Головне меню  >>     

  3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У ПЕНІТЕНЦІАРНИХ УСТАНОВАХ УКРАЇНИ

Президентом України 20 жовтня 2001 р. підписано Указ “Про внесення змін до Положення про порядок здійснення помилування”. Прийнято ряд постанов: Верховної Ради України “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини” (від 23 березня 2000 р.), Кабінету Міністрів України  “Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000–2004 роки” (20 червня 2000 р.), “Про деякі питання урядової комісії з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу” (від 26 жовтня 2001 р.), “Про норми харчування для осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу” (від 27 грудня 2001 р.).  та інші, що сприяють виконанню положень відповідних міжнародних та національних правових актів.

Уповноважений з прав людини разом з працівниками Секретаріату  систематично відвідують установи пенітенціарної системи та вивчають стан дотримання в них прав і свобод людини. В установах пенітенціарної системи відбуваються поступові зміни щодо умов утримання засуджених та ув’язнених, іде трансформація та переорієнтація соціально-психологічної служби на індивідуальний підхід до кожної людини,   гуманізація процесу виконання покарань, створення диференційованих умов тримання засуджених залежно від ступеня їх соціальної небезпеки.

Уповноважений вважає таким, що заслуговує підтримки, застосування Державним департаментом України з питань виконання покарань досвіду пенітенціарних систем європейських країн та створення відділень соціально-психологічної служби замість колишніх “загонів” засуджених. Штатні посади психологів створені з розрахунку один психолог на 600 засуджених, загальна чисельність працівників цієї служби становить 2400 осіб.

Поширюється співробітництво з релігійними організаціями та громадськістю та виховання морального відродження засуджених.

Протягом 2000 р. загальна кількість ув’язнених в установах кримінально-виконавчої системи України зросла на 4,2 тис. осіб. За станом на 1 січня 2001 р. у 180 установах утримувалися 222,3 тис. осіб (1999 р. – 218,1 тис.), у тому числі у 33 слідчих ізоляторах та тюрмах – 46,2 тис. осіб, у 128 виправно-трудових колоніях – 170,96 тис. засуджених.

Завдяки виконанню Закону України “Про амністію” від 5 липня 2001 р., набуттю чинності нового Кримінального кодексу України та закінченню дії перехідних положень Конституції України щодо попереднього ув’язнення, протягом 2000 р. загальна чисельність засуджених і ув’язнених в установах кримінально-виконавчої системи зменшилась на 30 тис. осіб (-13,4%).

За станом на 1 січня 2002 р. у 180 установах утримувались 192,3 тис. осіб, у тому числі у 33 слідчих ізоляторах та тюрмах – 41,1 тис. осіб, у 131 виправній колонії – 147,6 тис. засуджених, у тому числі у 21 виправно-трудовій колонії загального режиму утримувалися 14,7 тис. осіб, з них жінок – 8,3 тис., у 38 установах посиленого режиму – 51,7 тис., у 40 суворого режиму – 59,1 тис., у 8 особливого режиму – 8,0 тис., у 19 колоніях-поселеннях – 3,2 тис. осіб, спеціалізованих установах-лікарнях та лікарнях при установах – 12,1 тис. осіб, у 11 виховних колоніях – 2,7 тис. засуджених неповнолітніх, у 5 лікувально-трудових профілакторіях – 970 осіб.

За термінами утримання на 1 січня 2002 рр. у виправно-трудових установах відбували покарання: засуджені до одного року – 3135 осіб; від одного до двох років – 12 816; від двох до трьох років – 28 501; від трьох до п’яти років – 56 919 осіб.

Усього упродовж 1999–2001 рр. до установ виконання покарань прибули 223 177 засуджених (у 1999 р. – 78 245 осіб; у 2000 р. – 75 212 і у 2001 р. – 69 720 осіб), з яких 105 673 (47,3%) – раніше судимі (табл. 3.5).

На думку Уповноваженого, позитивним явищем стає застосування адміністрацією виправно-трудових установ умовно-дострокового звільнення засуджених. Частка осіб, до яких застосовується умовно-дострокове звільнення, постійно зростає. Якщо у 1999 р. умовно-достроково було звільнено 15 587 осіб, або 44% кількості таких, які за формальними ознаками підпадали під цю пільгу, то у 2000 р. – 21 462 особи (53,5%). Протягом 2001 р. з місць позбавлення волі за таких підстав звільнено 23,4 тис. осіб (62,3%), з яких: 694 особи повернуті у місця позбавлення волі за вчинення нових злочинів (2000 р. – 479). Переведено до колоній-поселень 5,7 тис. осіб. Окрім того, Указами Президента України упродовж 2001 р. помилувано 509 осіб.

Таблиця 3.5. Кількість засуджених, що прибули до установ виконання покарань протягом 1999–2001 рр.

До складу системи також належать 711 органів виконання покарань, що не пов’язані з позбавленням волі, на обліку в яких перебували 139,5 тис. осіб.

Державним департаментом з питань виконання покарань проведено роботу по виконанню Закону України “Про амністію” від 5 липня 2001 р.  На підставі цього закону амністія застосовувалась у 2001 р. щодо 61 490 осіб, у тому числі за рішеннями судів: звільнено з місць позбавлення волі 28 818 осіб, у тому числі 15 349 особам замінено невідбуту частину покарання у вигляді позбавлення волі на умовну з випробувальним строком; скорочено строк покарання у вигляді позбавлення волі 1216 особам; звільнено від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, 28 853 осіб; відмовлено у застосуванні амністії як злісним порушникам режиму відбування покарання 2470 особам. Крім того, з місць позбавлення волі звільнено: 298 неповнолітніх; 2038 жінок; 343 особи, які мали неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів; 18 осіб, які мають батьків віком понад 70 років або батьків-інвалідів І групи, які потребують стороннього догляду; 33 особи похилого віку; 47 інвалідів І та ІІ груп; 6 ветеранів війни та 18 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС; 241 хворого на туберкульоз активної форми, в якого припинилось виділення збудників туберкульозу.

На кожну особу, яка звільнилась з установ кримінально-виконавчої системи за амністією, до органів внутрішніх справ за обраним нею місцем проживання направлено повідомлення про взяття на облік, надання допомоги у трудовому та побутовому влаштуванні.

