Головне меню  >>     

   2. ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ НА МИРНІ ЗБОРИ,  МІТИНГИ ТА ДЕМОНСТРАЦІЇЇ

Стаття 39 Конституції України проголошує, що громадяни мають пра­во збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Водночас Основний Закон держави передбачає, що обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Уповноважений вважає за необхідне наголосити, що попри те що Конституція України діє понад п’ять років, відповідні закони, які регламентували б реалізацію цих прав і порядок сповіщення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, до цього часу не прийняті. Основним нормативно-правовим актом, що врегульовує ці відносини, досі залишається Указ Президії Верховної Ради Української РСР “Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій” від 3 серпня 1988 р.

Київська міська рада 24 червня 1999 р. прийняла рішення “Про визначення порядку організації і проведення недержавних масових громадських заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру”. Так було зроблено спробу заповнити відповідні законодавчі прогалини. Попри те що деякі питання є неврегульованими, кияни мають досить широкі можливості для реалізації конституційних прав, передбачених ст.39 Конституції України, за умови чіткого дотримання діючих нормативно-правових актів. Останнє було особливо актуальним при проведенні святкових заходів 9 березня 2001 р. у Києві.

Забезпечення прав і свобод громадян України на мирні збори, мітинги та демонстрації у цьому підрозділі Доповіді дається на прикладі подій, які мали місце 9 березня 2001 р. у м.Києві, адже вони охоплюють широкий спектр проблем дотримання прав і свобод людини, зокрема, стан законодавства у цій сфері, практику його застосування в умовах соціально-політичного конфлікту у суспільстві, дії та бездіяльність посадових і службових осіб щодо забезпечення конституційних прав громадян.

9 березня 2001 р. Уповноваженим з прав людини було відкритого за власною ініціативою провадження відповідно до п.3 ст.16 та п.1 частини третьої ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. У ході провадження використовувалися матеріали державних та правоохоронних органів, засобів масової інформації, а також звернення окремих народних депутатів України третього (чотирнадцятого) скликання, батьків учасників подій, представників різних політичних партій і організацій, які звертались до Уповноваженого з прав людини з проханням вжити заходів з метою негайного припинення порушень прав та свобод громадян, затриманих правоохоронними органами під час названих подій. Перевірки проводились особисто Уповноваженим та працівниками Секретаріату Уповноваженого з прав людини із залученням керівників МВС України та ГУ МВС України у м.Києві, представників засобів масової інформації та громадськості.

Моніторинг подій 9 березня 2001 р. та їхніх наслідків, незалежний аналіз фактів та зібраних матеріалів, зустрічі як з працівниками правоохоронних органів, посадовими особами, що забезпечували громадський порядок, так і з громадянами, які брали участь у подіях, а також з особами, чиї права, на їхню думку, було порушено, дали змогу Уповноваженому зробити всебічні неупереджені висновки щодо дотримання прав і свобод людини під час зазначених подій та після них.

Як свідчить хроніка подій, 9 березня 2001 р. в Україні широко відзначалася 187-а річниця від дня народження Тараса Шевченка. Цього дня в Києві та інших містах України за традицією покладаються квіти до пам’ятника Великому Кобзареві, проводяться урочисті святкові заходи.

Разом зі звичайними урядовими заходами, такими як покладення квітів вищими посадовими особами держави до пам’ятника Т.Шевченку, взяти участь в урочистостях мали намір представники політичних партій, громадських організацій, деякі народні депутати України, рядові громадяни.

У випадках участі вищих посадових осіб у подібних заходах відповідно до Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” передбачаються режимні заходи та певні обмеження у часі доступу громадян до місця проведення урочистостей.

За інформацією ГУ МВС України у м.Києві, застосування обмежувальних заходів було зумовлене і тим, що в ніч з 8 на 9 березня з телефону, який належить Київському офісу Радіо “Свобода”, надійшов анонімний дзвінок по лінії “02” про мінування пам’ятника Т.Шевченку з метою скоєння терористичного акту. У зв’язку з цим правоохоронними органами заздалегідь було вжито заходів для забезпечення громадського порядку та охорони вищих посадових осіб держави під час урочистостей у парку імені Т.Шевченка.

2–7 березня 2001 р. до Київської міської державної адміністрації звернулися з заявкою Київська міська організація УНП “Собор”, Київська міська організація “ВО Батьківщина”, Патріотична партія України, громадсько-політичне об’єднання “Українська правиця” та ВЧОП “Товариство українських офіцерів”, які повідомили адміністрацію, що 9 березня з 11 до 14-ї години делегації від цих організацій візьмуть участь у мітингу на честь дня народження Т.Шевченка біля пам’ятника Кобзареві, потім у мирній маніфестації пройдуть бульваром Шевченка, вулицею Хрещатик до Європейської площі.

9 березня 2001 р., починаючи з 0.40 і до 9.00 до м.Києва потягами, електричками та приватним транспортом з Вінницької, Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Харківської, Полтавської, Кіровоградської, Київської областей прибули близько 500 громадян, які представляли партії та громадські організації: Соціалістичну, Український народний рух, “Собор”, Всеукраїнське громадське об’єднання “Батьківщина”, “Реформи і порядок”, УНА–УНСО, “Молодь Львівщини за правду”, “Молодь України”,Патріотичну, Республіканську,  громадсько-політичне об’єднання “Українська правиця” та громадський комітет захисту Конституції “За Україну – без Кучми!”. Вони почали збиратися біля пам’ят­ника М.Грушевському та Київського міського будинку вчителя.

О 7 год. 30 хв. здійснили спробу пройти через міліцейський ланцюг до пам’ятника Т.Шевченку 20 громадян, які  були зупинені працівниками органів внутрішніх справ. О 8 год. 15 хв. понад 50 учасників акції у цьому ж місці здійснили аналогічну спробу, застосовуючи металеві стрижні та дерев’яні палиці. У деяких працівників органів внутрішніх справ було вирвано з рук щити та гумові кийки, кільком працівникам ОБМШР “Беркут” ГУ МВС України в Київській області та двом військовослужбовцям в/ч 3030 завдано тілесних ушкоджень, одного з яких було госпіталізовано.

За порушення громадського порядку було затримано дев’ять громадян. П'ять з них доставили до Ленінградського та чотири –  до Дніпровського районних управлінь ГУ МВС України в м.Києві. Стосовно останніх чотирьох осіб складено адміністративні протоколи за ст.173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (дрібне хуліганство) і рішенням начальника Дніпровського районного управління на кожного накладено штраф у розмірі 51 грн.

У цих сутичках отримала тілесні ушкодження і народний депутат України третього скликання Валентина Семенюк.

Президент України Л.Кучма, Прем’єр-міністр України В.Ющенко та інші вищі посадові особи держави о 8 год. 30 хв. поклали квіти до пам’ятни­ка Т.Шевченку. За 20 хв. після їх від’їзду режимні заходи навколо парку імені Т.Шевченка було припинено. Усі бажаючі громадяни отримали можливість безперешкодно підійти до пам’ятника.

О 8 год. 55 хв. студентки Львівського національного університету імені Івана Франка І.Булик та О.Чичеліна скинули з підніжжя пам’ятника кошики з квітами, покладені керівниками держави, за що були затримані і доставлені до Шевченківського райуправління ГУ МВС України у м.Києві, де стосовно них складено адміністративні матеріали за ст.173 КУпАП. На І.Бублик – матеріали направлено для розгляду до суду, а на О.Чичеліну – рішенням начальника райуправління накладено штраф у розмірі 51 грн.

