Головне меню  >>

IV. ГРОМАДЯНСЬКI ТА ОСОБИСТI ПРАВА В УКРАЇНI:
СТАН ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ I РЕАЛIЗАЦIЇ

4. Право на особисту недоторканнiсть,
повагу до гiдностi людини та свободу від катувань

Наявні дані правоохоронних органів України свідчать про вкрай високу криміналізацію нашого суспільства. У 1999 р. було зареєстровано 558,7 тис. злочинів, у тому числі 208,2 тис. тяжких. До того ж все більше злочинів пов’язані з жорстокістю, катуваннями, знущанням над жертвами.

Уповноважений з прав людини з прикрістю змушена констатувати, що в нашій країні брутально порушується гарантоване Конституцією України невід’ємне право громадян на життя, недоторканність та повагу до гідності людини. В 1999 р. зареєстровано 4624 умисних убивства, що на 1,3% більше, ніж у 1998 р. При цьому, за офіційними даними 28 убивств скоєно на замовлення, 102 – організованими злочинними угрупованнями, кожне п’яте – з застосуванням жорстокості і катувань, 202 – з застосуванням вогнепальної зброї. Крім того, зареєстровано 7047 тяжких тілесних ушкоджень, 5173 розбійних напади, 22,8 тис. пограбувань, 1288 зґвалтувань та багато інших злочинів проти особистості.

Злочинними посяганнями все частіше порушується право громадян на приватну власність (ст.41 Конституції України). У 1999 р. зареєстровано 175,4 тис. крадіжок, або 31,4% загальної кількості зареєстрованих злочинів, 3228 вимагань та 17,6 тис. шахрайств.

Значного поширення набули економічні злочини, що в умовах системної економічної кризи, суцільного зубожіння широких верств населення призводить до масових порушень прав громадян і насамперед найбільш незахищених: пенсіонерів, інвалідів, дітей. У 1999 р. було виявлено 535 злочинів у фінансово-кредитній системі. У сфері зовнішньоекономічної діяльності – 148, приватизації – 60, у комерційних структурах – 437.

Внаслідок злочинних дій у 1999 р. кількість потерпілих зросла і досягла 138,4 тис. осіб, з яких 5,2 тис. – діти. Було позбавлено життя 8198 осіб, заподіяно шкоди здоров’ю – 25,1 тис. осіб, зазнали моральної та матеріальної шкоди 129,4 тис. осіб. Матеріальні збитки визначено в розмірі 501,9 млн. грн., з них – у сфері економіки 324,5 млн. грн. З огляду на те що виявляється лише незначна частка таких посягань, статистичні дані про обсяг заподіяних економіці держави та громадянам збитків далеко не відповідають реальному стану справ.

Поширеність злочинів свідчить про те, що органи влади, які державою наділені повноваженнями забезпечувати охорону конституційних прав людини, не завжди діють ефективно і тому не забезпечують повною мірою проголошеного у ст.3 Конституції України головного обов’язку держави, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Саме про це йдеться в більшості звернень громадян, що надходять на адресу Уповноваженого з прав людини.

Значна кількість звернень до Уповноваженого з прав людини стосується порушень прав на особисту недоторканність та свободи від катувань. Проведеними провадженнями Уповноваженим з прав людини встановлено, що українське кримінальне законодавство всупереч Конституції України не враховує міжнародних стандартів щодо свободи від катувань, а Кримінальний кодекс України не містить норми щодо кримінальної відповідальності за катування. На жаль, кримінальна відповідальність за катування не передбачена і проектом нового Кримінального кодексу України, який перебуває на розгляді у Верховній Раді України. Щодо особистої недоторканності існують і конституційні норми, і відповідні положення Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України, але механізм їх реалізації працює неефективно.

В ст.28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. В цій же статті передбачена норма про заборону проведення над людиною без її вільної згоди медичних, наукових чи інших дослідів. Ці положення Конституції України відповідають ст.5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст.7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною. Відповідно до ст.2 зазначеного пакту Україна взяла на себе зобов’язання “вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту щодо прийняття таких законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для здійснення прав, що визнані цим Пактом”.

