Головне меню  >>

VI. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА

 6. Право на достатнiй життєвий рiвень, соцiальний захист та свободу вiд бiдностi

Достатній рівень життя, що забезпечує свободу від бідності, є невід’ємним правом людини. На універсальному рівні це право знайшло відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенції про права дитини та інших міжнародних документах.

В ст.48 Конституції України передбачено, що кожен громадянин України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення Основного Закону відтворює вимоги ст.25 Загальної декларації прав людини щодо забезпечення високої якості життя на засадах соціальної справедливості, досягнення гідного життєвого рівня. На жаль, це право в нашій державі сьогодні масово порушується. До Уповноваженого з прав людини надходять тисячі звернень громадян щодо низького життєвого рівня та бідності. Це й мізерні заробітна плата та пенсії, злиденна допомога на дітей, а також постійні затримки з їх виплатою. Багато хто з цих людей доведений до відчаю. Ось характерне звернення гр. В.Погорєлова з м. Харкова (цитується мовою оригіналу):

“Мое письмо к Вам – это не жалоба, это крик души, это отчаяние, безысходность, обида, тупик в 50 лет жизни. И не только я, и не только моя семья в нашей стране в таком тупике. Вы и сами это знаете и видите. Много пожилых людей копаются в мусорных контейнерах, на свалках, многие идут на воровство и убийство, насилие ради куска хлеба, ради нашей “стабильной” гривни, ради того, чтобы хоть как-то выжить в этих условиях.

Скажите мне честно и откровенно, уважаемая Нина Ивановна, как быть людям, которые всю жизнь честно и добросовестно трудились, а теперь оказались в подобной ситуации? Куда идти мне в 50 лет, что делать 23-летнему сыну, которому из-за отсутствия денег не можем удалить грыжу, что нажил он, работая грузчиком на рынке за 7 грн. в день? Как помочь дочери, ребенку которой 1 год и 8 мес., а она стоит за лотком на рынке, получая 3–5 грн. в день?” Коментарі тут зайві.

Уповноважений з прав людини вважає, що бідність є брутальним порушенням прав людини, через яке унеможливлюється і конституційне право кожного громадянина України на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї.

Вимоги ст.46 Конституції України стосовно того, що “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”, не виконуються.

При цьому слід наголосити, що прожитковий мінімум є вартісною величиною, достатньою лише для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я. Це набір продуктів харчування, а також мінімальний набір непродовольчих товарів та мінімальний набір послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб. Законом України “Про прожитковий мінімум”, який прийнято 15 липня 1999 р., передбачено, що прожитковий мінімум визначається у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

На думку Уповноваженого з прав людини, цим законом закладено нормативно-правові основи реального механізму утвердження і захисту конституційного права кожного громадянина України на гідні умови життя та свободу від бідності. Проте протягом тривалого часу розмір прожиткового мінімуму так і не було затверджено Верховною Радою. Тому продовжується порушення права громадян України на достатній життєвий рівень, проголошене Основним Законом України. Лише наприкінці 1999 р. Кабінетом Міністрів України розпочалося формування переліку мінімальних наборів продуктів, товарів та послуг, необхідних для нормального життя людини. Їх грошовий вираз і має скласти основу прожиткового мінімуму. За розрахунками, цей прожитковий мінімум нині сягає понад 270 грн. на місяць.

Прожитковий мінімум має застосовуватися не тільки як орієнтир рівня життя населення. Держава зобов’язана забезпечити умови досягнення рівнів прожиткового мінімуму для відповідних груп населення і передусім для найменш незахищених з них.

Таким чином, реальний стан доходів громадян України змушує Уповноваженого з прав людини ще раз наголосити, що бідність є порушенням прав людини, а також сама стала причиною порушень інших прав людини в Україні. Свобода від бідності є невід’ємною частиною прав людини. На цьому особливо наголошують у своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни України. Ось витяг з листа гр. Є.Грисюк, мешканки с.Кривлина Ковельського району Волинської області: “Благаю, зверніть увагу на мої умови життя. Живу я одна з дітками (двох, п’яти і шести років) в обгорілій дідовій хатині. В хаті в зимові холоди неможливо жити, підлога в дірках, у стінах теж дірки. Колишній мій чоловік не платив аліментів, потім помер, залишивши несплачений борг 530 грн. Впродовж 6 місяців не отримую пенсії по втраті годувальника, 4 місяці – гроші на дітей. Протягом 1999 р. моїй сім’ї відмовили в наданні адресної допомоги”.

