Головне меню  >>     

  2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА ЖИТТЯ,ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ, НЕДОТОРКАННІСТЬ І СвОБОДУ ВІД КАТУВАНЬ

Конституцією України проголошене право кожної людини на життя і повагу до її гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Обов’язок держави – захищати життя і гідність людини.

Аналіз звернень громадян до Уповноваженого з прав людини свідчить, що стан забезпечення фундаментальних людських прав є незадовільним. В Україні грубо порушуються гарантовані Конституцією України невід’ємні права громадян на життя, недоторканність та безпеку. Свідченням цього є, зокрема, складна криміногенна ситуація в державі.

За повідомленнями Міністерства внутрішніх справ України, загальна кількість зареєстрованих злочинів у 2000 р. становила 553,6 тис., у 2001 р. – 503,7 тис. Криміногенна ситуація в багатьох регіонах країни залишається напруженою, а з ряду позицій навіть погіршується. У 2001 р. порівняно з минулим роком мав місце приріст загальної злочинності, особливо злочинів, зареєстрованих по лінії карного розшуку, – в Закарпатській (+7,9%) та Вінницькій (+5,2%) областях.

Стурбованість викликає те, що кількість тяжких та особливо тяжких злочинів залишається значною. Їх частка у 2000 р. становила 37,1% загальної кількості злочинів (204,8 тис. тяжких та особливо тяжких злочинів), у 2001 р. їх було відповідно 41,7% (209,8 тис. злочинів). Найбільше – у Хмельницькій (55,8%), Івано-Франківській (54,4%), Рівненській (53,2%), Чернігівській (53,1%), Волинській (52,6%) та Сумській (52,1%) областях.

Напружена ситуація – у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганський, Харківській областях та Автономній Республіці Крим, де рівень злочинності значно перевищує середній показник у державі від 139,1 до 172,8 (з розрахунку на 10 тис. населення; по Україні – 101,8). Порівняно з 2000 р. рівень злочинності в цих регіонах не зменшився.

У структурі злочинності домінують насамперед такі злочини, як умисні тяжкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження й умисні вбивства. В окремих регіонах вони мають тенденцію до зростання. Так, найбільше умисних вбивств зареєстровано в 2001 р. у Закарпатській (45,2% торішньої кількості), Харківській (26,4%), Миколаївській (11,0%), Львівській (2,9%), Сумській (3,2%) та Київській (1,3%) областях, умисних тяжких тілесних ушкоджень – у Чернівецькій (35,4%), Хмельницькій (+15,1%), Тернопільській (+10,0%), Івано-Франківській (+8,3%) та Вінницькій (+2,7%) областях.

У динаміці розбійних нападів відзначаються передусім негативні тенденції на території Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської, Запорізької, Вінницької і Донецької областей; у динаміці грабежів відповідно Донецька, Тернопільська, Вінницька і Рівненська області. Це загалом відбилося на зростанні рівня цих видів корисливо-насильницьких злочинів у цілому по країні.

Високий рівень криміногенності суспільства, на думку Уповноваженого з прав людини, свідчить про те, що органи влади, які наділені повноваженнями забезпечувати охорону конституційних прав, не досягли перелому в боротьбі зі злочинністю, не усунули головних причин і умов, що сприяють цьому негативному явищу. Особливо це стосується розкриття вже скоєних злочинів.

Із загальної кількості зареєстрованих злочинів залишилося нерозкритими у 2000 р. 143,9 тис., або 25,9%, у 2001 р. – відповідно 117,8 тис. (23,3%), тобто в середньому чверть. Так, у 2001 р. не розкрито 406 вбивств, 1084 тяжких тілесних ушкоджень, 99 зґвалтувань, 7,2 тис. пограбувань, 598 розбійницьких нападів, 49,4 тис. крадіжок приватного майна, у тому числі 17,3 тис. – з помешкань громадян.

Злочинами завдається все більше матеріальної і моральної шкоди громадянам. Так, у 2000 р. заподіяно матеріальної та моральної шкоди 160 009 фізичним та юридичним особам на суму 580,5 млн. грн., у 2001 р. – 215 559 особам на суму 514,8 млн. грн. Потерпіли від злочинів 152 318 фізичних осіб (у 2000 р. – 150 226), з них 5490 – неповнолітніх. Завдана шкода життю у 2000 р. – 6731, у 2001 р. – 6495 особам (у 1999 р. – 8198), здоров’ю – у 2000 р. – 26,7 тис., у 2001 р. – 24 585 особам (у 1999 р. – 25 074 особам).

Тому у своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни справедливо наголошують на тому, що в державі не забезпечуються їхні права на особисту недоторканність і безпеку.

У 2000–2001 рр. порівняно з минулими роками у країні зростало поширення наркотиків. Упродовж останніх років відзначається постійне зростання кількості осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори. Упродовж останніх п’яти років кількість осіб, узятих органами внутрішніх справ на профілактичний облік за немедичне вживання наркотиків, зросла удвічі й у 2001 р. становила 107 тис. (у 2000 р. – 100 тис.), з яких 90% – молодь віком до 30 років; з них 5,4 тис. неповнолітніх (у 2000 р. – 4 тис.). За даними медичних досліджень, середній вік осіб, які починають вживати наркотики, постійно знижується. Зростають масштаби вживання концентрованих наркотиків. Поширення наркотиків опійного ряду, що вживаються переважно внутрішньовенним шляхом, призводить до поширення СНІДу, вірусних гепатитів та інших тяжких хвороб. Крім збільшення в Україні незаконного виробництва наркотиків, стурбованість викликає розширення мережі надходження на територію нашої країни наркотичних засобів та психотропних речовин контрабандним шляхом. Вже сьогодні масштаби наркотизації населення країни починають реально загрожувати здоров’ю нації.

Моніторинг, здійснений з цих питань Уповноваженим, свідчить, що необхідно терміново прийняти на державному рівні систему заходів запобігання подальшому поширенню наркобізнесу і наркоманії.

У структурі органів державної влади, на які покладені конституційні обов’язки по забезпеченню прав і свобод людини та громадянина, провідне місце займає Міністерство внутрішніх справ України. Це – головний орган у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, здійснення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки. Це накладає на працівників МВС велику відповідальність за свої дії.

Більшість працівників правоохоронних органів – чесні, мужні люди, які самовіддано працюють задля забезпечення спокою і безпеки наших громадян. Свідченням цього є те, що за роки незалежності України під час виконання обов’язків по охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю загинули 758 працівників міліції (2000 р. – 16, 2001 р. – 40), поранення отримали 4985 працівників (2000 р. – 218, 2001 р. – 366).

В Україні налічується майже 700 сімей працівників МВС, загиблих при виконанні службових обов’язків, де виховуються неповнолітні діти. Уповноважений підтримує заходи, які упродовж останніх років Міністерство внутрішніх справ України, його органи та підрозділи на місцях спільно з державними адміністраціями, іншими зацікавленими відомствами проводили на виконання Указу Президента України “Про деякі заходи щодо державної підтримки сімей з неповнолітніми дітьми працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов’язків”. Слушною є турбота державних органів про працевлаштування дружин загиблих працівників міліції, направлення їх неповнолітніх дітей на навчання до вищих закладів освіти, у тому числі до навчальних закладів системи МВС, організація санаторно-курортного лікування і дитячого відпочинку. На думку Уповноваженого, цього недостатньо, тому що працівники МВС загалом потребують поліпшення соціально-економічних умов.

Відповідно до Закону України “Про міліцію” (ст. 2) одним з основних завдань правоохоронців є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав та свобод, законних інтересів. У ст.5 цього закону наголошено, що міліція має поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального походження, майнового чи іншого стану, расової й національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. У взаємовідносинах з громадянином працівник міліції повинен виявляти високу культуру і такт.

Проте, на превеликий жаль, у реальному житті поводження багатьох працівників міліції з громадянами, особливо під час розкриття злочинів, з вини правоохоронців здійснюється з ігноруванням вимог законодавства і навіть загальноприйнятого людського етикету. Аналіз, здійснений Уповноваженим, дає підстави вважати, що серед працівників правоохоронних органів ще поширені такі порушення, як незаконне адмінзатримання, незаконне проведення обшуку та незаконне застосування спеціальних засобів тощо. Про такі факти майже щодня повідомляють громадяни, правозахисні організації, ЗМІ України. І головне, що кількість таких звернень від громадян до Уповноваженого збільшується: якщо протягом 2000 р. їх надійшло 2029, то у 2001 р. – 2527 звернень.

Так, у липні 2000 р. до Уповноваженого звернувся мешканець м.Керчі Автономної Республіки Крим Є.Смирнов, який скаржився на те, що проти нього слідчим відділом податкової міліції м.Керчі безпідставно порушено кримінальну справу, влаштовано незаконні обшуки, вилучено документи та майно, яке частково було знищене. Автор вказував і на те, що органи прокуратури Автономної Республіки Крим не реагують на його звернення. Уповноваженим на підставі звернення заявника було відкрито провадження. Прокурор Автономної Республіки Крим провів  на прохання Уповноваженого ретельну перевірку, за результатами якої кримінальну справу щодо заявника закрито за відсутністю в його діях складу злочину (п.2 ст.6 КПК України). Внаслідок безпідставного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності 6 липня 2000 р., прокурором Автономної Республіки Крим порушено дисциплінарне провадження, направлене начальнику Керченського управління податкової міліції. За результатами розгляду старший слідчий ДПА м.Керчі, старший лейтенант податкової міліції А.Горошанський попереджений про неповну службову відповідність, а начальник слідчого підрозділу цього відділу капітан податкової міліції В.Сигалов – понижений у посаді.

Ще один приклад. У жовтні 2001 р. на адресу Уповноваженого надійшло звернення від громадянина С.Кондрашина з Харкова стосовно неправомірного його затримання, проведення обшуку за місцем роботи і проживання, вилучення особистих речей та фальсифікації щодо нього кримінальної справи старшим слідчим міської прокуратури О.Бурцевим. З приводу об’єктивності та правомірності притягнення заявника до кримінальної відповідальності Уповноважений звернулася до Генеральної прокуратури України, за результатами перевірки якої кримінальну справу стосовно С.Кондрашина закрито на підставі п.1 ст.213, п.2 ст.6 КПК України за відсутністю складу злочину. І такі факти непоодинокі.

В Уповноваженого викликає занепокоєння проблема дотримання прав людини під час застосування працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї. Це не проста проблема. Так, VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинності і поводження з правопорушниками, який відбувся у 1990 р. у Гавані (Куба), були прийняті “Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку”. Згідно з дев’ятим принципом «посадові особи по підтриманню правопорядку не застосовують вогнепальної зброї проти людей, за винятком випадків самооборони чи захисту інших осіб від неминучої загрози смерті, чи серйозного поранення, чи з метою запобігання здійсненню особливо серйозного злочину, що зумовлює велику загрозу для життя, з метою арешту особи, що становить таку небезпеку, що опирається їхній владі, чи з метою запобігання її втечі і лише в тих випадках, коли менш рішучі заходи недостатні для досягнення цих цілей. У будь-якому випадку навмисне застосування сили зі смертельним результатом може мати місце лише тоді, коли воно абсолютно неминуче для захисту життя».

