Головне меню  >>

IV. ГРОМАДЯНСЬКI ТА ОСОБИСТI ПРАВА В УКРАЇНI:
СТАН ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ I РЕАЛIЗАЦIЇ

3. Право громадян на судовий захист,
справедливий, неупереджений суд та правову допомогу

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Саме на судову гілку влади покладається реалізація важливої частини державних повноважень – забезпечення правосуддя та дотримання законності, захист конституційних прав і свобод громадян.

Громадяни України дедалі частіше використовують своє конституційне право на судовий захист, передбачене ст.55 Конституції України і оскаржують у суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Суди загальної юрисдикції, керуючись Законом України “Про судоустрій” від 5 червня 1981 р. та “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р., у 1999 р. продовжували здійснювати свою діяльність у вкрай скрутних умовах за відсутності фактично будь-якого реформування судової гілки влади. Було виконано значний обсяг роботи щодо судового захисту прав і свобод громадян: судами першої інстанції у 1999 р. завершено провадження 897,7 тис. цивільних справ, що на 3,8% більше, ніж у 1998 р.; з них – із постановленням рішень – 772,6 тис. Задоволено 735,5 тис. позовів (заяв, скарг), або 95,2% справ, розглянутих судами по суті. Загалом судами загальної юрисдикції у 1999 р. розглянуто і закінчено провадженням 220,9 тис. кримінальних справ, що на 5,3% менше, ніж у 1998 р., з них вирішено з постановленням вироку 178,5 тис., за якими засуджено 227,2 тис. осіб та застосовано примусові заходи медичного характеру стосовно 1,3 тис. осіб.

З розглянутих цивільних справ 30% стосувалися захисту сімейних прав, 29% – порушення конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю. Суми невиплачених заробітків, пред’явлених громадянами до судового стягнення, становили майже 372 млн. грн., з яких судами присуджено до стягнення 311 млн. грн. Розглянуто також 979 справ за позовами про захист честі і гідності, з яких судами задоволено позовів на 2,9 млн. грн.

Громадяни більше стали звертатися до суду за захистом своїх прав, пов’язаних із відшкодуванням шкоди, заподіяної їх здоров’ю, чи зі смертю. Таких справ було розглянуто 8627 – на третину більше, ніж у 1998 р.

Значна робота була проведена судами щодо захисту прав громадян, пов’язаних із адміністративними правопорушеннями. У 1999 р. районними судами розглянуто з ухваленням постанов 393,9 тис. таких справ – майже на рівні 1998 р. Серед них переважають справи про дрібне хуліганство, які, як правило, пов’язані з порушенням честі, гідності, недоторканності та безпеки громадян. По таких справах ухвалено постанови щодо 155,2 тис. осіб, що становить 39,3% їх загальної кількості. Розглянуто справи стосовно 52,2 тис. осіб щодо злісної непокори законному розпорядженню або за невиконання вимоги працівника міліції чи за його образу. На 30,5% зросла кількість розглянутих справ за незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту у невеликих розмірах; в два рази – за порушення порядку зайняття підприємницькою діяльністю, за якими визнано винуватими 2433 особи, майже в п’ять разів – за адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням прав, передбачених ст.50 Конституції України на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Розглянуто також 24,6 тис. справ про адміністративні правопорушення у сфері торгівлі. З винних стягнено 7,4 млн. грн. штрафних санкцій, а також майже 1 млн. грн. матеріальних збитків, заподіяних унаслідок правопорушень.

На думку Уповноваженого з прав людини, це свідчить, що попри всі труднощі судовий захист прав і свобод людини поступово набирає того значення, яке визначено щодо нього Конституцією України.

Водночас у численних зверненнях громадян до Уповноваженого з прав людини порушується багато проблеми, пов’язаних з забезпеченням цього конституційного права. Аналіз цих звернень показує, що такі скарги небезпідставні. Їх причини криються в організації роботи судів.

Найбільше потерпають громадяни від брутальної судової тяганини, яка стала характерною в роботі багатьох судів. Так, минулого року понад встановлені законом строки судами розглянуто 29,6% (52,7 тис.) кримінальних і 15,6% (140 тис.) цивільних справ від загальної кількості розглянутих. Громадяни інколи роками домагаються відновлення своїх порушених прав, особливо у цивільних справах.

У грудні 1999 р. до Уповноваженого з прав людини надійшла заява про тяганину при розгляді Кіровоградським обласним судом кримінальної справи про звинувачення громадян О.Шиляви та С.Кудрі за ч.3 ст.142 КК України (розбій із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, або вчинений з проникненням в житло чи особливо небезпечним рецидивістом), пп. “а”, “ж”, “і” ст.93 КК України (умисне убивство за обтяжуючих обставин). При перевірці факти підтвердилися. Ця кримінальна справа була одержана судом 23 грудня 1998 р. Протягом 1999 р. вона розглядалася на судовому засіданні лише два дні – 10 лютого та 26 квітня, дев’ять разів слухання з різних причин відкладалося, з оголошенням перерви, в тому числі в листопаді і грудні, в зв’язку з тим, що приміщення суду не опалювалося. Лише після того як скарга була взята під контроль Уповноваженим, справу знов було призначено до слухання 19 січня 2000 р.

Більше півтора року розглядалася в суді Городищанського району Черкаської області кримінальна справа про обвинувачення гр. Р.Лисенка за ч.2 ст.215 КК України (порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту, що спричинили смерть потерпілого або заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень). Справа надійшла до суду 6 липня 1998 р., безліч разів відкладалося слухання, в тому числі з формальних обставин, і лише після того, як це питання було взято у жовтні 1999 р. на контроль Уповноваженим з прав людини, 30 листопада – призначена до розгляду.

