|
6 грудня 2001 р., напередодні Міжнародного дня захисту прав людини, у конференц-залі Верховної Ради України відбувся «круглий стіл» на тему «Захист прав і свобод найбільш уразливих груп населення», підготовлений та проведений Уповноваженим з прав людини та працівниками його Секретаріату.
У його роботі взяли участь народні депутати України, керівники та представники центральних та місцевих органів виконавчої влади, Верховного Суду, Генеральної прокуратури, міжнародних організацій, дипломати іноземних посольств, акредитованих в Україні, представники засобів масової інформації, науковці.
Під час зустрічі за «круглим столом» були обговорені питання забезпечення прав найбільш уразливих груп населення, зокрема інвалідів, біженців, національних меншин та ін.
Зустріч вела Уповноважений з прав людини Ніна Іванівна Карпачова. Надається повна стенограма виступів на «круглому столі».
H.I.КАРПАЧОВА,
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини:
Шановні учасники «круглого столу» – народні депутати, урядовці, представники правоохоронних органів, неурядових, громадських та міжнародних організацій! Хочу щиро й сердечно привітати вас напередодні Міжнародного дня захисту прав людини, який за рішенням Генеральної Асамблеї ООН відзначається щороку 10 грудня і якому присвячено цей «круглий стіл».
Поштовхом до встановлення такого дня стала загальна декларація прав людини, що була реакцією на масові й численні порушення прав людини під час Другої світової війни, і будучи спочатку лише інструментом надії, з часом перетворилася на інструмент реального прогресу.
Декларація вперше закріпила основні права і свободи людини на міжнародному рівні, і таким чином питання прав людини перестало бути внутрішньою справою держав.
У декларації вперше було сформульовано концепцію прав людини і закріплено принципи універсальності, непорушності, неподільності прав і свобод людини.
Декларація на відміну від інших документів включала особисті, громадянські, політичні, культурні, соціально-економічні права в їх комплексі. У ній були проголошені і такі права, про закріплення яких у міжнародно-правових документах ми сьогодні мріємо. Маю на увазі право притулку, проголошене в загальній декларації, проте й досі не визнане світовим співтовариством.
Конституція України повною мірою ввібрала досягнутий людством після прийняття Загальної декларації досвід. Вона закріпила фундаментальні права і свободи, проголошені в Декларації, а також у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, у ряді міжнародних договорів, ратифікованих Україною. Ці договори, стали частиною нашого національного законодавства.
Роль і значення прав людини у світі поступово зростає. Тому діяльність міжнародних інституцій – таких, зокрема, як ООН, Міжнародна організація праці, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, а також регіональних організацій – ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу, створення посади комісара Ради Європи з прав людини вирішальним чином впливають на механізми реалізації прав і свобод.
Дуже важливо, щоб ці проблеми були в центрі уваги і наших дипломатів.
Ми вперше зібралися після подій 11 вересня в США, визнаних злочином проти всього людства. За три дні до цих жахливих подій закінчилася Всесвітня конференція проти расизму, расової дискримінації і нетерпимості в Дурбані (Південна Африка), яка дала новий поштовх пошуку шляхів досягнення рівності всіх людей на землі, сприйняття іншої ідентичності та створення умов для життя в мирі і демократії.
Сьогодні в світі зростає переконаність, що посилення боротьби з міжнародним тероризмом не повинно стати приводом для свавілля та порушення фундаментальних прав і свобод людини. Саме на цьому наголошували мої колеги, уповноважені з прав людини 36 країн Європи, які нещодавно зібралися в Цюриху на сьомий «круглий стіл» омбудсманів Європи. Як його учасниця хочу зазначити, що ми приділили цим подіям надзвичайну увагу, і всі зійшлися на думці, що вони ніякою мірою не можуть бути приводом для порушення фундаментальних прав і свобод людини.
На мою думку, особливо потерпають від порушень прав людини найбільш уразливі верстви населення. Саме тому наш «круглий стіл» і присвячений цій проблемі. Таким чином, чи не вперше вирішено обговорити її в режимі вільної дискусії.
Ми домовилися обговорити сьогодні три теми – права інвалідів, права біженців і права осіб, позбавлених волі. А говорячи про це, ми, очевидно, не зможемо обійти й проблему бідності, яка сьогодні визнана актуальною всім міжнародним співтовариством. Україна тут не є винятком. Президент, уряд, парламент, громадські організації, профспілки – всі долучилися до розв’язання цієї проблеми. Маємо вже програму уряду з цього питання і Указ Президента про стратегію подолання бідності. Як зазначено в офіційних документах, 26,7% громадян України є бідними, серед яких 12,8% – жебраки.
За даними Уповноваженого, а вони відрізняються від офіційних статистичних даних, до бідних у нашій країні належать понад 70% громадян. Бідність, з одного боку, є брутальним порушенням прав людини, з другого – через бідність унеможливлюється реалізація інших прав людини. Найбільш уразливими з-поміж бідних верств населення є інваліди, яких в Україні налічується понад 2,5 млн. Викликає тривогу тенденція до зростання їх кількості. І я думаю, що ми сьогодні детально обговоримо цю тему. Проте хочу зауважити, що лише упродовж останнього року кількість інвалідів в Україні зросла на 1,5% і до цієї категорії, крім інвалідів війни, яких налічується майже 300 тис., входять також інваліди-чорнобильці, 1,5 млн. інвалідів загального захворювання і 104 тис. інвалідів внаслідок трудового каліцтва і професійних захворювань. Захист їхніх прав і свобод має бути в сфері уваги всіх владних структур.
16 листопада 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Однак його реалізація, на жаль, так і не розпочалася, оскільки у Державному бюджеті на 2001 р. коштів на це не було передбачено.
Сьогодні дуже багато нарікань з приводу призупинення пільг, наданих чинним законодавством (насамперед щодо забезпечення автотранспортом та інвалідними візками), висловлюють інваліди війни, чорнобильці, інваліди трудового каліцтва і профзахворювань.
Питання про те, що призупинено право на пільги, порушують перед Уповноваженим батьки загиблих у мирний час військовослужбовців і ті, хто став інвалідом під час військової служби. Взагалі, слід зауважити, що внаслідок випадків загибелі та отримання інвалідності юнаками, що проходять строкову службу в армії, та неналежної державної підтримки постраждалих, позбавлення їх пільг, встановлених чинним законодавством, військова служба для громадян України дедалі більше втрачає свою престижність.
Збільшити суму обов’язкового державного страхування для військовослужбовців Уповноважений просила у своєму зверненні до Голови Верховної Ради України. Сподіваюся, що в бюджеті 2002 р. буде передбачено кошти на це.
Мені приємно зазначити, що Міністерство праці та соціальної політики днями відкрило Всеукраїнський центр реабілітації інвалідів у Лютежі Київської області. Це чудове приміщення вперше в історії нашої країни обладнане за світовими стандартами. Тут людина на візку має буквально всі умови для того, щоб почувати себе повноцінною і щоб пройти необхідний курс лікування. Навіть басейн спеціальний створено.
Під час зустрічей зі мною інваліди завжди кажуть: «Не робіть нічого без нас для нас». Дуже слушна думка. Тому, коли ми розпочали ремонт приміщення, де сьогодні знаходиться служба Уповноваженого, я запросила до нас голову Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів пана В.Сушкевича. І він як людина, котра є інвалідом і на собі постійно відчуває, як це, порадив, що зробити, щоб саме безбар’єрність, я постійно наголошую, стала у нашій домівці нормою.
Тепер у нас, у будинку Уповноваженого, всі кабінети є безбар’єрними; людина, яка має певні вади опорно-рухової системи, зору, може пересуватися тут, як і всі ми, без будь-яких перешкод.
Вважаю, треба, щоб усі заклади, які будуються в нашій державі, були безбар’єрними. Тоді інваліди почувалися б у них, як і здорові громадяни України.
Надзвичайно важливою сьогодні є проблема – ми особливо загострили на ній увагу після подій 11 вересня – проблема біженців. За даними управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, нині у світі налічується понад 22 млн. біженців, серед яких 7,5 млн. припадає на Європу, і з кожним днем їх кількість зростає. Це вимагає вжиття додаткових заходів як на міжнародному, так і на національному рівнях.
Чимало біженців осідає в Україні. Саме географічне розташування нашої країни та відносна внутрішня стабільність є привабливими факторами для осіб, змушених залишати свою батьківщину через різні обставини.
Останнім часом у нас чимало зроблено для врегулювання правового статусу цієї надзвичайно вразливої категорії людей. Йдеться, зокрема, про прийняття Закону “Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 р., “Про імміграцію” – від 7 червня, а також про нову редакцію Закону “Про біженців” від 21 червня цього ж року.
Крім того, на розгляд Верховної Ради України подано проект Закону України “Про порядок надання притулку в Україні іноземцям і особам без громадянства”, який внесено до порядку денного восьмої сесії Верховної Ради України третього скликання.
Наявність сприятливого правового поля дала можливість розробити та реалізувати досить ефективні процедури, пов’язані з наданням статусу біженця, завдяки чому за станом на 1 жовтня 2001 р. в Україні статус біженця було надано 3040 особам, які прибули з 46 країн світу. Це більше, ніж надали Російська Федерація, Польща і Білорусь, разом узяті.
Україна проходить дуже тяжкі випробування перехідного етапу, певної реформації. Проте сама перебуваючи в складному становищі, простягла руку тим, хто найбільше сьогодні потерпає. А такими нині якраз і є біженці. Хочу на цьому наголосити.