Крім того, Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Україна також зобов’язалась розглядати всі випадки катувань відповідно до свого кримінального законодавства як злочин.

Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., яка в ст.3 передбачає свободу особи від катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню 1987 р., яка не дає визначення катувань, але передбачає дійовий міжнародний механізм реалізації ст.3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Проте в Україні досі не передбачено законодавчого і організаційного забезпечення конституційної норми і міжнародних зобов’язань нашої країни щодо заборони катувань. Фактично вимоги зазначених міжнародних конвенцій, які є частиною національного законодавства України, не виконуються. Катування розглядаються тільки як перевищення службових повноважень із спричиненням тілесних ушкоджень, що не відповідає ані конституційним нормам, ані міжнародним зобов’язанням України.

Проведеною експертизою Уповноваженим з прав людини Кримінального кодексу України було встановлено, що у кримінальне законодавство потрібно імплементувати норму про покарання за катування відповідно до міжнародних стандартів. Тому існуючий проект Закону України про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо визначення катування як окремого виду злочину та призначення найсуворішого покарання за нього (проект народного депутата України М.Бродського від 18 червня 1999 р.) потребує уточнення щодо суб’єкта злочину відповідно до міжнародних стандартів.

Аналіз звернень до Уповноваженого з прав людини свідчить, що найбільше порушень прав із застосуванням катувань відбувається під час затримання людини та проведення слідства. Про такі факти майже щодня повідомляють Уповноваженого з прав людини громадяни України, громадські правозахисні організації, ЗМІ.

Про застосування катувань в Україні відомо навіть за її межами. Так, у доповіді Держдепартаменту США про дотримання прав людини в Україні у 1998 р. підкреслювалося, що “Конституція України забороняє катування, але міліція та працівники виправних закладів постійно б’ють затриманих і ув’язнених”.

Вивчення Уповноваженим з прав людини спільно з органами прокуратури стану дотримання конституційних прав і свобод громадян працівниками МВС свідчить, що у переважній більшості областей мають місце факти протизаконних дій, що супроводжувалися фізичним насильством та приниженням гідності громадян працівниками патрульно-постової служби, дільничними інспекторами, працівниками державної автоінспекції, карного розшуку.

Так, у 1998–1999 рр. порушено 194 кримінальні справи щодо перевищення службових повноважень із застосуванням насильства та приниження гідності людини, за якими притягнуто до кримінальної відповідальності 285 працівників міліції. Зокрема, в Одеській області притягнуто до відповідальності – 55 працівників міліції, в Луганській і Херсонській – по 23, Автономній Республіці Крим і м.Києві – по 22, Хмельницькій – 19, Сумській та Івано-Франківській – по 17, Житомирській, Запорізькій – по 13.

Викликає занепокоєння характер та умисно спрямована жорстокість скоєних злочинів. Йдеться не тільки про перевищення посадових повноважень при затриманні злочинців або самозахисту, а й про умисне вчинення дій, які виходять за межі повноважень, наданих законом працівникам міліції. Так, 15 листопада 1998 р. дільничний інспектор Дзержинського районного відділу внутрішніх справ Житомирської області М.Лотник виїхав на сімейний конфлікт у смт. Дзержинськ до мешканця М.Антипова, який спав у своєму будинку, де знаходилися і двоє його малолітніх дітей. Не з’ясовуючи обставин, останнього було піднято із застосуваннями фізичної сили і запропоновано їхати до райвідділу. Після відмови працівник міліції на очах у дітей побив його кийком, одягнув наручники і вивів на вулицю. Гр. М.Антипов ліг на землю, пояснюючи, що нічого протиправного не чинив. Тоді його було побито з особливою жорстокістю гумовим кийком, вкинуто у багажник автомобіля та доставлено в непритомному стані до райвідділу, звідки швидка медична допомога відвезла чоловіка до лікарні. Наступного дня від тяжких тілесних ушкоджень помер потерпілий. Лише через півроку розслідування кримінальної справи за ч.3 ст.166 та ч.3 ст.101 КК України було завершено та передано до суду.

