| << Назад |
Головне меню >> |
Play the Dinosaur Game at DinoGame.GG online. A famous original game about Dino.
подання Уповноваженого з прав людини |
|
|
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про порушення прав ветеранів Великої Вітчизняної війни Протягом останнього часу до Уповноваженого з прав людини звертається багато ветеранів Великої Вітчизняної війни стосовно невиконання обласними державними адміністраціями, урядом Автономної Республіки Крим, міськими державними адміністраціями Києва та Севастополя, Міністерством оборони України Указу Президента України “Про нагородження відзнаками Президента України ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.” за №1329/99 від 14.10.1999 р. Указ прийнятий з нагоди 55-ї річниці визволення України від фашистських загарбників. Згідно з ним, відзнаками за мужність і самовідданість, проявлені у боротьбі з фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни, нагороджені ветерани. Проте ветерани скаржаться на те, що без вручення нагород їм не перераховують пенсії. Багато з них вмирають, так і не дочекавшись заслужених нагород. На підставі ст.101 Конституції України, ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ст.11 Закону України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, Уповноваженим з прав людини ці звернення і скарги були перевірені з виїздом до Автономної Республіки Крим у вересні 2003 р. Під час вивчення цієї проблеми у містах Керчі, Сімферополі та Севастополі з’ясувалось, що від дня оприлюднення Указу Президента України №1329/99 минуло вже 4 роки, а в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі учасникам Великої Вітчизняної війни так і не було вручено: орденів “Богдана Хмельницького” – 2170; орденів “За мужність” – 14608; медалей “Захиснику Вітчизни” – 46125. Подібна ситуація склалася і в інших регіонах України. Понад 50% ветеранам війни не вручені ордени і медалі, якими вони нагороджені згідно з Указом Президента України за №1329/99. Таке ставлення до захисників нашої Вітчизни з боку окремих посадових осіб є не тільки зневагою до ветеранів Великої Вітчизняної війни, а й завдає шкоди авторитету нашої держави. З метою припинення порушення прав ветеранів Великої Вітчизняної війни,
прошу:
дати доручення органам виконавчої влади усіх рівнів вжити відповідних заходів щодо виконання Указу Президента України за №1329/99. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого ВерховноЇ Ради України з прав людини Про недопущення порушення конституційних прав мешканців Уповноважений з прав людини здійснює постійний моніторинг дотримання конституційних прав виборців України. Зокрема, 29 червня 2003 р. під час виборів міського голови м.Мукачевого Уповноважений з прав людини особисто здійснювала парламентський контроль за реалізацією права на вільні вибори у м.Мукачевому. У зв’язку із загрозою зриву виборів міського голови цього міста, на підставі анонімних повідомлень про замінування виборчих дільниць у м.Мукачевому, Уповноважений з прав людини спільно з представниками Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи вжила заходів реагування для перевірки вказаних повідомлень та забезпечення конституційних прав виборців. Вибори міського голови м.Мукачевого відбулися у відповідності до чинного законодавства, право на вільне волевиявлення виборців, відповідно до ст.71 Конституції України, було забезпечене. Не було допущено порушень законодавства про вибори, які вплинули б на підсумки виборів. Постановою Мукачівської міської територіальної комісії від 29 – 30 червня 2003 р. №14 Мукачівським міським головою визнано обраним В.В.Петьовку. 1 липня 2003 р. сесія Мукачівської міської ради визнала повноваження новообраного міського голови, який склав присягу. За час його діяльності проведено 8 сесій міської ради; ним, як міським головою, видано 389 розпоряджень. 27 грудня 2003 р. до Уповноваженого з прав людини звернувся народний депутат України Ю.М.Оробець, Голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань вивчення ситуації у зв’язку з проведенням у червні 2003 р. позачергових виборів міського голови м.Мукачевого. У зверненні йдеться про реальну загрозу порушення конституційних прав жителів м.Мукачевого у зв’язку з реалізацією Указу Президента України №1486/2003 від 25 грудня 2003 р. “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області”. У зазначеному Указі Президента України йдеться про те, що рішенням місцевого Сихівського районного суду м.Львова від 17 липня 2003 р. у зв’язку з встановленими фактами порушень законодавства скасовано рішення Мукачівської міської територіальної виборчої комісії про результати та підсумки виборів міського голови. Зазначену виборчу комісію рішенням суду зобов’язано призначити знову та провести повторні вибори міського голови. Проте моніторинг Уповноваженого з прав людини засвідчує, що 18 липня 2003 р. у м.Мукачевому відбулося засідання Мукачівського міського суду Закарпатської області, який ухвалив рішення про відмову у задоволенні скарг кандидата на посаду міського голови м.Мукачевого В.М.Бурнадзі та виборця М.І.Мелика, а також заборонив Мукачівській міській територіальній виборчій комісії визнавати вибори Мукачівського міського голови, які відбулися 29 червня 2003 р., недійсними та приймати рішення про проведення повторних виборів. 10 листопада 2003 р. Верховний Суд України своєю ухвалою після перевірки скарги на рішення Мукачівського міського суду щодо цих питань відмовив у прийнятті до свого провадження заяви ще одного кандидата на посаду міського голови м.Мукачевого, Е.Е.Нусера. При цьому Верховний Суд України наголосив, що рішення Мукачівського міського суду від 18 липня 2003 р. відповідно до чинного законодавства “є остаточним і оскарженню не підлягає”. Відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. Звертаю Вашу увагу, шановний Президенте України, що Верховний Суд України в своїй ухвалі наголосив на остаточності рішення саме Мукачівського суду, а не Сихівського. При підготовці проекту Указу Президента України № 1486/2003 від 25 грудня 2003 р. “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області”, на жаль, було вибірково використане лише одне з зазначених судових рішень, а саме – Сихівського суду щодо виборів Мукачівського міського голови. Проте Міністерство юстиції України не може вжити встановлених законом заходів щодо виконання цього рішення, як це передбачено першим пунктом зазначеного Указу, оскільки є чинне рішення Мукачівського міського суду від 18 липня 2003 р., протилежне йому за змістом. Конституція України не передбачає повноважень Президента України щодо визначення, яке саме судове рішення остаточне і яке рішення Міністерство юстиції України має виконувати. Пункт третій зазначеного Указу Президента України стосовно призначення виконуючого обов’язки Мукачівського міського голови “на період до обрання міського голови в установленому законом порядку” порушує закріплений у статті 7 Конституції України принцип, згідно з яким “в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування”. Відповідно до статті 71 Конституції України органи місцевого самоврядування формуються виключно шляхом виборів. Згідно з частиною другою статті 141 Конституції України, територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Відповідно до Конституції України (пункту 15 частини другої статті 92, статті 146) лише єдиний орган – Верховна Рада України – шляхом прийняття Конституції України та законодавства про місцеве самоврядування має виключне повноваження визначати механізм формування органів місцевого самоврядування. Процедура дострокового припинення повноважень міського голови регламентується статтею 79 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” і взагалі не передбачає призначення виконуючого обов’язки міського голови. Навіть у випадку призначення Верховною Радою України позачергових виборів міського голови, його повноваження припиняються в день обрання головою іншої особи. У статті 8 Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої Законом України №452/97 від 15.07.1997 р., зазначено, що “будь-який адміністративний нагляд за органами місцевого самоврядування може здійснюватися тільки згідно з процедурами та у випадках, передбачених конституцією або законом”. Відповідно до чинного законодавства України розгляд і вирішення по суті будь-яких спорів, що виникають у процесі формування органів місцевого самоврядування між його учасниками, зокрема щодо виборів міського голови, належить до виключної компетенції органів судової влади. Конституція України та закони України не наділяють Президента України будь-якими повноваженнями щодо формування органів місцевого самоврядування, в тому числі і призначення їх посадових осіб. Безпідставним є посилання в Указі Президента України на частину другу статті 102 Конституції України. В цій конституційній нормі йдеться лише про основні напрями діяльності Президента України як глави держави, тобто його функції, але їх обсяг і межі чітко визначені у його конституційних повноваженнях. Відповідно до частини другої статті 64 Конституції України, окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Таку ж умову містить і стаття 21 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, згідно з якою “обмеження прав територіальних громад на місцеве самоврядування згідно з Конституцією та законами України може бути застосоване лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану”. Як відомо, у м.