Державний центр зайнятості Міністерства праці та соціальної політики зобов’язав Кримський республіканський, обласні, Київський та Севастопольський міські центри зайнятості вжити додаткових заходів щодо обліку та працевлаштування осіб, звільнених за амністією, які звернулися або направлені місцевими органами влади та органами внутрішніх справ у центри зайнятості населення. Крім того, на виконання вимог зазначеного закону органами та установами кримінально-виконавчої системи спільно з місцевими державними адміністраціями розроблено спеціальні заходи щодо працевлаштування осіб, звільнених за амністією та вишукання додаткових робочих місць.

У результаті зазначених заходів за станом на 15 жовтня 2001 р. 14,9 тис. амністованих осіб прописано, 6,5 тис. – працевлаштовано, у тому числі понад 1 тис. осіб – за допомогою центрів зайнятості.

Особливу увагу при вирішенні питань побутового влаштування приділено звільненим за амністією неповнолітнім та соціально незахищеним категоріям громадян. Кожний звільнений від покарання неповнолітній переданий батькам або супроводжений до місця постійного проживання, а 40 неповнолітніх сиріт працевлаштовані з вирішенням побутових питань або влаштовані до шкіл-інтернатів.

Аналогічно влаштовано інвалідів та осіб похилого віку, звільнених з місць позбавлення волі. Всі вони проживають у сім’ях та з рідними, а 5 осіб, які не мають родичів і втратили соціальні зв’язки, влаштовано до будинків інтернатів системи соціального захисту населення в Донецькій, Кіровоградській, Львівській, Харківській та Херсонській областях.

Кожному із 241 особи, хворої на туберкульоз і звільненої з місць позбавлення волі за амністією, було видано виписки з медичних карток та приписи для продовження лікування у відповідних закладах охорони здоров’я. Крім того, про них направлено відповідні повідомлення до туберкульозних диспансерів за місцем проживання, а також до Міністерства охорони здоров’я.

Попри поступове реформування пенітенціарної системи України, поки що не вдалося забезпечити в її закладах на належному рівні дотримання конституційних прав та свобод осіб, позбавлених волі.

У Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини зазначалося, що ситуація з розміщенням і триманням засуджених залишається надзвичайно складною. Сьогодні їхнє розміщення, умови тримання в багатьох установах, як і раніше, не відповідають нормам і вимогам національного та міжнародного права.

Наявна матеріально-технічна база місць позбавлення волі не задовольняє існуючих потреб. За станом на 1 січня 2002 р. в установах кримінально-виконавчої системи понад наявні місця утримувалися 28 тис. осіб. Найбільше переповнені слідчі ізолятори (на 7,5 тис.), виправні колонії посиленого (на 5,5 тис.) і суворого (на 1,2 тис.) режиму та лікарні (на 7,5 тис.). Понад наявні місця утримуються засуджені у Могилів-Подільській ВК №114 Вінницької області (62%), Арбузинській ВК №83 Миколаївської області (45,8%), Полтавській ВК №64 (43,1%), Синельниківській ВК №94 Дніпропетровської (32,1%) області. Подібні факти також мають місце у спеціалізованих лікарнях ВК №7 та №61 Херсонської (відповідно 53,3% і 52,6%), ВК №89 Дніпропетровської (70,9%), ВК №55 Запорізької (55,4%), ВК №69 Полтавської (60,5%) областей.

Після скасування смертної кари в установах пенітенціарної системи швидко зростає кількість осіб, засуджених до довічного ув’язнення. На 1 січня 2001 р. їх утримувалося 532 особи, у тому числі 405 осіб, щодо яких переглянуто вищу міру покарання. Уповноважений неодноразово порушувала питання щодо їх окремого тримання. Але проблема з розміщенням цієї категорії засуджених Департаментом з питань виконання покарань розв’язується повільно. У зв’язку з цим упродовж 2000 р. засуджені до довічного ув’язнення утримувалися майже в усіх слідчих ізоляторах України, де для цього не було створено необхідних умов. Так, Уповноваженим під час вивчення стану дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи Львівської області (2000 р.) було встановлено, що у Львівському слідчому ізоляторі умови тримання та поводження із засудженими до довічного позбавлення волі не відповідають вимогам п. 37, 65 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими та ст.1 і 29 Виправно-трудового кодексу України. Це повною мірою стосується умов тримання даної категорії осіб і в усіх інших слідчих ізоляторах Держдепартаменту України, про що свідчить надходження численних скарг як від самих засуджених, так і від їхніх родичів.

Застосування до таких засуджених умов тримання, аналогічних суворому тюремному режиму, який забороняє практично все і позбавляє людину будь-яких контактів із зовнішнім світом – сім’єю, родичами тощо, за винятком обмеженого листування, є недоцільним і не відповідає вимогам ст.1 Виправно-трудового кодексу України, де визначено, що “виправно-трудове законодавство України має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання з тим, щоб воно було не тільки карою за вчинений злочин, а й виправляло та перевиховувало засуджених”. Попри це, ст.29 Виправно-трудового кодексу України встановлено граничний термін перебування засуджених на суворому тюремному режимі. Таким чином, у поєднанні довічного позбавлення волі з суворим тюремним режимом тримання як міри покарання за вчинений злочин вбачаються елементи заподіяння фізичних страждань та приниження людської гідності, що не відповідає законодавству України та ратифікованим Україною міжнародним договорам.

На підставі значної кількості звернень, які надходять на адресу Уповноваженого, та фактів, оприлюднених у засобах масової інформації, можна зробити висновок, що суттєвого поліпшення потребує рівень забезпечення гарантій безпеки осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, адже тут нерідко чиняться насильство, приниження людської гідності, побори та інші порушення прав і свобод людини.

Зосередження найбільш небезпечних категорій засуджених значно ускладнила стан справ в установах Донецької, Київської, Одеської та Черкаської областей, де допущені вбивства засуджених, а також втечі з-під охорони – у Дніпропетровській, Запорізькій та інших областях. Щороку допускаються тяжкі тілесні ушкодження та значна кількість втеч засуджених-поселенців з установ кримінально-виконавчої системи.