У Херсонській області дільничний інспектор Голопристанського РВ УМВС України Л. Проценко 1 вересня 1999 р. о 21-й годині, перебуваючи в нетверезому стані в с. Чулаківка Голопристанського району, прийшов до гр. В. Регеди, який відпочивав у будинку, викликав його з дому, декілька разів вдарив по голові, а потім з табельної зброї в присутності малолітнього брата В. Регеди пострілом у голову вбив. Дії цього працівника міліції було кваліфіковано згідно з ч.3 ст.166 та п. “є” ст.93 Кримінального кодексу України та справу передано до Херсонського обласного суду, яка у даний час знаходиться у провадженні.

До Уповноваженого з прав людини звернувся гр. А.Доденко, мешканець Бориспільського району Київської області, вчитель, раніше не судимий, який з 1994 р. займається підприємницькою діяльністю, має свідоцтво про реєстрацію як суб’єкта підприємницької діяльності. Цього підприємця було затримано працівниками міліції на речовому ринку в м. Борисполі, де він має постійне місце для здійснення торгівельної діяльності. Із застосуванням насильства працівники міліції безпідставно обшукали затриманого та його квартиру. Не виявивши ніяких доказів порушень закону з боку заявника, працівники міліції направили його до Боярського приймальника-розподільника з надуманим формулюванням “за бродяжництво та жебракування”, де протримали 20 діб. Районна та Київська обласна прокуратури порушень закону працівниками міліції не встановили. Генеральна прокуратура провела додаткову перевірку, якою було встановлено, що “гр. А.Доденко затриманий працівниками міліції безпідставно, а утримувався в приймальнику-розподільнику незаконно”. 24 червня 1998 р. за фактом перевищення влади та посадових повноважень працівниками Бориспільського МРВ при затриманні заявника порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.166 КК України. Але прокуратурою Згурівського району Київської області кримінальна справа в листопаді 1998 р. була закрита за відсутністю складу злочину. Лише після звернення гр. А.Доденко до Уповноваженого з прав людини зі скаргою на безпідставне закриття справи та після внесення подання Уповноваженого з прав людини на ім’я Генерального прокурора, 11 березня 1999 р. прокуратурою скасована постанова про закриття кримінальної справи як незаконна і доручено прокурору Київської області провести додаткове розслідування. Але і після додаткового розслідування справу було закрито з тих же підстав, що і першого разу.

На жаль непоодинокі приклади, коли після додаткового розслідування, попри факти брутального порушення права людини на особисту недоторканність, справи закриваються. Більш того, є випадки, коли органи прокуратури не вживають передбачених чинним законодавством заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи.

Так, у заявах підозрюваних гр. В.Соломахи і В.Дарника до прокуратури м. Черкаси повідомлялося про те, що у приміщенні МРЕО ДАІ м. Черкаси працівник міліції П.Хомич і невстановлені майор і лейтенант, для отримання зізнання у скоєнні автодорожної пригоди, унаслідок якої у грудні 1998 р. помер гр. Зосимчук, підозрюваних жорстоко побили, після чого наділи їм на шию і руки автомобільні шини від “Запорожця” і в позі “живого хреста” тримали декілька годин. Заявники звернулися зі скаргою до прокурора м. Черкас на неправомірні дії працівників міліції, але старший слідчий прокуратури А.Бачище після поверхової перевірки відмовив у порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину в діях працівників міліції, навіть не назвавши їх прізвищ у резолютивній частині постанови від 14 лютого 1999 р. Прокуратура з таким розслідуванням погодилася. Таким чином, посадових осіб, які порушили права людини, не було притягнуто до передбаченої законом відповідальності.

Уповноваженим з прав людини за власною ініціативою відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина за цим фактом. З прокуратури Черкаської області було витребувано матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи з метою отримати від Генеральної прокуратури висновки щодо законності прийнятого рішення.

До Уповноваженого з прав людини надійшло чимало скарг на дії посадових осіб органів попереднього слідства у зв’язку з несумлінним виконанням ними своїх службових обов’язків. Так, у скарзі громадян К. та Ш. з Автономної Республіки Крим повідомлялося, що їх дітей жорстоко побили працівники Залізничного районного відділу внутрішніх справ м. Сімферополя, завдавши їм тілесних ушкоджень. Заява для перевірки і відповідного реагування була направлена Уповноваженим з прав людини прокуророві Автономної Республіки Крим. За фактом неправомірних дій щодо неповнолітніх прокуратурою Залізничного району м. Сімферополя стосовно працівників міліції було порушено кримінальну справу за ч.1 ст.165 Кримінального кодексу України, яку 7 вересня 1998 р. було направлено на розгляд до суду.

