Головне меню  >>

VI. ЕКОНОМIЧНI ТА СОЦIАЛЬНО-КУЛЬТУРНI ПРАВА

1. Право на працю

Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в цілому та кожного його члена зокрема. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається за ст.43 Основного Закону України за кожною особистістю. Вільне обрання праці та вільне погодження на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись своїми здібностями до праці. Це положення є втіленням у національному законодавстві змісту ст.23 Загальної декларації прав людини.

Держава взяла на себе зобов’язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч.2 ст.43 Конституції України. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства, фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією. При цьому відповідно до ст.38 Конституції кожному громадянинові належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм трудової діяльності.

Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки ст.43 Конституції примусову працю в Україні заборонено. Тим самим реалізовано вимоги ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, якою гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для неї.

Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров’я. Створення державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці. Крім того його правовий статус має включати право на достовірну інформацію про небезпечні для здоров’я і життя виробничі фактори, профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на відмову від роботи у випадку загрози для здоров’я й життя, на незалежну експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці тощо.

Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується в основоположних законодавчих актах, зокрема таких як: Кодекс законів про працю України, закони України “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про колективні договори і угоди”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”. Крім цього дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє відображення у законах України “Про статус народного депутата України”, “Про статус суддів”, “Про державну службу”, “Про підприємництво” тощо.

Уповноважений з прав людини зазначає, що, за статистичними даними, впродовж 1995–1999 рр. чисельність трудових ресурсів в Україні майже не змінилась і залишилась на рівні 30 млн. Щодо зайнятості в окремих галузях економіки, то за останні роки спостерігається тенденція до зменшення чисельності зайнятого населення, зокрема у промисловості, будівництві, транспорті та зв’язку (табл. 6.1). Звернення громадян, інформація від центральних та місцевих органів виконавчої влади, моніторингові спостереження, повідомлення засобів масової інформації дають підстави Уповноваженому стверджувати, що право людини на працю реалізується не тільки не в повному обсязі, а й, на жаль, є чимало фактів його масового і брутального порушення.

Таблиця 6.1. Кількість осіб, зайнятих у всіх сферах економічної діяльності України, за галузями економіки

Так, у 1998 р. профспілками проведено 22 085 перевірок додержання законодавства про працю і виявлено майже 140 тис. порушень прав 1 320 707 працівників. До дисциплінарної відповідальності притягнуто 3,4 тис. посадових осіб, до адміністративної – 539. Проте лише 88 посадових осіб звільнено з роботи за ст.45 Кодексу законів про працю України. На вимогу профспілок було усунуто лише 29,1% порушень.

У 1999 р., за даними профспілкових органів, майже на 28 тис. перевірених підприємств виявлено 88 тис. порушень законодавства про працю, (95% від перевірених) переважна більшість із них є порушенням порядку оплати праці, укладання та виконання колективних договорів.

За даними Міністерства юстиції, впродовж 1999 р. до судів усіх рівнів надійшло 247,7 тис. позовів з питань трудових відносин (у 1998 р. – 247,5 тис.). Як і в попередні роки, по закінчених провадженням справах, позивачами в яких виступали працівники, спостерігається найвищий відсоток їх задоволення – 97,5%. Незадовільний стан дотримання прав громадян на працю примушує Уповноваженого з прав людини докладніше проаналізувати ці питання, зокрема зосередитися на найбільш актуальних і болючих проблемах, що призводять до масових порушень трудових прав.