Протягом 2001 р. в установах кримінально-виконавчої системи ув’язненими скоєно 393 злочини (у 2000 р. – 390, 1999 р. – 437), внаслідок вчинення злочинів загинуло у 2001 р. 5 осіб (2000 р. – 10, 1999 р. – 12), покінчили життя самогубством упродовж 1999–2001 рр. 105 ув’язнених, у тому числі у слідчих ізоляторах – 20 осіб.

Попри вимоги Державного департаменту України з питань виконання покарань щодо посилення профілактики негативних проявів серед ув’язнених, у деяких установах відбулися надзвичайні події з тяжкими наслідками, що викликали широкий негативний резонанс у суспільстві. Так, 30 січня 2001 р. у Дар’ївській виправній колонії (№ 10) управління Департаменту в Херсонській області група з шести засуджених спровокувала хуліганські дії та захопила двох молодших інспекторів нагляду та безпеки. Злочинці, озброївшись холодною зброєю та саморобними вибуховими пристроями, виготовленими в установі, заблокувалися у приміщенні виробничого цеху та утримували заручників протягом трьох днів. Унаслідок проведеної із залученням спеціальних підрозділів Департаменту операції, заручників було звільнено, злочинців знешкоджено й одного співробітника установи поранено.

12 лютого 2001 р. у Маріупольській виховній колонії Донецької області група засуджених після вживання спиртних напоїв, скориставшись відсутністю належного контролю за їхньою поведінкою та непрофесійними діями начальника установи, спровокувала групові хуліганські дії, які призвели до масових безладь та групової втечі неповнолітніх засуджених.

Керівництвом Калінінської виправної колонії (№27) Донецької області та Копичинської виправної колонії (№112) Тернопільської області не було вжито належних заходів щодо забезпечення належного нагляду за засудженими, внаслідок чого були допущені втечі засуджених з об’єктів охорони.

У Личаківській (№30), Львівській (№48), Миколаївський (№50), Держівській (№110) виправно-трудових колоніях Львівської області не дотримуються вимоги виправно-трудового законодавства і суттєво обмежуються права засуджених під час їхнього перебування у приміщеннях камерного типу та штрафних ізоляторах, обладнання яких не відповідає необхідним вимогам: вікна надмірно загратовані, обладнані металевими жалюзі або “кишенями”, а у Личаківській ВК вони ще й заварені металевими щитами, внаслідок чого у таких приміщеннях немає належного денного освітлення (електричне теж недостатнє) та бракує свіжого повітря. Стіни цих приміщень не побілено, замість гладкого оштукатурення обладнано “під шубу”.

Всупереч Правилам внутрішнього розпорядку у Миколаївській виправно-трудовій колонії (№50), Держівській виправній колонії (№110) та Самбірській виховній колонії вікна гуртожитків для засуджених обладнані металевими гратами.

Адміністрацією виправно-трудових колоній Львівської області не повною мірою забезпечується виконання вимог ст.28 Виправно-трудового кодексу України щодо обов’язкової ізоляції засуджених і постійного нагляду за ними, внаслідок чого протягом 2000 р. останніми вчинено майже 3 тис. порушень режиму, у тому числі 8 вживань спиртних напоїв та 145 випадків виготовлення, пронесення та зберігання заборонених предметів.

Уповноважений вважає, що однією з головних причин злочинності у місцях позбавлення волі є низький професійний рівень служб охорони, нагляду і безпеки, а нерідко й недбале ставлення до виконання службових обов’язків, унаслідок чого порушуються конституційні права позбавлених волі людей.

З цього приводу тільки у 2000 р. прокурорами областей України внесено 11 298 документів реагування з метою усунення порушень законності, виявлених у пенітенціарних установах; до дисциплінарної відповідальності притягнуто 4749 посадових осіб кримінально-виконавчої системи, з вини яких було допущено порушення законів. Зі слідчих ізоляторів та штрафних приміщень звільнено 294 особи, які трималися там незаконно.

Упродовж останніх років Державному департаменту України з питань виконання покарань вдалося дещо призупинити негативні тенденції у виробничому секторі кримінально-виконавчої системи. Річний обсяг виробництва продукції у 2000 р. перевищив 352 млн. грн. (порівняно з 1999 р. збільшився на 23,1%). За 2001 р. підприємствами установ кримінально-виконавчої системи виготовлено продукції у діючих цінах вже на 386,8 млн. грн., забезпечено роботою 81,3 тис. осіб, або 64,6% від тих, хто повинен працювати. Нарощування обсягів виробництва відбулося переважно за рахунок виготовлення технологічно простих виробів (металевих сіток, колючих дротів, будівельних матеріалів тощо), речового майна та предметів комунально-побутового призначення для власних потреб кримінально-виконавчої системи.

Проте підприємства кримінально-виконавчої системи у багатьох випадках є технічно відсталими (зношеність основних засобів виробничих систем становить понад 52%) та неконкурентоспроможними за сучасних економічних умов, що не дає змоги відповідно до законодавства України залучити осіб, позбавлених волі, до праці. У 2000 р. не було забезпечено роботою 45,1% осіб, позбавлених волі, їхня середньомісячна заробітна плата становила лише 59 грн., у 2001 р. – 74,4 грн.

Внаслідок загального спаду виробництва підприємства-кооператори припинили з виправно-трудовими установами виробничі зв’язки. Сьогодні адміністраціям виправно-трудових установ з огляду на специфіку робочої сили стало дуже складно отримувати замовлення на виготовлення і поставку продукції, забезпечувати засуджених працею на власному виробництві. Особливо низьким у 2000 р. залишався рівень їх працевикористання у Тернопільській, Полтавській, Кіровоградській областях та Автономній Республіці Крим, де щомісячно не виходили на роботу від 57 до 75% працездатних засуджених, а у Петрівській виправній колонії (№49), Дрогобицькій виправній колонії (№40), Копиченській виправній колонії (№112) – понад 80%.

Незабезпеченість осіб, позбавлених волі, роботою не дає змоги поліпшувати умови їх тримання, а засудженим – матеріально допомагати своїм сім’ям задовольняти потребу в продуктах харчування та предметах першої необхідності.

