Головне меню  >>

II. ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ УПОВНОВАЖЕНОГО ЗА ПРИВЕДЕННЯМ У ВІДПОВІДНІСТЬ ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

1. Міжнародні стандарти прав людини  у правовій системі України

У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання.

Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.

Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.

Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.

Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

Згідно зі ст.1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.

У зв’язку з цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань України. Саме виконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.

Вирішенню зазначеної проблеми має сприяти також належна підготовка періодичних доповідей України з прав людини щодо виконання нею ряду найважливіших міжнародних конвенцій, учасницею яких вона є, та відповідне реагування державних органів на зауваження та пропозиції контрольних міжнародних органів, що розглядають ці доповіді. Розгляд таких доповідей у міжнародних органах, створених відповідно до конвенцій з прав людини, дає можливість об’єктивно оцінювати виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань, аналізувати щодо узгодженості національного законодавства і сприяти тим самим приведенню його у відповідність до міжнародних стандартів. Тому важливо, щоб Уповноважений з прав людини брала безпосередню участь у підготовці таких доповідей.

У процесі практичної діяльності Уповноваженого щодо контролю за дотриманням прав і свобод людини в Україні в ряді сфер виявляється невідповідність норм українського законодавства міжнародним стандартам прав людини. У кожному такому конкретному випадку готуються узагальнені висновки у формі подань, які включаються до щорічної або спеціальної доповіді Уповноваженого з прав людини. Вони мають стати рекомендаціями для органів державної влади.

Поряд із цим важливим завданням Уповноваженого є контроль за забезпеченням безпосередньої реалізації міжнародних зобов’язань України шляхом дотримання законодавства України в сфері захисту прав і свобод людини. Особливе місце тут належить правам і свободам людини, закріпленим у Конституції України, якою передбачено дійовий механізм їх забезпечення відповідно до міжнародних зобов’язань України. В ст. 9 Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Саме здійснення на практиці цього принципу означає реальну інкорпорацію норм міжнародного права в національне законодавство України.

Водночас в Основному Законі не закріплено правової норми стосовно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в галузі прав людини, які регулюються міжнародним звичаєвим правом. Проте, на думку Уповноваженого, попри відсутність у Конституції України зазначених міжнародних правових норм, вони є також обов’язковими для нашої держави, як і договірні норми. Тим більше, що у ст.18 Конституції України передбачено, що “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. В Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р. міститься норма про пріоритет загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права в Україні. Крім того, в Постанові Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р. передбачено, що зазначені напрями виходять із визнання пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права. На думку Уповноваженого, для належного виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань доцільно було б розширити згаданий конституційний принцип й на загальновизнані норми міжнародного права і внести відповідні зміни до ст.9 Конституції України. Практично всі сучасні конституції європейських країн виходять із того, що поряд з договірними нормами частиною їх внутрішнього права є загальновизнані принципи і норми міжнародного права як універсальні норми міжнародного права, які є обов’язковими для всіх без винятку держав.

Складовою частиною розв’язання цієї важливої проблеми є діяльність Уповноваженого щодо поширення інформації в українському суспільстві стосовно існуючих міжнародних стандартів з прав людини та взяття Україною зобов’язань щодо їх виконання. На думку Уповноваженого, обізнаність населення України з основоположними міжнародними актами з прав людини є важливою передумовою для сприйняття та поглиблення його правосвідомості щодо обов’язків держави по їх дотриманню.

Слід наголосити, що зволікання з неприведенням національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів і насамперед європейських, може призвести до застосування міжнародними контрольними органами, в тому числі Радою Європи санкцій проти України. Симптоматичним є рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи про можливе припинення повноважень України, прийняте у 1999 р., у зв’язку з неналежним виконанням нею взятих при вступі до цієї важливої європейської інституції зобов’язань щодо приведення її законодавства у відповідність до стандартів цієї організації. Голова Комітету Міністрів Ради Європи Холдор Асгримсон і Генеральний секретар Ради Європи Вальтер Швимер у жовтні 1999 р. відвідали Україну з метою вивчення стану дотримання нею міжнародних зобов’язань. За підсумками цього візиту застосування санкцій було тимчасово відкладено. В зв’язку з подальшим невиконанням Україною цих зобов’язань Рада Європи в січні 2000 р. порушила процедуру призупинення прав і обов’язків членів української делегації в Парламентській Асамблеї, в тому числі стосовно права голосу під час її засідань.