На жаль, досі  далеко не всі вимоги міжнародних стандартів стали правилом у нас. У 2000 р. працівниками органів внутрішніх справ 214 разів застосовувалась табельна зброя, у 2001 р. – 170 (на 20,6% менше). При застосуванні зброї у 2000 р. загинули 29 громадян, поранені 105. У більшості випадків працівники органів внутрішніх справ обґрунтовано застосовували зброю. Проте внаслідок низького рівня професійної підготовки, невміння орієнтуватися у складній ситуації та елементарної безвідповідальності та байдужості до людини і її життя працівниками міліції у 2000 р. допущено десять фактів неправомірного застосування табельної зброї. При цьому сім громадян загинули та один отримав поранення. У 2001 р. був один випадок неправомірного застосування табельної зброї.

Так, 2 липня 2000 р. слідчий Збаразького райвідділу міліції Тернопільської області В.Тимчук перебував у службовому кабінеті із затриманим за підозрою у скоєнні крадіжки мешканцем м.Збаража. Коли останній спробував вийти із кабінету, то слідчий дістав табельну зброю, приставив її до голови затриманого, і, як встановлено слідством та судом, “необережним рухом” здійснив постріл. Вироком Тернопільського районного суду слідчий В.Тимчук визнаний винним у перевищенні влади та службових повноважень, тобто у скоєнні злочину, передбаченого ч.3 ст.166 Кримінального кодексу України. Проте засуджено його лише на п’ять років позбавлення волі. З наведеного випливає, що працівник міліції може безпідставно позбавити людину найдорогоціннішого – життя, отримавши за це незначне покарання.

Інший випадок. 14 листопада 2000 р. Дніпропетровським обласним судом до довічного позбавлення волі засуджено колишнього заступника начальника відділення карного розшуку П’ятихатського районного відділу УМВС України у Дніпропетровській області С.Деркача. Застосувавши табельну зброю щодо чотирьох осіб, він скоїв умисне вбивство двох громадян та одного поранив.

З 12 липня 2000 р. прокуратурою м.Антрацита Луганської області ведеться розслідування за фактом перевищення влади та посадових повноважень працівниками дорожньо-патрульної служби Лутугинського взводу полку ДПС, які у липні 2000 р. у селищі Щотово незаконно застосували табельну зброю, внаслідок чого смертельно поранили гр. І.Федоренка.

Уповноважений вважає, що Міністерство внутрішніх справ має зробити серйозні висновки з фактів неправомірного застосування табельної зброї  працівниками МВС та вжити невідкладних заходів щодо посилення контролю за порядком застосування зброї.

У 2000–2001 рр., як і в попередні роки, однією з актуальніших проблем у державі було забезпечення проголошеної у ст.28 Конституції України норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., інші міжнародно-правові акти стосовно прав людини. Але навіть закріплення міжнародних стандартів цих прав у Конституції України, на жаль, досі не зумовило суттєвих змін стану їх забезпечення у державі. Тому в своїй Першій щорічній доповіді про стан дотримання прав і свобод людини Уповноважений особливо наголосила на ганебній практиці брутального порушення прав громадян України на особисту недоторканність та повагу до гідності людини і передусім свободу від застосування катувань, наголошувала на необхідності приведення національного законодавства до світових стандартів щодо визначення поняття “катування”.

Однією з причин незабезпечення цих конституційних прав було те, що українське кримінальне законодавство не повною мірою враховувало вимоги міжнародних стандартів свободи від катувань, а Кримінальний кодекс України не містив норми щодо кримінальної відповідальності за катування. Уповноважений з прав людини була змушена як на національному, так і на міждержавному рівнях привертати увагу до цієї болючої проблеми. Зокрема, під час зустрічі 12 вересня 2000 р. з делегацією Європейського комітету проти тортур Ради Європи, яку очолювала Президент цього Комітету Сільвія Касале, Уповноважений особливо наголосила, що  проблема катувань стосується не тільки України, і Комітет проти тортур має сприяти її комплексному розв’язанню.

Про визнання катування окремим видом злочину та призначення суворого покарання за нього неодноразово наголошувалося у виступах на засіданнях парламенту, його комітетів, а також у засобах масової інформації. За ініціативою Уповноваженого проводилися спеціальні конференції для ЗМІ, зокрема, й за участю жертв катувань.

Це стало одним з факторів, які сприяли появі у новому Кримінальному кодексі, який набрав чинності 1 вересня 2001 р., ст.127, що визначила катування окремим видом злочину, із встановленням відповідного покарання.

Але, на превеликий жаль, ст. 127 ККУ  у практичній діяльності органів прокуратури і судів не застосовується. Однією з причин такого явища є те, що диспозицією цієї статті не визначено конкретно суб’єкт злочину, на чому неодноразово наголошувалося Уповноваженим. За нормою статті суб’єкт злочину – загальний, тобто, це будь-яка фізична особа. Водночас згідно з Конвенцією ООН, суб’єкт цього злочину – спеціальний – державна посадова особа. Таким чином, зі ст.127 ККУ штучно вилучено посадову особу як суб’єкт злочину. А без суб’єкта як елемента складу злочину виключається кримінальна відповідальність. З цієї причини притягти посадових осіб до відповідальності неможливо. Цим зумовлено незастосування ст.127 щодо працівників міліції за катування людей.

Необхідно також додати, що ст.127 ККУ істотно звужує мету злочину і зводить її лише до спроб злочинця примусити потерпілого чи іншу особу до дій, що суперечать його волі, тоді як згідно зі ст.1 Конвенції ООН мета має всеосяжний характер. Крім цього в Конвенції ООН зазначено, що кожна країна встановлює кримінальне покарання за тортури самостійно, з урахуванням характеру злочину як тяжкого. У КК України тортури класифіковано як злочин середньої тяжкості, який карається позбавленням волі від трьох до п’яти років, тоді як тяжкі злочини караються у нас ув’язненням на термін до десяти років. У зв’язку з цим для застосування на практиці ст.127 ККУ необхідно внести до неї зміни і доповнення, з урахуванням міжнародних підходів.

Представляючи у Верховній Раді України Першу щорічну доповідь про стан дотримання прав і свобод людини, Уповноважений поінформувала  про те, яку велику тривогу як в Україні, так і за її межами, викликають факти застосування катувань працівниками правоохоронних органів. Було висловлено низку претензій, обґрунтованих незаперечними фактами, на адресу Міністерства внутрішніх справ України. Міністерство надіслало відповідь, у якій визнано тільки окремі факти, встановлені Уповноваженим, порушення прав і свобод громадян працівниками міліції в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Житомирській, Луганській, Сумській та Херсонській областях.

 Уповноважений спільно з працівниками Секретаріату Уповноваженого продовжувала відстежувати стан дотримання конституційних прав людини під час затримання та досудового слідства. Для цього неодноразово здійснювалися моніторинги, аналізувалися звернення, матеріали досудового слідства, вироки судів, проводилися бесіди з жертвами, адвокатами, родичами, колишніми працівниками міліції, суддями, працівниками прокуратури.

Результати цих досліджень свідчать, що заради отримання зізнання чи показань проти інших осіб у перші години після затримання людей у міліції б’ють, принижують їхню гідність, піддають тортурам. Катування і жорстокі, такі, що принижують честь і гідність людини, види поводження з громадянами в органах внутрішніх справ на досудових стадіях кримінального судочинства мають масовий та системний характер, що свідчить про брутальні порушення прав людини та зловживання владою.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, найбільш поширеним видом катувань в українській міліції є тривале побиття. Нерідко трапляються випадки катувань з позбавленням можливості дихати, підвішуванням за руки чи ноги та застосуванням електричного струму. У ряді випадків катування призводили до смерті, каліцтва чи стійкого розладу здоров’я затриманої людини чи підозрюваного. Працівники міліції завдають ударів руками, ногами, гумовими кийками або іншими предметами по голові, спині, ногах, нирках і п’ятах підозрюваного. Щоб не залишати слідів, у ряді випадків на голову жертви кладуть книжки чи томи кримінальних справ.

Ось як, наприклад, описує  у зверненні до Уповноваженого свої стосунки з працівниками міліції Старокиївського РУ ГУ МВС України в м.Києві заарештований В.Гондрабура: “5 травня 2000 р. мене затримали. Протягом двох діб безперервно мучили: били руками, ногами, черевиками, у тому числі і по голові; до кісток порозбивали ноги. Удари постійно завдавали по одних і тих же місцях. Пробили барабанну перетинку вуха, оскільки постійно били по вухах. Затягували на зап’ястях наручники і за них вішали на вставлений між спинками стільців металевий прут і в цей же час на живіт клали 32-кілограмову гирю, щоб посилити біль у зап’ястях рук. Протягом двох діб не давали ні їсти, ні пити. А коли я заявив про свої права і про те, що не буду давати показань, доки не побачу свого адвоката, то били до тих пір, поки я не дав показань, які мені диктували працівники міліції...”.  На жаль, такі листи непоодинокі.

Характерне уявлення про нелюдське поводження із затриманими відображено, наприклад, у вироку Пролетарського місцевого суду м.Донецька від 3 січня 2001 р. , яким за ч.2 ст.166 КК України за знущання над гр. В.Макієнком, засуджено від трьох років і шести місяців до чотирьох років позбавлення волі чотирьох оперуповноважених – І.Фролова, А.Польченка, В.Галкіна, О.Корнієцького та оперативного чергового Ворошиловського райвідділу Донецької області Г.Токарєва. Як зазначено вироком цього суду, гр. В.Макієнка було затримано за підозрою у злочині, до якого він не причетний. Незважаючи на це, його було доставлено до райвідділу, де протягом трьох діб піддано страшним тортурам: на руки одягали наручники, наносили удари по усьому тілу руками і ногами, на голову одягали протигаз, впускаючи через впускний клапан цигарковий дим, а потім перекривали клапан і позбавляли повітря; між пальцями рук вставляли олівці, а потім їх стискали, завдаючи ударів електричним струмом з використанням пристрою, що його виробляє; підвішували на закріпленому між письмовими столами металевому пруті, просунутому між ліктьовими загинами закутих у наручники рук, під коліньми, внаслідок чого тіло звисало головою донизу. Для більшого приниження затриманого примушували знімати весь одяг і залишатися голим. Не витримавши цих мук, заарештований визнав себе винним у злочині, якого не скоював.