О 10 год. демонстрантами розпочато заходи по святкуванню річниці від дня народження Т.Шевченка. Під час їх проведення висловлювалося невдоволення з приводу затримання міліцією окремих учасників акції. При цьому лунали заклики до опору працівникам міліції, походу до адміністративного будинку ГУ МВС України у м.Києві.

О 10 год. 25 хв. учасники акції колоною загальною кількістю близько 1000 осіб, під прапорами своїх партій з плакатами, основний зміст яких – невдоволення та критика політики влади, від парку імені Т.Шевченка проїжджою частиною вулиці Володимирської, Софійською площею, Володимирським проїздом дісталася до центрального входу Головного управління МВС України у м.Києві з вимогами терміново звільнити затриманих. За рішенням керівництва ГУ МВС України у м.Києві, об 11 год. 15 хв. на Михайлівську площу з Ленінградського райуправління було доставлено й відпущено п’ятьох затриманих демонстрантів.

Від Головного управління МВС України у м.Києві учасники акції проїжджою частиною вулиці Михайлівської, майдану Незалежності, вулиць Хрещатик, Б.Хмельницького та Володимирської повернулися до парку імені Т.Шевченка, де близько 12 год. священнослужителі УПЦ Київського Патріархату відправили молебень, після якого було проведено мітинг за участю близько 3 тис. громадян України. Після закінчення мітингу учасники акції вирушили проїжджою частиною бульвару Шевченка, вулиці Хрещатик, Європейської площі, вулиць М.Грушевського, Шовковичної, Богомольця. В цей час працівниками міліції було відпущено останніх чотирьох затриманих, яких доставлено з Дніпровського райуправління МВС України у м.Києві. О 14 год. 50 хв. колона підійшла до адміністративного будинку Міністерства внутрішніх справ України, де учасники зламали дерев’яний паркан довжиною понад 60 метрів, уламками та дошками від якого, а також сирими яйцями та іншими предметами закидали будівлю приймальні МВС України. Після цього пішою ходою демонстранти продовжили рух вулицями Богомольця, Шовковичною, Лютеранською. О 15 год. колона зупинилася на розі Лютеранської та Банкової, де понад 200 учасників зійшлися з працівниками міліції, що забезпечували охорону громадського порядку на території, прилеглій до будинку Адміністрації Президента України, а саме: розірвали загороджувальні турнікети (вага одного турнікета 60 кг), почали кидати їх на правоохоронців та використовували як таран для прориву ланцюгів міліції. Крім того, застосовували металеві прути, димові шашки, скляні та плас­тикові пляшки із легкозаймистою рідиною, одна з яких загорілася; кидали сирі яйця, картоплю, каміння від розібраної бруківки. Ці дії тривали протягом 30–40 хв.

Нарядами міліції було застосовано спеціальні засоби: сльозогінний газ та гумові кийки.

О 15 год. 40 хв. учасники акції продовжили рух вулицею Лютеранською в напрямку вулиці Хрещатик, де переважна більшість їх розій­шлася. Близько 300 осіб зібралися на розі вулиць Хрещатик і Городецького, де відбувся мітинг, після якого понад 200 демонстрантів рушили Хрещатиком, Бесарабською площею, вулицями Басейною, Ш.Руставелі, В.Василь­ківською та Димитрова до офісу УНА–УНСО, що орендується у приміщенні Української консервативно-республіканської партії (вулиця Димитрова, 6).

В інформації ГУ МВС України в м.Києві від 9 квітня 2001 р., наданій на запит Уповноваженого з прав людини, зазначається: “Враховуючи, що вказані громадяни скоїли правопорушення, яке кваліфікується як масові безпорядки, працівниками міліції в цьому місці було затримано та доставлено до райуправлінь ГУ МВС України в м.Києві 118 осіб”. Крім того, “з метою затримання інших учасників масових безпорядків на вул. Банковій до Київського залізничного вокзалу були направлені працівники оперативних служб та спецпідрозділу “Беркут”. На вокзалі було затримано 86 громадян України.

Безпосередньо на охорону громадського порядку в місцях проведення заходів було залучено 3950 працівників органів внутрішніх справ та 450 військовослужбовців внутрішніх військ МВС України.

9 березня 2001 р. у м.Києві протистояння політичних сил і правоохоронців досягло апогею, а в наступні дні продовжувало ускладнюватися, поширюючись на окремі регіони України, що об’єктивно могло призвести до подальшої напруженості і непередбачуваних наслідків.

Саме на подолання кризової ситуації, зменшення соціально-політичної напруженості, нормалізації обстановки, а головне – на захист і поновлення порушених прав учасників цих подій було спрямовано всі подальші дії Уповноваженого з прав людини в межах відкритого ­провадження.

У відкритих сутичках між опозиційно налаштованими демонстрантами, з одного боку, і працівниками міліції – з другого, а також під час затримання громадян за підозрою в участі у масових безпорядках багатьом з них було заподіяно тілесних ушкоджень, у тому числі тяжких. Зокрема, встановлено, що 56 працівників міліції отримали тілесні ушкодження, з них 31 був госпіталізований у зв’язку із закритими черепно-мозковими травмами, струсами головного мозку, переломами кінцівок та іншими тяжкими ушкодженнями, а іншим надано амбулаторне лікування.

Протягом 10–12 березня 2001 р. Уповноважений з прав людини особисто відвідала потерпілих з обох боків.

Працівники міліції, які перебували на стаціонарному лікуванні у медичних закладах головних управлінь МВС України м.Києва та Київської області, під час бесід відзначали зухвалість та жорстокість дій натовпу з застосуванням засобів, що загрожували здоров'ю і життю багатьох з них.

Так, потерпілий капітан міліції, командир взводу спецпідрозділу “Беркут” ГУ МВС України у Київській області Іван Рожак розповів про те, що демонстранти витягли з шеренги правоохоронців одного з його підлеглих (найменшого зросту). Офіцер кинувся на допомогу. Як у командира взводу при ньому не було навіть гумового кийка. Підлеглого він захистив, проте його самого підхопили металевим гачком, і вся лють натовпу перекинулася на нього. Лежачого били жорстоко, ставали ногами на груди, поклавши на них щит. “Коли мене фактично вбивали, – розповідав потерпілий під час зустрічі з Уповноваженим з прав людини, – думав тільки про свою 11-місячну доньку, на кого залишу її у цьому світі.” (Напередодні цих подій у капітана І.Рожака померла старша дитина).

Працівник міліції К.Тимофеєв, якому було зламано ногу та заподіяно інших тілесних ушкоджень, розповів, що на вулиці Банковій він стояв у першому ряду міліцейського кордону. Мітингуючі кинули на нього турнікет і вдарили по голові металевою трубою. При цьому працівники міліції мали виконувати наказ: тримати оборону, активних дій проти нападників не ­зас­тосовувати.

Працівники міліції В.Воронежський, Д.Малиновський та інші, які забезпечували громадський порядок, пояснили Уповноваженому, що на них нападники кидали каміння з бруківки (одна камінина важить до 4 кг), застосовували металеві гаки, принижували людську гідність, вчиняли інші протиправні дії.

Проведений під час провадження Уповноваженого моніторинг засвідчив, що переважна більшість працівників органів внутрішніх справ, які стояли в оточенні біля пам’ятника Т.Шевченку та на вулиці Банковій, суворо дотримувалася наказу про підтримання громадського порядку, незастосування активних дій, оборонялася від натовпу і сумлінно виконувала свій службовий обов’язок.