У зв’язку з незабезпеченням засуджених роботою більшості ВТУ Уповноважений з прав людини змушена констатувати незадовільне виконання вироків судів у частині відшкодування збитків, заподіяних злочинами, та стягнення аліментів на утримання дітей.

Так, у листопаді 2000 р. до Уповноваженого звернулася мешканка с.Комишувате Новоукраїнського району Кіровоградської області К.Месевра щодо невиконання рішення суду про стягнення коштів з гр. В.Тимченка та В.Віхрова. Звернення було направлене з контролем за належністю для проведення перевірки до Міністерства юстиції України. З відповіді заступника міністра від 26 грудня 2000 р. вбачається, що В.Тимченко та В.Віхров засуджені вироком Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області відповідно до 7 і 6 років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна та відшкодуванням шкоди, заподіяної злочином, на користь громадянки К.Месеври у розмірі 1057 грн. 90 коп. Виконавчий лист про стягнення коштів з В.Віхрова було направлено до Петрівської виправної колонії (№ 49) Кіровоградської області, а виконавчий лист про стягнення коштів з В.Тимченка – до Кіровоградської виправної колонії (№ 6). Перевірками бухгалтерій зазначених колоній, які було зроблено за ініціативи Уповноваженого з прав людини, встановлено, що боржники тривалий час не працюють через відсутність роботи, а тому кошти на користь потерпілої не перераховувалися.

У 2001 р. на виконанні в пенітенціарних  закладах стосовно 36,1 тис. засуджених знаходилося виконавчі листи на суму 167 773,6 тис. грн. (у 2000 р. відповідно 38,8 і 186 497,8), за якими стягнуто у 2001 р. лише 1654,4 (0,9%) тис. грн., у 2000 р. – 1184,7 (0,6%) тис. грн.

Утримання більш як 57,6 тис. непрацюючих засуджених та значної кількості тих, які не повністю забезпечуються працею, змушує Департамент  з питань виконання покарань спрямовувати практично всі фінансові ресурси на харчування та інші поточні витрати, але цього явно не вистачає. Тому не дотримуються встановлені норми харчування, комунально-побутового та медичного забезпечення. Зростає захворюваність, зокрема на дистрофію й туберкульоз.

Установи кримінально-виконавчої системи працюють в умовах хронічної нестачі коштів на утримання спецконтингенту, чисельність якого, попри щорічні амністії, залишається високою.

Забезпечення прав і свобод людини в місцях досудового ув’язнення. Місця досудового  ув’язнення, якими є 33 слідчі ізолятори, як і раніше, все ще залишаються тими соціальними закладами, де триває масове та брутальне порушення прав людини. Таке ненормальне становище викликає велику стурбованість Уповноваженого, адже громадяни, вина яких судом ще не визнана, утримуються навіть у значно гірших умовах, ніж засуджених.

Це зумовлено насамперед тим, що матеріально-технічна база слідчих ізоляторів не повною мірою задовольняє існуючі потреби, а її розвиток не встигає за темпами надходження заарештованих. Окрім того, реформування місць досудового ув’язнення, якого вони вкрай потребують, стримується недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства України та недостатністю бюджетного фінансування. Унаслідок цих причин порушення прав людини спричиняються, зокрема, постійним переповненням слідчих ізоляторів, недостатнім фінансуванням, незадовільним комунально-побутовим і медичним забезпеченням та поганим харчуванням, що призводить до захворювань і десоціалізації осіб, які там перебувають.

Умови утримання і розміщення ув’язнених у більшості установ не відповідають положенням і нормам національного і міжнародного законодавства. Практично в усіх слідчих ізоляторах значна кількість осіб, узятих під варту, утримується понад наявні місця, внаслідок чого вони позбавлені елементарних комунально-побутових умов, необхідних для перебування там без шкоди для здоров’я. У переповнених камерах створюються антисанітарні умови, не вистачає свіжого повітря. У багатьох слідчих ізоляторах заарештовані не мають індивідуальних спальних місць і змушені спати по черзі. На цьому ґрунті між ними виникають конфлікти, які супроводжуються загостренням стосунків, ворожнечею, тілесними ушкодженнями, фізичними розправами та насильством.

За таких умов людина перебуває у стані постійного нервового напруження. На 1 січня 2002 р. у 33 слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань утримувалися 40 794 осіб (у 2000 році – 45132 особи, або на 9,6% більше). Попри те що у 2001 р. дещо зменшилося наповнення ув’язнених у слідчих ізоляторах, все ж не розв’язаною залишається проблема розміщення ув’язнених відповідно до встановлених норм. Так, за станом на 1 січня 2002 р. за наявності 33 359 місць у слідчих ізоляторах трималося понад норму 7435 осіб.

Державним департаментом України з питань виконання покарань вживаються відповідні заходи щодо вирішення цього питання. У 2001 р. додатково обладнано 58 спальних місць (у 2000 р. – 431), у Вінницькій та Житомирській тюрмах переобладнано відповідно 316 та 176 місць для утримання засуджених до довічного позбавлення волі.

Найскладніша ситуація у Донецькому №5, у Харківському №27 та Криворізькому СІЗО №4. Якщо згідно зі ст.11 Закону України “Про попереднє ув’язнення” норма площі в камері на одного заарештованого не може бути меншою 2,5 м2, то середній показник по слідчих ізоляторах України становить лише 1,8 м2. Зокрема, у Донецькому СІЗО (№ 5) на одного заарештованого в середньому припадає лише 1 м2, у Криворізькому (№ 4) – 1,2 м2, у Херсонському (№ 28) – 1,3 м2, у Сімферопольському (№ 15), Луганському (№ 17) та Харківському СІЗО (№ 27) – по 1,5 м2.

Було б не зовсім об’єктивно звести проблему лише до недосконалості стану місць досудового ув’язнення. Це питання значно складніше.

Передусім на сьогодні в Україні така міра запобіжного заходу, як арешт, на жаль, невиправдано застосовується в масовому порядку. Про це вже йшлося в Доповіді. Україна щодо цього сьогодні є світовим лідером.

