Головне меню  >>     

      1. Судовий захист прав людини та проблеми здійснення судової реформи в Україні

Конституція піднесла статус суду та суддів на принципово новий рівень, остаточно закріпила принцип незалежності суддів і самостійності судової влади, що, у свою чергу, надало судам більше прав та можливостей щодо реального судового захисту прав і свобод людини. Судова система потребувала глибокого реформування, оскільки Конституцією були передбачені лише загальні принципи та основи її діяльності.

Вагомим досягненням у реформуванні судової системи стало прийняття низки законів щодо приведення законодавчих актів України у відповідність до положень Конституції, що стосуються питань судоустрою. Зокрема, 21 червня 2001 р. Верховною Радою України було прийнято низку законів: «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»; «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України»; «Про внесення змін до Закону України «Про статус суддів»; «Про внесення змін до Закону України «Про органи суддівського самоврядування»; «Про внесення змін до Закону України «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України»; «Про внесення змін до законів України «Про міліцію», «Про попереднє ув’язнення», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд»; «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України»; «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України», які стали підґрунтям проведення судової реформи та впровадження основних конституційних засад судочинства, таких як: законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду доказів і в доведеності перед судом їхньої переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, обов’язковість рішень суду.

З проведенням реформи в судочинство впроваджено основні його засади, визначені ст.129 Конституції. Саме реформування судочинства базується на законодавчому забезпеченні принципу рівності усіх учасників процесу перед законом і судом. Втілення в життя цього принципу перекликається з конституційними положеннями, які проголошують рівність громадян у їх конституційних правах та свободах, а також рівність усіх перед законом, і відповідає вимогам ст.24 Конституції, якою заборонені будь-які привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, що, на думку Уповноваженого, є досить важливим кроком у реформуванні судової системи України та підвищенні ефективності судового захисту прав людини.

Уповноважений з прав людини вважає ці зміни до чинного законодавства позитивним кроком у сфері захисту прав та свобод людини, і вони мають бути практично втіленні в повсякденну діяльність судів.

Змінами до чинного законодавства, по суті, було введено нову для судів функцію — контролю за процесуальними діями досудового слідства шляхом як розгляду скарг учасників кримінального процесу на рішення слідчих органів, так і надання дозволу на проведення окремих слідчих дій під час розслідування кримінальної справи. Зокрема, суд перевіряє з точки зору законності та обґрунтованості подання слідчого про необхідність обрання підозрюваному чи обвинуваченому такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, а за відсутності підстав обирає інший запобіжний захід, надає дозвіл на проведення обшуку житла або іншого володіння особи, на зняття інформації з каналів зв’язку чи накладає арешт на кореспонденцію, за скаргою зацікавленої особи перевіряє законність та обґрунтованість постанови про відмову в порушенні справи або постанови про закриття справи, за зверненням прокурора, слідчого закриває кримінальну справу та звільняє підсудного чи обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та з інших передбачених законом підстав.

На думку Уповноваженого з прав людини, важливою гарантією створення умов рівноправності учасників судового розгляду є закріплення в законодавстві положення про те, що обмеження прав підсудного або потерпілого у кримінальному процесі під час судового розгляду справи є істотним порушенням вимог процесуального закону, що тягне за собою скасування судового рішення (ст.370 КПК України).

Важливо також, що в судочинстві були істотно змінені функції прокурора як представника держави. Він позбавлений тих переваг порівняно з адвокатом, які мав раніше: давати висновок після виступів сторін у цивільному процесі навіть тоді, коли він виступав як позивач, шляхом принесення протестів ініціювати перегляд судових рішень судів будь-якого рівня, які набрали законної сили, і призупиняти їх виконання (за винятком постанов Пленуму Верховного Суду України). Ці та інші функції відійшли виключно до судів.

Законодавство більш чітко зафіксувало конституційний принцип забезпечення доведеності вини, тобто реалізацію вимог ст.62 Конституції, якою проголошено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Відсутність прокурора під час судового процесу ставило суддю в становище обвинувача, оскільки саме він оголошував обвинувальний висновок, досліджував докази, що були подані на підтвердження обвинувачення. Навіть за відмови прокурора і потерпілого від обвинувачення суд мав право закінчити розгляд кримінальної справи і постановити вирок.

У 2001 р. з участю прокурорів розглянуто 182 444 кримінальні справи, або 86,5% загальної кількості закінчених судовим провадженням, у 2000 р. таких справ було 185 337, або 80,1%, у 1999 р. – 170 938, або 77,4%.

Такі показники є позитивним моментом у діяльності прокуратури і суду та свідчать про поліпшення виконання ними вимог ст.129 Конституції України про підтримання державного обвинувачення прокурорами у справах публічного обвинувачення. Внесені до чинного законодавства зміни мають посилити діяльність суду у сфері правосуддя виключно на засадах законності, в режимі об’єктивності та неупередженості.

Реформування судової системи привело до ліквідації наглядової інстанції та її основного інструменту – права тільки за ініціативою керівників судів і органів прокуратури розпочати перегляд судом постановлених рішень. Натомість були введені апеляційний, касаційний та виключний порядки оскарження рішення суду, які мали за мету максимально унеможливити судову помилку при вирішенні конкретної судової справи, забезпечити однакове застосування всіма судами загальної юрисдикції законодавства України і визнаних нею міжнародно-правових актів, які є частиною національного законодавства.

Апеляційний порядок оскарження рішень суду передбачає можливість судами вищого рівня (апеляційними) не лише перевіряти законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції за матеріалами судової справи, а й на засадах змагальності сторін у судочинстві досліджувати нові докази та залежно від установленого постановлювати своє рішення.

Верховний Суд України, перевіряючи справи в касаційному порядку, має забезпечувати однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Крім того, на нього покладено обов’язок виправляти допущені судами (в т.ч. Верховним Судом у касаційному порядку) помилки ще й у порядку виключного провадження.

Чинне законодавство вимагає забезпечити участь сторін у розгляді їх справи у суді будь-якого рівня, а це означає, що і громадяни, які засуджені за вчинення злочину й тримаються під вартою, мають право особисто взяти участь у розгляді справи в апеляційній або касаційній інстанціях. На жаль, умов для цього більшість судів не має, оскільки це потребує додаткових фінансивх витрат та часу. Як наслідок, через надзвичайно велике навантаження в деяких апеляційних судах кримінальні справи по першій інстанції призначаються до розгляду через шість і більше місяців (більш докладніше про це йтиметься далі).

Суттєвим кроком, який значною мірою відбився на діяльності судової системи, стало прийняття 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу, який набув чинності 1 вересня 2001 р. У кодексі розширено можливості застосування звільнення від кримінальної відповідальності та відбування кримінального покарання, розширено можливості застосування альтернативних позбавленню волі покарань, диференційовано покарання у вигляді позбавлення волі – за особливо тяжкі злочини передбачено збільшення строків, а за менш небезпечні – пом’якшення покарання у вигляді позбавлення волі або заміна його іншими видами покарання, не пов’язаними з позбавленням волі. Також у кодексі України реалізовано зобов’язання України щодо скасування смертної кари як виду покарання, взятого нею при вступі до Ради Європи.

Реформування судової влади насамперед відбивається на реальному захисті прав і свобод громадян, тому реформа стала об’єктом дослідження та підвищеної уваги Уповноваженого з прав людини.

Право на справедливий суд. Ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. передбачено, що кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Уповноважений з прав людини вважає позитивним у діяльності судів те, що вони частіше стали звіряти свої рішення з вимогами міжнародних документів, ратифікованих Україною.

Прийняттям протягом 2000–2001 рр. низки законів щодо судової реформи внесено чимало змін у діяльність судів України, які так чи інакше зачіпали права та свободи громадян, що не могло залишитися поза увагою Уповноваженого з прав людини. Тому моніторинг стану дотримання прав і свобод людини на справедливий судовий захист безпосередньо пов’язаний з аналізом роботи судової гілки влади.

Водночас треба відмітити, що в цілому впродовж останніх років робота судів України значно ускладнилась. Судам потрібно впроваджувати зміни в свою діяльність в умовах значного перевантаження, що ускладнює ці процеси. Про це свідчать статистичні дані (табл. 3.1.). Крім того, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, не супроводжується адекватним забезпеченням судової діяльності, а саме кадровими, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.

 Таблиця 3.1. Статистичні дані щодо надходження справ усіх категорій до судів першої інстанції в 2000–2001 рр.*

·          За даними Верховного Суду України

  Істотно збільшилось надходження до судів першої інстанції справ майже всіх категорій. Їх кількість зросла передусім за рахунок справ про адміністративні правопорушення (+173,2%), що зумовлено внесенням змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення Правил дорожнього руху. Крім того, у зв’язку зі змінами, внесеними до кримінально-процесуального законодавства, більш ніж на половину зросла кількість проваджень у порядку виконання вироків, ухвал, постанов (+54,4%) після покладення на суди повноважень вирішення питань, пов’язаних із обранням запобіжного заходу взяття під варту, продовження строків тримання під вартою, надання санкцій на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи, проведення виїмки, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку та інші.

У 2001 р. призначено до розгляду з порушенням строків, передбачених ст.241, 256 КПК України, 4466 кримінальних справ; закінчено провадження строком понад 1 місяць – 58 320 справ, або 29,8% загальної кількості справ, закінчених провадженням (2000 р. – 31,5%). Усього з порушенням терміну закінчення справи у 2001 р. розглянуто 29,8% справ.

Уповноваженого з прав людини непокоїть такий стан справ, тому ці питання стали предметом особливої уваги під час роботи в регіонах України. Так, при вивченні роботи районних судів у Львівській області у 2000 р. було виявлено, що майже 80% кримінальних справ розглянуто з порушенням строків, оскільки конвойна рота, на яку покладено доставку підсудних, через відсутність пального не доставляє у суди осіб, які перебувають під слідством. Так, Шевченківським районним судом м.Львова   порушено дві кримінальні справи за ст.1764 КК України за фактом невиконання доручень суду посадовими особами Шевченківського районного відділу Львівського міського управління УМВС України в Львівській області у зв’язку з недоставкою. Встановлено, що судді цього суду часто розглядають справи в слідчому ізоляторі, куди не мають доступ особи, які мають право бути присутніми під час розгляду. Непоодинокі випадки, коли родичі підсудних самі купують пальне для доставки підсудних у суди.

Несвоєчасне доставлення підсудних до суду призводить, крім порушення строків розгляду справ, ще й до того, що особи, які засуджуються до мір покарання, не пов’язаних з позбавленням волі, або з застосуванням ст.461 КК України (відстрочки виконання вироку), тривалий час утримуються у слідчому ізоляторі, який і без того переповнений. Таке саме становище в багатьох судах держави.

Як уже йшлося у другому розділі цієї Доповіді, 23 травня 2001 р. за конституційним поданням Уповноваженого Конституційний Суд України прийняв рішення, яким визнав неконституційними ряд положень ст.2483 ЦПК України, зокрема визнано таким, що не відповідає Конституції положення абзацу четвертого ст.2483 ЦПК України в частині щодо підвідомчості судам скарг “на акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури...” У зв’язку з цим громадяни почали використовувати надану їм можливість захищати свої права в суді, що зумовило істотне збільшення скарг до суду. Так, протягом 2001 р. у судах розглянуто 5049 скарг на дії слідчих органів (у 2000 р. – 4150), з них задоволено 2189 скарг, або 43,3% загальної кількості розглянутих (2000 р. – 1514, або 36,5%).

До Уповноваженого щоденно надходить велика кількість звернень щодо порушення прав громадян під час розгляду справи в суді. Але згідно з ч.4 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”  Уповноважений “не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду”. Тому Уповноважений відкривала провадження за зверненнями громадян чи поновлювала призупинені після винесення вироку суду та зверталася до обласних судів та Верховного Суду України з проханням об’єктивно розглянути звернення щодо порушення права громадян на справедливий суд. Це надавало можливість у ряді випадків домогтися поновлення порушених прав громадян. Ось характерні приклади.

Вироком Острозького районного суду Рівненської області від 12 липня 2000 р. був засуджений гр. П.Варинюк за ч.І ст.1961 КК України за порушення правил адміністративного нагляду. Лише після того як Уповноваженим з прав людини скаргу засудженого було взято на контроль, постановою президії Рівненського обласного суду від 25 квітня 2001 р. вирок районного суду було скасовано, а кримінальну справу закрито за недоведеністю вини.

Гр. В.Лифар після неодноразових скарг до судових органів отримував відповіді, що його засуджено згідно з законом. Його останнє звернення до Уповноваженого з прав людини про незаконне засудження за ч.2 ст.106 і ст.126 КК України було направлене для перевірки у порядку нагляду голові Донецького обласного суду. Постановою президії Донецького обласного суду від 18 жовтня 2000 р. вирок районного суду та ухвалу судової колегії у кримінальних справах стосовно заявника скасовано, а справу надіслано на новий судовий розгляд.

Вироком Шепетівського районного суду Хмельницької області від 26 січня 2000 р. засуджено гр. О.Шевчук. Лише після того як Уповноваженим з прав людини звернення засудженого було взято на контроль, зазначений вирок  29 лютого 2000 р. скасовано судовою колегією у кримінальних справах Хмельницького обласного суду як такий, що постановлений з грубим порушенням вимог кримінально-процесуального законодавства.

Звернення громадян до Уповноваженого з прав людини свідчать, що деякі суди при розгляді кримінальних справ не виявляють належної вимогливості до якості матеріалів досудового слідства, виносять обвинувальні вироки у справах, що розслідувалися з істотними порушеннями норм кримінально-процесуального закону.

Так, вироком Московського районного суду м.Києва та ухвалою судової колегії у кримінальних справах Київського міського суду були засуджені гр.К.Снігир та М.Якубович, які визнані винними у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.2291, ч.2 ст.2294 КК України. Після звернення Уповноваженого з прав людини до Київського міського суду вирок скасовано, а справу направлено на нове розслідування, оскільки всупереч вимогам ст.22 КПК України органами слідства і судом не були з’ясовані обставини, які мають суттєве значення при вирішенні питання про винуватість – кількість речовини виявленої при обшуку, умисел гр. К.Снігир щодо використання цієї речовини, дані про її особу та психічний стан. Крім того, згідно з медичним висновком, вона страждала захворюванням, яке свідчить про необхідність участі у процесі захисника на підставі ст.45, 46 КПК України.

