 120 осіб, серед них багато сімейних. Пікетники тримали в руках плакати з написами: “Допоможіть!”, “Не позбавляйте нас житла!”, “Чи діють у нас закони?”

У газеті “Україна молода” у статті “Новорічний подарунок – геть на вулицю!” повідомлялося про намагання виселити 104 особи з гуртожитку по вул. Білоусова, 15 у м.Чернівцях. Рішенням Мукачівського міського суду за позовом Мукачівської трикотажної фабрики “Мрія” виселена з гуртожитку фабрики сім’я Л. Ракіцан, яка до цього була звільнена з фабрики за скороченням штатів. У телеграмі на ім’я Уповноваженого з прав людини Л.Ракіцан повідомляє: “Без надання житла сім’ю посеред зими виселили з гуртожитку на вулицю. У гуртожитку проживали 15 років, я є акціонером підприємства ВАТ “Мрія”. Адміністрація Мукачева створила нелюдські умови для проживання. Відключені тепло, світло. Дитина хворіє. Прошу Вас захистити конституційні права на житло”.

З м.Нововолинська Житомирської області гр. Т.Стельмащук пише, що мешкає зі своєю сім’єю у гуртожитку ВАТ “Нотекс” (колишня Нововолинська бавовняно-ткацька фабрика) по вул. Нововолинській, 53. Вона просить допомогти у поліпшенні житлових умов. На фабриці мешканці гуртожитку, як і інші робітники, пропрацювали понад 17–20 років, перебуваючи у черзі на поліпшення житлових умов. Сьогодні вони без роботи, житлову чергу ліквідовано. У гуртожитку є вільні кімнати, але туди вселяють інших людей.

З гуртожитками виникають й інші метаморфози. Як повідомляють жителі Московського району у м.Харкові по вул. Гарібальді, 2 з гуртожитку зробили дім готельного типу. Але мешканцям до цього часу не видали ордери на їх кімнати. Причина полягає в тому, що гуртожиток (дім) знаходиться під опікою приватного підприємства “Грань” (у минулому ЖЕК). Це підприємство не видає документів на оформлення ордерів, але вимагає сплати за комунальні послуги. Як пишуть мешканці, ПП “Грань” немає особистого розрахункового рахунку в банку, воно само встановило високі тарифи на житлово-комунальні послуги. Куди мешканці не звертаються, допомоги не отримують.

З аналогічним проханням звертаються до Уповноваженого з прав людини мешканці гуртожитку №3 на проспекті Кірова у м.Дніпропетровську. Вони пишуть: “Допоможіть нам захистити наші права на житло. Раніше наш гуртожиток належав Дніпропетровському домобудівельному комбінату № 2, який збанкрутував. Гуртожиток продали як порожню будівлю за 150 тис. грн., а нас, 73 сім’ї, що постійно тут проживають, нові хазяї погрожують виселити навесні на вулицю, як бомжів”.

У м.Родинське Донецької області гуртожиток, що раніше належав заводу “Квант”, продано за 7,8 тис. грн. колишньому керівнику ЖЕО П.Соломчак, який після відселення мешканців, без надання їм житла, відкрив у ньому кафе-бар, більярдну, встановив ігрові автомати та й заробляє собі гроші. У м.Димитрові цієї ж області гуртожиток шахти ім. Димитрова також зайнято комерційними структурами, а гуртожиток ШБУ №12 м.Красноармійська віддали церкві адвентистів сьомого дня. При цьому на права мешканців цих гуртожитків ніхто не зважив.

Перелік подібних фактів, коли житловий фонд – гуртожитки – використовується не по-господарськи, продається за безцінь, порожніє, розвалюється за гострого дефіциту житлових приміщень, можна було б продовжити.

У Концепції державної житлової політики, ухваленої Верховною Радою України 30 червня 1995 р., говориться, що метою державної житлової політики є створення умов для реалізації прав громадян на житло, розширення житлового будівництва, поліпшення утримання та зберігання житлового фонду. Тут прямо вказано на розширення мережі спеціалізованих приміщень для тимчасового проживання громадян (гуртожитки, будинки-інтернати, готелі-притулки), а також неприпустимість використання житлового фонду не за призначенням.

Згідно зі статистичними даними у Донецькій області за станом на 1 січня 2002 р. на обліку було 1005 гуртожитків. Багато з них використовується не за призначенням або потребує ремонту. Тільки у закритих та відкритих акціонерних товариствах, утворених на основі державних підприємств, нараховується 3350 житлових приміщень, з них – 265 гуртожитків. Із загальної кількості незаселених приміщень або таких, де постійно не проживають люди, нараховується 75, загальною площею майже 70 тис. м2. Усього у Донецькій області, за статистичними даними, нараховується 709 таких будівель загальною площею більш як 260 тис. м2. Не важко уявити, які є можливості для поліпшення житлових умов людей. Такий стан справ і в інших областях України.

Приватизація гуртожитків і кімнат у гуртожитках чинним законодавством не передбачена. Однак як випливає із звернень громадян, гуртожитки нерідко стають “здобиччю” комерційних структур або приватних осіб, використовуються не за призначенням.

У цих умовах Уповноважений з прав людини вважає, що назріла гостра необхідність внесення змін та доповнень до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 19 червня 1992 р., де було б передбачено приватизацію кімнат у гуртожитках, реконструкцію гуртожитків під будинки готельного типу або будинки для малосімейних з пріоритетним правом на житло, приватизацію цього житла після реконструкції тими громадянами, які згідно з чинним законодавством не можуть бути виселені без надання їм іншого житла.

З огляду на викладене та з метою реалізації житлових прав громадян, проголошених ст.47 Конституції України, Уповноважений вважає за необхідне запропонувати такі заходи:

–     якомога швидше прийняти Житловий кодекс України у новій редакції, Закон України “Про іпотеку” та інші нормативні акти, спрямовані на вдосконалення фінансування і кредитування будівництва житла у ринкових умовах господарювання для реалізації конституційного права громадян на житло;

–     провести повну інвентаризацію всього житлового фонду у країні, що надасть об’єктивні відомості про його стан, виявить при цьому незаконно отримане житло, сприятиме поліпшенню житлових умов багатьох громадян, які цього потребують;

–     розробити зручний механізм, який дав би змогу громадянам використовувати грошові заощадження в установах ВАТ “Ощадбанк України” для придбання чи будівництва житла;

–     на виконання Указу Президента України “Про основні напрями забезпечення житлом населення України на 1999 – 2005 роки” сформувати інститут соціального житла для громадян, які потребують соціального захисту з боку держави. Цей інститут має передбачити не лише формування мережі установ у вигляді притулків для літніх людей, а й правову систему централізованого державного забезпечення житлом громадян, які мають у цій сфері пільги та потребують соціального захисту.

У державному бюджеті фінансування програми надання житла зазначеної категорії громадян має передбачатися окремо;

–     прискорити прийняття нормативних актів, які регулюють комплекс правових заходів, спрямованих на захист права власності громадян на житло, зокрема, при здійсненні ними операцій з нерухомим майном;

–     удосконалити механізм ефективного державного контролю за забезпеченням житлових прав громадян.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ЗЕМЛЮ

Забезпечення права власності на землю в усі часи було одним з найскладніших питань.

