Головне меню  >>     

4. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Закріплення цієї норми в Основному Законі стало важливим кроком на шляху до розбудови ефективної правозахисної системи в Україні. Тим самим було визнано, що діяльність державних органів по забезпеченню прав людини на національному рівні може стати предметом контролю та оцінки з боку міжнародного співтовариства через відповідні міжнародні організації чи судові установи.

Важливим кроком до наповнення цієї конституційної норми реальним змістом стала ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. У результаті кожен одержав право, у разі порушення Україною її конвенційних зобов’язань, безпосередньо звертатися з відповідною заявою до Європейського суду з прав людини – судового органу, створеного відповідно до положень цієї конвенції.

2000 р. був ювілейним для цієї конвенції, адже півстоліття тому, 4 листопада 1950 р., вона була відкрита для підписання у м.Римі. Конвенція набрала чинності 3 вересня 1953 р. після ратифікації її вісьмома державами – членами Ради Європи.

Наприкінці 2001 р. до Конвенції з прав людини приєдналася 41 країна – член Ради Європи.

Поява цієї конвенції зумовлена необхідністю запровадження механізму колективного контролю з метою недопущення повторення масових та систематичних порушень прав і свобод людини, які мали місце під час Другої світової війни. Основні права та свободи, вперше продекларовані у Загальній декларації прав людини, у європейській конвенції закріплені на рівні конкретних юридичних зобов’язань держав-учасниць.

На відміну від Загальної декларації прав людини, яка торкається практично всіх прав і свобод, положення цієї конвенції проголошують захист переважно політичних, громадянських та особистих прав, оскільки в період її розробки гарантії дотримання саме цієї категорії прав були для країн Західної Європи пріоритетними. Водночас не всі громадянські, політичні та особисті права та свободи одразу знайшли своє закріплення в тексті конвенції. Текст конвенції було доповнено низкою додаткових протоколів (№1, 4, 6 та 7), які значно розширили перелік прав та свобод, що підлягали конвенційному захисту. Зокрема, дія конвенції з прав людини була поширена на захист права володіти майном, права на освіту, права на вільні вибори, на заборону колективного вислання іноземців та ін.

Крім широкого переліку прав та свобод, який гарантувала Конвенція з прав людини, головною причиною її широкого визнання стало створення потужного механізму контролю за дотриманням її учасниками своїх зобов’язань. Такий механізм є унікальним, оскільки не передбачений більше в жодному універсальному чи регіональному договорі в галузі прав людини, наприклад, в Американській конвенції про права людини 1969 р. та Африканській хартії прав людини і народів 1981 р.

Ключовим елементом новоствореного контрольного механізму стали Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, якому було надане право розглядати індивідуальні та міждержавні заяви і виносити щодо них обов’язкові для виконання рішення. Саме завдяки цим новаціям Конвенція з прав людини стала найефективнішим міжнародним договором у галузі прав людини.

Важливою віхою в розвитку конвенційної системи стала реформа, передбачена додатковим Протоколом №11 до Європейської конвенції з прав людини, яка завершилася у 1998 р. ліквідацією Європейської комісії з прав людини та створенням єдиного Європейського суду з прав людини на постійній основі. Реформа була зумовлена неухильно зростаючою кількістю звернень, які надходили на адресу Європейського суду після значного розширення кількості країн – учасниць конвенції на початку 1990 років. Реформа мала на меті максимально спростити структуру контрольного механізму, зробивши його одноланковим, і тим самим зменшити тривалість відповідних внутрішніх процедур, а також посилити юридичну складову в роботі всієї системи, надавши більше повноважень Суду.

Можна зазначити, що розпочате реформування вже має позитивні наслідки. Зокрема, зменшився термін розгляду справ Європейським судом з прав людини у середньому з п’яти до двох-трьох років, збільшилася пропускна спроможність Суду. Однак, зважаючи на те що потік звернень до Суду продовжує неухильно зростати, можна прогнозувати, подальше реформування контрольного механізму цієї конвенції.

