Головне меню  >>

V. ПОЛIТИЧНI ПРАВА I СВОБОДИ: ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ТА ЗАХИСТУ

3. Право громадян України на свободу свiтогляду та вiросповідання

Розглядаючи питання забезпечення права громадян України на свободу світогляду і віросповідання, Уповноважений з прав людини виходить з того, що в сучасному світі відбувається переосмислення і нове сприйняття базових людських цінностей, які є основою прав і свобод людини, її гідності та духовного суверенітету. До них належать і свобода думки, совісті та релігії. Свобода совісті перебуває в тісному взаємозв’язку з світоглядними основами буття людини і є природним невідчужуваним правом кожної людини на вільний, узгоджений з власною совістю вибір відповідних духовних цінностей і орієнтирів. Не випадково, що практична реалізація права на свободу світогляду та віросповідання в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності.

Уповноважений з прав людини враховує також і те, що світова і європейська спільнота визнала за необхідне закріпити в міжнародних документах положення про свободу світогляду та віросповідання, передусім у Загальній декларації прав людини (ст.18), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст.9), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст.18), а також у спеціальній Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на ґрунті релігії і переконань. Ці положення відображені в ст.35 Конституції України, де чітко визначено право кожного громадянина на свободу світогляду та віросповідання, що включає свободу кожного сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, здійснювати релігійну діяльність. Важливим є положення Конституції про те, що в Україні церква відокремлена від держави, а школа від церкви і що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

23 квітня 1991 р. в Україні було прийнято базовий закон, що регулює усі правовідносини, пов’язані зі свободою совісті і діяльністю релігійних організацій. Це Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, зміни і доповнення до якого вносилися законами 19 лютого і 23 квітня 1992 р., 5 травня і 23 грудня 1993 р., 22 грудня 1995 р., 17 грудня 1996 р., 17 грудня 1996 р. Важливим законом, що регулює правовідносини віруючих і держави, є також Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”, прийнятий 12 грудня 1991 р., із змінами і доповненнями прийнятий у новій редакції 18 лютого 1999 р.

За визнанням експертів розвинутих країн світу, українське законодавство з питань свободи совісті та релігії в цілому є демократичним і відповідає міжнародним стандартам. Останніми роками воно значною мірою сприяло своєрідному ренесансу релігійного життя в Україні, а отже, і практичній реалізації права її громадян на свободу світогляду та віросповідання. Про це свідчать дані соціологічних досліджень, зокрема опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) (табл. 5.2).

Таблиця 5.2. Самовизначення населення України щодо віри і релігії: 
соціально-демографічні ознаки, % опитуваних *

* Респондентів, які не визначилися з відповіддю, у таблиці не наведено, оскільки їх кількість є статистично незначною (За даними УЦЕПД).

З наведених даних видно, що трохи більше половини населення України визнають себе віруючими, а 23% – вагаються між вірою і невір’ям, що за певних умов можуть поповнити когорту віруючих.

Уповноважений з прав людини вважає, що в Україні виникла сприятлива атмосфера щодо активізації релігійного життя. Держава законодавчо закріпила і забезпечила можливості практичної реалізації свободи світогляду і віросповідання. За досить короткий проміжок часу після здобуття незалежності відбулося відновлення орієнтації мільйонів людей на ті світоглядні і морально-етичні цінності, які раніше відкидалися офіційною ідеологією. Україна стала поліконфесійною державою в повному розумінні цього слова. Є достатньо підстав стверджувати, що на сьогодні в Україні право громадян на свободу світогляду і віросповідання в основному забезпечено на достатньо високому рівні, певною мірою навіть краще, порівняно із забезпеченістю інших прав людини.

За даними Державного комітету України у справах релігій, за станом на 1 січня 2000 р. у нашій державі представлені 52 віросповідання, в межах яких діяли 23 543 релігійні організації (Згідно з Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” поняття “релігійні організації” охоплює “релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій”.), в тому числі 22 718 офіційно зареєстрованих релігійних громад, що представляють майже 90 конфесій, течій та напрямів. Це на 9699 громад більше, ніж у 1992 р. Найбільше громад Української православної церкви – 8490 (37,4%), Української православної церкви – Київський патріархат – 2491 (11,0%), Української греко-католицької церкви – 3240 (14,3%), Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів – 1944 (8,5%), Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської (п’ятидесятників) України – 1117 (4,9%).

