Головне меню  >>

V. ПОЛIТИЧНI ПРАВА I СВОБОДИ: ПРОБЛЕМИ ДОТРИМАННЯ ТА ЗАХИСТУ

2. Право на iнформацiю. Свобода слова, думки, вiльного вираження поглядiв

Світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової держави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії.

У резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що “свобода інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод.”

Конституція України (ст.34) гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. Це важливе конституційне положення повністю відповідає ст.19 Загальної декларації прав людини та ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів, присвячених діяльності мас-медіа і спрямованих на розширення гласності та поінформованості суспільства. За визнанням міжнародних експертів, українське законодавство в галузі інформації дає можливість реалізувати право людини на свободу думки і слова, хоча, звичайно, потребує певних коректив, змін і доповнень.

Закони України “Про інформацію” (1992 р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.), “Про інформаційні агентства” (1995 р.), “Про телебачення і радіомовлення” (1993 р.), “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій” (1993 р.), “Про власність” (1992 р.), “Про рекламу” (1997 р.), “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” (1998 р.), “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (1998 р.) та ін. створюють широке правове поле, визначають механізми реалізації конституційного права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на інформацію.

Суб’єктами інформаційних відносин (громадянами, юридичними особами, державою) створено розгалужену мережу інформації. За станом на 1 січня 2000 р. Державним комітетом інформаційної політики України зареєстровано та перереєстровано 3816 періодичних видань, розрахованих на загальнодержавну, регіональну та зарубіжну сферу розповсюдження. З них: газет – 1568, журналів – 1720, решта – бюлетені, альманахи, збірники, календарі, дайджести. Місцевими управліннями у справах преси та інформації за станом на 1 січня 2000 р. на місцеву сферу розповсюдження зареєстровано та перереєстровано 6410 періодичних видань. З них: газет – 5432, журналів – 662. Усього періодичних видань у 1999 р. було 10 226, або майже на дві тисячі більше, ніж у 1998 р. при цьому, як видно з наведених даних, видання на місцеву сферу розповсюдження становлять 62,7% усіх зареєстрованих та перереєстрованих періодичних видань.

За даними Держкомзв’язку та інформатизації України, у 1999 р. громадяни передплачували: 6,7 млн. примірників газет України, 1,9 млн. примірників журналів України, 14,3 млн. примірників місцевих видань, 51,8 тис. примірників газет і 170,3 тис. примірників журналів зарубіжних країн (переважно з Росії). У роздріб у 1999 р. реалізовано 15,1 млн. примірників періодичних видань. Як видно з наведених даних, за передплатою і в роздріб на рік припадає один примірник на одного дорослого жителя України. Окрім того, за даними соціологічних досліджень, у м. Києві 11% дорослого населення взагалі не читає періодичних видань. Що вже говорити про більш віддалені населені пункти країни!

Як зазначалося на парламентських слуханнях у травні 1999 р. “Інформаційна політика в Україні: стан і перспективи”, аналіз стану преси, радіомовлення і телебачення свідчить про те, що негативні тенденції в інформаційній сфері України не лише не подолані, а й набули загрозливого характеру для майбутнього нашої країни. Це передбачення збувається сьогодні. Зокрема, до каталогу 1999 р. українських періодичних видань включено лише 846 назв видань, тоді як видань Російської Федерації передплатникам України було запропоновано 1995 найменувань газет і журналів. Ситуація є досить парадоксальною: на 100 українців припадає 7 примірників видань рідною мовою, а на 100 росіян – 54. До цього додається щоденний тираж російських газет. Тільки “Аргументы и факты. Украина”, “Комсомольская правда. Украина”, “Труд. Украина”, “Известия. Украина” на сьогодні складають 807 тис. 500 примірників. За даними Книжкової палати України, щоденний середній разовий тираж російськомовних газет, які реально виходять в Україні, становить 39,5 тис. примірників, а україномовних газет – лише 10,8 тис. Такий стан друкованих ЗМІ викликає тривогу широких кіл громадськості і заслуговує на увагу та пошук методів якнайскорішого розв’язання накопичених проблем.

За цільовим призначенням перше–друге місця поділяють загальнополітичні та інформаційні видання – по 22%, на третьому – рекламні – 15%. Решта розподілились так: для дозвілля – 5,8%; виробничо-практичні – 4,7; офіційні – 3,9; релігійні, наукові – 3,7%. І лише 3,2% – для дітей та юнацтва, 2,6% – навчальні. Далі йдуть видання з питань економіки і бізнесу, літературно-художні, довідкові, спортивні, медичні, правові, з питань мистецтва, екології та ін.

Мовна ситуація характеризується такими показниками: українською мовою зареєстровано 37,6%; російською – 21,8; українською та російською (паралельних) – 16,7; двома мовами (російською та українською) – 20; іншими мовами – 3,8% періодичних видань.

Наведені дані свідчать про наявність розгалуженої мережі зареєстрованих періодичних видань, які є матеріалізованою можливістю висловлювати свої думки і погляди, задовольняти свої інформаційні потреби.

Щодо аудіовізуальних засобів масової інформації, то в Україні ведуть мовлення понад 900 телерадіоорганізацій. Мережею проводового радіомовлення користується 8,5 млн. абонентів (фізичних осіб). Крім того, в Україні розпочато створення і поширення мережі Інтернет. За даними ВАТ “Укртелеком”, на 1 січня 2000 р. в Україні кількість абонентів становила: 118 користувачів некомутованого доступу до мережі Internet і 1567 користувачів комутованого доступу. Послуги доступу до зазначеної мережі надаються 19 регіональними дирекціями “Укртелекому”. За оцінками спеціалістів, сьогодні в Україні кількість користувачів Uanet складає 150–200 тис. і щорічний приріст становить 400% при загальній кількості персональних комп’ютерів 700–900 тис. У той же час український Інтернет у 6–10 разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського, не кажучи вже про мережу розвинутих західних країн.

Інтернет як жоден із засобів масової інформації дає можливість реалізувати право вільного збирання, зберігання, використовування і поширення інформації. В Інтернеті можна знайти інформацію на будь-яку тему – від медицини до науки і техніки. Є можливість виявити найдокладніший матеріал про усі види мистецтва, масу корисної інформації для студентів і школярів, дані для тих, хто шукає роботу, довідки про відпочинок, розваги, спорт і різні товари. Об’єднання комп’ютерів у мережі, а мереж – у глобальну міжнародну мережу Інтернет дає практично необмежену можливість вільного доступу до накопиченої людством інформації, незалежно від відстані і місця збереження.

Уповноважений з прав людини вважає, що держава має максимально сприяти швидкому розвиткові Інтернету в Україні. Альтернативи тут немає – інакше Україна залишиться на другорядних ролях і не зможе використовувати новітні інформаційні технології.

Серед причин, що стримують розвиток Інтернету в Україні, і таким чином – доступ громадян України до інформації, слід виділити такі:

– технічні – відсутність якісних зовнішніх каналів зв’язку або низька якість телефонних мереж;

– економічні – низька платоспроможність населення (далеко не кожний у змозі придбати собі комп’ютер);

– високі ціни на Інтернет-послуги.