За зверненням батька трьох дітей гр. Г. Грицика з Вінницької області Уповноважений з прав людини відкрила провадження і призначила перевірку. Було встановлено, що невинувата людина стала жертвою незаконного ведення слідства працівниками Бершадського райвідділу міліції О. Поступайлом і О. Бурлаченком, які, запідозривши Г. Грицика у крадіжці цистерни, затримали його і в кабінеті голови правління КСП “Авангард” побили гумовим кийком, вимагаючи зізнання в крадіжці. Потім його відвезли до річки Південний Буг, де продовжували катування: наділи наручники і, сівши на ноги, почали топити у річці. Заявник пише Уповноваженому: “Голову мою занурювали у воду. Я благав цих катів – пожалійте, у мене троє маленьких діток. Але катування продовжувались. Вони поламали мені ребра, травмували грудну клітину. Деякий час по тому я перебував на стаціонарному лікуванні. Але й до цього часу не можу прийти до тями: просипаюся серед ночі від марення, ніби мене знову б’ють...”

Вироком Чечельницького райсуду Вінницької області від 7 жовтня 1998 р. злочинців було засуджено за скоєння злочину, передбаченого ч.2 ст.166 КК України, до трьох років умовно кожного з позбавленням на п’ять років права займати посади, пов’язані з виконанням владних функцій та сплатою винуватцями моральної шкоди у розмірі 10 тис. грн. солідарно. Але до цього часу громадянин Г. Грицик ходить по інстанціях у пошуках захисту честі й гідності, не отримавши ні копійки. Отже, феміда вважає достатнім умовне покарання за неумовні тортури. В даний час, попри формальні терміни звернення, триває провадження Уповноваженого з прав людини у справі про застосування тортур до громадянина Г. Грицика та невиконання рішень суду.

Зважаючи на те що катування людей останнім часом в Україні набуває поширення, Уповноважений з метою привернути увагу до цієї болючої проблеми, провела спеціальну прес-конференцію для ЗМІ за участю жертв тортур, в якій, зокрема, взяв участь потерпілий гр. Г. Грицик. Та, на жаль, лише один канал телебачення – СТБ – набрався мужності показати цю прес-конференцію.

Не можуть не викликати занепокоєння спроби деяких працівників правоохоронних органів будь-що допомогти своїм колегам уникнути відповідальності за порушення вимог закону.

До Уповноваженого з прав людини надходять звернення, які вимагають негайного втручання. Так, від громадянки З. Лазаренко 12 липня 1999 р. надійшли телеграми про те, що її сина С. Лазаренка тримають у слідчому ізоляторі м. Луганська у тяжкому стані після жорстокого побиття та застосування до нього тортур працівниками міліції м. Красний Луч. При перевірці з виїздом на місце працівниками Секретаріату Уповноваженого встановлено, що С. Лазаренко 9 липня 1999 р. був затриманий працівником карного розшуку м. Красний Луч. Винуватим у скоєні злочинів він себе не визнавав. Щоб домогтися показань, працівники міліції того ж дня застосували до нього заборонені методи ведення слідства.

Ось що пояснив С. Лазаренко працівникам Секретаріату Уповноваженого (цитується мовою оригіналу): “Работники милиции В. и П. начали меня избивать, трепая за волосы и нанося удары в область печени. Через несколько минут они усадили меня на стул и В. начал бить меня по голове полторалитровой пластиковой бутылкой, наполненной водой, а П. – палкой по ногам... За мной пришли два работника уголовного розыска, фамилий которых я не знаю, но визуально их могу опознать, и отвели меня в кабинет, где на стол положили чистый лист бумаги, ручку и сказали: “Пиши десять преступлений, которые ты совершил”. Я никаких преступлений не совершал, поэтому мне писать было нечего. Тогда они надели мне на руки наручники, под коленями и под руками просунули железную трубу и, поставив стулья на столы, подвесили меня на этой трубе, надавливая на колени, стали рвать мышцы рук, бить дипломатом по голове, продолжая требовать признать десять преступлений. Потом они одели на меня противогаз и закрывали доступ воздуха до тех пор, пока я не потерял сознание. Сознание я терял три раза. В чувство они меня приводили, избивая ногами, и тряся трубу, на которой я висел”.