Дуже важливо сьогодні, щоб, врешті, завершилося створення Державного комітету в справах національностей та міграції, який повинен замінити одноіменний департамент у складі Міністерства юстиції. І я, до речі, провела вже з цього приводу переговори і в Адміністрації Президента, і в Уряді. Видано спеціальний указ Президента. Тепер справа за тим, щоб прискорити виконання завдань, поставлених у ньому.
Дещо вже робиться. Так, відкрито кілька пунктів тимчасового розміщення біженців: перший – в Одесі, а другий – у Закарпатті.
На розгляд парламенту внесено подання Президента щодо ратифікації Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. Як Уповноважений з прав людини я звернулася до Голови Верховної Ради з проханням прискорити ратифікацію цього важливого документа. На зустріч у Женеву з нагоди 50-річчя цього надзвичайно важливого міжнародного договору Україну вже запрошено як сторону, що підписала конвенцію.
І останнє. Днями Комітет Верховної Ради з питань прав людини ініціював парламентські слухання щодо застосування в Україні недозволених методів ведення слідства, тортур та приниження людської гідності осіб під час їх затримання або перебування у райвідділах міліції, слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового тримання, а також у місцях відбування покарань.
Як свідчить широке обговорення цього питання, у нас тут є певні зрушення. Проте залишається й чимало проблем. Звертаю на це увагу, навіть попри те, що в Першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини, яку було представлено парламентові рік тому, два розділи спеціально присвячено утриманню осіб, позбавлених волі.
Ця проблема є пріоритетною в діяльності Уповноваженого з прав людини. І дуже добре, що в нашій співпраці з Міністерством внутрішніх справ, Академією внутрішніх справ, Департаментом з питань виконання покарань, Генеральною прокуратурою і Службою безпеки саме гуманітарний аспект є провідним. Минулого року до Уповноваженого з прав людини щодо приниження людської гідності і застосування тортур звернулися письмово 2209 громадян нашої країни, і в багатьох випадках, на превеликий жаль, ці звернення не були безпідставними.
До речі, спільно з органами прокуратури Уповноваженим уперше проведено унікальний моніторинг, який було певною мірою представлено в щорічній доповіді.
Йдеться про те, що протягом 1998–2000 рр. прокуратура за ознаками ст.165, 166, 172 Кримінального кодексу України порушила, переважно проти працівників міліції, 263 кримінальні справи. За перевищення службових повноважень із застосуванням насильства, за приниження гідності людини притягнуто до кримінальної відповідальності 344 працівники міліції. Ці дані будуть представлені найближчим часом у парламенті у наступній, Другій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини.
Ці цифри не можуть не викликати занепокоєння. І водночас знаковим є те, що органи прокуратури почали вживати дієвіших заходів стосовно працівників правоохоронних органів, які порушують професійний кодекс честі і Конституцію.
Дуже важливо, що парламент до нової редакції Кримінального кодексу ввів ст.127, яка встановлює кримінальну відповідальність саме за катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом побоїв або інших насильницьких дій з метою спонукати затриманого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі. Це велика перемога в імплементації Конвенції ООН проти катувань, а також аналогічної Конвенції Ради Європи, учасницею яких є Україна. Сподіваюся, що спільними зусиллями (я внесла таку пропозицію на парламентських слуханнях два дні тому) нам удасться вдосконалити цю статтю, чітко визначити суб’єкт злочину, а також додати до неї третю частину, яка встановлювала б кримінальну відповідальність, пов’язану не просто з застосуванням катувань, а й з позбавленням людини життя.
На превеликий жаль, в Україні є такі кричущі випадки. Гадаю, що керівники структур, де таке трапляється, вживатимуть усіх них заходів, щоб позбутися цього ганебного явища.
Зростає роль судової гілки влади, особливо після того, як прокуратура впродовж терміну дії перехідних положень Конституції передала їй право на застосування арешту як запобіжного заходу. Свого часу я зверталася до прокурорів областей, а також міст Києва і Севастополя з проханням переглянути санкції стосовно жінок, осіб похилого віку, хворих, а також неповнолітніх, до яких застосовано арешт як запобіжний захід. Адже Україна, на жаль, є світовим лідером у застосуванні арешту. Тому, сподіваюсь, судова реформа, яка розпочалася в Україні, дасть свої результати, і ми будемо частіше вдаватися до альтернативних заходів у цьому напрямі. Адже переповненість слідчих ізоляторів, ізоляторів тимчасового тримання, а також колоній не дає можливості створювати належні умови тим, хто там перебуває.
Цим і було зумовлене подання Уповноваженого, підтримане двома комітетами парламенту, стосовно того, що особи, затримувані на три доби (72 години), мають право бути нагодовані. Адже за роки незалежності жодної копійки в бюджеті не передбачалося на ці цілі. Подання було розглянуте міністром внутрішніх справ Ю.Смирновим, а також Прем’єр-міністром України А.Кінахом. Прийнято позитивне рішення. Сподіваюся, масових тортур голодом, врешті, ми позбулися.
Саме завдяки поданню Уповноваженого збільшили бюджет правоохоронних органів на 266 млн. Майже 21% їх передбачається спрямувати на утримання тієї категорії осіб, про яку тут ішлося, і частину – на підтримку самих правоохоронців. У них свої проблеми, і чималі.
І останнє. Нещодавно в Росії ліквідували кімнати для тримання осіб у райміськвідділах. Ліквідували тому, що стався страшний випадок – прорвало трубу з гарячою водою і окріп пішов у те приміщення, де за ґратами перебували затримані, 20 осіб загинули.
Подібне можливе і в Україні. У місті Алушті, де я свого часу балотувалася до Верховної Ради України, під час повені було затоплено приміщення міліції, де тримали таких осіб. Вони урятувалися випадково. Уся міліція кинулася на боротьбу зі стихійним лихом. Про затриманих забули. Вони були кинуті напризволяще в підвальному приміщенні. Ще кілька хвилин – і сталася б трагедія.
Аналізуючи подібні випадки і умови, в яких тримають затриманих людей, хочу сьогодні внести на обговорення пропозицію: Україна повинна негайно розпочати створення належних умов особам, затримуваним на 72 години. Мусимо всіх їх буквально через три години після затримання перевозити до ізоляторів тимчасового тримання. Я закликаю присутніх, передусім представників Міністерства внутрішніх справ, висловитися з цього питання.
Нещодавно заслуховували періодичну доповідь України про виконання Конвенції проти тортур на засіданні комітету ООН у Женеві. Україні було висловлено рекомендацію скоротити термін тримання осіб із трьох до однієї доби. Я давно висловлюю таку пропозицію. Сподіваюся, після того як уже й ООН закликає нас до таких дій, парламентарії внесуть відповідні зміни до Закону “Про попереднє ув’язнення”.
Дякую за увагу і запрошую всіх бажаючих взяти участь у нашій дискусії.
МАНОШ БАСНЯД,
заступник координатора системи ООН в Україні:
Насамперед хочу переказати вам привітання від Дагласа Гартнера, координатора системи ООН в Україні.
Права людини є фундаментальною частиною роботи ООН і ПРООН в Україні. Система ООН і ПРООН дуже багато уваги приділяє правам людини. Все, що ми робимо, все, що підтримуємо в Україні, спрямовано саме на це.
Ми намагаємося дійти до всіх людей – чоловіків, жінок, уразливих груп населення, національних меншин, щоб вирішувати економічні, соціальні й культурні питання. Ми співпрацюємо з офісом Уповноваженого, намагаємося надавати йому підтримку, тому що це має велике значення. Що ж до питання національних меншин, то ми займаємося впровадженням програми інтеграції кримських татар. Загалом інтеграція депортованих народів Криму – один із напрямів діяльності ООН в Україні.
Ми прагнемо, щоб питання захисту прав і свобод особи перебували в центрі уваги нашої команди. Ми також працюємо з уразливими групами, з людьми, які страждають від СНІДу, і ВІЛ-інфікованими.
Ви говорили про бідність. А це теж одне з питань, над розв’язанням якого ООН працює в Україні, щоб поліпшити економічний добробут людей, надати їм можливості подолати труднощі.
На завершення хотів би зазначити, що у програмах, над якими працюємо і працюватимемо в майбутньому, питання захисту прав людини залишається головним.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Саме представництво ООН в Україні є одним з перших, хто підтримав інституцію Уповноваженого в захисті прав людини. І сьогоднішній наш захід теж відбувається певною мірою завдяки підтримці представництва ООН в Україні.
І.Г.БІЛАС,
голова Комітету Верховної Ради України з питань
законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності:
Коротко поділюся думками про те, які зусилля докладаються нашим комітетом для реалізації ст.3 Конституції України як основоположного правового документа, на підставі якого повинні розроблятися, прийматися всі інші закони та нормативно-правові акти.
Не зайвим буде нагадати, що саме ст.3, я впевнений, є основою діяльності Уповноваженого з прав людини. І Ніна Іванівна Карпачова спільно зі своїми колегами докладає значних зусиль для її реалізації. На превеликий жаль, не всі ті зусилля дають бажані результати і не завжди знаходять розуміння з боку деяких державних інституцій. Відповідно до Конституції права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності нашої держави. Тобто головною її функцією є захист прав і свобод людини, будь-якої людини – чи це громадянин України, чи будь-яка особа, котра перебуває на території нашої країни.
Працюючи над законодавчим забезпеченням правоохоронної діяльності ми керуємося тим, щоб ці органи в своїй роботі виходили передусім з положень Конституції. Для прикладу можна послатися на Державний департамент з питань виконання покарань. Приємно констатувати, що спільними зусиллями Уповноваженого та керівника цього підрозділу ситуація в місцях відбування покарань змінюється на краще. Ряд законопроектів, які перебувають на розгляді в нашому комітеті, та вже прийнятих законів спрямовані безпосередньо на гуманізацію відносин у сфері відповідальності Департаменту з питань виконання покарань, який виведений зі складу Міністерства внутрішніх справ і тепер діє як структурний підрозділ Міністерства юстиції України.