У зв’язку з порушенням органами досудового слідства вимог ст.132, 223 КПК України скасовано вирок Снятинського районного суду та ухвалу Івано-Франківського обласного суду щодо гр.Г.Гаврилюк з направленням справи на додаткове розслідування. Пред’являючи Г.Гаврилюк обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ст.167 КК України, органи досудового слідства, ні в постанові про притягнення її як обвинуваченої, ні в обвинувальному висновку не зазначили, які конкретно дії, що належать до її службових обов’язків, вона не виконала чи виконала неналежним чином, що зумовило спричинення істотної шкоди інтересам держави.

Судова практика свідчить про те, що окремі суди допускають помилки при обранні мір покарання засудженим. Наприклад, у 2000 р. було змінено 4618 вироків і лише по 831 (18%) справі вироки змінені у бік пом’якшення міри покарання.

Підстави для пом’якшення покарання були різними, як правило, пов’язані з тим, що суди на порушення вимог ст.39–41 КК України призначали винним суворе покарання без урахування даних про особу засудженого, позитивних характеристик та обставин, що пом’якшують відповідальність.

Все це спонукає Уповноваженого з прав людини не залишатися осторонь людських доль, відкривати свої провадження щодо з’ясування обставин справи і в разі потреби звертатися до відповідних судових органів щодо об’єктивної перевірки конкретних справ.

У липні 2000 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. Т.Царлукова зі скаргою на вирок Ватутінського районного суду м.Києва, яким 17 травня 2000 р. її було визнано винною у скоєнні злочину, передбаченого ст.17, ч.1 ст.140 КК України, та призначено суворе покарання  без врахування пом’якшуючих вину обставин, у вигляді 1,6 року позбавлення волі за вчинення замаху на крадіжку майна вартістю 140 грн. Спочатку звернення Уповноваженим з прав людини було направлене для перевірки у порядку нагляду голові Київського міського суду з проханням звернути увагу на суворість покарання, але останній надіслав відповідь, що не вбачає підстав для принесення протесту. Не погодившись з відповіддю, Уповноваженим вдруге було направлено звернення до Верховного Суду України. Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України, виходячи з того, що заявниця у вчиненому злочині щиро розкаялася, мала на своєму утриманні малолітню дитину, проживала з батьками-пенсіонерами та виховувала ще й дітей померлого брата, яких матеріально підтримувала, на час вчинення злочину працювала і позитивно характеризувалася, пом’якшила засудженій міру покарання до 8 місяців і звільнила з місць позбавлення волі (за фактично відбутим строком).

Вироком Тельманівського районного суду Донецької області від 22 лютого 2000 р. був  засуджений С.Городенко. За його зверненням щодо суворості призначеного покарання, Уповноваженим з прав людини було відкрито провадження і направлено голові Донецького обласного суду, яким вирок районного суду щодо заявника змінено і на підставі ст.46-1 КК України основне покарання відстрочено на два роки зі стягненням на користь держави штрафу в розмірі 680 грн. і звільнено з-під варти.

У серпні 2000 р. до Уповноваженого з прав людини звернувся гр. А.Миколаєнко, засуджений Ленінським районним судом м.Полтави до трьох років позбавлення волі, з проханням допомогти змінити вирок в частині призначеного йому покарання, оскільки вважав, що стосовно нього обрано надто сувору міру покарання. За поданням Уповноваженого з прав людини до голови Полтавського обласного суду останній приніс протест на вирок Ленінського районного суду м.Полтави від 24 квітня 2000 р. та ухвалу судової колегії у кримінальних справах Полтавського обласного суду від 24 травня 2000 р. Постановою президії Полтавського обласного суду від 7 листопада 2000 р. судові рішення щодо засудженого заявника було змінено й останньому пом’якшено міру покарання до 2,1 року позбавлення волі (фактично відбутого) і звільнено.

У лютому 2001 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. С.Цібера, засуджена 11 серпня 2000 р. Перечинським районним судом Закарпатської області, яка скаржилася на неналежне вивчення матеріалів справи у суді. Засуджена стверджувала, що вона заподіяла шкоди лише на 96 грн., а не на 3825 грн., як це встановив суд. За цим зверненням Уповноваженим було відкрито провадження. У квітні 2001 р. судові рішення щодо засудженої було змінено, покарання заявниці пом’якшено.

Пом’якшено міру покарання за поданням Уповноваженого з прав людини і засудженому 23 червня 2000 р. Харцизьким міським судом Донецької області гр. Б.Сайкову. Дії останнього перекваліфіковано зі ст.861 на частину другу ст.143 КК України; з вироку вилучено вказівку про стягнення з заявника на користь ВАТ “Росава” 483 234 грн. 81 коп.

Разом з тим слід зазначити, що під час проведення судової реформи не вдалося поки що вирішити ряд проблем, які сприяють забезпеченню конституційного права громадян на справедливий суд. Так, п.9 та п.10 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачено, що Уповноважений має право “бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях”, “звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом”.

Уповноважений користується цими положеннями закону та безпосередньо бере участь у судових засіданнях. Зокрема:

–     у засіданні Печерського місцевого суду м.Києва 9.02.01 р. у справі вбитого журналіста Георгія Гонгадзе, коли суд задовольнив клопотання про визнання матері убитого журналіста потерпілою стороною;

–     у засіданні того ж суду 23.03.01 р. у справі екс-віце-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, коли було враховано думку Уповноваженого про зміну стосовно підсудної міри запобіжного заходу;

–     у засіданні Франківського суду  м.Львова в якості позивача по справі  закатованого на смерть в Слідчому ізоляторі СБУ Львівської області 26-річного Юрія Мозоли (в інтересах батьків-інвалідів).

Наведені приклади свідчать, що проблеми з порушенням прав громадян на справедливий суд існують і їх треба вирішувати.

На жаль, судова реформа не внесла змін до процесуальних кодексів відповідно до прикінцевих положень Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Так, у Кримінально-процесуальному кодексі України до осіб, які мають право оскаржити рішення суду в касаційному чи в порядку виключного провадження, не віднесено Уповноваженого з прав людини, чим значно ускладнюється захист прав незаконно засуджених громадян. Думка громадськості і деяких суддів все більше схиляється до того, що було б доцільно законодавчо надати омбудсману можливість, не порушуючи його незалежного статусу, належним чином реагувати на факти брутального порушення прав і свобод людини на справедливий судовий розгляд.

Застосування судами запобіжних заходів. У 2001 р. судами розглянуто 48 494 подань слідчих органів з різних питань, з яких задоволено 45 481, або 93,8% подання. Зокрема, розглянуто 26 937 подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, 24 564 подань задоволено, або 92%.

Протягом 2001 р. судами взято під варту з залу судового засідання 12 402 особи засуджених до позбавлення волі; звільнено з-під варти – 10 714 осіб (2000 р. – відповідно 13 002 і 10 541). Водночас у 2001 р. оскаржено 2323 санкцій прокурорів на арешт, у тому числі задоволено 850 або майже кожну третю (у 2000 р. – оскаржено 2875 санкції прокурорів на арешт, з них 894 задоволено).

Уповноважений з прав людини неодноразово порушувала проблему невиправданого застосування в Україні запобіжного заходу у вигляді арешту в масових масштабах і тому вважає, що судами ще часто безпідставно задовольняються подання слідчих органів про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Арешт – це виключна міра запобіжного заходу, і тому він має застосовуватись судом лише у виняткових випадках та обов’язково бути мотивованим.

Так, 23 березня 2001 р. Уповноважений з прав людини виступила  у Печерському районному суді м.Києва під час розгляду скарги адвоката екс-віце-прем’єра Ю.Тимошенко щодо необґрунтованого застосування до неї запобіжного заходу – арешту. Питання необґрунтованих арештів при обранні органами слідства міри запобіжного заходу і стало головним лейтмотивом цього виступу. Оскільки ця проблема залишається болючою для України і після передачі цієї функції судам, Уповноважений вважає за доцільне навести витяг з цього виступу:

“Ваша честь! Сьогодні, як і завжди, Ви справді сказали правду, що протягом трьох днів не мали можливості розшукати мене навіть по телефону. Зазначу, що засоби масової інформації, висвітлюючи діяльність Уповноваженого, не рідко “нарізають” мої інтерв’ю, по-своєму їх тлумачать, проте більшість все ж таки правдиво відображають мою діяльність. Справді, останніми днями я відвідувала слідчі ізолятори, райвідділи міліції, Дарницький спецприймальник, а позавчора тринадцять годин провела в камерах з 14-ма заарештованими під час подій 9 березня 2001 р., які перебувають зараз в слідчому ізоляторі Служби безпеки. О 23й годині я вийшла з цього СІЗО, а о 24й годині була у прямому ефірі на каналі СТБ, де поіменно назвала кожного затриманого для того, щоб їхні сім’ї знали, де перебувають їхні діти та молодь, яка сьогодні заарештована, адже Ви знаєте, що є різні чутки про зникнення людей.

15 лютого я здійснювала планову перевірку Лук’янівського слідчого ізолятора, зрозуміло, не знаючи, що на той час пані Тимошенко буде заарештована. Це є цілковитою правдою, адже за декілька днів до того я здійснювала таку ж планову перевірку ізолятора тимчасового тримання на Подолі, який відвідала разом з народним депутатом Михайлом Бродським. До речі, до честі цього депутата, він спромігся привезти 200 матраців у цей ізолятор, де затримані спали просто на підлозі.

...Ваша честь! Дозвольте звернути увагу, що на сьогодні в Україні така міра запобіжного заходу, як арешт, на жаль, невиправдано застосовується в масовому порядку. І Україна в цьому питанні сьогодні є, на жаль, світовим лідером. Мені соромно і водночас боляче навіть згадувати про застосування арешту в нашій країні як міри запобіжного заходу в масовому і систематичному порядку.

Ваша честь, шановні присутні! Наведу конкретні дані. Щороку в Україні заарештовуються 37,5% громадян нашої країни, яким висувається кримінальне обвинувачення. Безперечно, це право слідства, яку запобіжну міру застосовувати, проте така кількість громадян, що заарештовуються в середньому по Україні, а по м.Києву це майже кожен другий, кому висуваються обвинувачення кримінального характеру, – явище ненормальне. Пані Тимошенко не є винятком у цьому ланцюгу сумної реальності. Я сказала б, що її арешт підтверджує те ганебне правило, яке існує сьогодні в Україні, – державі, яка, з одного боку, прагне стати на цивілізований шлях розвитку, яка сьогодні йде в Європу, а з другого - так і не позбулася тоталітарних підходів минулого.

Шановні друзі! Я мала честь працювати у складі народних депутатів Верховної Ради України 13-го скликання, якими було прийнято Конституцію незалежної України. 17 липня 1997 р. ми ратифікували Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Сьогодні ми будуємо в Україні нове правове національне поле. Конституція зазначає, що санкція на арешт особи, за європейськими стандартами, має здійснюватись виключно за рішенням суду. Не прокуратурою, а так, як це робиться у цивілізованому суспільстві, виключно судом. Вам відомо, що 28 червня ц.р. закінчується остаточний термін передачі прокуратурою цієї важливої і  надзвичайно відповідальної функції саме судам. На превеликий жаль, сьогодні суди України ще не готові взяти на себе цю функцію. Знаю цю проблему, як-то кажуть, з реального життя.

15 лютого, коли я відвідувала слідчий ізолятор на Лук’янівці, я зустрічалася передусім з неповнолітніми, з тими, хто здійснив дрібну крадіжку, скажімо, велосипеда, щоб просто покататися. Сидять там і інші неповнолітні за дрібні крадіжки. Вони скоєні часом вдруге, втретє, адже дітям часто просто нема чого їсти, саме тому вони йдуть на ці постійні дрібні злочини. Я зустрічалася з багатьма жінками, дві з яких були вагітними. Одна з них – на 9-му місяці, і її теж тримали під арештом у слідчому ізоляторі. Тому, Ваша честь, сьогодні хочу заявити про те, що мною прийнято рішення про звернення до Генеральної прокуратури на предмет перегляду справ усіх заарештованих осіб, які нині утримуються у слідчих ізоляторах і передусім у столиці нашої держави в Лук’янівському ізоляторі. Таке звернення робитиметься вперше. Це важливо для перегляду долі тих, хто сьогодні перебуває під арештом. Адже з тих, кого заарештовують в Україні, понад 30% потім суд звільняє з-під арешту...”

На жаль, і це звернення Уповноваженого з зали суду майже не було почуте. Навіть після прийняття відповідно до Конституції України законодавчих актів, які надали право застосування запобіжного заходу – арешту виключно суду, стан справ із застосовуванням інших запобіжних заходів суттєво не змінився.

Так, у 2001 р. зменшилась кількість звільнених судами під заставу до 99 осіб (у 2000 р. було 129). Сума внесеної застави у 2001 р. становила 159 тис. грн., у дохід держави звернено 55 тис. грн. (у 2000 р. аналогічні показники становили 1934 тис. грн. та 76 тис. грн.).

Крім того, трапляються випадки, коли органи досудового слідства перевищують визначені судами строки тримання під вартою. Наприклад, до Уповноваженого з прав людини надійшло звернення гр. С.Безверхого, в якому йшлося про незаконне тримання його під вартою понад встановлені законом строки. За зверненням було відкрито провадження та прийняте рішення про направлення його для перевірки до прокуратури м.Києва. 7 листопада 2001 р. з прокуратури надійшла відповідь, що зазначені заявником факти підтвердились. У зв’язку з виявленими порушеннями стосовно слідчого СВ Радянського РУ ГУ МВС України в м.Києві О.Івченка прокуратурою м.Києва порушено дисциплінарне провадження. 9 листопада 2001 р. гр. С.Безверхому СВ ТУМ Святошинського ГУ МВС України у м.Києві змінено запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд.

Протягом 2001 р. неодноразово звертався гр. О.Литвиненко з приводу тримання його під вартою в Херсонському слідчому ізоляторі № 28 понад 6 років. Після ретельного вивчення звернення Уповноваженим з прав людини було відкрито провадження та направлено звернення для розгляду до Верховного Суду України та голови Апеляційного суду Херсонської області. У результаті вжитих заходів 24 грудня 2001 р. Апеляційним судом Херсонської області О.Литвиненка звільнено з-під варти.