Мукачевому Закарпатської області воєнний чи надзвичайний стан не вводився. На підставі здійсненого аналізу Уповноважений з прав людини дійшла висновку, що вищезазначений Указ виходить за межі конституційно окреслених повноважень Президента України і порушує визначений Конституцією України принцип верховенства права, а саме: відповідно до частин першої та другої статті 8 Конституції України “в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Також Уповноважений з прав людини вважає, що призначення згідно з третім пунктом вищезазначеного Указу Президента України виконуючого обов’язки міського голови м.Мукачевого не тільки порушує Конституцію України та Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, а і призведе до штучного посилення соціальної напруженості та загостреності політично-правової ситуації у м.Мукачевому. Свідченнями цього є: рішення сесії міської ради м.Мукачевого від 26 грудня 2003 р., яке підтвердило легітимність діючого міського голови; багатотисячний мітинг територіальної громади м.Мукачевого на підтримку діючого міського голови В.В.Петьовки та рішення сесії міської ради м.Мукачевого від 29 грудня 2003 р. про визнання недійсним призначення виконуючим обов’язки міського голови М.І.Опачка. Зазначене стало підґрунтям для направлення 29 грудня 2003 р. конституційного подання Уповноваженого з прав людини до Конституційного Суду України для розгляду питання на предмет відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області” від 25 грудня 2003 р. №1486/2003. З метою недопущення порушення конституційних прав мешканців м.Мукачевого Закарпатської області прошу: призупинити дію Указу Президента України за № 1486/2003 від 25 грудня 2003 р. “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області” до прийняття рішення у Конституційному Суді України за поданням Уповноваженого з прав людини щодо відповідності зазначеного Указу Конституції України. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав Про необхідність внесення змін до нового Митного кодексу України з метою запобігання порушенням прав людини на працю та підтримки вітчизняної суднобудівної промисловості
Уповноважений з прав людини під час комплексної перевірки стану дотримання і захисту прав людини в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі ознайомилася з роботою підприємств суднобудівної галузі, зокрема ВАТ “Суднобудівний завод “Залів” (м.Керч) та ВАТ “Севастопольський морський завод”. На зустрічах з Уповноваженим працівники цих підприємств звернулися з проханнями щодо розв’язання проблем, які виникнуть у суднобудівній промисловості з набуттям чинності з 1 січня 2004 р. нового Митного кодексу України (Закон № 92-IV від 11.07.2002, Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, № 38 – 39, ст.288; із змінами, внесеними згідно із Законами № 291-IV від 28.11.2002, ВВР, 2003, № 4, ст.32 та № 348-IV від 24.12.2002, ВВР, 2003, № 6 ст.51). У своїх зверненнях вони наголошували, що при розробці цього кодексу майже зовсім не було враховано, що в Україні підприємства суднобудівної галузі в абсолютній більшості виживають за рахунок іноземних замовлень на ремонт та будівництво суден. Зокрема, новим Митним кодексом України передбачені необґрунтовано високі митні платежі, що фактично унеможливлює виконання цих робіт. За таких умов підприємства суднобудівної галузі втратять вигідні контракти на ремонт та будівництво суден іноземних власників. Як наслідок, ці підприємства будуть вимушені різко зменшити обсяги робіт, що призведе у свою чергу до скорочення робочих місць та порушення прав членів трудових колективів на працю. Вивчення проблеми з виїздом Уповноваженого з прав людини на місце виявило таке. Сьогодні митне оформлення вантажів проводиться відповідно до Митного кодексу України, прийнятого у 1991 р. Судна, що є власністю нерезидентів України і плавають під іноземними прапорами, для ремонту на території України мають бути оформлені у митному режимі тимчасового ввезення. Це оформлення виконується на підставі ст.71 Митного кодексу України, наказу Державної митної служби України № 173 від 28 березня 2000 р. зі змінами відповідно до наказу ДМСУ № 249 від 13 травня 2002 р. Оплата митних платежів здійснюється відповідно до Закону України “Про Єдиний митний тариф” та наказу ДМСУ № 363 від 23 червня 1998 р. Відповідно до чинного законодавства, підприємства мають право тимчасово ввозити на територію України терміном на один рік судна, устаткування і матеріали для їх ремонту чи будівництва. Ст.71 діючого Митного кодексу України не регламентує, що конкретно може ввозитися у митному режимі тимчасового ввезення. Інші підходи закладені у новому Митному кодексі, що набуває чинності з 1 січня 2004 р. Так, у ст.204, яка визначає поняття митного режиму тимчасового ввезення (вивезення), не передбачено поширення цього режиму на іноземні судна, які переміщуються на митну територію України для ремонту, а також на устаткування і матеріали для будівництва суден іноземних замовників. У ст.188, що визначає поняття митного режиму імпорту, не зроблено винятку щодо транспортних засобів, устаткування, матеріалів, які належать нерезидентам України та ввозяться в режимі тимчасового ввезення. У ст.206, яка регламентує перелік товарів, стосовно яких може надаватися дозвіл на тимчасове ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування, не передбачене звільнення від оподаткування тимчасового ввозу іноземних суден для ремонту на території України, а також устаткування і матеріалів для будівництва чи ремонту суден іноземних замовників. У ст.229–232 у понятті митного режиму переробки на митній території України не передбачається такого спеціального виду переробки на митній території України, яким є виконання ремонтних робіт транспортних засобів, зокрема, суден нерезидентів України на українських підприємствах, тобто митного режиму, відповідно до якого проводиться ремонт транспортних засобів, у тому числі відновлення, модернізація, переустаткування, проведення контрольних іспитів і регулювання за умови вивозу відремонтованого транспортного засобу за межі митної території України в терміни, визначені ст.232 цього Кодексу. Тому з набуттям чинності нового Митного кодексу підприємствам України для виконання ремонтних робіт на суднах іноземних компаній необхідно буде проводити митне оформлення таких суден у режимі імпорту зі сплатою всіх митних платежів, зокрема митних зборів залежно від вартості суден, устаткування чи матеріалів разом з ПДВ. Це штучно збільшить вартість ремонту суден на десятки, навіть сотні тисяч доларів США і не дасть змоги пропонувати ремонт суден іноземним компаніям у розмірах, які задовольняли б обидві сторони. Тобто запровадження такого порядку митного оформлення суден для ремонту фактично зробить українські підприємства неконкурентоспроможними, внаслідок чого погіршиться їхній і без того вкрай тяжкий фінансовий стан, скоротиться кількість зайнятих працівників, що призведе до порушення прав громадян України на працю. Уповноважений з прав людини на підставі зробленого аналізу вважає за необхідне збереження сучасного митного режиму тимчасового ввезення щодо суден, устаткування і матеріалів для їх будівництва і ремонту. Для цього до ст.206 нового Митного кодексу України до переліку товарів, стосовно яких може надаватися дозвіл на тимчасове ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування, мають бути включені судна, що ввозяться для ремонту, а також устаткування і матеріали, що направляються для будівництва і ремонту суден, які належать нерезидентам України. Відповідні доповнення мають бути зроблені також у ст. 188, 204, 229 – 232 Митного кодексу України. З метою підтримки суднобудівної галузі, на думку Уповноваженого з прав людини, термін тимчасового ввезення на територію України устаткування і матеріалів, що направляються для будівництва суден нерезидентів України, доцільно збільшити у Митному кодексі до 2 років, адже термін будівництва суден, як правило, перевищує 1 рік. Запропоновані зміни до Митного кодексу України сприятимуть збереженню вітчизняного суднобудівництва, створенню нових робочих місць та отриманню гідної заробітної плати тисячами громадян України за рахунок іноземних замовлень. На підставі п.3 ст.3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, з метою запобігання порушенням прав людини на працю та підтримки суднобудівної промисловості України, ПРОШУ: дати доручення Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності та Комітету з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій розглянути подання Уповноваженого з прав людини щодо запобігання порушенням прав людини на працю та підтримки вітчизняної суднобудівної промисловості. З повагою, Н. Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав Про порушення прав людини у місті-герої Керчі