Може, дехто думає, чому, стільки розмов про права людей, позбавлених волі, адже вони самі, скоївши злочини, брутально порушили права і свободи інших. Проте, перебуваючи в місцях позбавлення волі, вони абсолютно не позбавляються конституційних прав, а також не можуть бути позбавлені своїх природних прав, наданих їм Всевишнім. Ці права не залежать від нас, які закони ми не приймали б. Але ряд прав таких осіб має обмежуватись.
Ліквідовано ряд суттєвих обмежень прав людини, котрі існували за часів Радянського Союзу. Але чимало об’єктивних причин стали перепоною на шляху подальшого дієвого забезпечення органічних прав і свобод осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Передусім цьому заважають економічні чинники. Адже виходимо із можливого.
А як бути керівникам Департаменту з питань виконання покарань і МВС, коли сума, передбачена в бюджеті на утримання осіб, позбавлених волі, становить лише 38–40% мінімальних потреб?
Напевно, сьогодні на «круглому столі» обговорення не звужуватиметься до тих трьох категорій, які ви, Ніно Іванівно, назвали, – інваліди, особи, позбавлені волі, біженці. Є й інші категорії громадян, у тому числі державні службовці, стосовно яких в Україні не дотримуються органічні права. Маю на увазі право на гідне життя. Взяти хоча б таку категорію, як працівники правоохоронних органів, зокрема міліції.
Рік у рік збільшується кількість працівників міліції, які гинуть при виконанні своїх службових обов’язків, коли вони стоять на захисті прав громадян і змушені вступати у протиборство з особами, які порушують закон. Заробітна плата не дає змоги їм хоча б на мінімальному рівні задовольняти життєві потреби свої особисто, членів своїх сімей, поліпшити житлові умови. Дуже велика кількість сімей загиблих міліціонерів протягом багатьох років не може отримати матеріального відшкодування. Це надзвичайно болюча проблема.
Що стосується інвалідів, то тут ситуація така. Я розглядаю нещодавно поданий Кабінетом Міністрів проект закону щодо стратегії забудови територій у різних населених пунктах. В ньому нічого не говориться про інвалідів. Але ж ми повинні при забудові різних населених пунктів, особливо міських, створювати для них належні умови.
Не хотів би гіпертрофувати роль держави і ставити вимоги тільки до неї. Ми всі повинні не випускати це питання з поля зору, особливо громадські організації. У громадянському суспільстві держава делегує громадським організаціям ряд своїх функцій, в інших державах вони багато роблять для інвалідів. В Україні ж громадські організації віддають цю справу на відкуп чиновникам, які ладні самі займатися розподілом гуманітарної допомоги, організацією опіки тощо. Отже, треба, мабуть, посилювати роль громадських організацій.
Ну, і, звичайно, обов’язково слід звернути увагу на забезпечення органічних, а також конституційних прав і свобод такої специфічної категорії, як військовослужбовці строкової служби. Ці люди виконують свій конституційний обов’язок. А деякі військові начальники думають, що коли громадянин поступив на військову службу, то він ніби стає людиною без прав і для нього діють лише військові статути. Ні, в першу чергу на цю категорію осіб має поширюватися повною мірою Конституція України.
H.I.КАРПАЧОВА:
Хочу сказати, що права військовослужбовців і членів їхніх сімей сьогодні є однією із нагальних проблем. Хоч як це не дивно, але до найбільш уразливих категорій сьогодні можна віднести і працівників, які виконують свій обов’язок зі зброєю в руках. У Другій щорічній доповіді буде спеціальний розділ, присвячений захисту прав військовослужбовців і членів їхніх сімей. Ми проводимо відповідний моніторинг, і будемо вдячні, якщо ви підключитеся до нього, щоб він був якомога об’єктивніший і повніший.
Хочу сказати і про забудову населених пунктів. Подивіться на Київ, яка чудова забудова, яку зроблено реконструкцію центральних вулиць. Тільки опісля згадали про тисячі інвалідів, які по цих підземних переходах нікуди не дістануться. Забули, що є такі люди зі своїми потребами. Почали дещо перебудовувати, виділяти додаткові кошти. Але ж з самого початку мало бути просто грамотне управлінське рішення.
Так, реформи у нас ідуть і справді спостерігаємо економічне зростання. Це щодо макропоказників, але щодо мікропоказників, то тут є суттєвий розрив. Ці реформи поки що не відчуваються стосовно правоохоронців. Майже 700 їхніх сімей – це родини, де батько або мати загинули при виконанні службових обов’язків. Я, до речі, деяким сім’ям безпосередньо допомагала спільно з Міністерством внутрішніх справ. Це теж велика проблема.
Щодо фінансування – дуже болюче питання. Давайте скажемо так: якщо ви фінансуєте на 40% місця позбавлення волі, то не більше, ніж на 40% особи повинні мати міру покарання, пов’язану з позбавленням волі. Не готові прийняти всіх, то що ж, треба, щоб суди приймали рішення, не пов’язані з позбавленням волі. Що для цього потрібно? Кошти? Ні, добра воля і бажання зробити цей мужній, відповідальний і такий потрібний крок. Зверніть увагу, на Донеччині кожен п’ятий уже пройшов через цю систему, засуджений.
Шановні друзі, пан Богдан Футей, суддя Федерального суду Сполучених Штатів Америки, коли почув, що ми сьогодні проводимо «круглий стіл» з такої проблематики, відклав усі свої справи, щоб завітати до нас; і я з задоволенням надаю йому слово. Пан Богдан Футей – професор Українського вільного університету в Мюнхені, почесний доктор юриспруденції, людина, яка за внесок у судову реформу в Україні має почесну нагороду Президента нашої держави.
БОГДАН ФУТЕЙ,
суддя Федерального суду Сполучених Штатів Америки:
Ми радо і з приємністю читаємо звітування про працю Уповноваженого з прав людини в Україні, і бачимо, що справді, людина, яка обіймає цю посаду, дуже серйозно ставиться до того, щоб гарантії, які надає Конституція, втілювалися в життя.
Тут говорилося про біженців, а я вітаю вас із країни біженців, бо Америка – це держава, яка складається з біженців. Так уже вийшло, що гарантії біженців було закріплено в Конституції Сполучених Штатів, прийнятій 1787 р. Але ця Конституція не давала ніякого забезпечення прав людини. Бо в той час вважалося, що права людини такі зрозумілі, бо їх дано Богом і природою, що й не потрібно їх якось гарантувати. Але події засвідчили, що потрібні зміни до Конституції і було внесено десять поправок, які називаються «Білль про права». У ньому охоплено і закріплено всі основні права людини, які тепер відображено і в Конституції України. Слід сказати, що Конституція України, прийнята в 1996 р., дістала визнання за свої гарантії прав людини. Але поки що це гарантування декларативне. Очевидно, їх імплементація – то справа майбутнього. Але, повторюю, вона дістала визнання міжнародних організацій, включно з Венеціанською комісією.
Я належу до Суду претензій, я не є членом Верховного суду. У Суді претензій США я єдиний федеральний суддя українського походження. Їх мало б бути більше. Але суд спеціалізований, він обстоює економічні права людини, бо громадяни або юридичні особи мають право через суд домагатися від держави відшкодування матеріальних і фінансових втрат. Це також пов’язано з правами людини.
Гарантом Конституції вважається незалежний суд, і розмежування влади в Україні сприяє тому, що судова влада має бути незалежною. Але щоб вона була такою, то мусять бути певні умови, втілені в Конституції, за яких приймаються закони.
Конституція України передбачає певну судову владу, зокрема суди загальної юрисдикції. Ця влада на чолі з Верховним Судом мала стати дійсною за п’ять років від прийняття Конституції. Це було певною мірою реалізовано Верховною Радою прийняттям змін до Закону «Про статус суддів». Але якщо говорити про права людини, то там немає забезпечення, яке Конституція гарантує суду присяжних і народних засідателів. Очевидно, на це треба звернути увагу. Якраз моя присутність тут, у Києві, в цей час викликана тим, щоб говорити з представниками Верховної Ради, Верховного Суду та Адміністрації Президента про остаточність і обов’язковість прийняття оновленого Закону «Про судоустрій України», в якому були б гарантії суду присяжних і народних засідателів, бо це дуже важливо в контексті прав людини.
H.I.КАРПАЧОВА:
Пан Богдан Футей репрезентує на міжнародній арені не тільки Сполучені Штати, громадянином яких він є. Він інколи краще за декого з наших керівників репрезентує також нашу країну, завжди захищаючи наш імідж на світовому рівні, і надзвичайно гідно.
ЙОСТЕЙН БЕРНХАРДСЕН,
Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Норвегії в Україні:
Права людини є однією з головних тем у глобальній політиці, і кожного дня зусилля міжнародних організацій, Європейського Союзу, ОБСЄ спрямовані на забезпечення того, щоб усі люди могли користуватися базовими правами людини, щоб концепція таких прав включала права дітей, біженців, інвалідів та інших категорій.
Україна – молода держава; я хотів би поздоровити вас із тим прогресом, якого вона досягла за десять років, поздоровити вас також з тією відданістю цій проблемі, свідчення якої ми бачимо з боку Верховної Ради та інших інститутів в Україні.
Хотів би також скористатися можливістю висловити наше захоплення важливою роботою, яку проводить Уповноважений та її офіс, тією енергією та мужністю, які відзначають діяльність пані Карпачової на цьому посту.
Хочу вас запевнити, що норвезька амбасада і надалі співпрацюватиме з офісом Уповноваженого і зробить все можливе, щоб поділитися нашим досвідом саме у реалізації людських прав.