Водночас 9 березня 2001 р. працівниками міліції завдано різних тілесних ушкоджень значній кількості громадян України.

За даними ГУ МВС України в м.Києві, 9 березня 2001 р. у столиці правоохоронцями затримано 217 громадян України, з яких 12 відпущено, у тому числі кількох неповнолітніх, 21 особу попереджено, на решту оформлено матеріали про адміністративні правопорушення і притягнуто до адміністративної відповідальності, у тому числі 89 осіб оштрафовано, а іншим постановами судів визначено адміністративний арешт від 1 до 15 діб.

Це змусило Уповноваженого у процесі свого провадження детально вивчити питання поводження працівників міліції, зокрема, під час затримання громадян, а також з’ясувати причини масового застосування такого заходу, як адміністративний арешт.

Перевірки Уповноваженого засвідчили, що після припинення сутичок, під час затримання громадян за підозрою у співучасті у масових безпорядках, правоохоронцями допускалось перевищення службових повноважень, зокрема біля станції метро “Республіканський стадіон” та на залізничному вокзалі. Не вислухавши пояснень затриманих, їх примушували лягати обличчям на мокрий брудний асфальт, застосовували гумові кийки, завдавали побоїв, хоч для цього не було підстав, тому що затримані, як правило, не чинили опору. Безпідставно була затримана значна кількість громадян, у тому числі, які не мали ніякого відношення до подій, що відбулися біля пам’ятника Т.Шевченку та на вулиці Банковій. Працівники правоохоронних органів своїми протиправними діями порушили конституційні права громадян на недоторканність, повагу до честі і гідності, а також ст.3 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р., якими проголошено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Підтвердженням цього стали численні скарги громадян до Уповноваженого. Так, у своєму листі до Уповноваженого з прав людини гр. Ю.Матвійчук засвідчує, що коли він 9 березня близько 18 год. підходив до станції метро “Республіканський стадіон”, на нього та на інших громадян “напали люди в цивільному, озброєні міліцейськими кийками. Нас збили з ніг і почали жорстоко бити по спині, ногах та голові. Я отримав численні удари. Мене поклали на асфальт, обличчям донизу. Коли я підвів голову, щоб подивитися, в чому річ, тієї ж миті відчув різкий удар по голові кийком. Приблизно через 10–15 хв. під’їхав автобус з працівниками спецпідрозділу “Беркут”. Заломивши нам руки і б’ючи, нас поволокли до автобуса... Там нас усіх скинули штабелями, один на одного. Я опинився на самому низу, на мені лежало декілька людей. Всю дорогу до міліцейського відділення нас продовжували жорстоко бити”. У райуправлінні МВС на Ю.Матвійчука було оформлено матеріали про дрібне хуліганство, яке виражалося в тому, що він начебто “голосно і нецензурно лаявся, не реагував на зауваження”. Рішенням Московського районного суду його було притягнуто до адмінарешту на 15 діб. Пізніше, за поданням Уповноваженого, його буде виправдано і звільнено.

Про безпідставність затримання громадян свідчить також те, що після затримання та доставлення до райуправлінь ГУ МВС України в м.Києві більш як 50 осіб було звільнено і попереджено та виправдано рішеннями Київського міського суду, 18 осіб судами було піддано арештам до однієї–двох діб, тобто до фактично відбутого строку затримання.

Значна кількість затриманих громадян отримала тілесні ушкодження. З них п’ять осіб – В.Головатого, М.Ляховича, Д.Андрюсенка, А.Іщенка, Б.Данчина – було доставлено до Київської клінічної лікарні швидкої допомоги із закритими черепно-мозковими травмами, забиттям м’яких тканин та іншими тілесними ушкодженнями. Уповноважений з прав людини особисто відвідала всіх постраждалих  громадян у лікарні. Вони повідомили, що отримали травми внаслідок застосування щодо них правоохоронцями фізичних дій. В ізольованому, спеціально обладнаному металевими гратами та дверима приміщенні цієї лікарні, під охороною озброєного працівника міліції перебували затримані А.Іщенко і Б.Данчин з діагнозом “закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, численні забої м’яких тканин”. Після втручання Уповноваженого їх було переведено до звичайної палати лікарні. За інформацією керівництва ГУ МВС України, обох пізніше звільнено без притягнення до відповідальності.

В.Головатий, вчитель з м.Волочиська Хмельницької області, який перебував у клінічній лікарні з діагнозом “закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку”, розповів Уповноваженому, що двадцять років викладав у середній школі, але був змушений залишити роботу за фахом, тому що на його низьку зарплатню неможливо утримувати дружину і неповнолітнього сина, влаштувався у м.Києві будівельником. 9 березня був разом зі своїм земляком Р.Крицьким на Республіканському стадіоні, де їх і затримали працівники міліції. Почувши від затриманих українську мову, правоохоронці вилили В. Головатому на голову залишки пива, а потім міцними ударами обох їх збили на землю і наказали не підводити голови. На прохання пояснити, в чому річ, жорстоко били кийками і ногами. Бити продовжували і в автобусі. Тільки згодом, у райвідділі, В.Головатому вдалось довести, що ні біля пам’ятника Т.Шевченку він не був, ні до якої політичної партії не належить, і, крім всього, дуже хворий після недавньої операції.

По-іншому склалась доля його земляка. На затриманого та побитого Р.Крицького у Московському райуправлінні ГУ МВС України, попри його категоричні заперечення про причетність до подій 9 березня, відсутність будь-яких доказів вчинення ним протиправних дій, було складено матеріали про адміністративне правопорушення за ознаками ст.173 КУпАП  і постановою Московського районного суду м.Києва від 20 березня 2001 р. притягнуто до адміністративної відповідальності строком на 15 діб. Цю постанову за поданням Уповноваженого пізніше було скасовано Київським міським судом, Р.Крицького звільнено з-під арешту.

13 березня 2001 р. Уповноважений особисто зустрілася у кімнаті затриманих Московського райуправління ГУ МВС України у м.Києві з сімома затриманими та ознайомилась з умовами їх тримання. Зокрема, студенти вузів В.Тищенко і В.Гаращенко пояснили, що приїхали до Києва уперше, хуліганських чи інших протиправних дій не вчиняли. Усі затримані заявили про ненадання їм харчування, порушення права на захист, неповідомлення рідним про місце їхнього перебування тощо.

Цього ж дня, вивчаючи стан дотримання конституційних прав затриманих, Уповноважений відвідала спецприймальник-розподільник ГУ МВС України у м.Києві, де утримувалися адміністративно засуджені у зв’язку з подіями 9 березня – 81 особа. Було виявлено масові порушення прав затриманих.

Зокрема, всупереч Положенню про спеціальний приймальник при органах внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту, погодженому з Генеральною прокуратурою, Верховним Судом, Міністерством охорони здоров’я України, затвердженому наказом МВС України від 17 вересня 1992 р., не було забезпечено індивідуальних спальних місць, не видано матраців, подушок, ковдр, постільної білизни, рушників. Усі затримані були змушені перебувати на голих дошках. Гаряча їжа надавалася лише двічі на день. Приміщення, де утримувалися адміністративно засуджені, мали неохайний вигляд, не побілені, освітлення та вентиляція в них вкрай незадовільні. Вікна камер надто заґратовані, туалети не відгороджені.

Після втручання Уповноваженого у ситуацію, що склалася, затриманим було видано матраци, постільну білизну тощо. Крім того, Уповноважений вирішила з керівництвом спецприймальника питання прийому передач від рідних і близьких для адмінзасуджених. Зокрема, негайно було прийнято передачу з продуктами харчування та предметами особистої гігієни для учениці 11 класу однієї з київських шкіл Валентини Єсіної.