Вивчаючи стан дотримання прав людини в Криму, зокрема в місті-герої Керчі, у вересні 2003 р., Уповноважений з прав людини отримала численні звернення від мешканців цього міста з приводу вкрай незадовільного забезпечення питною водою населення та підприємств міста. Проблема полягає в тому, що перевищено передбачений проектом термін експлуатації водогонів, по яких вода подається в місто. Через постійні численні аварії (прориви, потікання) до споживачів доходить тільки близько 30% води, що забирається на потреби міста з Північно-Кримського каналу. В результаті населення отримує воду лише по кілька годин на добу, до того ж графіки її подачі не дотримуються. Місто перебуває на межі екологічної катастрофи, порушуються права його мешканців і гостей на безпечні для життя і здоров’я умови проживання, створюється реальна загроза масових захворювань і епідемій, як це мало місце в 1970 р. під час спалаху в місті епідемії холери. Через високу собівартість питної води значно зростає й собівартість продукції місцевих підприємств, зокрема суднобудівних, що знижує її конкурентоспроможність на світових ринках. Розуміючи необхідність якнайскорішого розв’язання проблеми водозабезпечення міста-героя Керчі, уряд у проекті Державного бюджету на 2004 р. передбачив виділення 2,5 млн грн на фінансування цих робіт за рахунок централізованих капіталовкладень. Верховна Рада України, прийнявши Постанову “Про схвалення висновків і пропозицій до проекту Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, підтримала таку пропозицію уряду. Це дасть змогу виконати певний обсяг робіт на будівництві водогону, але ситуацію з водозабезпеченням міста принципово не вирішить. Для того, щоб замінити і ввести в експлуатацію водогін, необхідно 30 млн грн. Тільки за таких умов буде забезпечено розв’язання цієї болючої проблеми. З цього питання 17 жовтня ц. р. відбулася зустріч Уповноваженого з прав людини з першим віце-прем’єр-міністром України М.Я.Азаровим, який з розумінням поставився до цієї проблеми і надав відповідне доручення Міністерству фінансів України розробити проект Програми соціально-економічного розвитку м.Керчі та подати його урядові протягом двох тижнів. Уповноваженим з прав людини направлено також відповідне подання Прем’єр-міністру України В.Ф.Януковичу. Враховуючи наведене та керуючись нормами ст.101 Конституції України, ст.13 та ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: доручити Комітету Верховної Ради України з питань бюджету під час підготовки до другого читання проекту Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” передбачити 30 млн грн на фінансування будівництва водогону від Станційного (Новомиколаївського) водосховища до водоочисних споруд у м.Керчі за рахунок централізованих капіталовкладень. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав Про усунення порушень конституційних прав на житло громадян,
Останнім часом до Уповноваженого з прав людини зросла кількість звернень громадян, які мешкають у гуртожитках, щодо порушення їхніх житлових прав, тяжких умов проживання, а також незаконних виселень. Як свідчить аналіз цих звернень, такі факти мають місце у багатьох регіонах України, часто мають меркантильний характер, чим порушуються вимоги ст.47 Конституції та чинного законодавства України. Таких сімей, конституційні права на житло яких порушуються, в Україні налічується близько 1,5 млн. Загалом в Україні понад 2,5 млн сімей тривалий час перебувають на квартирному обліку та гостро потребують поліпшення житлових умов (у тому числі і сім’ї, які мають право на першочергове надання житла). У Концепції державної житлової політики, ухваленої Верховною Радою України ще 30 червня 1995 р., зазначено, що метою державної житлової політики є створення умов для реалізації прав громадян на житло, розширення житлового будівництва, поліпшення утримання та зберігання житлового фонду, вказано на неприпустимість використання житлового фонду не за призначенням. Відповідно до чинного законодавства приватизація гуртожитків і кімнат у гуртожитках не передбачена. Однак, як вбачається із звернень громадян, гуртожитки нерідко стають “здобиччю” комерційних структур або приватних осіб, використовуються не за призначенням. Постановою Верховної Ради України від 25 грудня 2002 р. за №369-N продовжено строк використання житлових чеків громадян для приватизації державного житлового фонду. Багато громадян, які мешкають у гуртожитках, не скористалися своїм правом на житлові чеки або правом на першочергове надання житла. Так, у своєму зверненні до Уповноваженого з прав людини мешканці гуртожитку в м.Луганськ, який належав АТ науково-виробничої фірми “Луганські акумулятори”, повідомили, що цей гуртожиток було продано приватному підприємцю Л.Івашкіну з с.Лиман Старобельського району. Новий власник, ігноруючи інтереси мешканців, розіслав у міські комунальні служби листи з вимогою відключити гуртожиток від тепло-, водо- та газопостачання. Всю зиму сім’ї з дітьми (29 неповнолітніх) мешкали у холодних кімнатах, без води та світла. Під час перевірки цих фактів за дорученням Уповноваженого з прав людини встановлено, що керівництвом підприємства вчинено низку протиправних дій. До установчого фонду відкритого акціонерного товариства “Луганські акумулятори”, розмір якого становить 37,5 млн грн, увійшов і зазначений гуртожиток. Згідно з п.8.7.3 плану приватизації, затвердженого наказом Фонду держмайна України від 16.03.1998 р. №500, об’єкти соціально-побутового призначення повинні перебувати в експлуатації протягом 5 років, не змінюючи свого статусу. 11.12.2000 р. виконуючий обов’язки голови правління ВАТ НВФ “Луганські акумулятори” М.М.Портний, порушуючи п.140 Закону України “Про державну програму приватизації на 2000–2002 роки”, підписав мирову угоду про передання цього гуртожитку у власність малого приватного підприємства “Фелікс” (м.Краснодон) у рахунок боргу. При цьому приміщення гуртожитку передали МПП “Фелікс” за 346 тис. грн, за первинної ціни об’єкта – 809,6 тис. грн. Це питання не обговорювалось на засіданні правління або наглядової ради ВАТ. Не виконавши гарантій по дотриманню житлових прав громадян, МПП “Фелікс” перепродало гуртожиток разом з людьми (у ньому проживали 140 осіб) приватній особі. Серед мешканців гуртожитку – пенсіонери, інваліди, матері-одиночки, які пропрацювали на акумуляторному заводі по 20 – 30 років і є його акціонерами, стоять у черзі на поліпшення житлових умов і мають гарантоване Конституцією України право на одержання житла. В аналогічному становищі опинилися і мешканці гуртожитку №19 у кварталі Пролетаріату Донбасу в тому ж Луганську. Звертаючись до Уповноваженого з прав людини, вони написали: “Ми пропрацювали на виробництві ВАТ “Завод Донець” по 10 і більше років, є акціонерами цього підприємства, перебуваємо на квартирній черзі на поліпшення житла з 1982 р. Та директор заводу не тільки не поліпшив наших житлових умов, а ще й подав позови на виселення нас з гуртожитку без надання житла. У даний час гуртожиток розвалюється, в ньому відсутні тепло, світло, газ, вода”. На жаль, таке становище не тільки у м.Луганську. У січні цього року 60 робітників Полтавського алмазного заводу та 20 дітей у віці від трьох до шістнадцяти років пікетували приміщення обласної держадміністрації з вимогою скасувати рішення керівництва заводу про виселення їх з гуртожитку та продаж його приватній особі. У гуртожитку проживає 120 осіб, серед яких багато сімейних. Пікетники тримали в руках плакати з написами: “Допоможіть!”, “Не позбавляйте нас житла!”, “Чи діють у нас закони?”