Головне меню  >>

IV. ГРОМАДЯНСЬКI ТА ОСОБИСТI ПРАВА В УКРАЇНI:
СТАН ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ I РЕАЛIЗАЦIЇ

2. Право на громадянство. Свобода пересування

За ст.4 Конституції в Україні існує єдине громадянство, що є однією з основних засад розбудови суверенної і незалежної демократичної держави. Україна сприйняла поширену в цивілізованому світі позицію, що громадянство – це не просто правовий взаємозв’язок людини і держави, а невід’ємне право людини, яке держава зобов’язана визнавати і поважати.

Конституція та закони України ввібрали в себе міжнародно-правові норми з питань громадянства, які зафіксовані у міжнародних актах універсального і спеціального характеру, а саме: у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р., Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р., Гаазькій конвенції щодо врегулювання окремих питань, пов’язаних з колізією законів про громадянство від 12 травня 1930 р., Конвенції Ради Європи про скорочення випадків множинного громадянства і про військовий обов’язок у випадках множинного громадянства від 6 травня 1963 р., Європейській конвенції про громадянство від 7 листопада 1997 р.

У Конституції України передбачається, що підстави набуття і припинення громадянства України визначаються виключно законами України. Ці конституційні положення реалізуються згідно з Законом України “Про громадянство України”, прийнятим 8 жовтня 1991 р.

З метою приведення цього закону у відповідність до Конституції України, вдосконалення механізму реалізації права на громадянство, повнішого врахування положень міжнародних актів з питань громадянства та практики його застосування Верховною Радою України 16 квітня 1997 р. прийнято нову редакцію цього закону.

Для визначення належності до громадянства України цим законом установлений “нульовий варіант”, за яким усі особи, які на момент набрання ним чинності постійно проживали в Україні, не були громадянами інших держав і не заперечували проти набуття громадянства України, є громадянами України.

Низка питань щодо громадянства виникла у зв’язку з тим, що значна кількість людей з різних причин після дезінтеграції СРСР залишилася поза громадянством України. Тому з 13 листопада 1991 р. по даний час органами внутрішніх справ були визнані громадянами України понад 180 тис. осіб на підставі їх власного волевиявлення. Проте кількість звернень щодо визначення належності до громадянства України продовжує залишатися значною. За 1998 р. було визнано громадянами України 46 тис. осіб, за 1999 р. – понад 87 тис. осіб.

Поряд із цим аналіз звернень громадян до Уповноваженого з прав людини свідчить, що у вирішенні питань громадянства мають місце порушення прав людини. Зокрема, в роботі органів внутрішніх справ нерідко допускається формальне і недоброзичливе ставлення до розгляду звернень осіб, які виявили бажання стати громадянами України. Про це свідчить, наприклад, звернення О.Белік з Бородянського району Київської області до Уповноваженого з прав людини з приводу відмови в наданні громадянства України. Народившись в Україні, з 1988 р. по 1994 р. вона проживала в Росії, але громадянства Росії не мала. Після втручання Уповноваженого права заявниці було поновлено, документи для оформлення громадянства України прийняті ГУ МВС України в Київській області.

Типовим порушенням державними органами прав людини стосовно питання громадянства є ситуація, коли людей безпідставно примушують шукати підтвердження свого громадянства. Так, начальник паспортного відділу Московського райвідділу Харківського міського управління МВС України у своєму висновку від 19 січня 1999 р. щодо заяви гр. Ю.Федорова (м. Харків) стверджував, що паспорт громадянина України йому було видано у 1996 р. незаконно, тому він повинен підтвердити громадянство України, і тільки після цього буде вирішене питання про його прописку. Провадження Уповноваженого показало, що з моменту проголошення незалежності України заявник проходив службу у Збройних Силах України. Запит до начальника відділу паспортно-реєстраційної та міграційної роботи УАСМ УМВС України в Харківській області підтвердив, що Ю.Федоров був громадянином України і саме на цих підставах його було призвано до Збройних Сил України. Відмова у прописці позбавила заявника можливості одержувати пенсію, чим було порушено його права. Зусиллями Уповноваженого було поновлено права цього громадянина.