При огляді журналу про надання медичної допомоги С. Лазаренку було встановлено, що працівниками ізолятора тимчасового тримання упродовж трьох днів йому викликалась швидка медична допомога з лікарні м. Красний Луч. Лікарями поставлений діагноз: струс головного мозку, садна обох передпліч та грудної клітини. Щоб приховати факт побиття у приміщенні міськвідділу міліції, на прохання працівників карного розшуку працівниками патрульно-постової служби міліції було складено фіктивний рапорт про те, що С. Лазаренко перебував у нетверезому стані і порушував громадський порядок. Після проведення власного розслідування і звернення Уповноваженого з прав людини 16 липня 1999 р. до Генерального прокурора України щодо перевірки фактів стосовно С. Лазаренка органами прокуратури було порушено кримінальну справу проти працівників міліції.

Як свідчать матеріали перевірки Уповноваженого, подібні факти жорстокого поводження з людьми та застосування тортур працівниками міліції в Луганській області непоодинокі. Під час перевірки зазначеного регіону вразила схожість у застосуванні тортур. Так, громадянка В.Анжеурова скаржилася до прокуратури м. Красний Луч на тих самих працівників карного розшуку, що побили С.Лазаренка. За півроку до цього випадку, ще 2 березня 1999 р., вона повідомляла про те, що в приміщенні міськвідділу до її сина В.Анжеурова, який не визнавав себе винним у скоєні крадіжок, були застосовані катування. Вони застосовувалися за таким же сценарієм, як і до С.Лазаренка (з одяганням протигаза та підвішуванням на трубі). Але тоді прокуратурою м. Красний Луч належної перевірки за заявами Анжеурової про порушення конституційних прав людини не проводилось і в порушенні кримінальної справи проти працівників міліції відмовлено з формулюванням: “за відсутністю в їх діях складу злочину”.

Тільки після перевірки з виїздом на місце працівників Секретаріату Уповноваженого було порушено кримінальну справу. Для об’єктивності її розслідування 23 листопада 1999 р. прокуратурою Луганської області цю справу доручено прокуратурі м. Антрацит. Але слідство у справі ведеться повільно й до цього часу не завершено.

Викликає особливу тривогу те, що застосовували тортури до затриманих окремі посадові особи, яких закон зобов’язує здійснювати нагляд за забезпеченням дотримання прав і свобод людини.

Так, заступник начальника ізолятора тимчасового тримання м. Луганська капітан міліції Р.Ущеповський спільно з капітаном О.Сербіним і лейтенантом міліції К.Кияницьким 27–28 листопада 1998 р. у приміщенні ізолятора неодноразово з особливою жорстокістю били затриманого А.Жовтуна, вимагаючи від нього зізнання у вбивстві громадянина Ю.Заскалька.

Перевіркою Уповноваженого з виїздом на місце було з’ясовано, що до А.Жовтуна застосовувалися такі ж катування, як і до гр. С. Лазаренка та гр. В.Анжеурова. Окрім того, після застосування тортур його повністю роздягли, били палицею по голому тілу, після чого її кінець засунули жертві в анальний отвір. Під час попереднього слідства вина гр. А.Жовтуна не була доведена і його звільнено з-під варти.

За скоєний злочин стосовно гр. А.Жовтуна згадані працівники міліції притягнуті до кримінальної відповідальності за ознаками ч.ІІ ст.166 КК України. О.Сербін та Р.Ущиповський засуджені до 3,5 року позбавлення волі, К.Кияницький – до трьох років умовно з виплатою 7 тис. грн. за заподіяну моральну шкоду. Всі троє на п’ять років позбавлені права працювати в органах МВС. Але, на жаль, вирок суду до цього часу не виконаний у зв’язку з тим, що злочинців своєчасно не було взято під варту за вчинення тяжкого злочину, нині вони зникли і перебувають у розшуку. Секретаріатом Уповноваженого з прав людини було направлено листа до керівництва управління Міністерства внутрішніх справ у Луганській області щодо вжиття конкретних заходів для активізації розшуку цих осіб. На жаль, розшук злочинців триває ще й досі.