. 200 мешканців гуртожитку ВАТ “Рівненський радіотехнічний завод” звернулись до Уповноваженого з прав людини з проханням захистити їхнє право на житло. Вони повідомили, що на заводі пропрацювали понад 25 років, у заводському гуртожитку спільно з ними проживають 500 дітей, гуртожиток давно став для них рідною домівкою. З аналогічним проханням до Уповноваженого з прав людини звернулися мешканці гуртожитку №3, що на проспекті Кірова у м.Дніпропетровську. Вони пишуть: “Допоможіть нам захистити свої права на житло. Раніше наш гуртожиток перебував у віданні Дніпропетровського домобудівельного комбінату №2, який збанкрутував. Гуртожиток продали як порожню будівлю за 150 тис. грн, а нас – 73 сім’ї, які постійно проживають у гуртожитку, – нові хазяї погрожують виселити навесні на вулицю, як бомжів”. Перелік подібних фактів, коли житловий фонд використовується не по-господарському, гуртожитки продаються за безцінь, порожніють, розвалюються за умов гострого дефіциту житлових приміщень, можна було б продовжити. Ситуація, яка склалася на сьогодні, зумовлює необхідність передачі відомчих гуртожитків у комунальну власність з подальшою їх приватизацією. Проведене Уповноваженим з прав людини вивчення цього питання в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі засвідчило, що приватизація кімнат у гуртожитках після їх реконструкції не суперечить вимогам рішення Конституційного Суду України від 28.09.2000 р. №10-рп, на яке звернено увагу у відповіді Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2003 р. на Подання Уповноваженого з прав людини на ім’я Прем’єр-міністра України. Свого часу Верховна Рада Автономної Республіки Крим прийняла постанову “Про заходи щодо поліпшення роботи по обліку, управлінню та передачі гуртожитків на баланс місцевих рад” №464-2/99 від 21 квітня 1999 р., згідно з якою при Республіканському комітеті з питань житлово-комунального господарства було утворене спеціалізоване підприємство “Битфон” по підготовці та прийому в комунальну власність відомчих гуртожитків. Тільки у м.Сімферополі прийнято на баланс “Битфону” 8 таких гуртожитків загальною площею 45,2 тис. кв. метрів Після ремонту та реконструкції цих гуртожитків близько трьох тисяч мешканців поліпшили свої житлові умови та отримали житло у приватну власність. “Битфон” діє за рахунок квартирної плати, прибутку від оренди та господарської діяльності, без дотацій з місцевого бюджету. У м.Севастополі ці питання вирішує міське комунальне підприємство “Житло сервіс–5”. За два роки ним підготовлено та прийнято в комунальну власність 7 відомчих гуртожитків. На період до 2010 р. планується прийняти близько 100 таких гуртожитків. Заслуговує на увагу позитивний досвід з цього питання у м.Києві. За останні три роки тут більше 130 гуртожитків набули статусу житлових приміщень, майже 11 тис. мешканців отримали ордери для постійного проживання. У цьому році розпочаті роботи ще на 17 об’єктах. Однак, враховуючи те, що більшість гуртожитків – у занедбаному стані, а також те, що багато акціонерних товариств, на балансі яких перебувають гуртожитки, знаходяться у стані банкрутства та не мають можливості брати участь у їх ремонті, для вирішення цього питання необхідна державна підтримка та законодавче врегулювання. Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду” був прийнятий 19 червня 1992 р. Він дав змогу громадянам України практично реалізувати своє право на вільний вибір способу задоволення потреб у жилі, а також долучитися до участі в утриманні і збереженні існуючого житла. Однак у Законі, яким забороняється приватизація кімнат у гуртожитках (це положення продеклароване у багатьох інших нормативних актах), не врахо-вано те, що згідно з п.4 Примірного положення, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР №208 від 3 червня 1986 р., гуртожитки поділяються на два види: а) для проживання одиноких громадян, які не перебувають у сімейних стосунках: б) для проживання сімей, так звані сімейні гуртожитки. Більш того, у чинному Законі не вказано, як вирішити колізію з тими мешканцями гуртожитків, котрі, відповідно до ст.132 Житлового кодексу України, не можуть бути виселені з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. Відсутність на сьогодні діючого механізму забезпечення житлом при виселенні з гуртожитків призводить до того, що громадяни України, які згідно з чинним законодавством не можуть бути виселені з гуртожитків без надання іншого житлового приміщення, фактично позбавлені права на житло, оскільки не мають змоги отримати житло в іншому місці. Шляхом приватизації кімнат у гуртожитках можна розв’язати такі проблеми. По-перше, це сприятиме частковому забезпеченню реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, оскільки, отримавши у приватну власність житло, громадяни самостійно вирішують питання розпорядження цією власністю. Таким чином, зменшиться соціальна напруженість, стане реальним захист прав мешканців гуртожитків, зокрема, прав неповнолітніх, від свавілля чиновників та загрози бути викинутими на вулицю. По-друге, виконуватиметься продеклароване зобов’язання держави (ст.125, 132 ЖК України) безоплатно забезпечити громадян житлом при їх виселенні з гуртожитків, що на сьогодні залишається проблемою з огляду на обмеженість відповідних бюджетних ресурсів. По-третє, значною мірою реалізуватиметься Постанова Верховної Ради України “Про продовження терміну використання житлових чеків для приватизації державного житлового фонду”, термін яких продовжений до 2006 р. Враховуючи викладене, прошу: на підставі ст.101, ст.75 та ст.85 Конституції України, ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” надати доручення підготувати законопроект про внесення змін і доповнень до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, яким передбачити передачу відомчих гуртожитків у комунальну власність, їх реконструкцію під будинки для малосімейних з пріоритетним правом одержання цього житла та приватизації кімнат після реконструкції тими громадянами, які згідно з чинним законодавством не можуть бути виселеними без надання їм іншого житла. Засвідчуючи Вам глибоку повагу, водночас повідомляю, що Уповноважений з прав людини готова взяти участь, спільно з народними депутатами України, у розробці змін і доповнень до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”. З повагою та сподіваннями на плідну співпрацю, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України Про проект Закону України “Про внесення змін до Закону України
13 серпня 2003 р. Кабінет Міністрів України схвалив проект Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Зазначеним законопроектом передбачається змінити концептуальні підходи до визначення правового статусу забруднених територій і, як наслідок, – статусу близько 2,3 млн громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи і мешкають на цих територіях. Зокрема, пропонується відмовитися від переселення громадян із зон безумовного обов’язкового і гарантованого добровільного відселення як важливої складової існуючої системи захисту потерпілих. У чергах на переселення перебувають зараз близько 25 тис. сімей, більшість з яких чекають переселення понад 5 років. З урахуванням переселення ці люди планували своє життя і в майбутньому. Особливо гострою є ця проблема для тих, хто залишається в напіввідселених населених пунктах зони безумовного відселення. Тому відмова держави від переселення без визначення подальшої долі згаданих категорій громадян, як це пропонується законопроектом, буде сприйнята ними як грубе порушення їхніх конституційних прав. Крім цього, законопроектом передбачено запровадження менш вимогливих критеріїв щодо можливості проживання людей на забруднених територіях, а також здійснення захисних заходів. Зокрема, чинним Законом України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”, встановлене обов’язкове відселення людей, якщо “розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини... може перевищити 5,0 мзв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала в доаварійний період”. При цьому захисні заходи запроваджуються, якщо цей показник перевищує 0,5 мзв (0,05 бер) на рік. Законопроектом же дозволяється проживання на території, де ця доза може перевищити 5,0 мзв. Не встановлюється навіть верхня межа можливого опромінення людини, що, на думку Уповноваженого, є