H.I.КАРПАЧОВА:
Норвегія була першою країною, куди парламентарії, тоді попереднього скликання Верховної Ради, – мені довелося очолювати цю групу – виїхали для вивчення досвіду роботи омбудсманів. Тим унікальним досвідом, який має Норвегія, ми були дуже зацікавлені, зустрічаючись з омбудсманами і з парламентаріями вашої країни, і знаходили в них повне розуміння тієї доброї справи, яка тоді тільки починалася в Україні.
Користуючись нагодою, хочу подякувати вам, шановний пане Посол, особисто і у вашій особі – Посольству і уряду Норвегії за ту допомогу, яку ви подали нам, підтримавши три проекти, запропоновані Уповноваженим. За сприяння Посольства Норвегії незабаром будемо мати електронну бібліотеку в нашому офісі, зможемо відкрити «гарячу лінію» під час виборів, а також надрукувати наступне число нашого «Вісника».
Л.Я.БЕЗУГЛА,
народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України
з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин:
Мне бы хотелось поднять несколько вопросов, которых никто еще не затрагивал. Прежде всего это касается женщин, которыми торгуют в Украине и за рубежом. Это бесправные женщины. Их вывозят за границу, отнимают у них паспорта и они не могут сами себя защитить, а службы, призванные это делать, просто отсутствуют. А мы тем временем делаем вид, что такой проблемы в Украине нет.
На местах бездушно относятся к этим женщинам. Причем, даже если иногда ребятам, которые служили в Афганистане (я имею много таких фактов) мэры городов позволяют себе говорить, что мы вас туда не посылали, вы, мол, там были чуть ли не по своей воле, то что уж говорить об отношении к женщинам, которым удалось вырваться из плена, из секс-бизнеса за рубежом и вернуться на родину. Они остаются незащищенными.
Следующий вопрос – это дети – социальные сироты, бездомные, брошенные, бродяжничающие. Сегодня, наверное, нет никого из сидящих в этом зале, кто бы не видел в метро этих детей – никому не нужных. И люди проходят мимо них равнодушно.
Каким же образом можно решить эти вопросы? Прекрасная была идея о создании детских домов семейного типа. К великому сожалению, эта программа слишком робко осуществляется. Есть, однако, женщины и семьи, которые отваживаются взять больных, брошенных детей, причем берут их даже по пять-шесть, не разрывают братьев или сестер при усыновлении. Оставляют возможность настоящим родителям, если они когда-то образумятся, забрать этих детей обратно в семью. Потому что даже самая плохая мать остается для них матерью и они мечтают о ней. Проблема решается и посредством опекунства. Многие дедушки и бабушки оставляют у себя детей, родители которых ведут неправедный образ жизни. В результате они остаются один на один со своими проблемами и с этими детьми.
А наши собственные беженцы, которые бегут за границу от безработицы, от того, что нечем кормить семью. Матери бегут в одну сторону, отцы – в другую. И меня очень поражают наши высокопоставленные чиновники, когда говорят, что на референдум 16 апреля в Западной Украине явилось 85% населения. Наш господин председатель Центральной избирательной комиссии лгал всей Украине, всему миру! В Западной Украине молодежи вообще нет, идти голосовать некому, старики из дома не выходят, потому что не в чем, а молодежь уехала за границу на заработки.
Украина – славянское государство, всегда славилось открытостью души. Сегодня она принимает пострадавших, которые бегут сюда от войны, от притеснений. Мы им предоставляем убежище, может быть, еще не на том уровне, как хотелось бы, но давайте поговорим о наших беженцах, которые зарабатывают гроши в Израиле, в России, в Польше и которые нередко возвращаются домой уже в гробах.
H.I.КАРПАЧОВА:
Майже всі наші родини проходять через такі непрості випробування. Проте і парламентарії дедалі глибше усвідомлюють, що питання це – у площині економічній. Маємо підняти з колін нашу економіку. Це головне.
Справді, ми повинні створити таку кількість робочих місць, щоб наша молодь, наші жінки не виїжджали в пошуках роботи за межі країни. Я пригадую свою зустріч у грецькій в’язниці, з нашими українками. Вони мені казали: «Якби на рідній землі зарплатня була хоча б 200 гривень, повірте, ніколи не поїхали б шукати кращої долі. Але дайте ці 200 гривень щомісячно».
Неправда, коли кажуть, що українські жінки – то повії. Це та негативна міфологема, яка свідомо створюється, на жаль, не тільки поза межами України, а й усередині країни. Лише 15% жінок знають, що змушені будуть працювати в сексуальному бізнесі, а 85% мають запрошення від різних структур і вірять: якщо роботу не знайшла у власній країні, щоб прогодувати себе, дітей та хворих стареньких батьків, то зможе знайти там.
Ось за цим столом сидить генерал Мельников, я зараз надам йому слово. Ми з ним відвідували у службових справах Грецію. Самої Греції, власне, й не бачили, бо їздили по тюрмах, де зустрічалися з нашими співвітчизниками. Витягли із в’язниці трьох наших жінок, привезли їх додому. Володимир Григорович тривалий час входив до Національної координаційної ради щодо запобігання торгівлі людьми – зокрема дітьми та жінками, яку було створено при Уповноваженому спільно з представництвом ОБСЄ. Шановний Пітер Буркхарт підтримав нашу раду і багато зробив для того, щоб вона була дійовим органом.
До речі, будучи членом парламенту, я стала автором ст.1241 Кримінального кодексу, яка встановила кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. У новому кодексі парламентарії зберегли цю статтю. Прокуратура за три роки порушила 125 кримінальних справ за цей вид злочину.
В.Г.МЕЛЬНИКОВ,
заступник державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України:
На цьому «круглому столі» мав бути присутнім міністр, але так сталося, що в цей час підписується протокол про співпрацю з колегою, з міністром внутрішніх справ ФРН, тому міністр делегував сюди мене, доручивши висловити деякі міркування щодо проблеми, яка розглядається.
Було б, мабуть, нещиро і безвідповідально замовчувати проблеми з дотриманням прав людини, принаймні ті, що стосуються Міністерства внутрішніх справ.
Білас говорив про недофінансування МВС, але, мабуть, не це головне, а люди, які працюють у нашій системі.
Ми вдячні вам, Ніно Іванівно, за досить об’єктивну оцінку стану дотримання законності в Україні і щодо проблем Міністерства внутрішніх справ. Прогрес, вважаю, є, тому що десять років тому ця тема була б, мабуть, закрита і взагалі не розглядалася б. Якщо ж вона розглядається кілька разів підряд такою поважною, великою аудиторією у присутності журналістів, то це вже показово і є запорукою того, що настане час, коли ми скажемо: дотримання прав людини в Україні стало нормою, в цій справі у нас утвердилися міжнародні стандарти.
Питання дотримання законності постійно порушується на наших відомчих нарадах, міністром підписано кілька серйозних документів щодо дотримання законності серед особового складу, і головна тема – це, справді, права людей.
Зішлюся лише на один приклад. За 1999–2001 рр. з органів внутрішніх справ було звільнено понад 8 тис. працівників за негативними мотивами. Тобто йдеться, по суті, про дотримання законності особовим складом.
Ми прийняли комплексну програму щодо партнерських відносин між працівниками міліції і громадянами. Ми хочемо, щоб працівники міліції захищали права і свободи громадян.
ПІТЕР БУРКХАРТ,
координатор проектів ОБСЄ в Україні:
Я с большим удовольствием скажу несколько слов, тем более, что здесь прозвучали вопросы в адрес международных организаций.
Недавно мы имели возможность поздравить Украину с пятилетием принятия новой Конституции, с новым Основным Законом. С точки зрения прав человека – это прекрасный документ. В центре его – права и свободы человека.
Например, ст.3 Конституции. Для чего, в принципе, существует государство? Для защиты прав и свобод человека. Суть и направление деятельности государства определяются правами человека. Это какраз то направление, которое мы поддерживаем в рамках наших проектов, в рамках нашего мандата.
Значит, в Украине существует прекрасный документ. Украина взяла на себя ответственность, взяла обязательства в рамках международной конвенции, обязательства юридического и политического характера. Теперь главное – в их имплементации, и для этого нужны правовые механизмы.
Поэтому немножко поразмышляем о механизмах. У кого права? У кого обязательства? Права – у гражданина, у человека, у всех людей, которые живут на территории этой страны. Обязательства у государства, все права и свободы – это относится к тому, что должно и чего не должно делать государство. Смотрите ст.55 Конституции.
Чтобы действительно эти обязательства выполнялись, нужен контроль и механизмы контроля, сдержки и противовесы – иначе не бывает. В реализации обязательств в первую очередь задействована исполнительная власть. Кто может играть роль противовеса ей? В нынешних условиях эту роль играет прежде всего судебная власть.
К сожалению, иногда в обществе бытует понимание судебной власти как инструмента в руках государства для дисциплинирования гражданина. Это не так. Судебная власть как раз защищает гражданина от исполнительной власти. К сожалению, судебная власть не в полной мере может выполнять эту функцию, в том числе и в силу своего материального положения. Посмотрите, например, какие помещения у судов. В проблему превращается даже печатание кодекса в таком количестве экземпляров, чтобы хватило хотя бы судьям.
Следовательно, материальные условия не позволяют судебной власти в полной мере исполнить свои функции. К сожалению, и законодательная база еще не в полной мере соответствует требованиям. 21 июня был принят пакет изменений. К сожалению, до сих пор нет Закона “О судоустройстве”. Кроме того, нужен Процессуальный кодекс и т.д.