1998 р. було проголошено ООН міжнародним роком боротьби з бідністю. Кабінет Міністрів України зобов’язався тоді розробити відповідну програму цієї проблеми. Проте, на жаль, цей намір так і залишився у задумах.

Для сучасної України таке ганебне явище, як бідність вперше офіційно було визнано у Програмі діяльності нинішнього Кабінету Міністрів “Реформи заради добробуту”, схваленої Верховною Радою України. Нею передбачається досягти зниження рівня бідності та збільшення багатства нації шляхом зростання реальних доходів громадян; зниження рівня безробіття; забезпечення дієвого соціального захисту. Урядом визначено головні критерії досягнення цієї мети. Це насамперед зростання реальної заробітної плати та пенсій; зменшення кількості громадян, які отримують дохід, нижчий за прожитковий мінімум, збільшення прошарку середнього класу.

Уповноваженим з прав людини підтримуються наміри уряду щодо боротьби з бідністю. Водночас, на думку Уповноваженого, в сучасних умовах подолання бідності необхідно вирішувати шляхом гарантування кожному громадянину умов для забезпечення йому засобів існування. Якщо самостійно громадянин цього зробити не може, держава має гарантувати йому соціальні виплати, не нижчі за прожитковий мінімум.

Уповноважений вважає за необхідне зазначити, що злидні здатні провокувати та підживлювати насильство, поглиблювати обмеження соціальних, економічних і політичних прав. Забезпеченню прав цих людей сприяло б прискорення розробки і ефективного здійснення програми боротьби з бідністю. Вона має передбачати введення мінімальних заробітних плат, пенсій, а також призначення субсидій, стипендій, доплат на дітей на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум.

Дотримання права на соціальний захист – важлива складова загальної системи захисту населення, є невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Згідно з Конституцією України суспільні відносини у цій сфері залежать від реалізації права громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати ними працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених ст.46 Конституції України.

Уповноважений з прав людини з болем констатує, що дотримання чинного законодавства у сфері захисту соціальних прав громадян залишається гострою проблемою сьогодення. Лише для створення механізму впровадження в життя Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” необхідно розробити 69 нормативно-правових актів, внести зміни та доповнення до 11 законів України. На сьогодні прийнято лише 11 таких актів, а зміни внесено до двох законів. Практичне виконання закону фактично неможливе, оскільки видатки, яких вимагає зазначений закон, у бюджеті передбачаються лише у половинному обсязі. Внаслідок цього заборгованість із соціальних виплат інвалідам, установам і закладам, що їх обслуговують, непомірно зросла і становить близько 85 млн. грн. Проте посадові особи, відповідальні за виконання державної політики в цій сфері, ніякої відповідальності не несуть.

В Україні проживає близько 15 млн. пенсіонерів, серед яких – понад 12 млн. ветеранів війни і праці. Крім того, в державі є 2,5 млн. інвалідів, 3,5 млн. потерпілих від аварії на ЧАЕС, 2 млн. одиноких громадян похилого віку, близько 600 тис. жертв війни і репресій. Загальний обсяг видатків на соціальні виплати у Державному бюджеті України на 1998 р. було встановлено в сумі 9 млрд. 537 млн. грн., або 39% його видаткової частини, а в 1999 р. на ці цілі заплановано 9 млрд. 691,6 млн. грн., або 38% від потреби.

Першочергове фінансування видатків на соціальні виплати населенню певною мірою гарантувалося відповідними статтями законів України про Державний бюджет України на 1998 і 1999 рр., якими затверджувався перелік захищених статей видатків Державного бюджету України. До них віднесено насамперед оплату праці працівників бюджетних установ; придбання медикаментів та перев’язувальних матеріалів; забезпечення продуктами харчування; трансферти населенню, пов’язані з соціальним захистом та соціальним забезпеченням (пенсії, допомоги, стипендії, повернення заощаджень громадян) тощо.