У таблиці 3.7  наведено дані про кількість індивідуальних звернень, які надійшли до Європейського суду з прав людини протягом 1955–2001 рр.

Таблиця 3.7. Динаміка кількості індивідуальних звернень поданих до Євросуду (колишньої Комісії)

Якщо у 1981 р. Секретаріатом Європейської комісіїї з прав людини (з 1998 р.– Європейського Суду) було зареєстровано лише 404 звернення, у 1993 р. – 2037, то у 2001 р. ця кількість сягнула 13 858 звернень. Найбільше звернень з питань порушення конвенційних прав та свобод у 2001 р. надійшло з таких країн, як Італія – 7500, Росія – 4239, Польща –3361, Франція – 2796 та Україна – 2058.

Протягом 2001 р. Європейським судом з прав людини були визнані прийнятними 739 заяв та винесено 888 рішень по суті, з них 151 – у порядку дружнього врегулювання. Переважна більшість прийнятих рішень стосувалася поновлення права на справедливий судовий розгляд (ст.6 Конвенції).

Стрімко зростає кількість звернень, які надходять від громадян України у зв’язку з порушенням їхніх прав та свобод. Як видно з вищенаведеної інформації, Україна вперше з часу приєднання до конвенції увійшла до п’ятірки країн, стосовно яких до Європейського суду з прав людини надійшла найбільша кількість звернень з приводу порушення конвенційних прав та свобод.

 Так, у 2001 р. Європейським судом з прав людини було зареєстровано 1062 заяви від громадян України, іноземців та осіб без громадянства, в яких йшлося про порушення Україною гарантованих Конвенцією прав та свобод. Це майже у півтора раза більше, ніж у 2000 р. (було 727 звернень). Така тенденція загрожує в найближчі роки перетворити Україну на одного з найбільших постачальників звернень громадян до Європейського суду з прав людини.  Надходження та розгляд Європейським судом з прав людини звернень щодо України у 2000–2001 рр. мала таку динаміку (таблиця 3.8).

Таблиця 3.8. Надходження та розгляд Європейським судом з прав людини звернень громадян України у 2000–2001 рр.

Попередній аналіз, проведений Уповноваженим з прав людини, дає підстави стверджувати, що найчастіше заявники звертаються у зв’язку з порушенням їхніх прав на належні умови тримання в пенітенціарних установах України (ст. 3 Конвенції); невиконання рішень національних судів (частина перша ст.6 Конвенції); порушення права безперешкодно володіти своєю власністю (ст.1 Протоколу №1 до Конвенції); порушення права на вільні вибори (ст.3 Протоколу №1 до Конвенції).

Попри велику кількість звернень, які надійшли з України на розгляд Європейського суду з прав людини протягом 1999–2001 рр., прийнятними були визнані лише шість. Чотири з них стосувалися неналежних умов тримання у пенітенціарних установах Хмельницького, Сімферополя та Запоріжжя осіб, засуджених до смертної кари, одна – щодо невиконання рішення суду про виплату пенсій у зв’язку з інвалідністю та ще одна – щодо порушення права володіти своїм майном та права на справедливий судовий розгляд. Це ухвали Європейського суду з прав людини щодо прийнятності відповідно по справах М.Хохлича, І.Назаренка, П.Алієва, Ю.Данькевича, Ю.Кайсина та інших проти України, а також справа “Совтрансавто-холдинг” проти України.

У своїх зверненнях на ім’я Суду заявники у перших чотирьох справах скаржилися на незадовільні умови їх тримання в камері смертників. Так, гр.Ю.Данькевич вказував на те, що йому дозволяють одержувати лише одну посилку з продуктами і предмети туалету один раз на два місяці, позбавляють можливості одержувати від сім’ї посилки з теплим одягом, хоча  за температури -200С він має лише легкий одяг. Гр.П.Алієв у своєму зверненні стверджував, що пенітенціарні органи піддавали його катуванню, нелюдському поводженню і покаранням, вказував на незадовільну якість харчування у в’язниці, відсутність кваліфікованої медичної допомоги тощо. У зверненні гр.М.Хохлича йшлося про те, що його помістили в камеру з чоловіком, хворим на туберкульоз у тяжкій формі: заявник заразився – і його здоров’я погіршилося. Крім того, за свідченнями заявника, йому не дозволяли виходити на прогулянку. Гр.І.Назаренко стверджував, що його позбавили можливості відсилати кореспонденцію та отримувати її від сім’ї.

