Головне меню  >>

IV. ГРОМАДЯНСЬКI ТА ОСОБИСТI ПРАВА В УКРАЇНI:
СТАН ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ I РЕАЛIЗАЦIЇ

1. Право людини на життя

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст.3 Загальної декларації прав людини сказано, що “кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність”. У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст.2 зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути умисно його позбавлена. Положення міжнародно-правових актів повною мірою відображені у Основному Законі України. так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст.3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст.27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Невід’ємне право на життя гарантується забороною смертної кари, що безпосередньо випливає з конституційної норми, за якою обов’язком держави є захист життя людини. Конституційне право на життя розвивається у таких положеннях Конституції, як заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, покарання чи поводження; заборона медичних, наукових та інших дослідів на людині без її згоди.

Конституційне право на життя включає і право на належні, безпечні й здорові умови праці (ст.43), право на охорону здоров’я (ст.49), на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст.50). Кожний має право на вільний розвиток особистості, на свободу і безпеку, яких ніхто не може бути позбавлений інакше, ніж за наявності визначених законом умов і відповідно до законної процедури.

Орієнтуючись на ієрархію цінностей, визначених Конституцією, держава має приділяти належну увагу забезпеченню безпеки кожної людини, створенню необхідних умов, що виключають злочини проти життя, здоров’я, волі та гідності особи.

З правом кожної людини на життя тісно пов’язане не тільки її право на фізичне існування, а й на створення для неї гідних умов існування, що також є важливим обов’язком держави. На думку Уповноваженого, всі інші конституційні права людини слід розглядати як такі, що конкретизують право на життя у всій його різноманітності, а без реалізації цього права будь-які інші права і свободи втрачають сенс. Тому захист права людини на життя є одним з пріоритетів у діяльності Уповноваженого.

Аналіз стану забезпечення державою права на життя кожній людині, який постійно здійснює Уповноважений з прав людини, свідчить, що у цьому напрямі вживається певних заходів. Створюється необхідна законодавча база, зокрема, прийнято пакет законів, що регулюють соціально-економічні відносини, впорядковують правоохоронну діяльність, визначають правові основи охорони здоров’я; вживається чимало заходів соціально-економічного характеру, які мають створити матеріальні умови і правове забезпечення безпеки життя; ведеться боротьба зі злочинністю та ін.

проте в Україні, що стала на шлях переходу до іншої форми суспільного устрою і ринкових відносин, склалась надзвичайно складна соціально-економічна ситуація, яку справедливо називають кризовою. За останні дев’ять років ВВП скоротився на 60%. Співвідношення між грошовими доходами найбільш і найменш забезпечених груп населення перевищує у 12 разів, тоді як у країнах Західної Європи цей показник не перевищує шести разів. Хронічними стали затримки з виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Відбувається занепад соціальної інфраструктури, у тяжкому стані – система охорони здоров’я, погіршилося забезпечення доступними продуктами харчування, для мільйонів сімей проблемою стало вирішення питання забезпечення житлом. Це зумовило катастрофічне падіння життєвого рівня переважної більшості населення, бідність, що в свою чергу негативно вплинуло на демографічні процеси в Україні, зокрема, на перевищення смертності над народжуваністю, зменшення рівня середньої тривалості життя та ін. Крім того, зросла неприродна і насильницька смертність.

Демографічний стан будь-якої країни є відображенням як її соціально-економічного становища, так і дотримання державою фундаментальних прав людини. Україна належить до найбільш неблагополучних у цьому відношенні країн світу. Уповноважений вважає, що протидія кризовим демографічним явищам в Україні не адекватна їх масштабам і гостроті. Питання збереження та відтворення населення держави практично не включались і нині не включаються до системи основних об’єктів державної опіки та регулювання. І навіть коли під тиском об’єктивних обставин приймались законодавчі акти і вживалося відповідних заходів, вони не були ефективними та адекватними характеру існуючої проблеми, перебували на периферії державної політики. У різних сферах соціально-економічної політики, в прийнятих законах та підзаконних нормативно-правових актах демографічні наслідки їх дій не аналізуються й не передбачаються. Не забезпечується належним чином реалізація таких фундаментальних прав людини, як право на життя і здоров’я (ст.3 і 27 Конституції України), право на заснування сім’ї, підтримання материнства і дитинства (ст.16 і 25 Загальної декларації прав людини та ст.51 Конституції). Фактично не реалізованим залишається право на інформацію про справжній демографічний стан суспільства.