Фінансування витрат по захищених статтях Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а також видатків на фінансування соціальних потреб інвалідів, на погашення заборгованості з регресних позовів та одноразової допомоги у зв’язку з втратою професійної працездатності шахтарям, гірникам підприємств підземного видобутку вугілля та залізної руди проводяться згідно з законом у першочерговому порядку та пропорційно по розпорядниках коштів відповідних бюджетів.

Проте передбачених заходів для забезпечення права громадян на соціальній захист виявилося недостатньо. Протягом 1998 р. на соціальні виплати перераховано 6 млрд. 674 млн. грн., або на 2 млрд. 863 млн. грн. менше обсягів, затверджених у Державному бюджеті. Найбільші суми недофінансування припадають на виплати громадянам, які потерпіли від наслідків аварії на ЧАЕС, що становить 918 млн. грн., пенсії військовослужбовцям рядового складу – 284 млн. грн., а стипендії взагалі профінансовано лише на 78,3%. Не поліпшився стан фінансування соціальних виплат і у 1999 р.

Тільки сума несплаченої допомоги за рахунок соціального страхування за станом на 10 січня 2000 р. склала 221 105 тис. грн., у т.ч. у Донецькій області – 52 424 тис. грн., у Луганській – 30 118 тис. грн., у Дніпропетровській – 19 015 тис. грн., у Харківській – 14 761 тис. грн. А всього сума заборгованості потерпілим на виробництві дорівнює понад 600 млн. грн. (табл. 6.11).

Таблиця 6.11. Заборгованість із виплати відшкодування шкоди потерпілим за станом на 10 січня 2000 р.

Уповноважений вважає, що реалізація права громадян на соціальний захист в умовах економічної кризи вимагає від органів державної влади, підприємств, установ та організацій пошуку нових неординарних форм співпраці з населенням, реальної допомоги людям задля унеможливлення їх подальшого пригнічення та зубожіння.

До Уповноваженого з прав людини надходить чимало звернень громадян щодо порушення їх прав на соціальний захист, зокрема, затримки з виплатою регресних, субсидій, допомог у зв’язку з втратою годувальника. На їх підставі в 1998 р. Уповноваженим було відкрито 223 провадження про порушення прав і свобод людини, або 26,8% загальної кількості проваджень, у 1999 р. – 473 провадження, або 30%.

Так, з колективною скаргою звернулися гр. К.Кольбух та інші, жителі м. Сокаль Львівської області, щодо затримки з виплатою регресних сум підприємством ВАТ “Сокальський завод хімічного волокна”. Уповноважений відкрила провадження у справі порушення прав людини на соціальну допомогу і звернулася з поданням до прокурора Львівської області щодо розгляду матеріалів та вжиття необхідних заходів. Виявилось, що ВАТ “Сокальський завод хімічного волокна” дійсно має заборгованість із регресних виплат, проте рішенням Арбітражного суду Львівської області його визнано банкрутом. Завдяки втручанню Уповноваженого частина заборгованості була погашена відразу, а погашення залишку віднесено до завершення роботи ліквідаційної комісії та реалізації майна підприємства.

Не завжди позитивно вирішуються справи про порушення соціальних прав громадян. Про це свідчить відповідь Міністерства юстиції України Уповноваженому стосовно звернення гр. В.Осовського на невиконання рішення суду щодо стягнення коштів з шахти “Південнодонбасівська №1”. “Встановлено, що виконавчі листи про стягнення з шахти “Південнодонбасівська №1” на користь В.Осовського одноразової допомоги на суму 39 978 грн. 04 коп., збитків, заподіяних здоров’ю, на суму 3408 грн. 10 коп. та по 691 грн. 78 коп. щомісяця до 01.01.99 р. надійшли на виконання 03.11.98 р. За період з 04.11.98 р. по 01.05.99 р. В.Осовському було сплачено в рахунок погашення одноразової допомоги 1727 грн. та збитків, заподіяних здоров’ю, – 3408 грн. 10 коп. Ухвалою Арбітражного суду Донецької області від 27.08.98 р. було відкрито провадження у справі банкрутства шахти “Південнодонбасівська №1”. Державним виконавцем 03.07.99 р. внесено постанову про зупинення виконавчих дій на підставі Закону України “Про виконавче провадження”. Проте і після цього кошти В.Осовському не надходять.

