Головне меню  >>

VI. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА

 7. Захист прав iнвалiдiв

Уповноважений з прав людини велику увагу приділяє захисту прав інвалідів і вважає цей напрям одним з пріоритетів у своїй діяльності. Це не випадково. У цивілізованому світі здоров’я суспільства, обличчя держави, моральний клімат насамперед визначаються ставленням до інвалідів.

Права інвалідів проголошено у міжнародних документах та закріплено чинним законодавством України. Загальновизнані міжнародні документи – “Всесвітня програма дій стосовно інвалідів”, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН її резолюцією 37/52 від 3 грудня 1982 р. і “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, прийнята ГА ООН на її 48-й сесії 20 грудня 1993 р., резолюція 48/96 – проблему інвалідності розглядають не тільки з суто медичної точки зору (фізичні і розумові вади, відсоток втрати працездатності і т.д.), а набагато ширше: філософська концепція інвалідності визначається як функція відносин інвалідів і суспільства, в якому вони живуть.

Якщо медицина встановлює лише міру захворювання і травмування, працездатності і групи інвалідності, призначає курс лікування, то вищезгадані документи ООН вирізняються широкомасштабним, всеохоплюючим підходом до вирішення проблем інвалідності й передусім спрямовані на забезпечення рівних можливостей у житті і діяльності інвалідів. У цих документах перед державами ставляться вимоги вживати всіх необхідних заходів для забезпечення інвалідам умов для їх активної участі в трудовій діяльності і громадському житті, розкриття свого потенціалу.

Що конкретно означають на практиці дані вимоги? Насамперед – реабілітація інваліда, тобто здійснення процесу, що має за мету допомогти йому досягти оптимального фізичного, інтелектуального, соціального рівня діяльності, надавши засоби для поліпшення свого життя, розширення незалежності, щоб інваліди не відчували себе ущербними і самостійно могли жити максимально активно і мали доступ до будь-яких сфер життя суспільства. Для інвалідів мають бути широко доступними різноманітні об’єкти загального користування: дороги, житлові будинки, комунальний транспорт, культурні, навчальні, медичні заклади, спортивні споруди.

Щоб забезпечити міжнародні вимоги щодо прав інвалідів, вирішення їх проблем має розглядатися як пріоритетне на загальнодержавному рівні. Документи ООН вимагають, щоб держава враховувала питання щодо прав інвалідів у ході розробки всіх аспектів політики і національного планування, залучала організації інвалідів до участі в розробці планів і програм, які безпосередньо стосуються інвалідів або їх економічного і соціального становища. Це складне і відповідальне завдання для органів влади всіх рівнів.

В Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів, з них: 297 тис. інвалідів війни, включаючи інвалідів Великої Вітчизняної війни і прирівняних до цієї категорії громадян, які отримали каліцтво у війнах і воєнних конфліктах на територіях інших держав; 74 тис. інвалідів-чорнобильців; 1452 тис. інвалідів загального захворювання; 113 тис. інвалідів через трудове каліцтво і профзахворювання; 90 тис. інвалідів-глухих; 60 тис. інвалідів по зору. Встановлено інвалідність I групи – 319 тис. осіб, II групи – 1 млн. 286 тис., III групи – 715 тис. осіб.

Соціальне становище та захист інвалідів регулюються безпосередньо 15 законами України. Зокрема, це закони “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”; “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”; “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а також укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, в яких певною мірою враховано міжнародні правові документи з цієї проблеми.

Зазначеними законодавчими та іншими нормативно-правовими актами для інвалідів передбачається регулярне санаторно-курортне лікування, протезування, забезпечення спецавтомобілями, безплатні або за пільговими цінами ліки, а також чимало пільг щодо побутового, торгового, медичного, транспортного обслуговування, працевлаштування.

Проте, на жаль, і про це треба говорити відверто, багато що з передбаченого стосовно забезпечення прав інвалідів поки що не реалізовано в Україні. Аналіз звернень інвалідів до Уповноваженого, їх численні листи і скарги в інші державні установи і органи влади свідчать, що права цієї категорії громадян систематично і брутально порушуються, а чинні законодавчі акти у цій сфері не виконуються або не спрацьовують.