Звернення зазначеної категорії до Уповноваженого надходять досить часто, у результаті чого виникає необхідність у проведенні перевірок з виїздом до виправних установ для з’ясування причин, які зумовили виникнення такого порушення прав людини та вжиття відповідних заходів реагування.

Як свідчать звернення до Уповноваженого з прав людини, у роботі судів трапляються випадки, коли помилково виносяться вироки стосовно невинних осіб, порушуючи таким чином конституційне право громадян на справедливий суд. Однією з причин необґрунтованого засудження громадян є неправильна оцінка судами доказів у справі. Тому для забезпечення права на справедливий суд дуже важлива якість розгляду судами кримінальних справ, яку можна характеризувати такими даними. В 2001 р. скасовано і змінено вироків в апеляційному, касаційному порядку та в порядку нагляду (без урахування вироків, скасованих у касаційному порядку Верховним Судом України у зв’язку з прийняттям законів України про внесення змін до КПК від 21 червня 2001 р. та 12 липня 2001 р.) щодо 8387 осіб, у тому числі вироків, винесених місцевими судами, – щодо 8154 осіб, або 3,9% (2000 р. – 4,1%) загальної кількості засуджених, виправданих та осіб, стосовно яких справи судами були закриті. Колегіями суддів палати з кримінальних справ та військової палати Верховного Суду України у касаційному порядку скасовано та змінено вироки щодо 50 осіб.

Протягом 2001 р. найбільше скасовано і змінено вироків судів м.Севастополя – 7,3% (2000 р. – 7,1%), Херсонської – 6 (2000 р. – 5,7%), Чернігівської – 5,4 (2000 р. – 6,6%), Хмельницької – 5,4 (2000 р. – 6%) областей. Найменше – Львівської – 1,9% (2000 р. –1,5%), Івано-Франківської –2 (2000 р. – 2,5%), Одеської – 2,5 (2000 р. – 2,6%), Черкаської – 3% (2000 р. – 3%) областей.

Однією з причин, які впливають на якість розгляду судами кримінальних справ,  є відсутність спеціалізації у місцевих судах. При постійному внесенні змін до законодавства один суддя не може якісно розглядати кримінальні і адміністративні справи, трудовий і цивільно-правовий спір, не говорячи вже про скарги на дії посадових осіб тощо. Це питання викликає найбільше занепокоєння у суддів  місцевих судів, але ніяких кроків щодо його вирішення так і не робиться.

Численні звернення засуджених та їх захисників, а також народних депутатів України до Уповноваженого з прав людини свідчать про те, що органи дізнання та досудового слідства покладають в основу обвинувальних висновків так звані явки з повинною, вибиті у затриманих за підозрою у скоєнні злочину, досить часто шляхом застосування психічного та фізичного насильства. Від таких свідчень обвинувачені, як правило, відмовляються ще на досудовому слідстві, пояснюючи це у судовому засіданні, але суди недостатньо приділяють уваги цим доказам, нерідко просто не вникають в їхню суть і, як наслідок, виносять незаконні вироки. На сьогодні це є найпоширенішим недоліком у роботі судів загальної юрисдикції.

У зв’язку з порушенням вимог ст.22 КПК України про всебічне, повне і об’єктивне вивчення обставин справи, скасовуються вироки з поверненням справ на додаткове розслідування. При цьому основними причинами скасування вироків судів залишається неповнота досудового та судового слідства, а також непоодинокі випадки, коли скасовувалися вироки з тих причин, що суддями допускається неуважність, поверховість при вивченні справ і розгляді їх у першій інстанції.

Судами допускаються суттєві помилки у вивченні теоретичних положень кваліфікацій злочину, у зв’язку з чим судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України у 2001 р. переглянуто вироки судів у наглядовому та виключному провадженні щодо 216 осіб. Причиною цього є неправильна оцінка доказів і конкретних дій, вчинених засудженими, неправильне застосування, а іноді – незнання чинного кримінального законодавства, а також приведення вироків у відповідність до нового Кримінального кодексу 2001 р.

 По деяких кримінальних справах замість того, щоб виносити виправдувальні вироки, суди по декілька разів відправляють справу на додаткове розслідування, даючи можливість органам слідства “підганяти” докази, фальсифікувати матеріали кримінальної справи тощо, а це призводить до тривалого тримання обвинуваченого під вартою, порушення його процесуальних прав і навіть до незаконного засудження. Уповноважений з прав людини висловлює сподівання, що такий інститут, як додаткове розслідування справи в майбутньому у нашій державі буде ліквідовано, а на сьогодні судді повинні більш рішуче виносити виправдувальні вироки, проявляючи принциповість, незалежність, високий рівень правосвідомості, утверджуючи тим самим принцип верховенства права.

Судова тяганина. Викликає занепокоєння Уповноваженого, що з року в рік залишається проблема тяганини з розглядом справ судами України. У 2001 р. у провадженні судів першої інстанції було (з урахуванням залишку) 257 157 кримінальних справ, з них 8252 справи – приватного обвинувачення. На кінець 2001 р. залишились не розглянутими 46 220 справ, або 18,0% у співвідношенні до справ, які перебували на розгляді в судах (2000 р. – 42925, або 16,0%). Найбільшим у 2001 р. був залишок нерозглянутих справ у судах Донецької – 27,0%, Запорізької – 26,2, Харківської – 24,9, Рівненської – 22,2 областей, м.Севастополя – 22,6; найменший – у судах Тернопільської – 6,7, Київської – 7,4, Волинської – 10,1% областей.

Аналіз відповідей з обласних судів на звернення громадян свідчить про наявність “відомчого” підходу до їх розгляду, який спрямований на приховування недоліків у роботі суддів. Так, звернення гр. М.Баврович до Уповноваженого з прав людини щодо тривалого розгляду кримінальної справи стосовно її синів було направлене для розгляду голові Львівського обласного суду. У відповіді Уповноваженому повідомлено, що зазначена справа надійшла до Пустомитівського районного суду 22 квітня 1998 р., тобто понад 2,5 року тому (!). Але головою обласного суду не було повідомлено про причини тяганини з розглядом справи, а також не вжито заходів щодо притягнення винних у цьому осіб до відповідальності.

 У своєму зверненні до Уповноваженого гр. Н.Волошко поскаржився на порушення законодавства суддею Ровеньківського міського суду Луганської області. Міністерство юстиції, до якого було направлено звернення, повідомило, що скарга заявника надійшла до суду 6 січня 2000 р. і тривалий час не розглядалась. Ніяких процесуальних документів про порушення кримінальної справи або відмову в її порушенні суд не виносив, а своєю ухвалою від 18 липня 2000 р., на порушення вимог ст.251, 253 КПК України, суд призначив судово-медичну експертизу щодо сина заявника. Крім того, у судді Ровеньківського міського суду Л.Котік знайдено заяву потерпілої про відвід судді, але її не було вчасно розглянуто, оскільки вона не пройшла реєстрації в канцелярії суду. Стосовно судді проводиться службова перевірка, за результатами якої буде вирішено питання про відповідність її займаній посаді.

Збільшення кількості справ, навантаження на суддів місцевих судів України, як свідчать численні звернення до Уповноваженого, стали однією з причин, що призводять до зволікань з розглядом звернень за захистом прав і свобод людини, порушення права громадян на справедливий суд та судовий захист.

Причини тяганини з судовим розглядом є різними. Так, до Уповноваженого з прав людини протягом 2001 р. неодноразово звертався гр. В.Гетьман щодо тяганини з судовим розглядом апеляційним судом Херсонської області кримінальної справи стосовно нього та інших. Загальний строк перебування його під вартою відраховувався з 1996 р. Уповноваженим було відкрито провадження та направлене вказане звернення для вжиття передбачених законом заходів голові Апеляційного суду Херсонської області, звідки надійшла відповідь, що з вересня 2000 р. справа не розглядається у зв’язку з тим, що три з чотирьох народних засідателів, які брали участь у справі, відмовилися від подальшої участі у розгляді, у зв’язку з неотриманням протягом трьох років грошової компенсації за участь у розгляді справ. Після цього Уповноважений з прав людини звернулась до Міністерства юстиції України для вирішення питання щодо фінансування апеляційного суду, звідки надійшла відповідь, що за станом на 15 листопада 2001 р. відповідно до кошторису доходів і видатків на утримання апеляційних судів у 2001 р. кошти, передбачені на фінансування господарських видатків, за 10 місяців поточного року, врешті решт, профінансовані в повному обсязі.

Уповноважений має зазначити, що внаслідок неналежного організаційного, кадрового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення діяльності судів строки розгляду справ масово порушуються. Відповідно брутально порушуються встановлені Конституцією України, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) права притягнутих до кримінальної відповідальності та утримуваних під вартою громадян на справедливий і відкритий розгляд їх справ незалежним судом упродовж визначеного законом терміну.

Одним з надзвичайно важливих, на думку Уповноваженого, напрямів реформування судової системи України є впровадження адміністративного судочинства, метою якого є розгляд спорів між громадянами і органами державного управління.

Адміністративне правосуддя має забезпечувати судовий контроль за публічною владою, діяльністю органів виконавчої влади, органів державного і муніципального управління, різних публічно-правових інститутів, установ і організацій. На жаль, адміністративні суди запроваджені поки що лише на папері. Змін в адміністративному судочинстві так досі і не сталося.

Окремо слід зупинитися на проблемах якості законодавства, що регламентує процедуру притягнення до адміністративної відповідальності.

Частинами другою та третьою ст.263 Кодексу України про адміністративні правопорушення (яка регламентує строки адміністративного затримання стосовно окремих осіб, зокрема, тих, що порушили прикордонний режим, або режим у пунктах пропуску через державний кордон України, або правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин) законодавчо встановлена можливість з санкції прокурора тримання під вартою без рішення суду на строк до десяти діб.  Це суперечить частинам другій та третій ст.29 Конституції України, відповідно до яких “ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою”.

Положеннями ст.268, 271 КУпАП безальтернативно визначено стадію адміністративного провадження, починаючи з якої до процесу може допускатися захисник особи, а саме – з початку розгляду адміністративної справи уповноваженим органом, проте ч.4 ст.29 Конституції України передбачено, що “кожному... затриманому має бути надано можливість з моменту затримання... користуватися правовою допомогою захисника”.

З урахуванням того, що з моменту адміністративного затримання до початку розгляду адміністративної справи уповноваженим органом існує певний проміжок часу (відповідно до ст.263 КУпАП він може коливатися від 3 годин до 10 діб, залежно від виду адіміністративного правопорушення), реалізація одного з фундаментальних конституційних прав особи – права на захист – протягом цього терміну виявляється реально обмеженою.

Ст.24 Конституції України гарантує громадянам рівні конституційні права і свободи, рівність перед законом та відсутність привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

З огляду на це доводиться зробити висновок, що зазначені норми КУпАП порушують принцип рівності громадян перед законом, адже особи, затримані в порядку кримінального провадження, мають ширші права, зокрема, допомогою захисника вони можуть користуватися з моменту затримання.

Таким чином, зазначені положення згаданих норм КУпАП встановлюють не передбачені Конституцією України обмеження на свободу та особисту недоторканність окремих категорій осіб та обмежують реалізацію їхнього права на захист, що суперечить частинам першій та другій ст.24, частинам другій, третій та четвертій ст.29 Конституції України та не узгоджуються з міжнародними стандартами у галузі прав людини.

У 2000 р. райсудами розглянуто з винесенням постанов (рішень) 413 471 справу про адміністративні правопорушення (порівняно з 1999 р. збільшення на 19 487, або 4,9%) стосовно 414 845 осіб. На кожні 10 тис. населення такі постанови були винесені стосовно 84,2 осіб (у 1999 р. – 79,5); найбільше – у Волинській області, (354,7), найменше – в Івано-Франківській (34,3). У цих справах визнані винними 355 160 осіб, що становить 85,6% кількості осіб, щодо яких винесено постанови (у 1999 р. – 86,8%); зокрема, заходи впливу, передбачені ст.241 КУпАП, застосовані до 5019 неповнолітніх. Стосовно 54 663 осіб, або 15,4%, справи закрито, з них щодо 3024 правопорушників матеріали передано прокурору, органу слідства чи дізнання (3236 – у 1999 р.).

Значно змінилася картина у 2001 р. , у якому до судів надійшло на розгляд майже утроє більше справ про адміністративні правопорушення, порівняно з 2000 р. – 1186 737, з яких для належного оформлення було повернуто 27 927 справ. Це насамперед пов’язано з тим, що згідно з Законом України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення” від 5 квітня 2001 р. на суди додатково було покладено розгляд справ про адміністративні правопорушення, зазначені більш як у 30 статтях КУпАП. У зв’язку з цим судами розглянуто з винесенням постанов теж майже утроє більше справ – 1 130 555 стосовно 1 131 484 осіб.

За вчинення адміністративних правопорушень було накладено стягнення на 1 018 822 осіб, що становить 90% загальної кількості осіб, стосовно яких винесено постанови (2000 р. – 85,6%), у тому числі до 5388 неповнолітніх застосовано засоби впливу, передбачені ст.241 КУпАП.

З винесенням постанов у 2001 р. розглянуто 7934 (на 1281, або на 15,4% більше порівняно з 2000 р.), у тому числі понад встановлені строки – 1133 справи, або 14,3% загальної кількості розглянутих (2000 р. – 11,5%).

Зросла кількість осіб, щодо яких справи було закрито, – 107 286, або 9,5% загальної кількості розглянутих (2000 р. – 4,4%), у тому числі матеріали стосовно 782 правопорушників передано прокурорам, органам слідства чи дізнання, що майже вчетверо менше, ніж у 2000 р. , коли було передано матеріали стосовно 3024 осіб.

У 2001 р. притягнуто до адміністративної відповідальності з накладенням стягнення у вигляді штрафу 3123 правопорушників (у 2000 р. – 2514), з них найбільше: за вчинення корупційних діянь – на 873 осіб; за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави, – на 2080 осіб; за порушення вимог фінансового контролю – на 160 осіб. З числа осіб, щодо яких винесено постанови про накладення штрафу, 58,8% становлять державні службовці (2000 р. – 65,1%); сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад – 22,6% (2000 р. – 21,9%); військовослужбовці – 8,6% (2000 р. – 3,7%); працівники міліції – 6,1% (2000 р. – 4,3%).