З листом до Уповноваженого з прав людини звернулося подружжя Большакових щодо порушення їх права на громадянство України. Уродженці України, у 1991 р. вони повернулись до країни з Мурманської області Російської Федерації. У 1992 р. до їх паспортів органами міліції були внесені позначки про визнання їх громадянами України. А в 1999 р. при зверненні щодо обміну паспортів працівники паспортно-міграційної служби органів внутрішніх справ анулювали в їх паспортах позначки про громадянство України і зажадали надати докази виходу з громадянства Росії. Не маючи коштів на оплату таких документів, подружжя не змогло довести свій вихід з громадянства Росії і опинилось у становищі чужинців на своїй Батьківщині. Аналіз Уповноваженим з прав людини цієї типової ситуації засвідчив, що органи внутрішніх справ у цьому випадку порушили вимоги Конституції України та Закону України “Про громадянство України”. У 1992 р. Большакови юридично визнані громадянами України. Оформлено це було відповідно до розпорядження Президента України від 18 квітня 1992 р. №60 шляхом внесення органами внутрішніх справ до їх паспортів, як і до паспортів інших жителів України, позначок встановленого зразка.

Анулювання належності до громадянства України рішенням паспортного органу є порушенням Конституції України, яка забороняє позбавлення громадянства України. Відповідно до Закону України “Про громадянство України”, якщо особа набула громадянства України шляхом подання неправдивих відомостей або фальшивих документів, органи міліції не мають права самостійно вирішувати це питання, а повинні підготувати подання для розгляду Президентом України про втрату такою особою громадянства України. У цьому та в багатьох подібних випадках органи внутрішніх справ порушили конституційні права громадян.

Аналогічна ситуація – у гр. В.Коваль (Одеська обл.), яка пише Уповноваженому, що її син з дружиною, що народилися в Україні, разом з онуком у 1992 р. повернулись до м.  Балти з Російської Федерації. Тоді ж їм у паспортах поставили штампи “Громадянин України” попри це через 7 років почали вимагати доказів того, що вони є громадянами України.

Навіть від таких, як гр. Г.Самолюк (Рівненська обл.), що з 1992 р. має в паспорті штамп “Громадянин України”, а згодом отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон, працівники паспортної служби області всупереч нормам чинного законодавства вимагали довідку посольства іншої держави про відсутність іноземного громадянства. Про аналогічні факти повідомляють Уповноваженому в своїх листах громадяни Р.Боєва (Київська обл.), О.Тегеза (Сумська обл.), Т.Коломійчук (Івано-Франківська обл.), Л.Довлатова (м. Кіровоград), І.Бродецький (м. Херсон) та багато інших.

Уповноваженим з прав людини виявлено грубі порушення порядку визначення належності до громадянства України та його припинення в діях окремих працівників паспортної служби у Полтавській області, які в 1999 р. анулювали поставлені ще 7 років тому в паспортах громадян штампи “Громадянин України” тим особам, які всі ці роки проживали в Україні як її громадяни, брали участь у виборах, працювали на державній службі, одержали сертифікати та приватизували житло і земельні ділянки.

Узагальнивши наведені факти, Уповноважений з прав людини в листі до Міністерства внутрішніх справ України звернулася з пропозицією терміново вжити вичерпних заходів щодо виправлення допущених порушень прав громадян, яким у 1992 – 1993 рр. згідно з зазначеним розпорядженням Президента України було оформлено громадянство України. Права цих громадян було поновлено.

До Уповноваженого з прав людини постійно надходять звернення, пов’язані з застосуванням спрощеного порядку відмови від іноземного громадянства. Відповідно до Закону України “Про громадянство України” особи, що народилися в Україні, повернулися на Батьківщину і хочуть стати її громадянами, мають право набути громадянство України шляхом визнання належності до громадянства України через органи внутрішніх справ. Для цього разом із клопотанням про визнання належності до громадянства України за законом вони мають подати також документ про відсутність або про припинення громадянства іншої держави. Факт вибуття з громадянства іншої держави може бути підтверджений документом про відсутність або про припинення громадянства іншої держави, виданим її повноважним органом, або нотаріально завіреною декларацією громадянина про відсутність, або відмову від іноземного громадянства.