Розподіл релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить, що перше місце в Україні посідає православ’я. До нього належать 12 396 організацій, або 52,7% їх загальної кількості. Православ’я в Україні не має зараз єдиного інституційного оформлення. Діють три численні церкви – Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква–Київський патріархат (УПЦ–КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) – та вісім невеликих угруповань, які сповідують окремі версії православного віровчення.

Друге місце за кількістю релігійних організацій посідає Українська греко-католицька церква – 3356, або 14,3% загальної кількості організацій. Більш ніж чверть (26,5%) релігійних організацій належать до різних напрямів протестантизму.

За винятком неорелігійних утворень, сучасна структура інституційної релігійної мережі за конфесійною ознакою в цілому відтворює традиційні для України церковно-релігійні пропорції (рис. 5.2.)

Рис. 5.2. Структура мережі релігійних організацій за конфесійною ознакою

Стабільно розвиваються традиційні християнські церкви. З 1992 по 1999 рр. зареєстровано майже 5 тис. православних громад. Не применшуючи значення інших канонічних, історично вкорінених в Україні церков, можна сказати, що саме українська православна церква є матір’ю українського народу, колискою його менталітету, характеру, звичаїв, а Київ справедливо називають столицею незалежної України, матір’ю міст руських, бо саме звідси розпочалося поширення православ’я по всій Русі. В 1999 р. кількість релігійних громад усіх конфесій зросла на 1584 одиниць порівняно з 1998 р., причому 347 з них – не традиційних і новітніх для України церков.

Монастирі. Кількість монастирів зросла порівняно з 1985 р. майже у 28 разів, а чисельність ченців і черниць – лише у 8,4 раза. У середньому на один монастир припадає менш ніж 20 ченців і черниць. Такі темпи зростання можуть свідчити про те, що монастирське життя церков перебуває у стадії становлення.

Священнослужителі. За станом на 1 січня 2000 р. в діючих в Україні релігійних організаціях налічувався 21 281 священнослужитель (у т.ч. 650 іноземців). В цілому зростання чисельності священнослужителів відбувалося відповідно до розширення мережі релігійних організацій, насамперед громад (рис. 5.3.)

Рис. 5.3. Чисельність священнослужителів 

Духовні навчальні заклади

Рис. 5.4. Кількість духовних навчальних закладів

Наведені вище дані яскраво свідчать про те, що кожна людина в Україні має реальну можливість сповідувати будь-яку релігію як традиційну для нашої країни, так і новітню. Віруючі мають можливість безперешкодного об’єднання в ту чи іншу релігійну громаду і займатися релігійною діяльністю. Можна очікувати, що в недалекій перспективі в Україні буде необхідна кількість церков і релігійних громад, що дасть змогу повністю задовольняти релігійні потреби наших громадян.

Уповноважений зазначає, що складніше вирішуються питання забезпечення релігійних громад необхідними культовими будівлями і приміщеннями. Так, за даними Державного комітету України у справах релігій, на 1 січня 2000 р. у розпорядженні релігійних громад було 16 637 культових будівель і приміщень, пристосованих під молитовні, з них – 8167 передані у їх власність, 4404 – у користування, в тому числі 3693 пам’ятки архітектури, 4066 приміщень пристосованих під молитовні. Релігійним громадам передано 10 тис. предметів культового вжитку. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православних храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римсько-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Тобто кількість культових будівель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць. Враховуючи те, що останніми роками інтенсивно ведеться будівництво культових споруд (у 1992–1999 рр. було збудовано 2597 культових споруд, 1836 – будувалося), то можна вважати, що ця проблема у найближчі роки може бути вирішена.

Проте Уповноважений з прав людини вважає, що реалізація права громадян на свободу світогляду і віросповідання на даний час певною мірою обмежується нестачею культових споруд.