Слід зазначити, що названі заявники у своїх зверненнях на адресу Європейського суду скаржилися не лише на порушення їхнього права на належні умови тримання, а й на порушення інших гарантованих Конвенцією прав, зокрема права на справедливий судовий розгляд.

Попри це Європейський суд у своїх ухвалах оголосив прийнятними лише частину заяв щодо умов тримання заявників в камері смертників, зазначивши при цьому, що “ці заяви містять складні й важливі питання права та факти, що мають бути розглянуті відповідно до Конвенції,  вирішення яких залежить від розгляду суті заяви загалом”. Усі інші частини заяв були визнані неприйнятними.

У справі “Совтрансавто-холдинг” проти України” заявник – російське акціонерне товариство міжнародних перевезень звернулося до Європейського суду з прав людини зі скаргою на порушення Україною прав, гарантованих ст.6 Конвенції з прав людини та ст.1 Додаткового протоколу до Конвенції. У зверненні, зокрема, йшлося про те, що “Совтрансавто-холдинг”, яке в період з 1993 по 1997 рр. володіло 49% акцій українського відкритого акціонерного товариства “Совтрансавто-Луганськ”, протягом 1997–1999 рр. було позбавлене значної частки свого акціонерного майна (точніше, контролю над акціонерним майном) як наслідок неправомірних, на думку заявника, рішень керівництва дочірнього підприємства, а також не отримало адекватної компенсації після його ліквідації. Крім того, намагаючись обстояти свої порушені права, “Совтрансавто-холдинг” протягом 1997–2001 рр. неодноразово зверталося до судових органів України з позовами про скасування прийнятих рішень, але безрезультатно. При цьому, на думку заявника, мало місце порушення ст.6 Конвенції, оскільки судочинство здійснювалося з порушенням принципу незалежності та безсторонності суду, слухання в арбітражних судах України не були відкритими і тривалість судового розгляду виходила за рамки “розумного строку”.

Рішенням від 27 вересня 2001 р. Європейський суд визнав заяву прийнятною для подальшого розгляду, а 25 липня 2002 р. було винесено остаточне рішення у цій справі, в якому, зокрема, Суд підтвердив порушення ст.6 Конвенції з прав людини та ст.1 Додаткового протоколу до неї та вирішив: відкласти питання в цілому; запросити Уряд і заявника розглянути це питання і протягом шести місяців повідомити Суд про угоду, якої вони зможуть досягнути;  відкласти подальшу процедуру і делегувати  президенту палати повноваження щодо вирішення цього питання за потребою.

У справі “Кайсин та інші проти України” 13 колишніх шахтарів звернулися до Європейського суду з прав людини із скаргою на невиконання рішення Червоноградського міського суду про виплату їм пенсій у зв’язку з інвалідністю.

Зазначені пенсії підлягали виплаті гірничодобувним комбінатом №2 м.Червонограда Львівської області, на якому заявники пропрацювали близько 12 років, отримавши в результаті роботи професійні захворювання, які призвели до різних ступенів інвалідності.

Рішення про стягнення з комбінату вищезазначених виплат було постановлено судом першої інстанції м.Червонограда у 1997 р. Водночас за станом на початок 2000 р. рішення суду так і залишалися невиконаними. Звернувшись до Євросуду, заявники стверджували, що через відсутність можливості виконання рішень, постановлених судом першої інстанції м.Червонограда, було порушене їхнє право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції, а також, що невиконання зазначених рішень протягом двох років пояснюється бездіяльністю виконавчої служби, і вимагали справедливої компенсації.