Це підтверджують і матеріали вперше проведених в Україні у квітні 1999 р. парламентських слухань з проблем соціального захисту найбільш знедоленої категорії населення – інвалідів. На парламентських слуханнях справедливо наголошувалось, що проблема інвалідів – одна з найболючіших проблем сьогодення. Так, у своєму виступі на слуханнях заступник голови координаційної ради громадських організацій інвалідів Дніпропетровської області Т.Шелюк з гіркотою і болем говорила, що здоровій людині важко або й неможливо уявити, як зараз живе інвалід. Це не лише мізерна соціальна пенсія – 36 грн., а й проблеми транспортного забезпечення, телефонного зв’язку, протезування, санаторно-курортного лікування і медичного обслуговування, забезпечення ліками, побутові незручності. Немає можливості інваліду у візку спуститись чи піднятись у ліфті, подолати вузькі проходи в дверях тощо. Йому часто неможливо перетнути вулицю, проїхати в міському транспорті, відвідати якусь офіційну установу.

Такі ж саме проблеми ставляться і в численних зверненнях і скаргах до Уповноваженого з прав людини. Ось, наприклад, що пише у своєму зверненні О.Мальчевська:

“Я, жителька с.Підлуби Ємільчинського району Житомирської області, є інвалідом другої групи з дитинства. Права рука не робоча. На праву ногу кульгаю, ходжу з паличкою. Мені 63 роки. Пенсію одержую малу – 49,45 грн. Я знаю, що зараз важкий час, але так далі жити більше не можу. У мене у хаті, як надворі, одне тільки, що не падає сніг на голову або дощ, а температура одна, що надворі, що у хаті. А хороших дров за таку пенсію не купиш. До того ж мені ледь вистачає на їжу. Шановна Ніно Іванівно, допоможіть мені оформитися у дім перестарілих у м. Коростень. Може, я там тепло відчую, бо у мене вже кожна кісточка і кожна жилка болить від цього холоду”.

Не можна спокійно читати листа, який надійшов на ім’я Уповноваженого від сестри інваліда ІІ групи з дитинства, мешканця м.Києва В.Жученка. “Брату – 43 роки, маючи інвалідність опорно-рухової системи, отримує пенсію 37 грн. Раніше він працював, а тепер не має змоги. Протягом 12 років не може замінити протез, який став непридатним для користування. Інвалід не може навіть вийти на вулицю. Із мізерної пенсії не мав змоги сплачувати за квартиру і телефон, який з цих причин нещодавно відключили. Тепер він втратив можливість викликати лікаря, покликати на допомогу.”

Уповноважений направила лист заявниці до Київської міської держадміністрації з проханням допомогти інваліду вирішити проблеми. Як повідомив Уповноваженому заступник голови Київської міськдержадміністрації В.Бідний, інваліду В.Жученку виділено матеріальну допомогу в сумі 200 грн., “яка буде відправлена поштовим переказом за домашньою адресою”. Це добре, що органи влади вирішили підтримати інваліда. Проте залишається проблема з зіпсованим протезом, з підключенням телефону.

Уповноваженому з прав людини доводиться констатувати, що влада ще не повернулася обличчям до людей у інвалідному візку. Яким є загальне ставлення до потреб інвалідів, можна судити з того, що в приміщеннях більшості обласних управлінь соціального захисту населення, управлінь праці та зайнятості райдержадміністрацій і виконавчих комітетів рад відсутні навіть пандуси, інші пристосування, що допомагають інвалідові пересуватися, продовжують здаватися в експлуатацію житлові і побутові об’єкти, випускатися транспортні засоби тощо без спеціального обладнання для користування інвалідами.

Про це свідчить, зокрема, і реконструкція головної магістралі м. Києва – вулиці Хрещатик. Коли планувалося переобладнання підземних переходів, інваліди з проблемами опорно-рухової системи, що пересуваються на інвалідних візках, просили врахувати і їх інтереси, тобто зробити зручнішими з’їзди як у самих підземних переходах, так і на пішохідних. Проте їх прохання не було своєчасно враховано владою.

У багатьох країнах ставлення до інвалідів зовсім інше, ніж в Україні. Скажімо, в столиці Великої Британії – Лондоні міський транспорт обладнано спеціальними східцями, які дають змогу інвалідам без перешкод користуватися своїми допоміжними механізмами руху. На тротуарах обладнані місця для пересування інвалідних візків без будь-якого фізичного напруження або незручностей. Таке ставлення до інвалідів є нормою життя, яка відповідає світовими стандартам. На жаль, у нашій державі такі стандарти поки що застосовуються дуже рідко. Частіше можна спостерігати протилежне тому, що є в інших країнах.