Майже два роки розглядалася в Ужгородському міському суді кримінальна справа щодо обвинувачення гр-н М.Гусака, Ю.Блонського та О.Гонти за ч.2 ст.168 (зловживання владою або службовим становищем) та за ч.2 ст.172 (посадовий підлог) Кримінального кодексу України. Лише після того як Уповноважений з прав людини за скаргою родичів М.Гусака взяла цю справу під контроль, у жовтні 1999 р. справу було розглянуто.

Про неуважне ставлення судів до потерпілих, порушення їх прав, судову тяганину свідчить чимало фактів. Так, до Уповноваженого з прав людини у грудні 1999 р. звернувся голова Чернівецького об’єднання з захисту прав громадян, потерпілих від довірчих товариств про те, що у грудні 1996 р. до Ленінського районного суду м.  Чернівців звернулась група громадян із позовом до довірчого товариства “Ксен-траст-Буковина” про відшкодування збитків. Через два роки ця справа з м.  Чернівців була направлена для розгляду в Печерський районний суд м.  Києва (оскільки відповідачі знаходяться в м.  Києві). Протягом 1999 р. представники потерпілих з м.  Чернівців шість разів приїздили до Печерського районного суду м.  Києва, але справа по суті не розглядалась, а потерпілі щоразу витрачали значні кошти. Аби нарешті покласти край тяганині, потерпілі звернулися до Верховного Суду України з проханням повернути справу для розгляду у м.  Чернівці, щоб обвинувачувана сторона їздила на судові засідання, а не вони – до Києва, але в задоволенні їх клопотання про зміну підсудності було відмовлено. За станом на 1 січня 2000 р. справу ще не було розглянуто.

Деякі судді неуважно ставляться до скарг і заяв громадян щодо суті пред’явленого звинувачення, питань, порушених у позовних заявах, не дають належної оцінки доказам обвинувачуваних, потерпілих сторін у цивільному процесі, що має наслідком прийняття необ’єктивних рішень, чим грубо порушуються права громадян. Через такі помилки у 1999 р. у касаційному та наглядовому порядку було скасовано 5895 і змінено 4715 вироків по кримінальних справах. Якість розгляду цивільних справ погіршилася. Скасовано в касаційному і наглядовому порядку та змінено 21 068 рішень. Крім того, скасовано 970 касаційних ухвал судових колегій у цивільних справах обласних судів і 142 постанови президій обласних судів.

Такі ж порушення конституційних прав громадян трапляються при здійсненні судового захисту, що випливають з адміністративних правовідносин.

За інформацією Вищої ради юстиції України, у діяльності судів спостерігається негативна тенденція до зростання неякісного розгляду справ, що дає підстави стверджувати, що правовий нігілізм проник і в суддівський корпус. Розглядаючи справи, судді часто ігнорують вимоги закону. Окремі цивільні справи розглядаються роками. Але не кожний випадок порушення суддями професійних обов’язків отримує належну оцінку кваліфікаційних комісій і розглядається як порушення присяги. Крім того, на якості судового захисту прав громадян вкрай негативно відбивається низька професійна підготовка багатьох суддів. Економічні реформи зумовлюють появу нових правовідносин, особливо у фінансовій, банківській, податковій сферах суспільного життя, але не всі судді мають достатні знання для належного вирішення спорів з таких правовідносин.

Відповідно до ст.30 та 38 Закону України “Про Вищу раду юстиції” Уповноважений з прав людини є суб’єктом подання до Вищої ради юстиції з питань відкриття дисциплінарного провадження про звільнення суддів. За період з 1998–1999 рр. Уповноважений з прав людини неодноразово скористалася цим правом. Проте Уповноважений вважає, що механізм такої співпраці має бути доопрацьовано.

Аналіз листів, скарг та заяв, що надходять на адресу Уповноваженого, дає підстави стверджувати, що реалізація конституційного положення про судовий захист прав і свобод громадян подекуди зводиться нанівець через помилки та порушення законності, які допускають у своїй діяльності органи, що здійснюють попереднє слідство та дізнання.

Так, у 1999 р. суди через неповноту слідства, грубі порушення вимог кримінального та кримінально-процесуального законодавства, які неможливо усунути під час судового розгляду справ, запобігаючи безпідставному притягненню громадян до кримінальної відповідальності, повернули 25,7 тис. кримінальних справ (кожну десяту з розглянутих) для проведення додаткового розслідування. Значна частина цих справ після з’ясування усіх обставин закривається органами попереднього слідства за відсутністю доказів. Уповноважений вважає, що у такий спосіб нерідко приховуються факти безпідставного притягнення громадян до кримінальної відповідальності та допущені органами попереднього слідства порушення законності.

Проте все більше суддів починають проявляти максимальну об’єктивність та неупередженість під час винесення вироків. Так, у 1998–1999 рр. звільнено від кримінальної відповідальності за реабілітуючими підставами 490 осіб, виправдано 472 особи, тобто у судовому порядку визнано незаконним притягнення до кримінальної відповідальності 962 осіб.

Викликає занепокоєння те, що в багатьох випадках обвинувачення ґрунтується лише на зізнаннях самих обвинувачуваних, які вони давали, як правило, на початковій стадії розслідування. Пізніше вони відмовляються від своїх свідчень, посилаючись на те, що такі зізнання дали під впливом шантажу, залякування, фізичного насильства та інших недозволених методів слідства.

Як зазначив на 4-му з’їзді суддів України 15 грудня 1999 р. Голова Верховного Суду України В.Ф. Бойко, у роботі державних правоохоронних органів трапляється чимало недопустимих хиб: від фальсифікації протоколу допиту особи, що взагалі не допитувалась, відтворення обстановки події злочину незрячим підозрюваним до заподіяння тілесних ушкоджень невинуватому громадянину.

Так, у судовому засіданні в процесі слухання справи по обвинуваченню гр. Н. за ст.102 КК (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження) Новозаводським районним судом м.  Чернігова під час допиту свідка Д. було встановлено, що при провадженні попереднього слідства слідчий не викликав свідка для дачі пояснень, а допитав його по телефону, після чого протокол допиту був доставлений йому додому кур’єром для ознайомлення.