Гарантії держави щодо забезпечення реалізації права людини на життя замінені здійсненням заходів, що мають формальний характер і нульовий демографічний ефект. Як наслідок нехтування фундаментальними правами людини – демографічний занепад країни, зокрема, починаючи з 1993 р., систематичне зменшення чисельності населення України (табл. 4.1).

Таблиця 4.1. Чисельність народжених і померлих та природний приріст (зменшення) населення України 
у 1989–1999 рр. (осіб)

Так, за офіційними статистичними даними, у 1999 р., як і у попередньому 1998 р., тривало зменшення населення України за рахунок як природних факторів і міграційних процесів, так і передчасної смерті (нещасні випадки, отруєння, вбивства, суїцид тощо).

Рівень народжуваності в Україні характеризується як украй низький: якщо кількість народжень у 1989 р. була на 115% більшою, ніж кількість смертей, то в 1999 р. навпаки народжуваність становила лише 58% кількості померлих. Несприятливе співвідношення народжуваності і смертності в 1991 р. досягло межі депопуляції (перевищення смертності над народжуваністю), яке з кожним роком збільшувалося. У 1998 р. депопуляція спостерігалась в усіх областях, за винятком Рівненської і Закарпатської, у 1999 р. – в усіх регіонах України. В селах України у 1998 р. вона охопила майже все населення (за винятком Закарпатської області), а з 1999 р. і сільське населення Закарпатської області. Упродовж останніх восьми років унаслідок депопуляції населення України скоротилось на 1,8 млн. осіб. Фактично ж втрачено значно більший потенційний його можливий приріст. Взагалі смертність серед населення України продовжує зростати.

Природне зменшення населення як стійкий і довготривалий чинник спостерігається в Україні з 1991 р. (рис. 4.1). З найбільшою інтенсивністю природне зменшення населення відбувалося в Чернігівській, Луганській, Сумській, Полтавській та Донецькій областях (на 9,8–11,9%). У західних областях (Закарпатська, Рівненська, Івано-Франківська, Чернівецька та Волинська) рівень його незначний (0,3–2,5%). Природне скорочення населення у сільській місцевості майже в 1,6 раза перевищує відповідний показник у міських поселеннях (9,2 особи на 1000 жителів проти 5,8).

Рис. 4.1. Природний приріст (зменшення) населення України в 1989–1999 рр. (тис. осіб)

Зростання абсолютної і відносної кількості померлих

Підвищення повікової смертності призвело до значного зниження середньої тривалості життя: в 1989–1995 рр. вона зменшилась у чоловіків на 4,9 року, у жінок – на 2,6 року. Особливо значним було її скорочення у міських чоловіків (на 5,3 року). Основна частина скорочення середньої тривалості життя була пов’язана здебільшого зі зростанням смертності від хвороб системи кровообігу, а також від нещасних випадків, убивств, самогубств та інших зовнішніх чинників.

Відставання України від економічно розвинутих країн за середньою тривалістю життя набуло принизливого для України рівня. У 1998 р. середня тривалість життя чоловіків становила 62,7 року, жінок – 73,5 року, що відповідно на 10 і 6 років менше, ніж у країнах Західної Європи, і на 14 і 9 років менше, ніж у країні найвищої середньої тривалості життя – Японії. За середньою тривалістю життя Україна замикає четвертий десяток європейських країн, де цей показник сягнув 75 років.

Несприятливо формуються і міграційні зв’язки України з близьким і далеким зарубіжжям. З 1994 р. зовнішня міграція має стійке негативне сальдо, яке в останні п’ять років становило в середньому 106 тис. осіб. Значне за величиною негативне міграційне сальдо формується переважно за рахунок міських поселень, що в докризовий період традиційно не було характерним для України. Депопуляція і міграційний відплив населення спричинили зменшення чисельності наявного населення України з 51 584 тис. осіб на початку 1990 р. до 49 456 тис. осіб на початку 2000 р., тобто на 2128 тис. (табл. 4.1).

За прогнозними розрахунками Інституту економіки НАН України, чисельність населення України в 2026 р. зменшиться до 42 млн. осіб.

Причини смертності населення опосередковано свідчать про стан дотримання прав людини на життя. Так, висока смертність свідчить про несприятливі як життєві умови, так і стан охорони здоров’я у країні. так звані зовнішні чинники смертності свідчать про стан безпеки на виробництві, морально-психологічний стан людей, зростання злочинності, безпечне довкілля, споживання якісних продуктів харчування і т.д.