Переповнення слідчих ізоляторів – значною мірою наслідок невиваженого чи помилкового обрання прокурорами (а з другого півріччя 2001 р. – судовими органами) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також неналежного виконання ними своїх основних функцій, передбачених п.3 ст.121 Конституції України, п.2 ст.5 Закону України “Про прокуратуру”, а також ст.25 Кримінально-процесуального кодексу України щодо прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство у кримінальному судочинстві. Наслідком цього є те, що упродовж 2001 р. зі слідчих ізоляторів звільнено 13 114 осіб, до яких було безпідставно застосовано арешт (у 2000 р. – 13 310), зокрема: 8802 особи (8055) – за судовими вироками, не пов’язаними з позбавленням волі, 3693 (4382) – за зміною запобіжного заходу; 524 (367) – за припиненням справ судами і 291 (310) – за припиненням справ органами слідства і дізнання.

Якщо врахувати, що у 2001 р. до слідчих ізоляторів надійшло 86 986 заарештованих (у 2000 р. – 100 349, або на 13,3% більше), то виходить, що з-під варти у 2001 р. звільнялася кожна шоста заарештована особа (у 2000 р. – кожна сьома).

Це знайшло підтвердження під час вивчення Уповноваженим стану дотримання прав осіб, позбавлених волі, у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового тримання та кімнатах для затриманих у Дніпропетровській, Донецькій, Київській, Львівській, Черкаській областях, Автономній Республіці Крим та м.Києві. Майже кожний затриманий скаржився на те, що, вирішуючи питання про надання санкції на арешт, прокурори не ознайомлюються з усіма матеріалами, які містять підстави для взяття під варту. Всупереч вимогам закону вони лише в окремих випадках особисто допитують підозрюваного або обвинуваченого і при цьому нерідко не беруть до уваги їхні клопотання про врахування пом’якшуючих кримінальну відповідальність обставин, які дають можливість обрати запобіжний захід, не пов’язаний з арештом.

Нерідко під арештом опиняються особи, які скоїли малозначні або ненавмисні злочини, що не становлять суспільної небезпеки, або особи, обвинувачення яких ґрунтується на припущеннях чи сумнівних доказах.

Як свідчать статистичні дані, численні звернення громадян та проведені Уповноваженим перевірки дотримання прав людини у місцях досудового ув’язнення, багатьма прокурорами не зроблено належних висновків із Першої щорічної доповіді Уповноваженого, не вжито відповідних заходів для недопущення порушень прав людини при наданні санкції на арешт. Вони продовжують брати під варту вагітних, неповнолітніх, тяжко хворих і престарілих, які скоїли незначні або ненавмисні злочини.

Так, прокурором Залізничного району м.Львова 11 лютого 2000 р. за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою ст.140 КК України, санкціоновано арешт вагітної гр. В.Крохіної, яка раніше не була засудженою і постійно проживала з батьками у м.Львові. У вересні минулого року вона народила дитину, перебуваючи у СІЗО, де зовсім немає умов для тримання матері та дитини. Під час перебування в регіоні Уповноважений рекомендувала адміністрації СІЗО звернутися до суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу. 13 грудня того ж року В.Крохіну з-під варти звільнено.

Уповноважений з прав людини вважає, що ганебна практика застосування в масовому і систематичному порядку арешту як міри запобіжного заходу несумісна з цивілізованим шляхом розвитку України.

Поряд з цим слід відзначити недостатню кількість наявних дізнавачів, слідчих і суддів, які не в змозі в установлений термін належним чином розслідувати і розглядати кримінальні справи. Зволікання при розслідуванні і судовому розгляді відбивається на термінах перебування обвинувачуваних і підсудних у слідчих ізоляторах, де нерідко люди змушені по черзі спати. 

Це призводить до того, що конституційні права людини на свободу, особисту недоторканність, гідне поводження порушуються внаслідок систематичного ігнорування судами норм кримінально-процесуального законодавства стосовно осіб, які перебувають під вартою. Як наслідок – суттєве подовження терміну перебування таких осіб у СІЗО та до переповнення цих закладів. Протягом 2001 р. кримінально-процесуальні норми були порушені суддями щодо 20 186 осіб (у 2000 р. – щодо 18 536 осіб, у 1999 р. – 21 289). Стосовно 9726 осіб більше місяця не призначалася дата розгляду кримінальної справи; перебуваючи під вартою, 6609 осіб після першого судового засідання у кримінальній справі тривалий час чекали дати призначення наступного її розгляду (4658 осіб – до трьох місяців, 1413 – до шести місяців, 538 – більше шести місяців); стосовно 5950 засуджених протягом трьох діб до СІЗО не надійшли копії вироків (ст. 344 КПК); 2751 особа більше місяця чекала розгляду касаційних скарг; 4428 засудженим у триденний термін судами не надіслані розпорядження про набуття вироком чинності (ст. 381 КПК України). Про нерозв’язаність цієї проблеми переконливо свідчить і той факт, що у ряді регіонів України за судами рахується переважна більшість осіб від загальної кількості тих, які притягуються до кримінальної відповідальності і перебувають під вартою в СІЗО. Якщо цей показник загалом по державі становить 61,2%, то у Запорізькій – 84,3%, у Донецькій – 73,4, Харківській – 76,5, у Полтавській – 68,7, у Рівненській – 66,6%.

На думку Уповноваженого, причину тривалого утримання громадян у таких нелюдських умовах слід шукати в недосконалості всієї системи судів і правоохоронних органів держави. Економія на правосудді неминуче зумовлює загрозливі наслідки для суспільства.

Так, аналіз стану дотримання конституційних прав і свобод осіб, які перебували у Львівському слідчому ізоляторі №19 у грудні 2000 р. засвідчує, що понад 300 засуджених, внаслідок ненадання вагонів Львівською залізницею, очікували відправлення до місць відбування покарання замість десяти днів, передбачених законом, більше шести місяців і фактично перебували на тюремному режимі.