На жаль, окремі судді, виявляючи безпринципність, переконавшись у відсутності доказів щодо скоєння підслідним злочину, замість того щоб захистити порушені права громадянина і винести виправдувальний вирок, направляють справи на додаткове розслідування.

Уповноважений з прав людини зазначає, що деякі судді, виходячи зі спільних корпоративних інтересів з правоохоронними органами, нехтують тим, що законний і обґрунтований виправдувальний вирок є важливим засобом запобігання засудженню невинуватих, захищає права, свободи і законні інтереси людини і громадянина.

У 1999 р. суди задовольнили 1419 скарг громадян на незаконні дії слідчих органів, або 39,6% тих, що надійшли, постановили 7908 окремих ухвал, у тому числі 3346 – про порушення законності при провадженні дізнання та попереднього слідства. Третину ухвал постановлено у зв’язку з грубими порушеннями процесуальних строків слідства та тримання під вартою. Кожна десята ухвала пов’язана з порушенням права громадян на захист, закріпленого в ст.59 Конституції України.

Уповноважений вважає, що зростання порушень прав громадян під час судового розгляду справ засвідчує також про необхідність якомога швидшого проведення реформи судової гілки влади. Реформування не повинне бути формальним, воно має реально забезпечити кардинальні зміни на краще у справі захисту прав громадян. На цьому наголошував Президент України Л.Д. Кучма у своєму виступі на 4-му з’їзді суддів України, зазначивши, що “це мають бути не зовнішні новації, не косметичний ремонт, а перетворення суду на важливий і авторитетний орган державної влади, найголовніший пріоритет для якого – захист прав та свобод людини і громадянина”. Тим самим Президент України ще раз підкреслив нагальну необхідність послідовного втілення у життя нашої держави загальноєвропейських цінностей, де пріоритетом усіх правовідносин є права і свободи людини і громадянина.

Уповноважений з прав людини, яка брала участь у роботі цього форуму суддів, у своєму виступі наголосила, що “незалежний, сильний суд є не лише основним гарантом поділу влади, а й головним чинником захисту прав і свобод людини”. Уповноваженим було поставлено низку проблемних питань щодо судового захисту прав і свобод громадян, кардинального поліпшення цієї роботи та взаємодії суддівського корпусу з Уповноваженим з прав людини. Зокрема, було зазначено, що 28 червня 2001 р. закінчується термін дії “Перехідних положень” Конституції України, а тому вирішення питання про взяття під варту якнайшвидше має бути передане судовим органам шляхом внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України. Уповноважений наголосила, що “суди і Уповноважений з прав людини відповідно до ст.55 Конституції України складають той механізм, якого так потребує наше громадянське суспільство – судового і позасудового захисту прав і свобод людини і громадянина”.

У ст.29 Конституції України проголошується, що кожній людині гарантується свобода та особиста недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, які визначені законом. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Ця правова норма має реально захищати людину від незаконного позбавлення волі і вже починає втілюватися в життя. У 1999 р. обвинувачуваними, стосовно яких прокурори обрали запобіжний захід – тримання під вартою, та їх адвокатами оскаржено до суду 2623 таких рішення. З них судами задоволено 938 скарг, або кожна третя. Крім того, із залу суду під час судового розгляду кримінальних справ звільнено з-під варти 9294 особи як такі, що скоїли не умисні або не тяжкі злочини і їх не доцільно було ізолювати від суспільства.

Принцип презумпції невинуватості. Цей принцип є основоположним принципом кримінально-процесуального права кожної цивілізованої держави. Основні його положення закріплені у ст.11 Загальної декларації прав людини та ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Конституційний принцип презумпції невинуватості, закріплений у ст.62 Конституції України, визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця норма закріплена в ч.2 ст.15 Кримінально-процесуального кодексу України.

Уповноважений з прав людини вважає, що принцип презумпції невинуватості – один з важливих демократичних принципів кримінального процесу, який забезпечує охорону прав людини і громадянина, виключає необґрунтоване й незаконне обвинувачення і засудження. Винуватість може бути доведена лише передбаченими Кримінально-процесуальним кодексом засобами і лише за наявності достатніх, об’єктивних та неупереджених доказів, які мають безпосереднє відношення до кримінальної справи. До остаточного вирішення кримінальної справи та визнання особи винуватою у вчиненні злочину за обвинувальним вироком суду з обвинувачуваним не можна поводитися як з винуватим, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

На необхідності суворого додержання принципу невинуватості неодноразово зверталася увага вищими судовими інстанціями. Зокрема, у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 р. привертається увага суддів до того, що “при розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у частині першій ст.62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили. При цьому неприпустимо покладати на обвинувачуваного (підсудного) доведення своєї невинуватості. Звернути увагу суддів на те, що згідно з частиною третьою зазначеної статті усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.”

Важливо, що принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинувачуваного не лише у кримінальному процесі, а й у суспільних відносинах. Зокрема, до набрання вироком законної сили за обвинувачуваним, який перебуває під вартою, зберігається право на участь у виборах, право користування житлом, його не можна звільнити з роботи або відрахувати з навчального закладу.

Принцип рівності громадян перед законом і судом віднесено у Конституції України до основних засад судочинства. Попри це закон передбачає значно менший перелік прав потерпілого, ніж інших учасників цього кримінального процесу. Це ставить потерпілого в нерівне становище порівняно з обвинувачуваним.

Найчастіше порушується право потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Працівники оперативно-розшукових служб, слідчі, судді більше дбають про забезпечення відшкодування шкоди державі і менше – громадянинові.

На порушення ст.34 Конституції України, якою кожному гарантується право на свободу думки і слова, суди допускають непоодинокі випадки винесення необґрунтованих рішень про стягнення моральної шкоди з працівників засобів масової інформації. Це і не дивно, адже розмір моральної шкоди, заподіяної умисним убивством людини, визначається сумою в декілька тисяч гривень, а опублікування у засобах масової інформації відомостей, які навіть без належного обґрунтування визнаються неправдивими, – мільйонами гривень!