Затримані заявили про брутальні порушення їхніх прав. Так, під час зустрічі з Дмитром Шурхалом, журналістом львівської газети “Поступ”, у Київському спецприймальнику-розподільнику, де він відбував адміністративне покарання, призначене йому судом Харківського району м.Києва, з'ясувалися такі обставини. Працівники правоохоронних органів схопили його 9 березня на залізничному вокзалі столиці, куди він прибув після отримання інформації, що міліція на ескалаторі метро затримала львівських студентів – учасників зборів громадського комітету “За правду!”, зокрема, і за те, що мали на одязі значки свого комітету чи жовто-блакитні хустинки. Коли журналіст спробував звернутися за поясненнями до представників правоохоронних органів, у нього забрали посвідчення журналіста, скрутили руки, поводилися вкрай грубо. Разом з групою затриманих молодих людей зі Львова його завезли до Харківського райвідділу міліції столиці і замкнули в камері досудового тримання, де він провів добу без їжі. Зі слів затриманих, працівники міліції зазначеного райуправління поводилися з ними грубо, принижували їхню гідність. Працівники Харківського райуправління МВС України в м.Києві оформили  на нього матеріали про дрібне хуліганство, з яких вбачалося, що він “голосно нецензурно лаявся” на привокзальній площі м.Києва, “на зауваження громадян не реагував”. Суддя Харківського районного суду застосувала до нього адміністративний арешт строком на 15 діб.

У ході проведеного Уповноваженим моніторингу встановлено, що органи міліції та суди припустилися порушень норм частини першої та другої ст.29 Конституції України і ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини щодо недоторканності і тримання під вартою не інакше, ніж за вмотивованим рішенням, права негайно постати перед суддею та  на судовий розгляд справи впродовж розумного строку або звільнення до початку судового розгляду. Розумні строки судового розгляду справ щодо звинувачення у “дрібному хуліганстві”, встановлені частиною другою ст.277 КУпАП, – одна доба. На підставі норм українського законодавства, зокрема ч.1 ст. 263 КУпАП, громадяни, котрі звинувачуються у такому правопорушенні, можуть тимчасово утримуватись не більше трьох годин з метою встановлення інформації щодо них і оформлення протоколу обвинувачення для передачі органу, який має право притягувати до відповідальності. Якщо через три години органи внутрішніх справ не можуть передати матеріал до суду, то людина має бути звільнена, а матеріали слід надати до суду у загальному порядку і розглянути впродовж однієї доби. Але майже до жодної особи, затриманої у зв’язку з подіями 9 березня 2001 р. у м.Києві, це положення не було дотримане. Лише у деяких випадках матеріали направлялись до суду через добу, а переважно –  через дві–три доби. Таким чином, фактично мало місце безпідставне позбавлення людей волі упродовж кількох діб.

У ході провадження Уповноваженого з прав людини було виявлено, що порушено також норми частини першої ст.29 Конституції України, ч.3 ст.5, ч.3 ст.6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини і ст.256 та ст.274 КУпАП щодо права заарештованого бути негайно поінформованим зрозумілою для нього мовою про підстави і мотиви затримання, а також порушено право затриманих на інформування родичів або інших близь­ких осіб про своє затримання, що передбачено частиною шостою ст.29 Конституції України. Інформація батькам та родичам про затриманих не надавалась упродовж трьох–п’яти діб.

На підставі здійсненого аналізу дотримання чинного законодавства при затриманні громадян Уповноваженим з прав людини зроблено висновок про масові та грубі порушення конституційних прав громадян, зокрема на презумпцію невинуватості та недоторканність.

Питання про серйозні недоліки в організації охорони громадського порядку в м.Києві та при затриманні осіб, підозрюваних у причетності до подій 9 березня 2001 р. у м.Києві, що призвело до грубих порушень законності, було розглянуте на засіданні колегії ГУ МВС у м.Києві та у Міністерстві внутрішніх справ України. Як повідомив на запит Уповноваженого з прав людини перший заступник міністра внутрішніх справ М.Джига, наказом від 4 квітня 2001 р. притягнуто до дисциплінарної відповідальності 9 керівників апарату ГУ МВС України у м.Києві та 11 працівників районних управлінь внутрішніх справ. Таким чином, МВС України визнало, що 9 березня 2001 р. порушення законності  справді мали місце, і вжило ряд організаційних та практичних заходів.

Перевірка, проведена під час провадження, повністю підтвердила обгрунтованість висновку, зробленого Уповноваженим у Першій щорічній доповіді, щодо серйозних недоліків в організації судового захисту конституційних прав громадян в Україні. На жаль, судді, що розглядали заведені без будь-якого обґрунтування працівниками міліції справи про адміністративне правопорушення, фактично не проводили ніякого судового дослідження наданих їм матеріалів, а лише “штампували” постанови про винність ­затриманих.

Тому Уповноважений відгукнулася на численні звернення громадян, серед яких – звернення 25 студентів з різних областей України, яких було затримано на центральному залізничному вокзалі м.Києва, та на звернення народних депутатів України про факти безпідставних затримань і притягнення громадян до адміністративної відповідальності та терміново з’ясувала фактичні обставини затримань. З більшості вказаних справ випливає, що затримані протиправних дій не вчиняли, громадський порядок не порушували, а отже, їх було затримано без достатніх підстав.

У зв'язку з брутальним порушенням конституційних прав громадян України та відповідно до п.10 ст.13, частини третьої ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” Уповноважений 13 березня 2001 р. внесла подання голові Київського міського суду Г.Зубцю про скасування постанов Подільського, Харківського, Дніпровського, Шевченківського, Залізничного, Старокиївського та Московського районних судів м.Києва від  9 березня 2001 р. (всього стосовно 31 ­особи).

У поданні Уповноваженого з прав людини зазначається, що суддями районних судів м.Києва при розгляді справ про притягнення громадян України до адміністративної відповідальності у зв'язку з подіями 9 березня порушено ст.29, 59 Конституції України та ст. 271 КУпАП щодо права на правову допомогу. Оскаржити рішення суду заарештовані не мали можливості, оскільки постанови про притягнення їх до адміністративної відповідальності на руки не видавалися, право на захист їм не роз’яснювалося, захисники в судовому процесі у переважній більшості випадків участі не брали, крім Ленінградського районного суду, де за наполяганням народних депутатів України В.Шишкіна та Ю.Кармазіна кілька справ розглянуто за участю адвокатів. Цим було також порушено ст.32 Конституції України, яка “гарантує кожному судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе”, а також п. 7 ст. 129 Конституції України щодо гласності судового процесу, та ст. 17 Закону України “Про судоустрій України”, адже судові процеси відбувалися у більшості випадків у приміщеннях режимних установ – районних управлінь міліції м.Києва.

Крім цього Уповноваженим було з’ясовано, що затримані протягом двох діб фактично не мали можливості отримати харчування, їм не було надано можливості повідомити рідних та близьких про своє місце перебування.

Уповноваженим було виявлено, що судами допущено порушення ст.32 КУпАП, яка забороняє застосовувати адміністративний арешт до осіб, яким ще не виповнилося 18 років. Проте судами було заарештовано трьох таких осіб: Я.Олендара з м.Тернополя, який народився 25 травня 1983 р. (7 діб арешту); В.Тимківа з Івано-Франківської області, який народився 8 січня 1984 р. (15 діб арешту); Ю.Сілецького зі Львова, який народився 30 квітня 1983 р. (одна доба арешту).