Причиною такого стану є те, що через несплату 240 тис. грн. військовою частиною №3002 за оренду спеціальних вагонів Львівська залізниця з 1 червня 2000 р. не надавала спецвагонів для перевезення засуджених до місць відбування покарання. З 242 запланованих залізничних конвоювань не здійснено 154. І тільки під час перебування Уповноваженого в м.Львові у грудні 2001 р. за домовленістю з керівництвом залізниці етапування засуджених було поновлено. Як з’ясувалося, аналогічні випадки мали місце на Південно-Західній та Донецькій залізницях.

Припинення руху спеціальних вагонів призвело до значного переповнення слідчих ізоляторів міст Львова, Луцька, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Вінниці, Хмельницького, Черкас та місць тимчасового тримання у районних відділах МВС. Наслідком цього стали зриви судових процесів, загострення кримінальної, епідеміологічної ситуації у місцях тримання заарештованих та засуджених. Таким чином, умови перебування у камерах місць позбавлення волі в Україні не відповідають міжнародним стандартам, несвоєчасне вивезення ув’язнених після набуття вироком чинності є грубим порушенням їхніх конституційних прав і свобод, приниженням гідності та фактично є застосуванням до них тортур.

Командування внутрішніх військ МВС України з цього питання неодноразово зверталося до Кабінету Міністрів, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Міністерства юстиції та до Міністерства транспорту України, проте етапування було поновлено тільки після часткового погашення заборгованості МВС перед залізницями.

На думку Уповноваженого, враховуючи, що конвоювання заарештованих та засуджених, покладено на внутрішні війська МВС України і є державним завданням, а не внутрішньовідомчим, необхідно прийняти відповідне рішення про заборону Укрзалізниці користуватися таким методом “вибивання” боргів.

Уповноважений з прав людини в червні 2001 року здійснила контрольну перевірку дотримання прав заарештованих жінок та неповнолітніх у Дніпропетровській області.

Під час перевірки з’ясувалося, що в 1991 р. внаслідок бунту арештантів було зруйноване відділення для утримання заарештованих жінок у Дніпропетровському слідчому ізоляторі (№3). У зв’язку з цим керівництвом Державного департаменту України з питань виконання покарань та МВС України прийнято рішення щодо тимчасового  тримання  заарештованих жінок та неповнолітніх у Криворізькому слідчому ізоляторі (№4).

Більше двох років у Дніпропетровській області Державним департаментом України з питань виконання покарань грубо порушувалися права заарештованих жінок, зокрема неповнолітніх.

Жінок, заарештованих в обласному центрі, розміщували у СІЗО №4 м.Кривого Рогу, а у разі потреби проведення слідчих дій – перевозили до Дніпропетровська та утримували в  ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ). І хоча корпус Дніпропетровського СІЗО №3 ще у 1998 р. було відбудовано і здано в експлуатацію, керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань разом зі своїм Управлінням у Дніпропетровській області не квапилися повернути до нього підслідних. Жінок і неповнолітніх возили туди й назад арештантськими вагонами, умови в яких нестерпні для людини.

Уповноваженим було встановлено, що лише упродовж 1999–2000 рр. таку “подорож” змушені були здійснити майже 2500 жінок та дівчат. Етапування в обидва кінці тривало близько 60 годин; тож, якщо врахувати, що окремих ув’язнених викликали на допити до Дніпропетровська по 14–18 разів, неважко уявити, яких страждань зазнавали люди, чию вину у скоєнні злочину ще тільки належало довести! А серед них трапляються хворі, вагітні, неповнолітні...

Проте на цьому тортури заарештованих не припинялися, бо на прибулих ще чекало перебування в умовах ІТТ, що суперечить ст.155 Кримінально-процесуального кодексу України, де місцями досудового ув’язнення визначені слідчі ізолятори. Крім того, режим тримання в ІТТ не відповідає вимогам Закону України “Про попереднє ув’язнення”.

16 липня 2000 р. Уповноважений звернулася до колишнього голови Державного департаменту України з питань виконання покарань І.Штанька з поданням, у якому наполягала на негайному припиненні етапування заарештованих жінок до слідчого ізолятора м.Кривого Рогу, вимагаючи поновити їх тримання у відбудованому Дніпропетровському слідчому ізоляторі №3, як це здійснювалося до серпня 1991 р.

Проте від вирішення цього гострого питання Держдепартамент України з питань виконання покарань самоусунувся, виявив байдужість  до долі заарештованих жінок, чим зумовив подальше ускладнення умов їхнього перебування під вартою. У відповіді на подання Уповноваженого,  ігноруючи навіть Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, повідомлялося, що вирішення цього питання не належить до компетенції Держдепартаменту. Внаслідок цього права заарештованих жінок у 2000 р. не були поновлені. Проблему вдалося вирішити лише у серпні 2001 р. тільки після безпосереднього особистого виїзду Уповноважного до Дніпропетровського та Криворізького СІЗО у співпраці з новим головою Державного департаменту з питань виконання покарань В.Льовочкіним.

Стурбованість Уповноваженого викликає невиконання Україною рекомендацій ЄКЗТ.

Так, за наслідками візиту до України представників Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ЄКЗТ) від 10 вересня 2000 р., було ще раз нагадано рекомендацію, викладену у відповідному параграфі доповіді уряду України 1998 р., про необхідність українській владі докласти зусиль, спрямованих на створення сучасної системи медичного обслуговування в тюрмах, беручи до уваги причини, визначені ЄКЗТ у третій Генеральній доповіді, а також рекомендацію Комітету міністрів №R (99)–7 стосовно етичних і організаційних аспектів охорони здоров’я у тюрмах. Як зазначалося, візит ЄКЗТ у 2000 р. висвітлив невиконання розпоряджень про постачання необхідних медикаментів до Єнакіївської виправної колонії №52 Донецької області та Сімферопольського слідчого ізолятора №15, де під час перевірки не виявилося необхідних медикаментів, у тому числі для лікування туберкульозу. Керівники цих установ розраховували головним чином на гуманітарну допомогу та надходження ліків від сімей засуджених.