Проблема зайнятості та захист від безробіття. Трудова діяльність є одним з основних джерел багатства в суспільстві. В усьому світі рівень зайнятості є показником соціальних процесів, стабільності та впевненості у завтрашньому дні. Як показують статистичні дані, а також численні звернення громадян до Уповноваженого, проблема зайнятості населення в Україні набуває дедалі більшої гостроти. Так, у 1998 р. рівень зареєстрованого в Україні безробіття серед населення працездатного віку становив 3,7%, у 1999 р. – 4,3%. За рівнем безробіття Україна вже випередила показники середньоєвропейські, а також окремих країн з перехідною економікою. За даними Міністерства праці і соціальної політики, у 12 областях рівень безробіття у 1999 р. був вищим, ніж середній по країні. Так, в Івано-Франківській, Тернопільській, Сумській, Волинській, Рівненській, Житомирській та Львівській областях він становив 6,0–7,7% (табл. 6.2). На жаль, ці негативні тенденції в питаннях зайнятості населення поки що не подолані. У 2000 р. кількість осіб, які матимуть статус безробітних, за попередніми розрахунками, досягне 2,7 млн., що в 1,3 раза більше, ніж було у 1999 р., а чисельність незайнятого населення, яке перебуватиме на обліку в службах зайнятості, становитиме 3,2 млн. осіб. Найбільша незайнятість очікується в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Київській, Луганській та Харківській областях.

Таблиця 6.2. Зареєстроване безробіття* (по регіонах)

* Розраховано як відношення (у відсотках) кількості безробітних, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку.

На 1 січня 2000 р. на обліку в державній службі зайнятості перебувало 1 млн. 174 тис. незайнятих громадян, які претендували на 50,7 тис. зареєстрованих вакансій, з них 620,6 тис. осіб. одержують допомогу по безробіттю. Мінімальний розмір такої допомоги 25 грн., максимальний – безпосередньо залежить від розміру середньої заробітної плати в конкретній галузі народного господарства і постійно змінюється.

У Чернігівській, Тернопільській, Сумській, Івано-Франківській, Волинській областях послугами центрів зайнятості користується від 51 до 73% таких громадян. Фактично ж у службі зайнятості реєструється лише частина безробітних. У 1998 р. на обліку в службі зайнятості перебувало близько 2 млн. незайнятих громадян, що у 1,4 раза більше, ніж у 1997 р. У 1999 р. таких осіб було зареєстровано 2 млн. 475,9 тис. Якщо у 1998 р. середній термін безробіття сягав понад 9 місяців, то у 1999 р. – майже 11 місяців.

У 1999 р. зросла кількість безробітних, які тривалий час не працювали (рис. 6.1). Зокрема, 34,5% не працювали більше року, а кожен десятий – більше двох.

Рис. 6.1. Розподіл зареєстрованих безробітних за тривалістю безробіття в 1998–1999 рр. 
(у відсотках до загальної кількості зареєстрованих безробітних)

Залишається складною ситуація з навантаженням на вільні робочі місця. Якщо у 1998 р. в Україні на одне вакантне робоче місце претендували 22 особи, то на початок 2000 р. – навантаження на одне робоче місце складало 24 особи. У 18 областях навантаження на одне вільне місце вище за середнє і складає в межах від 25 до 91 особи. Найвищий його рівень у Львівській області – 91 особа, найменший у м. Севастополі – 3 особи. Чисельність працевлаштованих відносно загальної кількості осіб, які перебували на обліку в центрах зайнятості, залишається найнижчою в Івано-Франківській області.

Вивчення цих питань Уповноваженим з прав людини з виїздом на місця підтверджує тенденцію до зростання безробіття. Наприклад, у Чернігівській області воно стрімко зростає. На момент вивчення Уповноваженим стану дотримання права на працю досягло майже 50 тис. осіб, що становить 7,2% працездатного населення. На початок 2000 р. рівень безробіття на Чернігівщині вже становив 7,8%, що є найвищим показником у державі. Навантаження на одне вакантне робоче місце в області складало 46 безробітних, а у містах Ніжині та Прилуках, у Бахмацькому і Корюківському районах перевищувало 100 осіб. Аналіз звернень громадян, проведений Уповноваженим безпосередньо у м.Городні засвідчив, що рівень безробіття тут наближається до 30%. Це передусім свідчить, що найбільша гострота на ринку праці спостерігається в невеликих містах та населених пунктах з моногалузевою структурою економіки, де припинили свою діяльність промислові підприємства та їх філії, закриваються вугільні шахти, скорочується сільськогосподарське виробництво. Подібна ситуація на ринку праці у містах Жовті Води, Дружківка, Горлівка, Ржищів, Світловодськ, Шостка, у м.Миколаєві Львівської та м.Новограді-Волинському Житомирської областей.