Важливо також, щоб органи державної влади, які безпосередньо реалізують міжнародно-правові зобов’язання держави у разі виникнення колізій з національним законодавством дотримувались пріоритету норм міжнародного права. У цьому питанні Уповноважений з прав людини виходить із принципу примату міжнародного права, який закріплено у ст.27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, де зазначається, що «держава – учасниця Конвенції не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання нею договору».

У виступі Уповноваженого на першому засіданні Української асоціації міжнародного права в грудні 1999 р. було зазначено, що “примат норм міжнародного права має бути закріплено в Основному законі – Конституції України”. Уповноважений вважає, що відсутність цього важливого міжнародного принципу в Конституції України ускладнює реальне дотримання міжнародних стандартів прав людини в нашій державі та негативно впливає на посадових осіб, які недостатньо обізнані з традицією їх безпосереднього застосування.

Зважаючи на наведене та з метою підвищення рівня реалізації міжнародних стандартів прав людини, Уповноважений вважає, що потрібно змінити частину першу ст. 9 Конституції України, встановивши норму про те, що “загальновизнані принципи і норми міжнародного права та чинні міжнародні договори України є складовою частиною правової системи України і в разі колізії міжнародно-правових зобов’язань України і норм закону застосовуються правила загальновизнаних принципів і норм міжнародного права”.

З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності. Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної держави і необхідною умовою входження України до світової та європейської спільноти.

Проте для того щоб Україна дійсно стала демократичною, соціальною і правовою державою, як це встановлено в Конституції України, потрібно, щоб людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека були не тільки проголошені найвищою соціальною цінністю, а й стали реальністю нашого життя. Правовий порядок в Україні необхідно реально підтримувати на засадах, відповідно до яких ніхто не міг би бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та місцевого самоврядування діяли б на підставі повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому відповідність національного законодавства міжнародним стандартам прав людини є необхідною умовою втілення в життя наведених конституційних норм. Під час зустрічі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з Прем’єр-міністром України 29 грудня 1999 р. було зазначено, що пріоритет прав і свобод людини і громадянина має стати стрижнем державної політики. Уповноважений привернула увагу, зокрема, до ролі уряду у приведенні українського законодавства в сфері прав людини у відповідність до її міжнародно-правових зобов’язань та реального забезпечення цих прав і свобод усіма державними органами та посадовими особами. Будь-яке недотримання цієї конституційної вимоги у світлі міжнародних зобов’язань України за будь-яких обставин має тягти за собою сувору відповідальність відповідних виконавчих структур.

Зміст закріплених у Основному законі прав і свобод людини свідчить, що в цілому він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього. Певною мірою цей комплекс прав узгоджується і з Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Першим протоколом, а також Протоколами №2, 4, 7, 11 до неї.

Все це дає підстави для висновку, що Україна змінює державний курс у напрямі переорієнтації всієї своєї правової системи: права і свободи людини і громадянина визнані невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України). Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Конституційні права і свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані або обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Уповноважений з прав людини вважає за необхідне наголосити, що норми Конституції України є нормами прямої дії, і суди, як і інші державні органи, в процесі здійснення захисту прав і свобод людини зобов’язані забезпечити цю конституційну вимогу.

Відповідно до Конституції України кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. А закріплені в чинних міжнародних договорах стандарти прав і свобод людини мають бути доведені до відома широких верств населення.

В Конституції України закріплено важливий конституційний принцип, згідно з яким встановлені в ній права і свободи людини і громадянина, не є вичерпними. Уповноважений вважає, що стандарти прав і свобод людини, що мають забезпечуватися в Україні, необхідно розширити, приєднавшись до низки універсальних та європейських конвенцій з прав людини, а також зняти застереження до вже ратифікованих Україною конвенцій.

До цього належать і існуючі зобов’язання України перед Радою Європи щодо приведення її чинного законодавства до стандартів Конвенції про захист прав і основних свобод людини. На жаль, у законі про ратифікацію цієї конвенції від 17 липня 1997 р. не визначено, які зміни необхідно внести до законодавства України. Міністерство юстиції, на яке було покладено це завдання до цього часу цю роботу не завершило. З метою прискорення виконання цього зобов’язання перед Радою Європи доцільно було б, щоб Верховна Ради України прийняла таку програму з визначенням строків і виконавців з одночасним створенням Урядом України міжвідомчої робочої групи для її впровадження.