Судами у 2001 р. надіслано 1083 постанови для вирішення питань про звільнення осіб з посади або іншого усунення їх від виконання функцій держави (2000 р. – 803), у тому числі понад встановлені строки – 94, або 8,6% загальної кількості надісланих постанов (2000 р. –24, або 3,0%).

Практику застосування адміністративних стягнень за всіма статтями КУпАП (у співвідношенні до кількості осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності) у 2001р. можна характеризувати за такими даними:

–     арешту піддано 121 908 винних, або 12% (2000 р. – 40,9%);

–     штраф накладено на 745 187 правопорушників, або 73,1% (2000 р. – 52,8%);

–     виправні роботи застосовано до 2535 осіб, або 0,2% (2000 р. – 1,1%);

–     позбавлено спеціального права 26 129 винних, або 2,6% (2000 р. – 1,7%);

–     попереджено 116 943 осіб.

Зменшилося застосування конфіскації майна як основного, так і додаткового виду адміністративного стягнення. Конфіскацію було застосовано до 58 332 осіб, що становить 5,7% загальної кількості всіх притягнутих до адміністративної відповідальності (2000 р. – 20,2%). Присуджено до стягнення 47,151 млн. грн. штрафу, стягнуто 17,841 млн. грн., що становить 37,8% коштів, присуджених до стягнення (2000 р. – 42,3%). Встановлено матеріальних збитків, завданих правопорушеннями, на суму 8,9 млн. грн., відшкодовано 439 тис. грн., або 5,4% суми, заподіяної шкоди (2000 р. – 22,%). Слід зазначити, що ця частка щороку зменшується.

Не звернено до виконання 47 постанов про притягнення до адміністративної відповідальності у зв’язку з закінченням строку давності (2000 р. – 385), з них про стягнення штрафу – 46 (2000 р. – 306), у результаті не стягнуто штрафу на суму 42,976 млн. грн.

Одним із важливих напрямів діяльності судів є вирішення справ про корупційні діяння. На виконання Закону України “Про боротьбу з корупцією” на розгляд судів у 2001 р. надійшло 8692 справи (на 26,8% більше, ніж у 2000 р.), для належного оформлення повернуто 716 справ, або 8,2%.

У 2000 р. судами розглянуто з винесенням постанов 6653 справи (в 1999 р. – 6233), адміністративні стягнення у вигляді штрафів накладено на 2514 осіб. Закрито провадженням справи стосовно 4139 осіб, що становить 62,2% (у 1999 р. – 68,8%), або дві третини загальної кількості. З них 206 справ передано прокурору, органу досудового слідства чи дізнання.

На думку Уповноваженого з прав людини, досить велика частка справ, закритих провадженням, свідчить про необґрунтоване притягнення до відповідальності значної кількості громадян, у діях яких фактично не було складу корупційного діяння.

Згідно зі ст.7 КУпАП, ніхто не може бути підданий впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законодавством. Провадження у справах про адміністративні правопорушення мають здійснюватися на основі суворого додержання законності. Однак, як свідчать статистичні дані, у 2000 р. стосовно 54 663 осіб, або 15,4% усіх осіб, на яких адмінорганами оформлено матеріали про адміністративні правопорушення, справи закрито, тобто майже кожна шоста особа притягнута до адміністративної відповідальності незаконно.

Про це свідчать і численні звернення громадян до Уповноваженого з прав людини. Так, гр. В.Стешенко вказував на незаконне притягнення його до адміністративної відповідальності рішеннями від 3 та 4 вересня 2000 р. судів Московського та Ленінградського районів м.Києва за опір працівникам міліції, якого він не чинив; при цьому на нього накладено штраф. Звернення заявника було направлене за належністю для розгляду та вжиття передбачених законом заходів голові Київського міського суду. Як повідомив заступник голови міського суду Л.Глос, перевіркою адміністративних справ установлено, що до адміністративної відповідальності заявник притягнутий необґрунтовано, у зв’язку з чим постановою голови Київського міського суду від 15 вересня та 26 жовтня 2000 р. постанови судів стосовно гр. В.Стешенка скасовані, а справи закриті за відсутністю факту злочину.

Гр. П.Кухарський звернувся до Уповноваженого з прав людини зі зверненням, в якому зазначив, що його, інваліда I групи, безпідставно притягли до адміністративної відповідальності за вчинений опір працівникам міліції, якого він не вчиняв, а навпаки його було побито, внаслідок чого заявник тривалий час лікувався в лікарні. Тим часом суддя Макарівського районного суду Київської області 2 серпня 2000 р. безпідставно заарештувала його на три доби, не взявши до уваги, що відповідно до ст.32 КпАП України інваліди I та II груп арешту не підлягають. Через добу, 3 серпня 2000 р., суддя особисто переглянула постанову і змінила арешт на штраф на суму 136 грн. На жаль, звернення Уповноваженого з прав людини до голови Київського обласного суду про скасування постанови районного судді стосовно П.Кухарського як незаконної не було підтримано і не звернуто уваги на грубе порушення закону суддею. Уповноваженому з прав людини повідомлено, що заявник обґрунтовано притягнутий до адміністративної відповідальності.

Постановою Жмеринського міського суду Вінницької області від 24 грудня 2001 р. до адміністративної відповідальності притягнуто жительку м.Жмеринки гр. Г.Бензер. У листі до Уповноваженого вона зазначила, що є пенсіонеркою 65-річного віку, внаслідок кількох тяжких операцій їй було призначено ІІ групу інвалідності, проте через хронічний брак коштів для фізичного виживання змушена інколи займатися дрібною торгівлею. 4 грудня 2001 р. на території залізничного вокзалу її було затримано при спробі реалізації 10 цукерок вартістю 17 копійок кожна, буханця житнього хліба, нарізного батона з пшеничного борошна та трьох склянок насіння. Жмеринським міським судом Вінницької області її дії було кваліфіковано за частиною другою ст.160 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 102 грн. з конфіскацією вилучених предметів незаконної торгівлі. У поданні Уповноваженого з прав людини на ім’я голови Апеляційного суду Вінницької області Г.Залімського зазначалося, що при розгляді справи судом не повною мірою враховано суттєві обставини, зокрема, те, що заявниця правопорушення вчинила вперше, раніше до адміністративної відповідальності не притягувалась. Крім того, оскільки вартість вилучених у неї предметів не перевищувала 5 грн., суд не розглядав питання про можливість застосування ст.22 КУпАП, відповідно до якої за малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням. За наслідками розгляду подання Уповноваженого зазначена постанова скасована, а справа провадженням закрита.

Стан розгляду судами цивільних справ. Значний обсяг роботи виконаний судами України по розгляду і вирішенню цивільних справ. У провадженні судів у 2000 р. перебували (з урахуванням залишку) 1 216 252, у 2001 р. – 1 437 140 цивільних справ. На кінець 2001 р. залишилися не розглянутими 194 537 справ, що становить 13,5% у співвідношенні до справ, які були у провадженні у 2001 р. (для порівняння у 2000 р. – 153 419, або 12,6% справ, які були у провадженні).

У 2001 р. закінчено судовим провадженням 1 242 603 справ, що становить 86,5% загальної кількості справ, які перебували у провадженні (у 2000 р. – 1 062 840, або 87,4%).

У 2001 р. судами розглянуто з винесенням рішення 1 058 111 справ, що становить 85,1% загальної кількості закінчених провадженням справ (у 2000 р. – 911 362 справи, або 85,8%).

У 2001 р. позовні вимоги задоволені  у 1 004 580 справах, або 94,9% загальної кількості справ, розглянутих по суті (у 2000 р. – 867 107 справ, або 95,1%). Ця обставина є свідченням ефективного захисту конституційних прав громадян і юридичних осіб.

Суди реагували на причини і умови, що сприяли правопорушенням у сфері цивільних правовідносин. Окремі ухвали у 2001 р. винесено у 2542 справах (0,3% загальної кількості вирішених по суті); у 2000 р. – у 3225 (0,4%). Про заходи, вжиті по окремих ухвалах, надійшло 1479 повідомлень, або 58,2% загальної кількості постановлених (у 2000 р. – 1926, або 59,8%).

Понад строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, у 2001 р. закінчено провадженням судами 249 866 цивільних справ, або 20,1% загальної кількості закінчених провадженням (у 2000 р. – 183 662, або 17,3%). Наведені дані свідчать, що внаслідок збільшення надходження справ та навантаження на суддів послаблено оперативність правосуддя в цивільних справах.

Найбільша кількість цивільних справ у 2000 –2001 рр. розглядалась з порушенням строків судами Автономної Республіки Крим – 42,1%, м.Севастополя – 30,6, Дніпропетровської області – 28,3; найменша – судами Волинської – 4,8, Хмельницької – 7,2, Вінницької областей – 8,4%.

Наприклад, до Уповноваженого з прав людини у квітні 2001 р. надійшло звернення гр. Л.Губієвої з Дніпропетровської області, цивільна справа за позовом якої до територіального комітету профспілок Криворізького відділення залізниці про стягнення заробітної плати, суддею Нікопольського міського суду Дніпропетровської області була призначена до розгляду на березень 2000 р., але потім вісім разів відкладалася через неявку у судове засідання відповідача та його представника. Лише після втручання Уповноваженого цивільна справа розглянута з винесенням рішення у листопаді 2001 р.

За повідомленням Міністерства юстиції України, тривалий розгляд справ у Нікопольському міському суді Дніпропетровської області зумовлений надмірним навантаженням на суддів зазначеного суду, оскільки в суді замість 11 суддів працюють лише четверо.

Нерідко громадяни, не маючи змоги протистояти чиновникам у суддівських мантіях, шукають захисту в Уповноваженого з прав людини.

У травні 2001 р. до Уповноваженого звернувся житель м.Одеси Я.Кирилов щодо тривалої тяганини Центральним районним судом м.Одеси з розглядом цивільної справи за його позовом – заявник повідомив, що звернувся за захистом своїх інтересів до суду ще у вересні 1998 р. З моменту надходження до суду позовної заяви по вересень 2000 р., тобто два роки, суддею проводилася досудова підготовка. До травня 2001 р. справа призначалася до розгляду 21 раз, але так і не була вирішена. На перший запит Уповноваженого Одеський обласний суд, не відреагувавши належним чином, надіслав перелік дат призначення та перенесення судових засідань. Тому у серпні 2001 р. Уповноваженому з прав людини довелося повторно звернутися до цього суду, який повідомив, що Центральним районним судом м.Одеси у вересні 2001 р. нарешті винесене рішення у справі. Позовні вимоги Я.Кирилова були задоволені. Таким чином, цивільна справа розглядалася судом протягом трьох років. На жаль, такі випадки не поодинокі.

З серпня 1999 р. у провадженні Ленінського районного суду м.Севастополя перебувала цивільна справа гр. Г.Бахтиєвої про визнання приватизації недійсною та закріплення права власності на домоволодіння. Після звернення до Уповноваженого з проханням про допомогу у березні 2001 р. справа була розглянута по суті з винесенням судового рішення.

Останнім часом помітні тенденції до поліпшення якості розгляду цивільних справ. Це характеризується такими даними: у касаційному (апеляційному) порядку та в порядку нагляду у 2001 р. скасовано і змінено 19 197 рішень, або 1,8% загальної кількості постановлених, з них рішень місцевих судів – 19 161 (1,8%). У 2000 р. частка скасованих і змінених рішень становила 23 608, або 2,6% загальної кількості постановлених, з них рішень районних судів – 23 526 (2,6%).

Але у цілому громадяни ще не задоволені станом розгляду цивільних справ, про що вони повідомляють у своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини. Так, до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. Л.Ящук стосовно зволікання судами Вінницької області у розгляді цивільної справи про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок травмування її сина. Проведеною перевіркою встановлено, що в березні 1998 р. в/ч А-2729 проводила утилізацію регенеративних патронів РП-4, встановлений термін збереження яких минув. Частину їх було вивезено з території військової частини і вивантажено на місці колишнього піщаного кар’єру, де до них мали доступ сторонні особи. Син заявниці І.Ящук, 1987 р. народження, разом з іншими дітьми знайшов патрони і почав ними гратися, що призвело до вибуху. Внаслідок вибуху хлопець отримав опіки обличчя і пошкодження очей. За цим фактом військовою прокуратурою Вінницького гарнізону було порушено кримінальну справу стосовно осіб військової частини, яку згодом закрили на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю у діях військових складу злочину.

З метою відшкодування матеріальних і моральних збитків батьки потерпілого у 1999 р. звернулися до суду з позовом до військової частини. Цивільна справа вирішувалася Жмеринським районним судом, а згодом і Барським районним судом неодноразово, оскільки постановлені судом рішення щодо розміру шкоди відповідач оскаржував у касаційному порядку і судова колегія в цивільних справах Вінницького обласного суду тричі скасовувала рішення суду і направляла справу на новий розгляд. Питання про прийняття Вінницьким обласним судом справи до свого провадження у першій інстанції не вирішувалось. Лише через три роки, 4 січня 2002 р., справу було вирішено остаточно, рішення Барського місцевого суду Вінницької області набрало законної сили, але початковий розмір моральної шкоди було зменшено в п’ять разів: зі 100 тис. до 20 тис. грн.

Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у 2001 р. скасовано і змінено 212 рішень. Протягом 2001 р., як і в 2000 р., найбільше скасовано і змінено рішень судів міст Севастополя (5,5%) і Києва (4,4%), найменше – судів Львівської (0,7%) і Харківської (0,8%) областей. У 2001 р. порівняно з 2000 р. навантаження суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України збільшилося майже в чотири рази: розглянуто 8503 справи, з них три справи – по першій інстанції (у 2000 р. – відповідно 2230 та 7 справ). Таке збільшення показників навантаження судової палати зумовлено надходженням справ для касаційного перегляду лише на друге півріччя 2001 р.