Вивчивши подання Уповноваженого та матеріали справ, голова Київського міського суду повністю погодився з наведеними у поданні висновками Уповноваженого.

Так, вивчивши справу про притягнення до адміністративної відповідальності журналіста Д.Шурхала, про затримання якого на залізничному вокзалі вже йшлося, голова Київського міського суду зазначив, що відповідно до вимог ст.245, 280, 283 КУпАП обставини правопорушення у адміністративній справі мають бути з’ясовані всебічно, повно і об’єк­тивно. Але суддя Харківського районного суду м.Києва у постанові не навів пояснення щодо притягнення до відповідальності особи, яка заперечувала вчинення правопорушення і не вказав, якими конкретно доказами доведено його вину, чим спростовуються доводи про невинуватість. Крім того, суддя при розгляді справи не звернув уваги на те, що у протоколі про адміністративне правопорушення не вказано ім’я та по батькові особи, яка склала протокол. В адміністративних матеріалах немає ніяких даних про громадян, на адресу яких, як це зазначено у протоколі про адміністративне правопорушення, Д.Шурхало висловлювався нецензурною лайкою і не реагував на їхні зауваження. Суддею не було викликано й заслухано свідків. З постанови судді вбачається, що затриманий журналіст висловлювався нецензурною лайкою у громадському місці, хоча згідно з рапортом працівника міліції він просто висловлювався брутальною лайкою, за яку адміністративна відповідальність не встановлена. Було також порушене його право на захист і ознайомлення з мате­ріалами справи. Визнавши Д.Шурхала винуватим в адміністративному правопорушенні, суддя всупереч вимогам ст.32, 173 КУпАП взагалі не мотивував прийняте рішення і призначив йому арешт на 15 діб. З огляду на зазначені грубі порушення міський суд скасував це рішення як ­безпідставне.

Інший приклад. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, допущене В.Єсіною, суддя Московського районного суду м.Києва, формально взявши за основу обвинувачення складений працівниками Московського райуправління ГУ МВС України в м.Києві протокол, визнав її винною у скоєнні дрібного хуліганства і визначив 10 діб адміністративного арешту. Згідно з постановою суду В.Єсіна 9 березня 2001 р. о 18 год., перебуваючи на вулиці Димитрова в м.Києві, “голосно висловлювалася нецензурною лайкою і не реагувала на зауваження”. На порушення вимог ст.245, 280, 283, 251, 252 КУпАП про всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи суддя у постанові не навів жодних доказів її вини, змісту її пояснень, не дав оцінки її запереченням проти обвинувачення, а також тому, що працівник міліції виступає як свідок і автор протоколу про дрібне хуліганство в одній особі, до того ж ніде не наведено його ім’я та по батькові. У документах не зазначено, що дівчина висловлювалася нецензурною лайкою саме у громадському місці та не вказано, яким громадянам вона заважала. У протоколі про дрібне хуліганство її пояснення сфальсифіковано. При призначенні адміністративного стягнення у вигляді арешту на 10 діб всупереч ст.32, 33, 173 КУпАП таке рішення не вмотивоване, хоча адміністративний арешт призначається у виняткових випадках, а саме: якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування інших засобів (штраф, попередження) визнано недостатнім. Зокрема, суддя не врахував особи В.Єсіної, якій тільки виповнилося 18 років, вона навчається у середній школі, має постійне місце проживання у м.Києві і раніше правопорушень не вчиняла.

З огляду на порушення закону, допущені суддею Московського районного суду, голова Київського міського суду 15 березня скасував це рішення.

Так само, не зібравши жодних доказів вини Г.Тищенка (який згідно зі складеним протоколом про дрібне хуліганство та постановою судді Московського суду 9 березня 2001 р. о 18 год. на вулиці Червоноармійській “голосно висловлювався нецензурною лайкою, на зауваження не реагував”), не навівши його пояснень і не давши ніякої оцінки запереченням вини, районний суд притягнув його до адміністративної відповідальності строком на 10 діб арешту. Суддя, розглядаючи справу, не звернув уваги навіть на те, що два працівники міліції, які склали рапорти про правопорушення Г.Тищенка, підготували аналогічні рапорти про затримання у той же самий час О.Матвійчука, який теж нібито “голосно висловлювався нецензурною лайкою”, але зовсім в іншому місці.

Згідно з висновками Київського міського суду, зробленими за поданням Уповноваженого з прав людини з приводу справ про адміністративну відповідальність інших громадян, грубі порушення чинного законодавства допущені також суддями Подільського, Дніпровського, Шевченківського, Старокиївського та інших судів.

Треба віддати належне Київському міському суду, який проявив принциповість і по кожній справі, про яку йшлося у поданні Уповноваженого з прав людини, ухвалив рішення. Відповідно до цих рішень скасовано постанови ра­йонних судів стосовно 18 осіб, звільнено у зв’язку із закінченням строку арешту 13 осіб.

Отримавши судові рішення, Уповноважений негайно виїхала до спецприймальника-розподільника і особисто взяла участь у звільненні заарештованої молоді. Деяким з них було надано кошти на дорогу, а окремих працівники інституції Уповноваженого влаштували у себе вдома на ніч.

Уповноважений вважає, що в Україні було створено важливий правовий прецедент. Київський міський суд, керуючись принципами верховенства права і поваги до конституційних прав громадян, проявивши фаховість і піднявшись над корпоративними інтересами, вперше в історії України за поданням Уповноваженого з прав людини скасував незаконні постанови про адміністративні арешти семи районних судів м.Києва.

Уповноважений вважає за необхідне наголосити, що це була не тільки перемога справедливості, а й крок  до поновлення довіри громадян України до судових органів. Одразу після цього студенти з м.Львова зателефонували Уповноваженому й повідомили, що припиняють акції протесту і відміняють піший хід на Київ. Подібну позицію зайняли студенти в інших містах України, зокрема в Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську, Харкові, де також планувались масові акції протесту з приєднанням до вимог львівських студентів.

Проте, проводячи перевірку в ході провадження, зустрічаючись з народними депутатами України, керівниками державних установ, потер­пілими, лідерами політичних партій, Уповноважений переконалася, що напруженість у суспільстві залишалася високою. Взаємна недовіра влади та опозиційно налаштованих до неї політичних сил, протистояння владі на певних рівнях не зменшувалися.

Маючи за мету стабілізацію соціально-політичної ситуації в суспільстві, через налагодження діалогу між представниками опозиції та владою, Уповноважений з прав людини запропонувала генералу міліції Миколі Джизі, який на той час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ України, разом з нею відвідати у лікарні народного депутата України, матір двох дітей Валентину Семенюк, яка під час сутичок 9 березня біля пам’ят­ника Т.Шевченку отримала удари гумовим кийком по голові і перебувала на лікуванні з діагнозом “струс головного мозку”.

Треба віддати належне генералу М.Джизі, попри різні сумніви, він погодився з пропозицією Уповноваженого з прав людини. Важливо, що цей крок було здійснено у найбільш критичні для нашого суспільства дні, коли ще буквально кровоточили рани потерпілих з обох боків, а сус­пільство кипіло гнівом з приводу жахливих подій, спостерігаючи за ними по телебаченню. У присутності Уповноваженого під час зустрічі у палаті лікарні генерал М.Джига від імені працівників органів внутрішніх справ висловив народному депутату В.Семенюк жаль з приводу того, що сталося, і на знак примирення вручив їй букет білих троянд. Відбувся конструктивний діалог. Ввечері того ж дня зустріч було показано більшістю каналів телебачення, зокрема “1+1”, “СТБ”, “Інтер”, “ICTV” та іншими. Ця знакова подія послугувала добрим підгрунтям для зупинення протистояння, адже по обидві сторони були сини і доньки України. Уповноважений вважає, що саме діалог у Феофанії стане добрим прикладом виходу зі складних ситуацій.