Держава є власником цього підприємства і вона має відповідати за невміле розпорядження своєю власністю. Попри формальний процес банкрутства у громадянина залишилося фактичне право на отримання належних йому виплат у рахунок одноразової допомоги та збитків, заподіяних здоров’ю.

Уповноважений з прав людини не може погодитися з таким станом речей і вважає за необхідне на законодавчому рівні закріпити порядок, згідно з яким постраждала людина повинна отримувати кошти незалежно від стану фінансово-економічної діяльності підприємств. Механізм державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання було б доцільно поширити і на громадян, які отримали травми чи захворіли до прийняття відповідного закону.

Про актуальність цієї проблеми свідчить і звернення щодо невиплати шахтоуправлінням ім.Леніна ДХК “Макіїввугілля” одноразової допомоги у зв’язку з ушкодженням здоров’я, з яким звернулися до Уповноваженого інваліди праці М.Гуренков та інші з м.Макіївки Донецької області. Загалом у цій області заборгованість щодо виплат із відшкодування потерпілим на виробництві у першому півріччі 1999 р. складала 137 млн. грн.

Характерною є колективна заява, з якою звернулися до Уповноваженого гр. О.Голубінець та інші (83 підписи) колишні робітники, що стали інвалідами на заводі ім. С.Кірова ВАТ “Південдизельмаш” м.Токмака Запорізької області, щодо 15-місячної затримки з виплати цій першочерговій категорії громадян соціальної допомоги, відшкодування по інвалідності, відсутності індексації сплачуваних грошових сум. Їх звернення до міського голови м. Токмака, до Запорізької облради та облдержадміністрації не поліпшили ситуації, а на свої листи заявники взагалі не отримали відповіді. Розглянувши матеріали звернення, Уповноважений відкрила провадження у справі про порушення прав людини на соціальний захист і соціальну допомогу, в результаті чого було направлено подання до прокуратури Запорізької області щодо невиплати допомоги інвалідам і вжиття необхідних заходів щодо припинення порушень прав людини. У відповіді прокуратури зазначалось, що вжито заходів щодо погашення заборгованості цій категорії громадян за період 1998–1999 рр. Крім того, прокуратурою області порушено кримінальну справу за ст.133, ч.2 ст.165 КК України за фактом грубого порушення вимог законодавства про працю та зловживання посадовим становищем службовими особами ВАТ “Південдизельмаш”.

Найболючішою проблемою залишається питання соціального захисту людини при втраті годувальника. На жаль, у повсякденному житті є прояви байдужості адміністрації підприємств або органів державної влади та органів місцевого самоврядування у ставленні до громадян, над якими висить важкий психологічний тягар – залишитися без близької людини і без засобів для існування.

Уповноважений з прав людини змушена констатувати, що заборгованість з одноразових допомог потерпілим та сім’ям загиблих шахтарів стрімко зростає і вже перевищує 470 млн. грн. Під час комплексного вивчення стану дотримання прав людини на Луганщині до Уповноваженого особисто звернулися десятки дружин загиблих гірників з приводу зволікання з виплатою належних їм коштів. Більше року розраховувались із вдовою померлого С.Шундрика; не змогла отримати одноразової допомоги вдова померлого внаслідок виробничої травми А.Небоженка; 20 місяців не виплачувались кошти на утримання дітей сім’ї загиблого А.Кільчинського (усі – ДХК “Краснодонвугілля”). Заборговано 63,2 тис. грн. п’яти сім’ям загиблих у ДХК “Донбасантрацит”. Тільки після втручання Уповноваженого з прав людини їм було виплачено більшу частину заборгованості. Таке ставлення до родин загиблих на виробництві, на жаль, є типовим для багатьох шахт України.