Своєю ухвалою від 27 січня 2000 р. Суд визнав заяву Кайсина та інших прийнятною для подальшого розгляду, зазначивши при цьому, що “відповідно до його судових прецедентів, правосуддя було б ілюзорним, якби внутрішній правопорядок держави–сторони конвенції дозволяв би невиконання остаточного й обов’язкового рішення суду стосовно однієї з сторін. Крім того, виконання рішення чи постанови будь-якого суду слід вважати невід’ємною частиною “судового розгляду” в значенні ст.6”.

10 квітня 2001 р. Європейський суд з прав людини ухвалив остаточне рішення у даній справі, яким було оформлено укладення мирової угоди між заявниками та урядом України. Відповідно до цієї угоди уряд України погодився виплатити кожному заявникові суми, що відповідають розмірам їхніх пенсій по інвалідності плюс фіксовану суму як компенсацію. Загальна сума виплат по цій справі сягнула 283 81,91 грн.

Рішення у справі “Кайсин та інші проти України” стало першим рішенням по суті, яке було прийнято Європейським судом з прав людини щодо порушень прав громадян України. Симптоматично, що воно стосується однієї з найболючіших проблем для України – невиконання судових рішень.

На думку Уповноваженого, вже сам факт того, що Європейський суд розглядає невиконання судового рішення як порушення ст.6 Конвенції з прав людини, має стати попередженням для України. Якщо найближчим часом у цій сфері не відбудуться якісні зміни на краще, Україну очікує лавина позовів до Євросуду, що зумовить значні матеріальні витрати для держави. Адже, крім заборгованих коштів, держава буде змушена компенсувати судові витрати і, ймовірно, моральну шкоду.

Джерелом таких позовів вже стала болюча для мільйонів громадян України проблема повернення знецінених заощаджень. Так, лише до Уповноваженого звернулись близько 12 тис. громадян щодо порушення у зв’язку з цим їхнього права власності. Ці звернення були підставою для відкриття провадження, у зв’язку з яким до Конституційного Суду України 30 червня 2000 р. направлено подання Уповноваженого щодо неконституційності окремих положень Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. Для осіб, яким держава гарантувала повернення знецінених грошових вкладів, цим законом встановлені певні дискримінаційні обмеження, зокрема за віком.

Поряд з цим звернення з приводу невиконання рішень національних судів стосовно повернення Україною заощаджень, розміщених заявниками в установах Ощадбанку колишнього СРСР, почали надходити і на адресу Європейського суду з прав людини. У 2000 р. понад 20 таких звернень були об’єднані судом в окреме провадження, і після тривалого вивчення врешті-решт 2 липня 2002 р. Європейським судом з прав людини у даній справі було ухвалене остаточне рішення, яким всі заяви були визнані неприйнятними для подальшого розгляду по суті. Таке рішення, зважаючи на прецедентний характер рішень Європейського суду з прав людини, на превеликий жаль, перекреслило сподівання десятків тисяч громадян України на отримання справедливого рішення щодо компенсації тих втрат, яких вони зазнали після розпаду СРСР. Тому рішення Конституційного Суду України, прийняте 10 жовтня 2001 р. за поданням Уповноваженого з прав людини, стало визначальним у пошуку справедливості громадянами України та у захисті ними свого права на власність. Про це докладніше йтиметься в окремому підрозділі Доповіді.

Зміст і характер звернень до Європейського суду і до Уповноваженого з прав людини збігаються не тільки у питаннях повернення заощаджень. Здійснений Уповноваженим аналіз свідчить, що у переважній більшості звернень, які надходять на адресу Європейського суду з прав людини, порушуються ті ж проблеми, з якими заявники звертаються до Уповноваженого. Як і в наведеному прикладі, на підставі цих звернень Уповноважений відкриває провадження у справах про порушення прав і свобод людини, вживає відповідних заходів реагування. І якщо посадові особи органів державної влади і місцевого самоврядування належним чином реагуватимуть на звернення громадян, Україна не матиме такої кількості справ у Європейському суді.