Перевірки Уповноваженого також свідчать, що серед катувань поширеним є психологічний тиск з метою дезорієнтації жертви. Він проявляється у численних образах, нецензурних висловлюваннях у поєднанні з погрозами подальшого застосування фізичної сили чи погрозами на адресу родичів затриманого. Останні містять погрози  “зробити все, що завгодно; убити, згвалтувати або завдати іншої фізичної шкоди; забезпечити смертний вирок (навіть, коли цій людині обвинувачення не передбачає такої міри покарання); відправити до “прес-хати”, де “тобою займуться кримінальники”; заподіяти шкоду сім’ї підозрюваного. Погрози на адресу родичів можуть виявитися найбільш ефективними, оскільки затриманий ізольований від зовнішнього світу і не має змоги дізнатися, що сталося з його близькими.

Так, 6 січня 2000 р. оперуповноважені карного розшуку Галицького РВВС м.Львова Р. Березін та В.Савицький, за попередньою змовою, зловживаючи службовими повноваженнями, з метою отримання хабара викликали до райвідділу гр. Захарко. Під час бесіди почали шантажувати, лякаючи порушенням проти неї кримінальної справи та наданням злочинним угрупованням інформації про її згоду співпрацювати з міліцією. Здирники свого домоглися, отримали хабара в сумі 130 доларів США, за що у жовтні 2000 р. кожного з них було засуджено до трьох років позбавлення волі.

Кричущий факт мав місце в Автономній Республіці Крим. 12 серпня 2001 р. до Київського райвідділу Сімферопольського міського управління МВС України для з’ясування особи і перевірки причетності до вчинення злочину було доставлено гр. Н.Гафарова. Перевіркою займалися оперуповноважений Д.Голованов та молодший інспектор-кінолог карного розшуку С.Бойко. Перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, вони застосовували недозволені методи, в тому числі фізичне та психічне насильство з метою отримання визнавальних показань від затриманого. Доведений до відчаю діями працівників міліції, захищаючись від них, затриманий схопив ніж, що лежав на столі в службовому кабінеті, де над ним знущалися, і заподіяв одному з міліціонерів (Голованову) легких тілесних ушкоджень, на що останній неправомірно застосував табельну зброю і пострілом у спину вбив Н.Гафарова.

Відкрите за цим фактом Уповноваженим провадження у цій справі триває. 

Упродовж 2000–2001р. найбільше фактів насильства і приниження гідності людини під час затримання та проведення досудового слідства виявлено у Львівській області, де порушено 15 кримінальних справ; у м.Києві та Миколаївській області – відповідно по 10, у Донецькій, Запорізькій, Київській, Полтавській – по 8, Луганській і Хмельницькій областях – по 7.

Уповноваженим були проаналізовані категорії посадових осіб, що застосовували тортури. Так, у 2001 р. найбільше цих злочинів скоєно оперуповноваженими, з яких 25 осіб притягнуто до кримінальної відповідальності, або 52% загальної кількості всіх суб’єктів злочинів даного виду (у 2000 р. – 22, або 23%) злочинів. 25% цієї категорії злочинів скоєно 12-ма рядовими працівниками міліції (у 2000 р. – 36, або 38%), 8,3% (чотири злочини) – керівниками служб, та 14,7% – представниками інших підрозділів міліції – чергової, патрульно-постової та автомобільно-дорожньої служб (у 2000 р. – 26, або 27,3%).

Унаслідок скоєння цих злочинів 55-ти (у 2000 р. – 47) потерпілим громадянам, які мали стосунки з міліцією, умисно заподіяно таких тілесних ушкоджень: 46-ти особам – легких (у 2000 р. – 23), чотирьом – середньої тяжкості (у 2000 р. – 16) та п’ятьом – тяжких тілесних ушкоджень. Внаслідок тортур та знущань над ними міліціонерів у 2000 – 2001 рр. 8 громадян померли: у 2001 р. – по одному в Автономній Республіці Крим, Одеській та двоє – у Полтавській областях (у 2000 р. – по одному у Луганській, Рівненській, Тернопільській і Черкаській областях).

Найбільше знущань над громадянами, застосування фізичної сили до них та приниження їх людської гідності працівниками міліції (оперуповноваженими) здійснюється не будь-де, а саме у службових кабінетах приміщень райвідділів з однією метою – визнання вини у скоєнні злочину та підписанні з цього приводу потрібних міліції показань. І все це скоюється після доставлення людини до райвідділу у перші часи та дні затримання. Так, з 25 подібних злочинів, що мали місце упродовж 2001 р., 17, або 68%, скоєно саме у приміщеннях райвідділів, п’ять злочинів, або 20%, – на вулиці, та три, або 12%, – за місцем проживання потерпілих і у місцях загального перебування (квартира, кафе).

Для повного усвідомлення міри тиску на затриману людину та приниження її гідності варто додати, що під час перебування у райвідділі щонайменше три доби людині не надається харчування (про це йтиметься далі), вона утримується у напівтемній камері, де немає природного освітлення, свіжого повітря, питної води, санітарного вузла, ніякого зв’язку із зовнішнім світом і рідними. А якщо додати до цього ще побиття і знущання, приниження гідності, яким піддається затримана людина, то можна собі уявити, що, перебуваючи у такому стані, вона, сподіваючись на відновлення справедливості у майбутньому, погоджується підписувати будь-які запропоновані міліцією свідчення.

У своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни звертають увагу на те, що у перші години після затримання працівники міліції систематично відмовляють підозрюваним у доступі до адвоката, нерідко погоджуючись на його присутність тільки після отримання визнавальних показань. При цьому прохання надати адвоката може виявитись небезпечним, оскільки такі вимоги іноді провокують ще більше насильство з боку міліціонерів. Установлено, що в міліції при написанні явки з повинною затриманих примушують вказувати, що вони добровільно відмовляються від послуг адвоката.

Для одержання визнання чи “потрібних” показань, оперуповноважені вдаються до послуг “своїх” підозрюваних і обвинувачених, які, користуючись особливими привілеями під час тримання під вартою в кімнаті для затриманих або в камері ізолятора тимчасового тримання (ІТТ), б’ють, гвалтують чи іншим чином впливають на інших підозрюваних. Ця поширена практика отримала назву “прес-хата”, тому що працюючі на міліцію “пресують” затриманого безпосередньо в камері досудового ув’язнення. “Свої” затримані при цьому виконують роль інформаторів і за такі послуги мають відповідні привілеї. А тому й не дивно, що, як правило, у перші дні затриманих поміщають до камер, де вже перебувають заарештовані особи, що притягуються до кримінальної відповідальності за тяжкі злочини, і навіть засуджені. Водночас згідно з Інструкцією про роботу ізоляторів органів внутрішніх справ для тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб (ІТТ), затвердженою наказом МВС України від 14 серпня 1995 р. № 548, затримані повинні утримуватися окремо від осіб інших категорій.

Проте вимоги цього наказу повсюди ігноруються, у чому працівники Секретаріату Уповноваженого з прав людини мали можливість упевнитися під час перевірки дотримання прав затриманих у Львівській, Вінницькій, Київській, Тернопільській, Черкаській областях та у м.Києві.

Жахливі факти наводяться у листі до Уповноваженого, який надійшов від Людмили Лисої, чоловіка якої було закатовано в ізоляторі тимчасового тримання антрацитівської міліції Луганської області:

“10.09.2000 р. о 14-й годині мого чоловіка Лисого Сергія Дмитровича з дому забрала міліція живим і здоровим, його бачили десятки людей у цей день і можуть це підтвердити. А коли мені видали тіло, воно було понівечене до такої міри, що всі рідні та близькі, коли оглядали його, говорили: тільки в гестапо так мучили. Я також бачила загнані предмети під нігтями чоловіка. Поламані були руки, ноги, ребра, голова...”

12 жовтня 2000 р. за цим фактом прокуратурою м.Антрацита було порушено кримінальну справу. Прокурор цієї області В.Солодкий у листі від 11 грудня 2000 р. на запит Уповноваженого повідомив: “Слідством встановлено, що до заподіяння тяжких тілесних ушкоджень С.Лисому причетні особи, які перебували з ним в одній камері ІТТ Антрацитівського міського відділу. Причетність працівників міліції до смерті С.Лисого перевіряється у ході слідства, після чого буде прийняте остаточне рішення”. Суд першої інстанції засудив Шинкаренка і Алікова (осіб, про яких повідомив прокурор) відповідно до 8,5 та 10 років позбавлення волі. При цьому суд не взяв до уваги обставин, що вказували на сфальсифікований характер доказів їхньої вини, та на те, що ці засуджені фактично себе обмовили. Питання у справі С.Лисого, зокрема, стосовно відповідальності працівників міліції, на жаль, залишилися відкритими.

Уповноважений дуже стурбована тим, що право підозрюваних на гідне поводження не забезпечується не тільки від посягань працівників міліції, а й від інших затриманих, які перебувають у місцях досудового ув’язнення.

Викликає занепокоєння характер та умисна жорстокість поводження з громадянами окремих працівників міліції, їхня байдужість до людини та її здоров’я. Йдеться не тільки про перевищення службових повноважень при затриманні злочинців або під час самозахисту, а й про умисне вчинення дій, які виходять за межі наданих законом повноважень.

Так, 25 листопада 2000 р. Уповноваженим відкрито провадження з приводу міліцейської сваволі у м.Дніпропетровську. Заступник начальника Індустріального РВ УМВС України в Дніпропетровській області Ю.Федотов разом зі своїм колегою на автомобілі марки “Жигулі” в’їхали на автостоянку і поставили машину “не там”, на що один з працівників зробив їм зауваження. У відповідь правоохоронці від’їхали, але повернулися з солідним підкріпленням в особі міліціонерів патрульно-постової служби. Розлючені працівники райвідділу з нечуваною жорстокістю почали бити всіх, хто потрапив під руку. За свідченням водія маршрутного таксі Ю.Кісенка, “в одного міліціонера навіть кийок зламався, а в другого від удару об чиюсь голову розкололася ручка автомата, вилетів магазин з набоями”. Потім його як речовий доказ знайдуть у калюжі крові. Били людей ногами у живіт, голову... Після цього дев’ятьох нещасних доставили до райвідділу міліції, де більше години добивали ногами. Наступного дня відразу п’ять потерпілих потрапили до лікарні. Голова кооперативу “Енергетик” В.Зубарєв три доби пролежав непритомний, йому на проламаний череп наклали 11 швів. Проте наступного дня капітан Федотов почав домагатися порушення кримінальної справи з приводу того, що напали нібито на нього; та невдовзі він зник у невідомому напрямку. А тим часом з’ясувалося неймовірне: за день до розправи над людьми заступника начальника Індустріального райвідділу міліції Федотова було звільнено з роботи – “заднім числом”. Отже, він формально правоохоронцем вже не був! Та все ж, за повідомленням прокуратури Дніпропетровської області, слідство завершується. Але є проблема: капітан Федотов утік, його об’явлено у розшук. Проте вже два роки правоохоронці не можуть його знайти.