У ст.14 Конституції України проголошено: “Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.” Земля та її надра є об’єктами права власності українського народу. Право власності на землю – це закріплене у земельно-правових нормах право володіти, користуватися і розпоряджатися належною громадянину землею. Це питання регулюється Конституцією України, Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, законами України “Про власність”, “Про форми власності на землю”, “Про плату за землю”, “Про оренду землі”, “Про господарські товариства”, “Про підприємства в Україні”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про сільськогосподарську кооперацію” та іншими.

Донедавна власником землі була лише держава (ст.11 Конституції Української РСР), чинна Конституція України розширила коло власників, окремо визначивши серед них людину. Після прийняття нової Конституції проблема реалізації права власності громадян на землю стала стосуватися інтересів майже половини населення нашої держави. Серед них 23,7 мільйона – це власники земельних ділянок та ті, хто користується земельними ділянками (присадибні ділянки, інші ділянки тощо).

Громадяни як суб’єкти права згідно з земельним законодавством України можуть набувати земельні ділянки у приватну власність або ж у постійне чи тимчасове користування. Право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності набувається за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Реалізація громадянами свого права на отримання земельної ділянки у власність здійснюється відповідно до Земельного кодексу України, який було прийнято 25 жовтня 2001 р. Крім права власності на землю, у ньому закріплені також право користування землею, право оренди та право земельного сервітуту.

Як свідчить аналіз звернень громадян до Уповноваженого з прав людини, чинні права власності на землю постійно порушуються. Так, у 2000 р. надійшло 314 звернень громадян України з цих питань, у 2001 р. – 480 звернень.

У своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни скаржаться на порушення їхніх прав щодо приватизації земельних ділянок, плати за землю, відшкодування наданих збитків власникам землі тощо. На підставі цих звернень Уповноваженим з прав людини було відкрито у 2000 р. 93 провадження, у 2001 р.  – 126 (у 1998 р. було 9 таких проваджень, у 1999 р. – 48).

Серед них потрібно виділити провадження, що стосуються порушення права громадян на приватизацію землі. Так, тривалий час не мала змоги реалізувати своє право на приватизацію земельної ділянки гр.Н.Вареник із м.Білої Церкви Київської області, яка, до речі, є головою товариства греків “Еллада”, членом Спілки письменників України, що змусило її звернутися з цим питанням до Уповноваженого з прав людини. Лише після звернення Уповноваженого до міської влади було прийнято рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради, яким створено умови для забезпечення земельних прав Н.Вареник, про що Уповноваженого поінформував міський голова м.Білої Церкви Г.Шуліпа.

Неоднозначним є питання приватизації земельних ділянок, які розташовані у прибережних захисних смугах. Тривалий час чинне законодавство дозволяло таку приватизацію. Багато громадян скористалися цим правом. Але не всі. Так, до Уповноваженого з прав людини звернулася голова громадського об’єднання “Солідарність” О.Никитенко з м.Бердянська Запорізької області щодо порушення права мешканців цього міста на приватизацію землі. 29 квітня 1999 р. Бердянська міська рада прийняла рішення про тимчасове припинення передачі земельних ділянок у приватну власність у межах прибережних захисних смуг, що на той час суперечило чинному законодавству. На жаль, вжиті заходи не сприяли поновленню порушених прав громадян. Аналогічні звернення надійшли з Автономної Республіки Крим, Одеської, Миколаївської областей. З прийняттям Земельного кодексу України право на приватизацію таких ділянок вже не може бути реалізовано.

Типовими є звернення до Уповноваженого з прав людини у випадках заподіяння шкоди власникам землі, коли судові рішення про відшкодування наданих збитків виконуються незадовільно. Так, понад 50 років вирощував врожаї на своїй присадибній ділянці гр.Г.Мулач із с.Виблі Куликівського району Чернігівської області, але при поглибленні русла р.Угор землі завдали шкоди. Ще 23 травня 1997 р. Чернігівським обласним судом було прийнято рішення: зобов’язати відкрите акціонерне товариство “Куликівський райагрохім” провести певні земельні роботи по відшкодуванню заподіяної цьому громадянину шкоди. І лише через два з половиною роки, після втручання Уповноваженого, права заявника були поновлені, рішення суду щодо земельних робіт на його ділянці виконано у повному обсязі. Треба зазначити, що це не поодинокий випадок.

У своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни також порушують питання щодо плати за землю. На жаль, мають місце випадки, коли порушуються права тих, кому згідно з чинним законодавством надані пільги. Наприклад, ветеран війни М.Солодчук із с.Нова Галещина Козельщинського району Полтавської області звернувся до Уповноваженого щодо незаконного стягнення плати за землю. Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини та направлено звернення до прокуратури цього району. Права М.Солодчука поновлені, а незаконно стягнуті кошти за землю повернуті. Уповноважений вважає, що посадові особи мають сумлінніше ставитися до розгляду справ громадян, які мають пільги.

Проте, як свідчить аналіз звернень громадян до Уповноваженого з прав людини, найбільше виникає проблем з забезпеченням конституційних прав селян на землю після проведення земельної реформи в Україні. Головним чином, це звернення від працівників соціальної сфери та державних установ, громадян, які звільнилися або виїхали із КСП до його реформування, спадкоємців, а також з питань оформлення і видачі актів на право приватної власності на землю.

Так, до Уповноваженого звернулися 19 пайовиків ВАТ “Хлібороб” с.Яснопілля Березівського району Одеської області, власники земельного паю с.Межиріч Канівського району Черкаської області, 7 пайовиків СТОВ с.В.Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області щодо порушення їхнього права власності на землю. 59 вчителів Новотрудівської середньої школи Апостолівського району Дніпропетровської області звернулися по допомогу до Уповноваженого у вирішенні питання про виділення сільською радою земельних ділянок (до 2 га) для підсобного господарства. 114 працівників реформованого КСП ім. Енгельса Гуляйпільського району Запорізької області та 106 власників ПОСП ім. Хворостяного Лозівського району Харківської області звернулись до Уповноваженого з проханням допомогти щодо оформлення та видачі державного акта на право приватної власності на землю. І такі приклади можна продовжувати.

Численні звернення громадян переконали Уповноваженого з прав людини у необхідності більш докладного моніторингу з питань забезпечення прав власності селян на землю.

Земельну реформу було започатковано 15 березня 1991 р. прийняттям Постанови Верховної Ради України “Про земельну реформу”, Закону України від 30 січня 1992 р. “Про форми власності на землю”, внесенням відповідних змін до Земельного кодексу України. З метою прискорення передачі землі у приватну власність видані Укази Президента України від 10 листопада 1994 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” та від 8 серпня 1995 р. “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям”. Ними було передбачено, що паювання земель, які передані на основі державних актів у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і кооперативам, на практиці означає визначення конкретної частки (паю) кожного члена таких підприємств. Розміри земельних часток (паїв) в умовних кадастрових гектарах мали бути рівними для всіх членів колективів. Тобто паювання земель, що передані у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, стало кроком у здійсненні земельної реформи, спрямованим на реалізацію права на землю тих, хто її безпосередньо обробляє.