Один важный момент: Конституция не предполагает возможности непосредственного обращения граждан в Конституционный Суд. К счастью, есть возможность делать это через Уполномоченного, и она не раз пользовалась этим правом. Но, подчеркиваю, самый лучший противовес исполнительной власти – это судебная власть.
Дальше, парламент. Что касается контроля за соблюдением прав человека, то парламент имеет такой рычаг, как Уполномоченный по правам человека, который и осуществляет этот контроль.
Значит, долг парламента – принимать законы, защищающие тех людей, о которых сегодня идет речь – малозащищенные слои населения. Это сугубо его прерогатива.
Последний противовес, к сожалению, до сих пор не в полной мере выполняет эту свою функцию. Речь идет о средствах массовой информации. Например, на первом и других каналах, в газетах редко говорится о проблемах инвалидов. СМИ такое редко пишут об украинцах, живущих в качестве беженцев за рубежом. Редко поднимают тему торговли людьми. Кстати, позвольте сказать несколько слов о том, что делается в борьбе против торговли людьми.
Хотел бы обратить ваше внимание на программу, которая выполняется через представительство Международной организации миграции (MOM) в Украине. В нее вложили где-то миллион евро. В рамках этого проекта MOM имеет возможность заниматься жертвами секс-бизнеса, которые возвращаются. Речь идет о помощи им в медицинском и социальном плане. Это только один маленький элемент большой программы, которая выполняется сейчас MOM здесь, в Украине.
Что в настоящее время нас больше всего беспокоит? Вы сказали, что возбуждено больше сотни уголовных дел против торговцев людьми. Но здесь есть маленькая проблема – свидетели. Их мало, потому что жертвы очень часто не готовы выступать в качестве свидетелей – боятся или стесняются. Сейчас мы работаем над программой защиты свидетелей.
H.I.КАРПАЧОВА:
Справді, представництво ОБСЄ в Україні докладало і докладає багато зусиль у напрямі боротьби з работоргівлею, цим злочином XX і, на превеликий жаль, XXI ст., який нам дістався з минулого. Програму, про яку згадувалося, здійснює MOM і, як нам відомо, півмільйона доларів приблизно і якусь суму євро Європейський Союз виділив Міжнародній організації міграції в Україні. Вона ці кошти використала. Програму планується продовжити ще на два роки і виділити на це ще два мільйони.
У зв’язку з цим у мене як голови Національної координаційної ради виникає запитання щодо прозорості цих витрат. Куди пішли гроші? Для мене головне сьогодні – простежити як були використані кошти, надані європейською спільнотою Україні на боротьбу з цим злочином. Я виступаю за прозорість міжнародних програм підтримки України. Звертаюся до парламентаріїв, присутніх тут представників Комітету з питань прав людини, з пропозицією попросити пана Стівена Кука, який очолює цей проект в Україні, щоб він надав інформацію, як використано кошти й що планується на перспективу.
Нещодавно Комісар Ради Європи з прав людини Альваро Хіль Роблес ініціював зустріч омбудсманів країн Центральної і Східної Європи, в якій я брала участь. На цю зустріч він запросив представників народу ромів (циган), однієї з найбільш дискримінованих та переслідуваних етнічних груп у світі. Цей народ не має своєї країни, він зазнавав переслідувань фактично весь період свого існування.
Мабуть, не випадково в Україні проблему ромів почали порушувати і на рівні структур, які опікуються національними меншинами, і на рівні місцевої влади. І приємно, що саме в Закарпатті, де їх налічується кілька десятків тисяч, за ініціативою керівництва області, безпосередньо голови державної адміністрації Геннадія Москаля розпочався діалог влади і представників народу ромів.
На мою думку, цю етнічну групу теж можна віднести до найбільш уразливих. Тому я запросила на наш «круглий стіл» представника цього народу, голову Закарпатської асоціації ромських організацій «Єкгіпе» Аладара Євгеновича Адама.
А.Є.АДАМ,
голова Закарпатської асоціації ромських організацій «Єкгіпе»:
Наш правозахисний центр, який працює при товаристві та редакції газети «Романі Яг», вже протягом трьох років розповідає про те становище, в якому перебувають роми Закарпаття. Зупинюся на найбільш актуальних проблемах. Перша – це повінь 1998–2001 рр. Тоді водою було знесено або пошкоджено багато ромських будинків. Чи відбудовані вони? Можемо констатувати – держава справді допомагає ромам.
У голови сільради села Чорнотисово на Виноградівщині пані Валентини Окунь ми поцікавились, чи має колись знаний музикант Петро Тонту, інвалід другої групи, та його сім’я дах над головою? Ще в жовтні 2000 р. виїзна редакція та представники правозахисного центру побували на руїнах будинку, що був зруйнований повінню 1998 р. На сьогодні у будинку сім’ї Тонту зведено лише стіни і дах. Аналогічна ситуація і з відбудовою ромських осель у селі Кам’янське Іршавського району.
Друга проблема. Хотів би сказати про умови проживання ромів в Ужгороді. Сюди люди переселені ще тридцять років тому, коли ліквідувався ромський табір у мікрорайоні Шахта. Ці будинки були виділені для тимчасового проживання. Так, будинок по вулиці Пирогова вже вісім років вважається аварійним і небезпечним для проживання.
У цьому мікрорайоні немає водопостачання, каналізації, вивезення сміття. Про це ми неодноразово писали в газеті «Романі Яг», проте все безрезультатно. Подібна ситуація склалася і в мікрорайоні по вул. Тельмана. У тридцяти квартирах проживає майже 150 осіб, половина з яких – діти. Тут теж немає нормального водопостачання, будинки в аварійному стані.
А один будинок, де проживало п’ять сімей, недавно повністю згорів. Завдяки місцевій владі вони переселені в інше місце.
Третя проблема. Останніми місяцями знову почалися погроми в таборах. У листопаді по вулиці Тельмана та в мікрорайоні Шахта міліціонери побили вікна у ромських будинках та у ромській школі №14 міста Ужгорода.
Звичайно, роми – не святі, вони чинять деякі правопорушення, але це пов’язано передусім із ситуацією, яка склалася в країні, зокрема на Закарпатті, де компактно проживає 50 тис. осіб ромської народності.
27 листопада у «Вечірньому віснику» новин обласного телебачення був показаний матеріал про зустріч лідерів ромських громад з представником Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини паном А.Задворним. Був зачитаний лист про те, що питання дотримання прав народу ромів у центрі уваги Ради Європи. Текст, який звучав за кадром, відповідав меті зустрічі. Але глядачам були показані негативні епізоди з життя ромів – розгрібання сміття, звалищ, жебракування. Тобто показали ромів тільки з гіршого боку. На зауваження, чому ромів показали саме в таких ситуаціях, пан Петрик, директор Закарпатської телерадіокомпанії, відповів: «А де і як їх показувати?»
Наше життя складається не тільки з негативів, є у нас чимало хорошого. Так, правоохоронні органи працюють у тісному контакті з ромськими громадами Сваляви та Мукачева. Активно діють ромські громадські організації. Скажімо, товариство «Рома» відкрило ромську недільну школу в Ужгороді, яка успішно працює вже другий рік. Організація «Лаутари» провела два міжнародні джазові фестивалі. Організація «Ромсон» залучає маленьких ромів до участі в різноманітних фестивалях.
Найбільш болюча проблема для ромів Закарпатської області – виплата компенсацій по холокосту. Унікальність ситуації полягає в тому, що наша область у роки війни входила до складу Угорщини. Як ви знаєте, у становищі ромів на Закарпатті та в окупованих країнах Європи були певні відмінності. Якщо в Україні повністю знищувалися табори на місці, то в Закарпатті діяв інший механізм, подібний до того, що застосовувався до євреїв, – створювалися табори, гетто. Чоловіків та жінок вивозили спочатку до таборів примусової праці, а там знищували.
Нам необхідна юридична допомога з боку держави щодо визнання факту переслідування.
Товариство «Романі Яг» підготувало і опублікувало проект «Інтеграція ромів в українське суспільство», але він залишився без уваги керівництва області. А в ньому порушено такі болючі теми, як паювання землі (лише одиниці отримали наділи); вибори представників ромів до органів місцевого самоврядування; підтримка єдиної в Україні ромської газети «Романі Яг»; робочі місця для ромів; компенсації по холокосту.
Г.П.СЕРЕДА,
Голова державного комітету України у справах національностей та міграції:
Хоча проблеми міжнаціональних відносин, прав національних меншин не були визначені темою нашої зустрічі, попередній оратор їх порушив. Гадаю, ми повинні говорити і на цю досить болючу тему, хоча, за визнанням авторитетних міжнародних організацій, стан захисту прав національних меншин в Україні і є досить задовільним. Комітет ООН з расової дискримінації, якому я представляв доповідь України, у своєму висновку навіть підкреслив, що останніми роками в державі вжито ряд нормативно-правових і організаційно-практичних заходів, які свідчать про те, що проблема захисту прав національних меншин розв’язується відповідно до норм національного законодавства та міжнародного права.
Хоча мають місце й інші випадки, зокрема, вони стосуються представників ромської національності, які завжди апелюють до засобів масової інформації, а то й до міжнародних інститутів. Проте це їхнє право – вибирати адресата.
Проблеми міжнаціональних відносин. Україна є багатоетнічною державою. За переписом 1989 р. ми маємо понад 110 національностей. Перший всеукраїнський перепис може внести певні корективи в ці дані, оскільки нині створено всі правові умови для того, щоб кожна людина мала можливість самоідентифікуватися за національною ознакою.
Хотів би також наголосити, що Україна створила ряд спеціальних інституцій практично при всіх гілках влади, які спеціально опікуються проблемами національних меншин та міжнаціональних відносин. Починаючи з минулого року, діє консультативний дорадчий орган при Президентові України – Рада представників громадських організацій національних меншин. Вже відбулося кілька засідань цієї ради.