Випадок з розшуком зниклого капітана як дві краплі води схожий на приклад, наведений у Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини щодо капітанів міліції з м.Луганська О.Сербіна та Р.Ущиповського. Їх було засуджено 14 січня 2000 р. до позбавлення волі за катування гр. Жовтуна, але своєчасно не було взято під варту, і ці “капітани” вже декілька років перебувають у розшуку. Тепер “досвід щодо уникнення від відповідальності працівників міліції за застосування тортур” та інші протиправні дії “впроваджено” і в м.Дніпропетровську. Уповноважений веде своє провадження у цій справі, контролює її хід.

Інший досить типовий приклад безпідставної жорстокості працівника міліції. Личаківським районним судом м.Львова 19 квітня 2000 р. засуджений І.Сподар на два роки позбавлення волі та права займати посади в органах міліції строком на п’ять років. З липня 1999 р., перебуваючи на службі в органах міліції як посадова особа, о 22-й годині біля Личаківського РВ УМВС України у Львівській області він забирав для перевезення до медвитверезника затриманих громадян, серед яких був І.Коваль. Під час руху автомобіля І.Сподар наказав І.Ковалю сісти на підлогу автомобіля. Коли останній відмовився, то І.Сподар, всупереч вимогам ст.28 Конституції України та ст.5, 12, 13 Закону України “Про міліцію”, застосував до нього фізичну силу. Штовхнувши І.Коваля на підлогу, став бити ногами і руками в різні частини тіла, душив, від чого потерпілий непритомнів. У результаті неправомірних дій потерпілий зазнав тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я. Згідно з довідкою лікарні потерпілий спиртних напоїв не вживав. Крім того, у нього в медвитверезнику забрали 232 грн., а повернули лише 132 грн.

До Уповноваженого постійно надходять звернення, які потребують негайного втручання. Ось такий приклад. “Терміново приїжджайте в кімнату міліції Радянського району м.Києва, – телефонує до офісу незнайомий, – захистіть 79-літнього ветерана, людину, яка пройшла Фінську, Велику Вітчизняну і Корейську війни, має п’ять орденів і 40 медалей. Він захищав Брестську фортецю, інвалід ІІ групи, після важкої операції, а місяць тому йому поставили кардіостимулятор. Зараз його тримають у наручниках!”. Важко повірити, що таке може статися. Виявилося, що раптове захоплення ветерана, якого закували в наручники, було наслідком звичайнісінького хамства і вседозволеності працівника міліції. Винні покарані: за грубе порушення вимог Закону України “Про міліцію” дільничного інспектора міліції І.Грищенка з органів внутрішніх справ звільнено, а старшого дільничного інспектора В.Грицаєнка понижено у посаді. Але постає питання: “Звідки у працівників міліції стільки неповаги до простих громадян, та ще й до тих, які мають похилий вік, заслуги перед державою і навіть не є підозрюваними у скоєнні злочину?” А що вже говорити про поводження таких горе-правоохоронців з іншими?

Уповноважений вважає, що до таких обурливих випадків призводить безвідповідальність та безкарність працівників міліції за свої дії, відсутність контролю за підлеглими з боку керівних працівників органів правопорядку. Це – пряме запитання до керівництва Міністерства внутрішніх справ України.

Не можуть не викликати занепокоєння спроби деяких працівників правоохоронних органів будь-що допомогти своїм колегам уникнути відповідальності за порушення вимог закону. Так, тілесними ушкодженнями з позбавленням життя закінчилися взаємини 19-річного Т.Маслова з начальником відділення карного розшуку Краснолуцького міського відділу міліції в Луганській області В.Костюком, який у ході так званого “опитування” цього громадянина про причетність до скоєння злочину, застосував катування з використанням гумового кийка. Від отриманих тілесних ушкоджень Т.Маслов через дві доби помер. Судово-медична експертиза встановила численні крововиливи у шлунок та мозок. Після смерті Т.Маслова у липні 1998 р. його мати звернулася до міської прокуратури, але прокурор В.Швачко “відреагував” лише у березні 1999 р., а саме  – відмовив у порушенні кримінальної справи стосовно В.Костюка.

Тільки після звернення Уповноваженого з прав людини до обласної та Генеральної прокуратур у вересні 1999 р. прокуратура області (через рік і два місяці після події!) порушила кримінальну справу щодо В.Костюка. Майже рік тривало її розслідування прокуратурою м.Красний Луч і понад рік тривав її розгляд Краснолуцьким міським судом, який у березні 2001 р. повернув цю справу на додаткове розслідування. Таким чином, справу досі не завершено, її перспектива є невизначеною через деякі “деталі” судового процесу: основний свідок у справі тривалий час не з’являвся до суду, а потім на суді відмовився давати показання, заявивши, що відмовляється від свідчень, даних ним під час досудового слідства (у тому числі на очній ставці), де він підтверджував факт застосування насильницьких дій щодо нього і Т.Маслова з боку В.Костюка. Пояснення поведінки головного свідка просте: незадовго до суду міліція провела у нього обшук і “знайшла” наркотики, за що він був терміново засуджений з відстрочкою виконання вироку. Перебування на такому “гачку” не сприяло відвертості під час суду.

Аналіз матеріалів цієї та інших подібних справ дає підстави для висновку про усталену в міліції і прокуратурі хибну практику “опитування” без ведення протоколу і дотримання процесуальних гарантій для підозрюваних; саме тоді і відбуваються масові порушення їхніх прав, зокрема катування. Так, у суді В.Костюк на запитання, чому під час допиту не вівся протокол, без будь-якого сумніву у своїй правоті відповів: “Це був не допит, а опитування.” Це казуїстика, адже допит є не що інше, як опитування особи з приводу значущих фактичних обставин справи.

Таким чином, на думку Уповноваженого, під час дізнання і слідчих дій через неправильне схоластичне тлумачення термінів “допит” і “опитування” з’являється можливість застосування посадовими особами непередбачених процесуальним законодавством свавільних дій, що не відображаються у процесуальних документах, – насильства і тортур. Тому ізолятор тимчасового тримання міліції – найбезправніший заклад у системі правоохоронних органів.

Оскільки органи міліції у багатьох випадках покривають своїх працівників, які скоюють злочини (катування), Уповноваженим у 2000 р. проведене власне розслідування. Дані базуються на аналізі викликів швидкої медичної допомоги до деяких ізоляторів тимчасового тримання Луганської області. На їх підставі, зокрема стосовно викликів за травматичними показниками, можна дійти висновку про масштаби застосування насильства і катувань у цьому регіоні (табл. 3.4).

Таблиця 3.4. Кількість викликів швидкої медичної допомоги до ізоляторів тимчасового тримання Луганської області у 2000 р.

Про масове застосування катувань у органах міліції Луганської області йшлося ще у жовтні 1999 р. у поданні Уповноваженого до тодішнього міністра МВС України Ю.Кравченка.  На жаль, реальних заходів з боку Міністерства внутрішніх справ з метою припинення катувань працівниками органів внутрішніх справ цієї області не було вжито. Уповноважений сподівається, що за нового керівництва МВС врешті-решт будуть припинені брутальні порушення прав людини працівниками міліції у Луганській області.

Уповноважений вважає за необхідне підкреслити, що у багатьох випадках об’єктом катувань з боку працівників правоохоронних органів стають представники національних меншин, які часто не здатні за певних обставин (незнання державної мови, чинного законодавства тощо) ефективно захистити свої права. Так, за схемою, що наводилася, прокуратурою Закарпатської області “вирішено” питання про притягнення до кримінальної відповідальності працівників міліції Чопського міського відділу, які 20 травня 2000 р. жорстоко побили гр. Г.Ростана, рома (цигана) за національністю. Його примушували зізнатися у скоєнні крадіжки велосипеда. Не отримавши зізнання від невинної людини, його відпустили додому, де дружина змушена була викликати швидку медичну допомогу, оскільки стан чоловіка був дуже тяжкий. За висновком хірургічного відділення Ужгородської центральної клінічної лікарні, Г.Роштан мав тілесні ушкодження: забій органів грудної клітини та лівого плеча, тупу травму живота. Проте в порушенні кримінальної справи за даним фактом було відмовлено. У липні 2000 р. Уповноважений з цього приводу звернулася з листом до Генерального прокурора України, після чого, як повідомив 28 липня 2000 р. заступник прокурора Закарпатської області І.Каушан, постанову про відмову порушити справу прокуратурою скасовано, оскільки попередня перевірка була проведена поверхово. Але 8 грудня 2000 р. кримінальну справу було знову закрито “за відсутністю складу злочину”, оскільки аж через 6 місяців слідством було “доведено”, нібито тілесні ушкодження гр. Г.Роштан отримав “при падінні з велосипеда”.

Про застосування тортур в Україні, у тому числі стосовно представників національних меншин, широко відомо навіть за її межами. Не випадково світове співтовариство систематично критикує нашу державу за застосування катувань працівниками правоохоронних органів. Зокрема, такі дані є в Комітеті проти тортур Ради Європи, у доповідях Держдепартаменту США про дотримання прав людини в Україні.

Уповноважений неодноразово наголошувала, що одним з чинників, що сприяв застосуванню катувань, є традиційні вимоги в системі МВС будь-якою ціною підвищувати “відсоток” розкриття злочинів. Останнім часом це доповнилося ще вимогами до слідчих підвищувати кількість переданих до суду кримінальних справ. Недостатній рівень кваліфікації слідчих в умовах, коли для суду достатнім доказом часто є особисте зізнання підозрюваного, породжує бажання швидко “вибивати згоду” на нескоєні злочини. І хоча відповідальні особи Міністерства внутрішніх справ запевняють громадськість, що “відсоткоманія” – у минулому, факти свідчать самі за себе.

У питаннях запобігання катуванням значну роль мають відігравати органи прокуратури. Уповноваженим налагоджена співпраця з більшістю органів прокуратури України. За результатами відкритих проваджень у 2001 р. і здійснених перевірок за зверненнями громадян щодо застосування до них тортур, катувань та заборонених законом методів слідства, що надсилалися за належністю згідно з п.1, 3, ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” до органів прокуратури, поновлено конституційні права 32 громадян, у тому числі: за десятьма фактами неправомірних дій працівників міліції порушено кримінальні справи та по 22 – скасовано раніше винесені постанови про відмову у порушенні кримінальної справи, прийнято рішення про проведення додаткових перевірок.