Судами Луганської області за факти знущань над людьми у 1998 р. було засуджено трьох, у 1999 р. – чотирьох працівників міліції, стосовно двох справи направлені до суду.

Крім цього при перевірці ізоляторів тимчасового тримання у містах Красний Луч та в Луганську встановлено, що камери ізоляторів – сирі, неналежно освітлені і фактично не мають доступу свіжого повітря; осіб, затриманих за підозрою у скоєнні злочину, тримають в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам, визначеним Департаментом з питань виконання покарань та МОЗ України.

Для усунення порушень конституційних прав громадян України працівниками УМВС у Луганській області Уповноваженим з прав людини було направлене відповідне подання міністру внутрішніх справ України Ю.Кравченку, в якому було рішуче засуджено факти застосування катувань працівниками органів внутрішніх справ та інших дій, що принижують людську гідність і є одними з найбрутальніших порушень прав людини. Окрім того, у поданні зазначалось, що Уповноважений з прав людини вимагає дотримання міжнародних норм, передбачених ратифікованою Україною Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та необхідності впровадження їх у життя.

За повідомленням МВС України від 5 листопада 1999 р., подання Уповноваженого з прав людини було розглянуто і за наслідками наведених у поданні фактів працівників міліції, винних у фальсифікації підстав для затримання громадян, грубому порушенні вимог Конвенції про захист прав і основних свобод людини, притягнуто до дисциплінарної відповідальності. УМВС України в Луганській області вживає додаткових заходів щодо поліпшення санітарно-гігієнічного стану ізоляторів тимчасового тримання, а також погашення фінансової заборгованості закладами громадського харчування у сумі 198 тис. грн. та організації триразового харчування утримуваних там осіб.

Наведені приклади з діяльності Уповноваженого з прав людини переконливо свідчать про необхідність законодавчого закріплення кримінальної відповідальності саме за катування, як це випливає з міжнародно-правових зобов’язань України, проведення освітньої роботи з працівниками правоохоронних органів щодо міжнародних стандартів свободи від катувань та юридичної недійсності доказів, отриманих шляхом катувань.

У ст.29 Конституції України проголошується, що кожній людині гарантується свобода та особиста недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, які визначені законом. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Ця, безумовно, важлива правова норма має реально захищати людину від незаконного позбавлення волі.

Ст.5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини передбачає важливі процедурні питання забезпечення права на свободу і особисту недоторканність, але ці положення мають бути закріплені в українському кримінально-процесуальному законодавстві; для забезпечення цього права у 1998 р. судами винесено 3,2 тис. окремих ухвал про порушення законності при проведенні дізнання і попереднього слідства. Проте порушень прав і свобод людини допускається набагато більше, особливо при затриманні, арешті, обшуку, допиті тощо. Найбільше порушень прав і свобод людини і громадянина допускається саме під час притягнення до кримінальної відповідальності. У 1999 р. судовим провадженням закінчено 221 тис. кримінальних справ, по яких засуджено 227,2 тис. осіб. Понад 25,8 тис. справ, або близько 10%, повернуто на додаткове розслідування. До кримінальної відповідальності незаконно було притягнуто 294 особи, щодо яких постановлені виправдувальні вироки. До цього слід додати, що судами задоволено 938 скарг громадян стосовно незаконних санкцій прокурорів на арешт, що становить кожну третю.

Уповноваженим з прав людини ретельно перевіряються скарги на протиправні дії працівників правоохоронних органів на безпідставне закриття порушених щодо них кримінальних справ. З більшості актів реагування Уповноваженого органами прокуратури скасовуються постанови про закриття цих справ як упереджених або в зв’язку з неповним дослідженням обставин. Проте аналіз даної категорії звернень дає підстави дійти висновку, що у більшості випадків при розслідуванні кримінальних справ за ознаками злочину перевищення влади або посадових повноважень, передбаченого ст.166 КК України, допускається тяганина. Потерпілі не мають можливості своєчасно отримати неупереджене медичне обстеження та експертні висновки щодо характеру завданих їм тілесних ушкоджень.