Аналіз звернень до Уповноваженого з прав людини свідчить, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60% звернень віруючих. Частково це питання відповідно до ст.17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” вирішується передачею двом або більше релігійним громадам у почергове користування культової будівлі і майна. За станом на 1 січня 2000 р. почергово передавалось у користування всього 284 таких будівлі. На жаль, це у багатьох випадках спровокувало виникнення конфліктних ситуацій між релігійними громадами різних конфесій. Суперечки за право володіння або користування культовими спорудами і майном найбільш гострими є в Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській та Львівській областях. Із 200 населених пунктів, де наявне гостре міжконфесійне протистояння, більшість конфліктів припадає саме на Західний регіон.

Згідно з законодавством України вирішення майнових питань юридичних осіб не є компетенцією Уповноваженого з прав людини. Попри це, розуміючи, що за питаннями культових споруд та майна криються питання свободи сповідання релігії, Уповноважений неодноразово зверталася до Державного комітету України у справах релігій, до обласних і районних адміністрацій з проханням сприяти врегулюванню цього питання. Треба зазначити, що реакція державних органів на звернення Уповноваженого була позитивною, порушувані питання вирішувалися на місцях. Проте забезпечення культовими будівлями залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Щоб розв'язати цю проблему, на порядку денному постає питання повернення релігійним організаціям всіх культових споруд і всього церковного майна, що потребує впровадження відповідного правового механізму. А це один з важливих і необхідних кроків для забезпечення прав віруючих, адже питання повернення майна релігійним організаціям розглядаються як матеріальна основа реалізації права особи на свободу віросповідання.

Відповідно до ст.17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” Указом Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 4 березня 1992 р. та Розпорядженням Президента України від 22 червня 1994 р. визначено, що допускається не лише безоплатне користування, а й за певних умов – передача культових споруд та майна у власність релігійним організаціям. Ці надзвичайно важливі положення є свідченням того, що свобода совісті і релігії реально повертається у наше суспільство.

Водночас, як показує досвід, почерговий принцип виявився неспроможним вирішити проблему забезпечення релігійних громад різних конфесій культовими спорудами. Це засвідчують численні звернення до Уповноваженого. Так, 18 віруючих – членів громади Української греко-католицької церкви с.Текуча, Косівського району Івано-Франківської області пишуть:

“У нашому селі є греко-католицька і автокефальна громади. Церква одна і до 1946 р. була греко-католицькою. В даний час нею користується громада УАПЦ. Рішенням облради від 17.09.1991 р. за №170 громада УГКЦ отримала право на почергове користування культовою спорудою, яка і була греко-католицькою. Відповідно до цього рішення в місячний термін громада уклала договір на користування церквою Пресвятої Тройці в с.Текуча 5.11.1991 р. з Косівським райвиконкомом. Але до цього часу ми не користуємось церквою, оскільки рішення про це ніхто не хоче виконувати. І всі ці роки ми відправляємо богослужіння просто неба в дощ, і сніг, і мороз. Громада УАПЦ не допускає нас навіть на церковне подвір’я. Ми не маємо можливості по-християнськи поховати своїх віруючих, бо нас не допускають із тілом померлого до церкви. Скільки звертались у район, у область, але наші справи вирішуються довго. А час іде. Люди одні вмирають, інші одружуються, діти народжуються, а де відправляти відповідні відправи? Наші діди і батьки будували церкву, а тепер ми тиняємося по-під огорожею церкви вже вісім років”.

Інший приклад щодо цієї ж проблеми. До Уповноваженого з прав людини звернулися члени громади УАПЦ із с. Діброви Рогатинського району Івано-Франківської області. Рішенням Івано-Франківської обласної ради культову будівлю у цьому селі було передано у почергове користування громадам УАПЦ і УГКЦ. Однак, як пишуть члени громади УАПЦ: “Це рішення до сьогодні не виконано. Церква перебуває в користуванні тільки греко-католицької громади (УГКЦ). Православна громада до сьогоднішнього дня відправляє Богослужіння на церковному подвір’ї, як влітку, так і взимку. Похорони проходять також на подвір’ї, біля закритих церковних дверей”.