Як зазначалось у Першій щорічній доповіді, Уповноважений постійно отримує звернення від громадян України, іноземців, осіб без громадянства, в яких порушуються питання, безпосередньо пов’язані з різними аспектами діяльності Європейського суду з прав людини. Лише протягом 2000 р. до Уповноваженого надійшло понад 100 таких звернень, а у 2001 р. – понад 180. Переважна більшість з них стосувалася порядку звернення до Європейського суду з прав людини. Заявники просили поінформувати, якою мовою ведеться діловодство в Суді, чи можна отримати правову допомогу Суду та які умови прийнятності при розгляді індивідуальних заяв тощо.

Так, з проханням роз’яснити, як правильно оформити звернення на адресу Європейського суду з прав людини до Уповноваженого звернулися Н.Гришкіна з Автономної Республіки Крим, О.Васильєв з Дніпропетровської, Г.Козир з Сумської областей, С.Сірий з м.Харкова та ін.

Із скаргою на створення перешкод у листуванні з Європейським судом з прав людини з боку адміністрації однієї з пенітенціарних установ України до Уповноваженого звернувся засуджений В.Карпенко. Багато заявників у своїх зверненнях цікавилися застосуванням правила “вичерпання всіх національних засобів захисту”. Це питання порушувалося у зверненнях І. Шарова з Хмельницької області, Л.Потарської з м. Херсона, В. Димарецького з Черкаської області, О.Чернової з Луганської області. Окремі заявники зверталися до Уповноваженого у зв’язку з необґрунтованою, на їхню думку, відмовою Європейського суду у подальшому розгляді їхніх заяв. Такі звернення надійшли, зокрема, від Б.Козополянського з Донецької області та О.Шафоростова з м.Івано-Франківська.

На всі звернення Уповноваженим з прав людини було надано вичерпні відповіді.

Водночас такі звернення свідчать, що багато громадян не обізнані зі шляхами реалізації своїх конституційних прав. Так, відповідно до ст.35 Конвенції з прав людини Європейський суд може прийняти звернення до розгляду лише після того, як були вичерпані всі національні засоби захисту та упродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Наявність цієї норми додатково підкреслює субсидіарну роль Європейського суду з прав людини щодо національних судових механізмів. Саме при тлумаченні цього положення виникало чи не найбільше колізій та проблемних питань, з якими громадяни зверталися до Уповноваженого.

Маючи на меті більш детально з’ясувати підходи та практику Європейського суду з прав людини до розгляду “українських” справ, а також ознайомитись з принципами його діяльності після реформи 1998 р., Уповноважений з прав людини на запрошення Ради Європи в липні 1999 р. відвідала Суд, де провела зустрічі з заступником Генерального секретаря Ради Європи Гансом Крістіаном Крюгером, суддями Суду, працівниками його Секретаріату та Комітету міністрів Ради Європи. Набутий досвід був повною мірою використаний Уповноваженим при інформуванні українського суспільства про діяльність Європейського Суду з прав людини.

Розглядаючи перші звернення, які почали надходити після набуття чинності Конвенції з прав людини для України (11 вересня 1997 р.), Європейський суд у своїй практичній діяльності виходив з того, що останнім засобом правового захисту, який необхідно вичерпати перед зверненням до Європейського суду з прав людини, виходячи з положень ст.125 Конституції України, є розгляд справи в порядку наглядового провадження Верховним Судом України. Тому Європейський суд приймав до розгляду справу лише після отримання заявниками рішення Верховного Суду України в порядку нагляду.