неприпустимим. Захисні заходи запроваджуються лише, якщо доза перевищить 1,0 мзв на рік, тобто рівень, удвічі більший від встановленого чинним законом. Зазначені новації законопроекту в підсумку призведуть до виведення з-під захисту Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи”, понад 1,5 млн осіб, які мешкають сьогодні на території зони посиленого радіоекологічного контролю і частково – зони гарантованого добровільного відселення. Такі норми законопроекту, у разі його прийняття, суперечитимуть вимогам ст.22 Конституції України про неприпустимість звуження існуючого обсягу прав і свобод громадян, а також порушуватимуть природні права кожної людини на життя і здоров’я, закріплені Конституцією України у ст.27 та ст.49. Крім цього, законопроект суперечить чинній Концепції проживання населення на територіях України з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (затверджена Постановою Верховної Ради України №791-2 від 27 лютого 1991 р.), а також ст.2, 3, 4, 10, 11, 14 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Уповноважений з прав людини вважає надзвичайно актуальною проблему, пов’язану з поверненням забруднених населених пунктів до повноцінного життя. Вона потребує розробки при реалізації Державної програми реабілітації населених пунктів, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи, з визначенням конкретних обсягів робіт по кожному населеному пункту та термінів їх виконання, проведенням додаткових досліджень радіаційного стану і на цій підставі – прийняття рішень про переведення забруднених населених пунктів в іншу категорію, або віднесення до категорії “чистих”. На підставі викладеного та керуючись ст.101 Конституції України та п.11 ст.13, ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: розглянути та врахувати викладені пропозиції при доопрацюванні проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” з метою запобігання порушенням конституційних прав громадян, узгодження зазначеного законопроекту з чинними законами України та врегулювання питань подальшої долі громадян, які мешкають на забруднених територіях і в установленому порядку включені до списків на переселення, а також пропозиції щодо розробки і реалізації Державної програми реабілітації населених пунктів, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи. З повагою, Н. Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України Про розвиток транспортного коридору через Керченську
Засвідчую свою повагу та інформую Вас про таке. В рамках комплексної перевірки стану дотримання прав та свобод людини в Автономній Республіці Крим, яка була здійснена у вересні 2003 р. Уповноваженим з прав людини, одним із питань, яке ретельно вивчалось у м.Керчі та на Керченському півострові, була проблема забезпечення соціально-економічних, культурних та громадянських прав мешканців регіону. Географічна віддаленість та відокремленість Керчі від центральної частини Кримського півострова і України загалом ставить розвиток економіки міста та повсякденне життя його мешканців у значну залежність від нормального функціонування переходу через Керченську протоку. Історично склалося так, що жителі цього регіону традиційно здійснювали інтенсивний обмін товарами, вантажами між Кримом та Кубанню. Це завжди позитивно впливало на економіку Керченського півострова. Протягом 1990–2003 рр. обсяги промислового виробництва Керчі зменшилися у кілька разів і становили у 2002 р. лише незначну частину виробництва 1991 р., а встановлення державного кордону між Україною та Російською Федерацією значно ускладнило вільний обмін товарами, послугами та людьми між обома прикордонними регіонами. Це призвело до високого рівня безробіття та виникнення значної кількості невирішених соціально-економічних проблем у м.Керчі. За цих умов, розбудова транспортного коридору через Керченську протоку є надзвичайно важливим фактором подальшого розвитку економіки Керчі та забезпечення соціально-економічних і гуманітарних прав його мешканців. Крім цього, розвиток транспортного коридору дасть змогу максимально ефективно використати транзитні можливості України і створити найкоротший транспортний шлях з Європи через Україну, південь Росії до країн Кавказу, Азії та Сходу, що дасть можливість нашій державі інтегруватися до Євроазійської автомобільної транспортної системи. На даний час у рамках керченського транспортного коридору функціонує автомобільно-пасажирська паромна переправа, яка, проте, не забезпечує повною мірою потреби Криму та Кубані у здійсненні пасажирсько-вантажних перевезень. Протягом останніх років розглядалася ціла низка проектів, спрямованих на перспективне розширення керченського транспортного коридору, в тому числі: побудова суміщеного мостового переходу (залізничного та автомобільного); тунель під дном протоки (два паралельні залізничні полотна); гідровузол, що складається з греблі (дамби) і розвідного (підйомного) прольоту в центрі моста; поновлення залізничного паромного сполучення. З метою визначення оптимального із запропонованих проектів та його наступної реалізації було проведено низку переговорів між керівництвом Автономної Республіки Крим та м.Москви, що вилилось у створення ОАО «Керченський міст». Водночас, на думку керівництва Автономної Республіки Крим, органів центральної виконавчої влади України, причетних до реалізації зазначеного проекту, розбудова транспортного коридору через Керченську протоку можлива лише шляхом укладення двосторонньої угоди між Урядами України та Російської Федерації, яка врегульовувала б організаційні та економічно-фінансові питання розбудови транспортного коридору і його подальшої експлуатації. Така пропозиція разом з проектом Угоди була направлена спільно Головою Верховної Ради АРК Б.Дейчем, Головою Ради міністрів АРК С.Куніциним та Постійним представником Президента України в АРК О.Діденком на розгляд Кабінету Міністрів України 17 вересня 2002 р. Зважаючи на вищезазначене, керуючись п.11 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: дати доручення щодо вивчення можливості укладення двосторонньої міжурядової угоди між Україною та Російською Федерацією, яка визначила б порядок та умови фінансування, організаційні передумови вибору оптимального варіанту будівництва та подальшої експлуатації транспортного коридору. Про прийняте рішення прошу поінформувати Уповноваженого з прав людини. З глибокою повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України Про приведення у відповідність до Конституції і чинного законодавства
До Уповноваженого з прав людини надходять численні звернення громадян, народних депутатів України, громадських і політичних організацій щодо невідповідності Конституції України, чинному законодавству існуючого порядку реєстрації фізичних осіб за місцем їхнього проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №35 від 16.01.2003 р. Ретельний аналіз законодавчих і нормативних актів з цього питання свідчить про наявність підстав для таких звернень. Так, 14 листопада 2001 р. Конституційний Суд України прийняв Рішення у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки) №15-рп/2001, визнавши зазначені положення неконституційними. Забезпечення виконання рішення Конституційного Суду України було покладено на Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України. 16 січня 2003 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №35 “Про затвердження Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання”. Пунктом 3 Тимчасового порядку визначено поняття місця проживання особи як “місце, де вона постійно або переважно проживає як власник житлового будинку (приміщення), за договором його наймання, піднаймання, оренди або на інших підставах, передбачених законодавством України”. Тобто умовою реєстрації особи є наявність в її користуванні конкретного житлового будинку (приміщення). Це положення суперечить ст.17 чинного Цивільного кодексу України, якою “місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно або переважно проживає”, без умови наявності в його користуванні конкретного житлового приміщення. Така неузгодженість породжує певні проблеми в реалізації прав громадян. Зокрема, в процесі приватизації житлового фонду і формуванні ринку житла частина громадян з різних причин втрачає житло. Ця обставина робить реєстрацію громадян за місцем проживання надзвичайно складною, оскільки згаданим Тимчасовим положенням реєстрація пов’язується з конкретним будинком. Крім цього, навіть маючи житло де-факто, громадяни України часто не можуть зареєструватися за місцем фактичного проживання, зокрема в гуртожитках. Якщо ж людина, крім цього, ще й загубить паспорт, то вона фактично опиняється поза правовими рамками суспільства і неспроможна реалізувати права громадянина України, гарантовані Конституцією і законами України, зокрема, право на вступ до шлюбу – без реєстрації немає можливості оформити шлюб; право на медичну допомогу; право на освіту – без реєстрації батьків діти не можуть бути оформлені до школи; право на пенсійне забезпечення та інші види соціальної допомоги – без реєстрації не виплачуються навіть зароблена пенсія, та цілий комплекс інших основних прав людини. У такий спосіб в Україні фактично формується категорія осіб без визначеного місця проживання, які всупереч Конституції України позбавлені певних громадянських прав з відповідними негативними наслідками цього для всього суспільства. З огляду на наведене, керуючись ст.101 Конституції України, ст.13, 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: 1. Вжити заходів щодо усунення правових колізій у “Тимчасовому порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання”, наслідком яких є обмеження прав громадян, передбачених Конституцією і законами України. 