Як зазначили учасники засідання “круглого столу” “Релігія і влада в Україні: розвиток правових засад взаємовідносин у проекті нового закону про свободу світогляду та релігійні організації” за участю Уповноваженого, “Шестирічний досвід застосування почергового користування культовими будівлями за процедурою, окресленою у ст.17 чинного закону, довів її граничну конфліктогенність, виявив ту обставину, що вона ставить релігійні організації фактично у залежність від часто упередженої позиції місцевих органів влади і постійно провокує міжцерковні зіткнення”.

Уповноважений підтримує нову редакцію ст.17 проекту Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, що надає можливість законодавчо визнати, хто може приймати рішення про почергове користування культовою будівлею. Це унеможливить зловживання правом почергового користування культовими будівлями як з боку окремих релігійних громад, так і потурання їм у цьому деяких органів місцевої влади, що, врешті-решт, сприятиме реалізації права віруючих відправляти релігійні обряди.

Уповноважений з прав людини змушена звернути увагу на те, що, на жаль, деякі місцеві органи влади у вирішенні питань забезпечення прав громадян на свободу світогляду і віросповідання, зокрема, що стосуються передачі культових споруд у користування релігійним громадам або виділення земельної ділянки для будівництва таких споруд, фактично порушують ці права, провокують виникнення конфліктних ситуацій, протистояння між віруючими різних конфесій.

Так, у Львові віруючі УПЦ тривалий час звертаються до місцевих органів влади з проханням виділити земельну ділянку для будівництва кафедрального собору, оскільки споруда Свято-Георгієвської церкви, яка була збудована ще на початку ХХ ст. для російських полонених солдатів Першої світової війни, не задовольняє їх потреб. Ось що вони пишуть: “Незважаючи на наші численні звернення до владних структур усіх рівнів протягом семи років стосовно виділення земельної ділянки для будівництва кафедрального собору та єпархіального управління у Львові, наше клопотання до цього часу залишається невирішеним”.

Однак високопосадові чиновники державної влади м.Львова ігнорують ці звернення віруючих і під різними приводами протягом семи років не вирішують ці питання. На жаль, подібні приклади не поодинокі.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне підкреслити, що за останній час важливим позитивним кроком держави стало забезпечення прав окремих категорій віруючих. Зокрема, в ст.35 Конституції вказано, що у разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, то виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. У виконанні цього конституційного положення особливо велике значення має Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”.

До альтернативної служби громадян України включено галузі, що визначені постановою Кабінету Міністрів України №360 від 30 червня 1992 р., а саме: соціального забезпечення, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, житлово-комунального і сільського господарства. Цією ж постановою затверджено перелік діючих у країні релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах.

За час дії цього закону на альтернативну (невійськову) службу було направлено майже 7,5 тис. громадян. На 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходили 3510 громадян, а на 1 січня 2000 р. – 3190. У 1999 р. найбільше громадян було направлено на альтернативну (невійськову) службу в Закарпатській (14,1% загальної кількості направлених), у Волинській (12,2%) та Чернівецькій (9,1%) областях. Зросла кількість направлених на альтернативну (невійськову) службу в Дніпропетровській та Хмельницькій областях. Найбільше громадян проходить альтернативну службу в сільському господарстві – восени 1999 р. сюди було направлено 34,5% усіх призовників, на підприємства комунального господарства – 24,4, на підприємства соціального забезпечення – 8,5, в систему охорони здоров’я – 12,5%.

Уповноважений з прав людини засвідчує, що реалізації права громадян на свободу світогляду та віросповідання сприяє конструктивна співпраця держави і церкви та релігійних організацій з чітким дотриманням конституційного положення про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви.

Зокрема, відбуваються регулярні зустрічі Президента України, вищих посадових осіб держави, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Під час цих зустрічей розглянуто низку актуальних проблем державно-церковних взаємин, діяльності релігійних організацій, зокрема: повернення церкві колишніх культових споруд та церковного майна; забезпечення дієвого державного контролю щодо заборони передачі комерційним установам чи приватним особам об’єктів колишньої церковної власності; співпраці церкви із державною системою соціального захисту.

З метою відпрацювання механізму вирішення цих питань Президент України дав низку конкретних доручень міністерствам і відомствам для вжиття необхідних заходів на державному рівні щодо подолання негативних наслідків минулого у ставленні до релігій, церков.