На думку Уповноваженого, цей найсучасніший інструмент можна застосовувати як для забезпечення прав людини, так, на жаль, і з метою їх порушення. Варто врахувати сумний досвід тих країн, де Інтернет використовується давно і приносить, попри все, певні негативні наслідки.

З одного боку, для Інтернету характерні ті ж проблеми, що і для засобів масової інформації, зокрема газет, радіо і телебачення. Це – поширення конфіденційної інформації або інформації, свідомо спотвореної, яка ображає честь і гідність громадянина. Велику тривогу викликає значний потік інтернетівської порнографії. Ще одна негативна риса Інтернету – це приваблива реклама торгівців “живим товаром”. Ось приклад одного з таких інтернетівських оголошень: ”Уважаемые Дамы! Если Вы желаете найти спутника жизни за рубежом, то можете бесплатно заполнить анкету для размещения в нашей базе данных. Все расходы (визы, билеты и т. д.) берут на себя мужчины”.

І таких оголошень стосовно запрошення на роботу або пропозицій щодо шлюбу можна знайти сьогодні в Інтернеті безліч. У більшості випадків відомо, що стоїть за такими пропозиціями. Як показує досвід розвинутих країн, за останні роки кількість зафіксованих випадків шахрайства через Інтернет зросла у десятки разів.

На думку Уповноваженого, ці проблеми повинні бути враховані при підготовці відповідного закону України про Інтернет, актуальність прийняття якого не підлягає сумніву, і передусім – з точки зору захисту прав людини.

Водночас законодавче забезпечення Інтернету, у тому числі з метою захисту інтересів держави, повинне мати межу, яку не можна було б переступити, аби не зашкодити праву на свободу слова та вільного доступу до інформації. Зокрема, це стосується проекту закону про інформаційну безпеку і інформаційний суверенітет, який знаходиться на розгляді у Верховній Раді України.

Хоч аудіовізуальні ЗМІ становлять трохи більше 11% загальної кількості об’єктів поширення інформації, по охопленню населення і силі впливу на нього вони на даний час значно переважають періодичні друковані видання.

Стан книговидавничої справи в Україні. Особливо загрозлива ситуація склалася у сфері національного книговидання. Ось лише кілька цифр. 10 років тому в Україні видавалося 170 млн. примірників книг. Нині – у 8 раз менше – 22 млн. Так, видавництво “Український письменник” у 10 разів зменшило випуск книжок порівняно з 1989 р. Скоротилося видання літератури для дітей та юнацтва, яка так потрібна для майбутнього нашого суспільства.

Упродовж 1996–1999 рр. російська книга поступово витіснила українських видавців з усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище, окрім одного сектора – освітньої книги для середньої школи. Влітку 1999 р. Міністерство освіти України дало свій гриф і право на видання власним коштом навчальних посібників декільком московським видавництвам, внаслідок чого захоплення сектора освітньої літератури українського книжкового ринку зарубіжною продукцією стало лише питанням часу.

Серед головних чинників кризового стану книговидавничої справи в Україні – різке зменшення тиражів видань, зростання цін на папір та поліграфічні послуги, погіршення економічного становища населення. В Україні залишилося близько 150 реально діючих, але малопотужних видавництв, які разом видали у 1999 р. менше книжок, ніж, скажімо, одне московське видавництво «АСТ», яке, до речі, вже у 2000 р. видало 21 книгу українською мовою.

Загалом за період 1996–1999 рр. державою було урізане бюджетне фінансування видання підручників для загальноосвітніх шкіл. Найбільш показово це можна побачити на такому прикладі. Якщо в 1986–1990 рр. щорічні тиражі підручників за бюджетні кошти тільки базового видавництва Міністерства освіти України коливались у межах 40–46 млн., то у 1997–1999 рр. видавництвами усіх форм власності їх було видано лише близько 28 млн. примірників, що становить лише половину річної норми фізичного забезпечення підручниками.

Пересічна сім’я кілька років тому передплачувала три-чотири видання, тепер – 0,71. На кожного жителя видавалося 3–4 книжки, нині – одна на двох. Бібліотеки, котрі завжди були одним з основних джерел інформації, сьогодні майже не одержують нової літератури і періодики.

Підбиваючи підсумки 1999 р., можна констатувати, що:

– книжковий ринок України на 90–92% захоплено дешевою російською книгою. Внаслідок цього, за різними підрахунками, щороку з України до Росії вивозиться до 100 млн. “книжкових” доларів;

– почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література;

– практично згорнута програма видання шкільних підручників (видавництва власних коштів не мають, а держава неспроможна фінансувати її за рахунок бюджету);

– більшість тиражів 1999 р. коливалася у межах від 2 до 3 тис. примірників, а це означає, що вже на момент виходу у світ книга ставала бібліографічною рідкістю;

– будь-яку книгу, видану в Україні у 1999 р., міг купити лише один із чотирьох громадян. Інші троє, навіть за наявності у них грошей, зробити це не могли через відсутність книг як таких (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Кількість книг, виданих в Україні на душу населення

Реальний стан економіки країни та небажання керівників відповідних урядових структур об’єктивно оцінити майбутні наслідки втрати власної видавничої галузі не залишають особливих надій на вжиття у 2000 р. заходів, які б змінили на краще стан видавничої справи в Україні.

Таким чином, тенденції та темпи занепаду українського національного книговидання за останні роки свідчать про те, що в Україні на рубежі третього тисячоліття власне українська книга поставлена на межу зникнення. А це означає, що громадяни втрачають можливість задовольняти право на інформацію, яку вони можуть отримувати з цього джерела.

На думку Уповноваженого, такий стан книговидавничої справи в Україні не дає змоги її громадянам реалізувати свої конституційні права: на вільний розвиток особистості і на освіту, що є порушенням ст.23 і 53 Конституції України, а також право на інформацію (ст.34).

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини, як наголошується в Конституції України, є головним обов’язком держави. На жаль, держава в особі органів влади часто ухиляється від обов’язків захищати права людей на свободу думки і слова. Внаслідок цього без належної державної підтримки сьогодні залишилися такі традиційно дотаційні сфери духовного життя народу, як книговидання, кінематографія, літературно-художні видання, театр та ін. В Україні вмирає літературно-художнє слово, звужується інформаційний простір цілої низки галузей знань і навіть державної мови. Людина і громадянин України дедалі більше позбавляються можливості законно висловлювати свої думки і позицію.

Відомо, що у забезпеченні права громадян на свободу думки і слова, на інформацію важливу роль відіграють ЗМІ та їх працівники – журналісти. Однак у гонитві за сенсаціями чи під впливом тиску державних структур, різних політичних або інших сил, а також виконуючи оплачувані замовлення, чимало ЗМІ і журналістів не завжди доносять до людей об’єктивну інформацію про важливі події в суспільстві, про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, інших суб’єктів суспільного процесу. Вони нерідко необґрунтовано формують негативну громадську думку про учасників сучасних суспільних процесів та державні громадські інституції.