Як свідчать результати комплексного вивчення Уповноваженим стану справ, зайнятість населення у деяких регіонах викликає надзвичайно серйозну тривогу. Так, на Луганщині кількість безробітних за останні чотири роки зросла у 12 разів. Тільки у 1998 р. без роботи опинилося ще 13,7 тис. осіб. Дуже високий рівень жіночого безробіття – майже 80% всіх незайнятих. Під час зустрічей Уповноваженого з прав людини з місцевими керівниками, населенням було висловлено стурбованість проблемою зайнятості, яка склалася, зокрема, в даний час у м.Стаханові (рівень безробіття становить 29%, кількість незайнятого населення досягла майже 17 тис. осіб, а нових робочих місць за останні роки створено лише 204). Така ж ситуація у м.Брянці (рівень безробіття – 31,5%, незайнятих – 8,5 тис., а нових робочих місць створено – лише 171).

Складною є ситуація із працевлаштуванням звільнених шахтарів у вугледобувних регіонах. Навіть на рівні Програми створення робочих місць у зв’язку з закриттям шахт, затвердженої Міністерством вугільної промисловості України у лютому 1998 р., закладено передумови безробіття, оскільки вивільненню підлягають 54 тис. осіб, а створити передбачено лише 43,8 тис. нових робочих місць. За десять місяців 1999 р. було скорочено 10,2 тис. працюючих на шахтах, з яких близько 2 тис. переведено на вільні робочі місця інших вугільних підприємств. За цей період на обліку в службі зайнятості перебувало 5,9 тис. вивільнених шахтарів, 90% з яких набуло статусу безробітних. З них працевлаштовано 339 осіб (5,7%), 165 осіб направлено на навчання для оволодіння новими професіями. Зустрічі Уповноваженого з прав людини з шахтарями та керівниками шахт підтверджують, що з початку ліквідації шахт створення нових робочих місць відбувається вкрай повільно.

З 22 млн. працюючих в Україні майже половина зайнята неповний робочий час. Практично не знижується кількість працівників, які перебувають у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації, а також працівників, зайнятих неповний робочий час. У таких відпустках та режимі неповного робочого часу в 1998 р. з ініціативи адміністрації перебувало 5 млн. працівників. Ця тенденція зберігалася і в 1999 р.

Наболілою є проблема працевлаштування жінок, особливо з малолітніми дітьми, а також молоді до 28 років. В Україні практикується працевлаштування неповнолітніх та випускників навчальних закладів, проте це не вирішує проблеми їх зайнятості. Протягом 1998 р. працевлаштовано лише 74 тис. осіб, або 20% загальної їх кількості. У 1999 р. серед безробітних було 358,8 тис. осіб у віці до 28 років, що становить 30,5% їх загальної кількості. В Київській, Одеській та Черкаській областях понад третина молоді у цьому віці не працює і не навчається. Найвищий рівень безробіття серед молоді у Тернопільській області – 36,6%.

У ст.43 Конституції України визначено, що громадянам гарантується державою захист від незаконного звільнення. Проте аналіз звернень громадян до Уповноваженого з прав людини дає підстави для висновку про значні порушення права на працю у зв’язку з незаконними звільненнями громадян з роботи. За даними органів прокуратури, лише в Чернігівській області у 1998 р. були задоволені 174 скарги щодо поновлення на роботі (це становить 44,9% загальної кількості задоволених скарг).