За офіційними даними, серед причин смертності – на першому місці хвороби системи кровообігу, на другому – новоутворення, на третьому – зовнішні чинники (нещасні випадки, вбивства, самогубства та ін.). У чоловіків зовнішні чинники посідають навіть друге місце серед причин смертності (табл. 4.2, 4.3). Водночас у 1999 р. зросла кількість померлих з таких причин: інфекційні та паразитарні хвороби (на 22,9%), хвороби органів травлення (на 4,6), хвороби системи кровообігу (на 4,1), хвороби органів дихання (на 3,4), нещасні випадки, вбивства, самогубства та інші зовнішні дії (на 1,2), новоутворення (на 0,8%). При цьому місця причин смертності залишилися такими, як і в попередні роки.

Таблиця 4.2. Загальні коефіцієнти смертності в Україні у 1989–1999 рр.

Уповноважений привертає увагу до того, що високий рівень смертності в Україні зумовлюється різними чинниками. Зокрема, незадовільне виконання конституційної норми щодо права на працю (ст.43 Конституції) і права на соціальний захист (ст.46) призводить до погіршення матеріальних умов існування людей, що в свою чергу підриває їх здоров’я. Як відомо, стан здоров’я населення завжди був важливим інтегральним показником демографічного і соціального благополуччя. Сьогодні ж в Україні вже постала проблема збереження здоров’я, а не лише його поліпшення.

Отже, аналіз демографічних процесів, що відбуваються в Україні за останні 8–10 років, дає підстави Уповноваженому з прав людини констатувати, що наша держава, не маючи виваженої демографічної політики, незадовільно виконує свій обов’язок щодо захисту життя і здоров’я людини.

Таблиця 4.3. Смертність населення України з окремих причин у 1998–1999 рр. (осіб)

На жаль, в Україні за останні роки стан здоров’я населення значно погіршився. Про це більш докладно йдеться у параграфі “Право на охорону здоров’я та медичну допомогу” розділу VII. Зазначимо, що погіршення здоров’я населення відбулося внаслідок несприятливих соціально-економічних чинників, екологічної кризи, поглибленої наслідками Чорнобильської катастрофи, психологічних факторів, пов’язаних з соціальним стресом, а також через стан охорони здоров’я, який оцінюється експертами ВООЗ як критичний. Поряд з погіршенням загальної епідемічної ситуації підвищується інфекційна захворюваність, спостерігаються спалахи небезпечних інфекційних захворювань, небачених у мирний час, поширюється алкоголізм, наркоманія і токсикоманія.

Уповноважений з прав людини занепокоєна значним зростанням захворюваності на туберкульоз, який завжди вважався соціальною хворобою, пов’язаною з умовами життя. Надто пекучою виявилася ця проблема в Луганському регіоні, з якого на адресу Уповноваженого надійшло значна кількість звернень громадян. На їх підставі було відкрите провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина. В процесі розгляду цього питання з виїздом Уповноваженого на місце відбулися робочі зустрічі з медичним персоналом, хворими чотирьох протитуберкульозних диспансерів та кістково-туберкульозного санаторію. Доводиться констатувати різке зростання цього небезпечного захворювання. Якщо у 1997 р. на 100 тис. осіб було інфіковано дещо більше 49 осіб, то у 1998 р. ця цифра становила 59,9, а в 1999 р. – 65,7. У ряді регіонів Луганської області, зокрема в містах Краснодоні, Красному Лучі та Стаханові, налічується понад 80 інфікованих хворих на 100 тис. населення. Тенденція до зростання захворюваності тривала і протягом 1999 р., зокрема, зросла захворюваність на відкриті форми туберкульозу, які становлять особливу небезпеку для оточуючих.

Останнім часом на Луганщині виявлені випадки захворювання на цю хворобу цілих родин, а також новонароджених. Смертність від туберкульозу в області зросла з 18,4 на 100 тис. населення у 1998 р. до 26,3 – у 1999 р. При цьому середній вік померлих становить 36 років.

У зв’язку з надзвичайно гострою ситуацією, що склалася в Луганській області, викликаною зростанням захворюваності на туберкульоз, Уповноважений з прав людини 2 червня 1999 р. виступила на виїзному засіданні Кабінету Міністрів України за участю Президента України Л.Д. Кучми. У виступі Уповноваженого було порушено питання про вжиття невідкладних заходів у розв’язанні проблеми епідемії туберкульозу, підтримано затверджену урядом державну програму щодо подолання цієї хвороби в нашій країні.