Уповноважений вважає, що несправедливі рішення судів щодо розміру відшкодування моральної шкоди зумовлені не тільки тим, що законодавець не встановив його граничних розмірів та певних критеріїв обчислення, а також і через небажання деяких суддів керуватися принципом доцільності (про це більш детально йдеться у параграфі, присвяченому свободі слова).

Судами нерідко допускаються помилки при обранні міри покарання, чим порушуються права як підсудних, так і потерпілих. Так, у 1999 р. переважно за скаргами потерпілих через м’якість призначеного покарання було скасовано вироки щодо 1323 осіб, або 29,8% усіх скасованих. За скаргами засуджених, касаційними скаргами прокурорів, а також суддями в касаційному та наглядовому порядку пом’якшено покарання без зміни кваліфікації щодо 2861 особи (дві третини від кількості змінених). У зв’язку з неправильною кваліфікацією злочинних дій підсудних змінено вироки стосовно 1804 осіб, що становить 40% змінених вироків. Справи щодо 156 осіб направлені на новий судовий розгляд через безпідставне виправдання. Трапляються факти призначення неадекватної міри покарання за вчинення громадянами незначних злочинів.

Ковельський окружний суд Волинської області засудив гр. Ц. за ст.141 ч.3 КК України (грабіж з проникненням у житло) до десяти років позбавлення волі за те, що він у стані алкогольного сп’яніння проник до будинку громадянина С., де викрав 5 кг цукру. З огляду на мізерну вартість викраденого Верховний Суд України визнав це покарання надто суворим і зменшив його до трьох років позбавлення волі.

Мають місце непоодинокі випадки, коли правоохоронні органи безпідставно притягують громадян до кримінальної відповідальності, а суди, не розібравшись у суті звинувачення, засуджують громадян. Так, Личаківський районний суд м.  Львова вироком від 2 квітня 1999 р. засудив гр. Горського за ч.3 ст.84 КК України із застосуванням ст.44 КК України (розкрадання державного майна, скоєне повторно або групою осіб) до двох років виправних робіт, а Онацка і Зиска – за ч.2 ст.81 КК України (крадіжка державного майна групою осіб) на один рік виправних робіт за те, що вони у червні 1998 р. викрали пісок вартістю 34 грн., що належав шляховій дільниці. Судова колегія Верховного Суду України, скасувала прийняті у справі судові рішення, вказавши, що вартість викраденого значущості для народного господарства не має, а тому в діях громадян Онацка, Зиска і Горського відсутній склад зазначеного злочину.

У цілому в 1999 р. судовою колегією з кримінальних справ Верховного Суду України скасовані вироки із закриттям справи щодо 12 осіб.

Уповноважений з прав людини вважає, що невиконання судових рішень є однією з найболючіших проблем судового захисту прав громадян, забезпечення правосуддя в Україні, адже зводить нанівець весь сенс судочинства. Варто зауважити, що скарги на невиконання рішень судів становлять значну кількість серед звернень про порушення прав людини до Уповноваженого з прав людини, а також до Європейського суду з прав людини. Внаслідок хронічного невиконання багатьох судових рішень наша держава набуває негативного міжнародного іміджу у галузі забезпечення прав людини. У своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни часто порушують питання реального виконання судових рішень. У 1999 р. судами було передано до виконавчої служби 1,2 млн. документів, у тому числі: 103,2 тис. – про відшкодування збитків на суму 124,4 млн. грн., 138,8 тис. постанов у адміністративних справах про стягнення на суму 27,7 млн. грн., 264,7 рішень по трудових спорах – на суму 369,3 млн. грн., 104,3 тис. – про стягнення аліментів, 433,1 тис. – про стягнення штрафів, мита тощо.

Проте працівники державної виконавчої служби часто безпідставно посилаються на неможливість виконання рішень через відсутність коштів у відповідачів. Тому не випадково, що із загальної кількості звернень до органів юстиції близько 65% становлять скарги саме на невиконання судових рішень та на бездіяльність працівників державної виконавчої служби. Кількість таких скарг громадян у 1999 р. зросла майже у півтора раза порівняно з 1998 р.

Відповідальність за такий стан справ несе передусім Міністерство юстиції України, 747 районних і міських управлінь юстиції та відділів державної виконавчої служби, яким поки що не вдалося забезпечити захист прав громадян щодо виконання судових рішень.

З огляду на масовість та серйозність порушень конституційних прав громадян, пов’язаних з невиконанням судових рішень, Уповноважений з прав людини бере на особистий контроль такі звернення і направляє їх на місця в органи юстиції для ретельної перевірки та поновлення порушених прав громадян України. Більшість таких актів реагування Уповноваженого вирішуються позитивно.

Так, у січні 1999 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася група мешканців Херсонської області в кількості 19 осіб із заявою про невиконання судового рішення від 25 вересня 1998 р. про відшкодування заробітної плати Управлінням пожежної охорони УМВС у Херсонській області. Лист Уповноваженим з прав людини було взято на контроль і направлено Херсонському обласному управлінню юстиції. Наслідком вжитих заходів на 16 лютого 1999 р. заборгованість на суму 7 тис. грн. була погашена.

У листопаді 1999 р. до Уповноваженого з прав людини звернулася мешканка Автономної Республіки Крим В.Ярошенко з приводу невиконання рішення суду про стягнення заборгованості з заробітної плати в розмірі 727 грн., через що вона майже протягом року не могла отримати гроші. Лист Уповноваженого з прав людини від 15 листопада 1999 р. було направлено Головному управлінню юстиції в Автономній Республіці Крим для перевірки та вжиття заходів. Уже 24 листопада того ж року заборгованість була повністю погашена, про що повідомлено Уповноваженого.