2. На виконання Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки) №15-рп/2001 від 14 листопада 2001 р., прискорити розробку і подання до Верховної Ради України законопроекту про врегулювання питань реєстрації громадян за місцем проживання. З повагою і сподіваннями на подальшу співпрацю, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про усунення порушень конституційних прав працівників
До Уповноваженого з прав людини надійшло звернення голови профкому ВАТ “Серп і молот” (м.Харків) Ю.Кормишова та голови страйкового комітету цього підприємства В.Рихлі з проханням допомогти в погашенні боргів із заробітної плати працівникам заводу в сумі понад 10 млн грн, які утворилися з 1996 р. Проведеною за дорученням Уповноваженого перевіркою встановлено, що останніми роками виробництво на цьому підприємстві неухильно скорочувалося. Виробничі потужності давали змогу випускати близько 200 тис. двигунів для сільгоспмашин на рік. У 2000 р. випущено 764, у 2001 р. – 620, у 2002 р. – 248, у І півріччі 2003 р. – 26 двигунів. На даний момент підприємство доведене до банкрутства і зупинене. Працівники підприємства впевнені, що це сплановано в інтересах кіл, які зацікавлені у знищенні конкурентоспроможного виробництва і збагаченні за рахунок розпродажу заводського майна. За оцінками фахівців, відновити виробництво без втручання і допомоги держави неможливо. При цьому змушена нагадати, що постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2000 р. №1346 ВАТ “Серп і молот” включене до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Згідно зі ст.5 Закону України “Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу”, державне управління зазначеною галуззю економіки “здійснюють Кабінет Міністрів України та уповноважений центральний орган виконавчої влади”. Як засвідчує перевірка Уповноваженого з прав людини з виїздом на місце, погіршення стану справ на вказаному підприємстві, яке призвело до порушення прав працюючих на ньому громадян на своєчасну винагороду за працю, є наслідком невиконання органами виконавчої влади вимог чинного законодавства України і нормативних актів Кабінету Міністрів України. Робітники, вкрай невдоволені фактичною бездіяльністю і невтручанням влади в ситуацію, що склалася на підприємстві та відсутністю конкретних дій щодо погашення боргів із заробітної плати, а тому змушені вдатися до акцій протесту з метою захисту своїх конституційних прав. Враховуючи наведене та керуючись п.11 ст.13 та ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: вжити заходів щодо поновлення конституційних прав працівників ВАТ “Серп і молот” на одержання винагороди за працю, починаючи з 1996 р., та стабілізації роботи цього підприємства; звернутися до Служби безпеки України щодо проведення перевірки причин банкрутства ВАТ “Серп і молот”, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про захист прав громадян, потерпілих на Скнилівському
27 липня 2002 р. на Скнилівському летовищі м.Львова сталася страшна трагедія, під час якої загинули 77 людей (з них 28 – діти). Загальна кількість потерпілих становить 534 особи. Дізнавшись про трагедію на Скнилівському летовищі, Уповноважений з прав людини з метою здійснення парламентського контролю за дотриманням прав потерпілих громадян, негайно прибула до м.Львова, взяла участь у роботі урядової комісії з подолання наслідків трагедії, зустрілася з потерпілими, відвідала у лікарнях постраждалих, брала участь у похованні загиблих. До цього часу Уповноважений тримає під постійним контролем долю громадян, потерпілих під час Скнилівської трагедії, рани якої не загоїлися досі. Декілька разів Уповноважений з прав людини побувала у Львові, де зустрічалася з потерпілими, їх родинами, а також з відповідальними посадовцями обласної державної адміністрації, органів місцевого самоврядування. Проблеми соціального захисту потерпілих громадян спонукали їх об’єднатися у львівську міську громадську організацію “Скнилівська трагедія”, яка звернулася за допомогою до Уповноваженого з прав людини. Уповноважений здійснила контрольну перевірку стану дотримання прав потерпілих у липні 2003 р., під час якої ознайомилася з діяльністю громадської організації “Скнилівська трагедія”, зустрілася з керівництвом Львівських обласної державної адміністрації і обласної ради, слідчими Генеральної прокуратури, провела особистий прийом громадян, відвідала тяжко травмованих удома, побувала на Скнилівському летовищі, зустрілася з особовим складом 14-го авіаційного корпусу. Треба зазначити, що керівники та відповідальні особи Львівського регіону володіють ситуацією щодо проблемних питань, пов’язаних з ліквідацією наслідків трагедії. Усім потерпілим та родичам загиблих вчасно надана медична, а також гуманітарна допомога, тяжко потерпілим визначені групи інвалідності і призначено пенсії, на кошти благодійної допомоги до річниці трагедії побудовані меморіальний комплекс та капличка. Проте потерпілі від Скнилівської трагедії висловили незадоволення щодо дотримання їхніх прав. Підтверджують це і результати опитування цієї категорії людей. На запитання “Чи маєте Ви претензії до державних органів?” – 94,7 % опитаних відповіли: “Так”. Потерпілі вимагають: оприлюднити підсумки роботи урядової комісії; надати інформацію за результами роботи обласних і міських комісій, штабів з ліквідації наслідків трагедії; розробити критерії розподілу благодійної допомоги з урахуванням таких категорій постраждалих, як потерпілі, інваліди, сироти та напівсироти, діти потерпілих, родини загиблих; поліпшити медичну допомогу, а також санаторно-курортне лікування. Такі вимоги, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, є цілком правомірними, оскільки 27 липня 2002 р. на Скнилівському летовищі органами влади були порушені встановлені Конституцією України невід’ємні права громадян на життя, недоторканність і безпеку. Уповноважений переконана також, що заходів щодо заборони авіашоу, вжитих керівництвом держави, недостатньо для гарантування безпеки людей і унеможливлення повторення у подальшому трагедій, подібних до Скнилівської. Питання використання військової техніки під час парадів, демонстрацій та інших подібних заходів потребує більш ретельного законодавчого врегулювання. Статути Збройних Сил України, якими регламентується участь військової техніки в різного роду урочистостях за рішеннями лише військового командування, є документами переважно внутрішнього користування у військах, і від них не повинна залежати доля цивільного населення. Сучасна військова техніка в робочому стані є об’єктом надзвичайної небезпеки, тим більше – в умовах скупчення великої кількості людей. Тому використання такої техніки вимагає створення системи захисту вищого рівня, і повинно регулюватися Законами України і нормативними актами Кабінету Міністрів України. На підставі викладеного та керуючись ст.101 Конституції України, п.11 ст.13, ч.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, ПРОШУ: вжити додаткових заходів для реалізації прав потерпілих внаслідок Скнилівської трагедії, а саме: 1. Враховуючи великі масштаби цієї трагедії, довготривалу негативну дію її наслідків на багатьох людей, а також те, що до цього часу не визначено критеріїв, на підставі яких люди визнаються потерпілими, встановити на державному рівні статус потерпілих від катастрофи на Скнилівському летовищі 27 липня 2002 р. і визначити систему соціального захисту цих людей залежно від тяжкості отриманих тілесних ушкоджень, травм, ступеня родинних зв’язків загиблих або травмованих. 2. Розглянути питання призначення усім громадянам, які стали інвалідами внаслідок зазначеної трагедії, пенсій, які могли б забезпечити їм достатній життєвий рівень. 3. Оприлюднити підсумки роботи урядової комісії, а також результати роботи обласної, міської комісій, штабів з ліквідації наслідків трагедії. 4. Визначити єдиний прозорий порядок розподілу державної, гуманітарної, благодійної допомоги громадянам, потерпілим у результаті аварій і катастроф. 5. Врегулювати використання військової техніки під час парадів, шоу та в інших випадках, коли це може становити небезпеку для цивільного населення, шляхом прийняття нормативних актів Кабінету Міністрів України та ініціювання внесення відповідних змін до законодавства України. 6. Вжити необхідних заходів щодо суттєвого поліпшення фінансування бойової підготовки особового складу Збройних Сил України. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про порушення права на житло 140 мешканців гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”