Незаконні звільнення конкретних громадян підтверджуються такими фактами. На особистому прийомі до Уповноваженого з прав людини звернувся Г. Чемоданов на упереджене ставлення до нього головного лікаря територіального медичного об’єднання №1 м.Керчі А. Костирного. Заявник працював хірургом і завідувачем відділення екстреної хірургії міста понад 15 років, професії хірурга віддав майже 30 років. На ґрунті неприязного ставлення з боку головного лікаря його було звільнено з роботи. Тривалий шлях боротьби за свої права пройшла ця людина. Доводилося звертатись по допомогу до міністра охорони здоров’я та до Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Навіть після поновлення на роботі згідно з рішенням суду, хірурга було терміново попереджено про скорочення займаної ним посади і переведено на посаду завідувача приймального відділення. Таким чином висококваліфікованого хірурга було позбавлено роботи за спеціальністю, а мешканців міста – належної медичної допомоги. Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав людини.

Після звернення Уповноваженого з прав людини до міністра охорони здоров’я України було створено комісію фахівців із Запорізької, Дніпропетровської областей та Автономної Республіки Крим, яка перевірила факти з виїздом на місце. Комісія визнала високий професійний рівень хірурга Г. Чемоданова, і наказом Керченського міського управління охорони здоров’я №139 від 22 грудня 1998 р. його було призначено на посаду завідувача відділення гнійної хірургії і таким чином поновлено його права.

У зв’язку з незаконним звільненням із роботи до Уповноваженого зверталися працівники медичних закладів Чернігівської області Л. Перковська з м.Прилуки та Л. Сагайдачна з с.Дмитрівка Бахмацького району, головний бухгалтер колективного сільськогосподарського підприємства “Прогрес” П. Романенко Переяслав-Хмельницького району Київської області. Після вжитих Уповноваженим з прав людини заходів всіх їх було поновлено на роботі.

Ось що пише на адресу Уповноваженого В. Явтушенко, мешканець с.Петрівки Комінтернівського району Одеської області: “У червні 1997 р. я був незаконно звільнений з роботи. Звернувся до Вас з проханням допомогти у прискоренні судового розгляду справи. Після втручання справу було розглянуто. Рішенням Центрального районного суду м.Одеси від 25 травня 1999 р. мене поновлено на роботі і я знову працюю викладачем Петрівського державного аграрного технікуму. Спасибі”.

Всього Уповноваженим з прав людини у 1998–1999 рр. було відкрито 62 провадження щодо незаконного звільнення та порушення права на працевлаштування. На жаль, поки що не за всіма такими провадженнями вдалося захистити порушені права громадян.

Соціальний захист безробітних. Проблеми у сфері зайнятості населення призводять до загострення питання соціального захисту безробітних. Заборгованість з виплати допомоги по безробіттю становила на 1 січня 1999 р. 28 млн. грн. і була погашена лише в першому півріччі 1999 р. Проте їх фінансова підтримка остаточно не вирішує проблеми зайнятості. У зв’язку з цим слід звернути увагу на пошуки шляхів підвищення конкурентоспроможності робочої сили. Як показує досвід економічно високорозвинутих країн, значні матеріальні засоби там спрямовуються на забезпечення програм професійної підготовки та перепідготовки безробітних, а для молоді – курсів профорієнтації (Швеція) або надання кредитів для зменшення витрат виробництва підприємств, пов’язаних з наймом і підготовкою працівників (США).

Наведені приклади дають підстави Уповноваженому стверджувати, що традиційні правові гарантії реалізації права на працю, такі як: заборона безпідставної відмови у прийомі на роботу (ст.22 КЗпП), обмежений перелік підстав звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу (ст.40 КЗпП), їх обов’язок надати інше робоче місце при звільненні у разі змін в організації виробництва і праці (ст.49 2 КЗпП), а також передбачені ст.5 1 КЗпП України гарантії забезпечення права громадян на працю в сучасних умовах ринку праці неефективно виконують захисні функції.