Верховна Рада України також, як відомо, має спеціальний профільний Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. В уряді також є міжвідомча Комісія з питань етнонаціональної політики. Це на рівні горизонталі.
На рівні вертикалі в кожній області є відділи (до речі, їх діяльність відновлено лише на початку лютого цього року), самостійні відділи у справах національностей та міграції. Як бачите, є ціла система державних органів, покликаних виконувати цю важливу державну функцію – забезпечувати права національних меншин.
Відносини в цій сфері регулюються Законом “Про національні меншини”. Він прийнятий досить давно. На черзі – нова його редакція.
Проект цього закону, а також проект концепції державної етнонаціональної політики направлено в усі області через відповідні відділи у справах національностей та міграції, щоб усі з майже 500 національно-культурних товариств, зареєстрованих в Україні, мали можливість ознайомитися з ними, внести свої пропозиції, які будуть максимально враховані на стадії опрацювання. А опрацювання ведеться на рівні уряду, всі міністерства та інші центральні виконавчі органи вже висловилися з цього приводу. Гадаю, що новий закон про національні меншини буде досконаліший, ніж попередній. До речі, він пройшов кілька експертиз авторитетних міжнародних організацій, зокрема Управління Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ, і в цілому дістав схвальну оцінку.
Сподіваюся, найближчим часом закінчиться його опрацювання, і він буде направлений на розгляд Верховної Ради.
Щодо проблеми біженців. Хотів би щиро подякувати Ніні Іванівні за досить вдалу спробу дати точну оцінку ситуації з біженцями в Україні. Маються на увазі біженці у масі міграційних потоків, які йдуть через нашу країну. Адже далеко не кожен, хто перетинає кордон нашої держави, є біженцем. Хоча, на жаль, останнім часом ця тема стала досить актуальною після подій 11 вересня, а потім – жовтневих подій. У засобах масової інформації наводиться багато повідомлень, фантастичних цифр, страшних прогнозів. Треба з усім цим розібратися.
Ще раз хочу сказати, що маю на увазі не всіх мігрантів – нелегальних трудових або економічних. Йдеться саме про біженців.
Невеличкий історичний екскурс. Уперше Україна зіткнулася з проблемами врегулювання статусу осіб, що прибували масово на початку 90-х років до нашої держави з території колишнього Союзу. Ми ще тоді не знали терміна «біженці».
У червні 1992 р. було створено Комісію у справах біженців при Кабінеті Міністрів України. А вже у липні того ж року було прийнято перший нормативно-правовий акт у сфері регулювання правового статусу осіб, які прибули до нас із районів воєнних конфліктів. Положення було назване тимчасовим. У ньому сказано, що особи, які змушені залишити місця постійного проживання внаслідок загрози своєму життю і прибули на територію України, визнаються біженцями. Ще раз у 1992 р. цей термін вживався стосовно осіб, які прибули з території Республіки Молдова через загрозу їхньому життю внаслідок воєнного конфлікту.
Таке визначення підтверджує висновок про відсутність в Україні власного досвіду вирішення питань біженців та шукачів притулку, оскільки відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. особи, які залишили місця свого проживання в районах бойових дій, не можуть визнаватися біженцями. Це є жертви бойових конфліктів. І вони потребують (що загальновизнано в міжнародній практиці) тимчасового гуманітарного захисту, а також окремого закону щодо категорії осіб, які вимушено переселяються на територію України.
І першою спробою України в регулюванні питань біженців був Закон «Про біженців» від 24 грудня 1993 р. Ним скасовано постанови уряду щодо Комісії, щодо Положення про надання статусу біженців, виходячи з того, що ці положення не відповідають Конвенції 1951 р., містять широке тлумачення поняття «біженці». У законі була зроблена спроба максимально наблизити до вимог Конвенції визначення терміна «біженець». Переважно воно відповідало визначенню, закріпленому у ст.1 Конвенції ООН 1951 р. та в Протоколі до неї 1967 р.
Однак закон не мав прямої дії. Він доповнювався цілим пакетом підзаконних нормативних актів, положень, які приймалися Кабінетом Міністрів, Міністерством у справах національностей та міграції. Фактично закон почав діяти через два роки. Лише з 1996 р. в Україні розпочалася процедура визнання біженцями. За цей час відбулися певні організаційні зрушення – у 1994 р. постановою уряду були створені відділи у справах національностей та міграції. Потім вони кілька разів реформувалися, були самостійними, підпорядкованими обласним адміністраціям. Але як би там не було, вони за ці роки стали територіальними органами міграційної служби – до речі, досить нечисленними – по всій Україні в них працює ледь більше 100 осіб. Саме вони і здійснюють усю роботу, пов’язану з біженцями. А з 1996 р. звернулися із заявами про надання статусу біженця понад 10 тис. осіб. За п’ять наступних років отримало статус і на сьогодні зареєстровано в Україні 3040 біженців. Приблизно 60% з них становлять афганці, але їх частка рік у рік зменшується.
До речі, відомі події нинішнього року ніяк не вплинули на кількість звернень щодо надання статусу біженця. Вона практично не збільшилася. Не можу не процитувати ст.1 нещодавно прийнятого Закону України «Про біженців», яка повною мірою відповідає ст.1 Конвенції. Гадаю, вона дасть можливість у подальшій нашій діяльності (маю на увазі також представників неурядових інституцій, засоби масової інформації) виходити з розуміння, що «біженець» – конвенційне міжнародне визначення, і далеко не кожен емігрант є біженцем. Це особливий статус, про який я хочу сказати.
Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності і не може користуватися її захистом або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Прошу вибачити за довгу дефініцію, але це і є біженці у загальновизнаному тлумаченні.
Хотів би, щоб ми надалі апелювали саме до цього конвенційного визначення, яке тепер є надбанням і нашого національного законодавства.
Якщо говорити про формування нормативно-правової бази, що регулює міграційні процеси взагалі і стосується біженців зокрема, то 2001 р. можна назвати роком серйозного якісного прориву. Адже цього року вперше в Україні було прийнято Закон «Про еміграцію», нову редакцію Закону «Про громадянство», нову редакцію Закону «Про біженців», у першому читанні – Закон «Про притулок» і, як уже говорилося, Указ Президента від 13 вересня, яким на базі Державного департаменту у справах національностей та міграції утворено Державний комітет у справах національностей та міграції як орган центральної виконавчої влади. Усі ці заходи дали підстави Президентові України своїм Указом доручити Міністерству закордонних справ підготувати необхідні матеріали для приєднання України до Конвенції 1951 р. про статус біженців та Протоколу до неї 1967 р. Відповідна робота проведена всіма міністерствами.
На сьогодні очевидно і зрозуміло, що приєднання України до Конвенції необхідне. Ми залишилися серед небагатьох країн, які не приєдналися до неї. А в Європі ми, мабуть, останні. І це при тому, що наша нормативно-правова база визнається міжнародними інституціями як одна з найбільш відповідних мінімальним стандартам Конвенції 1951 р. Країни СНД спершу приєднувалися до Конвенції, а потім приводили власне законодавство у відповідність до неї. Україна ж пішла зовсім іншим шляхом. Вона сформувала нормативно-правову базу, відповідну Конвенції, створила адміністративні структури, котрі опікуються цією проблемою, і тепер, маючи повний пакет правових підстав і набір фактичних обставин, повинна стати повноправним учасником Конвенції ООН 1951 р.
ДЖАНАТ СОБХАН,
виконавчий голова організації афганських біженців “Афганістан”:
Мы, афганские беженцы, благодарим Украину, что она приютила нас. Мы хорошо понимаем, что у украинского народа и государства много своих проблем, но говорим о своих проблемах с надеждой, что в их решении нам будет оказана необходимая помощь.
Первая проблема. О регистрации и перерегистрации тех афганцев, которым предоставлен статус беженцев. К сожалению, мы ежедневно сталкиваемся с бюрократическим характером этой процедуры. Каждый раз необходимо предоставлять много разных документов – справку из органов миграции, договор с хозяином квартиры и т.д. А в 90% случаев хозяева не соглашаются заключать такой договор. Кроме того, нужно заверить этот договор в ЖЭКе. Это лишь для того, чтобы зарегистрироваться на три месяца.
Правоохранительные органы затягивают регистрацию. А без этого нельзя продлить разрешение заниматься частным предпринимательством, что для нас является единственным источником существования. Недоброжелательно относятся к нам также работники милиции.
Вторая проблема. Беженцы, которые решили стать гражданами Украины, столкнулись с еще большими бюрократическими препятствиями. Есть Закон “О гражданстве”, но, к сожалению, он выполняется очень плохо. Когда эта проблема решается, то автоматически решается много других проблем.
Если бы нам предоставили возможность хотя бы временно снимать жилплощадь у государства или при помощи международных организаций построить дома для афганских беженцев, то было бы снято много других проблем и легче было бы государственным органам работать с беженцами.
Третья проблема. Мы знаем, что в Украине есть свои безработные, но нельзя ли изыскать возможности предоставлять рабочие места и афганским беженцам на непрестижных участках?
Четвертая проблема касается тех граждан, которые приезжают в Украину нелегально. Надо бы пересмотреть процедуру их легализации. И хотя бы создать центр их проверки, а не отправлять по спецприемникам. Это и так несчастные люди, а если среди них окажутся преступники, то в таком случае их легче будет обнаружить. Если нельзя всех нелегальных граждан собирать в каком-то центре, то хотя бы содержать там женщин с детьми и стариков.