При вступі до Ради Європи в 1995 р. Україна взяла на себе зобов’язання упродовж року прийняти рамковий закон про правову політику щодо захисту прав людини. Проте лише у травні 1998 р. Кабінет Міністрів України подав на розгляд Верховної Ради України проект Концепції державної правової політики захисту прав людини, який так і не було розглянуто парламентом.

Що стосується змісту цієї концепції, то, на думку Уповноваженого, вона має бути більш узгодженою з положеннями Загальної декларації прав людини, Міжнародними пактами про права людини, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини та з іншими міжнародними документами в сфері прав людини. За пропозицією Уповноваженого Верховна Рада України направила проект концепції на доопрацювання Міністерству юстиції. Проте міністерство замість концепції підготувало “Засади державної політики України в галузі прав і свобод людини”, які було затверджено Постановою Верховної Ради від 17 червня 1999 р. Даючи правову оцінку цьому документу, Уповноважений з прав людини вважає, що суттєвим недоліком державної політики є відсутність конкретних механізмів їх реалізації, що є фактичним невиконанням Україною свого зобов’язання перед Радою Європи.

На думку Уповноваженого, для реалізації всього комплексу прав і свобод людини в Україні має бути розроблено Національну програму виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань, а також приведення її законодавства у відповідність до міжнародних стандартів у галузі прав людини. До розробки проекту такої національної програми має бути залучено представників усіх гілок влади, а також науковців, громадські організації.

Попри те, що низку конвенцій з прав людини протягом останніх років ратифіковано Україною, національне законодавство все ще не узгоджене з ними. Це стосується, зокрема, конвенцій Ради Європи про взаємну допомогу в кримінальних справах, про нагляд за умовно звільненими правопорушниками, про передачу засуджених осіб, про видачу правопорушників, про передачу провадження у кримінальних справах. У цих конвенціях містяться важливі права обвинувачуваних та засуджених осіб, які не мають відповідного регулювання в законодавстві України. Зокрема, в Кримінальному та в Кримінально-процесуальному кодексах України не забезпечуються європейські стандарти захисту прав людини в процесі екстрадиції. Зазначені конвенції було ратифіковано Україною як одна з умов вступу до Ради Європи. Все це призводить до порушення вимог ст. 7 Закону “Про міжнародні договори України”, який зобов’язує державні органи вносити відповідні зміни і доповнення до чинного законодавства.

На прохання Кабінету Міністрів Уповноважений з прав людини провела експертизу проекту Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. і підготувала позитивний висновок про можливість прийняття такого проекту та доцільність його ратифікації Україною.

Уповноважений з прав людини прагне брати участь у розв’язанні проблеми приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних зобов’язань країни. Так, тільки у 1998–1999 рр. Уповноваженим було підготовлено і направлено до відповідних комітетів Верховної Ради України зміни та доповнення до Кримінального кодексу України, проектів законів про охорону дитинства, про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми.

Значна робота здійснюється Уповноваженим щодо визначення конвенцій з прав людини, які Україна повинна ратифікувати найближчим часом. Зокрема, Україна ще до цього часу не приєдналася до європейських конвенцій, які стосуються важливих стандартів прав людини, передусім щодо соціально-економічних прав.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна визнати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п’яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню – до двох; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії – до жодної з п’яти (підписані – дві); з групи конвенцій з соціальних питань – до жодної з 15-ти; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до жодної з 18-ти; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту – до однієї з 14-ти (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права – до 9 з 22-х (підписана 1), з групи конвенцій з загального права та захисту інформації – до двох з 8; з групи конвенцій з біоетики – до жодної з двох.

Все це стримує процес імплементації європейських стандартів прав людини в національне законодавство України. Зазначені та інші нератифіковані Україною конвенції з прав людини у своїй більшості є навіть мало відомими, на жаль, у відповідних органах державної влади, які насамперед мають відповідати за їх ратифікацію.

При цьому Уповноважений наголошує, що в даний час насамперед потрібно вести мову щодо імплементації у відповідні сфери національного законодавства вже ратифікованих Україною конвенцій. Проте процес імплементації Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. ускладнюється низкою положень Закону України про її ратифікацію та п’яти протоколів до неї, в яких містяться застереження і заяви України, що грунтуються на пріоритеті національного законодавства. Це суперечить основному змісту цієї конвенції, порушує імплементаційні зобов’язання України перед Радою Європи. Зазначений закон обумовлює чинність цих застережень, необхідністю внесення відповідних змін до дев’яти статей Кримінально-процесуального кодексу та до чотирьох статей Тимчасового Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

У зв’язку з цим Уповноважений з прав людини вважає за необхідне започаткувати процес зняття застережень та заяв до Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого Протоколу та Протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції”.