Однак слід підкреслити, що земельна частка (пай) являла собою лише умовну частину землі, переданої колективу сільськогосподарського підприємства (КСП), або умовну земельну ділянку, місце розташування та межі якої не визначені. І хоч згідно із згаданим Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. власник земельної частки (паю) одержав право здійснювати практично будь-які дозволені законом дії щодо розпорядження часткою, крім передачі її в оренду, розпорядження земельними ділянками здійснювалося за рішенням загальних зборів членів сільськогосподарського підприємства, а не за бажанням конкретного власника сертифіката. Розмір середньої частки (паю) по Україні дорівнює 4 га і коливається від 1,1 га в Івано-Франківській області до 8,7 га в Луганській області (табл. 5.2).

Таблиця 5.2.  Інформація про розміри середньої земельної частки (паю)

Сертифікат засвідчував право його власника на отримання у приватну власність земельної ділянки не вільно, а за умови виходу із підприємства (при поділі, виділенні, злитті) та надавав йому право вимагати від КСП усього майна, передбаченого законом. Проте питання надання земельної ділянки залежало не від закону, а від бажання колективу.

Як пишуть у своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни, на практиці часто-густо все вирішує особисто голова підприємства на свій розсуд. Це призводило до того, що громадяни не мали змоги реалізувати свої права на землю і були змушені звертатися за захистом своїх прав до суду, до Уповноваженого з прав людини та ін.

Так, до Уповноваженого звернулася гр.Н.Любченко з с.Радалівки Глобинського району Полтавської області щодо порушення її прав на землю та майно спілкою “Дружба”. За наслідками провадження Уповноваженого було з’ясовано, що рішенням Глобинського районного суду позов стосовно порушення прав позивачки було задоволено частково, але й це рішення тривалий час не виконувалось. Це змусило Уповноваженого вжити заходів щодо поновлення порушених прав заявниці. Як повідомив Уповноваженого заступник прокурора Полтавської області О.Канарчук, зі спілки селян-власників “Дружба” стягнуто на користь заявниці 2906 грн. 83 коп. та відведено належний їй земельний пай площею 4,34 га, згідно зі схемою поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП “Дружба”.

Звернення громадян щодо перепон, які виникають при реалізації права на землю, надійшли також до Уповноваженого з Одеської, Житомирської, Чернівецької, Івано-Франківської, Вінницької та ряду інших областей. У своїх зверненнях громадяни наголошували, що паювання землі та отримання сертифікатів не надало права реальної приватної власності на землю, адже земельні ділянки в натурі не виділялись, форма власності на землю не змінилась, суб’єктом права колективної власності залишалося підприємство як юридична особа, що суперечить Закону України “Про власність” (ст.20) та Земельному кодексу України (ст.5).

Одночасно з наданням права громадянам на отримання земельних ділянок необхідні були заходи, які сприяли б забезпеченню права власності на землю, що було започатковано насамперед Указом Президента України від 21 квітня 1998 р. “Про захист прав власників земельних часток (паїв)”, яким передбачалося, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також селянські (фермерські) господарства та громадяни, які мають право їх створювати. Всі договори, що свідчили про зміну власника, після нотаріального посвідчення підлягали реєстрації у районних державних адміністраціях. Це сприяло тому, що у 1998–1999 рр. майже не було скарг щодо фактів скуповування сертифікатів на право земельних часток (паїв) на умовах, що призводили до порушення конституційних прав громадян стосовно власності на землю.

Водночас незадовільні темпи вирішення питання про паювання та перепони щодо вільної реалізації юридичних прав власності селянами на земельні частки вимагали удосконалення відповідної нормативно-правової бази. Саме на це був спрямований Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо прискореного реформування аграрного сектору економіки”. Положення указу надали власникам земельних часток (паїв) право виходу з колективного господарства з виділенням земельної ділянки в натурі без “дозволів” з боку загальних зборів колективів, право виділення земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв) єдиним масивом для використання або передачі в оренду. Зменшилась вартість виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право власності на землю та інші.

Указом було прискорене перетворення колективних сільськогосподарських підприємств шляхом реорганізації в юридичні особи ринкового типу – приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарські виробничі кооперативи, селянські (фермерські) господарства тощо. Потрібно особливо зауважити, що у процесі реорганізації КСП мала відбутися саме трансформація земельних і майнових відносин відповідно до чинного законодавства. На жаль, реорганізація КСП здійснювалась у формі скороминущої кампанії, без належного інформаційного забезпечення, за відсутності необхідних методичних матеріалів та недоступності правової допомоги для переважної більшості членів цих господарств. Як зазначають у своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни, це призвело до масових порушень прав людини. Ось лише кілька прикладів.

30 працівників КСП “Мир” с.Омельник Онуфріївського району Кіровоградської області звернулися до Уповноваженого з прав людини стосовно порушень при проведенні зборів уповноважених з питання створення на базі КСП “Мир” приватного сільськогосподарського підприємства. На зборах не було необхідної кількості (три чверті обраних уповноважених) осіб, але прийнято рішення про реформування та про передачу в оренду новоствореному підприємству земельних та майнових паїв колишніх членів КСП “Мир”. У подальшій діяльності власник КПП “Мир” Ю.Кравченко не укладав із колишніми членами реорганізованого КСП договорів оренди земельних та майнових паїв. Більше того, без погодження з власниками він проводив реалізацію основних засобів господарства.

Більш ніж до десяти державних інстанцій зверталися члени колишніх КСП “Авангард”, “Перемога”, “Широка Балка” Юр’ївського району Дніпропетровської області зі скаргами на брутальне порушення їхніх земельних і майнових прав при грабіжницькому, примусовому “роздержавленні” цих господарств. Але посадові особи, до яких звертались селяни, не дали належної оцінки цим фактам. Більше того, ці скарги надіслали на розгляд самих порушників чинного законодавства.

У Волочиському районі Хмельницької області при реформуванні КСП “Случ” його голова В.Тесля за підтримки голови райдержадміністрації В.Коцемира чинили тиск (погрози, обман, інше свавілля) на селян. У такий спосіб В.Тесля став головою новоствореного СТОВ “Случ” усупереч бажанню членів КСП; його звинувачували в розкраданні майна КСП. До речі, майно використане для створення статутного фонду цього підприємства з порушенням чинного законодавства. Але заходів щодо поновлення порушених прав громадян посадовими особами державних органів вжито не було.

 У результаті реформування СВК “Надія” в с.Тинне Сарненського району Рівненської області призвело до того, що голова КСП “Случ” О.Хомич посів водночас три посади: голови КСП, голови новоствореного сільськогосподарського підприємства та голови комісії по реформуванню. Він же виконував розподіл, залучивши довірених йому членів КСП та районну комісію. Звернення селян до голови Сарненської райдержадміністрації О.Юркевича, начальника Рівненського облуправління сільського господарства О.Чуприни не сприяли поновленню порушених прав селян, а справа вирішувалася на користь О.Хомича без достатніх на те підстав.

Як свідчать звернення громадян до Уповноваженого з прав людини, особливо багато порушень допущено у процесі формування списків членів КСП, згідно з якими видавались сертифікати на право власності на земельну частку (пай).

Правочинними є списки  – додатки до одержаних колективними господарствами державних актів на право колективної власності. Однак нерідко ці списки виявлялися неповними.

В інших випадках, коли списки вдруге розглядалися на загальних зборах членів КСП, які приймали рішення про його реорганізацію, з них виключався дехто з тих, хто був внесений до первинних списків.