Пятая проблема касается гуманитарной помощи афганским беженцам. К сожалению, мы здесь видим злоупотребления некоторых лиц и, что обидно, какое-то бездушие. Например, у одного беженца из Афганистана началось заражение крови. На лечение нужно было 1000 гривен. Ни собрать, ни выпросить такую сумму нам самим не удалось. И ему ампутировали ногу, он стал инвалидом.
В связи с последними событиями в Афганистане в Киеве оказалось очень много нелегальных беженцев. Когда мы обращаемся с просьбой их легализовать, то их забирают в спецприемники. Содержат там 30 дней, а на 31-й день освобождают. Затем – день на воле, и снова – на 30 дней – в спецприемник. В том числе детей и женщин.
Сейчас мировое сообщество прилагает усилия по наведению порядка в Афганистане, возрождению государства и восстановлению экономики. Но почему-то при этом не обсуждается судьба афганских беженцев. Надо создать условия и гарантии безопасного их возвращения на родину. Мы не хотим быть обузой для других государств.
Д.ПЛЕЧКО,
радник представника Управління Верховного
комісара ООН у справах біженців в Україні:
Наше представництво працює в Україні вже сьомий рік. Бачимо велику роботу української держави щодо захисту прав біженців. З 1996 р. діє національний закон про біженців. За цей час близько 4800 осіб набули статусу біженця, деякі з них виїхали з України, залишилися 3040 осіб.
Україна порівняно з іншими країнами СНД провела значну роботу, яку не можна не відзначити. Бо за таких тяжких умов це справді вияв бажання використати всі можливості, щоб допомогти ближньому, представникам інших країн.
Справді, у біженців – маса проблем. Ви вже чули про деякі з них безпосередньо від афганського біженця. Є й інші, пов’язані з тим, що сам закон було прийнято ще в 1993 р. Певним чином він не узгоджувався із законодавчим полем України. Чому? Тому, що статус біженця надавався лише на три місяці. Тобто ця категорія людей розглядалася як тимчасова. Але практика засвідчила, що в більшості випадків конфлікти тривають довше, ніж три місяці. Зокрема, війна в Афганістані триває вже майже 20 років. Дуже добре, що в цьому році було прийнято нову редакцію Закону України “Про біженців”, яка зняла цей тимчасовий статус, і він тепер надається на період дії всіх обставин, поки особа вважається біженцем.
Були ще певні правові проблеми, пов’язані з тим, що біженці, в яких народжувалися діти, не могли зареєструвати їх, бо законодавство не передбачало таких ситуацій. Адже свідоцтво про народження підтверджувало громадянство України згідно з відповідним положенням, прийнятим Верховною Радою ще 1992 р. Таким чином, діти біженців не завжди могли його отримати. Так само була проблема з реєстрацією дітей, назвемо їх так – шукачів притулку, які отримали відмову. З 10 тисяч осіб декілька тисяч отримали відмову не тому, що не були біженцями, а з суто формальних причин, бо вони проїжджали певні країни, де могли звертатися з проханням про притулок, але не зробили цього.
Так сталося, що вони залишилися в Україні. Деякі з них виїхали, деякі не змогли виїхати і залишилися після відмови на нелегальному становищі. Звичайно, міліція відповідно до закону повинна затримувати таких людей на вулиці, перевіряти їхні документи. Певна річ, якщо особа не легалізована, то й діти її не можуть набути бажаного статусу. Тому їх затримують, штрафують згідно зі ст.203 Адміністративного кодексу. Потрібна буде велика робота, щоб суспільство зрозуміло проблеми таких людей. 50 років тому в Женеві було прийнято Конвенцію про статус біженців. Ми хотіли б, щоб наступного четверга Україна перестала бути останньою країною в Європі, яка ще не приєдналася до цієї конвенції, котра є важливим інструментом захисту прав біженців, особливо в контексті сьогодення.
Ю.І.МУРАШОВ,
голова Українського комітету “Гельсінкі-90”:
Одна справа – прийняти закон, якийсь нормативний документ, а інша – втілення його в життя. Скажімо, Конституція містить положення про те, що вона є законом прямої дії, і про те, що можна через суд захищати конституційні права. Але суди не беруться за це. Під різними приводами відмовляються. Вони просто не знають, з якого боку підступитися до цього. Тому, щоб усі закони діяли, потрібно прийняти новий закон про судоустрій, а не задовольнятися тими латками, які було поставлено на старий закон.
Прийнято законопроект про запобігання насильству в сім’ї. Справді дуже потрібний документ, тому що, діти, жінки в сім’ї досить часто були беззахисними, і це була чи не найслабша ланка у нашому суспільстві.
Отже, закон своєчасний, але, на жаль, він лишає таку лазівку, як положення про віктимну (психологічні або моральні особливості) поведінку. Тепер можна давати припис про віктимну поведінку побитої дружини, доньки чи сина. У разі судового процесу з приводу сімейного насильства, самі розумієте, яку роль відіграватимуть такі довідки. Обікрали людину? Ну що ж, віктимна поведінка – нічого було кишені підставляти. Тому, мені здається, якщо цей закон все ж таки буде підписаний Президентом, то треба одразу ж вносити до нього поправки, бо віктимна поведінка – це повна його компрометація.
Про людей з-за кордону, які опинилися на нашій території. Серед них є біженці, є емігранти або просто люди, які переїхали жити до родичів. Скажімо, людина з Вірменії чи Азербайджану у 1990 р. приїхала до України, де біженців розселяли по піонерських таборах та в інших установах, не розрахованих на довге проживання. І коли вона тепер живе у власної матері, яка є громадянкою України, і, природно, хоче в неї прописатися, їй кажуть: дайте, будь ласка, документ про виписку, тобто що ви у Баку виписалися. Цікаво, як це уявляють, що, людина поїде у Баку виписуватися? Взагалі, прописка – це не те явище, що прикрашає демократичне суспільство. Ми його поступово позбуваємося. Але все ж таки чиновник стежить, щоб усе було чітко по параграфу, щоб цифра була справна.
Радянські паспорти закінчують свою дію, і ми матимемо величезну кількість безпаспортних людей. А міжнародні зусилля спрямовано на те, щоб максимально зменшити кількість апатридів (осіб без громадянства). І нам слід діяти в цьому руслі. Та й узагалі, з погляду законодавства, людина має право на прописку у своєї матері. Тим часом на практиці збільшується кількість людей, які існують суто віртуально – в юридичному плані їх немає.
Нам в Україні необхідно боротися за людину, за особистість. За Сталіна не було насправді культу особи. То був культ однієї особи. Нам же потрібен культ особи кожного громадянина, в тому розумінні, що ми повинні розглядати кожного громадянина як особистість.
Тому не можна миритися з принизливим становищем людини, скажімо, у в’язниці, у тому числі під час попереднього ув’язнення. Не хочу нічого поганого сказати про керівництво Департаменту з питань виконання покарань, тому що серед таких структур найбільше позитивних зрушень відбулося саме в цій установі. Але на місцях усіляке трапляється. Там людина, яка перебуває в попередньому ув’язненні, обмежена у праві на захист.
Мені дуже дивно, що, наприклад, у шановній Службі безпеки України адвокат не може поговорити без свідків зі своїм підзахисним. Мені відомі факти, коли, скажімо, адвокат спілкується зі своїм підзахисним за допомогою аркуша паперу і ручки, і тут вривається до кімнати хтось із керівників СІЗО СБУ й одразу починає обшукувати адвоката, забирає в нього цей аркуш. Це траплялося неодноразово, незважаючи на протести, які направляються голові СБУ.
Людина, яка перебуває в ув’язненні, а особливо хвора, є найбільш уразливою і беззахисною. І все ж таки періодично ми дізнаємося, що в тій чи іншій колонії відбувалося навчання, відпрацювання методики побиття в’язнів на живому “матеріалі”. Перед тим, як 9 березня сталася сутичка біля президентської Адміністрації, відбулися навчання в установі для хворих на туберкульоз в’язнів: загнали всіх хворих у локальну дільницю, а потім спецпідрозділ “опрацьовував” їх кийками.
Зрозуміло, там дуже легко списати людські жертви, адже серед хворих на туберкульоз смертність дещо вища, ніж серед інших категорій. До речі, там уперше, за нашими даними, було використано проти людей собак. Так само, як і біля офісу Української консервативної республіканської партії при взятті членів УНА-УНСО.
Я.Ю.КОНДРАТЬЄВ,
ректор Національної академії внутрішніх справ України:
З перших днів незалежності України і законодавча, і виконавча влада вживали активних заходів для забезпечення внутрішньої безпеки держави. А вона стосується як кожного громадянина, так і всього суспільства в цілому. І можна стверджувати, що за перші десять років Міністерство внутрішніх справ зуміло не допустити конфронтації в суспільстві і, незважаючи на труднощі, провести адаптацію правоохоронних органів до ситуації, що склалася.
В даний час відбувається реформа органів внутрішніх справ, і як будь-яка реформа, проходить не безболісно. Втілюється в життя нова філософія діяльності МВС – міліція, органи внутрішніх справ на службі народу. Це не проста модель, тому що насамперед потрібно змінювати психологію десятків тисяч офіцерів, керівників. І МВС активно над цим працює.
Ми налагодили співпрацю з експертами Ради Європи, постійно проводяться семінари, конференції, у тому числі за участю керівного складу. Налагоджено співробітництво з Британською радою. Реалізуємо програму вдосконалення підготовки керівних кадрів для системи МВС на досвіді Великої Британії.
Я радий, що маю можливість презентувати книгу “Забезпечення органами внутрішніх справ міжнародно-правових стандартів прав людини при охороні громадського порядку”. Це перша така книга на терені СНД.