Як показують звернення до Уповноваженого з прав людини, відсутність документа про вихід з громадянства іншої держави – одна з суттєвих перепон на шляху вирішення питання набуття громадянства та визначення належності до громадянства України. Документ про відсутність або про припинення громадянства видається лише компетентними органами держави, громадянином якої є заявник відповідно до законодавства цієї держави. В Україні надання таких довідок належить виключно до компетенції дипломатичних представництв іноземних держав.

Згідно з існуючим порядком за вихід з іноземного громадянства посольство країни, громадянином якої є заявник, стягує консульський збір. Сума цього збору сягає в різних посольствах від 5 до 200 доларів США. Наприклад, у представництвах Росії вимагають сплати 85 американських доларів, Молдови – 203 долари. Для малозабезпечених осіб такий документ стає недосяжним. Це викликає невдоволення громадян, і, як результат, надходять звернення до Президента України, Уповноваженого з прав людини, народних депутатів України, засобів масової інформації з проханням допомогти вирішити проблему без зазначеного документа.

Ст.34 Закону України “Про громадянство України” передбачає можливість підтвердження вибуття з іноземного громадянства шляхом подання нотаріально завіреної декларації. Проте затверджена у 1998 р. Інструкція Міністерства внутрішніх справ України про порядок прийняття, розгляду та проходження в органах внутрішніх справ України клопотань, заяв, інших документів з питань громадянства України практично позбавила громадян можливості вирішувати питання про припинення громадянства іншої держави шляхом подання декларації. Порядок виходу з громадянства, передбачений відомчою Інструкцією Міністерства внутрішніх справ України, не визнає декларації, і тому для більшості заявників, які не мають коштів на оплату документа про припинення іноземного громадянства, є неприйнятним. Про це свідчать і звернення громадян, що надійшли останнім часом до Уповноваженого з прав людини.

Так, громадянин Л.Карпенко (м. Кременчук Полтавської обл.) пише: “Ми звернулись з проханням дозволити нам оформити у нотаріуса декларацію про відмову від громадянства Росії, але нам відмовили, сказавши, що відсутність коштів не є поважною причиною. А що ж тоді поважно! Хіба ми винні, що нас позбавили права на працю, права на одержання платні, права самому вибирати собі Батьківщину. Допоможіть оформити нотаріально відмову від громадянства Росії, бо 1000 гривень ми не назбираємо до самої смерті...”

В затвердженому Міністерством закордонних справ України у 1998 р. Порядку прийняття, розгляду та проходження в Міністерстві закордонних справ України, дипломатичних представництвах та консульських установах України за кордоном заяв, клопотань, інших документів з питань громадянства України також відсутній перелік конкретних обставин, які не визнаються поважними причинами при поданні декларації про відмову від іноземного громадянства.

Крім Закону “Про громадянство України”, положення з питань громадянства містяться також у законах України “Про правонаступництво України” 1991 р., “Про біженців” 1993 р., “Про правовий статус іноземців” 1994 р. та в інших нормативно-правових актах, зокрема в Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України та інших актах органів виконавчої влади.

Врегулювання у цих актах питань громадянства не повною мірою відповідає ст.4 та п.2 ст.92 Конституції України, оскільки це питання має визначатися виключно законами України. Так, зокрема, Указом Президента України “Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб” повноваження, які законом про громадянство віднесені до компетенції Міністерства внутрішніх справ, були передані Міністерству юстиції відповідно до зобов’язань України перед Радою Європи. Таку передачу повноважень слід було зробити, дотримуючись Конституції, шляхом внесення відповідних змін до Закону “Про громадянство України”. До того ж зазначений Указ Президента до цього часу так і не виконаний.

Слід зазначити, що громадяни незалежно від підстав і порядку набуття громадянства України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Ця важлива норма Закону України “Про громадянство України” стосовно рівності громадянства відповідає нормам міжнародного права. Зокрема, Європейською конвенцією про громадянство продекларовано, що кожна держава-учасниця керується принципом недискримінації щодо своїх громадян незалежно від того, чи є вони громадянами за народженням, чи набули своє громадянство за інших підстав. Саме цей принцип і взято за основу національного законодавства України. Ці вимоги є актуальними ще й у зв’язку з набуттям громадянства України депортованими особами.