В Україні триває робота по перетворенню діючої системи соціального захисту від безробіття на систему обов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Одним із важливих кроків у цьому напрямі стало обговорення та прийняття на початку 2000 р. Верховною Радою України проекту Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. Цей закон має сприяти поліпшенню стану з дотриманням прав безробітних.

Водночас Уповноважений з прав людини привертає увагу до того, що проблема зайнятості на загальнодержавному рівні може бути розв’язана передусім економічними методами. Для цього необхідно відновити і розширити виробництво, досягти його зростання, активізувати реалізацію інвестиційних програм, створення нових робочих місць, передусім через сприяння малому та середньому бізнесу. На жаль, доводиться констатувати, що у громадян України не має можливості отримати у повному обсязі допомогу по безробіттю. До того ж середній рівень цієї допомоги становить лише 40 грн., а максимальна сума за рік – 480 грн. Навіть за бажання за річну таку суму по безробіттю відкрити власну справу – не можливо. Уповноважений сподівається, що надання безвідсоткової позички безробітним для заняття підприємницькою діяльністю згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України у квітні 1999 р., сприятиме поліпшенню розв’язання цих питань.

Вирішення проблем регіональної зайнятості населення є завданням місцевих державних органів, діяльність яких, за оцінками соціологічних досліджень, дуже низька. Підвищення ефективності цієї служби має здійснюватися шляхом нарощування можливостей центрів зайнятості. Проте сподіватися, що вони самостійно спроможні вирішити цю справу, марно.

Уповноважений вважає, що подолання проблем у сфері зайнятості та безробіття має стати в державі одним із пріоритетних напрямів соціальної та економічної політики. Цьому повинні сприяти зусилля, спрямовані на вивчення попиту робочої сили в галузях економіки, створення інформаційної системи даних ринку праці, розвитку співпраці з роботодавцями, створення мережі професійного навчання громадян, які потребують роботи.

Право на справедливу і задовільну винагороду за працю. Ст.43 Конституції України проголошує, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Середньомісячна заробітна плата одного працівника у 1999 р. становила близько 177 грн., що на 15,5% більше, ніж у 1998 р. Проте в доларовому еквіваленті вона знизилась на 32% (за середньорічним курсом) і становила 43 долари США у 1999 р. проти 63 – у 1998 р.

Номінальна заробітна плата одного працівника з січня по грудень 1999 р. зросла з 148,16 грн. до 218,88 грн. Проте це зростання заробітної плати в грудні порівняно з попередніми місяцями пов’язане з одноразовими виплатами, що здійснюються наприкінці року: винагороди за підсумками роботи за рік, вислугу років, стаж роботи за спеціальністю на даному підприємстві тощо. На кінець 1999 р. найнижча заробітна плата, розмір якої становив 65–74% від середнього рівня в цілому по країні (218,88 грн.), була, зокрема, в Тернопільській, Волинській, Вінницькій і Чернівецькій областях. Найвищий рівень заробітної плати у грудні минулого року (як і впродовж усього 1999 р.) спостерігався у м.Києві – 397,64 грн.

В той же час серед 10,7 млн. працівників, які відпрацювали більше половини робочого часу в грудні 1999 р., 15,3% працівникам було нараховано заробітну плату до 74 грн., тобто менше встановленого законом мінімального розміру. У сільському господарстві такий рівень платні був нарахований майже 41% працівників.