Заявниця Н.Гуз, жителька м. Чернігова, звернулася до Уповноваженого зі скаргою про порушення права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди її сім’ї у зв’язку з втратою годувальника під час виконання трудових обов’язків. Намагання заявниці знайти порозуміння з зазначеного питання з керівництвом підприємства або органами місцевої державної влади позитивного результату не дало. Після вивчення наданих відповідних матеріалів Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини на соціальний захист та соціальну допомогу і направлено подання до Чернігівської обласної державної адміністрації з проханням терміново припинити порушення прав людини та надати соціальну допомогу. Територіальне управління Комітету наглядохоронпраці Мінпраці України по Чернігівській області дало відповідь про сплату допомоги адміністрацією ВАТ Чернігівського заводу “Силікат” заявниці у зв’язку з втратою годувальника. Заяву про відшкодування моральної шкоди адміністрація задовольнила, а термін виплати відшкодування згідно з чинним законодавством взято на контроль.

На думку Уповноваженого з прав людини, вирішенню проблеми щодо соціальних виплат, зокрема одноразових допомог у зв’язку з травмами та загибеллю на виробництві, виплати регресних сум сприятиме реалізація Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. У ньому визначено економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.

Як показують звернення до Уповноваженого з прав людини, мають місце порушення вимог Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Лише після звернення пенсіонера Й.Буравир з Теребовлянського району Тернопільської області до Уповноваженого та його втручання, за повідомленням Управління соціального забезпечення Тернопільської обласної державної адміністрації від 15 жовтня 1999 р., заявникові надано статус учасника війни та встановлено надбавку до пенсії.

Гр. Г.Божик, житель м.Шахтарська Донецької області, учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран праці, звернувся до Уповноваженого зі скаргою на міську комісію з розгляду питань щодо встановлення статусу учасника війни при Шахтарському міському управлінні соцзахисту населення у зв’язку з позбавленням його такого статусу. Неодноразові звернення заявника до органів державної влади та органів соціального захисту населення не вирішувались, всюди він стикався з відмовою та байдужістю. Уповноважений відкрила провадження у справі про порушення прав людини на соціальний захист та звернулася з поданням до Донецької обласної державної адміністрації. Головним управлінням соціального захисту населення обласної державної адміністрації було перевірено документи пенсійної справи заявника та передано їх на розгляд до обласної комісії по встановленню статусу учасника війни. Комісія визнала необґрунтованим рішення про відмову Шахтарської міської комісії у встановленні статусу учасника війни. Згідно з Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” заявникові було поновлено надбавку до пенсії з дати припинення її виплати. Секретаріат Уповноваженого отримав від заявника копію його звернення до газети “Голос України” з проханням надрукувати подяку Уповноваженому за надану допомогу.

З подібним зверненням до Уповноваженого звернулася і гр. І.Соколінська, мешканка м.Донецька. За повідомленням Головного управління соціального захисту населення Донецької області 27 липня 1999 р., їй також надано статус учасника війни.

Чимало нарікань громадян викликає незадовільне виконання інших соціальних програм, зокрема житлових субсидій, особливо на селі. В деяких районах окремі сім’ї третій рік не можуть реалізувати отримані субсидії на паливо. Так, у 1998 р. з 690 тис. сімей лише 324 тис., або 47%, отримали паливо за рахунок субсидій.

Аналіз стану соціального захисту дає Уповноваженому підстави вважати, що: недотримання соціальних прав громадян вимагає внесення змін до відповідних актів чинного законодавства з метою посилення відповідальності посадових осіб за брутальне порушення прав громадян на соціальні виплати.

Соціальний захист громадян похилого віку. В грудні 1991 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Принципи ООН щодо людей похилого віку, основними з яких є незалежність і участь цієї категорії у житті суспільства. За рішенням 47-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН 1999 р. було проголошено Міжнародним роком літніх людей. Він проходив під гаслом “Суспільство для всіх поколінь”, спрямованим проти дискримінації людей за віком.

Старіння населення в Україні має дещо деформований характер, що пов’язано з падінням народжуваності і має негативний вплив на майбутнє суспільства. Так, на початок 1989 р. населення віком 60 і більше років становило 16%, на початок 2000 р. – 20,5, проте діти до 15 років – відповідно 21,6 і 17,8%.

Постаріння населення призводить до зростання економічного навантаження на працездатних, особливо у сільській місцевості. На кожну тисячу населення працездатного віку в Україні на початок 2000 р. припадало 749 непрацездатних осіб, у тому числі в міських поселеннях – 652, у сільській місцевості – 994. Тобто в селах на кожного працездатного припадає практично один непрацездатний; при цьому серед непрацездатних кількість дітей продовжує зменшуватись, а кількість осіб літнього віку – збільшуватись (табл. 6.12).