З квітня 1997 р. суттєво спростилася процедура набуття українського громадянства для депортованих. Наслідком цього є те, що лише за 1999 р. громадянство України отримали 70 126 депортованих осіб. Завдяки скоординованим зусиллям Уряду України та міжнародних організацій, передусім Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на червень 1999 р. було вирішено проблему репатріантів, і вони змогли отримати громадянство України. Спрощений порядок отримання громадянства України зазначеною категорією осіб дає змогу ліквідувати перешкоди, що існували при реалізації ними громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав.

У вересні 1998 р. досягнута домовленість між Україною та Республікою Узбекистан щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства депортованих осіб та їх нащадків, згідно з якою їх було звільнено від сплати обов’язкових зборів та мита, необхідних для підтвердження факту неналежності до громадянства Республіки Узбекистан. Реалізація основних положень цієї домовленості дає змогу репатріантам (понад 70% з-поміж раніше депортованих, які повернулися з Узбекистану і проживають в Автономній Республіці Крим) уже найближчим часом розв’язати проблему набуття громадянства України. Якщо за 1991–1998 рр. підтвердили належність до громадянства України 8584 особи, то на сьогодні розглядається понад 18 тис. справ щодо припинення громадянства Узбекистану та набуття громадянства України.

Про гостроту і актуальність питань, пов’язаних з громадянством, свідчать такі дані: у 1998 р. Президент України задовольнив клопотання про прийняття до громадянства 1105 осіб і 1025 клопотань про вихід з громадянства України. У 1999 р. – прийнято до громадянства України 1734 особи і припинено громадянство України 928 осіб.

Суттєвою гарантією права на громадянство і його державний захист є вимоги ст.25 Конституції, в якій зазначається, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити його. ця норма загалом відповідає ст.15 Загальної декларації прав людини. Закріплення її на конституційному рівні мало за мету унеможливити репресивну чи якусь іншу діяльність органів державної влади порушувати права людини щодо громадянства.

Уповноважений з прав людини у своїй діяльності виходить з того, що громадянин України згідно з Конституцією не може бути висланий за межі України або виданий іншій державі. З цього випливає, що Основний Закон нашої держави забороняє видачу громадян України у будь-яких випадках. Ця ж норма знайшла своє втілення у ст.9 Закону України “Про громадянство України”. Заборона вислання громадянина України за межі держави повністю відповідає вимогам ст.3 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., згідно з якою “ніхто не може бути висланий, індивідуально чи колективно, з держави, громадянином якої він є”. Це положення тісно пов’язане з вимогою ст.33 Конституції України про неможливість позбавити громадянина права в будь-який час повернутися в Україну.

Важливо чітко визначити порядок розгляду заяв з питань громадянства в органах виконавчої влади. Саме з цих питань до Уповноваженого надходить чимало звернень із справедливими наріканнями на зволікання у їх вирішенні.

Таким чином, на думку Уповноваженого з прав людини, в цілому національне законодавство про громадянство відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим стандартам та принципам у цій сфері: єдиного громадянства, рівності всіх перед законом, недискримінаційності, добровільності особи у вирішенні питань громадянства, відмови від заходів державного примусу у цьому питанні та ін. Аналіз звернень громадян, які розглядалися Уповноваженим з прав людини у 1998–1999 рр., свідчить, що чинне законодавство не вирішує повною мірою всіх проблем, які виникають у зв’язку з цим. До того ж питання громадянства регулюються не лише Законом “Про громадянство України”, а й нормативно-правовими актами центральних органів виконавчої влади. Тому існує нагальна необхідність удосконалення законодавства України з питань громадянства.

Уповноважений вважає, що необхідно національне законодавство привести у повну відповідність до Конституції України, передусім виконавши вимоги п.2 ст.92 Конституції України, згідно з яким громадянство має визначатися виключно законами України. Такий підхід дасть можливість уникнути не тільки бюрократичної тяганини, а й суб’єктивної оцінки питань щодо громадянства окремими працівниками МВС при прийнятті рішень на місцях.

Нагальним є створення умов для приєднання України до Європейської конвенції про громадянство, яка містить прийнятні для всіх європейських держав сучасні підходи до розв’язання проблем громадянства.