Широкий позитивний резонанс у віруючих і релігійному середовищі мала Заява Президента України від 11 червня 1999 р. щодо морально-політичної реабілітації церкви та реального забезпечення свободи совісті і релігійних свобод своїх громадян. Україна на законодавчому рівні взяла на себе зобов’язання подолати негативні наслідки, які мали місце за часів тоталітаризму щодо релігій, церков та віруючих, і неухильно прагне до відновлення справедливості. На це спрямовано розроблений урядом пакет проектів законодавчих актів щодо вдосконалення правових засад діяльності релігійних організацій, поліпшення умов реалізації ними своєї суспільної та духовної місії, що, звичайно, сприятиме кращому задоволенню релігійних потреб населення України.

Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій справляє помітний вплив на стан релігійного життя в Україні, акумулює і узгоджує конфесійні ініціативи щодо подальшої гармонізації відносин церкви і держави, сприяє діяльності релігійних організацій у виконанні їх статутних завдань, зміцненню порозуміння і терпимості в стосунках релігійних організацій різних віросповідань, активізації участі релігійних організацій у духовному відродженні України, зміцненню гуманістичних засад суспільства, сприянню всебічному висвітленню релігійного життя в Україні засобами масової інформації. На думку Уповноваженого з прав людини, діяльність Ради може бути активізована і в напрямі захисту прав віруючих.

Постійно здійснюючи моніторингові спостереження стану реалізації прав громадян на свободу світогляду і віросповідання, Уповноважений з прав людини висловлює занепокоєння з приводу того, що з боку держави і громадськості не все зроблено для безумовного забезпечення цих прав. Ось деякі приклади.

До Уповноваженого з прав людини звернулись з листом Голова Сімферопольської релігійної мусульманської громади “Арафат” Хаджі Сервер-ефенді Джелялов і головний імам Сімферопольського регіону Хаджі Шевкет-ефенді Булатов, в якому пишуть (дається мовою оригіналу):

«К Вам обращается Симферопольская региональная мусульманская община «Арафат», объединяющая более 40 местных мусульманских общин г. Симферополя и Симферопольского района.

В своей повседневной жизни верующие-мусульмане постоянно сталкиваются с нарушением их прав органами власти.

Так, на протяжении 1999–2000 гг. прихожанки мусульманских общин, такие как Асановы Зера Усеиновна и Эммине Сабриевна, Комурджи Эмине Сейяровна, Гемеджи Анифе, Муслядинова Эльмаз Энверовна, проживающие в Симферопольском районе и г.Симферополе, и многие другие, неоднократно обращались в отделы паспортной, регистрационной и миграционной работы ГУ МВД Украины в Крыму по поводу обмена и получения паспортов граждан Украины. Так как они являются верующими-мусульманками, они сдали фотографии на паспорта в головном платке, поскольку это их естественный вид. Работники ОПР и МР отказываются принимать такие фотографии, ссылаясь на приказ министра внутренних дел от 1994 г., которым утверждены стандарты фотографий на паспорт гражданина Украины.

Хотим обратить Ваше внимание, что согласно канонам ислама ношение головного платка для женщины является актом поклонения Богу, то есть отправлением религиозного обряда. Ношение платка никоим образом не создает угрозу общественному порядку, здоровью и морали населения либо правам и свободам других людей. Требование снять головной платок для мусульманки является невозможным по религиозным мотивам и унижает ее честь и достоинство. А в ст.3 Конституции Украины говорится, что честь и достоинство человека являются наивысшей социальной ценностью».

Зрозуміло, що викладена в листі ситуація не проста. Але її потрібно розглядати і знаходити компромісне рішення, так, зокрема, як це було вирішено щодо ідентифікаційних номерів, заміни військової служби альтернативною. Уповноважений запропонувала МВС України свій варіант вирішення порушеного в листі гр. Джелялова і гр. Булатова питання.