Найбільш болючим питанням у сучасних умовах є порушення прав громадян на своєчасну оплату праці. Про це свідчать численні звернення до Уповноваженого, на підставі яких було відкрито 45 проваджень у 1998 р. та 102 – у 1999 р. Зокрема, у колективному зверненні до Уповноваженого працівників профтехучилища №34 м.Снігурівки Миколаївської області повідомлялося, що їм півроку не виплачують заробітної плати. Співробітники Київського науково-дослідного інституту мікроприладів повідомили Уповноваженого, що заробітна плата не виплачувалася їм з червня 1996 р. Понад 8 місяців було затримано виплату заробітної плати працівникам Тернопільського обласного шпиталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни і реабілітованих. Кількість підприємств та організацій, працівникам яких заборгували заробітну платню і які звернулися до Уповноваженого за захистом їх прав, постійно зростає.

Заборгованість із заробітної плати є однією з найбільш гострих соціально-економічних проблем, яка виникла ще у 1992 р., а в наступних роках ускладнювалася і ще більше поглиблювалася. Тенденція до зростання заборгованості із заробітної плати в 1998 р. мала місце в усіх регіонах, проте найбільшою була у Донецькій області – 979,5 млн. грн., у Луганській – 596,8 млн. грн., Хмельницькій – 209,4 млн. грн., м.Києві – 149,3 млн. грн. За 1998 р. заборгованість у Вінницькій, Львівській і Сумській областях зросла на 38–46%, а в Тернопільській, Кіровоградській, Волинській областях вона складала більше 5 місяців фонду заробітної плати.

Загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати залишалася значною і в 1999 р. За станом на 10 червня 1999 р. вона складала 7013,5 млн. грн., у тому числі працівникам, зайнятим у галузях економіки, за рахунок бюджетних коштів – 858 млн. грн., а борг на одного працюючого – майже 700 грн.

Попри те що з другої половини 1999 р. заборгованість з виплати заробітної плати почала зменшуватися, вона залишається й нині дуже високою. За станом на 10 січня 2000 р. її рівень складав 6399 млн. грн., у тому числі у Донецькій області – 985 млн. грн., у Луганській – 578,2 млн., у Миколаївській – 204,8 млн., у м.Києві – 124,3 млн. Щодо 1998 р. зменшення відбулося лише на 1,8%, або 119 млн. грн. Зменшення заборгованості від 14,0 до 25,7% спостерігалося у Львівській, Волинській, Закарпатській областях, містах Києві та Севастополі. В той же час збільшення загальної суми боргу з 4,2 до 10,3% спостерігалось у Вінницькій, Донецькій, Миколаївській та Хмельницькій областях (табл. 6.3).

Таблиця 6.3. Динаміка заборгованості із виплати заробітної плати (по регіонах)

Своєчасно не отримували заробітної плати майже дві третини працюючих. По галузях економіки найвищою заборгованість була в промисловості (36,7% – загальної суми заборгованості) і сільському господарстві (31,9%). У 1999 р. зросла заборгованість у галузях автомобільного транспорту, зв’язку, на будівництві, у торгівлі, житловому та комунальному господарстві. Понад третину загальної суми боргу (35,8%), що склався на 10 січня 2000 р., припадало на підприємства, установи та організації державної форми власності. У м.Києві та семи областях цей показник – ще вищий. Більше двох третин суми заборгованості (72,8%) за рахунок бюджетних коштів припадало на працівників освіти та охорони здоров’я. 63,6% становила заборгованість на колективних недержавних підприємствах, зокрема 27,7% – в акціонерних товариствах.

Сума невиплаченої заробітної плати до нарахованої за 1999 р. становила 17,1%, у тому числі в промисловості – 16,7, сільському господарстві – 49,6, будівництві – 22,6%. Загальний обсяг боргу дорівнював фонду оплати праці, нарахованому усім працівникам більш як за два з половиною місяця (рис. 6.2).

Рис. 6.2. Структура заборгованості із виплати заробітної плати на 10 січня 2000 р. по галузях економіки (млн. грн.)

Ще більш разюча картина у регіонах. Так, під час комплексної перевірки стану дотримання прав і свобод людини на Чернігівщині

 ПРОДОВЖЕННЯ

На початок сторінки ^^