Таблиця 6.12. Співвідношення кількості населення працездатного віку до населення непрацездатного віку в Україні на початок 1989 і 2000 рр. (на 1000 осіб)

Основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, спрямовані на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них, забезпечення їх активного довголіття визначено у Законі України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”. Згідно з цим законом ветеранам праці та громадянам похилого віку гарантуються рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя.

Законодавством України встановлюється необхідний рівень гарантій прав громадян похилого віку в усіх сферах життя суспільства. Ці громадяни можуть користуватися всіма соціально-економічними і особистими правами і свободами, закріпленими Конституцією, іншими законодавчими актами України.

Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров’я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється, а посадові особи, які порушують ці гарантії, повинні притягуватися до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Держава вживає певних заходів для забезпечення прав цієї категорії населення. У 1998 р. майже 3 млн. малозабезпечених громадян похилого віку отримали допомогу продуктами харчування, ліками, одягом, взуттям, паливом тощо. В 1999 р. таку допомогу отримали вже 3,26 млн. осіб на суму 130 млн. грн.

На думку Уповноваженого з прав людини, особливої уваги та постійного соціального обслуговування і допомоги потребують одинокі та громадяни похилого віку, яких сьогодні в Україні є понад 770 тис. Для їх обслуговування діє понад 700 територіальних соціальних центрів пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Шістдесят одне самостійне відділення соціальної допомоги обслуговує 570 тис. громадян похилого віку та інвалідів. Протягом 1999 р. додатково створено 69 територіальних центрів і взято на обслуговування ще 8 тис. одиноких пенсіонерів. При більшості таких центрів відкрито приміщення для збереження продуктів харчування, одягу, працюють перукарні, майстерні по ремонту одягу і взуття, бригади по ремонту будинків, обробітку присадибних ділянок, заготівлі палива тощо. Діє 79 благодійних їдалень та 150 магазинів за зниженими цінами. 38 тис. соціальних працівників надають близько 40 різних видів послуг цій категорії громадян.

На початок 2000 р. функціонувало 276 будинків-інтернатів на 53,2 тис. місць, у яких на державному утриманні перебувають 47,6 тис. одиноких непрацездатних громадян. Цими громадянами опікується понад 600 лікарів, 2 тис. середнього медичного та 13 тис. молодшого обслуговуючого персоналу.

Водночас Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до того, що в Україні, на жаль, не вдалося створити умов життя громадянам похилого віку, які гарантуються Основним Законом держави. В численних зверненнях і скаргах до Уповноваженого з прав людини літні люди дуже гостро ставлять питання дотримання їх конституційних прав на достатній життєвий рівень, а також засвідчують, що владні структури не ставляться з належною відповідальністю до вирішення проблем малозахищених верств населення. Так, у 1998 р. потреби на утримання соціальних стаціонарних установ було профінансовано лише на дві третини. У найскрутнішому становищі опинилися будинки-інтернати Київської області, на утримання яких фінансування становило 30% від потреби. В той же час виконання дохідної частини місцевого бюджету Київської області становило 106%. Адже була реальна можливість для більш відчутної допомоги літнім людям! Аналогічний стан з фінансуванням будинків-інтернатів у Кіровоградській області (40% від потреби). В цілому в Україні на кінець 1999 р. за місцем проживання не мали обслуговування 50 тис. одиноких громадян похилого віку та інвалідів.

Уповноважений з прав людини вважає, що проблемі постаріння населення в державі не приділяється належної уваги. Практично ігнорується важлива соціальна функція літніх і старих людей як носіїв набутого досвіду і стабілізуючого чинника в житті суспільства. Наголос переважно робиться на необхідності пошуку засобів уповільнення старіння, а величезний життєвий досвід літніх людей не береться до уваги. Негативна інтерпретація старіння населення не орієнтує на пошуки перспективних шляхів подолання соціально-економічних труднощів, що виникають у зв’язку з цим процесом.

Стан дотримання права на пенсійне забезпечення. Конституцією України, законами України “Про пенсійне забезпечення”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України”, іншими нормативними актами гарантується соціальна захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду її розмірів. Громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років та в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами. Пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі двосторонніх договорів з іншими державами.

Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України” визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України – військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Управління державної охорони, Служби безпеки України, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, осіб начальницького складу податкової міліції, осіб начальницького і рядового складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей.

Як зазначалося, внаслідок процесу старіння населення в Україні за останні роки зросла кількість осіб пенсійного віку. З економічної точки зору пенсіонери не є утриманцями суспільства, оскільки кожне їх покоління залишає після себе більше, ніж воно спожило протягом трудового періоду. Проте нині склалася надзвичайно важка ситуація з їх пенсійним забезпеченням. Це сталося тому, що переважна частина державного “пенсійного капіталу” і особисті заощадження громадян похилого віку втрачені внаслідок невдалого реформування народного господарства у перехідний період. Середній розмір пенсії є нижчим від мінімальних потреб. А вимоги ст.48 Конституції України щодо достатнього життєвого рівня не наповнюються реальним змістом.

Згідно з Законом України “Про підвищення мінімального розміру пенсії” з 1 вересня 1999 р. встановлено мінімальний розмір пенсії на місяць за віком 24,9 грн. замість 16,62 грн. Це поширюється лише на трудові пенсії, що призначаються відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Проте вкрай незадовільно виплачуються навіть такі мізерні пенсії. Заборгованість з виплати пенсій зросла із 1280,3 млн. грн. на 1 січня 1998 р. до 1973,8 млн. грн. на 1 січня 1999 р. Попри те що у 1999 р. стан з виплатами пенсій дещо поліпшився, сума боргу пенсіонерам, які перебувають на обліку в системі соціального захисту, а також в системі міністерств внутрішніх справ, оборони, Служби безпеки України, залишається значною, і за станом на 1 лютого 2000 р. дорівнювала 1 501 514,7 тис. грн. У трьох областях заборгованість з виплати пенсій навіть зросла: у Дніпропетровській та Запорізькій – в 1,8 раза, у Донецькій – втричі.

На підставі звернень громадян похилого віку Уповноваженим було відкрито у 1998 р. 32 провадження про порушення прав людини та у 1999 р. – 58. Так, до Уповноваженого з прав людини звернулася із заявою гр. О.Антонюк, жителька с. Нова Прага Олександрійського району Кіровоградської області. Заявниця скаржилась на значні затримки у виплаті її мізерної пенсії. Вбачаючи у наведених фактах порушення прав людини та керуючись п.1 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини”, Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини на отримання пенсії. Було направлено відповідне подання Уповноваженого до Кіровоградської обласної державної адміністрації та до Управління соціального захисту населення. Як результат – заборгованість із виплати пенсії заявниці було повністю погашено, а відтак її порушене право – поновлено.

Гр. Ф.Боровик, жителька с.Довге Поле Дубнівського району Рівненської області, звернулася до Уповноваженого із заявою щодо затримки з виплатою пенсії та поліпшення житлових умов. Заявниця зазначила, що протягом року вона, учасниця Великої Вітчизняної війни, не може отримати пенсію. Звернення до районних органів влади та управління соціального захисту результату не дали. Уповноважений з прав людини відкрила провадження у справі про порушення прав людини на отримання пенсій та соціальний захист, звернулася з поданням до Дубнівської районної державної адміністрації щодо поновлення порушених прав заявниці. Адміністрацією району повідомлено Секретаріат Уповноваженого, що заборгованість із пенсії заявниці за весь період 1999 р. повністю погашена, а також як соціальну допомогу виділено торфобрикет за пільговою ціною.

Вивчення Уповноваженим ситуації на місцях, особисті зустрічі з пенсіонерами в окремих регіонах України виявили надзвичайно складний стан пенсійного забезпечення. Так, у Чернігівській області заборгованість з виплати пенсій фактично становила 8-місячний фонд пенсій в області. На Луганщині заборгованість з пенсій виплачувалась з затримкою до 9 місяців. Саме в цих регіонах заборгованість з пенсій найбільша з-поміж інших областей, проте ситуація істотно не поліпшується.