З цього приводу ЄКЗТ неодноразово наголошував, що такий підхід до розв’язання проблеми захворюваності є нестерпним, адже йдеться про лікування таких хвороб, як туберкульоз. Комітет ще раз наголосив, що незалежно від економічних обставин саме держава має забезпечувати доступ осіб, позбавлених волі, до основного елементарного медичного обслуговування. Зазначалося також, що медичне обстеження ув’язнених, які прибувають до відповідних установ, є недостатнім. У Сімферопольському слідчому ізоляторі це завдання покладалося на фельдшера, який консультувався з лікарем лише у разі категоричної вимоги ув’язненого. Комітетом ЄКЗТ наголошувалося, що кожний ув’язнений, який прибуває до установи, має бути належним чином обстежений і вислуханий лікарем одразу після його прибуття. Медичне обстеження, крім виняткових випадків, має проводитися у день прийому до установи. Отже, має бути вжито конкретних заходів для виправлення ситуації з наданням медичної допомоги особам, позбавленим волі.

Велику тривогу Уповноваженого викликає поширення туберкульозу в місцях позбавлення волі, де за станом на 1 січня 2002 р. перебувало близько 14 тис. осіб, хворих на активну форму туберкульозу. Це вдвоє більше, ніж п’ять років тому.

Так, лише протягом 1999–2001 рр. у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань від туберкульозу померли 2259 осіб (у 1999 р. – 1133, у 2000 р. – 766, у 2001 р. – 360). За вказаний час захворіли там на цю хворобу 25 108 осіб, у тому числі: у 1999 р. – 6329, у 2000 р. – 10 904 і у 2001 р. – 7875 осіб.

Наприклад, як засвідчила перевірка з виїздом на місце представника Уповноваженого з прав людини, мають місце грубі порушення чинного законодавства при утриманні засуджених хворих на туберкульоз у Алчевській виправній колонії (№ 13) Луганської області. У медичному відділку Алчевської виправної колонії, розрахованої на 250 ліжок, перебуває понад 1500 хворих на туберкульоз різної форми, в тому числі відкритої, з постійним виділенням збудників. Хворі на туберкульоз засуджені не отримують належного харчування та лікування у повному обсязі необхідними протитуберкульозними препаратами. У відділку грубо порушуються протиепідемічні санітарно-гігієнічні норми. Серед працівників установи відзначено чотири випадки захворювання на туберкульоз. Доводитьcя констатувати, що в установі порушуються протиепідемічні і санітарно-гігієнічні норми утримання засуджених хворих на туберкульоз. За норми площі 5 м2 на одного хворого фактично припадає 1,3 м2, витрачається на харчування 1 грн. 77 коп. Стан очисних споруд не забезпечує очищення та знезараження фекальних стоків, що скидаються у міську каналізаційну мережу.

Уповноважений наголошує, що умови утримання у Алчевській ВК №13 засуджених хворих на туберкульоз створюють реальну загрозу поширення туберкульозу серед мешканців міста.

Протягом останніх років зросла кількість надходження до слідчих ізоляторів хворих на туберкульоз, що не могло не вплинути на рівень захворюваності та кількість хворих на активну форму туберкульозу в установах виконання покарань. Виявляється, більшість тих, у кого встановлено це захворювання, захворіли під час досудового ув’язнення. Пік захворюваності у місцях позбавлення волі спостерігався у 1998–1999 рр. Через брак фінансування було занедбано лабораторне та рентгенологічне обстеження, не витримувалися схеми лікування, не проводилися протиепідемічні заходи. Упродовж 2000 р. середньомісячна кількість хворих на активний туберкульоз у лікарнях Департаменту становила понад 14 тис. осіб, крім того, близько 1600 хворих перебували у слідчих ізоляторах.

Таким чином українська пенітенціарна система стала постійним джерелом поширення епідемії туберкульозу.

Виконуючи Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. “Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 роки”  та Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”, Державним департаментом України з питань виконання покарань було вжито заходів щодо забезпечення лікувального процесу за стандартними схемами, рентгенологічної та бактеріологічної діагностики туберкульозу, посилення протиепідемічного режиму.

Комплекс заходів дав змогу дещо поліпшити медичну допомогу засудженим і підвищити показники ефективності лікування. Якщо середньомісячна кількість хворих, виявлених у 2000 р. в установах виконання покарань, становила майже 900 осіб, то у 2001 р. їх було 656. Кількість хворих, які проходили курс лікування у протитуберкульозних лікарнях у 2000 р., становила 14 тис., і сьогодні їх близько 11 тис. У 2001 р. порівняно з 2000 р. майже вдвоє зменшилась смертність хворих на туберкульоз.

Особливе занепокоєння викликає стан справ щодо профілактики захворюваності ув’язнених на туберкульоз у слідчих ізоляторах. Показник захворюваності на туберкульоз на 100 тис. населення у СІЗО у 3,1 раза вищий, аніж серед осіб, які утримуються у виправних установах.

У медичних частинах ізоляторів не передбачено умов для надання фтизіатричної допомоги. Створити такі умови у режимній установі, якою є слідчий ізолятор, неможливо. Наявність тут хворих з активною формою туберкульозу не лише погіршує епідемічну ситуацію в установі, а й зумовлює поширення інфекції під час проведення слідчих дій. Проблему становлять і особи, котрі перебувають на диспансерному обліку із залишковими явищами після клінічно вилікуваного туберкульозу. Ці хворі потребують проведення двічі на рік протирецидивного лікування в поєднанні з відповідним збалансованим раціоном харчування. В установах системи виконання покарань таких осіб понад 14 тис.

Про незадовільне медичне забезпечення у місцях позбавлення волі та зростання захворюваності осіб, які там перебувають, свідчить і той факт, що внаслідок звільнення від подальшого відбування покарання у зв’язку з хворобою, з установ системи протягом 2000 р. за таких обставин звільнено 2995 осіб, або у 3,6 раза більше, ніж у 1999 р. У 2001 р. з цієї причини вибуло 2964 особи.

Високим залишається рівень смертності у місцях позбавлення волі. Так, упродовж 2001 р. у місцях позбавлення волі померла 1381 особа. Загалом в установах кримінально-виконавчої системи Державного департаменту України з питань виконання покарань з 1999–2002 рр. померло 6663 особи (табл. 3.6).

Високий рівень смертності в установах Держдепартаменту України з питань виконання покарань осіб, позбавлених волі, не може не викликати занепокоєння Уповноваженого, ці питання постійно тримаються на контролі.