Найбільш яскраво це виявилося у формуванні ЗМІ негативного іміджу вищого законодавчого органу держави – Верховної Ради України та народних депутатів України за останні роки, особливо у 1998–1999 рр. Навіть побіжний аналіз періодичних видань як загальнодержавної, так і місцевої сфери розповсюдження показує, що інформація про діяльність Верховної Ради України як за кількістю, так і за обсягом значно менша, ніж про діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади. Причому у разі, якщо це не офіційна інформація, а публікації чи телерадіопередачі в авторському виконанні, то переважають негативні матеріали як про Верховну Раду України в цілому, так і про її структурні підрозділи, фракції, окремих народних депутатів України.

Тому за допомогою ЗМІ у масовій свідомості закріпилося вельми критичне ставлення до діяльності Верховної Ради України. Тенденційне обмеження інформації про діяльність Верховної Ради одночасно із спотвореною інформацією, очевидно, сприяло зростанню негативних оцінок її діяльності з боку населення України. Так, за результатами дослідження Інституту соціальної та політичної психології АМН України, проведеного у 1999 р., 44,4% опитуваних переконані, що діяльність Верховної Ради України не сприяє економічному і політичному розвитку України. За даними Інституту політики, 48% громадян не довіряють Верховній Раді України у захисті їхніх прав і свобод.

Раніше громадяни України мали можливість дивитися на екранах своїх телевізорів передачі “Трибуна фракцій Верховної Ради України”, “Парламентський вісник”, спостерігати за окремими засіданнями парламенту. 12 травня 1999 р. у день проведення парламентських слухань «Інформаційна політика в Україні: стан і перспективи» свавільно, без попередження, обґрунтування та належної інформаційної компенсації припинено трансляцію засідань Верховної Ради України, із сесійної зали було вилучено знімальну техніку Національної телекомпанії України.

24 серпня цього ж року Голові Верховної Ради України не дали можливості по національному телебаченню привітати народ України з Днем Незалежності, хоча заздалегідь було заготовлено відповідний запис. Це було не лише брутальним порушенням права громадян на інформацію, а й поглибленням протистояння двох гілок влади.

Політика утиску свободи думки і слова знаходить своє продовження у повсякденній практиці. Позбавлена теле- і радіоефіру, Верховна Рада України укладає відповідний договір на висвітлення своєї діяльності з телекомпанією «СТБ». І одразу ж цю телекомпанію було піддано численним перевіркам. Перевірки набули таких масштабів і характеру, що Міжнародний комітет захисту журналістів зажадав від Президента України дотримання прав мас-медіа: «Ми закликаємо Вас скористатися усіма Вашими повноваженнями, щоб припинити політично вмотивовані зловживання законами і нормативними актами про засоби масової інформації державними службовцями. Ми закликаємо Вас гарантувати міжнародно визнане право СТБ і всіх журналістів України працювати без втручання держави» (газета «День», 25 вересня 1999 р.).

Законодавством України цензура заборонена (ст.15 Конституції України). Громадяни можуть вільно висловлювати свої думки в громадських місцях, на зборах, мітингах, демонстраціях, на сторінках газет, каналами телебачення і радіо. Понад 80% українських ЗМІ уже роздержавлено. Засновниками більшості з них є комерційні структури, партії, акціонерні товариства, трудові колективи, громадські організації, що також сприяє реалізації конституційного права на свободу слова і думки, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Захист прав людини на свободу думки, вільне вираження своїх поглядів і переконань, на збирання, зберігання, використання і розповсюдження інформації є одним з пріоритетних напрямів діяльності Уповноваженого з прав людини.

Уповноважений здійснює свою діяльність максимально прозоро й доступно для засобів масової інформації та громадян України. Завдяки цьому журналісти вперше в історії України відвідали разом з Уповноваженим слідчий ізолятор Служби безпеки України та ізолятор тимчасового тримання ГУ МВС міста Києва, камери Лук’янівського СІЗО для осіб, засуджених до вищої міри покарання; взяли участь у комплексній перевірці дотримання прав і свобод людини в Чернігівській та Луганській областях; спільно з Уповноваженим, за підтримки Представництва Верховного комісара ООН у справах біженців, здійснили проект допомоги дітям-сиротам, постраждалим від повені на Закарпатті; постійними стали прес-конференції і “круглі столи” для ЗМІ з різних проблем захисту прав і свобод людини, які проводить Уповноважений. За результатами діяльності омбудсмана в 1998–1999 рр. у засобах масової інформації оприлюднено понад 500 публікацій, виступів, інтерв’ю, матеріалів прес-конференцій.

Для сприяння правовій поінформованості населення Уповноважений провела декілька циклів передач про нову інституцію на каналі “Право” Українського телебачення, де в популярній формі надавалась інформація щодо звернень до Уповноваженого та до Європейського суду з прав людини за захистом порушених прав. За підтримки Ради Європи було випущено спеціальний бюлетень “Вісник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” двома мовами – українською та англійською, в якому опубліковано Загальну декларацію прав людини, Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, пам’ятку для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини. Бюлетень поширено серед народних депутатів України, членів уряду, серед суддівського корпусу, в бібліотеках, навчальних закладах, правозахисних та правоохоронних організаціях, в місцях позбавлення волі. Завдяки цьому мільйони громадян України отримали необхідну юридичну інформацію.

Не можна не зазначити, що становлення нової для України інституції відбулося багато в чому завдяки доброзичливій і зацікавленій підтримці друкованих та електронних засобів масової інформації. За відгуками наших громадян, багатьом з них запам’яталися перші публікації, які розкривають суть і призначення нової інституції, характер, специфіку діяльності, перші кроки. Наприклад, “Правозахисник представляє інтереси людини” (“Урядовий кур’єр”, 29 серпня 1998 р.), “Народний правозахисник завжди в опозиції до влади” (“Голос України”, 26 вересня 1998 р.), “Омбудсман, якого любить влада, – поганий омбудсман” (“Робітнича газета”, 28 жовтня 1998 р.), “Захист прав конкретної людини – вище, ніж захист прав самої держави” (“Вісті”, 10 грудня 1998 р.), “Я робитиму все, щоб влада виконувала закони” (“День”, 1 грудня 1998 р.), “Боротися за справедливість завжди важко” (“Я , ТИ, МИ”, №12, 1998 р.), “Керуватися почуттям справедливості і власною совістю” (“Людина і влада”, 1 січня 1999 р.), “Как долго я тебя ждал” (“Независимость”, 29 січня 1999 р.) та ін.

Український омбудсман активно інформувала світову громадськість про утвердження нової інституції з прав людини в Україні, про стан дотримання прав і свобод у нашій державі. Інтерв’ю і кореспонденції Уповноваженого друкувалися, зокрема, у польській газеті “Жечпосполита”, польськомовній “Дзеннік кійовскі”, російських – “Известия”, “Труд”, “Комсомольская правда”, “Парламентская газета,” “Аргументы и факты”, в англомовній “ Київ-пост”, у швейцарській газеті “Цюрихе цайтунг”, в інформаційному агентстві “Сіньхуа”, всекитайській щоденній газеті “Чайна дейлі”, в окремих виданнях США, Франції, Данії та інших країн.