Так, до Уповноваженого надійшло звернення гр. А.Білоруса, в якому він повідомив про незаконне затримання його працівниками міліції Оболонського РУ ГУ МВС України в м.Києві, застосування до нього тортур з метою отримання показань про злочин, до якого він не причетний. Звернення заявника було взято на контроль, а матеріали направлено за належністю для організації перевірки та вжиття передбачених законом заходів до прокуратури м.Києва. Як повідомляється у відповіді прокуратури, за результатами проведеної перевірки стосовно працівників міліції, які причетні до заподіяння заявнику тілесних ушкоджень, порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України (перевищення влади або службових повноважень, що супроводжувалося фізичним насильством).

Аналогічний випадок був і з гр. Г.Сороковською, яка звернулася до Уповноваженого з приводу незаконних дій щодо неї працівників міліції Чернівецької області, безпідставного поміщення до приймальника-розподільника та заподіяння їй тілесних ушкоджень. Під час проведення прокуратурою м.Чернівців перевірки цих фактів встановлено, що 12 січня 2001 р.  заявницю було безпідставно затримано та побито працівниками міліції 1-го ЧМВ УМВС України в Чернівецькій області, після чого її доставили у приймальник-розподільник, де незаконно утримували протягом доби. За результатами перевірки звернення прокуратурою Чернівецької області 15 лютого 2001 р. було порушено кримінальну справу проти працівників міліції за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.166 КК України.

У зверненні до Уповноваженого гр. Н.Лопатіна повідомила про безпідставне затримання працівниками міліції Гуляйпільського РВВС Запорізької області її чоловіка – В.Лопатіна, застосування до нього під час допиту методів слідства, заборонених законом, внаслідок чого йому заподіяно тілесних ушкоджень. Звернення заявниці було надіслане до прокуратури Запорізької області для перевірки, за результатами якої щодо працівників міліції порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч.2 ст.166, ст.172, ч.2 ст.173 КК України.

Громадянка М.Яроменко у своїй телеграмі до Уповноваженого повідомила про безпідставне затримання працівниками правоохоронних органів м.Хмельницького її сина – Ю.Яроменка та нанесення йому тілесних ушкоджень. Завдяки перевірці, проведеній прокуратурою Хмельницької області, за фактом заподіяння Ю.Яроменку тілесних ушкоджень було порушено кримінальну справу проти працівників міліції за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.166 КК України.

Про складну справу йшлося у зверненні, що надійшло на адресу Уповноваженого з прав людини від гр. В.Коваленко. Вона повідомляла про те, що під час затримання та допиту її сина – О.Радченка працівниками міліції Гребінківського райвідділу Полтавської області застосовувались фізичний вплив, спецзасоби, внаслідок чого син отримав тілесні ушкодження у вигляді струсу головного мозку, черепно-мозкової травми тощо. Заявниця звернула увагу на те, що раніше вона вже зверталася до органів прокуратури з приводу зазначених порушень закону працівниками міліції, але за результатами перевірки в порушенні кримінальної справи щодо правоохоронців відмовлено на підставі п.2 ст.6 КПК України (за відсутністю в їх діях складу злочину). За зверненням заявниці Уповноваженим відкрито провадження і звернення направлено для перевірки до прокуратури Полтавської області. Завдяки принциповим діям працівників цієї прокуратури постанову про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно працівників міліції, винесену раніше прокуратурою Гребінківського району Полтавської області, скасовано, а матеріали витребувані для проведення додаткової перевірки. За її результатами щодо працівників міліції, причетних до затримання та нанесення тілесних ушкоджень постраждалому, було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України.

Можна навести інші подібні приклади співпраці Уповноваженого і органів прокуратури з метою захисту і поновлення порушених прав і свобод громадян.

Водночас деякі органи прокуратури не завжди конструктивно підходять до такої співпраці з Уповноваженим, зокрема, з питань запобігання тортурам та незаконному застосуванню спецзасобів посадовими особами правоохоронних органів. Так, Уповноваженим було проаналізовано дані, які надійшли з регіональних органів прокуратури щодо справ про перевищення влади або посадових повноважень, тобто за ознаками злочину, передбаченого ст.166 (в редакції 1960 р.) та ст.365 (в редакції 2001 р.) КК України, що супроводжувалось насильством і приниженням людської гідності. Органами прокуратури порушено у 2000 р. 69 таких кримінальних справ, у 2001 р. – 25 (1998 р. – 106, 1999 р. – 88). За цими справами  у 2000 р. притягнуто до кримінальної відповідальності 95 працівників міліції, у 2001 р. – 48 (у 1998 р. – 148, у 1999 р. – 137), а до різних мір покарання засуджено: у 2000 р. – 52 особи, у 2001 р. – 14 (1998 р. – 38, 1999 р. – 64).

Загалом у 1998–2001 рр. стосовно працівників міліції з приводу цих видів злочинів порушено 288 кримінальних справ, за якими притягнуто до відповідальності 428 осіб та засуджено 168 працівників органів МВС. Також органи прокуратури повідомили про відсутність кримінальних справ даної категорії у 2001 р. у 12 регіонах (Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Чернівецькій областях та м.Севастополі), тоді як у 2000 р. ці злочини не скоювалися лише у трьох областях: Одеській, Сумській і Чернівецькій.

Тобто, за інформацією органів прокуратури, у 2000–2001 рр. спостерігається зменшення кількості порушених кримінальних справ та притягнутих до кримінальної відповідальності працівників міліції за злочини, що супроводжувалися насильством, катуванням або приниженням гідності людини під час затримання і проведення слідства та перебування у місцях позбавлення волі.

Проте детальна перевірка Уповноваженим на місцях інформації прокуратури свідчить, що вона не завжди відповідає дійсності. Так, у відповіді заступника прокурора Житомирської області А.Кондратюка від 15 серпня 2002 р. у №04/2-145 вх-02 повідомляється, що упродовж 2000–2001рр. з такого виду злочинів “кримінальні справи не порушувалися, не розслідувалися і до суду не направлялися”. Про необ’єктивність даної відповіді свідчить надісланий на вимогу Уповноваженого з ВТК-91 Чернігівської області вирок Апеляційного суду Житомирської області від 13 вересня 2001 р., яким за ч.2 ст.166, ч.3 ст.168 КК України за тортури стосовно гр. Кухтіна трьох оперуповноважених Коростенського міського відділу міліції засуджено до двох років позбавлення волі кожного. Як констатовано у вироку, працівники міліці, не маючи доказів причетності гр.Кухтіна до вчинення крадіжок, 5–7 лютого 2001 р. викликали його до службового кабінету міськвідділу, де завдали йому ударів по обличчю та інших частинах тіла, погрожували притягти його особисто та його співмешканку, гр.Стужук, до адміністративної відповідальності і вимагали зізнання у скоєнні крадіжок. Оскільки затриманий заперечував свою причетність до цих злочинів, його було повалено на підлогу, два оперуповноважені сіли на спину, а третій викручував ногу. Не домігшись потрібних показів, потерпілого було тяжко побито, зв’язано руки ременями, а очі зав’язано шарфом і підвішено на металевій трубі, просунутій між ліктями зв’язаних рук. Утримуючи у такому стані понад 30 хв., йому завдали ударів ногами по голові, спині. Не витримавши насильства, потерпілий поступився на домагання правоохоронців і заявив, що підпише будь-яке зізнання. Після цього його зняли з труби, зірвали пов’язку з очей і ознайомили з поясненням від його імені про причетність до скоєння крадіжки майна, якого він не давав, але змушений був підписати. На цьому тортури не закінчилося: далі від нього стали вимагати хабара – 1 тис. грн. за те, що не притягнуть до кримінальної відповідальності згідно з підписаним поясненням. Через 15 днів хабар таки було одержано, але злочинців було затримано, як кажуть, на гарячому. Проте цей факт і вирок суду у 2001 р. залишено прокуратурою Житомирської області поза увагою.

Неповною було надано інформацію заступником прокурора м.Києва В.Шевченком та, зокрема, у відповіді не надано даних стосовно двох працівників Ватутінського РУ ГУ м.Києва, С.Леміша та О.Гладюка, які 20 лютого 2001 р. побили суддю В.Шиманського, за що їх засуджено 21 вересня 2001 р. вироком Ватутінського місцевого суду м.Києва та 12 грудня того ж року – Апеляційним судом Київської області.

У відповіді заступника прокурора Кіровоградської області О.Левицького поза увагою залишено факт засудження 26 квітня 2001 р. Апеляційним судом Миколаївської області за ч.2 ст.166, ч.3 ст.168 КК України оперуповноваженого Ольшанського райвідділу УМВС України в Кіровоградській області, майора міліції А.Клюковського до п’яти років позбавлення волі за застосування до гр. М.Штефанка заборонених законом методів слідства та вимагання і отримання від нього хабара.

На підставі здійсненої перевірки Уповноважений вважає, що кількість працівників міліції, які скоюють такі злочини, залишається значною, проте органи прокуратури на місцях не здійснюють необхідного контролю за цими фактами.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, типовим явищем є тяганина з порушенням кримінальних справ за фактами застосування посадовими особами тортур щодо затриманих та заарештованих. Відповідальність за це несуть передовсім органи прокуратури. Наприклад, тільки через рік порушено кримінальну справу за ч.2 ст.166 КК України стосовно інспектора ДАІ Арбузинського райвідділу міліції Миколаївської області О.Коваля, який 11 лютого 2000 р. під час затримання гр. Білоцерківець завдав їй неодноразових ударів по голові, чим заподіяв тілесних ушкоджень. За цей злочин його засуджено до одного року позбавлення волі.

Майже 9 місяців знадобилося працівникам прокуратури Дніпровського району м.Херсона, щоб порушити кримінальну справу стосовно міліціонерів О.Кучеренка та О.Ляліна, які 27 березня 2000 р. під час затримання заподіяли тілесних ушкоджень Д.Когулаєву та А.Желнову. У даний час справа перебуває у Дніпровському місцевому суді м.Херсона.

13 липня 2001 р. , уночі, до чергової частини Володимир-Волинського міського відділу міліції УМВС України у Волинській області, за підозрою у вимаганні грошей, було доставлено неповнолітнього І.Єремейчука. У службовому кабінеті та на території внутрішнього подвір’я з метою визнання вини у злочині до підозрюваного безпідставно були застосовані заходи фізичного впливу: удари гумовим кийком, руками і ногами в різні частини тіла, його примушували повзати по землі. Внаслідок таких дій затриманому заподіяно тяжких тілесних ушкоджень у вигляді внутрішніх крововиливів, численних синців та розриву селезінки. Проте, незважаючи на таке звіряче поводження з неповнолітнім і заподіяне йому каліцтво, кримінальну справу щодо винних у цьому осіб порушено прокуратурою області тільки через 50 діб після події. Розгляд цієї справи Турійським місцевим судом Волинської області не завершено.