У листопаді 1999 р. до Уповноваженого з прав людини звернувся з заявою гр. В.Романюк з Вінниччини про невиконання посадовими особами державної виконавчої служби Чечельницького району Вінницької області рішення суду про стягнення з ЗАТ “Чечельницьке” заборгованості з заробітної плати у розмірі 3 тис. грн. Уповноваженим направлено заяву за належністю для перевірки наведених фактів прокуратурою Чечельницького району і виконання взяв на особистий контроль. За повідомленням прокуратури, факти, наведені у заяві, підтвердилися, і В.Г. Романюку в рахунок погашення заборгованості, через відсутність коштів у ЗАТ “Чечельницьке”, виділено корову, 1 тонну зерна, а також зараховані послуги на переробку соняшнику, описано автотранспорт підприємства і від його реалізації проведено повний розрахунок із заборгованості.

У жовтні 1999 р. до Уповноваженого з прав людини звернувся мешканець м.  Нова Каховка Ю.Голік, який не міг, попри відповідне рішення суду, впродовж двох років отримати від ВАТ “Південелектромаш” Херсонської області заборгованість з заробітної плати та інших платежів у розмірі 9279 грн. Після втручання Уповноваженого у листопаді 1999 р. державною виконавчою службою було описане і реалізоване майно боржника і заборгованість повністю погашено.

Проблемним залишається питання дотримання багатьма посадовими особами чинного законодавства, що значною мірою призводить до порушень прав громадян. Так, упродовж останніх років зростала кількість скарг громадян до судових органів на неправомірні дії органів державної влади та їх посадових осіб: у 1998 р. їх було 12,4 тис. (на 43 % більше, ніж у 1997 р.), а в 1999 р. – 13,5 тис.

Низька правова культура багатьох керівників призводить до масових порушень трудових прав громадян. У 1999 р. судами розглянуто 5618 позовів громадян про порушення їх конституційних прав на працю, з яких задоволено 3149. Поновленим на роботі присуджено відшкодування втраченої заробітної плати на суму 2,8 млн. грн. Але потрібно зазначити, що ця сума переважно стягується за рахунок держави, адже з винних посадових осіб стягнуто лише 327,8 тис. грн., або 11,5% від суми, присудженої на користь позивачів.

Забезпечення судочинства. Відповідно до ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Про неналежне забезпечення судочинства в Україні йдеться вже не один рік, однак реальних заходів щодо виправлення становища практично не вживається.

Щорічне невиконання Державного бюджету в частині фінансування судової гілки влади призвело до того, що в деяких регіонах України судам припинено подачу теплової та електричної енергії, надання поштових та інших послуг, необхідних для здійснення судочинства. Заборгованість судів за надання цих видів послуг за станом на 1 січня 2000 р. становить 10,9 млн. грн.

За конституційним поданням Верховного Суду України 24 червня 1999 р. було прийнято рішення Конституційного Суду України, в якому, зокрема, зазначалося, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок їх фінансування в обсягах, які мають забезпечувати належні умови для повного і незалежного здійснення правосуддя, а обмеження видатків на утримання судових органів було визнано неконституційним.

Під час внесення конституційного подання Верховним Судом України щодо відповідності Конституції України (неконституційності) ст.19 та 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік” у частині фінансової захищеності судів і права Кабінету Міністрів самостійно обмежувати видатки на їх утримання, Уповноважений з прав людини 1 червня 1999 р. направила до Конституційного Суду свій висновок на підтримку позиції Верховного Суду, в якому було зазначено, що недостатнє фінансування судової гілки влади є небезпечним у плані необхідного та достатнього забезпечення судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а подальше його скорочення “паралізує діяльність судів і ставить від загрозу гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина на судовий захист”.

У прийнятому рішенні Конституційний Суд України відтворив текст висновку Уповноваженого з прав людини, задовольнивши конституційне подання.

Попри це лише наприкінці жовтня 1999 р. Кабінет Міністрів України офіційно зняв обмеження асигнувань на утримання судових органів, а не у місячний строк, як це було визначено у рішенні Конституційного Суду України. Недофінансування судових органів у липні – жовтні 1999 р. тривало. Зокрема, видатки на утримання обласних, районних (міських) та військових судів у цей період профінансовані лише на 59%, а в листопаді – грудні 1999 р. – на 72,7%. Таким чином, уряд держави фактично не виконав рішення Конституційного Суду України. Тому Президентом України було підписано Указ “Про додаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та функціонування судів” від 15 грудня 1999 р. Кабінету Міністрів України було доручено забезпечити фінансування в повному обсязі видатків, передбачених Державним бюджетом України на 1999 р. на утримання судів усіх рівнів. Проте вимоги і Указу Президента у 1999 р. урядом не було виконано у повному обсязі.

Слід наголосити, що Кабінет Міністрів України на порушення вимог ст.95 і 130 Конституції України та ст.19 Закону України “Про бюджетну систему України” постановою від 24 листопада 1997 р. затвердив Порядок одержання судами, органами юстиції та правоохоронними органами коштів на матеріально-технічне забезпечення з бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Фінансування з місцевих бюджетів є по суті формою фінансового впливу на суддів, що ставить під сумнів гарантовану Конституцією України незалежність судової влади, а отже, і конституційне право людини та громадянина на судовий захист.

Саме тому неодноразово суддями порушувалися питання про нагальну необхідність фінансування судів загальної юрисдикції через Верховний Суд України. Уповноважений з прав людини вважає неприпустимим фінансування зазначеної категорії судів через Міністерство юстиції, адже, крім вищезазначеного, такий стан справ є брутальним порушенням конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Проблема безпеки суддів. Державний захист суддів, працівників суду, а також осіб, які беруть участь у судочинстві, на думку Уповноваженого з прав людини, є незадовільним і не гарантує об’єктивного та неупередженого розгляду справ, що має бути гарантією ефективного захисту прав і свобод громадян. В умовах зростання організованої злочинності поширилися намагання перешкодити здійсненню правосуддя. Наприклад, у 1998 р. було вчинено збройний напад на Артемівський районний суд м.  Луганська, під час якого було поранено з автоматичної зброї суддю В.Сбітнєва. 14 квітня 1999 р. у приміщенні Галицького районного суду м.  Львова після оголошення вироку вчинено замах на життя судді І.Серьодкіної, яку пострілом з вогнепальної зброї тяжко поранено у голову батьком засудженого.