Цю практику Європейський суд переглянув 4 травня 1999 р. після рішення у справі “О.Кучеренко проти України”. Саме тоді Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що звернення до Верховного Суду України в порядку нагляду не може вважатися вичерпанням національних засобів захисту, оскільки ініціатором наглядового провадження виступає не сам заявник, а обмежене коло посадових осіб, зокрема прокурор, голова або заступники відповідного суду. Тому звернення у порядку нагляду є неефективним засобом захисту і має в розумінні ст.35 Конвенції з прав людини екстраординарний характер. Саме відтоді Європейський суд почав вважати останнім національним засобом захисту, вичерпання якого дає право звернутися до цього Суду, касаційну інстанцію. Відповідно відлік шестимісячного терміну мав починатися від дня винесення ухвали судом касаційної інстанції.

Але оскільки це рішення спеціально не поширювалося на території України, широка громадськість не мала можливості оперативно отримати інформацію про зміни у практиці Суду і тривалий час помилково вважала, що останньою інстанцією перед зверненням до Європейського суду з прав людини є Верховний Суд України. Цьому сприяло також і те, що багато посадових осіб України, надаючи юридичні роз’яснення з цього приводу по радіо, телебаченню та у пресі, не володіючи достатньою інформацією, несвідомо вводили в оману багатьох громадян, котрі зверталися до Європейського суду з прав людини і отримували відмову. Як наслідок, чимало громадян України через свою необізнаність були фактично позбавлені права на звернення за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, який відмовляв їм на тій підставі, що заявники не дотримались шестимісячного терміну від дати винесення останнього рішення у справі. Слід зазначити, що так зване правило шести місяців дуже жорстко дотримується Європейським судом з прав людини і запізнення навіть на один день може мати наслідком відмову Європейським судом з прав людини у розгляді звернення. При цьому датою відліку початку шестимісячного строку вважається штамп підприємства зв’язку країни відправлення на конверті.

У червні 2001 р. були внесені зміни та доповнення до Цивільного процесуального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України та прийнято нову редакцію Закону України “Про судоустрій України”. Як наслідок, був суттєво змінений порядок оскарження судових рішень та вироків. Так, було скасовано перегляд судових рішень у порядку нагляду, а натомість запроваджено можливість оскарження судових рішень у апеляційному та касаційному порядку.

У зв’язку з цим, на думку Уповноваженого з прав людини, має відбутися певне коригування практики Європейського суду з прав людини щодо України з точки зору застосування терміна “вичерпання національних засобів захисту” (ст.35 Конвенції), що вимагатиме вжиття додаткових заходів, зокрема з боку Міністерства юстиції України, на яке покладений обов’язок сприяти правовій освіті населення з метою всебічного та повного інформування всіх зацікавлених осіб щодо особливостей практики та процедур звернення до Європейського суду з прав людини.

Для сприяння правовій поінформованості населення у першому номері “Вісника Уповноваженого з прав людини” було надруковано Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини з додатковими Протоколами до неї, а також Пам’ятку для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду. Крім цього Уповноваженим спільно з телеканалом “Право” було здійснено відеозапис низки телепередач, в яких роз’яснювалися питання, пов’язані з діяльністю Європейського суду з прав людини.

Багато громадян, які звертаються до Уповноваженого, не знають про те, що порушення прав людини, про які йтиметься в заяві, мають відбутися після набрання чинності Конвенції з прав людини для конкретної держави, інакше така заява буде визнана неприйнятною для подальшого розгляду Європейським судом. Для України Конвенція набула чинності 11 вересня 1997 р., після передачі ратифікаційних грамот на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи. Від цього моменту Україна взяла на себе зобов’язання забезпечувати захист прав та свобод, гарантованих конвенцією, а також дала згоду на подання до Європейського суду індивідуальних заяв (петицій) осіб, що перебувають під її юрисдикцією.

Європейська конвенція з прав людини захищає не всі права та свободи, а лише деякі з них, передусім громадянські, особисті та політичні. Це право на життя, свобода від катувань, свобода від примусової та рабської праці, право на свободу та особисту недоторканність, на справедливий судовий розгляд та інші. Соціально-економічні права, за окремим винятком (право власності), конвенцією не гарантуються. Для цього в рамках Ради Європи розроблено інший механізм – Європейську соціальну хартію.