До запровадження нового касаційного порядку розгляду справ, які набрали законної сили, в касаційному порядку відповідно до глав 40 і 41 ЦПК України судова палата розглянула 216 справ, а за протестами в порядку нагляду – 132 справи. Крім того, було розглянуто 16 591 скаргу на рішення, що набрали законної сили.

Після внесення у червні 2001 р. змін до Цивільного процесуального кодексу і визначення функцій Верховного Суду України як суду касаційної інстанції судова палата у цивільних справах розглянула в касаційному порядку 8152 справи, з них колегіально – 7840; 1416 справ було передано на розгляд судової палати, складом якої розглянуто 312 справ.

На початковому етапі діяльності судової палати по касаційному перегляду судових рішень, які набрали чинності, робота ускладнилась надходженням великого обсягу касаційних скарг, які не відповідали вимогам зміненого ЦПК України. Через недбалість та неуважність судів першої інстанції до судової палати нерідко надходили касаційні скарги від осіб, які правом касаційного оскарження не наділені. Чимало касаційних скарг не відповідали вимогам ст.322 ЦПК України щодо їх змісту і форми. Мали місце випадки невиконання чи неповного виконання вимог ст.324 ЦПК України щодо обов’язку суду надіслати копію касаційної скарги чи касаційного подання прокурора та додані матеріали особам, які беруть участь у справі. У зв’язку з невиконанням процесуальних дій, які передують передачі справи до касаційного суду, і віднесенням їх за процесуальним законом до виключної компетенції суду першої інстанції, в період з липня 2001 р. до кінця року Верховним Судом України було повернуто до місцевих судів 1622 справи.

Водночас траплялися непоодинокі випадки, коли судді першої інстанції виносили необґрунтовані ухвали про невідповідність апеляційних і касаційних скарг вимогам чинного законодавства, які не містили мотивів, за якими суд дійшов висновків.

Із 312 справ, розглянутих у 2001 р. судовою палатою у касаційному порядку, скасовано та змінено судові рішення по 205 справах. Причинами для скасування судових рішень і передачі справ на новий розгляд було неправильне застосування судами першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, а причиною скасування рішень судів, до компетенції яких віднесено питання перевірки судових рішень, які не набрали чинності, – залишення без зміни помилкових рішень судів першої інстанції.

Протягом 2001 р. судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України скасовано 14 постанов Президій обласних судів (у першому півріччі 2001 р.) та 6 апеляційних ухвал із залишенням у силі судового рішення. Це свідчить про недоліки в роботі апеляційних судів, які допускають випадки скасування законних рішень та про необхідність підвищення рівня здійснення правосуддя і вжиття заходів щодо запобігання судовим помилкам.

Не піддаючи сумніву необхідність, важливість та своєчасність судової реформи у державі, Уповноважений з прав людини в контексті проблем, які потребують вирішення на законодавчому рівні, вважає за необхідне зазначити таке. Нині в Україні складається практика, коли громадяни на порушення ст.55 Конституції України певною мірою позбавляються можливості захистити свої права в судовому порядку. Відповідно до ст.329 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд судової палати Верховного Суду України вирішується судом у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі. Це не дає змоги особам, які беруть участь у справі, викласти безпосередньо суду доповнення до своєї скарги чи заперечення на касаційну скаргу протилежної сторони, а також можливості переконатися в тому, що суддя-доповідач правильно і повно довів до уваги інших суддів суть касаційної скарги. Таким чином, вирішення цього питання залежить виключно від суб’єктивного сприйняття скарги суддею-доповідачем. Ситуація ускладнюється ще тим, що ухвала про відмову у задоволенні скарги оскарженню не підлягає. В ухвалі, як правило, відсутні будь-які обґрунтування, спростування або підстави, з яких судді дійшли висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд судової палати.

На думку Уповноваженого, все це призводить до звуження змісту та обсягу права громадян на касаційне оскарження рішень суду, порушення принципів змагальності сторін та гласності судового процесу, закріплених ст.129 Конституції України, і, як наслідок, порушення їх права на справедливий судовий розгляд.

Неправомірні дії суддів. В Уповноваженого з прав людини викликає занепокоєння те, що значною залишається кількість звернень громадян на неправомірні дії суддів при розгляді ними адміністративних, цивільних та кримінальних справ. За такою категорією звернень Уповноваженим вносились подання, відкривались провадження та направлялися до Верховного Суду України, головам обласних судів, Міністерства юстиції України, начальникам обласних управлінь юстиції, головам кваліфікаційних комісій суддів та до Вищої ради юстиції України.

Відповідно до ст.31 Закону України “Про статус суддів”  підставами для дисциплінарної відповідальності суддів можуть бути порушення ними законодавства при розгляді судових справ.

У 2001 р. Вища рада юстиції внесла 153 подання про звільнення суддів з посад. Цей показник зріс на 26 порівняно із попереднім роком. Простежується позитивна тенденція до зменшення кількості суддів, які подають заяви про звільнення з посади за власним бажанням. За минулий рік за цією підставою було звільнено всього 28 суддів порівняно з 53 у 2000 р. Проте викликає занепокоєння зростання серед суддів тих, хто, будучи представником судової влади, сам порушує закони при відправленні правосуддя. У 2001 р. Вища рада юстиції внесла подання про звільнення з посад за порушення присяги судді 17 суддів. Це на вісім подань більше, ніж за попередній рік.

На жаль, Уповноважений має непоодинокі приклади, які свідчать про порушення суддями присяги. Так, суддя Ленінського районного суду м.Вінниці Т.Бровко жодного разу не призначала слухання у справах, що надійшли протягом останніх 8–10 місяців. У значній кількості справ, розглянутих суддею, не було протоколів судових засідань та рішень, по 37 позовних заявах справи не були заведені, а по 32 вже розглянуті справи взагалі не були навіть зареєстровані. Інший факт. Суддя Первомайського міського суду Харківської області В.Мамасуєв перебував на робочому місці у нетверезому стані, негідно поводився стосовно членів комісії управління юстиції в Харківській області, чим грубо порушив присягу судді.

Всі звільнені за порушення присяги судді своїми діями та байдужим ставленням до своїх обов’язків грубо порушували права кожного, хто звертався до суду, на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, що проголошено Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

Подібними діями судді не тільки не забезпечують належного захисту прав і свобод людини, не тільки дискредитують судову владу в самій державі, а й створюють у міжнародної спільноти негативний імідж України щодо дотримання прав і свобод людини судовою гілкою влади. Варто наголосити, що кожний представник судової влади мусить усвідомити, що національна судова система вже не є замкненою. Розвиток міждержавних відносин, інтенсифікація процесу інтеграції України до Європейського Союзу зумовлюють просування і судової влади цим же шляхом. Зростання поданих громадянами України позовів до Європейського суду з прав людини свідчить про неналежне виконання судами України покладених на них завдань і функцій.

У розрізі висунутих у країнах із розвиненими демократичними традиціями вимог до представників судової влади морально-етичний аспект особистості і поведінки судді є чи не найвагомішим. Кожний суддя присягає не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності. Окремі з них сприймали це як формальність.

Про формальний підхід до розгляду справ свідчить такий приклад. До Уповноваженого звернулась гр. Г.Палкіна зі скаргою на тривалий розгляд цивільних справ за її позовами, які перебували в провадженні Центрального районного суду м .Сімферополя. За зверненням було відкрито провадження та направлено подання до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, який повідомив, що викладені в скарзі заявниці факти про судову тяганину підтвердились. Встановлено, що “неналежне виконання вимог закону призвело до тяганини з розглядом справи і суттєво обмежило права та законні інтереси громадянки, а тому це слід вважати як неналежне виконання суддею своїх професійних обов’язків.” Така відповідь заступника голови Верховного Суду Автономної Республіки Крим містить констатацію факту порушення прав людини, але, на жаль, не містить інформації про заходи дисциплінарної відповідальності судді.

Необхідно зауважити, що до Уповноваженого з прав людини останнім часом збільшився потік скарг від засуджених та їх захисників на дії суддів Верховного Суду України в частині ненадання їм мотивованої відповіді на клопотання про перегляд вироку в порядку виключного провадження. Така ситуація викликає тривогу, оскільки відповіді мають формальний характер і справді не містять мотивів та підстав відмови у задоволенні клопотання. Судді обмежуються фразою “підстав для витребування справи немає”, не наводячи жодних пояснень, чим вони керувалися при прийнятті рішення. У даний час Уповноваженим проводиться моніторинг та узагальнення зазначеної категорії справ, на підставі чого буде підготовлено відповідне подання Голові Верховного Суду України для вирішення цих питань.

На підставі моніторингу одержаних звернень Уповноважений змушена констатувати, що, на жаль, мають місце і факти грубого ставлення суддів до громадян під час виконання ними службових обов’язків, порушення професійної етики тощо.

25 квітня 2000 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася гр. О.Кириченко, засуджена Красногвардійським районним судом м.Дніпропетровська за ч.3  ст.101 та ч.2 ст.140 КК України. Вона вказувала, що в касаційній інстанції її справу розглядав суддя Дрипас. Під час судового розгляду справи вона знепритомніла, оскільки у неї гіпертонія та серцева хвороба.  Головуючий у справі суддя Дрипас став погрожувати, що додасть їй ще кілька років. Після виклику швидкої допомоги лікар заборонив їй брати участь у судовому засіданні. Лише тоді головуючий оголосив перерву. Заявниця вказала і на те, що до протоколу судового засідання головуючий по справі не вніс показання медичних працівників, які підтвердили, що під час  попереднього слідства їй повибивали зуби і перебили ніс.

Є випадки порушення суддями вимог про сумісництво професій. Так, Вищою радою юстиції внесено подання до Верховної Ради України про звільнення з посади судді Арбітражного суду м.Києва Г.Грищенко за порушення ним цих вимог. Г.Грищенко, працюючи на посаді судді арбітражного суду м.Києва з липня 1992 р., заснувала мале підприємство “Анна і С0”, а у 1993 р. стала співзасновницею підприємства з іноземними інвестиціями “Монтголфієр АГ”, в якому була членом правління, чим порушила вимоги ст.5 Закону України “Про статус суддів”. У липні 2000 р. Г.Грищенко звільнена з посади судді арбітражного суду м.Києва за порушення вимог щодо сумісництва посад та присяги судді.

На думку Уповноваженого з прав людини, основними причинами, що породжують такі скарги, є невиконання або неналежне виконання суддями своїх професійних обов’язків та присяги судді, проблеми матеріально-технічного забезпечення судів, низька виконавча дисципліна суддів, часто безвідповідальність, низький рівень правосвідомості та нерозуміння проблем людини. Безперечно, вирішення порушених питань виведе судовий корпус на якісно новий рівень, що, в свою чергу, вплине на стан здійснення правосуддя, забезпечить належний судовий захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина. Велике значення для організації роботи і належного здійснення правосуддя, навіть у цих важких умовах, має і ставлення суддів та працівників судів до виконання своїх службових обов’язків. Довіра до органів правосуддя з боку суспільства залежить насамперед від людей, які наділені високими державними повноваженнями — здійснювати правосуддя, забезпечувати в суспільстві режим законності і справедливості, розв’язувати конфлікти в умовах гласності, неупередженості та об’єктивності. Громадяни, які звертаються до суду за захистом порушених прав, мають надію на повагу до них, на належний розгляд їх проблем. Байдужість, тяганина в розгляді звернень, низький професіоналізм, недбалість, які все ще трапляються в судовій роботі, компрометують діяльність усієї судової системи України, підривають її авторитет та призводять до порушення прав людини.

Уповноважений вважає за необхідне посилити увагу до організаційних питань роботи суддів з боку їх керівників, органів суддівського самоврядування, усунути все те негативне, що залежить від службової дисципліни і ставлення до роботи працівників судів, а також постійно забезпечувати виконання завдання суду як ефективного правозахисного органу держави.

Верховною Радою України 7 лютого 2002 р., прийнято Закон “Про судоустрій України”,  ст.75 якого передбачає включення до складу кваліфікаційних комісій суддів та Вищої кваліфікаційної комісії України, крім представників суддівського корпусу, Міністерства юстиції, обласних рад по одній особі від Уповноваженого з прав людини. Такий підхід є позитивним кроком, спрямованим на усунення корпоративності та відомчого підходу при прийнятті рішень щодо суддівського корпусу.

Виконання судових рішень. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним конституційним обов’язком держави, а здійснення захисту цих прав і свобод покладено на суди. Саме тому одну з головних ролей у зміцненні законності відіграє правильне і своєчасне виконання рішень судів.

Виконавче провадження є завершальною стадією судочинства, адже виконанням рішень суду завершується процес захисту майнових і особистих немайнових прав громадян і юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у порядку виконавчого провадження, визначеного законом. Виконавче провадження є процесуальною формою, котра гарантує забезпечення примусового виконання рішення суду, реалізацію захищених ним прав учасників судового процесу.

Невиконання судового рішення зводить нанівець діяльність судової гілки влади та призводить до порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України,  законами України і міжнародними договорами, учасником яких є Україна.

З прийняттям Законів України “Про державну виконавчу службу”  1998 р. та “Про виконавче провадження” 1999 р. було встановлено новий порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Забезпечення роботи державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є основою для реалізації громадянами права на ефективний судовий захист.

На жаль, як свідчить моніторинг Уповноваженого, і після створення державної виконавчої служби, ситуація щодо виконання судових рішень залишається незадовільною. У своїх зверненнях до Уповноваженого з прав людини громадяни з усіх регіонів України порушують питання реального виконання конкретних судових рішень (табл. 3.2.). Сотні й тисячі громадян, маючи на руках судові рішення, роками не можуть одержати свої гроші, вкладені в різні трасти або банки, заборгованості із зарплат або пенсій, домогтися виконання рішень судів по трудових або житлових спорах.

Таблиця 3.2. Кількість звернень з питань невиконання судових рішень, що  надійшли до Уповноваженого з прав людини з регіонів України у 2001 р.

Аналіз звернень до Уповноваженого також свідчить, що хронічного характеру набуло незабезпечення виконавчою службою виконання судових рішень щодо стягнення заборгованості із заробітної плати. Це змушує Уповноваженого приділяти цьому питанню особливу увагу. У разі отримання таких звернень відкривалися провадження у справах про порушення прав і свобод громадян та вживалися заходи щодо сприяння їх поновленню.