Усі ці негаразди зумовили потік скарг до урядових структур та Уповноваженого з прав людини, безліч позовів до суду, пов’язаних із значними матеріальними і моральними збитками селян.

На особистому прийомі до Уповноваженого з прав людини звернулися 39 мешканців с.Майдан Вінницького району Вінницької області. Вони просили захисту від протизаконних дій керівника реформованого КСП “Нива” І.Іщенка. При складанні списків на отримання земельної частки туди не були включені колгоспні пенсіонери. Також наводилися серйозні недоліки, що призвели до погіршення результатів фінансово-господарської діяльності товариства, а також розбазарювання матеріально-технічних ресурсів товариства. Договори оренди землі з власниками укладалися лише на 10 років, і враховували тільки інтереси орендаря. Після відкриття Уповноваженим провадження в товаристві працювала ревізійна група, а також незалежна аудиторська комісія. Рішенням зборів засновників СТОВ “Нива” І.Іщенка звільнено з посади генерального директора цього підприємства, а прізвища не включених до списку осіб, які мають право на земельну частку, внесені до додаткового списку пайовиків.

При реформуванні КСП “Лука” с.Млинище Житомирського району не було включено до списків на право отримання земельної частки близько 100 осіб, і 28 із них подали позовні заяви до районного суду. 6 червня 2000 р. районним судом притягнуто як відповідачів 756 фізичних осіб, оскільки земля КСП уже була розпайована. Але цивільна справа за ухвалою райсуду була зупинена у зв’язку з тим, що 87 власників земельних паїв померли, а їхні правонаступники не з’ясовані.

Кількість громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), за станом на 1 січня 2002 р. становила 6 620 746 осіб. Одразу ж сертифікати стали успадковувати, дарувати, обмінювати, продавати (рис. 5.1). Тому згідно з перехідними положеннями Земельного кодексу України продаж земельної частки (паю) тимчасово призупинено до 1 січня 2005 р.

Рисунок 5.1. Реалізація права громадян україни на земельну частку (пай), %

Уповноважений з прав людини звертає увагу на те, що мали місце порушення прав громадян  – власників земельних та майнових паїв при укладанні договору між ними та новоствореним підприємством. Порушуючи чинне законодавство, значна частина нових сільськогосподарських підприємств, створених у результаті реорганізації КСП, уклали договори оренди земельних і майнових паїв колишніх членів КСП, які не увійшли до цих підприємств, і на цій основі продовжують використовувати землю і майно, що були розпайовані в КСП. До Уповноваженого з прав людини надійшли звернення від землевласників Кіровоградської, Вінницької та Сумської областей, де повідомляється про випадки, коли землевласникам зовсім не видавалися договори оренди або складалися у примусовому порядку, наприклад, лише на п’ять років.

Аналіз Уповноваженого свідчить, що типові договори, розроблені адміністративними органами, не забезпечують захисту земельних і майнових прав власників паїв. Так, ні в договорі оренди земельної частки (паю), ні в договорі оренди майнового паю не фіксуються стан, якість землі та майна, обов’язки орендаря щодо їх раціонального використання, збереження та повернення після завершення строку оренди. Більше того, така фіксація неможлива за таких орендних відносин у принципі, адже власник земельного паю не знає і не може знати, яку саме землю та в якому стані він передає орендареві. Відповідно орендар не приймає на себе зобов’язань по збереженню орендованої земельної ділянки та її поверненню після закінчення терміну договору. А тому орендодавці земельної частки (паю) та майнових паїв залишилися безпорадними, оскільки, як свідчить аналіз, не завжди можуть захистити в суді порушені підприємствами-орендарями свої права та законні інтереси.

До Уповноваженого звернувся гр. О.Войтков від імені 391 співвласника ТОВ “Агрофірма “Скіф” с.Пам’ятне Голопристанського району Херсонської області. 712 осіб уклали договір про оренду землі з керівником цього товариства, але умови договору не передбачали можливості його розірвання в односторонньому порядку. Тому 550 осіб змушені були звернутися до суду щодо розірвання договору за невиконання його умов.

Пекучою залишається проблема виділення земельних часток (паїв) у натурі. Це передбачає насамперед виконання землевпорядною організацією робіт по виділенню кожної земельної частки (паю) у вигляді окремої земельної ділянки, та видачі особі замість сертифіката з правом на земельну частку (пай) державного акта на право приватної власності на землю.

Проте при спробах громадян реалізувати своє право на виділення земельних часток (паїв) у натурі, як і раніше, виникають численні перепони і негаразди.

До Уповноваженого з прав людини звернулися 45 пайовиків КФГ “Гармонія” Лутугинського району Луганської області. Вони вирішили вийти із реформованого господарства із земельними та майновими паями. Причина виходу  – 63% землі не оброблено, розрахунки за оренду земельного паю керівником не зроблено. Орендна плата за землю в грошовому та натуральному вигляді, а також послуги не визначені за ціною, кількістю і якістю. Керівник встановлює її на свій розсуд. Але люди не можуть реалізувати своїх прав власників, тому що їхні земельні частки не виділені у натурі, на місцевості.

Інший приклад. За зверненням Уповноваженого з прав людини Державний комітет України по земельних ресурсах розглянув колективне звернення п’яти жителів с.Камінь Новгород-Сіверського району Чернігівської області, за яким Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини при виході цих громадян із місцевого КСП. Було з’ясовано, що схемою поділу земель колективної власності на земельні частки (паї), розробленою районним відділом земельних ресурсів у 1998 р. за скороченою програмою та відповідно до методичних рекомендацій щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі, не повною мірою враховано місце розташування населених пунктів. Ділянка першочергового поділу для жителів с.Камінь визначена на відстані 7 км від населеного пункту, що не влаштувало авторів звернення до Уповноваженого з прав людини. Після роз’яснення вимог нормативних актів комісія по реформуванню КСП погодилася з необхідністю виділення земельної ділянки для жителів с.Камінь біля тракторного стану на відстані 2,5 км від села, що потім затверджено сесією сільської ради при коригуванні схеми поділу земель колективної власності.

Гр. Л.Ковтун із с.Павлівки Богодухівського району Харківської області звернулася до Уповноваженого з приводу виділення земельної ділянки при виході із реформованого господарства. Схема розподілу земель не була затверджена загальними зборами, і їй надавалася земельна ділянка за 15 км у іншому селі. Після звернення Уповноваженого рішенням сільської ради помилку було виправлено, і Л.Ковтун виділено земельну частку поблизу її садиби.

У зверненнях до Уповноваженого на порушення їхніх прав скаржаться працівники соціальної сфери. Згідно з чинним законодавством вони мають право за рішенням відповідного органу самоврядування отримати у власність земельну ділянку із земель запасу. У зверненнях, які надійшли від вчителів, медиків, працівників інших установ соціальної сфери Миколаївської, Київської, Одеської, Хмельницької, Чернівецької областей, йдеться про те, що ці вимоги не тільки не виконуються, а громадянам навіть відмовляють у розгляді їхніх звернень. Зокрема, 14 медичних працівників с.Високе Монастирського району Тернопільської області порушували питання щодо надання земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства.