Свобода пересування. Відповідно до ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Таким чином, у Конституції України закріплені права, передбачені Загальною декларацією прав людини (ст.13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст.12), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини з Протоколом №4 до неї та іншими міжнародно-правовими актами.

Оскільки право на свободу пересування є істотним елементом свободи людини і громадянина, умовою її професійного і духовного розвитку, в Україні проводиться відповідна політика, яка має забезпечити цей розвиток. Законодавче врегулювання цих питань сприяє формуванню контролю за міграційними процесами (табл. 4.8).

Таблиця 4.8. Міждержавна міграція населення України у 1991–1999 рр. (осіб)

Згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Протоколом №4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини здійснення права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються відповідно до законодавства і є необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров’я і моралі та прав і свобод інших людей. Згідно зі ст.64 Конституції України та Закону України “Про надзвичайний стан” від 26 червня 1999 р., свобода пересування обмежується лише в умовах воєнних надзвичайних обставин і лише на території, на якій запроваджено надзвичайний стан.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. допускає обмеження у пересуванні та виборі місця проживання іноземців у випадках, коли це необхідно для безпеки України, охорони здоров’я, громадського порядку, захисту прав і законних інтересів громадян та інших осіб, які проживають в Україні. У зазначених питаннях даний закон відповідає міжнародно-правовим нормам. Водночас в Україні досі зберігається практика регулювання питань свободи пересування не законодавчим шляхом, а підзаконними актами Президента України, Кабінету Міністрів України. Це, зокрема, Розпорядження Президента України “Про заходи щодо забезпечення правопорядку та нормалізації санітарної обстановки у місті Києві” від 28 жовтня 1993 р. зі змінами, внесеними Указом Президента України від 27 січня 1999 р., в якому Київській міській державній адміністрації за погодженням з відповідними центральними органами виконавчої влади доручається вжити заходів для регулювання міграції населення шляхом надання лімітів на прописку громадян, встановлення порядку прописки та реєстрації осіб, які прибувають до міста Києва; Указ Президента України “Про спеціальну економічну зону “Закарпаття” від 9 грудня 1999 р. (суперечить частині другій ст.92 Конституції України, покладаючи на Кабінет Міністрів України право встановлювати спеціальний порядок перетинання кордону України іноземцями та особами без громадянства, які прямують у спеціальну економічну зону, а також спеціальний порядок в’їзду у спеціальну економічну зону і виїзду з неї громадян України, іноземців та осіб без громадянства); постанова Кабінету Міністрів України “Про прикордонний режим” від 27 липня 1998 р., якою затверджено Положення про прикордонний режим, що регламентує правила в’їзду, тимчасового перебування, пересування в прикордонних зонах громадян України, інших осіб.

Законом України “Про біженців” особам, які набули статусу біженця, надано право на вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їм міграційною службою переліку населених пунктів і дозвіл на пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців.

Як було зауважено, основними документами, якими обмежується вільний вибір місця проживання, свобода пересування в Україні її громадян та інших осіб, є саме підзаконні або відомчі нормативно-правові акти. Передусім це стосується інституту прописки як одного з аспектів системи внутрішніх паспортів. Конституційно визнане право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання на практиці лімітується державою шляхом встановлення дозволу на проживання (постійна чи тимчасова прописка).

Система прописки сама по собі не обов’язково обмежує вибір людиною місця проживання. Проте органи виконавчої влади мають бути уповноважені законом лише на реєстрацію результату акту вільного волевиявлення людини при виборі місця проживання. Уповноважений наголошує, що наявність чи відсутність прописки не може бути підставою обмеження або умовою реалізації інших прав і свобод. Саме тому реєстраційний облік не може мати дозвільного характеру і бути причиною для обмеження права вибору місця проживання. Досі залишаються не зареєстрованими і не опублікованими всупереч ст.57 і ст.117 Конституції України акти Міністерства внутрішніх справ України, якими регулюється система прописки, що породжує труднощі при оскарженні в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Для розгляду справи у суді необхідна підстава позову, визначення критеріїв прийняття рішення щодо заяви. Відсутність конкретних доказів у тому числі (неоприлюднений нормативний акт) не дає суду змоги прийняти обґрунтоване рішення. Як наслідок, порушується і конституційне право на відшкодування завданих збитків, що передбачено ст.56 Конституції України, оскільки фізична особа не в змозі довести в судовому засіданні, що рішення органів внутрішніх справ, зокрема щодо прописки, було незаконним.

