|
Головне меню >> |
|
|
ДОКУМЕНТИ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ, |
|
|
ЗАЯВА щодо реакції деяких офіційних установ Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення статті 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах Останнім часом у засобах масової інформації Росії та України з’явилися повідомлення про негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення статті 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах. Особливе здивування викликає те, що серед цих голосів пролунала заява від Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації. Адже вже протягом року діє двосторонній Договір між нашими інституціями про співробітництво у сфері захисту прав і свобод громадян України та Російської Федерації. Цей договір передбачає проведення як регулярних консультацій з питань захисту прав людини, так і зобов’язання “повідомляти одне одного про всі відомі випадки порушення прав і свобод громадян Російської Федерації на території України та громадян України на території Російської Федерації”. За час дії Договору від Омбудсмана Росії не надійшло жодного звернення з питань дискримінації російської мови в Україні. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що деякі офіційні установи Російської Федерації, а саме інституція по захисту прав людини та МЗС, вийшли за межі своєї компетенції, тим самим фактично безпідставно втрутились у внутрішні справи суверенної держави. На думку українського Уповноваженого з прав людини, рішення Конституційного Суду щодо сфери застосування державної мови ніяким чином не обмежує права російськомовних громадян у вільному використанні російської мови. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертає увагу, що численна російська національна меншина в Україні і українська — в Російській Федерації мають бути могутнім чинником взаєморозуміння, зміцнення дружби та поглиблення співробітництва двох держав і народів. Тим більше, що Договір між Російською Федерацією і Україною, на який посилаються російські дипломати, передбачає рівні можливості і умови для збереження і розвитку мовної та культурної самобутності як росіян в Україні, так і українців у Російській Федерації. Для задоволення культурно-мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів, близько 5000 державних загальноосвітніх шкіл. Фахівців з російської мови та літератури в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн студентів, або 57 відсотків від загальної кількості. До послуг громадян майже 25 000 масових та універсальних бібліотек, в яких 62 відсотки складає російськомовна література, діє 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90 відсотків. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно-культурні товариства та об’єднання, які репрезентують права російськомовних громадян як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Все це сприяло тому, що в Україні не було конфліктів чи протистоянь на мовно-культурному ґрунті. І ми цим пишаємось. Натомість для задоволення культурно-мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодних театру, бібліотеки, газети, журналу, теле- і радіопрограми. До того ж, дехто в Росії час від часу роздмухує антиукраїнську істерію, застосовує принизливі методи владного силового тиску на українську міграцію, нехтуючи гуманістичними засадами міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин на честь, гідність та національну гордість. Попри все це, офіційні представники України не роблять невиважених політичних заяв, не використовують ці промовисті факти для втручання у внутрішні справи дружньої держави, а тим більше не погрожують їй скаргами до міжнародних структур. Між цивілізованими країнами такі проблеми мають вирішуватися конструктивно, із взаємоповагою. В Україні вже звикли: якщо в Росії розігрується “українська карта” — значить там наближаються вибори. На жаль, не стали винятком і нинішні вибори Президента Росії. Шкода лише, що в цю негідну гру втягують й інституцію Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації. Захисники прав і свобод людини ніколи не повинні забувати про те, що права людини мають бути над кордонами, політичними уподобаннями та національними ознаками. Н. Карпачова 16.02.2000 р.
ЗВЕРНЕННЯ Шановні співвітчизники! Нещодавно Верховна Рада України, прийнявши Постанову “Про 85-у річницю ВЛКСМ та державну підтримку молодіжного руху”, зробила важливий крок до об’єднання різних політичних сил. Це є доброю ознакою. Адже історія не прощає забуття. Той, хто не пам’ятає минулого, не має майбутнього. Розвиток будь-якого суспільства має перспективу лише тоді, коли воно розвивається на підвалинах набутого досвіду попередніх поколінь. Відзначення 85-річчя ВЛКСМ – це не ностальгія за минулим, яке не було однозначним. Це привід для глибокого аналізу набутого досвіду і використання його за нових умов та реалій. Історія комсомолу нерозривно пов’язана з бурхливою і яскравою історією ХХ ст. Молодь не мислила себе поза державою, а держава не могла обійтися без її міцних рук, палких невгасимих сердець і на мирних будовах, і на полі бою. Це незаперечний факт нашої історії. Моніторинг Уповноваженого з прав людини підтверджує нагальну потребу в аналізі цього явища. Адже сьогодні мільйони наших юнаків і дівчат не мають можливості отримати безплатну освіту, роботу за фахом і власним покликанням, не мають умов для реалізації права на достатній життєвий рівень, медичну допомогу та соціальний захист. І як результат – бездоглядність та безпритульність підлітків, наркоманія, торгівля дітьми та молодими жінками. У пошуках роботи близько 7 мільйонів громадян України постійно виїздять за кордон. Переважно це молоді люди. Багато з них зазнають рабської праці, стають жертвами ділків кримінального світу, втрачають здоров’я, а то й життя. Так бути не повинно. Уповноважений з прав людини глибоко переконана, що, лише повернувшись обличчям до проблем молоді, ми зможемо зберегти майбутнє нашої Вітчизни. А це є вищим обов’язком держави. Реалії сьогодення вимагають від нас звернутися до скарбниці кращого історичного досвіду нашого народу, яким і є історія ВЛКСМ. Н.Карпачова 28.10.2003 р.