Важливо пам’ятати, що Європейський суд розглядає лише звернення щодо порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією, і жодних інших він не розглядає. Саме недотримання цієї вимоги, як свідчать звернення до Уповноваженого, стали причиною відмови Судом у розгляді багатьох заяв громадян України. Водночас слід зазначити, що останнім часом спостерігається тенденція опосередкованого використання конвенції для захисту соціально-економічних прав.

Загалом саме через недотримання вимог, про які йшлося, з усіх звернень, що надійшли до Європейського суду з питань порушення конвенційних прав та свобод Україною, понад 90% були визнані неприйнятними (середньостатичний показник по усіх зверненнях, що надходять до Суду, становить 80%). Тому надзвичайно важливим, на думку Уповноваженого, є всебічне сприяння поширенню правових знань щодо порядку звернення до Європейського суду з прав людини. Крім цього важливим також є підвищення професійного рівня українських адвокатів, котрі захищають інтереси своїх клієнтів у суді.

Для представлення інтересів держави в Європейському суді з прав людини постановою Кабінету Міністрів України за №557 від 23 квітня 1998 р. у структурі Міністерства юстиції України було запроваджено посаду Уповноваженого у справах дотримання  Конвенції про захист прав і основних свобод людини (на рівні заступника Міністра юстиції України). Для виконання ним функцій створено Національне бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав та основних свобод людини, на яке згідно з цією постановою покладено такі функції:

–     надання Європейському суду з прав людини письмових доповідей, висновків, відповідей на запитання у справах, які перебувають на розгляді Суду та які комуніковано уряду;

–     представництва України в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Україною положень конвенції;

–     інформування Комітету міністрів Ради Європи про виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини;

–     внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій про усунення порушень положень конвенції, недопущення таких порушень у майбутньому.

Протягом 2000–2001 рр. Кабінету Міністрів України було комуніковано загалом 39 звернень, що перебували на розгляді у Європейському суді. З більшості з них урядом було вжито дії, спрямовані на врегулювання конфліктної ситуації та поновлення порушених прав у тих випадках, коли уряд з великою ймовірністю міг прогнозувати винесення негативного рішення проти України. Таким чином, попередньо врегульовано ряд справ, пов’язаних з невиконанням рішень національних судів щодо виплати заборгованості із заробітних плат, пенсій тощо.

Важливим етапом у розгляді справи Європейським судом з прав людини є безпосереднє виконання рішення Суду країною-відповідачем. Відповідно до загального принципу, сформульованого Судом у своєму рішенні у справі  “Маркс проти Бельгії” у 1979 р., Суд залишає за державою свободу у виборі засобів, які необхідно використати для виконання нею своїх зобов’язань згідно зі ст.53 Конвенції з прав людини. Належне виконання рішення Суду відповідно до ст.54 Конвенції з прав людини контролюється Комітетом міністрів Ради Європи. Як правило, кожне рішення Суду, в якому констатується порушення положень конвенції, зобов’язує державу забезпечити належне справедливе відшкодування заявнику його витрат. У більшості випадків мається на увазі відшкодування матеріальних або/та моральних збитків, а також відшкодування гонорару адвокатові та інших супутніх витрат.

У цьому випадку обов’язок Комітету міністрів полягає в тому, щоб пересвідчитися, чи здійснене матеріальне відшкодування, присуджене заявнику в повному обсязі Європейським судом. За результатами вивчення кожного конкретного судового рішення і відповідно до стану його подальшого виконання країною Комітет міністрів приймає резолюцію, де містяться рекомендації, спрямовані на якнайповніше виконання державою рішення Суду. Комітет міністрів може вимагати від держави також вжиття заходів загального характеру, якщо необхідність цього випливає з рішення Європейського суду з прав людини. До заходів загального впливу Євросуду належать: пропозиція змінити національне законодавство чи адміністративну практику, яка призвела до порушення прав людини; публікація рішення Суду та ознайомлення з ним громадськості; розповсюдження листів, циркулярів міністерств та відомств з метою зміни адміністративної практики та ін.