У ряді регіонів почали видавати без згоди на те громадян пенсії продуктами. Так, за зверненням гр. В.Гриндукова, пенсіонера з Автономної Республіки Крим, котрий скаржився на виплату громадянам Бахчисарайського та інших районів АРК пенсій натуроплатою, Уповноваженим було відкрито провадження. З цього приводу підготовлено і направлено подання до органів державної влади та місцевого самоврядування АРК. Як наслідок – заявникові виплачено пенсію грошима. Окрім того, на прохання Уповноваженого Генеральна прокуратура України доручила прокуратурі Автономної Республіки Крим провести перевірку незаконної практики виплати пенсій натуроплатою в цьому районі та вжити необхідних заходів.

В умовах економічної кризи в Україні все більше загострюється питання пенсійного забезпечення пенсіонерів. За колективною скаргою гр. І.Колесника та інших жителів м.Алушти Автономної Республіки Крим щодо несвоєчасної виплати пенсій пенсіонерам Міністерства оборони, адже заборгованість складала два роки, Уповноваженим було відкрите провадження у справі про порушення прав людини на своєчасне отримання пенсії та соціальну допомогу. Результатом заходів, вжитих спільно з Міністерством оборони України та Головним управлінням Державного казначейства України, стало повне погашення заборгованості за 1997–1998 рр. та стовідсоткове фінансування пенсій за січень – жовтень 1999 р.

За даними Уповноваженого, в Україні склалася негативна, не передбачена законодавством практика щодо термінів виплати пенсій залежно від місця проживання, що є порушенням вимог Конституції і законодавства України. З цього приводу до Уповноваженого надійшло чимало звернень пенсіонерів, а також міських голів, зокрема голови м. Брянки Луганської області В.Моргунова, в якому він пише (цитується мовою оригіналу): “В чем вина пенсионеров города Брянки, что правительство закрывает угольные предприятия и как следствие, уменьшаются поступления в Пенсионный фонд. Почему пенсионеры города Брянки получают пенсию только за август 1998 г., когда сегодня заканчивается апрель 1999 г.? В то же время ряд городов области имеют возможность выплачивать пенсии в срок. Пенсионеры города Брянки требуют поставить всех пенсионеров Украины в равные условия”. Таку ганебну практику, що запроваджена Пенсійним фондом України і якою поділені пенсіонери України на пенсіонерів столиці і регіонів, треба рішуче усунути.

Важливою проблемою постає питання пенсійного забезпечення тих категорій пенсіонерів, які мають право на достроковий вихід на пенсію та пенсію у підвищеному розмірі. На даний час призначення пенсій здійснюється відповідно до 12 законодавчих актів і, як наслідок, виникають значні розбіжності між загальними пенсіями та пенсіями для державних службовців, народних депутатів, їх помічників-консультантів, суддів, працівників прокуратури, засобів масової інформації, наукових працівників. Звичайно, необхідно провадити диференціацію пенсій порівняно із середнім заробітком працівника, його трудовим внеском. Проте потрібні виважені підходи у цій делікатній сфері, із дотриманням принципів соціальної справедливості. Нормотворчий процес у цьому напрямі потребує прискорення.

Уповноважений з прав людини вважає, що реформування системи пенсійного забезпечення має бути спрямоване на встановлення і реалізацію єдиного критерію визначення пенсій на підставі трудового стажу громадян та страхових внесків. Ці положення мають бути закладені у законопроекти “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про недержавні пенсійні фонди”, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді.

На думку Уповноваженого, при підготовці цих законодавчих актів необхідно також вирішити питання уніфікації всіх видів допомог незахищеним категоріям населення, визначення підстав їх надання та джерела фінансування, встановлення контролю за цільовим використанням коштів. Мають бути встановлені механізми доплат малозабезпеченим громадянам, якщо середньомісячний сукупний дохід на особу менший від прожиткового мінімуму сім’ї.

Важливим кроком у виконанні соціальних програм може стати формування соціального бюджету держави, у розробці якого необхідно використати рекомендації Міжнародної організації праці.

Уповноважений з прав людини вважає, що створення умов для активного довголіття, духовно насиченого життя має бути одним з пріоритетних напрямів діяльності всіх гілок влади і головним завданням їх стратегії в галузі збалансованого розвитку людини. Тому в умовах переходу до ринкової економіки захист прав громадян на гідний життєвий рівень повинен стати однією з найважливіших функцій держави.

На початок сторінки ^^