17 вересня 2001 р., серед білого дня, оперуповноважені Крюківського райвідділу міліції Кременчуцького міського управління МВС у Полтавській області Ю.Власенко, В.Малимон та інспектор інспекції виправних робіт Д.Теплик, за попередньою змовою, прибули на квартиру жителя м.Кременчука гр. Солонцова і завдали йому тілесних ушкоджень руками, ногами та гумовим кийком у життєво важливі органи, вимагаючи зізнання у вчиненні крадіжок майна громадян. Під час цієї так званої операції працівники міліції завдали численних тілесних ушкоджень гр.І.Міщенко та невідомому чоловікові, які також перебували у цій квартирі. Від отриманих ушкоджень громадяни Г.Солонцов та невідомий чоловік померли, а гр. І.Міщенко отримала тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Але кримінальну справу щодо цих працівників міліції порушено прокуратурою м.Комсомольська тільки через місяць.

Уповноваженим приділяється особлива увага скаргам громадян на протиправні дії працівників міліції та безпідставну відмову у порушенні або закритті щодо них кримінальних справ. Такі звернення і скарги Уповноважений тримає на постійному контролі.

По-перше, це викликано тим, що непритягнення до кримінальної відповідальності працівників міліції, винних у катуванні підозрюваних, зумовлює залякування самих жертв катувань. Як свідчить практика, в абсолютній більшості кримінальні справи порушуються тоді, коли ці випадки пов’язані зі смертю затриманого чи коли він залишається калікою, або у разі набуття справою широкого негативного суспільного резонансу.

По-друге, попередні прокурорські перевірки скарг про застосування катувань, поданих потерпілими напередодні суду, нерідко мають наслідком порушення кримінальної справи проти працівників міліції, тоді як скарги, подані підсудними під час судового процесу, як правило, відхиляються без належної перевірки.

По-третє, як свідчать дослідження Уповноваженого, так і численних правозахисних груп, попередні перевірки скарг про незаконне поводження мають поверховий характер. При цьому бесіда з автором скарги не проводиться і не вживаються заходи для отримання інших доказів порушень. Склалася загальна практика, за якою ця процедура закінчується листом, де автору скарги кількома шаблонними фразами повідомляється, що оскільки викладені ним “факти не підтвердилися”, то підстав для порушення кримінальної справи немає – без подальших роз’яснень.

Після цього більшість перевірок по скаргах завершується, тому що скаржники не знають про своє право на ознайомлення з матеріалами прокурорської перевірки та оскарження її результатів. А якщо і оскаржують, то стикаються з тривалою тяганиною, за час якої зникають сліди катувань (поранення, опіки), а відповідно зменшується вірогідність порушення кримінальної справи за даною скаргою.

Більше того, Уповноваженому відомі випадки, коли навіть смерть невинної людини після насильства у відділенні міліції не спонукає працівників прокуратури об’єктивно розслідувати справу. Саме таким чином прокуратурою Сумського району та Сумською транспортною прокуратурою під контролем прокуратури цієї області проводилося розслідування кримінальної справи, порушеної 4 вересня 2000 р. за фактом смерті гр. В.Гонтаря та причетності до цього працівників міліції Сумського району. Після звернення родини померлого та публікацій у ЗМІ Уповноваженим відкрито провадження. В інформації прокурора Сумської області О.Воронова від 7 грудня 2000 р., що надійшла на запит Уповноваженого, повідомлялося: “26.08.2000 р. житель с.В.Сироватка Сумського району В.Гонтар був доставлений працівниками міліції до Сумського РВВС за підозрою у скоєнні крадіжки, де перебував більше трьох годин і був відпущений з тілесними ушкодженнями, а через кілька днів, 01.09.2000 р., В.Гонтар помер. Згідно з актом судово-медичного дослідження тіла причиною його смерті є стиснення головного мозку, закрита черепно-мозкова травма”.

До прокуратури області Уповноваженим було направлено повторного листа з проханням поінформувати про стан розкриття цього злочину, на що у відповіді О.Воронова знову було повідомлено про побиття В.Гонтаря невідомими особами, яких досі не встановлено. Як додатковий аргумент про непричетність працівників міліції до смерті загиблої людини у тій же відповіді зазначено: “При проведенні допитів ніхто з працівників міліції, які перебували в райвідділі 26 серпня 2000 р. , не визнав факту застосування до В.Гонтаря будь-якого насильства і не дав свідчень про застосування насильства іншими”. При цьому працівниками прокуратури зовсім не взяті до уваги свідчення близьких родичів загиблого про жорстоке побиття його працівниками міліції, звільнення з органів внутрішніх справ чотирьох причетних до цього міліціонерів і зняття з посади за їхні дії начальника райвідділу. Уповноважений сподівається, що обставини цієї справи будуть, зрештою, уважно вивчені Генеральною прокуратурою України.

На думку Уповноваженого, звернення громадян щодо застосування катувань мають більш ретельно перевірятися з витребуванням необхідних документів (медичних висновків, різних довідок тощо), які свідчили б про застосування насильства або доводили б його відсутність. Такі заходи унеможливили б приховування неправомірних дій працівниками міліції. Проблема існування катувань полягає й у суто відомчому ставленні деяких працівників органів прокуратури до нагляду за дотриманням прав і свобод людини. У цьому Уповноважений та працівники Секретаріату мали можливість переконатися під час комплексного вивчення стану дотримання прав і свобод людини на Львівщині.

Представники Уповноваженого, вивчаючи стан дотримання прав затриманих та заарештованих громадян, 18 грудня 2000 р. зустрілися з прокурором Львівської області Б.Ринажевським. Виконуючи письмове доручення Уповноваженого, керуючись ст.1–3, 11, 13, 16 та ст.22 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, вони мали ознайомитися з наглядовими провадженнями стосовно працівників міліції, притягнених до кримінальної відповідальності і засуджених згідно зі ст.165 і ст.166 Кримінального кодексу України за зловживання владою і перевищення службових повноважень, а також з матеріалами про відмову в порушенні кримінальних справ за цими статтями.

Вивчення цих матеріалів було зумовлене тим, що у Львівській області працівниками міліції вчиняється значна кількість порушень прав людини. Зокрема, лише у 1999 р. органами прокуратури за перевищення влади або зловживання службовим становищем із застосуванням насильства порушено 20 кримінальних справ, у тому числі 8 (за ознаками злочину, передбаченого ст.166 КК України) передано на розгляд судів, щодо дев’яти – провадження закрито за відсутністю складу злочину.

Упродовж одинадцяти місяців 2000 р. органами прокуратури області порушено 14 кримінальних справ проти працівників міліції. За наслідками їх розслідування 7 справ направлено на розгляд судів. Водночас районними (міськими) прокурорами області за 129 заявами громадян у порушенні кримінальних справ проти працівників міліції було відмовлено. Вивчення кримінальних справ та матеріалів дало б змогу встановити, хто з працівників органів внутрішніх справ і коли саме застосовував заборонені методи слідства, тортури, а також з’ясувати причини і умови, що спричинили приниження честі і гідності людини, загрозу її життю і здоров’ю.

Проведення такого моніторингу необхідно Уповноваженому для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та вжиття відповідних заходів для запобігання таким порушенням цих прав і свобод з боку правоохоронних органів.

Попри законність вимог представників Уповноваженого прокурор області Б.Ринажевський відмовився надати зазначені справи і матеріали для ознайомлення. Заслуговує на увагу мотивація відмови та рівень знання чинного законодавства особою, яка здійснює нагляд за його дотриманням. Прокурор стверджував, що “представники Уповноваженого з прав людини є представниками виконавчої (?!) влади і вони знаходяться у структурі Верховної Ради України”, безпідставно посилався на рішення Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. щодо офіційного тлумачення ст.86 Конституції України та ст.12, 19 Закону України “Про статус народного депутата України”.

Прокурору області було роз’яснено вимоги Конституції України та відповідних статей Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” щодо парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини, який здійснює Уповноважений; щодо його прав на ознайомлення з документами, зокрема секретними (таємними), в органах прокуратури, а також щодо обов’язковості співпраці з ним органів державної влади, посадових і службових осіб, до яких він звертається.

Виходячи з суто відомчих інтересів, прокурор області проігнорував вимоги ст.8 Конституції України, відповідно до якої в державі діє принцип верховенства права, а Конституція має найвищу юридичну силу. Окрім того, проігнорував і вимоги ст.4 Закону України “Про прокуратуру”, якою передбачено, що “діяльність органів прокуратури спрямована на всебічне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань, гарантований Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина”.

Аналогічна поведінка мала місце і з боку прокурора Жидачівського району цієї області А.Панчишина, який, посилаючись на заборону прокурора області, також не надав відповідних матеріалів представнику Уповноваженого, про що свідчить і лист прокурора області голові Львівської облдержадміністрації С.Сенчуку. Окрім цього під час зустрічі з представниками Уповноваженого прокурор області свою поведінку пояснив тим, що керівництво Генеральної прокуратури України нібито наказало не надавати ніякої інформації працівникам Секретаріату Уповноваженого з прав людини.

Таким чином, прокурором було порушено вимоги ст.101 Конституції України та зорієнтовано на це і органи прокуратури Львівської області, чим фактично продемонстрована відмова від співпраці з Уповноваженим та унеможливлено його роботу по вивченню стану дотримання прав громадян працівниками правоохоронних органів. Такий підхід до своїх службових обов’язків деяких посадових осіб дискредитує не тільки їх особисто, а й авторитет прокуратури в цілому.

До Уповноваженого також надходять скарги на неправомірні дії прокурорських працівників, хоча й у значно меншій кількості, ніж на дії працівників міліції. Громадяни скаржаться на такі дії прокурорів, як: неналежний розгляд заяв, безпідставні відмови в порушенні кримінальних справ, порушення норм процесуального законодавства, безпідставні арешти і затримання громадян та інші протиправні дії.

Важливе значення для забезпечення конституційного права громадян на повагу до їхньої честі й гідності, на недоторканність і безпеку має судова практика визначення міри покарання працівникам міліції, яких визнано винними у вчиненні насильства, катуванні, приниженні гідності людей. Як свідчить аналіз, у 2000 р. за цей вид злочину засуджено 52 працівників міліції, але тільки для 22 з них визначено міру покарання у вигляді позбавлення волі. Всіх інших засуджено суто символічно: умовно або з відстрочкою виконання вироку. Це підтверджується і результатами розгляду судами кримінальних справ стосовно працівників міліції у 2001 р. З 25 порушених справ судами розглянуто 8, по яких засуджено 14 працівників міліції, але тільки три з них отримали реальне покарання у вигляді позбавлення волі. Ось кілька характерних прикладів.