Гр. О.Онищенко працювала понад 30 років у сільському магазині с.Кручик Богодухівського району Харківської області. Неодноразові звернення до посадових осіб про виділення їй земельної ділянки для особистого підсобного господарства результату не мали, тому вона звернулася до Уповноваженого по допомогу. Уповноваженим було відкрито провадження у даній справі. Як повідомив голова районної ради М.Луценко, на черговій сесії сільської ради вирішено надати працівникам соціальної сфери та пенсіонерам земельні ділянки розміром 1 га для ведення особистого підсобного господарства.

На думку Уповноваженого, є проблема з забезпеченням прав громадян, які згідно з чинним законодавством позбавлені права на землю, при розподілі земель колишніх колективних господарств. Це законні спадкоємці померлих на час виходу указів Президента України батьків, яким відмовлено у занесенні до списків пайовиків, при цьому відсутній і судовий захист прав селян з цього приводу. Так, інвалід війни І.Лукашенко з Сумської області у своєму зверненні до органів влади скаржиться, що в 1933 р. у його батьків, яких було зараховано до так званих куркулів, було відібране все майно, у тому числі 10 десятин землі. У 1994 р. покійних батьків реабілітували. Усе життя його мати пропрацювала в колгоспі. Сам він під час Другої світової війни партизанив, воював у діючій армії. А коли повернувся у рідне село, то в наданні земельної ділянки йому, як спадкоємцю майна батьків – членів колгоспу (до смерті), відмовили. Усе це спонукало його звернутись до Уповноваженого з прав людини.

Відповідно до чинного законодавства України паювання сільськогосподарських угідь здійснювалося тільки на землях, що перебували у колективній власності членів недержавних сільськогосподарських підприємств. Таким чином, виявилося, що позбавленими права на земельний пай є реабілітовані, а також відселені із чорнобильської зони, більшість з них – пенсіонери.

Немає механізму розпаювання земель господарств, на території яких знаходяться виправно-трудові колонії та інші спеціальні заклади. Так, 182 мешканці с.Орджонікідзе Ширяївського району Одеської області звернулися до Уповноваженого з прав людини щодо неможливості проведення розпаювання 5769,5 га землі, яка перебуває в постійному користуванні Ширяївської виправної колонії № 111 і яка згідно з чинним законодавством розпаюванню не підлягає.

Водночас на підставі чинного законодавства досить часто земельні частки (паї) роздано тим, хто недавно став працювати або навіть випадково опинився у КСП. Так, у с.Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області голова КСП А.Павленко до списків пайовиків записав своїх родичів та близьких, при цьому знехтував правами селян, які все життя пропрацювали у колгоспі, але з поважних причин втратили членство за останні роки. Таких прикладів багато. Усе це свідчить про прогалини в чинному законодавстві, які призвели фактично до значних порушень прав людини при проведенні земельної реформи.

Правовою основою для реформування колективних сільськогосподарських підприємств є майнові і земельні частки (паї) та юридичні документи, що посвідчують право на них. Вони дають змогу широко застосовувати орендні відносини в сільському господарстві, не дрібнити землі і не плодити неконкурентоспроможних власників, ефективно використовувати надбане людьми майно, особливо цілісні майнові комплекси і великогабаритну техніку, дотримуватися оптимальних сівозмін та впроваджувати сучасні наукові технології. Саме тому право на земельну частку (пай) має бути об’єктом оренди і посвідчуватися земельним сертифікатом, який дає право для отримання державного акта на право приватної власності на землю.

До Уповноваженого звернулася пенсіонерка М.Шимкова з с.Мальчівці Барського району Вінницької області, в якої виникла проблема з отриманням сертифіката на земельну частку. Згідно з записами у трудовій книжці та протоколом опитування свідків вона працювала в колгоспі з 1936 р. Її загальний трудовий стаж – 32 роки, вона колгоспна пенсіонерка. Після звернення Уповноваженого з прав людини прокуратурою району внесено припис на усунення порушень голови селянського (фермерського) господарства “Урожай”.

До Уповноваженого надходили звернення громадян, де наводилися приклади масового скуповування земельних сертифікатів за безцінь – від 100 до 500 грн. за сертифікат, в яких від 3 до 8 кадастрових гектарів чорнозему. Тому прийняття Земельного кодексу, який надав можливість громадянам України за невелику плату оформити державний акт на право приватної власності на землю, деякою мірою сприяло реалізації права власності та прискоренню отримання цих актів (табл. 5.3).

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу і до такої проблеми, як реорганізація господарств, що надало можливість громадянам отримати і майнову частку, необхідну для обробітку землі. Протягом всієї господарської діяльності громадяни своєю працею створювали матеріальні цінності, тобто майно господарств. Кожен член КСП, у тому числі пенсіонери та тимчасово відсутні члени господарства, мають право на свою частку в загальному майні. Список осіб, які мають право на майновий пай, повинен затверджуватися рішенням загальних зборів членів КСП. При виході із підприємства вони можуть отримати майновий пай натурою, грошима або цінними паперами.

Таблиця 5.3. Інформація щодо оформлення та видачі державних актів власникам сертифікатів по україні

Проте, як свідчать численні звернення до Уповноваженого з прав людини та інших державних інституцій, земля та майно, що належать колишнім членам КСП, у багатьох випадках на практиці так і не були відокремлені від іншого майна КСП і не передані у власність громадян. Це попри те, що громадяни, які отримали сертифікати на земельні частки (паї) в результаті розпаювання земель КСП, після реформування (реорганізації) КСП вважаються такими, що припинили членство в господарстві і мають право на виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернулися 80 мешканців с.Бовтишки Олександрівського району Кіровоградської області. У 1998 р. тут було зареєстроване приватне підприємство “Агрогрупа”. Протягом року працівники КСП ім. Раєвського перейшли працювати до приватного підприємства. Загальними зборами було прийнято рішення про ліквідацію КСП. Ліквідаційну комісію очолив директор КСП В.Мальований. Комісія не змогла провести ліквідаційної процедури згідно з вимогами чинного законодавства. Були допущені грубі порушення норм права як головою ліквідаційної комісії, так і директором приватного підприємства. Як повідомив голова районної державної адміністрації, була створена нова ліквідаційна комісія, яка провела інвентаризацію майна КСП. За результатами перевірки фактів порушення чинного законодавства правоохоронними органами відкрито кримінальну справу стосовно директора КСП.

Типовим порушенням прав при розпаюванні майна КСП є те, що в ряді випадків безпідставно в кілька разів занижується оцінка майна, особливо того, яке виділяється для використання під заставу.

Так, у с.Петропавлівці Куп’янського району Харківської області погашення шестимільйонних боргів здійснюється шляхом маніпуляцій з оцінкою майна. Голова агрофірми “Світоч” Новоград-Волинського району Житомирської області В.Черевко взагалі списав сільськогосподарську техніку на брухт.

144 власники ЗАТ “Агропромбізнес” с.Войтове Станично-Луганського району Луганської області повідомили Уповноваженого про незадовільну роботу генерального директора О.Сала. Оцінка майна, яке передавалося ЗАТ при проведенні реформування КСП “Войтове”, явно занижена. Наприклад, загальна вартість 73 одиниць сільськогосподарської техніки становить 160 283 грн. (серед них два нових трактори Т-150К і ДТ-75). Загальна вартість 334 голів великої рогатої худоби – 54 435 грн. 50 коп.  – 163 грн. за одну голову. Крім того, на металобрухт було вивезено сільськогосподарський інвентар, борони, металеві перекриття зернотоку.