Вітання з нагоди Дня прав людини Дорогі співвітчизники! Щиросердно вітаю Вас з Днем прав людини та 55-ою річницею проголошення Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини, зичу всім добра і непорушності Ваших прав! Уперше у багатовіковій історії людства на найвищому світовому рівні були проголошені основні громадянські, політичні, економічні, культурні та соціальні права і свободи, визнано їх універсальність, взаємозалежність та неподільність. Декларація стала символом надії та віри мільйонів людей у краще майбутнє, більш справедливий і гуманний світ. Її положення заклали основу для прийняття низки важливих міжнародних документів у сфері прав людини, становлення нової галузі права – міжнародного захисту прав людини. Принципи Декларації закріплені в законодавстві багатьох держав світу, зокрема в Конституції нашої держави. Україна була одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй, безпосередньо брала активну участь у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, інших міжнародно-правових документах. Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, створило передумови забезпечення прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів. Якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні визначено у Конституції України, прийнятій у 1996 р. Втіленням високих цілей Декларації в життя стало запровадження в Україні інституції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Конституція України закріпила право людини звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, якого п’ять років тому вперше в історії України обрав український парламент. За цей час до Уповноваженого з прав людини за захистом своїх прав звернулися понад 320 тисяч громадян України, осіб без громадянства та іноземців. Наданий Конституцією і законом Уповноваженому мандат дає змогу ефективно здійснювати парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, виявляти випадки їх порушень і вживати необхідних заходів для поновлення порушених прав. У справі захисту прав людини важливими є конституційні подання Уповноваженого до Конституційного Суду, внесення подань як актів його реагування до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини. Уповноваженим зроблений комплексний моніторинг стану дотримання прав громадян в Україні і за кордоном, результати якого представлені в щорічній і спеціальній доповідях, і оголошені з трибуни Верховної Ради. У цих документах Уповноважений констатувала, що в Україні, на жаль, продовжується порушення конституційних прав громадян, насамперед – на гідний рівень життя і соціальний захист, на охорону здоров’я і особисту недоторканність. Уповноважений з прав людини обстоювала і надалі наполегливо і безкомпромісно обстоюватиме права і свободи людини. Річниця Декларації – це ще одна нагода привернути увагу всіх нас – громадян України, особливо тих, кому Український народ відповідно до Конституції України делегував владні повноваження, до необхідності щоденною працею втілювати в життя високі принципи Загальної декларації прав людини. Треба усвідомити всім, що побудова правової, соціальної держави, забезпечення стабільного економічного зростання і добробуту кожної родини, зміцнення демократії в Україні неможливі без забезпечення належної поваги до прав людини, їх всебічного захисту і розвитку. Права людини – це те, що формує нас як людей. Вони є принципами, на фундаменті яких ми зводимо високу будівлю людської гідності. Щиро вірю, що цей фундамент верховенства і поваги до прав людини в Україні зрештою буде закладено. Н.Карпачова 08.12.2003 р.