З огляду на те що у зв’язку з подіями 9 березня слідчим управлінням Служби безпеки України того дня було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною першою ст.71 Кримінального кодексу України (масові безпорядки), а Генеральною прокуратурою України заарештовано 14 осіб, підозрюваних у організації та активній участі в масових безпорядках, Уповноважений відповідно до п.8 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” відвідала слідчий ізолятор СБУ. Було ретельно вивчено особові справи заарештованих, документи про їх медичне обстеження, умови тримання, реальні можливості медичної допомоги, після чого безпосередньо в камерах протягом 13 годин відбулися зустрічі й бесіди Уповноваженого з усіма заарешто­ваними. Вони просили передати їм одяг, телевізори, влаштувати побачення з рідними. Усі клопотання на вимогу Уповноваженого було задоволено.

Умови тримання заарештованих у СІЗО СБУ порівняно з умовами в аналогічних установах України дещо кращі. Для потреб цієї установи кошти виділяються у повному обсязі. Так, на триразове харчування щодоби на кожного заарештованого виділяється 5 грн. (в ізоляторах Державного департаменту з питань виконання покарань – у середньому по 1 грн.), калорійність відповідає рекомендаціям МОЗ. Для медслужби ізолятора кошти виділяються залежно від потреби. За необхідності проводиться обстеження у медичних закладах м.Києва в умовах стаціонару, залучаються відповідні фахівці. Наявність у камерах свіжого повітря, освітлення, рівень гігієни та інше наближаються до європейських стандартів. Для потреб заарештованих передплачується сім найменувань газет, є бібліотека на 150 тис. примірників книжок та журналів, усі камери обладнані радіомережею, дозволено користуватися телевізорами.

Водночас після вивчення особових справ, медичної документації, спілкування із заарештованими та лікарем санчастини в Уповноваженого виникло занепокоєння станом здоров’я деяких з них.

Так, один з заарештованих повідомив, що свого часу його було увіль­нено від військової служби у зв’язку з психічним захворюванням.  Інший заарештований тривалий час перебував під наглядом психіатра за місцем проживання. 18 березня 2001 р., намагаючись учинити суїцид, він зубами розірвав собі лівий променезап’ясний суглоб. Ще один заарештований тривалий час був на обліку у психіатра за місцем проживання, намагався покінчити життя самогубством. Четвертий повідомив, що страждає на епілепсію, у 1999 р. переніс нейрохірургічну операцію. З урахуванням цих обставин Уповноважений дійшла висновку про необхідність термінового клопотання щодо зміни декільком заарештованим запобіжного заходу, на не пов’язаний з позбавленням волі.

У зв’язку з тим що поширювалися різні чутки про зникнення багатьох учасників цих подій, після відвідання СІЗО СБУ Уповноважений на каналі СТБ у програмі “Вікна опівночі” надала всю наявну на той момент у неї інформацію для рідних і близьких щодо заарештованих, назвавши кожного заарештованого поіменно.

Уповноважений з прав людини зустрілася з головою Служби безпеки України Володимиром Радченком. Разом з іншими питаннями було доведено думку про неможливість тримання ряду заарештованих у слідчому ізоляторі через поганий стан здоров’я та про можливу перекваліфікацію складу злочину. З позицією Уповноваженого голова СБУ погодився, проте прокуратура від перекваліфікації відмовилась. Кримінальна справа залишилася у підслідності СБУ.

Прийняття нового Кримінального кодексу України підтвердило правильність позиції Уповноваженого. Склад злочину “масові заворушення” (ст. 294 КК України) віднесено з Особливої частини кодексу до розділу “Злочини проти громадського порядку та моральності”.

З огляду на наведені факти масових порушень чинного законодавства, допущених під час затримання підозрюваних у протиправних вчинках під час подій 9 березня, та притягнення вищезгаданих осіб до адміністративної відповідальності викликає подив позиція органів прокуратури м.Києва, яка не виявила ініціативи щодо налагодження оперативного прокурорського нагляду за законністю дій працівників органів внутрішніх справ під час затримання, оформлення матеріалів, притягнення громадян до адміністративної відповідальності начальниками районних управлінь ГУ МВС України та суддями, утримання громадян у кімнатах тимчасового тримання та спецприймальнику-розподільнику.

За інформацією прокурора м.Києва Ю.Гайсинського, прокурорами райо­нів міста у зв’язку з подіями 9 березня принесено лише шість протестів на рішення судів про притягнення громадян до адміністративної відповідальності, з яких один відхилено. Щодо постанов, винесених районними управліннями ГУ МВС України в м.Києві, то на них прокурорського реагування взагалі не було. Органами прокуратури у цих питаннях жодних порушень чинного законодавства не виявлено.

Так, 2 квітня 2001 р. умови тримання у спецприймальнику-розподільнику вивчала бригада працівників прокуратури у складі прокурора загального відділу прокуратури міста Києва В.Новохацької, старшого помічника прокуратури м.Києва П.Литвина, помічника прокурора Дарницького району О.Рудак; 4 жовтня 2001 р. таку ж перевірку проводив помічник прокурора В.Кубрак; 9 січня 2002 р. – прокурор Дарницького району А.Яковенко; 21 січня 2002 р. – заступник прокурора Дарницького району О.Ліляков. Усі ці фахівці у журналі реєстрації перевірок, який ведеться у спецприймальнику-розподільнику, зробили однаково формальні записи про те, що недоліків не виявлено, зауважень нема. І це попри очевидні брутальні порушення прав затриманих та притягнутих до адміністративної відповідальності під час їх тримання у спецприймальнику-розподільнику. Не вживалися належні заходи і за наслідками перевірок звернень громадян про перевищення службових повноважень працівниками органів внутрішніх справ при затриманні та безпідставне притягнення їх до адміністративної відповідальності. Ці питання не узагальнювалися.

Водночас вивчення представниками Уповноваженого з прав людини лише 15 справ про притягнення до адміністративної відповідальності осіб, затриманих у зв’язку з подіями 9 березня у м.Києві, в суді Голосіївського району (колишній Московський район), у ході провадження, засвідчило грубе порушення законності працівниками міліції і суду. Так, суддя цього суду І.Панов одноосібно на другий день після затримання громадян, порушуючи принцип гласності процесу, розглянув усі справи не у приміщенні суду, а у приміщенні режимної установи – Московського РУ ГУ МВС України у м.Києві, без участі захисників та свідків.

У матеріалах про адмінправопорушення всупереч ст.29 Конституції України немає жодної згадки про те, що затриманим роз’яснено мотиви затримання, їх права, зокрема, права на особистий захист чи правову допомогу, а також повідомлення родичів про місце їх перебування.

Постанови судді написані недержавною мовою, вкрай неграмотно й, немов під копірку, для всіх осіб, що притягувалася до відповідальності, лише з різними строками адмінарешту. Попри те що жоден з притягнутих до відповідальності не визнавав себе винним, що відзначено у постановах, ніякого обгрунтування доведеності їхньої вини не наводиться. Замість цього у кожній постанові без винятку записана стандартна фраза: “Вина його (її) підтверджується матеріалами адміністративної справи”.