Аналіз стану дотримання і захисту прав людини в Україні, проведений Уповноваженим, свідчить, що все частіше в Україні обмежується вільне виявлення громадянами своїх поглядів і переконань, засоби масової інформації дедалі більше стають підконтрольними і керованими або державними інстанціями, або фінансово-політичними групами, звужується право людини на достовірну інформацію. З цією метою посилюється тиск на журналістів політичними, економічними й адміністративними методами, чиняться перепони у виконанні ними професійних обов’язків, що нерідко призводить до грубого порушення прав громадян на свободу слова та інформацію.

В якому стані перебуває свобода слова в Україні, влучно сказано у виступі під час парламентських слухань у травні 1999 р. “Інформаційна політика в Україні: стан і перспективи” народного депутата України І.Бокого: “Гадаю, всіх нас об’єднує розуміння того, що немає іншої сфери суспільного життя, окрім інформаційної, навколо якої так густо клубочаться хмари лукавства, казуїстики, відвертих спекуляцій. Говоримо про свободу слова, а згадуємо прокуратуру, міліцію, податкову адміністрацію, КРУ, УБОЗ. Правда ж цікавий ряд? На газети, котрі не порушують закон, живуть із ним у злагоді, але використовують надане їм законом право на свободу слова, виконавча влада напускає всю силу карально-фіскального апарату, аби залякати журналістів, а то й знайти зачіпку, щоб знищити видання”.

Як свідчить практика судочинства, суди з органів правосуддя нерідко перетворюються на інструмент жорсткого тиску на свободу слова. Як повідомив Уповноваженого під час зустрічі голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко, нині щоденно в 5–6 судах країни розглядаються позови посадових осіб до засобів масової інформації щодо “захисту честі і гідності“. За даними Спілки журналістів України і Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, у 1999 р. було подано 2258 судових позовів проти ЗМІ з вимогою сплатити позивачам понад 90 млрд. грн., що майже втричі перевищує Державний бюджет. За 3,5 року свого існування газета “День” пережила понад 45 перевірок, 26 судових позовів на загальну суму 3,5 млн. грн. Прикриваючись твердженням про “моральні збитки”, тлумачення якого в українському законодавстві доволі розпливчасте, ображені чиновники, бізнесмени, деякі політики вимагають від газет і журналістів мільйонних компенсацій за кілька рядків опублікованого інформаційного тексту.

Свій протест проти абсурдних штрафів, які практикуються щодо українських ЗМІ, у червні 1998 р. висловила міжнародна правозахисна організація “Репортери без кордонів” у спеціальній заяві до Міністерства юстиції та Міністерства інформації України. У заяві йшлося про притягнення українських видань до відповідальності за позовами у справах про “наклеп” та образу честі й гідності. Оскільки закон не обмежує суми штрафу, вона реально сягнула 3,5 млн. грн.

Можновладці зрозуміли, що той, хто володіє ЗМІ, цим потужним інструментом формування громадської думки, у того і влада. Саме тому за інформацію та засоби її поширення точиться жорстока, безкомпромісна боротьба. При цьому окремими структурами та особами, не зацікавленими в оприлюдненні об’єктивної інформації, допускаються грубі порушення прав людини на свободу думки і слова.

Останніми роками журналістська діяльність у нашій державі стала однією з найнебезпечніших. Так, тележурналіст, народний депутат України дванадцятого скликання Вадим Бойко знав, хто з державних чиновників і в які фірми перераховував великі суми коштів. Журналіст загинув за дивних обставин, папка з документами зникла безслідно. Коли “Вечірня Вінниця” почала писати про махінації місцевих чиновників – її “призупинили”. Редактор загинув за загадкових обставин. Черкаський кореспондент Ігор Грушецький мав інформацію про негідні вчинки директора “Ротора” і необачно похвалився щодо цього. Не написав. Загинув.

Таємними документами про діяльність місцевих мафіозних структур володів ведучий телепередачі “Суботній експрес” Олександр Мотренко з міста Сімферополя. Троє невідомих, один з них – у міліцейській формі, прямо на вулиці, серед білого дня підійшли до нього, зажадали віддати документи і тут же завдали смертельної травми голови.

Якщо в мирний час гинуть журналісти – це одна з ознак корумпованості суспільства. За період 1998–2000 рр. було зухвало вбито головного редактора газети “Вечерняя Одесса” Бориса Дерев’янка, тяжко побиті головний редактор газети “Сільські вісті” Іван Сподаренко, головний редактор газети “Політика” Олег Ляшко, тележурналіст Володимир Скачко. Побито і пограбовано відомих в Україні журналістів Ірину Погорєлову та Світлану Синякову, чинилися фізичні розправи над багатьма працівниками місцевих і регіональних видань; розгромлені редакції журналу “Підтекст” у м. Києві, газети “Інформаційний бюлетень” у м. Кременчуці; переслідувалися журналісти телекомпанії “Горизонт” м. Первомайська Харківської області, які викрили факти корупції та зловживань серед посадових осіб міста.

Уповноважений з прав людини 4 жовтня 1999 р. у своїй Заяві щодо порушення конституційних прав громадян України стверджувала: ”Вбивства на замовлення, переслідування з політичних мотивів, посягання на свободу слова загрожують не лише правам і свободам людини, а й самій демократії та конституційному ладу в Україні”.

Проведений Уповноваженим моніторинг стану дотримання прав людини в Україні показує, що в боротьбі зі свободою думки і слова, з альтернативними виданнями, окремими редакторами і журналістами владні структури, їх посадові особи дедалі ширше використовують такі підступні “законні” форми тиску, як цілеспрямовані перевірки від податкових, фінансових, правоохоронних органів, пожежних та санітарно-епідемічних організацій і особливо – судові позови щодо захисту честі, гідності і ділової репутації. Це своєрідний “державний рекет” у вигляді постійних цілеспрямованих перевірок незалежних видань і компаній.

В Україні широко відомі резонансні справи з редакторами газет “Правда Украины”, “Політика”, “Опозиція”, “Фінансова Україна”, “Дніпровська правда”, “Полтавська думка”, “Кіровоградська правда”, “Дружковский рабочий” та інші, проти яких органи державної влади і місцевого самоврядування вдалися до різних форм боротьби як з недогідливими виданнями, так і з редакторами та журналістами.

Численні факти утиску свободи слова стали підставою для спеціальної Заяви Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації 16 березня 1999 р., де наголошується на тому, що наступ на свободу слова почався з тих ЗМІ, “позиція яких не збігалася з позицією й діями виконавчих структур. Будь-яка критика їх, або окремих високих посадових осіб викликала нечуваний спротив”. Щоб приборкати редакторів деяких незалежних опозиційних видань, посадові особи йшли навіть на порушення сумнівних кримінальних справ.