До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулася народний депутат України В.П.Семенюк. Посилаючись на газету “Вечерний Луганск”, вона звертає увагу на факт порушення конституційних прав на житло громадян, які проживають у гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”. У зверненні повідомляється, що керівництво цього підприємства у 2000 р. за рахунок боргів малому підприємству “Фелікс” (м.Краснодон) передало за мировою угодою гуртожиток у м.Луганську, вул. Оборонна, 7-а, де проживає більше 140 осіб, переважно сімейних, у тому числі: пенсіонери, інваліди, матері-одиночки, які пропрацювали на підприємстві по 20–30 років і є його акціонерами. МПП “Фелікс” не виконало гарантійних зобов’язань, передбачених мировою угодою, перепродавши цей гуртожиток приватній особі, Л.В.Івашкіну, мешканцю Старобільського району (договір купівлі-продажу від 21.06.2002 р.). Договір знаходиться у БТІ м.Луганська. Новий власник, за заявою мешканців гуртожитку, створює непридатні умови для проживання, не укладає договорів з міськими комунальними службами на забезпечення житла теплом, газом, водою, електроенергією, не здійснює ремонту, що призводить до руйнування будинку. Керуючись п.3 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, звернення народного депутата України було надіслане 15.10.02 р. за належністю для розгляду і вжиття заходів прокурору Луганської області. З отриманої відповіді за №07/1-6304-00 від 08.11.02 р. вбачається, що прокуратура області не вникла по суті у факти порушення житлових прав громадян, а також не надала оцінки законності дій посадових осіб при укладенні і виконанні мирової угоди, зокрема, чи мав право в.о.голови правління ВАТ НВФ “Луганські акумулятори” Н.Н.Портной підписувати мирову угоду на погашення боргу “майном у натурі” без згоди акціонерів. Крім цього, прокуратура не дала оцінки діям держвиконавця ВДВС Ленінського району м.Луганська, який на порушення ст.64 Закону України “Про виконавче провадження” зробив опис і наклав арешт на майно боржника без дотримання черговості. Описавши житлове приміщення без обліку майна першої і другої черги, держвиконавець явно діяв в інтересах кредитора, порушуючи при цьому ст.47 Конституції України, яка гарантує право на житло. У своїй відповіді обласна прокуратура посилається на те, що мешканці гуртожитку не оскаржили судових рішень до Верховного Суду України у законодавчо визначений термін. Тим часом мешканці гуртожитку не могли захистити свої права, оскарживши судове рішення, оскільки їх представникам (на заяви від 11.12.2000 р. і 12.12.2000 р.) було відмовлено в участі в судовому засіданні і вони не були учасниками процесу, тобто сторонами в цивільній справі. Крім того, мирова угода між двома юридичними особами затверджувалася райсудом, а не арбітражним судом, що суперечить п.1 ст.24 ЦПК України. Не менш важливе значення має і складений кредитором гарантійний лист від 20.12.2000 р., у якому кредитор взяв на себе зобов’язання не погіршувати прав та інтересів мешканців, дотримуватись норм житлового законодавства, проводити поточний та капітальний ремонт будівлі згідно з існуючими санітарними нормами і правилами. Однак, не виконавши цих зобов’язань, МПП “Фелікс” перепродало гуртожиток у власність приватній особі, в договорі з якою вже не передбачено гарантій для мешканців гуртожитку, внаслідок чого новий власник будівлі порушив питання про відселення. У договорі купівлі-продажу як продавець фігурує громадянин А.С.Мартинов, який у даний час є довіреною особою нового власника гуртожитку Л.В.Івашкіна, останній особисто ніде не з’являється. Стосовно всіх цих обставин щодо договору купівлі-продажу виникають також інші питання, на які повинна була звернути увагу обласна прокуратура. Перевірка з виїздом на місце, яка проводилася за дорученням Уповноваженого з прав людини, засвідчила, що звернення мешканців гуртожитку в міські та обласні інстанції з проханням захистити їхні житлові права не мали позитивних наслідків. Мешканці гуртожитку пішли на публічний захід – вивісили на балконах будівлі плакати з проханням допомоги в їхньому горі. Беручи до уваги, що до Уповноваженого з прав людини продовжують надходити скарги на порушення ст.47 Конституції України, якою визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону та рішення суду. Керуючись ст.15 Закону України “Про Уповноваженого з прав людини” та ст.6 Закону України “Про прокуратуру”, прошу Вас: вжити всіх необхідних заходів прокурорського реагування щодо поновлення порушених житлових прав 140 мешканців гуртожитку ВАТ НВФ “Луганські акумулятори”. Відповідно до ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” прошу надати інформацію Уповноваженому з прав людини про вжиті заходи. Додаток: 1 арк. З глибокою повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про забезпечення своєчасного судового розгляду
Під час особистого прийому громадян у м.Севастополі до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в інтересах трудового колективу СДП “Атлантика” звернувся генеральний директор цього підприємства Д.І.Лук’яненко. СДП «Атлантика» – один із флагманів риболовецької промисловості колишнього СРСР, є стратегічно важливим підприємством риболовецької галузі України і в даний час знаходиться у 100% власності держави. Контроль над діяльністю підприємства здійснює Департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики України. 15 жовтня 2002 р. господарським судом м.Севастополя проти СДП “Атлантика” було порушено справу про банкрутство. Для представлення інтересів держави у цьому процесі 29 січня 2003 р. Державним департаментом рибного господарства генеральним директором підприємства було призначено Д.І.Лук’яненка, але через три дні рішенням господарського суду м.Севастополя його було відсторонено від виконання обов’язків за позовом ініціаторів процедури банкрутства СДП «Атлантика». Протягом лютого – травня 2003 р. Д.І.Лук’яненко намагався відновити свої повноваження генерального директора підприємства, що, врешті-решт, відбулося після прийняття Вищим господарським судом України відповідної Постанови від 28 травня 2003 р. За останні 5 місяців підприємство почало виплачувати заробітну плату, виплата якої була зупинена з кінця 2002 р., тобто з моменту порушення справи про банкрутство, і протягом останнього часу працівниками СДП “Атлантика” одержано більше 190 тис. грн, до державного бюджету сплачено більше 30 тис. грн податків. Але нормальну роботу підприємство досі не відновило внаслідок невизначеності у розгляді справи про банкрутство, яка була призупинена ще 6 місяців тому та висуненням подальших претензій на майно СДП “Атлантика” особами, які ініціювали цю справу. Незважаючи на те, що правоохоронними органами встановлено безпідставність більш як 47% вимог кредиторів до СДП “Атлантика”, господарський суд м.Севастополя не починає перегляду реєстру кредиторів, посилаючись на те, що матеріали справи знаходяться у Вищому господарському суді України. Також господарським судом м.Севастополя не виконується постанова слідчого прокуратури м.Севастополя про відсторонення розпорядника майна Р.В.Завірюхи, проти якого 4 березня ц. р. було порушено кримінальну справу. Такі тривалі строки розгляду даної справи можна розглядати як порушення ст.6 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право кожного при визначенні його громадянських прав і обов’язків на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Внаслідок такої ситуації ефективну роботу підприємства заблоковано, оскільки за правової невизначеності щодо перебігу справи про банкрутство та кандидатури арбітражного керуючого, СДП “Атлантика” не має змоги одержати ні кредитів, ні зовнішніх інвестицій для поповнення обігових коштів та запуску виробництва, і, як результат, розрахунку з дійсними кредиторами та погашення заборгованості із заробітної плати. Виходячи з вищезазначеного, керуючись п.6 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прошу Вас, шановний Дмитре Микитовичу, вжити заходів для прискорення розгляду справи щодо банкрутства СДП “Атлантика”. З повагою, Н.Карпачова
Подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Про усунення порушень конституційних прав затриманих та
У листопаді 2002 р. Уповноваженим з прав людини та його представниками проводилося вивчення стану дотримання прав і свобод людини стосовно затриманих і заарештованих осіб, які перебували в ізоляторі тимчасового тримання та в кімнатах для затриманих райвідділів міліції м.Сімферополя. Під час відвідання цих установ було виявлено, що умови тримання, в яких перебували особи зазначених категорій, не відповідали елементарним санітарно-побутовим вимогам. Контрольною перевіркою, проведеною Уповноваженим з прав людини у вересні цього року, встановлено, що Головним управлінням Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим вжито низку заходів щодо приведення ізоляторів тимчасового тримання міст Сімферополя, Ялти, Алушти, кімнат для затриманих Сімферопольського райвідділу внутрішніх справ до вимог, встановлених МВС України. Водночас вивчення стану умов перебування затриманих та заарештованих в ІТТ міст Севастополя, Саки, Красноперекопська, Керчі, Євпаторії, спецприймальнику міста Сімферополя та кімнатах для затриманих вищезазначених міськрайорганів міліції засвідчує таке. Усі відвідані ІТТ були переповнені; у Севастопольському ІТТ у жіночій камері №12, що має чотири спальних ліжка, фактично перебували 12 заарештованих жінок і 3 засуджених. Усі вони сплять по черзі. Аналогічна ситуація і в інших камерах. Усього на день перевірки у Севастопольському ІТТ перебувало людей майже втричі більше, ніж дозволяють санітарні норми. Як у Севастопольському, так і у відвіданих інших ІТТ АР Крим, доступ до денного світла обмежений щільною металевою сіткою, штучне освітлення недостатнє. Люди змушені постійно бути у нижній білизні через підвищену температуру повітря. Всі відвідані камери знаходились в антисанітарному стані. Заарештовані на передбачені законом прогулянки не виводились. Привертає увагу те, що конституційне право людини на гідне поводження порушується стосовно значної кількості громадян. Лише за 2002 р. та 9 місяців цього року у 17-ти ІТТ Автономної Республіки Крим за таких умов утримувалися 21 455 затриманих, заарештованих та засуджених осіб. Аналогічні порушення умов тримання затриманих відзначаються і в Доповіді Європейського Комітету проти тортур Ради Європи за результатами перевірок органів МВС, здійснених в Україні ще у 1999–2000 рр. Проте рекомендації ЄКПТ щодо забезпечення нормальних санітарно-побутових умов особам, які тримаються в ІТТ та кімнатах для затриманих, виконуються повільно. Це підтверджується тим, що фахівці санепідемстанцій, які, за ініціативою Уповноваженого, брали участь у перевірці, зробили висновок, що подальше перебування людей в антисанітарних умовах у кімнаті для затриманих Ленінського райвідділу міліції м.Севастополя та спецприймальнику ГУ МВС України м.Сімферополя неможливе, у зв’язку з чим ці приміщення було закрито для проведення ремонту. Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованою Україною 26 січня 1987 р., Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, ратифікованою Україною 17 липня 1997 р., та ст.3 і 28 Конституції України. Внаслідок відсутності належних санітарно-побутових умов, жорстокого поводження порушується невід’ємне право на життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, що спричиняє фізичні та моральні страждання, а також ставить людину в залежність від працівників правоохоронних органів і може розцінюватись як один із видів тортур. Уповноважений з прав людини вважає, що арешт повинен бути застосований як виняток, коли інший запобіжний захід не може забезпечити вирішення завдань кримінального процесу. Безпідставне взяття під варту призводить не тільки до моральних страждань людини, а й до переповнення ізоляторів тимчасового тримання та слідчих ізоляторів, а це, у свою чергу, призводить до значних витрат державних коштів на утримання ув’язнених та нових проблем з їх розміщенням. Про безпідставні арешти свідчить те, що місцевими судами Автономної Республіки Крим у 2002 та першому півріччі 2003 р. звільнено з-під варти із залу суду 439 осіб, для яких обрана міра покарання, не пов’язана з позбавленням волі. Поряд з цим статистичні дані свідчать, що слідчі органи внутрішніх справ нерідко намагаються внести до суду клопотання про взяття під варту підозрюваної особи, нехтуючи такими обставинами, як тяжкість вчиненого злочину, характеристика особи обвинуваченого, його вік, стан здоров’я, збіг тяжких або сімейних обставин, наявність постійного місця проживання. Все це призводить до відмови судів у обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Так, до Залізничного місцевого суду м.Сімферополя звернувся слідчий Залізничного райвідділу про застосування до громадянки Л.Шкуропат запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Під час розгляду цього подання судом було встановлено, що Л.Шкуропат обвинувачується у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень громадянину В.Лановому. В матеріалах справи були відсутні будь-які дані про те, що, перебуваючи на волі, вона продовжить злочинну діяльність, створить перешкоди для встановлення істини у справі, відсутні докази тяжкості заподіяних нею тілесних ушкоджень. Крім того, вона раніше не була засуджена, має постійне місце проживання та позитивні характеристики. За таких умов суд відмовив в обранні запропонованого слідчим запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. В Автономній Республіці Крим у 2002 р. місцевими судами розглянуто 3968 подібних подань слідчих органів, відмовлено – по 237. У першому півріччі 2003 р. відповідно розглянуто 1744, відмовлено – по 125. Статистичні дані свідчать, що у другому півріччі 2001 р. до місцевих судів м.Севастополя внесено 445 таких подань слідчих органів, відмовлено по 57; у 2002 р. – 908, відмовлено – по 52. Такий підхід з боку правоохоронних органів є підтвердженням того, що при вирішенні долі людини, визначаючи таку міру запобіжного заходу, як арешт, з моменту затримання підозрюваного у скоєнні злочину працівники слідчих органів мають щодо нього обвинувальний ухил. Все це призводить не тільки до моральних і фізичних страждань людини, нехтування її конституційним правом на свободу та особисту недоторканність, а й до систематичного порушення строків розгляду судами кримінальних справ, до переповнення слідчих ізоляторів та виправно-трудових установ. Що, у свою чергу, призводить до витрачання значних державних коштів на утримання ув’язнених та створення проблем з їх працевикористанням, а також – до незадовільного відшкодування збитків як державі, так і потерпілим та їхнім сім’ям. Наведені факти свідчать про порушення не тільки національного законодавства, а й ст.9 Міжнародного пакту ООН про громадянські і політичні права та ст.5, 6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, якими передбачено право кожної людини на свободу та особисту недоторканність. На підставі викладеного, керуючись п.3 ст.15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, Прошу: 1. Розглянути подання Уповноваженого з прав людини, вжити відповідних заходів до усунення порушень конституційних прав затриманих та заарештованих у спеціальних установах ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі. 2. Проявити гуманізм і повагу до конституційних прав на свободу, особисту недоторканність кожної людини, вживши у межах Вашої компетенції заходів, які забезпечують направлення слідчими органами міліції клопотань до суду про арешт підозрюваної особи лише за наявності аргументованих підстав, передбачених ст.148 Кримінально-процесуального кодексу України. Порушувати питання про арешт людини лише у особливих випадках. 2. Про результати розгляду подання та вжиті заходи прошу повідомити у встановлений законом термін. З повагою, Н. Карпачова |
|
| << Назад | |