Таблиця 3.6.  Стан смертності в установах Держдепартаменту України з питань виконання покарань у 1999–2001 рр.

Викликає тривогу і постійне зменшення обсягів на утримання кримінально-виконавчої системи державного фінансування, яке встановлюється без урахування чисельності осіб, інфляційних процесів та інших об’єктивних чинників, і впродовж останніх трьох років становило такий відсоток від потреби: 1999 р. – 29,1%, 2000 р. – 25,3, 2001 р. – 40,1%. Недостатність фінансування призводить до зростання кредиторської заборгованості по бюджетній діяльності установ кримінально-виконавчої системи. За станом на 1 січня 2002 р. вона становила 144 541,3 млн. грн.

Зменшення обсягів фінансування призвело, зокрема, до погіршення харчування осіб, позбавлених волі. Якщо у 1999 р. харчування засуджених і ув’язнених було профінансоване на 19,7% (2000 р. – 12,7%), а придбання медикаментів для їх лікування і проведення протиепідемічних заходів – на 6,7% (2000 р. – 5,8%), то у 2000 р. – відповідно лише на 12,7 та 5,8%. Тому за середньої вартості витрат, необхідних для лікування однієї особи на місяць (яка становила у 2000 р. – 220 грн., у 2001 р. – 245,2 грн.), на це витрачено лише бюджетних коштів відповідно 18,7 і 20,7 грн.

Уповноважений наголошує, що обмеження в харчуванні, медичному обслуговуванні, антисанітарні умови у місцях позбавлення волі сприяють поширенню паразитичних та інфекційних захворювань і є неприпустимими.

Зважаючи на такий стан справ у пенітенціарній системі України, на персонал її установ лягає надмірне навантаження. На думку Уповноваженого, складною залишається проблема якісного та кількісного складу кадрів пенітенціарної системи. Кримінально-виконавча система відчуває гострий дефіцит кваліфікованих працівників, зумовлений непрестижністю служби, невдоволенням рівнем соціального захисту і побутовими умовами, низькою зарплатою. Загальна недоукомплектованість кадрів у кримінально-виконавчій системі на 1 січня 2001 р. склала 2790 осіб, або 6% штатної чисельності. За станом же на 1 січня 2002 р. загальне недоукомплектування кадрів по кримінально-виконавчій системі зменшилося до 5%.

Водночас у 2001 р. 6385 працівників кримінально-виконавчої системи було притягнуто до дисциплінарної відповідальності (у 2000 р. – 6974; у 1999 р. – 6892). До кримінальної відповідальності упродовж 1999–2001 рр. притягувалось за скоєння злочинів, пов’язаних з виконанням службових обов’язків, 32 особи.

Хоча у 2001 р. Київський інститут Міністерства внутрішніх справ разом з Чернігівським юридичним училищем випустили для роботи в системі 317 спеціалістів (у 1999–2000 рр. – 756), які працевлаштовані в органах і установах виконання покарань, проблема підготовки кадрів для системи Державного департаменту України з питань виконання покарань не розв’язана. Тому можна вважати виправданим те, що з квітня 2000 р. кадри для пенітенціарної системи почала готувати і Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м.Харків).

З огляду на викладене Уповноважений з прав людини вважає за необхідне запропонувати:

–     прискорити прийняття Верховною Радою України нового Виправно-трудового кодексу;

–     Кабінету Міністрів вирішити питання належного фінансування кримінально-виконавчої системи з Державного бюджету України, враховуючи, що в’язні не можуть бути позбавлені людських прав;

–     здійснити на державному рівні комплекс заходів, спрямованих на поліпшення умов тримання осіб у місцях позбавлення волі, для чого уряд України має доручити Державному департаменту України з питань виконання покарань у стислі терміни розробити комплексну програму подальшого реформування кримінально-виконавчої системи з метою приведення цих умов у відповідність до загальновизнаних європейських стандартів.

Головними напрямами реформування пенітенціарної системи, на думку Уповноваженого, мають бути:

–     перегляд і звуження переліку формальних підстав для арешту й утримання під вартою як запобіжної міри;

–     запровадження строгого контролю за термінами тримання обвинувачених під вартою у ході досудового слідства й у період розгляду справ у суді, обмеживши їх чітко визначеним максимальним терміном;

–     забезпечення доступності правової допомоги затриманим і заарештованим;

–     питання про повне відшкодування шкоди за незаконне затримання, арешт і позбавлення волі відповідно до прийнятої ООН Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою;

–     посилення ефективності правових засобів, що дають змогу притягувати до відповідальності посадових осіб, які працюють в установах кримінально-виконавчої системи і слідчих ізоляторах, винних у застосуванні заборонених методів поводження з позбавленими волі чи у необґрунтованому застосуванні покарань, а також спеціальних засобів;

–     першочергове виділення коштів для поліпшення системи розслідування і судового розгляду справ про злочини неповнолітніх, і насамперед – обмеження досудового  ув’язнення неповнолітніх підозрюваних, обвинувачених, підсудних; у перспективі провадження у справах неповнолітніх мають бути виділені в самостійний розділ кримінальної юстиції;

–     обов’язкова участь за рахунок держави захисників при розгляді судами питань про направлення дітей і підлітків у спеціальні виховні чи лікувально-виховні установи, а також при здійсненні контролю за умовами утримання в цих установах;

–     забезпечення ефективної роботи системи професійної підготовки і навчання персоналу пенітенціарних установ;

–     створення в пенітенціарних установах медичної і психологічної служб, незалежних від адміністрації;

–     організація державної служби допомоги особам, що звільнилися з місць позбавлення волі;

–     забезпечення умов для дійового контролю за дотриманням прав людини в установах кримінально-виконавчої системи, створення на новій основі наглядових комісій, піклувальних рад та інших організаційних форм контролю з боку суспільства.

Проблеми, що стоять перед кримінально-виправною системою країни, настільки серйозні, що повне забезпечення в цій системі прав людини відповідно до Конституції і міжнародних зобов’язань України можливе лише шляхом докорінного її реформування, проведення якого вимагає як тривалого часу, так і значних матеріальних і фінансових ресурсів.