Типовим прикладом є розправа з газетою “Правда Украины”. Спочатку Мінінформ заборонив випуск газети під приводом неправильно оформлених засновницьких документів; потім владні структури розпочали тиск на колектив редакції. Зокрема, було заарештовано головного редактора Олександра Горобця нібито за зґвалтування підлеглої співробітниці. Ця справа, як і багато інших справ проти видань і журналістів, нічим не закінчилася, і ув’язненого, нарешті, через вісім місяців, випустили із СІЗО, навіть не вибачившись перед ним і нічого не пояснивши читачам, глядачам і слухачам України, яких між іншим про арешт О.Горобця поінформували одразу ж. Напрошується очевидне припущення, що таким чином “некишенькових” журналістів просто ізолювали від народу під час виборчої кампанії ті, котрим журналісти могли заважати своєю альтернативною думкою.

За нібито розголошення державної таємниці було призупинено вихід газети “Політика”. Та саме “призупиненням” і обмежились правоохоронці. А незабаром редактора “Політики” О.Ляшка заарештували. Коли два номери опальної газети погодився надрукувати начальник видавництва Міноборони “Народна армія” Сергій Степаненко, то до нього приїхали чотири полковники військової прокуратури і почали вимагати, щоб він написав заяву про звільнення за власним бажанням. Згодом редактора було відверто і жорстоко побито. Судові й правоохоронні органи зробили вигляд, ніби нічого серйозного не сталося.

Як бачимо, згодом ці справи закривались, бо лопались, мов мильні бульбашки, але працівникам, виданням, свободі слова в цілому завдавалося непоправної шкоди. Керівники непокірних видань місяцями утримувалися в слідчих ізоляторах, зазнавали принижень і страждань. Таке свавілля як до людей, так і щодо закону не припиниться, допоки його організатори та виконавці не нестимуть за це реальної відповідальності.

Безпрецедентним у вітчизняній практиці став позов до суду, ініціатором якого виступило колишнє Міністерство з питань преси та інформації (екс-міністр З.Кулик). Ним було ініційовано позов до газети “Опозиція”.

За даними Державного комітету інформаційної політики України, 500 тис. грн. – таку суму відшкодувань за судовим позовом до обласної газети “Поділля” визначив міський голова Вінниці Д.Дворкіс.

Уже другий рік не виходить на Черкащині газета Смілянської територіальної організації Народного руху України “Козацький рід”. Крім цього за “завдану моральну шкоду” колишньому голові міської ради О.Котькалу редакцію газети оштрафовано.

Міський голова із Золотоноші О.Корпань судився з редакцією районної газети “Вісник Золотоніщини” за публікацію звернення районної ради ветеранів війни і праці, в якому містилася інформація і про комерційну діяльність міського голови.

У 1998 р. суддя м. Слов’янська виніс ухвалу, якою позбавив права займатися професійною діяльністю журналіста, оглядача телекомпанії “ТОР”, – і наша держава, судові інстанції не здригнулися від нечуваної наруги над свободою слова, заборони на професію.

Існування газети “Всеукраинские ведомости” припинилося після того, як за рішенням арбітражних судів України було задоволено позов АТ “Футбольний клуб Динамо-Київ” за підірвану ділову репутацію внаслідок розповсюдження інформації щодо можливого продажу іноземному футбольному клубу одного з найпопулярніших гравців київського “Динамо”. Встановлений судом по цій справі розмір компенсації – 3,5 млн. грн. Газета “Всеукраинские ведомости” перестала існувати, незважаючи на те, що футболіст київського “Динамо”, про якого йшла мова, згодом таки був проданий, до того ж згаданому в публікації клубу і за ще більшу суму. Таким чином, газету знищено за те, що вона написала правду.

Одній з незалежних газет, “Киевским ведомостям”, суд призначив відшкодувати позивачеві – міністру внутрішніх справ Ю.Кравченку – моральну шкоду в розмірі 9 млн. грн. за те, що вона повідомила факти про використання міністром у власних інтересах праці ув’язнених. Це фактично призвело до подвійного покарання, бо насправді означало повне банкрутство і закриття видання, розправу над ним за допомогою недосконалих механізмів чинного законодавства. До речі, позов міністра було припинено одразу ж після зміни власників газети.

Як свідчить практика, чинне законодавство дає противникам свободи думки і слова чималий арсенал обмеження прав людини. Один з них нещодавно продемонструвала Федерація професійних спілок України (голова О.Стоян), яка в 1999 р. припинила випуск “Профспілкової газети” та журналу “Профспілки України” і в такий спосіб позбавила мільйони членів профспілок можливості одержувати достовірну інформацію про життя профспілок України, про діяльність їх керівних органів, а також за допомогою галузевих мас-медіа брати участь в обговоренні актуальних проблем сьогодення, здійснювати громадський контроль за діяльністю профспілкових апаратів управління.

Показовим є той факт, що припинити випуск цих видань спонукала не фінансова скрута (що можна було б зрозуміти), а переконання керівництва Федерації профспілок у тому, що видання не відповідають цілям засновників. Насправді причиною закриття цих видань були критичні публікації про діяльність Федерації профспілок. Печерський суд визнав постанову Президії ради Федерації професійних спілок України від 23 березня 1999 р. у частині ліквідації колективного підприємства ФПУ “Редакція “Профспілкової газети” та припинення її випуску неправомірною і зобов’язав раду ФПУ скасувати своє рішення.

До порушень прав людини на свободу слова нерідко призводить і постійне протистояння гілок влади у боротьбі за телебачення і радіомовлення. На теле- і радіокомпанії, які мають свою позицію, насилаються податкові та інші інспекції, їх обкладають непосильними штрафами, роблять банкрутами. Тобто і тут використовуються нібито “законні” економічні механізми викручування рук, тотального наступу на конституційне право людини вільно висловлювати думки, погляди і позиції. Як наслідок – з ефіру зникали такі популярні телепрограми і навіть телекомпанії, як “Післямова”, “Золоті ворота”, “Гарт”, “Гравіс”. 26 липня 1999 р. призупинено діяльність чотирьох недержавних телекомпаній Криму в містах Сімферополь, Джанкой, Керч. Приводом для цього стало те, що радіотелевізійний центр, який здійснює трансляцію їх програм, не має дозволу Укрчастотнагляду на використання телеканалів. У цей же час Державна телерадіокомпанія, яка також користується послугами цього центру, без будь-яких проблем продовжувала працювати.

У такий спосіб під приводом “порушень”, яких нібито припустився державний радіотелетрансляційний центр, у передвиборний час від ефіру відлучалися незалежні телекомпанії, хоча вони мали ліцензії на мовлення, надані Національною радою з питань телебачення і радіомовлення.

Цими кроками органи виконавчої влади продемонстрували інформаційну політику, основою якої є неприйняття плюралізму думок, страх перед правдивим та альтернативним словом, неготовність до всенародних відкритих дискусій, до колективного пошуку істини, до критики і самокритики, які завжди були ознакою відкритого демократичного суспільства, рушієм суспільного прогресу.