У пенсіонерів з Кіровоградської області, які звернулися до Уповноваженого з прав людини щодо порушення їхніх прав, без їхньої згоди просто забрали майнові паї, не видавши на них ні грошей, ні товарних цінностей.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне відмітити, що посадові особи при розпаюванні майна КСП, посилаючись на неможливість фізичного розподілу майна, недостатньо використовують інститут права спільної власності. Така форма отримання майна у власність може широко застосовуватися на практиці. У такий спосіб можна передати все майно колишнього КСП, що включене до його пайового фонду, у власність колишніх його членів, які мають право на майновий пай. Застосування механізму передачі майна у спільну власність не виключає можливості передачі окремих одиниць майна, що належить до пайового фонду, у індивідуальну власність окремих громадян. Аналогічні дії можуть бути вчинені також стосовно сільськогосподарських угідь колишнього КСП, які є предметом паювання. Це дасть змогу не руйнувати створених майнових комплексів за принципом персоніфікації майна і землі, сприятиме запобіганню роздрібнення земельних масивів та перетворенню їх на мільйони наділів, створить умови для раціонального використання сільськогосподарських угідь.

На підставі зробленого моніторингу Уповноважений з прав людини наголошує на необхідності забезпечення майнових та земельних прав у реформованих сільськогосподарських підприємствах шляхом:

–     реальної передачі сільськогосподарських угідь та майна, що були розпайовані, у власність колишнім членам реформованого КСП, які отримали право на земельні і майнові паї;

–     передачі цим особам в оренду не паїв, а конкретних земельних ділянок, посвідчених державними актами на право приватної власності на землю, та конкретного майна, отриманого ними від реформованого господарства у індивідуальну чи спільну приватну власність на підставі відповідних юридичних документів (актів прийому-передачі тощо);

–     створення умов, які унеможливлювали б скуповування за безцінь земельних часток (паїв) громадян, що призводить до порушення їхніх конституційних прав на землю;

–     прийняття законодавчих актів, де було б чітко визначено час, з якого ведеться розподіл землі, та вказано конкретно, хто має право на отримання майнового паю тощо. При цьому мають бути враховані інтереси громадян, права яких, як свідчить практика, були порушені при реорганізації КСП;

–     законодавчого визначення на загальнодержавному рівні щодо механізму оцінки майна, що розпайовується;

–     створення єдиної уніфікованої системи реєстрації прав власності на землю та інше нерухоме майно, що дасть змогу новим реструктурованим підприємствам отримати у власність, зареєструвати й використовувати свою землю відповідно до її призначення та законодавчого статусу, що передбачено Земельним кодексом України;

ПРАВО НА ЗАХИСТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ, АВТОРСЬКИХ ПРАВ
ТА РЕЗУЛЬТАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ, ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Конституція України в ст.54 проголосила право кожного на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Держава гарантує громадянам України захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

До юридичних понять узагальнюючий термін – інтелектуальна власність – увійшов після прийняття 14 червня 1967 р. у Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За цим документом до об’єктів права інтелектуальної власності належать: літературні, художні твори та наукові праці; виконавча діяльність артистів, фонограми і телерадіопередачі; винаходи у всіх галузях суспільної діяльності людини; наукові відкриття; промислові зразки; товарні знаки; знаки обслуговування, комерційні найменування та позначення. Передбачені також і права, пов’язані з захистом від недобросовісної конкуренції.

Україна бере досить активну участь у міжнародному співробітництві у сфері інтелектуальної власності, зокрема є учасницею шести міжнародних угод щодо авторського права і суміжних прав: Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. (6 вересня 1952 р., Женева), Конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (26 жовтня 1961 р., Рим), Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (24 липня 1971 р., Париж), Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (29 жовтня 1971 р., Женева), Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання фонограм, прийнятих Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року, а також шести міжнародних угод щодо промислової власності, а саме: Міжнародної конвенції по охороні нових сортів рослин (Париж, 2 грудня 1961 р.), Договору про патентну кооперацію (19 червня 1970 р.), Будапештського договору про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури (28 квітня 1977 р.), Паризької конвенції про охорону промислової власності (20 березня 1983 р.), Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків (14 квітня 1991 р.), Договору про закони щодо товарних знаків (27 жовтня 1994 р.).

З метою запобігання та припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності Україна стала учасницею Угоди між державами Співдружності Незалежних Держав про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності (Москва, 2000 р.) та підписала відповідне Рішення про Спільну робочу комісію держав –учасниць Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності.

Моніторинг Уповноваженого з прав людини свідчить, що чинне законодавство України у сфері інтелектуальної власності, спрямоване на захист прав громадян у цій сфері, продовжує динамічно розвиватись. Воно охороняє насамперед особисті (немайнові) і майнові права авторів – громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства – та їх правонаступників, які пов’язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

Верховною Радою України прийнято низку відповідних законів, які регулюють питання, пов’язані з охороною інтелектуальної власності, а саме: закони України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р., “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р., “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р., “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р., “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р., “Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р., “Про охорону прав на сорти рослин” від 21 квітня 1993 р., “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” від 23 березня 2000 р. Окрім цього у сфері інтелектуальної власності в Україні діє більше 80 підзаконних нормативних актів.

До нового Цивільного кодексу України включено окрему, четверту, книгу “Право інтелектуальної власності”, де відображено основні положення цивільних відносин у сфері інтелектуальної власності, повністю узгоджені з усіма міжнародними договорами, до яких приєдналася або має намір приєднатися Україна.

Законодавство України у сфері інтелектуальної власності охоплює всі загальновідомі об’єкти права інтелектуальної власності і в цілому забезпечує набуття прав на результати інтелектуальної власності як вітчизняними, так і іноземними особами.

Уповноважений з прав людини вважає, що наявність в Україні сучасної міжнародно визнаної системи охорони інтелектуальної власності має сприяти розвиткові національної економіки, збереженню і збагаченню науково-технічного потенціалу держави, розвитку міжнародної торгівлі, залученню в економіку країни іноземних інвестицій, зокрема, у вигляді найсучасніших технологій, входженню України як рівноправного партнера до світового ринку інтелектуальної власності.

В той же час Уповноважений вважає за необхідне підкреслити, що першоджерелом інтелектуальної сфери, її розвитку та як наслідок – і розвитку держави, є людина зі своїм розумом, прогресивними думками, творчим доробком.

Підтвердженням спрямувань держави щодо захисту інтелектуальної власності стало створення в Україні у 2000 р. Державного департаменту інтелектуальної власності, який входить до складу Міністерства освіти і науки України. Цей урядовий орган забезпечує в рамках своєї компетенції реалізацію державної політики у сфері інтелектуальної власності, однак найважливішим його завданням є формування та розвиток єдиної державної системи правової охорони інтелектуальної власності. Метою діяльності зазначеного департаменту є також посилення захисту прав громадян на результати інтелектуальної власності, комплексний розгляд проблем інтелектуальної власності та питання технологічного розвитку країни.