Тому Уповноваженим з прав людини вирішено при обладнанні будинку за адресою вулиця Інститутська, 21/8, в якому нині розміщується Уповноважений та його секретаріат, врахувати світовий досвід та створити всі необхідні умови для перебування інвалідів, що будуть звертатися особисто до Уповноваженого за захистом своїх прав. Зокрема, заплановано обладнати спеціально для інвалідів вхід і пандуси, спеціально обладнані туалети, ліфт, безпорогові кабінети, тобто створити для інвалідів такі умови, за яких їм було б зручно пересуватися у будинку Уповноваженого з прав людини і де б вони не відчували дискомфорту, незручностей. На думку Уповноваженого, це має послугувати наочним прикладом для посадових осіб усіх державних установ, як треба підходити до обладнання адміністративного будинку, виявляючи при цьому турботу про інвалідів.

До Уповноваженого надходить чимало звернень, що свідчать про факти формалізму і бездушності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування у ставленні до інвалідів. Ось один з таких прикладів. До Уповноваженого звернулась інвалід II групи загального захворювання Г.Стародуб з м. Кіровограда і розповіла про важкі матеріальні умови та нагальну потребу її лікування в стаціонарних умовах. Вона зі своєю матір’ю, інвалідом по зору, пенсіонеркою і онуком-сиротою, опікуном якого призначена, мешкає у приватному будинку без побутових зручностей. Отримує пенсію 79 грн. 37 коп. і на онука – 46 грн. По будинку пересувається з ціпком.

Як повідомив Уповноваженого заступник міського голови Кіровограда Є.Власов, лист цієї громадянки “Кіровоградським міськвиконкомом був уважно розглянутий і комісією з надання цільової матеріальної допомоги малозабезпеченим громадянам міста Г.Стародуб виділено матеріальну допомогу в розмірі 30 грн. (протокол засідання №1 від 20 січня 2000 р.). Гроші можна отримати у другій половині лютого 2000 р. у готелі “Україна” на першому поверсі щосереди і щочетверга з 10.00 до 12.00 за наявності паспорта та ідентифікаційного коду”. Як кажуть, коментарі – зайві.

А ось інший, трагічний приклад. Інвалід праці В.Біжак, який раніше працював на шахті №7 “Великомостівська” ДХК “Укрзахідвугілля” Львівської області, за останніх 23 місяці не отримував відшкодування за втрачене на виробництві здоров’я. Несвоєчасно виплачувалась йому і мізерна пенсія. Після чергового підвищення цін на комунальні послуги та продукти першої необхідності він не витримав таких умов свого існування і на знак протесту вдався до самоспалення.

Уповноваженого з прав людини про цю трагічну загибель інваліда поінформувала Червоноградська міська асоціація інвалідів Львівської області. Асоціація також порушила питання щодо неприпустимості затримки з виплатою інвалідам відшкодування за втрачене здоров’я. І з цим не можна не погодитися.

Як показують звернення інвалідів до Уповноваженого, однією з гострих проблем є забезпечення їх засобами реабілітації. Ще у 1997 р. Кабінет Міністрів прийняв спеціальну постанову про розвиток вітчизняного виробництва засобів реабілітації інвалідів. За даними Міністерства праці та соціальної політики, у 1998 р. забезпечено виконання виробничого плану всіма 14-ма протезно-ортопедичними підприємствами, виготовлено майже 40 тис. одиниць протезів, понад 230 тис. пар ортопедичного взуття, 10,5 тис. інвалідів були забезпечені візками. Не погано забезпечили вітчизняні виробники інвалідів засобами реабілітації і 1999 р. Проте навіть цього обсягу їх продукції недостатньо для вирішення гострих проблем інвалідів.

Так, інвалід I групи загального захворювання Є.Адамович з Рівненщини поскаржився Уповноваженому на те, що йому не надають інвалідного візка. Після відкриття провадження у справі про порушення прав людини Уповноважений звернулася за допомогою до Міністерства праці та соціальної політики України. Як повідомив заступник міністра праці та соціальної політики України М.Нощенко, за дорученням міністерства Управління соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації забезпечить заявника необхідним візком при першому їх надходженні. Крім того, інвалідові надано матеріальну допомогу в розмірі 70 грн.

Хоча і пообіцяли посадові особи вирішити питання забезпечення інваліда візком, Уповноважений продовжила термін провадження справи до остаточного вирішення цього питання.

До Уповноваженого звернувся також інвалід I групи загального захворювання Б.Ємельянов з м. Херсона щодо забезпечення його протезом та допомоги в організації лікування. Звернення цього громадянина було направлено за належністю в органи, до компетенції яких належав розгляд справи. Як повідомив міський голова Херсона, звернення розглянуто, інваліду надається медична допомога, а також вирішується питання протезування.