У цілому по Україні, за даними спеціалістів, на початок 2000 р. зафіксовано близько 640 тис. хворих на туберкульоз, на диспансерному обліку перебуває близько 217 тис. дітей. 27 118 осіб (54,4 на 100 тис. населення), хворих на туберкульоз, є активними носіями палички Коха. Всесвітня організація охорони здоров’я вважає показником епідемії цієї хвороби 50 і більше осіб на 100 тис. населення. З-поміж регіонів України надзвичайно складна епідемічна ситуація щодо туберкульозу склалася в Херсонській області, в якій захворюваність на всі форми туберкульозу у 1998 р. на 100 тис. населення становила 70,4 випадків, а в 1999 р. – вже 73,7; у Житомирській відповідно 59,4 і 65,9; у Миколаївській – 62,5 і 62,9. Смертність від туберкульозу в 1989–1999 рр. зросла більш як удвічі, а серед осіб працездатного віку – у 2,3 раза (рис. 4.2, 4.3). Щороку від туберкульозу в Україні вмирають понад 8 – 9 тис. осіб. Тобто кожні 25 хвилин страшна недуга забирає життя одного громадянина України. Смертність серед чоловіків є значно вищою, ніж серед жінок (у 1998 р. – у 9 разів). Щодо вікових особливостей, то у чоловіків смертність швидко починає зростати після 20 років і досягає найбільших показників у 45 – 55-річному віці, після чого повільно зменшується. Понад 80% хворих на туберкульоз вмирають у віці 15 – 59 років, близько 20% – у віці, старшому за працездатний. Вкрай небезпечна динаміка смертності від усіх форм туберкульозу на 100 тис. населення у таких областях, як: Волинська (18,1 – у 1998 р., 20,3 – у 1999 р.), Дніпропетровська (відповідно 20,7 і 24,8), Донецька (23,0 і 27,1), Кіровоградська (17,2 і 23,9), Миколаївська (21,1 і 34,3), Одеська (19,4 і 23,4), Херсонська (31,7 і 64,4) і, як зазначалось, Луганська (18,4 і 26,3).

Рис. 4.2. Кількість померлих від туберкульозу в Україні у 1989–1999 рр. (осіб)

У зв’язку з незадовільним забезпеченням прав людини на життя і охорону здоров’я, необхідністю подолання в Україні епідемії туберкульозу відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів заходів щодо боротьби з туберкульозом Уповноваженим з прав людини 25 червня 1999 р. направлено відповідне подання Прем’єр-міністру України.

Позитивним є те, що на подолання туберкульозу на 2000 р. передбачено виділити значно більше коштів, ніж торік. Але без належної підтримки міжнародних організацій Україні самій не подолати цієї епідемії.

Рис. 4.3. Кількість померлих від туберкульозу в Україні у 1998–1999 рр. залежно від статі та віку
(на 100 тис. осіб)

Уповноважений з прав людини занепокоєна ускладненням

У 1996–1999 рр. Україна за показником наркотизації населення стійко утримує друге місце з-поміж країн СНД. Тільки за офіційними даними, кількість осіб – немедичних споживачів наркотиків за останні п’ять років збільшилася удвічі і перевищила 86 тис. осіб (табл. 4.4). Поширення розладів психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних речовин у 1998 р. на 100 тис. населення склала 121,5 осіб і у 1999 р. – 136,6. Щорічно виявляється і береться на облік близько 10 тис. таких осіб. За оцінками експертів, реальна кількість немедичних споживачів наркотиків, враховуючи високу латентність цього явища, мінімум у 10–15 разів більша, що підтверджується і даними соціологічних досліджень, за якими майже 10% населення знайомі з наркотиками.

Таблиця 4.4. Кількість осіб, які вживають наркотики

Переважну більшість серед споживачів наркотиків (майже 90%) становить молодь у віці до 30 років (близько половини з них – неповнолітні, кожна третя – жінка). За даними Міністерства внутрішніх справ, наркотизація молодіжного середовища набуває загрозливих масштабів. порівняно з 1993 р. вона зросла у 2,5 раза, тоді як у цілому серед населення України – у 1,8 раза. Найбільше молодих людей, що вживають наркотики, виявлено в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях. Крім цього за незаконне виготовлення, зберігання та збут наркотичних засобів або психотропних речовин у 1998 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 168 учнів шкіл і ПТУ, що майже на третину більше, ніж у 1997 р. За даними анонімного опитування, проведеного МВС України, у деяких великих вузах країни до споживання наркотичних засобів прилучився кожен другий-третій студент. До медичних закладів вже потрапляють 11-річні споживачі “травки” та п’ятирічні токсикомани, які “кайфують” від клею. Так, поширеність психічних розладів у токсикоманів у 1998 р. на 100 тис. населення склала 0,19 та у 1999 р. – 2,45; захворюваність у 1998 р. – 0,04; у 1999 р. – 0,60.

ПРОДОВЖЕННЯ

На початок сторінки ^^