Реєстрація права на інтелектуальну власність. Офіційні відомості Державного департаменту інтелектуальної власності свідчать про підвищення активності національних заявників у сфері інтелектуальної власності, про зростання винахідницького потенціалу країни та підвищення інноваційної перспективи економіки України (табл. 5.4).

З багатьох зареєстрованих винаходів можна відзначити такі важливі та корисні для суспільства (не тільки для України) винаходи. Так, вченими-дослідниками одного з провідних наукових інститутів м.Києва отримано високопродуктивний штамм – продуцент антибіотика батуміну. Цей винахід є перспективним для виробництва і впровадження в Україні цього антибіотика.

Таблиця 5.4. Кількість заявок держдепартаменту інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки і зареєстрованих патентів на них та свідоцтв на знаки для товарів  і послуг, виданих у 2000–2001 рр.

Не менш важливим винаходом на базі одного з підприємств м.Харкова є сцинтилятивний матеріал на основі йодиду цезію. Винахід знайшов своє застосування при виробництві сцинтиляторів, що використовуються у приладобудуванні для ядерних, космічних, геофізичних досліджень, для медичної та промислової комп’ютерної томографії.

Ще один винахід українських вчених – нульовий модуляційний радіометр. Його можна використовувати для реєстрації як власного випромінювання біологічних об’єктів, так і залежності інтенсивного власного випромінювання від внутрішніх та зовнішніх факторів, рівня зовнішнього опромінювання цих об’єктів шумовим сигналом НЗВЧ-діапазону, а також для оцінки поглинальної та відбивної здатності біологічних об’єктів залежно від інтенсивності зовнішнього опромінення. За оцінкою вчених, винахід має унікальне значення для медико-біологічних досліджень і дає змогу лікувати невиліковні хвороби.

Для забезпечення права на результати інтелектуальної діяльності громадянина важливе значення має надання свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Зазначений документ засвідчує право власності на знак.

Прикладами зареєстрованих знаків для товарів і послуг є відомі в Україні та за її межами знаки Національного банку України, ВАТ “Південдизельмаш” (м.Токмак Запорізької області), ВАТ “Агротехніка” (м.Полтава), Державного комітету України з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості (знак зазначеного комітету проставляється, зокрема, на етикетках консервованих овочів та фруктів) та інші. Таким чином, знак для товарів є своєрідною візитною карткою нашого вітчизняного товаровиробника.

Попри постійне вдосконалення процедури надання прав на об’єкти права інтелектуальної власності, у своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни привертають увагу, що в конкретних випадках вони не завжди можуть зареєструвати свої особисті права на результати інтелектуальної і творчої діяльності.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернувся гр. Г.Приходько, мешканець Чугуївського району Харківської області, агроном за фахом, з проханням допомогти захистити його право на раціоналізаторські пропозиції, які були розроблені автором ще 10 років тому та спрямовані на збільшення врожайності наших українських ланів без будь-яких додаткових витрат. Але, як зазначає заявник, наукова технічна Рада відхилила ці пропозиції. Та через деякий час автору вдалося довести корисність своїх пропозицій, і Українська академія аграрних наук запропонувала вченим Інституту рослинництва ім.В.Я.Юр’єва включити раціоналізаторські пропозиції Г.Приходька до рекомендацій по обробці ланів та застосування їх у Східному регіоні України. Однак ця проблема саме для автора звернення залишилася нерозв’язаною і свідоцтва про раціоналізаторський винахід він не отримав. Водночас, як пише заявник, одну з його раціоналізаторських пропозицій використав студент – громадянин однієї з країн Африки, який завдяки напрацюванням Г.Приходька отримав вчений ступінь. Інша його раціоналізаторська пропозиція, вже втілена у науково обгрунтовану систему землеробства Харківської області, також була використана вченими, але до колективу авторів його включено не було. З таким підходом до права автора на захист інтелектуальної власності погодитися не можна.

Наступний приклад. Цивільним законодавством України передбачено право автора на відкриття. Автор відкриття має право вимагати визнання його авторства і пріоритету у відкритті, що засвідчується дипломом. Але при реалізації цього положення виникають труднощі.

Так, до Уповноваженого з прав людини звернувся гр. Б.І.Попович, мешканець с.Тяпче Долинського району Івано-Франківської області. Близько 20 років він досліджує життєдіяльність видів бджіл, яких розводять пасічники на території України, і вважає, що у результаті своїх досліджень зробив певне відкриття. Заявник неодноразово намагався опублікувати свої наробки та дослідження у провідних наукових вітчизняних виданнях з метою їх оприлюднення, а разом з цим і визнання його авторства, але з незрозумілих для автора причин у цьому йому було відмовлено. Звернутися до Уповноваженого з прав людини змусило автора побоювання, що його відкриття може присвоїти інший науковець, оскільки докладні матеріали про свої дослідження заявник надсилав на адреси редакцій наукових журналів та наукових установ.

За дорученням Уповноваженого з прав людини та згідно з п.3 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звернення гр. Б.Поповича було надіслано за належністю на розгляд Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України з проханням розглянути його та в межах чинного законодавства вирішити порушене питання по суті. Держдепартамент доручив розглянути зазначене звернення фахівцям Українського інституту промислової власності. Урешті-решт Держдепартамент інтелектуальної власності повідомив Уповноваженого з прав людини, що спеціального законодавства щодо реєстрації відкриттів в Україні немає і відповідно до ст.42 Закону України “Про власність” відносини щодо створення і використання об’єктів права інтелектуальної власності, в тому числі відкриттів, регулюються Цивільним кодексом України.

На думку Уповноваженого з прав людини, проблема реєстрації права на інтелектуальну власність, зокрема відкриттів, має бути всебічно вивчена Державним департаментом інтелектуальної власності з метою запобігання порушенням прав громадян, оскільки ця неврегульованість зумовлює втрату важливих потенціалів для економічного та технічного розвитку держави, зміцнення її позицій на світовому ринку.

Судовий захист прав у сфері інтелектуальної власності. Як вже наголошувалося, державна система правової охорони інтелектуальної власності включає широкий спектр механізмів щодо забезпечення авторського права особи. Так, у разі його порушення чинне законодавство надає право цим особам захищати свої авторські права у суді. Державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо у судовому порядку не буде доведено інше. Зареєстровані матеріали, що зберігаються протягом строку дії авторського права, можуть бути доказом авторського права, і у разі необхідності можуть бути надані суду.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст.51) за незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення права на об’єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом, передбачено накладення штрафу з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.

За інформацією Держдепартаменту інтелектуальної власності, у 2000 р. розглядалося 86 справ, порушених судом стосовно об’єктів інтелектуальної власності. Серед загальної кількості справ, порушених судами у 2001 р., стосовно таких об’єктів права промислової власності, як знаки для товарів і послуг, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, Державний департамент інтелектуальної власності брав участь у розгляді 32 з них.

Найбільш поширеними підставами для звернень до суду були вимоги про визнання недійсними свідоцтв України на знаки для товарів і послуг в разі невідповідності зареєстрованого знака умовам надання правової охорони, а саме: поширення на зареєстровані знаки підстав для відмови у наданні правової охорони, встановлені п.3 ст.6 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Це, зокрема, стосувалося знаків тотожних або схожих настільки, що їх можна сплутати зі знаками, які були раніше зареєстровані чи заявлені на реєстрацію, з фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні, і найменуваннями місць походження тощо.