Яскравим прикладом цього стало звільнення протягом доби першого віце-прем’єр-міністра В.Куратченка, який на засіданні Кабінету Міністрів України наважився висловити свої пропозиції щодо вдосконалення курсу реформ.

Не випадково Верховна Рада України постановою від 2 червня 1999 р. призначила депутатське розслідування щодо переслідування опозиційних ЗМІ Державною податковою адміністрацією України, Генеральною прокуратурою України та органами виконавчої влади України.

Як показують звернення громадян України до Уповноваженого, непоодинокими є випадки порушення конституційного права людини вільно збирати і зберігати інформацію. Деякі посадові особи безпідставно приховують інформацію. Як наслідок – інформація до споживачів доходить невчасно або взагалі не доходить. Інколи приймаються навіть самочинні, нічим не обґрунтовані рішення. Так, голова райдержадміністрації Чорноморського району Автономної Республіки Крим М.Радченко у 1999 р. взагалі заборонив працівникам відділів та управлінь місцевої держадміністрації надавати інформацію журналістам газети “Черноморская заря”.

В 1998 р. про свавілля голови райдержадміністрації Калинівського району Вінницької області Анатолія Бондарчука двічі писала газета “Україна молода”, виступав “Голос України”. А коли на одне із засідань сесії районної ради народних депутатів приїхали журналісти обласних і всеукраїнських ЗМІ, то вони не були допущені на засідання.

Того ж року у Волинській області мав місце випадок, коли працівники податкової міліції затримали для встановлення особи фотокореспондента провідної в області газети “Волинь” за те, що він фотографував приміщення податкової адміністрації, яке знаходиться на центральному проспекті міста.

6 вересня 1999 р. голова Цюрупинської райдержадміністрації Херсонської області В.Шелудько зробив письмове розпорядження: «Начальнику вузла поштового зв’язку Т.Сахарук. Цюрупинська райдержадміністрація звертається повторно з вимогою припинити доставку в райдержадміністрацію, відділи та управління таких газет, як: «Товариш», «Комуніст», «Селянська правда», «Справедливість». На ці видання райдержадміністрація передплати не проводила».

Поширеними є факти, коли органи державної влади відмовляють журналістам в акредитації. Таким чином і в такий спосіб порушується право на безперешкодне отримання інформації від органів влади. Подібна практика використовується як органами виконавчої влади, так і Верховною Радою України. Це переважно робиться під приводом того, що ці ЗМІ подають інформацію необ’єктивно, що найчастіше означає – не так, як того комусь хотілося б. І це відбувається в той час, коли законами врегульовані питання цивільної відповідальності за поширення недостовірної інформації.

Право вільно збирати, зберігати, використовувати і розповсюджувати інформацію порушується і при відмові судових органів журналістам здійснювати аудіо- та відеозаписи під час відкритих судових засідань. При цьому не діють навіть положення ст.129 Конституції України про незалежність судів, які мають підкорятися лише закону. Тому потрібні зміни у Цивільному процесуальному кодексі України, які врегулювали б правові відносини між судовими органами та журналістами ЗМІ щодо таких записів.

Процеси боротьби з незалежними виданнями, зі свободою слова в Україні набули таких масштабів, що Парламентська Асамблея Ради Європи, представництво ОБСЄ в Україні і Держдепартамент США висловили занепокоєння порушенням прав громадян України на свободу думки і слова.

Чиновники органів виконавчої влади так борються з альтернативними і просто незаангажованими виданнями, з плюралізмом думок і позицій, що підвели навіть Президента України – американський Комітет захисту журналістів назвав його шостим у номінації десяти найбільших “ворогів преси,” тобто ворогів права на вільне висловлення думок, поглядів і переконань.

У червні 1999 р. Верховна Рада України прийняла Звернення до парламентів і урядів європейських країн з проханням захистити свободу слова в Україні. У Зверненні йшлося про те, що в цій важливій сфері суспільних відносин панує не верховенство закону, а суцільне свавілля; свободу слова виконавча влада нашої країни намагається поставити на коліна; буквально придушуються незалежні і просто незаангажовані видання. Тоді ж Україна була піддана суворому осуду на Асамблеї Ради Європи. Рада Європи висунула три пункти рівнозначних претензій до України: місцеве самоврядування, свобода слова, смертна кара...

Проте це не мало суттєвого впливу на стан дотримання прав людини на свободу слова в Україні. До Уповноваженого з прав людини продовжують надходити заяви від представників ЗМІ, в яких ідеться про брутальне порушення конституційних прав людини на вільне збирання, зберігання, використання і розповсюдження інформації.

За фактом порушення конституційних прав на свободу думки і слова, особисту недоторканність народного депутата України тринадцятого скликання, редактора газети “Никопольские известия” та телестудії “Канал-5“ К.Лященка Уповноваженим зроблено подання Генеральному прокурору України М.Потебеньку.

У поданні йдеться про те, що після того як К.Лященко заявив про підтримку на виборах Президента України кандидатури О.Мороза, він зазнавав політичних переслідувань. Було проведено сотні перевірок його діяльності, були суди, опечатування приміщень, виселення, порушення кримінальних справ... 4 листопада 1999 р. до приміщення кооперативу “Канал-5” вдерлися 7 працівників міліції, які спеціально прибули з м. Дніпропетровська, і без будь-якого документального оформлення, безпідставно вилучили частину телевізійного обладнання. Начальником оперативно-розшукової групи Державної інспекції електрозв’язку у Дніпропетровській області щодо кооперативу “Канал-5” було складено два протоколи про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.146 КЗпАП України, які направлено до Нікопольського міського суду. 5 листопада телепередавач кооперативу відімкнено від енергопостачання. 10 листопада невідомі зламали замки і викрали телепередавач вартістю 1370 грн., радіопередавач вартістю 1616 грн.., пошкодили комунікації. 11 листопада заборонено друкувати газету “Никопольские известия” в місцевій друкарні. 16 листопада К.Лященка затримав дільничний інспектор Нікопольського МВ УМВС і доставив до міського суду. Після того як Лященко все ж таки виграв судову справу, його майно було пошкоджене вдруге. 13 лютого два чоловіки вистежили його і побили металевими прутами, заподіявши струс мозку, рубані рани голови та ін. Уповноважений з прав людини зажадала від Генеральної прокуратури провести додаткову перевірку порушення прав колишнього народного депутата України, редактора газети “Никопольские известия” та телестудії “Канал-5”.

За даними Фонду захисту гласності, 70% справ про захист честі і гідності мають відверто недобросовісний характер і спрямовані насамперед на приборкання преси шляхом її фінансового придушення. Цьому сприяє відсутність законодавчого введення державного мита під час подання подібного позову. Ось тому і народжуються астрономічні суми стягнень, що пред’являються журналістам і редакціям. А поки це питання буде вирішуватися, позивачі розправлятимуться з газетами, журналами і телерадіокомпаніями, удосконалюючи методи їх придушення.