На підставі звернень інвалідів Уповноважений з прав людини, як правило, відкриває відповідні провадження у справах про порушення прав і свобод людини. У багатьох випадках Уповноваженому вдалося поновити порушені права інвалідів. Так, за сприяння Уповноваженого позитивно було вирішено питання про встановлення телефону в помешканні інваліда II групи Г.Яловець, жительки м.Чернігова. За поданням Уповноваженого прокуратура м.Києва опротестувала рішення Дарницького районного суду в справі за позовом інваліда Великої Вітчизняної війни I групи до фірми “Побутсервіс” про стягнення збитків. І перелік таких позитивних прикладів можна продовжити.

Водночас Уповноважений змушена констатувати, що є непоодинокими випадки формального реагування посадових осіб на акти реагування Уповноваженого стосовно відновлення прав інвалідів. Інвалід праці шахти “Україна” ДП “Луганськвуглереструктуризація” Н.Кузьменко звернувся до Уповноваженого щодо затримки йому виплат заборгованості з регресних позовів. “Україна” заборгувала йому за 1997, 1998 і 1999 рр. 3973 грн. Проте навіть після втручання Уповноваженого підприємство перерахувало інвалідові 15 квітня 1999 р. лише 195 грн. 20 коп., що становить лише близько 5% усієї суми заборгованості! Ця справа, як і інші, що надходять від шахтарів, перебуває на особистому контролі Уповноваженого.

Уповноважений з прав людини також привертає увагу до того, що в сучасних соціально-економічних умовах намітилась тенденція до зростання кількості інвалідів. Якщо на початку 1991 р. в Україні було 1629 тис. інвалідів, то, за прогнозами, на початок 2001 р. їх може стати близько 3 млн. осіб. До цього призводить різке падіння життєвого рівня населення, наявність багатьох чинників, таких як погіршення довкілля, зокрема внаслідок Чорнобильської катастрофи, зростання травматизму на виробництві і в побуті, загальне погіршення здоров’я населення, зростання злочинності тощо, які впливають на збільшення кількості інвалідів. Таким чином, проблема інвалідів в Україні ще тривалий час залишатиметься однією з найскладніших для розв’язання.

В Україні загострюється проблема працевлаштування людей з фізичними вадами, проте закон гарантує працевлаштування інвалідів. За офіційними даними, на 1 січня 1992 р. працював кожний п’ятий інвалід (304 тис. осіб із 1,6 млн. інвалідів), на 1 січня 2000 р. – лише кожен одинадцятий інвалід (228 тис. осіб з 2,5 млн. інвалідів). До того ж важко сказати, скільки інвалідів із 228 тис. насправді мають роботу, зважаючи на те, що не працюють підприємства громадських організацій інвалідів – УТОГу і УТОСу, не маючи можливості придбати матеріали і комплектуючі, сплатити за електроенергію й опалення, реалізувати готову продукцію.

Однією з причин такого становища з працевлаштуванням інвалідів є виконання підприємствами лише на 30% завдань по створенню робочих місць для інвалідів.

Уповноважений приділяє значну увагу забезпеченню трудових прав інвалідів. Так, було відкрито провадження за зверненням інваліда I групи по зору В.Віннік з м. Харкова у зв’язку з порушенням її трудових прав. Після втручання Уповноваженого права громадянки було поновлено.

У Верховній Раді на розгляді знаходиться декілька законопроектів про внесення змін до ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, які передбачають докорінну зміну суті цієї статті: при встановленні норм працевлаштування інвалідів виходити тільки з чисельності робітників підприємств та організацій, зайнятих на тих роботах з такими умовами, які є сприятливими для працевлаштування інвалідів. Прийняття цих законопроектів призведе до різкого скорочення відрахувань коштів до Фонду соціального захисту інвалідів України, організованого спеціально для створення нових робочих місць для цієї категорії населення. Ці кошти насамперед перераховуватимуть лише підприємства, на яких практично немає виробничого травматизму і від турботи про інвалідів будуть звільнені підприємства, які здебільшого і винні в зростанні кількості інвалідів у країні. Тому, на думку Уповноваженого, потрібно дуже обережно підходити до удосконалення чинного законодавства стосовно людей з фізичними вадами, щоб не погіршити забезпечення їх прав.