Зокрема, один, який уже згадувався. Відповідно до вироку Апеляційного суду Київської області від 12 грудня 2001 р. 20 лютого того ж року оперативний черговий Ватутінського РУ ГУ МВС України в м.Києві І.Гладюк та міліціонер С.Леміш на вимогу затриманого гр. В.Шиманського викликати прокурора відреагували грубою фізичною силою. Замість відповіді затриманому завдано удару кулаком у скроню, потім – численних ударів у різні частини тіла. Після цього правоохоронці заламали йому руки за спину, повалили на підлогу і продовжували бити. Потім обшукали, і тільки коли знайшли посвідчення судді Київського міського суду, припинили тортури.

У першій інстанції справа розглядалася судом Ватутінського місцевого суду м.Києва, яким за цей злочин О.Гладюк та С.Леміш засуджені до трьох років позбавлення волі із звільненням від призначеного покарання з іспитовим строком на три роки. Це ще раз доводить наявність кругової поруки при розгляді кримінальних справ щодо працівників міліції, які притягуються до відповідальності за побиття людей і знущання над ними, – навіть тоді, коли потерпілими є самі судді. Цей вирок Апеляційним судом Київської області скасовано за м’якістю і винних засуджено до позбавлення волі без відстрочки виконання покарання.

27 грудня 2000 р. вироком Кам’янець-Подільського місцевого суду Хмельницької області до трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на один рік та сплатою штрафу на суму 200 грн. і позбавлення права займати посади в правоохоронних органах строком на три роки за ч.2 ст.166 КК України засуджено міліціонерів дорожньо-патрульної служби В.Головатюка та А.Барановського, які 27 травня 2000 р. спинили автомобіль під керуванням гр. А.Бризицького. Коли водій вийшов з автомобіля, міліціонери, за нібито вчинену водієм непокору, завдали йому тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

1 квітня 2000 р. Теофіпольським міським судом цієї області аналогічну міру покарання визначено трьом міліціонерам патрульно-постової служби, які у смт. Базалія спинили трактор і за подібною “мотивацією” побили водія С.Гуменюка.

До трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на два роки Харківським місцевим судом м.Києва засуджено міліціонера О.Коваленка, який під час охорони затриманих вступив у суперечку з гр. С.Іконенком, після чого, без передбачених законом підстав, застосував до останнього фізичне насильство, завдавши йому гумовим кийком тілесних ушкоджень голови і тулуба.

З серпня 2000 р. Бучацьким місцевим судом Тернопільської області (суддя В.Гордєєв) за ч.2 ст.165, ч.2 ст.172, ч.3 ст.166, ч.3 ст.101 КК України всього до п’яти років позбавлення волі засуджено оперуповноваженого карного розшуку Монастириського райвідділу міліції О.Слюсара та за ч.3 ст.166, ч.3 ст.101 КК України до п’яти років і шести місяців позбавлення волі (умовно) з іспитовим строком на два роки – оперуповноваженого цього ж відділу Ю.Андрієнка. Такий “суворий” вирок працівникам міліції винесено за те, що 27 жовтня 1999 р. Ю.Андрієнко, у відповідь на звернення своєї матері про викрадення у неї комп’ютера і підозрою у цьому гр. Ю.Хорошака, проник у житло останнього, де жорстоко побив гумовим кийком його та присутню там гр. Л.Туніцьку. Після цього підозрюваних було доставлено до райвідділу, де приблизно о 22 год. з метою отримання зізнання О.Слюсар та Ю.Андрієнко завдавали їм ударів по різних частинах тіла: Л.Туніцькій – руками та гумовим кийком, Ю.Хорошаку – руками, ногами, гумовим кийком, кабелем, кріслом. Приблизно о 23 год. цього ж дня Ю.Андрієнко та О.Слюсар під час доставки Ю.Хорошака на медогляд у районну лікарню продовжували бити його гумовими кийками по різних частинах тіла. Близько 00 год. цього ж дня затриманого відпустили з райвідділу міліції. Дорогою додому він помер. Згідно з висновком судово-медичної експертизи ушкодження тіла Ю.Хорошака віднесено до тяжких і небезпечних для життя.

Наведення подібних прикладів можна продовжити. Уповноважений впевнена: поки судді підходитимуть до розгляду справ та винесення вироків не з принципів верховенства права і прав людини, а з корпоративних інтересів міліції, прокуратури і суду, позитивних зрушень у боротьбі з тортурами в Україні не станеться.

Уповноважений вважає за необхідне наголосити на проблемі негативних наслідків, до яких призводить практика застосування до громадян тортур працівниками міліції. Не витримуючи фізичних і психологічних знущань, люди змушені визнавати себе винними у злочинах, яких вони не скоювали. Це є не тільки грубим нехтуванням Конституції України, чинного законодавства, а й однією з основних причин, що призводить до засудження невинних людей і трагедій у їхніх сім’ях. Як вбачається з численних звернень громадян, під час розгляду справи суди нерідко віддають перевагу саме першим визнавальним показанням обвинуваченого. А відмова від показань, даних під час дізнання, часто розцінюється судом як намір ухилитися від відповідальності: аргументи, що наводяться при цьому, до уваги, як правило, не беруться.

Саме так здійснювалося досудове слідство і судовий розгляд справи у Харківській області стосовно 19-річного Р. Бутенка та двох його знайомих, яких у вересні 1999 р. було заарештовано за підозрою у скоєнні вбивства неповнолітньої дівчини. Не в змозі терпіти звірячих тортур і катувань у міліції, підозрювані обмовили себе у скоєнні цього злочину. За словами підозрюваного, “явку з повинною” з нього “вибивали, рвучи волосся на голові та підкидаючи на животі разом зі стільцем”. Через три роки після затримання цих осіб було засуджено Апеляційним судом Харківської області від 9 до 15 років позбавлення волі, та майже через два роки після засудження їх повністю виправдано. Яку ж ціну за це заплачено? Р. Бутенко утримувався в СІЗО м.Харкова майже п’ять років, а двоє його знайомих – відповідно чотири роки і десять місяців. Крім фізичних та моральних страждань, яких безпідставно зазнали обвинувачені, за цей час у одного із них від інфаркту помер батько, не витримавши наруги над сином.

До речі, коли під час першого розгляду справи в суді обвинувачені заявляли про те, що вони обмовили себе під тиском тортур і катувань з боку працівників міліції, то прокурор запропонував суду не брати це до уваги, оскільки працівники міліції такі показання заперечують. Залізний аргумент, чи не так?  Суд задовольнив прохання прокурора, адже був упереджений у думці, що громадяни, які перебувають на лаві підсудних – завідомо злочинці, а правоохоронці – нібито чесні без сумніву.

Уповноважений вважає, що у процесі проведення судової реформи судова гілка влади має неухильно дотримуватися презумпції невинуватості підсудних, змінити своє лояльне ставлення до тих, хто ганьбить державу, застосовуючи тортури проти громадян з метою їхнього примушення у визнанні нескоєних ними злочинів.

Згідно зі ст.14 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, яка була ратифікована Україною ще 26 січня 1987  р., “кожна держава-сторона забезпечує у своїй правовій системі одержання відшкодування жертвою катувань й підкріплене правовою санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для якомога повнішої реабілітації. У разі смерті жертви внаслідок катування право на компенсацію надається її утриманцям”. На жаль, ці  міжнародні стандарти в Україні, як свідчать звернення громадян до Уповноваженого, не дотримуються.

Уповноважений не може погодитися з позицією, яку займають органи влади щодо відшкодування матеріальних, моральних збитків та турботи про осіб, які постраждали від катувань. Життя доводить, що, як правило, такі громадяни залишаються наодинці зі своїм горем. Прикладом цього є доля  батьків-інвалідів Юрія Мозоли, який у березні 1996 р. був закатований насмерть у слідчому ізоляторі Служби безпеки України у Львівській області. Від нього вимагали зізнання у скоєнні злочинів, за які через 14 днів було затримано, а потім і засуджено спритного вбивцю Онопрієнка. Таким чином, похилого віку батьки втратили 28-річного сина, дружина – чоловіка, п’ятирічна донька – батька й годувальника. Яку ж компенсацію отримала ця сім’я?

Під час робочого візиту на Львівщину у грудні 2000 р. Уповноважений відвідала сім’ю Мозоли, яка й дотепер не відійшла від горя. Ознайомившись з обставинами, Уповноважений змушена констатувати: хоча вбивць Ю.Мозоли було засуджено (на мінімальні терміни), сім’я кинута у жахливу нужденність. Місцева влада не знайшла для нещасних ані копійки. Більше того, у квартирі Мозоли відключили газ. На думку Уповноваженого, як і кожного, хто має серце, якщо з вини держави відібрали сина у батьків, а годувальника – у сім’ї, то саме держава й повинна подбати про родину загиблого. Тому Уповноваженим у справі сім’ї Мозоли було відкрито провадження, хід якого взято під особистий контроль.

Упродовж року Уповноважений намагалася вирішити цю справу мирно, щоб хоч якось поліпшити матеріальне становище цієї сім’ї. Але 4 лютого 2002 р. Уповноважений для вирішення цього питання змушена була звернутися з позовною заявою до Франківського місцевого суду м.Львова, ухвалою якого від 28 травня 2002 р. справедливість все ж таки було відновлено. Переповнена судова зала зустріла оплесками рішення суду: позов Уповноваженого про відшкодування моральних збитків батькам Ю.Мозоли задоволено у повному обсязі. На їхню користь стягнено 100 тис. грн. та 30 тис. грн. відповідно з СБУ та прокуратури Львівської області. Проте Уповноважений не вбачає у цьому розв’язання проблеми, адже подібні випадки, на жаль, непоодинокі. Важливо, що створено перший прецедент невідворотності відповідальності самої системи правоохоронних органів за дії своїх працівників, які зобов’язані захищати права людини, передусім її невід’ємне право на життя. Таке рішення суду має вселити у громадян України надію, що справедливість є, але за неї треба боротися.

На думку Уповноваженого, проблема забезпечення конституційних прав на життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку є дуже актуальною. Про це свідчать не тільки систематичні застосування катувань до підозрюваних, а й нелюдські умови, в яких вони перебувають у місцях затримання. Так, під час перевірок умов у кімнатах для затриманих Головного управління МВС України у м.Києві Уповноважений і працівники Секретаріату Уповноваженого виявили такий вид приниження людської гідності, як ненадання харчування затриманим. Підозрювані у скоєнні злочинів, затримані за вчинення адміністративних правопорушень, які утримуються терміном понад три години, зокрема більше однієї доби, не забезпечуються триразовим гарячим харчуванням за рахунок державних коштів, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України за №336 від 1992 р. та Інструкцією по організації роботи чергової частини міськрайоргану, затвердженою наказом МВС України за №485 від 1992 р. Унаслідок цього такі особи змушені харчуватися тільки за рахунок передач від родичів та знайомих.