Інший приклад: проблема ідентифікаційних номерів. Уповноваженим з прав людини протягом 1998–1999 рр. отримано чимало звернень від православних віруючих, а також – колективні звернення від Всеукраїнського православного братства Української православної церкви (близько 16 тис. підписів) з протестом проти введення ідентифікаційних номерів платників податків, які запроваджено згідно з Законом України “Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків”, прийнятим 22 грудня 1994 р., а також постановою Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо запровадження ідентифікаційних номерів фізичних осіб” від 16 січня 1997 р. Як зазначалося у зверненні віруючих до Уповноваженого, вони вбачають у цьому “здійснення апокаліптичного пророцтва про печать антихриста” і тому відмовлялися від одержання ідентифікаційних номерів.

У своїх зверненнях віруючі висловили Уповноваженому прохання сприяти розробці для них альтернативної системи обліку платників податків і внесення відповідних доповнень до закону, оскільки сам факт присвоєння індивідуального номера кожному, на їх думку, містить у собі небезпеку тотального, а не тільки фінансового, контролю за кожною особою. До того ж, на думку віруючих, державні податкові інспекції посилили тиск на віруючих, застосовуючи різноманітні форми прихованого примусу. В результаті склалася ситуація, коли особи, які відмовлялися від одержання ідентифікаційного номера, всупереч вимогам Конституції України позбавлялися права на працю, а також на отримання зарплати, пенсії та інших соціальних виплат.

6 липня 1999 р. Уповноважений звернулася з поданням до Голови Верховної Ради України з проханням розглянути це питання і внести відповідні доповнення до згаданого закону. Слід підкреслити, що при вирішенні цього питання більшість народних депутатів України поставилися до прав віруючих толерантно і виважено. 16 липня 1999 р. Верховною Радою було внесено зміни до Закону “Про державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів”, у якому враховано прохання віруючих. Як наслідок – вдалося зняти напруження в суспільстві з цього питання.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне привернути увагу до проблеми поширення серед населення України нетрадиційних та новітніх релігійних течій, передусім неохристиянських та історично не вкорінених в Україні релігійних утворень. На початок 2000 р. кількість громад їх прихильників збільшилася до 1083. Належать вони до 48 напрямів (26 з них мають лише від 1 до 5 осередків своїх вірних). 52 громади має Новоапостольська церква та 56 – Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони). 75% усіх громад прихильників новітніх релігійних течій зосереджено у Південно-східному регіоні України. До новітніх релігій належить і 498 громад харизматів, з яких 329 підпорядковуються Церкві повного Євангелія. Мережа громад харизматів має сталу тенденцію до зростання – з 27 у 1992 р. до 498 на 1 січня 2000 р., що становить 2,2% релігійних громад України.

На думку Уповноваженого, інтенсивне поширення нетрадиційних культів зумовлене активністю зарубіжних місій, які надають їм значну фінансову підтримку, а також відчуженням значної маси населення від християнської традиції, розривом у соціальному досвіді й ціннісних орієнтаціях між поколіннями, слабкістю традиційних церков і нерозвиненістю їх місіонерських структур.

Представники нетрадиційних релігійних течій активно використовують ЗМІ, передусім електронні. За даними моніторингу, проведеного експертами Українського центру економічних і політичних досліджень (УЦЕПД), присутність постійних неохристиянських програм у телеефірі, зокрема Центрального регіону, на початок 1999 р. порівняно з минулим роком зросла приблизно на 50% і складає нині 15 годин на тиждень. Розпочало телемовлення Українське християнське радіо і телебачення (УХРТ), програми якого готуються місіонерським центром під керівництвом фінського проповідника Ханну Ханука; на державному каналі УТ-2 з’явилася програма місії “Еммануїл” – “Клуб 700”, УТ-1 продовжує транслювання програми “Клуб Суперкниги”, яку готує та ж місія; на 37-му каналі розпочала мовлення Міжнародна місія “Evrovision to Evropa“ під керівництвом проповідника з Великобританії Девіда Хасавея (“Сила віри”), на двох телеканалах ведуть мовлення Церква “Перемоги” (“Голос Перемоги”) та місія Кеннета Коупленда.