Провадження Уповноваженого з прав людини свідчать, що постанови про відмову в порушенні кримінальних справ проти працівників міліції за перевищення влади або посадових повноважень здебільшого стандартні. Вони належним чином не мотивуються, заяви скаржників у постановах викладаються в завуальованій формі (зміст заяви не розкривається, не дається оцінка висновкам судово-медичних експертиз за наявності у скаржника тілесних ушкоджень). Свідчення скаржників переважно спростовуються опитуванням тих працівників міліції, на яких скаржаться і які, звичайно, заперечують, що перевищували свої службові повноваження.

Уповноважений з прав людини приділяє значну увагу приведенню законодавства України у відповідність до міжнародних стандартів відносно дотримання права на життя, поваги до гідності людини, її особистої недоторканності шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вчинення тероризму, який набуває значного поширення не тільки в інших країнах, а й у нашій державі. Відсутність кримінальної відповідальності за тероризм, а, крім деяких його видів, таких як незаконне втручання у діяльність цивільної авіації, або захоплення заручників, призводить, з одного боку, до ускладнень у правозастосовній діяльності з приводу кваліфікації діянь як терористичних, з другого – тягне за собою, крім інших негативних наслідків, – порушення конституційних прав людини і громадянина. Адже кожна фізична особа має бути захищена від загрози життю і здоров’ю, застосування будь-яких форм фізичного чи психологічного насильства.

Позиція Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що в Україні питання запобігання тероризму і покарання за цей тяжкий кримінальний злочин потребує негайного законодавчого врегулювання і включення норми про відповідальність за тероризм до Кримінального кодексу України відповідно до міжнародних стандартів, які полягають у визнанні тероризму як одного з найбільш тяжких злочинів. В міжнародних конвенціях відсутнє визначення тероризму, але в договорах щодо запобігання і покарання за окремі види тероризму, а саме: Конвенції про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р., Міжнародній конвенції по боротьбі з захопленням заручників від 17 грудня 1979 р., Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден від 16 грудня 1970 р., Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства від 10 березня 1998 р., учасницею яких є Україна, визначено основні риси тероризму.

Особливості злочину “тероризм” полягають у тому, що це злочинне діяння особи, групи осіб чи недержавних організацій, спрямоване на примушення фізичних та юридичних осіб, органів влади, держави або міжнародної організації вчинити необхідні для терориста дії або бездіяльність шляхом застосування або погроз застосування насильства з використанням різноманітних засобів, включаючи зброю масового ураження, отруйні сильнодіючі, радіоактивні речовини, вибухівку, вогнепальну і холодну зброю, вплив на комп’ютерні системи. Таким чином, тероризм завжди спрямований проти широкого кола людей. Відповідно суб’єктом терористичного злочину виступають індивіди, які діють в особистій якості, а не від імені держави. Для кваліфікації діяння як тероризму обов’язково потрібна особлива суб’єктивна сторона злочину, зокрема мета – саме примушування фізичних і юридичних осіб, органів влади, держав та міжнародних організацій до прийняття вигідних для терористів дій або бездіяльності. При визначенні складу злочину “тероризм” потрібно враховувати всі особливості цього тяжкого злочину, які набули визнання в міжнародних стандартах співробітництва держав у боротьбі з тероризмом. Чіткі положення кримінального законодавства щодо тероризму не тільки забезпечують запобігання йому, достатнє і справедливе покарання за цей злочин, а і гарантують дотримання законності і верховенства права та запобігання використання зазначеного законодавства з будь-якою незаконною метою для порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