Вивченням цих справ встановлено безліч порушень у змісті складеного, але головним є те, що в жодному протоколі не наведено прізвищ свідків скоєного, а тому немає ніяких пояснень свідків, які б підтверджували факт правопорушення. У переважній більшості справ працівниками міліції не заповнено графи про визнання чи невизнання своєї вини затриманим, не взято від них письмових пояснень. Там, де відповідні графи заповнені, – затримані не визнають себе винними.

Обвинувачення проти всіх без винятку затриманих грунтуються на двох рапортах працівників міліції Московського РУ ГУ МВС України у м.Києві, які, як свідчить зміст рапортів, затримували правопорушників і підтверджують факт правопорушення. Таким чином, для складання матеріалів про адміністративні правопорушення і прийняття постанови суддею працівники міліції виступають як єдині свідки.

Аналіз адміністративних матеріалів дає підстави для висновку про фальсифікацію багатьох з них. Як зазначалося, в основу постанов районного суду покладено лише рапорти працівників міліції про затримання ними громадян. З протоколів про адміністративне правопорушення, затверджених начальником Московського РУ ГУ МВС України у м.Києві П.Танченком, вбачається, що оперуповноважений П.Москалюк в один і той самий час, а саме 9 березня 2001 р. о 18.00, затримав громадянок Д.Тарнавську і В.Єсіну біля будинку 6 по вулиці Димитрова, гр. В.Рогозіна – на київському залізничному вокзалі та гр. А.Вотуся – на вулиці Димитрова, 10.

Оперуповноважений В.Грегуль о 17.00 затримав на київському залізничному вокзалі гр. М.Сидорчука, а о 17.15 – гр. В.Гаращенка біля будинку №5 по вулиці Димитрова. Того ж вечора приблизно о 18.30 він же оформив адмінматеріали на гр. В.Рогозіна, затриманого о 18.00 на київському залізничному вокзалі.

Начальник відділення майор Самойлюк о 18.00 затримав біля будинку №55 по вулиці Червоноармійській гр. Д.Ковбасюка і в той самий час затримав гр. В.Урсуляка біля будинку №6 по вулиці Димитрова.

Працівники райуправління С.Єфімець та О.Остроухов о 18.00 затримали  на вулиці Червоноармійській, 55 гр. В.Тимківа, і в той же самий час вони затримали гр. Н.Яцука на вулиці Димитрова, 6. Крім того, вони ж склали рапорти про затримання в один і той же час, але в різних місцях громадян Ю.Матвійчука та Г.Тищенка, що стало однією з підстав скасування за поданням Уповноваженого рішень Московського районного суду про адміністративний арешт цих громадян.

Таким чином, Уповноваженим під час провадження встановлено, що стосовно 12 з 15 громадян, притягнутих судом Московського району м.Києва до відповідальності, постанови про застосування адміністративного арешту за ст.173 КУпАП винесено за сфальсифікованими рапортами працівників міліції.

З огляду на наведене Уповноважений вважає за необхідне звернути увагу на незадовільну роботу прокуратури м.Києва щодо запобігання масовим порушенням прав громадян з боку працівників правоохоронних органів, пов’язаним з подіями 9 березня. Органи прокуратури м.Києва у випадках перевищення службових повноважень працівниками органів внутрішніх справ, безпідставного застосування ними фізичної сили та спеціальних засобів, заподіяння громадянам серйозних тілесних ушкоджень навіть в разі звернення з цього приводу Уповноваженого з прав людини та народних депутатів України не проводили глибоких та всебічних перевірок.

Так, 27 березня 2001 р. до Уповноваженого звернувся із заявою народний депутат України М.Павловський з клопотанням захистити права мешканця м.Києва С.Островського, затриманого на станції метро “Республі­канський стадіон”. До звернення було додано скаргу С.Островського. Останній повідомив, що, не будучи учасником подій 9 березня, був за­триманий особами у цивільному біля станції метро “Республіканський стадіон”, які “звалили мене на асфальт і за участі “Беркута” почали жорстоко бити по ребрах, голові, у живіт. Били ногами та кийками, топтались по руках і ногах. Я знепритомнів. Прийшовши до тями... побачив, що навколо мене жорстоко б’ють повалених на землю людей... На моє прохання повернути мої речі я був нагороджений ударами ногами по голові та по ребрах. Знову знепритомнів... Викинувши мене з автобуса, наостанок кинули на асфальт та вдарили кілька разів кийком у пах та по спині... В Московському РВ мені стало погано з серцем. Я попросив про лікарську допомогу... Через декілька годин я був доставлений до лікарні №17, де мені зробили рентген. Представникам міліції видали довідку, що в мене поламані ребра, але в камері утримувати можна”.

У ході провадження підтвердилося, що С.Островському справді було завдано тяжких побоїв, у зв’язку з чим о 18 год. до нього було викликано бригаду швидкої медичної допомоги. Лікар у медичній картці зафіксував, що “виклик зроблено до побитого, травма – “кримінальна”, зі слів хворого, він був побитий на вулиці працівниками міліції, били кийками та ногами, при обстеженні в нього спостерігається “різкий біль біля восьмого ребра зліва”, “обмежена здатність до вдихання”. Встановлено попередній діагноз: “Закрита травма грудної клітини. Перелом восьмого ребра зліва”. Хворого доставили у Київську міську клінічну лікарню №17, де виявлено “множинні забої м’яких тканин тулуба, закрита травма грудної клітини”. При рентгенообстеженні виявлено “перелом шостого ребра зліва”. Попри такі травми та тяжкий стан здоров’я, у лікарні зробили дивний висновок про те, що він потребує лише амбулаторного лікування. Незважаючи на цілком очевидні побої та тілесні ушкодження, а також невизнання постраждалим своєї вини, працівники Московського РУ ГУ МВС України у м.Києві на підставі рапортів працівників підрозділу швидкого реагування “Беркут” В.Осадчого та В.Касьяна складали протокол про адміністративне затримання, у відповідних графах якого записали: “При зовнішньому огляді тілесні ушкодження не виявлені”, “заяв і зауважень при затриманні та огляді не надходило”, “Претензій не маю”.

10 березня Московський районний суд  визначив С.Островському 15 діб арешту. 13 та 14 березня до нього у спецприймальник-розподільник двічі викликали бригаду швидкої медичної допомоги. 15 березня його було госпіталізовано у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги.

Звернення народного депутата разом із скаргою С.Островського було направлене прокурору міста Києва Ю.Гайсинському для перевірки. Через місяць прокуратура міста поінформувала Уповноваженого, що “факт спричинення тілесних ушкоджень гр. С.Островському працівниками Московського РУ ГУ МВС України в м.Києві не підтвердився (хоч у скарзі про працівників цього управління взагалі не йдеться!), у зв’язку з чим у порушенні кримінальної справи відмовлено на підставі ст.6 п.2 КПК України за відсутністю складу злочину.” На додатковий запит Уповноваженого з прав людини прокуратура міста 3 травня за вихідним №07/254-01 надала інформацію, підписану начальником відділу, радником юстиції М.Гончаренком, з якої вбачається: перевіркою, проведеною прокуратурою, встановлено, що працівників підрозділу швидкого реагування “Беркут” В.Осадчого та В.Касьяна “серед особового складу ПМШР “Беркут” нема”.

Оскільки інших свідків того, що С.Островський “висловлювався брутальною лайкою і на неодноразові зауваження не реагував”, у протоколі про адміністративне правопорушення не вказано і нема їхніх пояснень, це дає підстави Уповноваженому зробити висновок про фальсифікацію матеріалів адмінсправи.