Менш поширеними підставами для звернень до суду були вимоги про визнання недійсними свідоцтв України на знаки для товарів і послуг через застосування на зареєстровані знаки підстав для відмови у наданні правової охорони, встановлені п.2, 5 ст.6 зазначеного закону, а також у зв’язку з порушенням порядку реєстрації знаків. Прикладом цього є знаки загальновживані, такі як позначення товарів і послуг певного виду, що вказують на вид, якість, кількість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, а також – оманливі або такі, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар чи надає послугу, загальновживаними символами і термінами, промисловими зразками, права на які належать в Україні іншим особам. Слід зазначити тут і назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх фрагменти, прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб, які використовувалися без згоди власників авторського права або їх правонаступників.

У 2000 р. у країні було розглянуто 128 конфліктних справ з публічного виконання, використання творів у телерадіопрограмах, видання творів, у тому числі 22 судові справи. У 2001 р. у претензійному та судовому порядку було розглянуто 42 справи про стягнення авторської винагороди з користувачів на суму понад 300 тис. грн.

Уповноважений вважає, що у процесі захисту авторських прав важлива  роль належить Державному департаменту інтелектуальної власності. Так, з метою захисту авторських і суміжних прав зазначений державний орган представляв інтереси авторів у судах при розгляді спорів щодо неправомірного використання творів науки, літератури і мистецтва чи фонограм, отримання авторської винагороди і сум за відшкодування збитків. Майже всі судові справи із захисту прав авторів, у яких брав участь Держдепартамент, були пов’язані з використанням творів без укладання договору з автором.

Набув поширення і такий шлях вирішення спорів, як укладання мирової угоди, згідно з якою відповідач бере на себе зобов’язання укласти договір купівлі-продажу примірників фонограм, виключні майнові суміжні права на відтворення і розповсюдження яких належать позивачу.

Позитивним кроком стало також створення в Україні за участю Державного департаменту інтелектуальної власності Консультативної ради, до складу якої увійшли представники всіх творчих спілок України та відомі творчі діячі України, оскільки її діяльність сприяє становленню в Україні цивілізованого ринку об’єктів авторського права і суміжних прав шляхом виключно правомірного використання усіх видів творів, виконань, програм мовлення, фонограм на основі угод з особами, яким належать авторські та суміжні права, та на основі ліцензійних угод з користувачами творів і об’єктів суміжних прав, неухильного дотримання чинного законодавства, пов’язаного із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, розробки пропозицій щодо формування державної політики у сфері авторського права та суміжних прав, розробки пропозицій, пов’язаних з удосконаленням законодавства України у сфері авторського права і суміжних прав.

Реалізація авторських прав та їх захист. Значну роль у захисті авторських прав в Україні відіграє прийняте ще у 1995 р. рішення про державну реєстрацію прав авторів та осіб, які володіють цим правом. Така реєстрація здійснюється згідно із Законом України “Про авторське право і суміжні права” та постановою Кабінету Міністрів України №1756 від 27 грудня 2001 р. “Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір”. Державну реєстрацію прав автора та виключної правомочності особи на твори науки, літератури і мистецтва можна вважати феноменом, тому що її запроваджено в єдиній з усіх країн СНД – нових незалежних держав колишнього Союзу РСР – в Україні.

У 2000 р. оформлено і видано 1151 свідоцтво про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва, а також оформлено і видано 215 свідоцтв про реєстрацію виключної правомочності особи на наукові праці, твори літератури і мистецтва.

З метою подальшого вдосконалення законодавства з цих питань прийнято нову редакцію Закону України “Про авторське право і суміжні права”від 11 липня 2001 р.

Нова редакція закону передбачає здійснення контролю за використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, моніторингу за дотриманням національного законодавства і міжнародних договорів у цій сфері. Новими є також положення, що передбачають захист таких творів, як комп’ютерні програми, бази даних, відеограми, а також положення, що дають визначення термінів: “виробник відеограми”, “продюсер аудіовізуальних творів”, “контрафактний примірник твору”. Згідно з п.5 ст.11 закону суб’єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського права) на оприлюднений чи неоприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у будь-який час протягом строку охорони авторського права може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

Зазначеним законом також наданий захист прав суб’єктів авторського права і суміжних прав в Україні з урахуванням вимог Угоди з торгівельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) є однією з основних вимог щодо членства України в Світовій організації торгівлі (СОТ).

Після прийняття закону здійснювалися реєстрації прав автора на твір, виключної правомочності особи на твір, договорів, які стосуються права автора на твір, факту і дати опублікування твору. За станом на 1 січня 2002 р. здійснено 6234 таких реєстрацій, у тому числі 5114 реєстрацій прав автора на твір, 1066 реєстрацій виключної правомочності особи на твір, 53 реєстрації договорів, що стосуються права автора на твір, і лише одна реєстрація факту і дати опублікування твору.

З метою забезпечення авторського права в державі активно і цілеспрямовано впроваджується комплекс заходів щодо протидії нелегальному виготовленню і розповсюдженню контрафактної продукції. Позитивним явищем щодо захисту інтелектуальної власності в Україні стало виконання українсько-американської програми спільних дій у боротьбі з піратським виробництвом оптичних носіїв інформації. Так, відповідно до Закону України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм” від 23 березня 2000 р. встановлено нові норми регулювання виробництва цієї продукції через запровадження жорсткої системи маркування кожного примірника аудіовізуальних творів та фонограм, а також ведення Єдиного реєстру одержувачів контрольних марок. Внаслідок цього підприємства-виробники оптичних носіїв інформації змушені були перейти на виробництво лише легальної продукції.

Отже, на всіх засобах виробництва CD сьогодні встановлений моніторинг за основними видами діяльності вищезазначених заводів, що є одним із заходів державних гарантій захисту авторських прав, а також захисту прав та інтересів осіб, які займаються розповсюдженням примірників аудіовізуальних творів і фонограм, та споживачів. Здійснюється контроль за використанням матриць і форм для виготовлення фонограм та полікарбонату, який є сировиною для виготовлення оптичних носіїв інформації. Перевіряються підприємства–виробники оптичних носіїв інформації щодо дотримання ними норм законів України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм”, “Про авторське право та суміжні права”, а також податкового, митного законодавства, інших законодавчих актів, що регулюють підприємницьку діяльність.

Верховна Рада України 20 вересня 2001 р. прийняла закони “Про приєднання України до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення”, “Про приєднання України до Договору Всесвітньої оранізації інтелектуальної власності про авторське право”, “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми”. Приєднання до цих міжнародних договорів дасть змогу здійснювати охорону прав українських та іноземних виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення на основі взаємності, вдосконалити охорону прав на літературні твори та твори, що прирівнені до них, такі як комп’ютерні програми та бази даних.

Уповноважений з прав людини вважає, що Україна має й надалі активно контролювати розвиток відносин, спрямованих на захист права інтелектуальної власності. Однією з найголовніших проблем, яка потребує постійної уваги з боку держави, є створення в Україні цивілізованого ринку інтелектуальної власності, основою якого є надання власникам надійних гарантій захисту їх права на результати інтелектуальної, творчої діяльності.