Наприклад, у червні 2000 р. взято на контроль звернення гр. Р.Булани з с.Новомиколаївки Бобринецького району Кіровоградської області щодо невиконання рішення суду про стягнення заробітної плати з КСП “Україна” у розмірі 781,66 грн. Як повідомив 13 червня 2000 р. заступник начальника обласного управління юстиції, завдяки вжитим заходам примусового характеру з КСП вказану заборгованість стягнуто на користь гр. Р. Булани. Провадження у справі завершилось на користь заявниці.

У грудні 2000 р. до Уповноваженого звернувся мешканець Вінницької області гр. С.Звір зі скаргою на невиконання рішення суду від 1 червня 1999 р. про стягнення з АТП №1928, яке знаходиться у Тернопільській області, відшкодування у зв’язку з втратою працездатності. Після відкриття Уповноваженим провадження про порушення прав і свобод людини було вжито заходів для поновлення порушених прав громадянина. Уся присуджена сума – 12 355 грн. – 25 грудня 2000 р. була перерахована в Тернопільське обласне управління соціального захисту населення. Заявнику повідомлено про необхідність звернутися за отриманням матеріального відшкодування.

25 жовтня 2001 р. Уповноваженим було розглянуто звернення гр. С.Скрипника, мешканця с.Супрунівки Полтавського району Полтавської області, який з грудня 1999 р. не міг домогтися виконання рішення суду про стягнення з ВАТ “Букрос” на його користь заборгованості із заробітної плати у розмірі 495 грн. Після втручання Уповноваженого, за повідомленням начальника Полтавського обласного управління юстиції, 8 листопада 2001 р. зазначене рішення було виконане у повному обсязі.

Далеко не в усіх випадках Уповноваженому вдалося сприяти поновленню прав та законних вимог заявників. У ряді випадків виконання судових рішень унеможливлюється через відсутність покупців майна, яке має бути реалізовано.

Так, у грудні 2000 р. до Уповноваженого звернулася мешканка Донецької області гр. Г.Заливач-Плюта зі скаргою на невиконання рішення суду про стягнення коштів з ППГ “Центральний”, що на Луганщині. Після відкриття провадження було встановлено, що нараховані суми боргу щомісячного відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника своєчасно не сплачуються через відсутність коштів на розрахункових рахунках підприємства. Тому державним виконавцем було описано, заарештовано і передано на реалізацію майно підприємства-боржника. Однак через відсутність покупців майно за станом на 1 лютого 2001 р. не було реалізоване. Підприємство фактично не функціонує, господарської діяльності не проводить, кошти на розрахункові рахунки не надходять.

Аналогічним прикладом є скарга гр. О.Ізмайлова із Дніпропетровської області на невиконання рішення суду про стягнення 11 800 грн. із КСП ім.Мічуріна, яке за виписаними на початку 1998 р. виконавчими листами за станом на осінь 2000 р. так і не було виконане. Описане майно не реалізовано на прилюдних торгах внаслідок відсутності покупців. Стягувач-заявник теж відмовився отримати хоча б частину описаного майна в рахунок погашення боргу. У таких випадках є проблема з механізмом своєчасного виконанням судових рішень.

Наведені вище приклади дають підстави Уповноваженому констатувати, що порушення прав громадян на справедливий суд через невиконання упродовж тривалого часу судових рішень про стягнення з підприємств заборгованих коштів на користь громадян, попри значні зусилля уряду, досі мають масовий характер.

Уповноваженого непокоїть ситуація, яка склалася щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам сільськогосподарських підприємств, які було реформовано останнім часом. У таких випадках виконавчі листи взагалі повертаються стягувачам без виконання внаслідок відсутності у боржника майна. Так, у листопаді 2000 р. до Уповноваженого звернувся гр. М.Ярифа із Кіровоградської області щодо невиконання рішення суду про стягнення з ТОВ “Стріха” заборгованості із зарплати. Розгляд цього питання засвідчив, що оскільки ані коштів на рахунку товариства, ані майна, на яке можна було б звернути стягнення боргу, не було, в грудні 2000 р. державним виконавцем заявникові повернуто виконавчий документ на підставі Закону України “Про виконавче провадження”. Заборгованість  сплачено не було, рішення суду не виконане.

У грудні 2000 р. на адресу Уповноваженого з прав людини надійшло звернення гр. Л.Антонової, яка мешкає у с.Піщаному Красноармійського району Донецької області, щодо невиконання судового рішення про стягнення з КСП ім.Мічуріна 3805 грн. 79 коп. заборгованості із заробітної плати. Звернення було відправлене за належністю до Донецького обласного управління юстиції для вжиття відповідних заходів. Із відповіді заступника начальника обласного управління юстиції від 7 грудня 2000 р. вбачається, що на виконанні перебуває 18 виконавчих документів про стягнення заборгованості з цього КСП. КСП реорганізоване, нове підприємство не несе відповідальності за його борги. На майно, яке залишилось на балансі (корівники, картоплесховища, склад мінеральних добрив), немає ніяких документів, тому неможливо їх описати. Сільгосптехніка – у дуже поганому стані, та й нікому не потрібна, керівництва немає. Тобто усі рішення суду про стягнення з КСП заборгованості із заробітної плати не будуть виконані.

Наведені приклади дуже типові в умовах, коли проведення реформування на селі відбулося без урахування прав працівників КСП (більш докладно про це йтиметься далі).

Як свідчать звернення до Уповноваженого, мають місце факти, коли керівництво підприємств свідомо ухиляється від виконання судових рішень, чинить перешкоди державним виконавцям у здійсненні виконавчих заходів, що змушує останніх направляти подання до органів прокуратури і податкової міліції про порушення кримінальних справ стосовно посадових осіб.

Зокрема, у листопаді 2000 р. до Уповноваженого звернувся гр. А.Денисенко із м.Павлограда Дніпропетровської області щодо невиконання рішення суду від 30 вересня 1999 р. про стягнення з ВАТ “Павлоградський м’ясокомбінат” заборгованості із зарплати на суму 517 грн. Звернення було надіслане за належністю до обласного управління юстиції з взяттям на контроль. За повідомленням із Павлоградського міського управління юстиції у грудні 2000 р., органами державної виконавчої служби за фактом ухилення від виконання рішення суду були направлені до прокуратури м.Павлограда і податкової міліції подання про порушення кримінальної справи стосовно директора товариства А.Наградського, оскільки у державній виконавчій службі перебували на виконанні, крім виконавчого провадження заявника, ще 72 виконавчих провадження про стягнення заборгованості з товариства на користь стягувачів на загальну суму 6 447 310 грн. Внаслідок визнання підприємства боржника банкрутом виконавчі провадження щодо згаданого боржника були передані до ліквідаційної комісії.

Уповноважений вважає неприпустимим, коли права громадян порушуються внаслідок неналежного ставлення працівників бухгалтерій, органів державної виконавчої служби до своєчасного стягнення коштів.

Так, у грудні 2000 р. до Уповноваженого звернулася мешканка Черкаської області гр. Л.Доденко зі скаргою на невиконання рішення суду про стягнення аліментів з гр. Г.Версти, який проживає у Одеській області. Після відкриття Уповноваженим провадження про порушення прав і свобод людини і вжитих заходів щодо неутримання аліментів за виконавчим листом було оштрафовано бухгалтера Павлинської сільської ради, а начальником управління юстиції Черкаської області лише після втручання Уповноваженого порушене питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності керівництва відділу державної виконавчої служби районного управління юстиції за відсутність систематичного контролю за правильним і своєчасним утриманням та перерахуванням аліментів. Виконавчий лист звернуто до виконання.

У 2000 р. загострилася проблема виконання судових рішень про стягнення заборгованості педагогічним працівникам з виплат, визначених ст.57 Закону України “Про освіту”. Дуже гостро воно постало у Львівській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим, деяких інших регіонах України. З цього приводу у листопаді 2000 р. до Уповноваженого надійшло колективне звернення Н.Дериглазової та інших громадян з Миколаївщини. Виконання судових рішень, пов’язаних із задоволенням вимог педагогічних працівників про виплату їм надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення, обмежене правом боржників, якими є загальноосвітні навчальні заклади, розпоряджатися майном, яке належить до державної власності й закріплене за ними на праві оперативного управління. Правовий режим такого майна визначено ст.39 Закону України “Про власність”, де державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є у її розпорядженні. За недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов’язаннями несе власник.

Таким чином, примусове виконання судових рішень обмежене зверненням стягнення на грошові кошти, що надходять на рахунки боржників по відповідних статтях кошторису, а у разі їх недостатності стягнення не може бути звернене на майно, закріплене за боржниками.

За результатами перевірки скарги А.Пацьори та інших учителів з Одещини на невиконання рішення суду про стягнення коштів з відділу освіти Роздільнянського району, що надійшла до Уповноваженого у листопаді 2000 р., заступником міністра юстиції України Л.Горбуновою було повідомлено, що до відділу державної виконавчої служби Роздільнянського району упродовж 1999–2000 рр. надійшли 30 виконавчих листів про стягнення коштів на користь освітян на загальну суму 48 745 грн. У зв’язку з тим що кошти на розрахункові рахунки відділу освіти району не надходять упродовж тривалого часу, стягнути заборгованість із боржника у примусовому порядку неможливо. Фінансування закладів освіти залишається проблемою, яку потрібно розв’язувати на державному рівні.

Уповноважений вважає за необхідне наголосити на наявності таких випадків, коли судові рішення не виконуються по три-п’ять років.

Так, з 1997 р. домагається виконання судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати житель м.Сумми В.Ванжа; з 1997 р. не може отримати своєї заробітної плати мати-одиначка двох неповнолітніх дітей В.Варзухіна, яка мешкає в селищі Панютино, Лозівського району Харківської області. Вона просить порадити, як їй, звільненій з роботи за скороченням штатів і якій не виплачується заборгованість із заробітної плати, фізично вижити з дітьми; з 1997 р. не може отримати компенсації за трудове каліцтво житель м.Донецька М.Вишняк, якому 75 років і який переніс два інфаркти; з того ж року безуспішно намагаються отримати заборгованість із заробітної плати згідно з рішенням суду 51 працівник Броварського заводу алюмінієвих будівельних конструкцій Київської області. Усі заявники скаржаться на порушення їхніх конституційних прав і запитують: як далі жити у державі, у якій не виконуються судові рішення?!

На підставі аналізу звернень громадян Уповноважений вважає, що ефективність роботи органів державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не відповідає потребам суспільства, зокрема, захисту прав та законних інтересів громадян щодо виконання судових рішень. Це підтверджується і статистикою Міністерства юстиції України (табл. 3.3).

Таблиця 3.3. Стан виконання судових рішень у 2000–2001 рр.

Наведені дані свідчать про те, що протягом 2000–2001 рр. по зазначених у таблиці категоріях виконавчих документів спостерігалися такі тенденції:

–     збільшення за такими показниками, як кількість виконавчих документів та кількість невиконаних виконавчих документів, включаючи суми, що підлягали стягненню, у грошовому виразі;

–     зменшення за такими показниками, як кількість виконавчих документів, що закінчені провадженням, суми фактично стягнутих коштів.

Недоліки у роботі органів державної виконавчої служби, виявлені при розгляді справ громадян з приводу невиконання судових рішень також свідчать про низький рівень у багатьох органах юстиції аналітичної та організаційної роботи по усуненню причин, що породжують такі скарги. Як показують проведені органами прокуратури перевірки роботи державних виконавців, у деяких випадках мають місце і порушення чинного законодавства. Останніми роками за результатами таких прокурорських перевірок щодо працівників виконавчих служб було порушено майже 140 кримінальних справ.

Відповідно до ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу. Однак, слід зазначити, що всупереч цій нормі позиція окремих державних органів, покликаних стояти на варті законних прав і інтересів громадян, не завжди має конструктивний характер щодо співпраці з Уповноваженим.

Так, у вересні 2001 р. до Уповноваженого з приводу умисного невиконання рішення суду посадовими особами державної виконавчої служби Мелітопольського міського управління юстиції звернувся мешканець м.Мелітополя Запорізької області гр. Є.Марков. З огляду на те що у його зверненні йшлося про діяння, які містили ознаки злочину, його було направлено за належністю на розгляд до прокуратури Запорізької області з проханням повідомити Секретаріат Уповноваженого про наслідки розгляду, проте це прохання було проігнороване. Після розгляду повторної заяви гр. Є.Маркова, за сприяння Генеральної прокуратури України, зрештою, вдалося отримати відповідь прокуратури Запорізької області від 30 жовтня 2002 р. У ході проведеної нею перевірки було встановлено численні порушення законодавства з боку посадових осіб державної виконавчої служби, як наслідок – прокуратурою внесено припис,  та винесено постанови про порушення дисциплінарних проваджень стосовно начальника відділу державної виконавчої служби О.Ярошенка і державного виконавця М.Кот. Прокуратура також повідомила, що стосовно деяких інших державних виконавців, причетних до зазначеного провадження, у зв’язку із звільненням їх з роботи, немає можливості це зробити, а державного виконавця С.Петраш усунено від займаної посади.

Уповноважений з прав людини вважає, що масовий характер невиконання рішень судів зводить нанівець весь процес судочинства.

Упродовж 2000–2001 рр. до Уповноваженого надходили скарги громадян, яким за судовими рішеннями з державного бюджету України мала бути відшкодована матеріальна та моральна шкода, завдана незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Заявники повідомляли, що органи Державного казначейства України, до яких вони зверталися відповідно до Положення про застосування Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України №6/5/3/41 від 4 березня 1996 р., відмовляли у виплаті відшкодувань, посилаючись на відсутність коштів на зазначені цілі.

За інформацією Державного казначейства України за станом на 1 січня 2001 р. у його органах перебували на виконанні близько 200 судових рішень на загальну суму 4 178 943 грн., у тому числі 71 рішення, винесене ще в 1998 – 1999 рр. Згідно зі ст.4 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р., шкода відшкодовується за рахунок коштів Державного бюджету. Органи державної виконавчої служби не здійснюють контролю за виконанням рішень даної категорії.