Сьогодні практично проти будь-якого видання, редактора чи журналіста, які займають опозиційну чи просто незалежну позицію, пишуть недогідливі владним чиновникам аналітичні чи критичні статті, можуть бути висунені звинувачення у приниженні честі й гідності позивачів, у завданні їм моральної шкоди. А це свідчить про поширення в країні практики порушення ст.34 Конституції України.

На підставі наведених фактів Уповноважений стверджує, що практика судових справ, які стосуються ЗМІ, в Україні однозначно більше орієнтована на пріоритет захисту репутації посадових осіб, ніж на захист свободи слова і думки. Така практика призводить до того, що ЗМІ порівняно з представниками владних структур опиняються в неоднакових умовах перед законом. Це провокує з боку владних структур також і досудові дискримінаційні дії, які суперечать законам України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”. Під впливом цих чинників журналісти не повною мірою можуть виконувати свої професійні обов’язки, а преса, телебачення і радіо України – здійснювати важливу суспільну функцію, притаманну ЗМІ у кожній демократичній державі, згідно зі ст.34 Конституції України, яка гарантує право на свободу думки і слова, на вільне поширення інформації і користування нею, а також ст.55 про право людини і громадянина на судовий захист.

Подібна практика небезпечна ще й тому, що під час судових розглядів таких позовів судді піддаються адміністративному тиску і залякуванням. Як наслідок – мас-медіа програють майже всі суди. А це вже не суд, якщо він є незахищеним, якщо він стає слухняним інструментом у чиїхось руках. Більше того, це є грубим порушенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Адже Європейський суд з прав людини відзначив “важливу роль преси у демократичній державі”, застерігши, що обмеження її свободи може призвести до порушення прав громадян на контроль за своїм урядом, а це право більш вагоме, ніж право окремих урядовців на недоторканність власного чиновницького іміджу чи захисту від несправедливої критики.

Європейський суд вважає, що державні чиновники та політики мають достатні можливості впливати на роботу мас-медіа і доводити до відома громадськості свою точку зору. Тому в більшості конфліктів між ними і мас-медіа Європейський суд стає на бік засобів масової інформації. І це є загальновизнаною практикою цивілізованого суспільства.

Необхідно пам’ятати, що з моменту приєднання України до Конвенції про захист прав і основних свобод людини всі владні структури України мають дотримуватися в своїй діяльності норм цієї конвенції, рішення Європейського суду з прав людини мають вже застосовуватися в судовій практиці України, адже прецедентне право Євросуду є складовою частиною застосування норм Конвенції 1950 р.

На думку Уповноваженого, внаслідок такої інформаційної практики, яка склалася в державі, сьогодні під загрозою опинилися не лише свобода слова, а й майбутнє інформаційної галузі країни, адже загальновідомо, що без реалізації конституційного права на свободу думки і слова не можуть бути реалізованими і такі конституційні права, як:

– право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації (ст.36);

– право на участь в управлінні державними справами, в проведенні всеукраїнських і місцевих референдумів, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування (ст.38);

– право мирно збиратися, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39);

– право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст.54);

– право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст.23);

– право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст.27);

– право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35) та ряд інших основоположних конституційних прав.

Існуюча практика ставлення до ЗМІ владних структур призвела до того, що інформаційним простором України сьогодні переважно заволоділи періодичні видання і студії, які називають “жовтою пресою”. Ці видання, як відомо, обходять актуальні соціально-політичні проблеми і тиражують переважно примітивний негатив на зразок – вбили, зарізали, зґвалтували, повісили, спалили.

Органи державної влади мало хвилює те, що цей негатив руйнує психіку людей, виховує жорстокість, створює спотворений міжнародний імідж нашого народу, підриває престиж держави. Головне для них – не дати об’єктивного критичного аналізу наболілих соціально-політичних проблем сьогодення.

Телебачення, радіо, газети все частіше нав’язують нашому суспільству чужі звичаї, мораль, смаки, розбещують молодь пропагандою насильства, еротики, порнографії, позбавляють громадян України можливостей споживати національний інформаційний продукт, виштовхують власного товаровиробника з інформаційного ринку. Як наслідок – з інформаційного поля майже витіснено вітчизняні фільми, державномовні гумористичні, розважальні передачі та інформацію, пов’язану з поширенням національних звичаїв, традицій, культури. У прилеглих до Росії, Польщі, Угорщини, Румунії районах у нашому ефірі переважно господарюють сусіди.

Все це разом узяте не тільки обмежує права громадян України на реалізацію ними своїх прав на свободу думки і слова, а й завдає непоправної шкоди національним інтересам, становить загрозу національній безпеці України.

Захищаючи свої інформаційні інтереси, кожна держава має дбати про власну інформаційну безпеку. Цього ж вимагає і зміцнення української державності. Гонитва за дешевим інформаційним товаром призвела до того, що на сторінки газет, в телерадіоефір ринув потік бездуховності, аморальності, цинізму, зневаги до історичних та духовних надбань народу, традицій багатьох поколінь.

Уповноважений отримує багато листів з проханням захистити права людини від брудної реклами, публікацій, що пропагують насильство, зневагу до особистості, культ грошей і сексу, порнографію. Все це негативно впливає насамперед на дітей, молодь. За висновками експертів Українського центру економічних досліджень, з 2380 повідомлень, вміщених протягом місяця лише у п’яти газетах (“Факты”, “Киевские ведомости”, “Столичная газета”, “Независимость”, “Україна молода”), 76 повідомлень стосувалися вбивств; 212 – зґвалтувань; 53 – самогубств, випадків насильства, крадіжок, замахів; 231 – хуліганських вчинків, 159 – аварій; 106 – іншої соціально-негативної інформації. Це становить понад 35% усієї дослідженої інформації.

Чого, скажімо, варті публікації в газеті “Киевские ведомости” циклу пасквілів на Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка, що образили національні почуття мільйонів жителів України?! Хто за цим стоїть, кому потрібно, використовуючи право на свободу думки і слова, фактично паплюжити національні святині? І взагалі, як зупинити всю цю нестримну експансію бездуховності?

Окремі працівники засобів масової інформації зрозуміли свободу слова як уседозволеність і безвідповідальність. Кореспонденти, редактори нерідко оприлюднюють матеріали на замовлення. В журналістському лексиконі прижилося таке жахливе словосполучення, як “інформаційне кілерство”, коли ту чи іншу посадову особу або претендента на посаду “відстрілюють” компрометуючими матеріалами на замовлення. За це платяться великі гроші, надаються економічні і політичні привілеї.

Відповідно до п.3 ст.13 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права на працівників мас-медіа покладаються великі обов’язки і відповідальність за користування правом свободи слова, що пакт в ім’я збереження миру, безпеки, культури людства окреслив обмеження у користуванні цим правом.

Право на свободу слова та вільне поширення інформації є великим досягненням України в процесі становлення демократичних засад суспільства, що знайшло відображення в Основному Законі держави. Водночас ст.34 Конституції України не тільки гарантує ці права, а й передбачає їх певні обмеження для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Це конституційне положення мало подальший розвиток у Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.