Через брак таких передач вони приречені на постійне недоїдання. Ще гірша ситуація в іногородніх та іноземних громадян, котрих фактично позбавлено будь-якої можливості отримувати продуктові передачі. Відсутність гарячої їжі протягом трьох і більше діб шкодить їхньому здоров’ю, провокує і ускладнює різні захворювання, пов’язані з недоїданням. Це є одним з можливих засобів тиску на затриманих з боку працівників правоохоронних органів з метою одержання бажаних свідчень. З цього приводу від осіб, які перебували під вартою, надходять численні скарги до Уповноваженого з прав людини.

Не вирішено повною мірою це питання і в ІТТ м.Києва, де, як засвідчили здійснені Уповноваженим перевірки, заарештованим та затриманим надається лише дворазове харчування, що не відповідає вимогам наказу МВС України за №548 від 1995 р.

Привертає увагу і те, що порушення конституційного права людини на гідне поводження стосуються значної кількості громадян. Так, упродовж 2000 р. лише в райуправліннях міліції м.Києва терміном більше однієї доби утримувалося 25 080 осіб, у тому числі: 15 729 осіб, затриманих за скоєння адміністративних правопорушень; 7126 – затриманих за підозрою у скоєнні злочину; 2225 – заарештованих.

Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених ратифікованими Україною Конвенціями ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, а також ст.3, 28 Конституції України. Внаслідок ненадання затриманій людині харчування порушуються її невід’ємні права на життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку, що завдає їй фізичних та моральних страждань, а також ставить її в залежність від працівників правоохоронних органів і, по суті, є одним з видів тортур. За даними перевірок Уповноваженого, подібна ситуація склалася не лише у м.Києві, а й в інших регіонах України. На думку Уповноваженого, тут має діяти принцип: не спроможні створити для людини визначені законом умови, то й не затримуйте її за адміністративне правопорушення на добу і більше.

З метою усунення порушень конституційних прав затриманих та заарештованих громадян у лютому 2000 р. Уповноваженим внесене подання начальнику Головного управління МВС України у м.Києві М.Корнієнку. Проте це питання так і не було вирішене. У зв’язку з цим 23 серпня 2001 р. Уповноважений звернулася з поданням до Прем’єр-міністра України А.Кінаха та Голови Верховної Ради України І.Плюща з проханням знайти можливість передбачити в Державному бюджеті на 2002 р. витрати на продукти харчування для затриманих та заарештованих осіб “як захищену статтю видатків”. На жаль, саме це суттєве уточнення у річному розписі бюджету не було враховане. Але, за повідомленням першого віце-прем’єр-міністра О.Дубини від 10 жовтня 2001 р., Кабінет Міністрів України, вивчивши це наболіле питання, передбачив у проекті Державного бюджету на 2002 р. значне збільшення видатків на потреби МВС. Ці видатки порівняно з 2001 р. зросли на 266,3 млн. грн., тобто на 21%, тоді як для всіх інших бюджетних установ це збільшення не перевищувало 7,7%. Зазначалося також, що, “враховуючи важливість вирішення питання харчування зазначеної категорії громадян, Міністерство внутрішніх справ як головний розпорядник бюджетних коштів має передбачити видатки на забезпечення харчування цієї категорії громадян у повному обсязі, зокрема 50%  – за рахунок коштів загального фонду, а решту – за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету”. Таким чином, додаткові кошти Міністерству внутрішніх справ Кабінет Міністрів виділив, сподіваючись, що МВС ними розпорядиться належним чином.

Проте, як встановлено Уповноваженим під час відвідування у січні–лютому 2002 р. міськрайорганів ГУ МВС України в м.Києві, Дніпропетровській, Запорізькій, Львівській, Тернопільській, Харківській областях, харчування зазначених категорій осіб так і не здійснювалося. Свідченням цього є також численні скарги на адресу Уповноваженого від затриманих та заарештованих осіб. У зв’язку з цим у березні 2002 р. Уповноважений знову звернулася з поданням до Прем’єр-міністра України А.Кінаха щодо забезпечення виконання МВС доручення Кабінету Міністрів України та здійснити перевірку використання МВС України бюджетних коштів, передбачених на харчування. Як повідомив державний секретар МВС України О.Гапон 19 квітня 2002 р., міністерство зобов’язало начальників управлінь в областях внести зміни до кошторисів щодо збільшення видатків на харчування зазначеної категорії осіб за рахунок спеціального фонду та заборонило тримання більше трьох годин затриманих і заарештованих в органах, де їхнє харчування не організовано.

Та, як з’ясовано перевіркою Головного контрольно-ревізійного управління України (ГоловКРУ України), повідомлення про “вжиті” МВС України заходи було формальною відпискою.

Як зазначається у відповіді Уповноваженому, надісланій за підписом голови ТКРУ України П.Германчука від 2 липня 2002 р., перевірками використання коштів, передбачених на харчування затриманих і заарештованих громадян, було охоплено 482 установи МВС. При цьому встановлено порушень на загальну суму 44,2 тис. грн., з них нецільове витрачання коштів становило 16,4 тис. грн. Зокрема, на порушення п.22 Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог щодо виконання кошторисів бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 228, у кошторисах 11 управлінь МВС у Автономній Республіці Крим, Волинській, Житомирській, Запорізькій, Київській, Луганській, Рівненській, Сумській, Херсонській, Чернівецькій, Чернігівській областях та у м.Севастополі витрат на харчування громадян, затриманих до трьох діб, узагалі не передбачено.

Так, у Кіровському, Красногвардійському, Роздольненському, Совєтському та Чорноморському райвідділах ГУ МВС в Автономній Республіці Крим та в Управлінні МВС у Полтавській області, Богодухівському та Краснокутському райвідділах УМВС у Харківській області видатки на харчування затриманих громадян кошторисами не передбачені і фінансування на зазначені цілі протягом січня–травня 2002 р. не проводилося.

Протягом І кварталу 2002 р. у Глибоцькому райвідділі УМВС у Чернівецькій області 47 затриманих осіб і у Вижницькому райвідділі цієї ж області – 13 затриманих осіб харчувалися виключно продуктами, переданими їм їхніми родичами.

У 10 районних управліннях ГУ МВС у м.Києві бюджетні кошти на харчування затриманих осіб кошторисами не передбачені, хоча протягом чотирьох місяців поточного року було затримано 8593 особи, харчування яких проведено за рахунок родичів та знайомих.

Слід зазначити, що 30 квітня 2002 р. заступником державного секретаря МВС – начальником ГУ МВС у м.Києві до відповідних установ доведено вимоги щодо внесення змін до кошторисів доходів і видатків у частині збільшення коштів на харчування затриманих осіб.

З 23 перевірених підрозділів УМВС у Чернігівській області лише у п’яти кошторисами передбачено харчування осіб, затриманих до трьох діб.

За рахунок спонсорської допомоги та благодійних внесків частково забезпечено харчування затриманих громадян у Запорізькій, Миколаївській, Луганській, Полтавській, Херсонській та Чернігівській областях.

У Кіровоградській області витрати на харчування затриманих громадян становлять 9 коп. на день на одну людину, а кошти загального фонду на суму 43,6 тис. грн. були спрямовані на погашення заборгованості особовому складу за продовольчі пайки.

В ізоляторі тимчасового тримання м.Миколаєва витрати на продукти харчування згідно зі звітами, поданими до відділення Держказначейства, становили 32,6 тис. грн., хоча фактично за продукти харчування спецконтингенту до кафе “Корабель” ДАХК КГХ “ЧСЗ” перераховано 23,1 тис. грн. Решту коштів у сумі 9,5 тис. грн. усупереч вимогам п.5 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 228 та ст.23 і 51 Бюджетного кодексу витрачено на придбання субпродуктів для харчування службових собак, хоча кошторисом таких витрат за рахунок коштів держбюджету не передбачено.

Списання продуктів харчування на осіб, які фактично не перебували в ізоляторі тимчасового тримання, проводилося в Барському РВ УМВС у Вінницькій області. У цьому ж райвідділі не було оприбутковано 6 т зерна вартістю 2,4 тис. грн., отриманого як благодійна допомога для харчування затриманих. Під час перевірки зерно оприбутковане.

Як же після цього розуміти керівництво МВС України? Чому так брутально знехтувано рішеннями уряду і Законом “Про бюджет України”, якими вдалося уперше в Україні виділити кошти для харчування затриманих людей.

На підставі здійсненого аналізу Уповноважений вважає за необхідне зробити такі висновки та пропозиції:

–     Визнати на державному рівні наявність численних фактів катувань, які здійснюються посадовими особами міліції. Винести цю проблему і можливі шляхи її розв’язання на широке обговорення за участю Президента України, Прем’єр-міністра, Генерального прокурора, міністра внутрішніх справ, комітетів і фракцій Верховної Ради, Уповноваженого з прав людини, представників ЗМІ та неурядових правозахисних організацій. Розробити план конкретних дій з метою припинення практики катувань в Україні.

–     Кабінету Міністрів України вивести з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ та Державного департаменту України з питань виконання покарань посади медичних працівників, які працюють з затриманими та заарештованими, передавши їх до Міністерства охорони здоров’я України.

–     Верховній Раді України внести зміни до ст.127 КК України, що встановлює кримінальну відповідальність за катування, привівши її у відповідність до визначення даного злочину у ст.1 Конвенції ООН проти катувань. По-перше, суб’єкт цього злочину повинен бути спеціальним – державна посадова особа; по-друге, цей злочин повинен бути віднесений до категорії тяжких, а міра покарання – відповідно має бути суворішою – до 10-ти років позбавлення волі. У разі загибелі затриманого – довічне ув’язнення.

–     Підготувати зміни до чинних Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України, передбачивши можливість для підозрюваних, обвинувачених та їх адвокатів звертатися за судово-медичною експертизою без дозволу на це слідчого чи судді. Такий порядок звернення до судмедексперта повинен бути наданий і громадянам, які повідомляють про нанесення їм тілесних ушкоджень працівниками міліції.

–     В інтересах захисту від безпідставного затримання законодавчо скоротити строк досудового затримання з 72 до 48 год., як це передбачено міжнародними стандартами.

–     Колегії адвокатів, МВС та Мінфіну України вжити заходів для забезпечення присутності чергового адвоката у кожному відділенні міліції та негайного виклику його у відділення міліції у випадку затримання у неробочий час.

–     Міністерству охорони здоров’я України передбачити створення незалежної недержавної судово-медичної експертизи та можливість звернення затриманих та заарештованих до її послуг.

–     Генеральній прокуратурі України, Міністерству внутрішніх справ України вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження справ за заявами жертв тортур та надавати до органів державної статистики щорічну інформацію про кількість порушених кримінальних справ та винесених обвинувальних вироків, про катування та жорстоке поводження з людьми.

Практичне здійснення зазначених заходів має докорінно змінити ситуацію в державі щодо забезпечення права людини на життя, честь, гідність, недоторканність і безпеку.