Не випадково, до Уповноваженого з прав людини надійшла низка звернень щодо безпідставних зволікань з пропискою громадян. Так, на тяганину з пропискою брата, який є громадянином Російської Федерації, скаржилась гр. С.Маловічко з Херсонської області. За підтримки Уповноваженого це питання вирішено позитивно. Гр. Д.Юрченку було дано ґрунтовне роз’яснення щодо заходів, яких він повинен вжити щодо прописки в м. Києві.

Окрім зазначеного, на думку Уповноваженого, інститут прописки тягне за собою ще ряд порушень конституційних прав людини і громадянина. Так, прописка дає доступ до певних прав і привілеїв на підставі вибору місця проживання (наприклад, соціальне забезпечення, медичне обслуговування, надання певних пільг) і тому, безумовно, є дискримінаційною. Слід зважити й на те, що немає такої галузі права, практичне здійснення та застосування норм якої не пов’язувалося б з пропискою (цивільно-правові відносини, адміністративно-правові відносини, судочинство, виборче право тощо). З цього випливає, що у сучасній Україні наявність прописки відіграє фактично більшу роль для правосуб’єктності громадянина, ніж його громадянство, адже дає можливість одержання необхідних даних для обліку пересування населення, ведення адресно-довідкової роботи, констатує факт постійного проживання в Україні.

Органи Міністерства внутрішніх справ у ряді випадків створюють штучні перешкоди щодо свободи пересування. Так, до Уповноваженого звернулася гр.К. з Вінницької області. Вона не мала можливості отримати паспорт громадянина України для виїзду до Республіки Білорусь на постійне місце проживання. Органи Міністерства внутрішніх справ зволікали з вирішенням цього питання, вимагаючи від неї, дорослої людини, для виїзду за кордон згоди її батька, який давно залишив їхню родину і не відомо де проживає. Уповноваженим було відкрито провадження, у ході якого справу вдалося вирішити позитивно і захистити права людини. Це зроблено тільки після втручання Уповноваженого з прав людини.

Також до Уповноваженого надійшло звернення від гр. Т.Сипляк з Івано-Франківської області. Працівники ДАІ безпідставно вимагали здати номерні знаки з належного заявниці автомобіля, пов’язавши це з її переїздом на постійне місце проживання з м. Івано-Франківська до м. Калуша цієї ж області. При цьому працівники ДАІ посилалися на п.45 “Правил державної реєстрації та обліку автомобілів...”, які затверджені Кабінетом Міністрів 21 жовтня 1993 р. (№873) і за якими номерні знаки здаються при знятті транспорту з обліку у разі вибуття його власника за межі області.

Як повідомив Уповноваженого начальник УДАІ МВС України Ю.Дагаєв, існуючій практиці, яка суперечить чинним нормативно-правовим актам, покладено край. Принциповий крок було зроблено парламентом України при прийнятті поправок до Кодексу законів про працю України щодо скасування вимог наявності прописки при укладанні трудового контракту. Для приведення національного законодавства у відповідність до ст.2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини Законом України від 20 червня 1997 р. було внесено зміни до ст.200 Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими виключена адміністративна відповідальність за прийом на роботу без прописки. Але й досі зберігається норма у ст.199 зазначеного кодексу щодо адміністративної відповідальності за проживання без прописки.

Враховуючи зазначене, Уповноважений вважає, що необхідний перегляд усіх законодавчих та нормативних актів, які стосуються свободи пересування, вільного вибору місця проживання, з метою приведення законодавства у відповідність до ст.33 Конституції України, а також усунення суперечностей у законодавстві. Ліквідація системи прописки в Україні відповідно до Конституції України є нагальною потребою для розвитку демократії та верховенства права. Водночас реалізація свободи пересування залежатиме від реформування економіки, підвищення життєвого рівня населення, розширення ринку житла та праці.

На початок сторінки ^^