В діяльності нетрадиційних релігійних громад тривогу Уповноваженого з прав людини викликає негативний вплив деяких сект та деструктивних релігійних об’єднань на психіку своїх послідовників, змушуючи їх до самоізоляції, повного розриву з соціумом, з сім’єю. До таких небезпечних сект належать так звані “Велике біле братство”, “Богородичний центр” та інші утворення сумнівного характеру, які до цих пір продовжують свою діяльність. У зв’язку з цим Уповноважений вважає, що держава повинна забезпечити захист особистості від негативного психічного впливу подібних неорелігійних культів.

Ставлення громадян України до діяльності іноземних проповідників, які поширюють релігійні вчення за допомогою телебачення та радіомовлення, а також під час масових зібрань на стадіонах, у концертних залах, неоднозначне. Згідно з даними конкретно-соціологічного дослідження, проведеного у березні 1999 р. Інститутом соціальної та політичної психології АПН України, позитивно ставляться до такої діяльності 10,7% респондентів, вважаючи, що вона сприяє піднесенню духовності громадян України; 23,6% опитуваних засвідчили своє неоднозначне ставлення, зазначивши, що ця діяльність приносить певну користь, але має деякі негативні наслідки; цілком негативне ставлення виявили 39,6% респондентів, які зазначили, що діяльність іноземних проповідників руйнує духовність нашого народу, 11,4% опитуваних заявили про своє байдуже ставлення до означеної діяльності.

Держава не байдужа до процесів, що відбуваються в середовищі неорелігійних організацій, вона вживає заходів щодо унеможливлення появи, розвитку та реєстрації деструктивних культів. Одним із таких кроків для захисту громадян стало внесення доповнення до ст.24 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р., згідно з яким органами виконавчої влади провадиться певна регламентація діяльності представників зарубіжних релігійних центрів та організацій України. Згідно з цим доповненням дана категорія іноземців має право займатися проповідництвом релігійних віровчень лише в тих релігійних громадах, на запрошення яких вони прибули, за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту даної релігійної організації. На жаль, іноземні проповідники часто порушують це положення закону. Так, за даними Держкомрелігій України, протягом 1999 р. у 43 випадках проповідниками було порушено зазначену норму закону.

Підсумовуючи викладене, Уповноважений зазначає, що свобода совісті і релігійна свобода належать до основоположних загальнолюдських цінностей. Свобода релігій характеризує не лише повноцінне функціонування релігійних інституцій, а й правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення особи.

Особливого значення питання захисту релігійних свобод набуває сьогодні в посткомуністичному суспільстві, яке перебуває в процесі глибокої трансформації економіки, політичної сфери та суспільних структур. Сприяння нормальному релігійному життю, змістом якого є реалізація прав громадян на свободу совісті і віросповідання, як ми бачимо на прикладі нашої держави, супроводжується виникненням проблем, які потребують як всебічного вивчення, так і відпрацювання ефективних механізмів їх розв’язання.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає, що система взаємовідносин держави і церкви в суверенній Україні, безперечно, в своїх базових положеннях відповідає демократичним принципам, враховує основоположні міжнародні угоди з прав людини і свободи віросповідання, відображає важливу для сьогодення здатність національного законодавства у цій сфері бути відкритим до нових змін і доповнень у цьому напрямі.

Водночас актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті та взаємовідносин держави і церкви, передусім оновлення Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. З часу його прийняття минуло майже 10 років. За цей час у суспільстві відбулися певні зміни, і окремі законодавчі норми не повною мірою відповідають сучасним вимогам та реаліям церковно-релігійної ситуації в країні, аби належним чином забезпечувати право громадян на свободу віросповідання. Народними депутатами України і Кабінетом Міністрів України внесено на розгляд Верховної Ради України декілька проектів Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. В цих законопроектах норми щодо свободи совісті приведено у відповідність до концептуальних положень Конституції України, зобов’язань України у зв’язку з її вступом до Ради Європи, враховуються пропозиції церков і релігійних організацій та передбачається у своїх базових положеннях забезпечення рівних прав та можливостей для всіх релігійних організацій, утвердження поваги між віруючими, створення сприятливих умов для участі релігійних організацій у суспільному житті. Тому важливо виробити єдиний законопроект і якомога скоріше прийняти його.

На початок сторінки ^^