У своїх зверненнях до Уповноваженого інваліди висловлюють серйозне занепокоєння тим, що під загрозою знищення опинилася вся система соціального захисту інвалідів. Не виконуються вимоги законодавства щодо медичного, транспортного, торгівельного обслуговування, забезпечення телефоном тощо. Як справедливо зауважив на парламентських слуханнях у квітні 1999 р. інвалід війни I групи, голова Хмельницького обласного відділення Української спілки інвалідів М.Науменко, більшістю наданих законами прав і гарантій, особливо життєво необхідних, ветерани, інваліди і громадяни похилого віку не можуть скористатися тому, що керівники міністерств і відомств, підприємств і організацій, а також місцеві органи влади і органи місцевого самоврядування з об’єктивних чи суб’єктивних причин, навмисне чи через незнання законів не виконують положень цих законів.

У своїх листах до Уповноваженого інваліди скаржаться, що ліки вже давно практично стали їм не доступні: безоплатних та за пільговими цінами в аптеках їх майже немає, а сплачувати за них повну вартість, одержуючи мізерну заробітну плату чи пенсію, інвалід не в змозі. Нерідко не вистачає інсуліну, без якого хворий на цукровий діабет і інвалід просто не може жити. У Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Львівській областях взагалі відсутні торгівельні заклади для обслуговування інших категорій інвалідів, крім інвалідів війни. В Хмельницькій області, наприклад, прокуратурою скасовано 52 рішення медичних закладів, якими порушувалися права інвалідів.

Практично у кожній області набули поширеного характеру порушення щодо пільгового проїзду ветеранів і інвалідів.

Забезпечення інвалідів спецавтомобілями. За останні роки органи соціального захисту населення автомобілів для інвалідів практично не одержують. Водночас у черзі на забезпечення автомобілями стоїть 172 тис. інвалідів, проте кошти на ці цілі і у 1998 р., і у 1999 р., як і у попередні роки, у бюджеті не було передбачено.

Продовжує зростати заборгованість із виплати інвалідам грошових компенсацій за придбаний бензин, транспортне обслуговування, невикористані санаторно-курортні путівки. Внаслідок незадовільного фінансування в повному обсязі не забезпечуються права інвалідів на санаторно-курортне лікування та забезпечення спецавтотранспортом. З 284 тис. громадян, що стоять на обліку, в 1998 р. оздоровлено лише 38 тис. осіб (13,4%).

Окрім того, Законом України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” “призупинено” пільги для інвалідів, які встановлено законодавством України, у тому числі щодо забезпечення спецавтомобілями. Інваліди з обуренням сприйняли це положення закону.

Вкрай незадовільне бюджетне фінансування Фонду соціального захисту інвалідів України призвело до катастрофічного зростання заборгованості, яка становить нині 91 млн. грн. У кризовому стані – протезна промисловість, підприємства УТОСу, УТОГу, громадські організації інвалідів. Тому очікувати поліпшення становища інвалідів найближчим часом не доводиться.

В той же час навіть ті порівняно невеликі кошти, що виділяються для потреб інвалідів, часто використовуються не за призначенням. Так, за даними Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів всупереч чинному законодавству із 50 млн. грн. Фонду соціального захисту інвалідів України 14 млн. грн. (28%) використано не за призначенням. Зокрема, за розпорядженням голови Кіровської районної ради і Новгородківської райдержадміністрації Кіровоградської області за рахунок цих коштів придбано аудіотехніку, радіотелефони, факсимільний зв’язок, паливно-мастильні матеріали, автомобіль на суму понад 65 тис. грн. Подібні порушення виявлено у Львівській, Хмельницькій, Чернівецькій та інших областях.

Уповноважений вважає, що сьогодні потрібно більш принципово і гостро ставити проблеми поліпшення становища інвалідів у країні, а також зробити надбанням загальної уваги досвід тих інвалідів, які в складний час показують приклади мужності, злету людського духу, таланту. Адже з-поміж інвалідів є чимало видатних спортсменів, чемпіонів світу і Європи, призерів Параолімпійських ігор, художників, талановитих вчених, самовідданих організаторів благородної справи реабілітації інвалідів, активних підприємців, політичних і державних діячів, але їхні імена мало відомі в Україні.

Особливу стурбованість Уповноваженого з прав людини викликає питання ставлення держави до дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства. Так, в Україні на 1 січня 2000 р. нараховувалося 151 тис. дітей-інвалідів віком до 16 років та 298 тис. інвалідів з дитинства, яким вже виповнилося 16 років.