Багато судів районного рівня розміщено в аварійних та вкрай непридатних для здійснення судочинства приміщеннях, де неможливо забезпечити охорону громадського порядку та безпеку суддів, працівників суду й осіб, що беруть участь у судочинстві. Це болюче питання залишається досі не вирішеним.

Уповноважений з прав людини, виходячи з благородної мети кардинального поліпшення судового захисту прав і свобод людини і громадянина, наближення цієї роботи до рівня європейських стандартів, вважає за необхідне Верховній Раді України прискорити роботу щодо законодавчого забезпечення судово-правової реформи, зокрема, невідкладного розгляду та прийняття нового закону про судовий устрій, нових кримінального, цивільного, господарського та процесуального кодексів та інших законодавчих актів як основи для реформування судової системи і створення нової правової бази для здійснення правосуддя та реального судового захисту прав людини.

Конституційне право кожного на правову допомогу забезпечується громадянам діяльністю адвокатів, нотаріусів та осіб, які отримали ліцензію на юридичну практику. Проте звернення громадян до Уповноваженого з прав людини свідчать, що положення ст.59 Конституції України стосовно права кожного на правову допомогу необхідною мірою не має реального втілення.

У ст.59 Конституції України встановлено, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах України діє адвокатура. За станом на 1 січня 2000 р. в Україні зареєстровано 151 адвокатське об’єднання, в яких діють 1660 адвокатів. Адвокатура в Україні останніми роками все більше стає дієвим засобом захисту прав і свобод громадян. Діяльність адвокатури регламентується Законом України “Про адвокатуру”, Кримінально-процесуальним кодексом України та іншими нормативними документами. До послуг адвокатів сьогодні звертаються мільйони громадян з найрізноманітніших питань, пов’язаних з порушеннями їх конституційних прав.

За 1999 р. лише членами адвокатських об’єднань було дано громадянам 106 тис. порад, складено 63 тис. документів, виконано 19 тис. доручень щодо кримінальних справ, оскаржено 3 тис. дій органів попереднього слідства, виконано 21 тис. доручень у судах щодо кримінальних справ та 16 тис. доручень стосовно цивільних справ, оскаржено 5 тис. дій судових органів.

Водночас до Уповноваженого з прав людини надходить значна кількість листів, в яких йдеться про неможливість скористатися послугами адвоката. Передусім у листах зазначається, що далеко не кожен має можливість оплатити послуги адвоката. Наприклад, на 1 січня 2000 р. у м.  Києві консультація адвоката коштувала 20 грн., укладення юридичного документа – 80 грн. і більше, відвідання адвокатом заарештованого – від 110 грн. Один день роботи адвоката у суді по кримінальній або цивільній справі коштує 270 грн. і більше. Отже, за низької зарплати і її хронічної заборгованості скористатись своїм конституційним правом на правову допомогу може не кожний громадянин. Серед звернень громадян до Уповноваженого з прав людини є сотні листів пенсіонерів та інвалідів з проханням допомогти їм у наданні правової допомоги.

Непоодинокі випадки, коли самі адвокати звертались до Уповноваженого з прав людини за допомогою у захисті прав своїх підзахисних. Зокрема, адвокат Н.Білик, не знайшовши законного вирішення своїх клопотань перед органами попереднього слідства в Одеській області щодо незаконного утримання під вартою за сфальсифікованими слідчим УБОЗ УМВС України в Одеській області матеріалами свого підзахисного С.Зінов’єва, звернувся у липні 1999 р. з заявою до Уповноваженого з прав людини. Ця заява була взята на контроль, направлена за належністю для перевірки до Міністерства юстиції України та прокурору Одеської області. Як повідомив Мін’юст України, факти підтвердилися. Заступник начальника слідчого відділу зазначеного управління за допущені порушення притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

Повністю підтвердилися доводи адвоката О.Глотова про порушення норм КПК України, які він виклав в заяві на ім’я Уповноваженого з прав людини у вересні 1999 р. у кримінальній справі про обвинувачення Д.Піддубного за ч.3 ст.148 2 (ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах), ч.2 ст.143 (шахрайство, що завдало великої шкоди потерпілим), ч.2 ст.172 (посадовий підлог) Кримінального кодексу України. І таких прикладів немало.

Крім того, на сьогодні у діяльності адвокатури є обставини, які вкрай негативно відбиваються на здійсненні нею функцій захисту прав громадян, не дають повною мірою забезпечувати конституційну норму щодо права кожного на правову допомогу. Зокрема, на думку Уповноваженого з прав людини, потрібно переглянути положення ст.4 Закону України “Про підприємництво” в частині юридичної підприємницької діяльності. Нерідко ліцензія на адвокатську діяльність видається без ретельної перевірки рівня професійних знань особи, без достатнього досвіду роботи. Адвокати, які діють за ліцензією, взагалі не мають необхідних гарантій професійної діяльності, зокрема, не захищені адвокатською таємницею, можуть бути допитані з питань, які стали їм відомими у зв’язку з виконанням адвокатських обов’язків.

Необхідно також вдосконалити норми Цивільного процесуального кодексу щодо здійснення особою представництва у судовому засіданні. Сьогодні юридичну допомогу за дорученням надають особи, навіть не знайомі з юриспруденцією і які своїми некомпетентними діями завдають шкоди тим, хто до них звертається, заважають здійсненню правосуддя. Це стосується і надання правової допомоги не уповноваженими на це особами, які не мають відповідних юридичних знань для її здійснення. Вони не несуть ніякої відповідальності за якість наданих послуг. Такі функції нерідко здійснюють особи, що скомпрометували себе, а подекуди – й з кримінальним минулим.