Крім того, розписом видатків державних бюджетів за минулі роки та у Державному бюджеті на 2001 р. коштів на ці цілі не передбачено. За роз’ясненнями Міністерства фінансів України, ці видатки за своєю природою є непередбаченими і їх неможливо обрахувати та запланувати у проекті бюджету для відповідного розпорядника коштів. У зв’язку з цим Міністерство фінансів України пропонувало здійснювати згадані видатки за рахунок коштів резервного фонду Кабінету Міністрів України.

Враховуючи те, що порушується закріплене ст.56 Конституції України право кожного на відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, Уповноваженим з прав людини 22 січня 2001 р. було внесене подання Прем’єр-міністру України (на той час – В.Ющенку) щодо вжиття заходів для прискорення прийняття Постанови про виділення з резервного фонду Кабінету Міністрів України коштів для виплати громадянам відшкодування шкоди, завданої їм незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду за судовими рішеннями, винесеними у 1998–2000 рр., та для своєчасного вирішення зазначеного питання у 2001 р. Після отримання попередньої відповіді від 30 січня 2001 р. про те, що це питання буде остаточно вирішено на засіданні Кабінету Міністрів України, 10 липня 2001 р. Уповноважений повторно звернулась до Прем’єр-міністра України (на той час – А.К.Кінаха) з проханням прискорити прийняття відповідної постанови Кабінету Міністрів України, однак відповіді на зазначене звернення не надійшло.

Однією з причин тривалого невиконання судових рішень є зупинення виконавчих проваджень. Серед основних причин, які зумовлюють таке зупинення, є:

–     подання на розгляд скарг на дії державних виконавців (п. 5 ст.34 Закону України “Про виконавче провадження”);

–     порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника (п. 8 ст.34 закону);

–     подання до суду позову про вилучення майна з акту опису (п.7 ст.34 закону);

–     оспорювання боржником виконавчого документа у судовому порядку (п.4 ст.34 закону);

–     оголошення розшуку майна боржника (п.6 ст.35 закону);

–     звернення державного виконавця до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню (п.1 ст.35 закону).

Недостатня ефективність роботи органів державної виконавчої служби зумовлена наявністю ряду об’єктивних причин, зокрема, таких як недостатня кількість державних виконавців, їх перевантаження, низький рівень заробітної плати, відсутність або недостатність у підприємств-боржників ліквідного майна.

Відповідно до Закону України “Про державну виконавчу службу” (1998 р.) при створенні системи органів державної виконавчої служби її штатна чисельність становила 3558 осіб і з часу створення – не змінювалась.

У 1999 р. у провадженні перебувало 3 341 130 виконавчих документів, при середньомісячному навантаженні на одного державного виконавця 85,4 документа, за 9 місяців 2002 р. при тій же кількості працівників ДВС у провадженні перебувало 4 703 698 виконавчих документів, а середньомісячне навантаження на одного державного виконавця – 146,9 документа. Проте практика свідчить, що державний виконавець фізично може виконати не більше 50 виконавчих проваджень на місяць.

Перепони своєчасному виконанню судових рішень, які існують на законодавчому рівні. Ст.44 Закону України “Про виконавче провадження” встановлює черговість задоволення вимог стягувачів. Зокрема, вимоги щодо виплати заробітної плати задовольняються у другу чергу, вимоги щодо виплати компенсацій за її несвоєчасну виплату – у четверту чергу.

У відділах державної виконавчої служби одночасно з виконавчими провадженнями про стягнення заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди, завданої злочином, стягнення збитків щодо багатьох підприємств на виконанні знаходяться накази господарських судів про стягнення податкової заборгованості з цих же підприємств, майно та майнові права яких перебувають у податковій заставі. За таких обставин кошти, отримані від реалізації майна, передусім спрямовуються на задоволення вимог, забезпечених заставою. При відсутності на виконанні у відділах державної виконавчої служби виконавчих документів про стягнення податкової заборгованості, у відповідь на звернення державних виконавців органи Державної податкової адміністрації надають дозвіл на реалізацію майна, що перебуває у податковій заставі, лише за умови, що кошти, отримані від реалізації, першочергово будуть перераховані в рахунок погашення податкової заборгованості. Непоодинокими є випадки невмотивованої відмови органів Державної податкової адміністрації у наданні згоди на реалізацію майна підприємства-боржника в ході виконавчого провадження.

У цьому відношенні окремі норми, як мінімум, двох законодавчих актів значною мірою “паралізують” роботу зазначених органів юстиції. Це насамперед стосується законів України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” 2001 р. та “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” 2000 р.

Відповідно до ст.1 Закону України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна запроваджено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

Ст.2 зазначеного закону встановлює, що під примусовою реалізацією майна мається на увазі його відчуження, у тому числі таке, що здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Що стосується Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, то його норми, зокрема п.1.17 ст.1 та п.8.6.3 ст.8, визначають, що в силу податкової застави орган стягнення має першочергове право у разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами, використання майна, яке перебуває у податковій заставі для забезпечення дійсної чи майбутньої вимоги третіх осіб, не дозволяється.

На думку Уповноваженого, зазначена проблема потребує невідкладного законодавчого розв’язання, тим більше, що перераховані норми викликають великий сумнів щодо їх узгодженості з положеннями ч.5 ст.124 та п.9 ч.3 ст.129 Конституції України, відповідно до яких судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, а обов’язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Правова допомога. Для забезпечення прав громадян на судовий захист необхідно також удосконалити надання правової допомоги населенню. У Першій щорічній доповіді про стан дотримання та захисту прав людини Уповноваженим особливо наголошувалось на важливості для реалізації цього права наявності механізмів забезпечення права кожного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного мати захисника. Було запропоновано низку заходів, які, на думку Уповноваженого, мали сприяти докорінним якісним змінам, виправленню становища та були спрямовані на реальне забезпечення права на захист від обвинувачення та для надання ефективної і якісної правової допомоги.

Водночас аналіз звернень громадян та моніторинг фактичного стану справ, проведений Уповноваженим з прав людини, свідчить, що за час, що минув після Першої щорічної доповіді, майже нічого не зроблено для забезпечення реального виконання вимог ст.59 Конституції України. Попри те що до послуг адвокатів звертаються мільйони громадян за захистом порушених прав, попит на захист, а також на кваліфіковану правову допомогу постійно зростає. Стан адвокатури в Україні у 2000–2001 р. не тільки не поліпшився, а навпаки, значно погіршився. Більше того, тривало руйнування цього професійного правозахисного інституту, що негативно вплинуло на забезпечення права на захист і надання правової допомоги громадянам.

Уповноважений з прав людини зазначає, що для розв’язання багатьох проблем, пов’язаних з судовим захистом прав громадян та ефективним функціонуванням адвокатури, необхідно розглянути у Верховній Раді України законопроект “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про адвокатуру”. На жаль, Комітет Верховної Ради України з питань правової політики вдруге відхилив цей законопроект, не запропонувавши іншого.

Майже нічого не було зроблено для виконання Указу Президента України “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” за №1240 від 30 вересня 1999 р. щодо реформування адвокатури. Зокрема, залишилася невиконаною вимога Президента України про створення єдиного реєстру адвокатів України, припинення надання правової допомоги організаціями, які не мають такого права, усунення порушень професійних прав адвокатів тощо. Адже відсутність єдиного реєстру не дає можливості громадянам здійснювати вільний вибір захисника, сприяє збільшенню кількості так званих “кишенькових” адвокатів, які постійно “прописуються” у деяких посадових осіб правоохоронних органів (нерідко їхніх колишніх колег). Вони рекомендують цих адвокатів для здійснення захисту у справах, які перебувають у їхньому провадженні.

Такі стосунки породжуються певною мірою тим, що значна частина представників правоохоронних органів й суддів, на порушення вимог щодо сумісництва професій, також мають свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю, здійснюючи водночас протилежні функції (обвинувачення, судочинства тощо).

Саме на необхідності припинення цієї практики наголошувалося у названому Указі Президента України, оскільки наявність свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю у посадових осіб, які здійснюють правосуддя (процедура видачі свідоцтва включає водночас прийняття присяги адвоката України, що передбачено ст.15 Закону “Про адвокатуру”), – неприпустиме явище, що призводить до зловживань при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ, сприяє поширенню практики нав’язування певних адвокатів. А це порушує конституційне право на вільний вибір захисника.

На думку Уповноваженого з прав людини, істотної шкоди забезпеченню високої якості правової допомоги завдано рішенням Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. у справі гр. Солдатова. Згідно з цим рішенням здійснення захисту у кримінальному судочинстві, де особливе значення має фахова підготовка захисника, допущено фактично будь-яких фахівців у галузі права, які мають згідно з законом право на надання правової допомоги, – особисто чи за дорученням юридичної особи. Внаслідок цього склалася ситуація, за якої неможливо зрозуміти, хто саме, крім адвокатів, допускатиметься до правозахисної діяльності, та які гарантії її належного здійснення. Приймаючи таке рішення, Конституційний Суд не врахував навіть положень, що містяться у рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про встановлення певних критеріїв, яким мають відповідати особи, що допускаються до надання правової допомоги.

Тепер не зрозуміло, кого законодавець вважає таким фахівцем, за наявності диплома якого вищого навчального закладу (вітчизняного чи будь-якої країни, акредитованого чи ні, якого рівня акредитації – державного чи недержавного), якої спеціальності за дипломом (правознавство, правоохоронні органи або міжнародне право), за яким освітньо-кваліфікаційним рівнем (бакалавр, спеціаліст чи магістр) та ступенем теоретичної і практичної підготовки (наявність стажу за юридичним фахом – яким саме і скільки років) цей фахівець має право надавати таку допомогу.

Сьогодні в Україні понад 170 вищих навчальних закладів готують спеціалістів з юридичною освітою, і більшість з цих закладів було утворено на базі технікумів, коледжів, або на базі суто технічних, торговельних, комунальних, міжнародних вищих навчальних закладів. Надання їх випускникам без спеціального механізму атестації права на захист прав громадян дискредитує конституційну норму про право кожного на якісний захист і вільний вибір захисника.

У багатьох випадках якість правової допомоги, яку надають такі юристи, а також інші (неадвокатські) структури, вкрай низького рівня. У зверненнях до Уповноваженого наводяться непоодинокі приклади, коли громадян вводять в оману, дають помилкові поради з правових питань, що призводить до порушення їхніх прав.

З огляду на викладене Уповноважений з прав людини вважає, що для забезпечення належної якості захисту прав громадян у судовому процесі та надання якісної правової допомоги потрібно на законодавчому рівні закріпити вимоги, які містяться в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 6 листопада 2000 р. “Про свободу здійснення професії адвоката”, зокрема, про допуск до надання правової допомоги через кваліфікаційні іспити, встановлення етичних правил дисциплінарної та матеріальної відповідальності для цих осіб.

У Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини наголошувалося, що на рівень судового захисту вкрай негативно впливає неврегульованість питань надання безоплатної правової допомоги. На жаль, аналіз скарг і заяв, що надходять на адресу Уповноваженого, дає підстави для висновку, що проблеми, пов’язані з правовою допомогою малозабезпеченим верствам населення, не тільки не розв’язані, а й дедалі поглиблюються.

Хоча Конституція визначила право на безоплатну правову допомогу, досі відсутній відповідний закон про її надання. У кримінальному судочинстві у певних випадках передбачено здійснення захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного і малозабезпечених громадян (за призначенням) за рахунок держави. Однак держава виділяє недостатньо коштів на реалізацію такої правової допомоги, і адвокати у більшості випадків не отримують плати за захист “за призначенням”. Це порушує конституційні права як самих адвокатів, праця яких не оплачується, так і громадян, оскільки більшість адвокатів відмовляються від виконання такої роботи, що дозволяють Правила адвокатської етики.

Одним із шляхів розв’язання цієї проблеми може бути зобов’язання всіх адвокатських об’єднань на рівних підставах здійснювати безоплатну юридичну допомогу бідним і незахищеним верствам населення. Для цього може бути створено державний страховий фонд, що забезпечував би оплату праці адвокатів. Може бути застосоване зниження розміру податкових виплат.

Стан справ, що склався у сфері судового захисту прав громадян та надання їм правової допомоги, призвів до повної безконтрольності на цій важливій ділянці державної роботи. На сьогодні ні Спілка адвокатів України, ні Міністерство юстиції України не мають даних про кількість фізичних і юридичних осіб, що надають правову допомогу громадянам, про обсяги такої допомоги та її якість. Колись чітко налагоджена система правового захисту прав і свобод громадян тепер занепала. Це вкрай негативно відбивається на стані правосуддя  в Україні загалом і є неприпустимим, адже справляє руйнівний вплив на процеси розбудови правової держави та є істотним негативним чинником для вирішення питань входження України до європейської спільноти.

Для підвищення якості роботи органів адвокатури Уповноважений з прав людини вважає за необхідне:

–     використовувати єдину форму контролю з боку держави, що має за мету захистити громадян від осіб, які приховують свою професійну непридатність званням адвоката, а саме видавати ліцензії на заняття адвокатською діяльністю виключно Міністерством юстиції України;

–     категорично заборонити допити затриманих осіб за відсутності адвоката;

–     встановити реальні гарантії недоторканності адвокатів.

Крім того, назріла необхідність проведення системи заходів, спрямованих на підвищення престижу суду й ефективності правосуддя, хоча на цьому шляху є ще чимало перешкод. Необхідно забезпечити законодавчу базу судових органів — прискорити реформування судової гілки влади. Потрібно вжити відповідних заходів, які гарантували б незалежність суду та об’єктивність обвинувачення, критичне ставлення до доказів, отриманих шляхом катувань.

З цією метою мають бути прийняті закони про судоустрій, безоплатну правову допомогу, створено для забезпечення цієї допомоги державний страховий фонд щодо оплати праці адвокатів. Це дасть змогу виробити чіткі юридичні механізми і процедури захисту прав людини, які відповідають сучасним світовим стандартам.

Необхідно також вирішити питання про належне фінансування і матеріальне забезпечення судів з одночасним поліпшенням якісного складу суддівського корпусу. Не менше значення для підвищення престижу, авторитету судових органів у населення має й чітке відокремлення судової функції від функції органів кримінального переслідування.

Важливим інструментом підвищення якості правосуддя могло б слугувати включення до програм вищих юридичних навчальних закладів, що здійснюють підготовку і перепідготовку кадрів судових, прокурорських і слідчих працівників, дисципліни “Права людини”.