В Україні було зроблено спробу прийняти закон про боротьбу проти тероризму. Уповноважений з прав людини не залишалася осторонь процесу внесення в українське кримінальне законодавство норми про покарання за тероризм. Прийнятий 6 жовтня 1998 р. Верховною Радою України Закон України “Про внесення змін та доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” був ретельно проаналізований Уповноваженим. Аналіз засвідчив, що цей закон страждає елементами невизначеності та розпливчастості, не відповідає міжнародним стандартам і дає можливість оцінювати велику кількість злочинів як терористичні акти. Так, Закон від 6 жовтня 1998 р. передбачав доповнення Кримінального кодексу України ст. 60 1 “Тероризм”, у частині першій якої було передбачено: “Вчинення, підготовка вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людини чи загрозу настання інших тяжких наслідків, якщо вони здійснені з метою спонукання органу державної влади, органу місцевого самоврядування або їх посадових осіб, міжнародної організації чи її представника, а так само фізичної або юридичної особи чи групи осіб вчинити будь-яку, або утриматися від її вчинення чи спрямовані на залякування населення, провокацію війни або воєнного конфлікту, спричинення міжнародних ускладнень”.

Застосування в юридичній практиці такого визначення складу злочину створило б серйозну загрозу для громадян України, а також інших осіб, які перебувають на її території. Відсутність у новому законі чіткого визначення самого поняття “тероризм”, надто широкий перелік діянь, які можуть бути віднесені до категорії “терористичні акти”, не дає підстав говорити про додержання Україною міжнародних стандартів щодо права на особисту недоторканність, закріпленого в ст.9 Загальної декларації прав людини та ст.9 і 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Цей стандарт закріплено і в ст.29 Конституції України.

Об’єктивна сторона злочину в редакції, яка була закріплена в Законі від 6 жовтня 1998 р. не передбачає головної риси тероризму – створення в суспільстві атмосфери дестабілізації, залякування чи пригнічення. А це дає можливість розглядати, наприклад, злочин “підпал” і інші передбачені цією статтею злочини довільно на розсуд органів попереднього слідства, як теракт, у тому числі не виключається можливість застосування цієї статті залежно від політичної кон’юнктури, а не в інтересах зміцнення законності.

У зв’язку з цим Уповноважений з прав людини 27 жовтня 1998 р. направила на ім’я Президента України листа, в якому висловила свою стурбованість можливими негативними наслідками, які потягне за собою включення і застосування зазначеної статті до Кримінального кодексу України, що створить реальну загрозу правам громадян України і іноземців, які перебувають на її території.

Пропозиція Уповноваженого з прав людини знайшла розуміння у Президента України: на Закон України від 6 жовтня 1998 р. було накладено “вето”. Верховна Рада України не подолала “вето” Президента України і Закон від 6 жовтня 1998 р. не вступив у дію.

Звичайно, відсутність у Кримінальному кодексі України статті про покарання за тероризм є неприпустимим в умовах поширення в цьому світі терористичних дій. У зв’язку з тим, що Верховна Рада України не подолала “вето” Президента України, потрібно якомога швидше розробити відповідну норму про покарання за тероризм з дотриманням конституційних положень і міжнародних стандартів прав людини. На жаль, поняття “тероризм”, яке увійшло до проекту нового Кримінального кодексу України, має ті ж недоліки, що й Закон від 6 жовтня 1998 р. З огляду на важливість і необхідність прийняття правової норми, яка визначила б поняття “тероризм” і встановила за нього кримінальну відповідальність, на думку Уповноваженого, потрібно продовжити законотворчу роботу щодо вдосконалення норми цієї статті.

На підставі аналізу дотримання в Україні права на особисту недоторканність, повагу до гідності людини та свободи від катувань Уповноважений з прав людини вважає за необхідне якнайшвидше прийняти Закон України про включення до чинного Кримінального кодексу України статті про визнання катування тяжким злочином відповідно до міжнародних стандартів і міжнародно-правових зобов’язань України. В зв’язку з тим що положення Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарання 1984 р. згідно зі ст.9 Конституції України є частиною українського національного законодавства, МВС України і Департамент з питань виконання покарань України мають провести вивчення особовим складом положень міжнародних стандартів про заборону катувань і покарання за їх застосування. Важливим є включення до кримінально-процесуального законодавства і визнання в судовій практиці недійсними доказів, здобутих шляхом катувань.

На початок сторінки ^^