Значну роль у процесі захисту прав і свобод людини відіграють резолюції та заяви Ради Європи. Ці акти мають сприяти більш ефективному захисту прав і свобод людини країнами – членами Ради Європи як рекомендаційні норми, що мають певне юридичне значення. Як приклад можна навести резолюції Комітету Міністрів з питань: використання правоохоронними органами даних про особу; європейських пенітенціарних правил; ув’язнення іноземців; надання правової допомоги та консультацій; надання притулку особам, яким загрожує переслідування; викладання та вивчення прав людини в шкільних навчальних закладах тощо. Такі резолюції Ради Європи мають широко застосовуватися в діяльності державних органів при здійсненні ними захисту прав і свобод людини.

Це стосується і резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи, особливо з питань психіатрії з точки зору прав людини, прав віруючих, релігійних сект та нових релігійних рухів, прав національних меншин, прав дітей, прав хворих на СНІД, заборони торгівлі дітьми та інших форм їх експлуатації.

Не можна обминути той факт, що у правозастосовній діяльності судів України загальної юрисдикції практично не застосовується Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., так само, як і інші міжнародні стандарти з прав людини, зокрема прецеденти Європейського суду з прав людини.

Певні позитивні зрушення в цьому напрямі характеризує діяльність Конституційного Суду України, яким було прийнято низку рішень із посиланням на міжнародні акти з прав людини. Так, у справі К.Устименко Конституційний Суд визнав невідповідність законодавства України резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи стосовно ситуації з психічними захворюваннями.

У справі за зверненням жителів м. Жовті Води Конституційним Судом України було застосовано положення про судовий захист осіб, що містяться у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

У 1999 р. у рішенні у справі фінансування судів Конституційний Суд України послався на ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1985 р., Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи 1994 р. та Віденську декларацію і програму дій 1993 р. про забезпечення судів відповідними коштами для збереження їх незалежності.

Виходячи з того, що реалізація положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. є важливою гарантією захисту прав людини в Україні, Уповноважений вважає за доцільне привернути увагу Верховного Суду України до необхідності застосування норм Конвенції у судовій практиці.

Контрольні механізми, запроваджені Конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 р., є унікальними. Тому обов’язком держави є забезпечення заходів, спрямованих на детальне ознайомлення з її положеннями як юристів-практиків, так і всіх громадян України. Складовою частиною формування правових знань та правової культури в цілому має стати також регулярне інформування громадян про розгляд справ Європейським судом з прав людини за скаргами з України та надання особам у відповідних випадках спеціальних юридичних послуг. Як свідчить практика, громадяни України, які надсилають скарги до Європейського суду, мають лише загальне уявлення про вимоги, що ставляться до цих звернень. Саме їх недотримання здебільшого є причиною відмови Європейським судом у визнанні прийнятними таких скарг.

Зрушенню цього питання з місця має сприяти поширення інформації про Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інші міжнародні договори в галузі прав людини. Проте в офіційному друкованому органі Верховної Ради України газеті “Голос України” ця конвенція і протоколи до неї взагалі не публікувалися, окрім Закону України про ратифікацію конвенції та протоколів до неї.

Ініціатива Уповноваженого з питання офіційного оприлюднення цієї конвенції в газеті «Голос України» з різних причин, на жаль, досі не знайшла свого позитивного вирішення.

Тому за ініціативою Уповноваженого з прав людини у журналі «Віче» №1 за 1998 р. було опубліковано ратифікований Верховною Радою України 17 липня 1997 р. текст Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Протоколів до неї. Водночас у квітні 1999 р. Уповноваженим було започатковано видання “Вісника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, який виходить українською та англійською мовами. У першому номері «Вісника» було опубліковано Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Протоколів 1, 2, 4, 6, 7, 11 до Конвенції та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. У цьому ж «Віснику» опублікована нова редакція “Пам’ятки для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини”, в якій викладено умови, що висуваються до форми скарги та процедури її подання до Євросуду. Передбачається планомірне оприлюднення інших важливих міжнародних документів з прав людини та інформації про діяльність Уповноваженого щодо забезпечення прав і свобод людини в Україні. В черговому номері “Вісника” планується надрукувати Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

На початок сторінки ^^