Контроль за дотриманням прав людини на конфіденційну інформацію Уповноважений вважає пріоритетним у своїй діяльності. Адже в умовах застосування найновіших технологій, комп’ютерних та телекомунікаційних засобів, нових баз трансграничної передачі інформації можливість накопичувати і поширювати інформацію про особу з’являється не лише у державних чиновників, працівників спецслужб, а й у кримінальних структур, котрі використовують її у корисливих цілях. Сьогодні проблема захисту конфіденційної інформації набула гострого транснаціонального характеру. Все частіше світ приголомшують факти незаконного збирання інформації про громадян без їхнього відома, використання її з метою шантажу, компрометації та розправи над людьми.

Нещодавно стало відомо, що й в Україні слідчі органи виявили комп’ютерний файл, у якому накопичувалася інформація про народного депутата В.Гетьмана, яка, ймовірно, була використана для організації замаху на нього. На думку Уповноваженого, в Україні недостатньо приділяється уваги проблемі захисту інформації про особу. До цього часу не відпрацьовані і законодавчо не закріплені положення ст. 34 Конституції України, яка передбачає обмеження щодо запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Мало що робиться для приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів з цієї проблематики, зокрема, до Конвенції щодо захисту даних про особу при автоматизованій обробці інформації.

Прийнята у 1981 р. країнами Ради Європи Конвенція виходить з того, що права та інтереси особи в умовах застосування новітніх технологій, комп’ютерних та телекомунікаційних засобів можуть бути порушені внаслідок несанкціонованого використання даних про неї їй же на шкоду, тим самим заперечуючи її природні, життєві права, які є основою свободи, загальної справедливості та миру. Зазначені права необхідно захищати силою закону.

У 1999 р. Уповноважений з прав людини на прохання Державного комітету зв’язку та інформації України брала участь у проведенні експертизи та наданні висновків і пропозицій до проекту Закону України “Про захист персональних даних”. Цей законопроект має важливе суспільно-політичне значення для держави, є свідченням позитивних демократичних зрушень у суспільстві, долученням до кращих правових здобутків людства. Він повинен бути якомога скоріше розглянутий Верховною Радою України. Це дасть можливість законодавчо врегулювати конституційні положення щодо права кожного на захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений з прав людини змушена констатувати: реалізація права на свободу думки і слова та права вільно збирати, зберігати, використовувати і розповсюджувати інформацію нерідко унеможливлюється недосконалістю норм чинного законодавства та судової практики.

Тому Уповноважений з прав людини звернулася до Голови Верховного Суду України В.Бойка з листом, в якому підтримала проведення спеціального засідання Пленуму Верховного Суду з питань удосконалення судової практики при розгляді спірних проблем в інформаційній сфері. Держава повинна знайти спосіб захищати журналістів, які володіють інформацією, небезпечною для їхнього життя, а громадян – від посягань мас-медіа на їхню честь і гідність. Для цього, на думку Уповноваженого з прав людини, насамперед необхідно:

– Законодавчо визначити порядок встановлення судами розмірів завданої моральної шкоди у сфері інформаційних відносин. Цей порядок має враховувати у кожному конкретному випадку територію розповсюдження недостовірних відомостей, час та мету, з якою розповсюджувалась інформація, обсяг та характер розповсюдженої інформації, внаслідок якої було завдано моральної чи матеріальної шкоди конкретній особі.

– Встановити законом, що після визначення судом розміру моральної шкоди державне мито за розгляд справи в інших інстанціях сплачується у встановлених законодавством розмірах, враховуючи визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди. Реалізація цієї пропозиції сприятиме зменшенню звернень до судових інстанцій з вимогою перегляду справ та збільшенню укладання мирових угод по зазначених судових справах.

– Встановити поетапний порядок розгляду цих справ. Доцільно спочатку вирішувати питання щодо достовірності або недостовірності інформації. У разі визнання інформації недостовірною – вирішувати питання про її спростування та доцільність встановлення розміру моральної шкоди. Такий порядок сприятиме зростанню укладання мирових угод після першого етапу судового розгляду.

На думку Уповноваженого з прав людини, насамперед необхідно внести зміни до чинних законів щодо подання документів про реєстрацію ЗМІ. Зокрема, якщо серед співзасновників є юридичні особи, відомості мають також подаватися і про них. Обов’язково повинні зазначатися відомості про частку капіталу співзасновників юридичної особи. У випадку, коли співзасновниками юридичної особи, яку засновує ЗМІ, є й інші юридичні особи, для реєстрації мають подаватися і відомості про них та про розподіл частки капіталів між ними. Такі відомості про засновників юридичних осіб мають подаватися доти, доки не буде встановлений дійсний розподіл капіталів серед співзасновників ЗМІ, у тому числі опосередкованих засновників. Така інформація необхідна для встановлення дійсної частки іноземного капіталу, який контролює діяльність ЗМІ, зареєстрованих в Україні.

Окрім цього необхідно законодавчо зобов’язати ЗМІ у випадку інвестування їх будь-якими особами протягом тижня з моменту отримання інвестицій подати до відповідних органів реєстрації відомості, де вказати розмір і джерело отриманих інвестицій, їх розподіл.

У разі внесення таких змін до чинного законодавства буде вирішене важливе питання національної безпеки – захист інформаційного простору України, особливо під час виборчих кампаній. Адже згідно з чинним законодавством права проводити агітацію позбавлені ЗМІ, які мають у своєму статутному фонді більше ніж 30% іноземних інвестицій. Ця норма права дуже легко сьогодні обминається, бо, як правило, спочатку іноземні фізичні або юридичні особи виступають засновниками юридичних осіб, які є резидентами в Україні, а вже ці резиденти засновують ЗМІ. Отже, сьогодні, якщо дослідити частку іноземного капіталу таких відомих ЗМІ, як канали «ІНТЕР», «1+1», «ICTV» тощо, виявиться, що вони перебувають під контролем іноземного капіталу, справляючи вплив на свідомість наших громадян. Таке становище з погляду захисту свободи слова є вже проблемою, пов’язаною з національною безпекою, і не може не тривожити.

З огляду на наведені обставини, на думку Уповноваженого з прав людини, законодавством України необхідно передбачити додаткову підставу припинення діяльності ЗМІ за перевищення частки іноземного капіталу.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що сама можливість реалізації свободи думки і слова та права збирати, зберігати, використовувати і розповсюджувати інформацію перебуває в небезпеці. Основним порушником цих прав є державні інституції, що створюють незадовільні умови існування та діяльності насамперед ЗМІ, на які покладено не тільки інформування щодо діяльності державних органів влади та їх посадових осіб, а й громадський контроль за дотриманням прав і свобод людини органами державної влади та місцевого самоврядування.

Зазначене вище дає підстави нагадати: хто бореться проти права людини на свободу думки і слова, той бореться проти того, щоб Україна була демократичною, правовою державою. Хто намагається обмежити ці права, той хоче обмежити поступ України до цієї мети.

На початок сторінки ^^