ЗВЕРНЕННЯ про негайне звільнення з-під арешту в’язнів Український Омбудсман, здійснюючи свої контрольні повноваження у сфері дотримання прав і свобод людини, продовжує розпочате ще в серпні 2003 р. провадження щодо долі екіпажу судна “Навстар-1”, зокрема капітана Миколи Мазуренка і старшого помічника капітана Івана Сощенка, яких було засуджено в Іраку до 7 років позбавлення волі, де вони відбували покарання в кількох місцях, зокрема і в сумнозвісній в’язниці “Абу-Грейб”. Як було встановлено перевіркою Уповноваженого з прав людини, Відповідно до ст.47 Кримінально-процесуального кодексу України родини Мазуренка і Сощенка звернулися за адвокатським захистом, але вже три тижні з моменту повернення моряків на Батьківщину, до ув’язнених не допускають адвоката, чим брутально порушують їхнє конституційне право на захист. Окрім цього, перевіркою українського Омбудсмана було встановлено, що без документально підтверджених юридичних підстав, а саме: без вироку іракського суду, який набрав чинності, двох українських громадян після 10 місяців поневірянь по іракських в’язницях утримують під вартою вже в рідній країні. Це суперечить ст.4 Кримінально-виконавчого кодексу України та ст.6 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, де зазначено, зокрема, що підставою для відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. При цьому держава винесення вироку має надати завірену копію рішення суду, а також закону, на якому воно ґрунтується. Проте серед документів, що були передані в Україну, наявним є тільки вирок від 13 жовтня 2003 р., який було скасовано 8 грудня 2003 р. Касаційним судом Іраку. Іншого ж вироку, за яким начебто моряки повинні відбувати покарання, в Україні немає. В українського Омбудсмана виникає запитання: на яких правових підставах І.І. Сощенко та М.Д. Мазуренко утримуються під вартою і куди дивиться прокуратура столиці України, яка здійснює нагляд за дотриманням законів у місцях застосування заходів примусового характеру (ст. 44 Закону України “Про прокуратуру”) і, зокрема, в СІЗО №13 м.Києва. Український Омбудсман вважає, що, за відсутності документально підтверджених правових підстав, утримання громадян Мазуренка та Сощенка в СІЗО №13 з 17 червня 2004 р. є незаконним. Тому на підставі Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звертаюся через ЗМІ до Президента України як гаранта дотримання конституційних прав і свобод людини, а також до органів прокуратури, які здійснюють нагляд за дотриманням цих прав у місцях позбавлення волі та до керівництва Департаменту з питань виконання покарань, у підпорядкуванні якого знаходиться СІЗО №13, де утримуються без законних на це підстав громадяни – М.Мазуренко і І.Сощенко, з вимогою про їх негайне звільнення. * На жаль, зазначене звернення не було взяте до уваги суддею Апеляційного суду м.Києва В.І.Лясковською, яка 23.07.2004 р. відмовила в задоволенні клопотання Уповноваженого з прав людини про зміну морякам запобіжного заходу. Крім того, 17.08.2004 р. ця ж суддя винесла ухвалу, якою вирок іракського суду привела у відповідність до українського законодавства, залишивши ту ж саму міру покарання.І тільки рішенням суддів Верховного Суду України А.Я.Кияшком, В.М.Коноваловим і В.В. Заголдним 11.11.2004 р. за безпосередньої участі у процесі Уповноваженого з прав людини було змінено ухвалу Апеляційного суду м.Києва, а І.Сощенка та М.Мазуренка звільнено з-під варти у залі суду за фактичним відбуттям строку покарання.
Н.Карпачова 08.07.2004 р.
ЗВЕРНЕННЯ щодо забезпечення конституційних прав громадян Шановні співвітчизники! 21 листопада 2004 року кожен з вас має реалізувати своє конституційне право обирати Президента України. Принципова позиція Уповноваженого з прав людини як незалежної державної установи, яка діє виключно в інтересах народу, полягає у тому, що право на вільне волевиявлення є одним з найважливіших прав громадян України, гарантованих Конституцією держави, міжнародними зобов’язаннями країни, а забезпечення чесних, прозорих та справедливих виборів є невід’ємною ознакою цивілізованого демократичного суспільства. З метою оперативного реагування на порушення виборчих прав громадян діє “гаряча лінія” Уповноваженого з прав людини. Сюди з різних регіонів вже надійшло понад 700 скарг та повідомлень громадян України про порушення виборчих прав, зокрема, використання брудних технологій в агітаційній кампанії, помилки у списках виборців, адміністративний тиск, маніпуляції з відкріпними посвідченнями тощо. Тільки під час голосування 31 жовтня 2004 року через невключення до списків виборців не мали можливості проголосувати понад мільйон громадян України, у тому числі на закордонних виборчих дільницях. Уповноважений стурбована суттєвим загостренням напруженості в суспільстві напередодні дня повторного голосування. Звертаюсь до виборчих комісій, суддів з великим проханням без зайвої бюрократичної тяганини оперативно реагувати на всі скарги виборців, щоб забезпечити їх право на вільне волевиявлення. Закликаю усіх співвітчизників, учасників виборчої кампанії, органи влади та правоохоронців неухильно дотримуватися Конституції та законів України. Уповноважений з прав людини і надалі вживатиме всіх можливих заходів, щоб запобігти порушенням прав і свобод громадян та сприяти їх поновленню. Спільними зусиллями збережемо перші здобутки української демократії, громадянський мир у державі, забезпечимо гідне майбутнє нашим дітям.
Н.Карпачова 19.11.2004 р. |
|