Вкрай ускладнює правовий захист відсутність законодавчого визначення питань надання безоплатної правової допомоги. На сьогодні фактично відсутній механізм щодо забезпечення права кожного – підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного мати захисника у випадках, коли вони не мають матеріальної можливості запросити адвоката для свого захисту.

За 1999 р. рік адвокатами проведено із звільненням громадян від оплати юридичної допомоги лише 6 тис. кримінальних справ під час попереднього слідства, та 7 тис. справ у судах, по яких з бюджету виплачено близько 20 тис. грн.

Негативно впливає на вирішення багатьох питань надання судової допомоги відсутність в Україні єдиної професійної організації адвокатів, яка б могла аналізувати рівень захисту прав людини і надання правової допомоги, поліпшити стан справ з забезпеченням обов’язкової участі захисника в кримінальному судочинстві, реалізувати проголошене Конституцією України право на безоплатну правову допомогу.

Продовжують мати місце ганебні випадки, коли не виконуються вимоги Указу Президента України “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” від 30 вересня 1999 р. та Закону України “Про адвокатуру” щодо беззастережного дотримання професійних прав адвокатів та гарантії їх діяльності.

Як повідомила Уповноваженого з прав людини Спілка адвокатів України, її керівники неодноразово зверталися до Генерального прокурора України, Голови Верховного Суду України з приводу дій окремих прокурорів, суддів, які допускали різноманітні порушення прав адвокатів. Зокрема, в адвокатських офісах проводяться обшуки і вилучаються документи, що становлять адвокатську таємницю, прослуховуються розмови адвокатів з клієнтами, що є порушенням як українського законодавства, так і міжнародних норм. Деякі слідчі штучно створюють умови, що ускладнюють реалізацію права захисника і обвинувачуваного на побачення, обвинувачуваним “рекомендують” обирати певних адвокатів, що часто призводить до негативних наслідків у виконанні адвокатом професійних обов’язків по захисту прав людини. Розпочате вісім років тому після прийняття у 1992 р. Закону України “Про адвокатуру” реформування адвокатури з багатьох причин залишається не завершеним. Ряд питань ефективного функціонування інституту адвокатури до останнього часу не вирішено. Не налагоджено навіть належної системи реєстрації адвокатів, що вкрай ускладнює реалізацію права громадян на вільний вибір захисника, яке передбачено ст.59 Конституції України.

Зазначеним Указом Президента України Вищій кваліфікаційні комісії адвокатури доручено створити єдиний реєстр адвокатів України. Проте з огляду на те що не всі, хто отримав адвокатське свідоцтво, займаються адвокатською діяльністю, а також враховуючи, що значна кількість діючих нині суддів, прокурорів, слідчих, на порушення принципу несумісності адвокатської діяльності з іншими видами роботи мають свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, встановити та проконтролювати загальну чисельність адвокатів, хто конкретно займається адвокатською діяльністю неможливо.

На думку Уповноваженого з прав людини, потребує термінових змін кримінально-процесуальне законодавство, зокрема, стосовно участі захисника з ранніх стадій процесу, допуску захисника до затриманої особи, як передбачено ст.29 Конституції України. Необхідно внести зміни до чинного законодавства відповідно до ст.59 Конституції України, яка встановлює, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура. Ця норма не виконується, що призводить до участі в судах в якості представників випадкових людей, які не мають не тільки адвокатського свідоцтва, а й ніяких правових знань. У п.4 згаданого Указу Президента України наголошується на необхідності припинення практики незаконного надання правової допомоги різними організаціями, котрі діють на порушення чинного законодавства про правову допомогу.

Уповноважений з прав людини вважає, що для вирішення цих та багатьох інших питань ефективного функціонування адвокатури необхідно якомога швидше розглянути у Верховній Раді України законопроект “Про зміни та доповнення до Закону України “Про адвокатуру” (автор народний депутат України В.Медведчук).

Заслуговує на увагу ініціатива Київської міської держадміністрації щодо створення муніципальної адвокатури. Така адвокатура забезпечуватиме захист у справах за призначенням на попередньому слідстві і в судах тих громадян, які потребують такого захисту. Муніципальна адвокатура надаватиме правову допомогу і малозабезпеченим громадянам. Розпорядженням Київської міськдержадміністрації від 17 травня 1999 р. “Про заходи щодо поліпшення надання правової допомоги населенню у м.  Києві” передбачено фінансування та матеріально-технічне забезпечення надання правової допомоги.

Уповноважений з прав людини вважає, що у питаннях захисту прав людини і громадянина ще не повною мірою використовуються можливості Української іноземної юридичної колегії, Президент Д.Курдельчук (раніше, у складі СРСР – Укрінюрколегія), головним завданням якої є захист прав і інтересів громадян України за кордоном. Ця інституція протягом року надає правову допомогу кільком тисячам наших громадян.

Так, з метою захисту прав громадян, колишніх примусових робітників, Укрінюрколегія на підставі списків, отриманих від Українського національного фонду “Взаєморозуміння і примирення”, заявила в 1998–1999 рр. понад дві тисячі індивідуальних позовів щодо виплати компенсацій громадянам України, примусова та рабська праця яких використовувалась німецькими фірмами-роботодавцями під час Другої світової війни. Наприклад, тільки до фірми “Сіменс” заявлено понад 500 судових позовів. Слід підкреслити, що вся робота, пов’язана з позовами, проводилась безоплатно для громадян України і фінансувалась за власний рахунок Укрінюрколегії без будь-якої фінансової підтримки держави.