Відповідно до регламенту своєї роботи Комітет міністрів постійно контролює процес виконання державами рішень Європейського суду і закриває справу лише тоді, коли рішення виконано в повному обсязі. Завдяки цьому відсоток виконання рішень Європейського суду країнами – членами Ради Європи є надзвичайно високим, попри те, що тривалість впровадження необхідних законодавчих змін в окремих країнах сягала 15 років. Так, у справі “Tyrer v U.K.” на о. Мен (Велика Британія) законодавча заборона застосування тілесних покарань у школах була введена лише у 1993 р., тоді як Європейський суд з прав людини визнав цю практику такою, що порушує Конвенцію у своєму рішенні, прийнятому ще у 1978 р.

У зв’язку з цим нагальною є необхідність запровадити ефективні процедури контролю за виконанням рішень Європейського суду і в Україні. Ці питання покликаний врегулювати Закон України “Про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини”, який було прийнято Верховною Радою України 29 листопада 2001 р. Однак на даний закон було накладено вето Президентом України та повернуто до Верховної Ради України з пропозицією його відхилити.

Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Виходячи з цих конституційних положень, частиною національного законодавства України є і Конвенція з прав людини. Однак виникають значні труднощі в її застосуванні на рівні національних судів України. Окремі посилання Конституційного Суду України та ряду інших судів загальної юрисдикції України на положення конвенції та рішення Європейського суду з прав людини не вирішують цієї проблеми належним чином.

На думку Уповноваженого, необхідна більш активна позиція судової влади, передусім Верховного Суду України, який повинен ініціювати широке застосування Конвенції з прав людини та прецедентних рішень Європейського суду з прав людини у своїй повсякденній практиці. Широке застосування Конвенції національними судами, що базується на знанні практики Європейського суду з прав людини, дасть можливість активно впроваджувати міжнародні стандарти захисту прав людини, закріплені в цій конвенції.

У зв’язку з цим важливого значення набуває правова освіта українських правників і передусім суддів у сфері діяльності Європейського суду з прав людини. Важливу роль у цьому відіграє Рада Європи, яка надає суддям значну допомогу.

На кінець 2001 р. Європейський суд ухвалив 2597 рішень. Серед них значну кількість становить так зване прецедентне право Європейського суду з прав людини, в якому сформульовані основоположні підходи, що їх дотримується Суд при вирішенні справ. Важливими заходами є також переклад українською мовою рішень Європейського суду з прав людини та широке ознайомлення з ними. За підтримки Уповноваженого з прав людини Українська правнича фундація змогла продовжити переклад та систематичне видання рішень Євросуду українською мовою в рамках часопису “Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі”.

Закріпивши в Конституції право кожного звернутися за захистом своїх прав та свобод до Європейського суду з прав людини, Україна зробила важливий крок до запровадження ефективної системи захисту прав людини. Чимало громадян України вже скористалися своїм правом на звернення до Євросуду. Водночас слід зазначити, що низький рівень обізнаності заявників з основоположними принципами діяльності Суду, призводить до прийняття великої кількості рішень щодо визнання неприйнятними цих заяв.

Уповноважений з прав людини відзначає необхідність більш широкої просвітницької роботи, спрямованої на підвищення рівня правової культури громадян України щодо використання механізмів захисту прав і свобод людини, передбачених конвенцією. Провідна роль у цьому має належати Міністерству юстиції України.

Важливим залишається і питання підвищення рівня правової свідомості українських правників, зокрема суддів та адвокатів. На думку Уповноваженого, у зв’язку з цим необхідно вжити на державному рівні додаткових заходів щодо перекладу рішень Європейського суду з прав людини державною мовою та їх широкого оприлюднення.

Уповноважений з прав людини вважає, що судді при винесенні рішень мають застосовувати положення Конвенції з прав людини, а також прецедентне право Європейського суду. З цією метою доцільно узагальнити практику та прийняти спеціальну постанову пленуму Верховного Суду України.