15 червня 2001 р. Уповноважений, намагаючись одержати правдиву оцін­ку викладеному, зробила ще один запит до прокуратури міста, але 17 липня отримала інформацію, що за результатами додаткової перевірки “доводи заявника щодо неправомірних дій з боку працівників міліції не підтвердились, і тому в порушенні кримінальної справи відмовлено”.

Таким чином, попри очевидність перевищення працівниками міліції своїх службових повноважень, а саме нанесення тяжких побоїв, прокуратура м.Києва не спромоглася порушити кримінальну справу для повного і всебічного вивчення всіх її обставин.

Самоусунення від здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законності є, на думку Уповноваженого, однією з причин, за яких стали можливими масові брутальні порушення прав громадян під час і після подій 9 березня 2001 р.

Більше того, Уповноважений з прав людини вважає, що прокуратура міста не могла “не помітити”, що затримання всіх 217 осіб проводилося працівниками органів внутрішніх справ цілеспрямовано, за підозрою у скоєнні кримінального злочину – співучасті у масових безпорядках, а не за адміністративне правопорушення.

Слідчим управлінням Служби безпеки України на той час вже було порушено кримінальну справу за фактом масових безпорядків. Отже, правоохоронні органи мали процесуальну можливість з’ясувати, через що відбулися затримання. Натомість працівники органів внутрішніх справ вдалися до неприпустимих дій: почали в масовому порядку оформляти протоколи про дрібне хуліганство, виправдовуючи безпідставні затримання. При цьому у переважній більшості випадків, порушуючи вимоги ст.245 КУпАП про “всебічне, повне, об’єктивне з’ясування обставин кожної справи”, не проводили ніякої перевірки заперечень затриманих. Замість цього складалися рапорти, в яких усім записувалося стандартне звинувачення: “висловлювався нецензурною лайкою, на зауваження не реагував”.

Проведений Уповноваженим моніторинг засвідчив: згідно з протоколами про дрібне хуліганство, складеними працівниками міліції щодо осіб, затриманих 9 березня, та постановами про притягнення порушників громадського порядку до адміністративної відповідальності, ухваленими районними судами м.Києва, цього дня сотні молодих людей, перебуваючи у тверезому стані (в протоколах іншого не зазначено), психічно нормальних і при здоровому глузді, ходили вулицями і площами святкового Києва, брутально нецензурно лаялися, на зауваження не реагували. Дивно, але майже всіх затриманих громадян притягнуто до адміністративної відпові­дальності за одне й те саме: “Голосно висловлювався нецензурною лайкою, на зауваження не реагував”.

Об’єктивних даних, які підтверджували б адмінправопорушення, і не могло бути, адже, як вже зазначалось, мотивація затримань була іншою, що підтверджено офіційними документами ГУ МВС України у м.Києві. Оскільки причетність майже всіх затриманих громадян 9 березня 2001 р. до масових безпорядків не була доведена, а зв’язок з цими подіями в адмінматеріалах взагалі не простежується, то наявна безпідставність таких  масових затримань.

Уповноважений вважає, що з метою захисту конституційних прав громадян, зокрема на свободу та особисту недоторканність (ст.29), на повагу до їхньої гідності (ст.28) та інших, з урахуванням того, що жоден з затриманих не визнає себе винним у скоєнні хуліганських дій, прокуратурі міста Києва було б доцільно повернутися до цього питання, глибоко вивчити його та вжити заходів згідно з чинним законодавством.

Наслідками перевірок під час провадження Уповноваженого про порушення прав і свобод людини, що мали місце у м.Києві під час подій 9 березня 2001 р., були не тільки заходи щодо захисту прав осіб, які мали безпосереднє відношення до цих подій. У разі виявлення порушення прав конкретної особи Уповноважений негайно перевіряла, чи не стосується воно значно ширшого кола громадян України.

Так, під час перевірок кімнат тимчасового тримання в райуправліннях ГУ МВС України у м.Києві, було з’ясовано, що затриманим не надавалось харчування. Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених Конвенціями ООН і Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованих Україною, та ст.3, 27, 28 Конституції України. Ненаданням затриманій людині харчування порушується її невід’ємне право на життя і здоров’я, честь, гідність і безпеку, що завдає їй фізичних та моральних страждань, а також ставить її у залежність від працівників правоохоронних органів. Уповноваженим це було розцінено як один із видів тортур (більш детально про це йдеться в інших розділах Доповіді).

У кризові березневі дні 2001 р. Уповноваженому довелося вирішувати вкрай складні питання: з одного боку, захищати права кожного з потерпілих учасників конфлікту в лікарнях, міліцейських кімнатах, спецприймальнику-розподільнику, СІЗО СБУ. З другого – попри весь драматизм ситуації, потрібно було сформувати громадську думку і довести співвітчизникам, що жорстокі сутички, силове протистояння, залякування – не метод розв’язання у державі проблем, адже кращий спо­сіб – це цивілізований діалог.

Стабілізації становища у столиці, зняттю соціально-політичної напруженості у суспільстві в цілому, на думку Уповноваженого, відіграли також превентивні дії, спрямовані на запобігання новим порушенням прав громадян. Саме з цією метою Уповноважений широко використовувала можливості засобів масової інформації. Представники ЗМІ залучалися до всіх перевірок, які проводилися в межах провадження Уповноваженого, мали можливість особисто, відстежувати процеси, пов’язані з подіями 9 березня. Стосовно найгостріших невідкладних питань Уповноважений постійно давала інтерв’ю багатьом ЗМІ. Під час таких інтерв’ю давалася виважена оцінка усього спектра цих питань.

На думку Уповноваженого, засоби масової інформації в цілому відіграли важливу роль у формуванні в суспільстві об’єктивної оцінки подій 9 березня, а також у запобіганні подальшій ескалації силового протистояння, стабілізації соціально-політичної обстановки в державі.

Події 9 березня 2001 р. ще раз підтвердили актуальність висновку, зробленого у Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини “Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”: “За наявності демократичних положень Конституції України у сфері прав людини в умовах кризи, падіння загального рівня моралі і культури відсутність достатнього законодавчого забезпечення конституційних прав і свобод громадян призводить до масових та систематичних порушень цих прав, а інколи й унеможливлює їх реалізацію”.

Як змінити ситуацію на краще? Чи йти тим шляхом, який обирали в минулі часи, тобто шляхом насильства, чи застосовувати цивілізовані методи, шукати мирні шляхи і підходи? Події 9 березня 2001 р. з усією очевидністю ще  раз однозначно засвідчують хибність насильницького шляху, який призводить до нових порушень прав і свобод людини.

З метою запобігання небажаним наслідкам протистояння політичних сил, а також сприяння консолідації  здорових сил суспільства для блага народу нашої держави необхідно зробити належні висновки з драматичних подій 9 березня 2001 р.

Доцільно  прискорити прийняття Закону України про мирні збори, мітинги і демонстрації, який би чітко визначив права і обов'язки сторін і тим самим поставив би перепони порушенню прав і свобод людини. Принциповим для цього закону є питання – заявний чи дозвільний характер має мати реалізація конституційного права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації? Конституція України передбачає, що про проведення таких заходів завчасно мають сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. А обме­ження щодо реалізації права на проведення мирних зборів можуть встановлюватися судом і лише в інтересах національної безпеки і громадського по­ряд­ку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Таким чином буде законодавчо забезпечено реалізацію прав і свобод людини на мирні збори, мітинги та демонстрації, проте це не усуне інших проблем, які лежать в площині політичної культури та духовності.