Проте найбільш поширені справи – пенсійні, аліментні, про викрадення дітей або незаконне утримання їх одним з батьків майже неможливо позитивно вирішити. Головною перешкодою для здійснення належного захисту прав та інтересів наших громадян у таких справах є те, що Україна не приєдналася до міжнародних конвенцій, якими регулюються ці питання, зокрема, до Конвенції про стягнення за кордоном аліментів, прийнятої у Нью-Йорку у 1956 р., Гаазької конвенції про визнання судових рішень про аліменти на користь дітей 1958 р., Гаазької конвенції про закон, який застосовується до аліментних зобов’язань на користь дітей 1956 р., Конвенції МОП №19 про рівні права громадян держав та іноземців у сфері відшкодування працівникам при нещасних випадках, Конвенції МОП №118 про рівні права громадян держави та іноземців і осіб без громадянства у сфері соціального захисту, Гаазької конвенції про викрадення дітей 1980 р. Необхідність у цьому є нагальною, оскільки тисячі наших громадян не можуть отримати захисту своїх прав у інших державах при зверненні за допомогою для визначення і виплати аліментів, пенсій, відшкодування у зв’язку з ушкодженням здоров’я тощо.

Дуже складною є ситуація з витребуванням призначених свого часу нашим громадянам у Німеччині пенсій по інвалідності внаслідок трудового каліцтва, отриманого при виконанні рабських або примусових робіт на підприємствах Німеччини у роки Другої світової війни. Компетентні відомства ФРН визнають право громадян України на призначення відповідних пенсій, але відмовляють у їх виплаті, посилаючись на відсутність угоди з Україною з питань соціального страхування і пенсійного забезпечення. Уповноважений вважає, що проблема могла б бути вирішена шляхом приєднання України до Конвенції МОП №19.

Таке саме становище і з правом на отримання пенсій із США, яке не реалізується тому, що Україна (ще як складова частина колишнього Радянського Союзу) зазначена у “чорному” списку поряд з Лівією, Колумбією, Північною Кореєю та рядом інших держав, куди пенсії із США переказувати заборонено. Договірний процес щодо цього питання компетентними органами України невиправдано затягується.

На сьогодні для отримання аліментів або повернення викрадених дітей громадяни України повинні подавати позови до судів іноземних держав і нести усі витрати, пов’язані з судовим процесом, чого у переважній більшості випадків вони зробити не можуть через матеріальні нестатки. В той же час, якби Україна була учасницею Гаазької конвенції про викрадення дітей, то згідно зі ст.26 цієї конвенції центральна влада та деякі інші органи мали б звільняти позивача від судових витрат, а також від оплати адвокатам та консультантам. Судові або адміністративні органи вправі вимагати покриття всіх витрат від відповідача в такій справі, а саме: витрат на поїздки, пошук дитини, повернення дитини в її країну.

На думку Уповноваженого з прав людини, органи державної влади України повинні докласти ще багато зусиль для вирішення проблем правового захисту громадян України в іноземних державах.

Останніми роками у системі захисту прав людини і громадянина зросла роль нотаріату. На сьогодні діяльність нотаріусів не обмежується поставленням відбитка державної печатки на оформлюваному документі. Вони посвідчують різноманітні факти, угоди, доручення, достовірність підписів на документах, пред’являють чеки до платежу, ведуть справи щодо спадщини громадян, роз’яснюють громадянам та юридичним особам їхні права та обов’язки, а також наслідки несумлінного виконання обумовлених у документах умов, вчиняють інші дії, які дають змогу громадянам реалізувати свої права і законні інтереси, гарантовані Конституцією України.

Роз’яснення громадянам їх прав і обов’язків як до, так і після вчинення нотаріальних дій, а також роз’яснення несумлінного виконання обумовлених у документах умов є однією з найважливіших функцій нотаріуса. Адже він має виступати як неупереджений радник і поборник захисту прав усіх сторін угоди та всіх осіб, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Саме така роль нотаріуса в суспільно-економічному житті держави закладена у Законі України “Про нотаріат”, який набрав чинності ще 2 вересня 1993 р.

В Україні нині діють близько 1200 державних та 1900 приватних нотаріусів. Тільки за 1999 р. ними прийнято 12 млн. громадян, вчинено в інтересах громадян і організацій 9,2 млн. нотаріальних дій, у тому числі 4 млн. угод, пов’язаних з захистом майнових прав громадян – про відчуження майна та земельних ділянок і прав на земельну частку (пай), 156 тис. заповітів, видано 397 тис. свідоцтв про право на спадщину, оформлено 155 тис. документів для дії за кордоном. З огляду на захворювання чи похилий вік громадян нотаріуси здійснили 44 тис. виїздів додому до таких громадян і вчинили в їх інтересах 66,5 тис. нотаріальних дій.

Міністерством юстиції України спільно з Українською нотаріальною палатою розроблено концепцію проекту нового Закону “Про нотаріат”, який за змістом виходить з необхідності створення правових, економічних та організаційних засад і механізмів, які максимально сприяли б захисту прав громадян та інтересів держави. Зокрема, йдеться про:

– найбільш повне забезпечення реалізації громадянами і державою своїх майнових та інших прав і інтересів;

– надання цивільно-правовим відносинам стабільного, безконфліктного, передбачуваного і законного характеру;

– забезпечення доступності в одержанні та захисті майнових і пов’язаних з ними прав громадян та інших учасників цивільних правовідносин.

Уповноважений з прав людини вважає, що нотаріальна діяльність є важливим правовим засобом реалізації державою свого обов’язку по забезпеченню охорони і захисту майнових та інших прав громадян і організацій на безвитратній для держави основі, тому в сучасних умовах необхідно й надалі підвищувати роль нотаріуса в суспільному житті.

Розглядаючи судовий захист прав і свобод людини і громадянина та правову допомогу як один з пріоритетних напрямів розбудови демократичної держави, Уповноважений з прав людини і надалі триматиме в полі зору ці питання.

На початок сторінки ^^