Організаційно-кадрові питання в роботі судів. За станом на 1 січня 2002 р. в Україні діяло 835 судів загальної юрисдикції, у тому числі 28 військових судів. Штатна чисельність суддів становила 7435 посад, з яких 157 посад – у військових судах.

При суттєвому збільшенні навантаження актуальною проблемою забезпечення конституційного права на судовий захист, яка суттєво впливає на дотримання прав і свобод людини, залишається перевантаження місцевих суддів. За станом на 1 січня 2002 р. штатна чисельність суддів місцевих судів становить 4551 особу, фактично ж працювало 3386 суддів. При цьому кількість вакантних посад у цих судах становить 1165 одиниць.

Середньомісячне надходження справ на одного суддю районного суду (з розрахунку їх штатної чисельності) у 2000 р. становило 50,2 справи. Серед них (рис. 3.1):

Рисунок  3.1. Розподіл середньомісячного навантаження на одного суддю районного суду (з розрахунку їх штатної чисельності) у 2000 р. (50,2 справи – 100%).

–     кримінальних – 6,2;

–     цивільних – 28,8;

–     про адміністративні правопорушення – 10,6;

–     у порядку виконання вироків, ЛТП та ін. – 4,8.

Протягом 2001 р. на одного суддю середньомісячне надходження справ збільшилося до 76,2 справи (з розрахунку їх штатної чисельності). У тому числі (рис. 3.2):

Рисунок 3.2. Розподіл середньомісячного навантаження на одного суддю райсуду (з розрахунку їх штатної чисельності) у 2001 р. (76,2 справи – 100%).

–     кримінальних – 5,9;

–     цивільних – 33,1;

–     про адміністративні правопорушення – 28,8;

–     у порядку виконання вироків, ЛТП та інші – 8,4.

Уповноважений з прав людини занепокоєна тим, що збільшення штатної чисельності суддів, закладене в Указах Президента України «Про мережу та кількісний склад суддів місцевих судів» від 20 серпня 2001 р. та «Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» від 20 серпня 2001 р., практично не розв’язують проблеми перевантаженості судів. Чимало додаткових штатних посад суддів не може бути заповнена не лише через непідготовленість кандидатів на посади суддів (це особливо відчувається у сільських районах), а й у зв’язку з відсутністю робочих місць для суддів і працівників у приміщеннях судів, більшість з яких сьогодні не має належних умов для здійснення правосуддя: немає залів для судових засідань, приміщень для осіб, які тримаються під вартою, для інших учасників процесу та свідків. У державі створюється ситуація, яка призводить до порушення конституційного права громадян на доступність правосуддя. Умови функціонування судів у багатьох випадках саме через незабезпечення з боку держави судової діяльності унеможливлюють своєчасне одержання судового захисту прав і свобод громадян.

Проблеми матеріально-технічного забезпечення судів. Загальновідомо, в якому скрутному становищі перебуває більшість судів України. На жаль, у 2000–2001 рр. воно не поліпшилося. Через недостатнє фінансування й організаційні прорахунки судова реформа здійснюється вкрай незадовільно. У судах спостерігається гостра нестача суддівських кадрів, багато судів розміщені в непристосованих або погано пристосованих приміщеннях, не вистачає елементарного – меблів, паперу, коштів на оплату телефонного зв’язку тощо. У своїй Першій щорічній доповіді Уповноваженим з прав людини приділялась особлива увага цій проблемі, яка, на жаль, так і не знайшла свого гідного вирішення.

Усім відомі фінансові й економічні можливості нашої держави в умовах сьогодення та перспективи розвитку на найближчі роки, і ситуацію, в якій опинилася судова влада, не можна виправити за короткий час. Створення нових органів, прийняття нових законів не є панацеєю виходу судової системи України з глибокої кризи. Потрібно істотно переглянути ставлення до судової діяльності з боку суспільства та владних структур, оцінити її значущість для становлення України як демократичної правової держави.

Уповноважений з прав людини стурбована недостатнім фінансуванням судів, що негативно впливає, зокрема, на реалізацію вимог Конституції про забезпечення в судах фіксування судового процесу технічними засобами. Через відсутність у судах технічних засобів можливе блокування розгляду кримінальних справ, коли суд не може задовольнити вимоги учасника судового процесу про фіксацію процесу технічними засобами. Постановлений вирок, як того вимагає законодавство, має бути скасований судом вищого рівня з причин порушення вимог Конституції.

Так, до Уповноваженого з прав людини 30 жовтня 2001 р. звернулися родичі А.Шкіля та інших заарештованих за наслідками подій 9 березня 2001 р. з приводу незабезпечення Голосіївського районного суду м.Києва технічними засобами фіксування судового процесу, ненадання цьому суду належно обладнаного приміщення для розгляду кримінальної справи та з інших питань, чим, на думку заявників, створювались перепони об’єктивному та своєчасному розгляду справи. За зверненням Уповноваженим було відкрито провадження з подальшим спрямуванням подання для розгляду Міністерством юстиції України. Останнім надано доручення Київському міському управлінню юстиції розглянути можливість передачі справи для розгляду до Шевченківського районного суду м.Києва, в якому наявні такі засоби. Крім того, у відповіді Мін’юсту зазначалось, що за станом на 3 грудня 2001 р. загальна потреба місцевих та апеляційних судів у технічних засобах фіксування судового процесу становить 2630 комплектів вартістю 31,6 млн. грн. Проте Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” (рядок “Заходи з проведення судової реформи”) передбачено видатки на придбання обладнання лише у розмірі 2,2 млн. грн., що вкрай недостатньо для вирішення цього питання. Тому Мін’юст розробив та подав до Верховної Ради України пропозиції щодо внесення відповідних змін до цього закону для вишукування додаткових коштів на придбання технічних засобів для фіксування судового процесу. У м.Києві жоден місцевий суд, крім Шевченківського місцевого суду м.Києва, не забезпечений технічними засобами фіксування судового процесу.

Зазначене свідчить, що фінансова неспроможність судів фактично унеможливлює виконання п.7 ч.3 ст.129 Конституції про повне фіксування процесу технічними засобами. Це зумовлює скарги громадян на дії суддів, які, задовольнивши їх клопотання про фіксування процесу, відмовляються розглядати справи, оскільки в судах відсутні відповідні технічні засоби, чим створюється тяганина з розглядом справи.

Вказана категорія звернень громадян спрямовувалась Уповноваженим з прав людини до Міністерства юстиції України з проханням позачергово забезпечити той чи інший суд технічними засобами або ж голові відповідного апеляційного суду – з проханням змінити підсудність, передавши справу для розгляду в той суд, який такими засобами забезпечений.

Типовим прикладом скрутного фінансового становища судів є Донецький обласний суд. 25 квітня 2001 р. відбулося спільне засідання Президії Верховного Суду України та Ради суддів України, за участю представника Уповноваженого з прав людини, з приводу перевірки звернення голови Донецького обласного суду про причини систематичного порушення строків розгляду кримінальних справ стосовно підсудних, яких утримують під вартою.

Суддею Верховного Суду України М.Короткевичем під час перевірки діяльності зазначеного суду було встановлено, що у 1999 р. надійшло 264 кримінальні справи на 509 осіб, з них розглянуто 145 справ на 311 осіб, залишилися не розглянутими на початок 2000 р. 119 справ на 198 осіб. За 2000 р. у першій інстанції розглянуто 177 кримінальних справ на 335 осіб. Залишилися не розглянутими на початок 2001 р. 154 справи на 336 осіб; на день перевірки 20 березня 2001 р. ще надійшло 45 справ на 85 осіб. Отже, у провадженні Донецького обласного суду перебуває на розгляді у першій інстанції 199 кримінальних справ на 421 особу. За станом на 20 березня 2001 р. справи призначалися до розгляду на лютий 2002 р.

Однією із причин накопичення нерозглянутих кримінальних справ та систематичного порушення строків їх розгляду щодо підсудних, яких утримують під вартою, є незадовільне фінансування в/ч 3004, яка входить до складу Управління Східного територіального командування МВС України (місце дислокації – м.Донецьк) і забезпечує конвоювання заарештованих на судові процеси. Причинами незабезпечення охорони підсудних під час проведення судових процесів обласним судом є недостатня кількість особового складу. Необхідно 160 військовослужбовців строкової служби та 10 прапорщиків, тоді як штатом військової частини для виконання цих завдань передбачено 96 військовослужбовців строкової служби (з них близько 15 осіб не можуть виконувати ці обов’язки), та 7 прапорщиків – начальників варти судового конвоювання.

Важкою є ситуація з фінансуванням забезпечення виконання завдань з охорони підсудних під час проведення виїзних сесій обласним судом. Для фінансування тільки відряджень особового складу (прапорщиків та військовослужбовців) на рік потрібно 48 960 грн. За 2000 р. та перший квартал 2001 р. на всі відрядження особового складу військова частина була профінансована на суму 7102 грн., що становить 14,4% від потреби.

Для забезпечення судового конвоювання протягом 2000 р. надійшло лише 28 тис. кг бензину та 19 тис. кг дизельного пального, що становить: бензину 58,3%, а дизельного пального 63,3% від потреби. У військовій частині для доставки підсудних є 12 спецавтомобілів, з них три не працює, а інші потребують ремонту, однак коштів на технічне обслуговування та ремонт спеціального автотранспорту не надходило. У 2000 р. з цих обставин ця військова частина не виконала 58 заявок обласного суду щодо забезпечення виїзних засідань, що становить 36% загальної кількості надісланих заявок.

Ще однією з причин систематичного порушення в обласному суді строків розгляду кримінальних справ є недостатнє фінансування суду з  Міністерством юстиції України відряджень та поштової кореспонденції. Зменшити ж кількість відряджень неможливо, оскільки приміщення обласного суду, яке побудоване в 1952 р., не забезпечує за своїм обсягом нормального судочинства з урахуванням обсягу роботи та кількості працівників суду. Крім того, потерпілі та свідки, які проживають за межами м.Донецька, не з’являються на виклики до суду внаслідок відсутності коштів на проїзд.

Кількість суддів у обласному суді – за списком 68, за штатним розписом – 91 (23 вакантні посади). У кримінальній колегії працює 42 судді, у цивільній – 26. Дообрати на ці вакантні місця суддів і тим самим зменшити навантаження на кожного з них, що становить 5,2 справи у першій інстанції, 96,3 справи – в касаційній інстанції, 25,5 справи – в порядку нагляду і 34,4 скарги, неможливо через брак службових приміщень. На сьогодні в одному кабінеті працює по чотири судді.

В обласному суді працює 16 секретарів, з них 8 – секретарі судових засідань. Вони не спроможні забезпечити обсяг роботи обласного суду та ознайомлювати засуджених з протоколами судових засідань.

Незадовільне фінансування призвело до того, що через відсутність коштів на відрядження в 1999 р. було відкладено слухання 24 кримінальних справ.

Через відсутність коштів на поштові витрати за 1999 р. та 5 місяців 2000 р. не було своєчасно відправлено до Верховного Суду України 188 кримінальних справ з касаційними скаргами засуджених і потерпілих та з касаційними поданнями прокурорів – 100% оскаржених вироків.

У зв’язку з тим що конвойна служба неспроможна постійно забезпечувати конвоювання підсудних, та через відсутність коштів на відрядження суддів і секретарів було відкладено слухання у 2000 р. 42 кримінальних справ.

У наслідок систематичного порушення строків розгляду кримінальних справ з зазначених причин за обласним судом у слідчих ізоляторах на 20 березня 2001 р. було 320 підсудних, котрі чекали черги розгляду їх справ, з них: до трьох місяців – 77; від трьох до 6 місяців – 83; від 6 місяців до одного року – 128; більше року – 32. Місяцями, а іноді й роками підсудні, серед яких є й неповнолітні, чекають суду.

Керівництво обласного суду неодноразово висловлювало стурбованість ситуацією, що склалась з розглядом кримінальних справ підсудних, які утримуються під вартою, і зверталося з проханнями вирішити це питання до міністра внутрішніх справ, командувача внутрішніх військ МВС України, до міністра юстиції України, Голови Верховного Суду України, Генерального прокурора України, Прем’єр-міністра України і до Голови Верховної Ради України, однак проблема не розв’язана.

Також було встановлено, що підрозділи внутрішніх військ МВС України відмовляються доставляти підсудних та засуджених для ознайомлення з матеріалами справи зі слідчих ізоляторів, тюрем, виправно-трудових установ за заявками суду, посилаючись на п.170 наказу МВС за №907 від 24 листопада 1999 р. , хоча цей наказ суперечить ст.255 та ст.350 КПК України та Інструкції про порядок конвоювання та тримання в судах підсудних (засуджених) за вимогою судових органів, затвердженої спільним наказом від 16 жовтня 1996 р. і зареєстрованої у Міністерстві юстиції 14 листопада 1996 р. за №662/1687.

Згаданий наказ МВС України, який забороняє доставляти підсудних для ознайомлення з матеріалами справи, порушує права, свободи й законні інтереси громадян. На державну реєстрацію до Міністерства юстиції він не подавався, отже, й не відповідає чинному законодавству. Крім цього відповідно до ст.2 Закону України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” основним їх завданням є конвоювання заарештованих, засуджених.

Уповноважений з прав людини вважає, що необхідно переглянути як застарілу Інструкцію про порядок конвоювання та тримання в судах підсудних (засуджених) за вимогою судових органів, затверджену спільним наказом від 16 жовтня 1996 р. та вирішити питання про законність наказу за №907 МВС України від 24 листопада 1999 р.

Під час комплексного вивчення стану дотримання прав і свобод людини у Львівський області Уповноважений та працівники Секретаріату безпосередньо вивчили стан, в якому перебувають районні суди цієї області. Так, Дрогобицький районний суд розміщений в аварійному будинку, дах тече, стіни у тріщинах. У такому ж стані – Жовківський районний суд, у якому – пічне опалення та немає ніяких комунальних зручностей.

На жаль, заходи, які було передбачено в Указі Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та функціонування судів” за №1564/99 від 15 грудня 1999 р., у тому числі забезпечення Кабінетом Міністрів України фінансування видатків на утримання судів усіх рівнів, не були реалізовані в повному обсязі.