На допомогу по догляду за дитиною-інвалідом до 16 років держава виплачує 25 грн. 90 коп. за умови, що батьки такої дитини є непрацездатними. Інвалідам з дитинства (після досягнення 16 років) допомога по догляду надається у розмірі 8 грн. 31 коп. і теж за відповідних умов. Їх соціальна пенсія разом з цільовою грошовою допомогою – в середньому 41 грн., що у 15 разів менше обсягів фінансування перебування дитини в інтернатному закладі (від 400 до 700 грн. на місяць).

В Уповноваженого з прав людини викликає велике занепокоєння байдуже, бюрократичне ставлення чиновництва, навіть медичних закладів, до допомоги дітям-інвалідам. Про це свідчать непоодинокі звернення громадян до Уповноваженого, в яких порушуються подібні питання. Так, гр. Л.Величко з Сумщини звернулась з проханням допомогти у лікуванні дитини-інваліда (хворіє на епілепсію). Уповноважений звернулася до Міністерства охорони здоров’я з проханням допомогти. У відповіді заступника міністра охорони здоров’я повідомлялось, що ця дитина-інвалід перебувала на лікуванні в листопаді 1999 р. у клінічній лікарні №1 м.Києва, де на її утримання і лікування витрачено 1225 грн. Щоправда, як зазначається у листі, батьки теж витрачали кошти на придбання медикаментів та проведення деяких обстежень. Проте, оскільки дитина-інвалід перебуває під наглядом відомчого лікувально-профілактичного закладу (Південно-Західної залізниці), то міністерство лист цієї заявниці і прохання Уповноваженого переслало медичній службі відомства. Останнє повідомило, що “в міру надходження фінансування дитина Л.Величко буде забезпечена пільговими медикаментами”. Коло замкнулось – допомога дитині-інваліду, можливо, колись буде. А поки що чекай і страждай.

Уповноважений вважає, що попри усі соціально-економічні труднощі в державі увага до дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства має бути особливою і їх забезпечення (матеріальне, лікування, освіта, працевлаштування, надання засобів компенсації інвалідності та ін.) не повинно обмежуватись такими мізерними сумами допомоги та пенсій. Адже скрутне матеріальне становище змушує багатьох батьків проти своєї волі влаштовувати своїх дітей-інвалідів у спеціальні інтернатні заклади, що порушує цілісність сімей, негативно впливає не тільки на морально-психічний стан дитини-інваліда, а й на батьків.

На думку Уповноваженого з прав людини, останнім часом загострилися проблеми дотримання прав людей з фізичними вадами у місцях позбавлення волі. Інваліди, що утримуються в закладах пенітенціарної системи України, перебувають у дуже скрутному становищі. Тому Уповноважений з прав людини намагається допомагати їм у забезпеченні їх людських прав. Так, до Уповноваженого під час відвідання виправно-трудової колонії №91 у Чернігівській області звернувся засуджений Н., інвалід ІІ групи, який там відбував покарання. У нього зламався протез ноги, у зв’язку з чим він не міг повноцінно пересуватися. На прохання Уповноваженого працівниками медустанови “Укрпротез” (м. Київ) було відремонтовано протез інваліда і безпосередньо йому повернуто.

Надзвичайною є проблема інвалідизації осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі. Вона не пов’язана з порушенням техніки безпеки на виробництві, оскільки більшість ув’язнених є практично не зайнятими. Передусім це пов’язано з такими хворобами, як туберкульоз, СНІД та інші. Зараження відбувається безпосередньо в зоні утримання позбавлених волі. Відповідальності за це ніхто не несе. Оскільки засоби лікування таких хворих вкрай обмежені, то, виходячи на волю не вилікуваними, вони стають загрозою для значної частини населення – бути зараженим (докладніше про це йшлося у розділі ІV Доповіді).

Все це підтверджує висновок про те, що стан забезпечення прав інвалідів у місцях позбавлення волі – надто незадовільний.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини глибоко стурбована незадовільним станом дотримання прав інвалідів і вважає, що органи державної влади і місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, всі посадові і службові особи мають бути особливо пильними і уважними до зазначеної категорії громадян, мусять вважати своїм святим обов’язком розв’язувати їх проблеми без тяганини та неформально. В суспільстві необхідно формувати відповідне доброзичливо-співчутливе ставлення до цих людей, полегшити долю тих, хто скривджений, сприяти розкриттю і реалізації їх людського потенціалу. Важливу роль у цій справі можуть відіграти і засоби масової інформації.

На початок сторінки ^^