Кілька слів стосовно інших проблем. У структурі академії створено ліцей для дітей, батьки яких загинули чи дістали каліцтво під час охорони громадського порядку. Тут навчається 200 дітей. Після завершення навчання в ліцеї направляємо їх у спеціалізовані вищі навчальні заклади. Цей ліцей став можливим завдяки підтримці Президента, уряду і Міністерства внутрішніх справ.
В академії навчається майже 200 повних сиріт або напівсиріт. Ми ними опікуємося, підтримуємо. Крім того, навчаємо понад 400 дітей, які постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Наша структура теж приділяє увагу кадрам Міністерства внутрішніх справ, і тому не випадково на наш “круглий стіл” запрошені його представники. Я як Уповноважений виступаю перед кадровим резервом Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, які висуваються на керівні посади. У мене кілька тижнів тому було тригодинне спілкування з аудиторією десь осіб 150. Гадаю, така співпраця на користь нашій спільній справі.
В.В.ХАБАРОВ,
директор Фонду соціального захисту інвалідів України:
Протягом уже десяти років міжнародна спільнота 3 грудня згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН відзначає Міжнародний день інвалідів. Вже десять років минуло відтоді, як у незалежній Україні створено Фонд соціального захисту інвалідів. І повірте мені, за цей час істотно змінилася на краще ситуація зі становищем інвалідів в українському суспільстві.
Сьогодні ми вже сприймаємо як природне і зрозуміле прагнення інвалідів до посильної участі в державному будівництві, до інтеграції в суспільну сферу життя. Шлях визнання їх прав нарівні зі здоровими людьми багато країн вже пройшли. Україна впевнено рухається у напрямі створення суспільства рівних можливостей для всіх. Створено відповідну законодавчу базу, яка постійно розширюється і вдосконалюється. Збережено і розвинуто вітчизняну індустрію для забезпечення потреб інвалідів у протезно-ортопедичних засобах – засобах для пересування.
Багато киян мали можливість з 1 по 3 грудня відвідати “Український дім”, де було виставлено засоби реабілітації, спілкування для інвалідів, а також мистецькі вироби, виготовлені їхніми руками. Сьогодні вже йшлося про те, що поступово розв’язується проблема безбар’єрності.
Реабілітація інвалідів є одним із пріоритетних напрямів соціальної політики держави. З метою створення умов для досягнення інвалідами реальної рівноправності в повсякденному житті, сприяння в отриманні освіти, відновлення працездатності, обрання місця роботи, забезпечення достатнього рівня доходів розпочато реалізацію Національної програми професійної реабілітації та зайнятості інвалідів з обмеженими фізичними можливостями на 2001–2005 роки, затверджену Указом Президента України від 30 липня поточного року. Введення в дію першої черги Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів стало реальним кроком у реалізації цієї програми.
У загальнонаціональній системі професійної реабілітації та зайнятості інвалідів Всеукраїнський центр виконуватиме функції навчально-методичної бази, координуватиме діяльність регіональних реабілітаційних центрів, здійснюватиме підготовку та перепідготовку навчального процесу для таких закладів.
Значна увага приділяється міністерством і фондом концепції раннього втручання – основі соціальної реабілітації дітей-інвалідів. На жаль, кількість дітей-інвалідів весь час збільшується, навіть незважаючи на зменшення народжуваності в Україні.
Створено українську модель раннього втручання, яка базується на кращих досягненнях світового досвіду і має стати однією з ланок загальної системи реабілітації дітей-інвалідів і здійснюватися в тісному контакті з органами охорони здоров’я, освіти, іншими органами виконавчої влади та громадською організацією інвалідів. І такий досвід уже є. Сім років діє Миколаївський центр раннього втручання. Результати вражаючі – 70% дітей, які проходять реабілітацію в цьому центрі, повертаються до загальноосвітніх шкіл.
Приємно повідомити, що минулого року було проведено стовідсоткове фінансування наших програм, передбачених у бюджеті. За 2000 р. ми отримали коштів на 18 млн. грн. більше, ніж за попередні три роки, разом узяті. Цього року збільшено фінансування майже на 60 млн. і фінансування наших програм здійснюється майже повністю. Ми з власних коштів виділили 28 млн. на покриття заборгованості, яка утворилася останніми роками по компенсаційних виплатах інвалідам.
На наступний рік планується виділити нам 220 млн. порівняно з 190 млн., передбаченими у бюджеті поточного року.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Хочу до слова запросити Володимира Миколайовича Турського, який очолює Організацію незрячих юристів України. Він тут присутній разом зі своєю дружиною пані Інною Турською. Звичайно, без неї він не зміг би дістатися сьогодні на засідання нашого “круглого столу”.
В.М.ТУРСЬКИЙ:
голова Організації незрячих юристів України:
Усі інваліди – глухі; ті, що мають психічні вади; діти-інваліди; ті, хто на візках, – як тільки до когось приходить біда, шукають незрячих юристів. Ми по всій Україні допомагаємо вирішувати їхні питання, завдяки тому, що створили спеціальну юридичну бібліотеку – електронну для інвалідів тяжкими видами захворювань, якими є також сліпі люди.
Життя інвалідів у суспільстві – дуже складне, але останніми роками спостерігається тенденція до поступового обмеження їхніх прав. Перший істотний наступ на права інвалідів зроблено в 1993 р. Був змінений закон про оподаткування громадян України 1991 р., згідно з яким інваліди дитинства, інваліди І та ІІ груп по зору, інваліди І, ІІ груп категорії Чорнобиля, інваліди війни були звільнені від пільг усіх видів оподаткування. Цей закон був призупинений Декретом Кабінету Міністрів, і інваліди з дитинства і І та ІІ груп на сьогодні мають п’ять неоподатковуваних мінімумів, інваліди І і ІІ груп категорії Чорнобиля, інваліди війни – десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Отже, інваліди дитинства і сліпі, які були звільнені від усіх видів оподаткування, тепер цих пільг зовсім не мають.
Ми звертали увагу народних депутатів України, що згідно зі ст.22 Конституції України не допускається при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян. А закон про Державний бюджет України на 2001 р., у ст.58 припиняє пільги, які фінансувалися з бюджетів усіх рівнів, порівняно невеликої категорії громадян, скривджених долею. Та й невиплата пенсій свого часу особливо боляче вдарила по інвалідах. Наведу приклад. Кілька років тому головний редактор журналу товариства сліпих “Призыв” виїжджав за 200 кілометрів від Києва на прохання однієї сліпої людини. Це було взимку. В хаті – мінус 15 градусів, а надворі – 17. Людина лежала під усіма ковдрами, які в неї були, вдягла на себе все, що мала. Сусіди приходили раз на день і годували, чим могли. Тоді вже восьмий місяць не виплачувалася пенсія. За минулий рік лише в Києві осліпли 166, а померли 204 особи.
Закон “Про субсидії” принижує гідність цих найбільш знедолених людей, а особливо тих, хто проживає в селі і не може сам піти і отримати субсидію.
Ще одне зауваження. ст.68 Конституції проголошує, що незнання законів не звільняє від відповідальності. Водночас є інваліди, які не можуть ці закони прочитати, не можуть осмислити їх через свої розумові вади, не можуть отримати доступ як глухі до засобів масової інформації. Вони відчувають себе незручно в суспільстві, але повинні відповідати на рівні з усіма іншими громадянами. З огляду на це пропонуємо внести відповідні поправки до цієї статті.
Хочемо запевнити, що громадські організації інвалідів – як всеукраїнські, так і міські плідно працюватимуть на розбудову нашої незалежної, соціальної, правової, демократичної держави. Наша держава стане правовою і ми будемо пишатися тими людьми, які, незважаючи на свої фізичні вади, беруть активну участь у створенні духовних цінностей. Одним із таких був, на жаль, покійний уже, Володимир Омелянович Забаштанський, наш відомий поет, якому у 18 років відірвало обидві руки, вибило очі, він дуже погано чув, користувався слуховим апаратом. Він дожив до 62 років, і все його життя було справжнім подвигом.Став лауреатом Шевченківської премії, нагороджений відзнакою держави – орденом “За мужність”.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Пане Володимире, я вам дуже вдячна за те, що ви сьогодні взяли участь у нашому “круглому столі”, за ті питання, які ви порушили, життєво необхідні з погляду захисту прав інвалідів України. Сподіваюся, що спільно з вами і вашою, а також з іншими громадськими організаціями інвалідів, ми підготуємо конституційне подання до Конституційного Суду України щодо недопущення звуження обсягу прав інвалідів.
Дуже дякую вам, що ви згадали Володимира Забаштанського. Світла йому пам’ять. Це справді людина унікальна, надзвичайно мужня, людина, яка, попри страшенні фізичні обмеження, досягла духовних вершин, змогла бути корисною у цьому житті іншим людям.
І на завершення цієї ремарки хочу сказати, що у Всесвітній день інвалідів мені було надзвичайно приємно вручити панові Володимиру Турському в тому центрі, який відкривало Міністерство праці і соціальної політики спільно із Фондом соціального захисту інвалідів, який сьогодні репрезентований паном Хабаровим, посвідку про присвоєння йому звання заслуженого юриста України. Хочу ще раз від свого і від вашого імені привітати його з високим визнанням його заслуг.
В.В.ЖУРБЕНКО,
генеральний секретар Національної асамблеї інвалідів:
Для нас, людей, які мають проблеми із здоров’ям, важливо, що сьогодні ми говоримо про те, що інваліди як повноправні громадяни України повинні користуватися тими ж правами і можливостями, що й усі інші люди.
Але найчастіше інваліди не можуть вести повноцінного способу життя через існування у суспільстві певних соціальних і фізичних бар’єрів. У результаті діти і дорослі, які мають обмежені можливості, змушені вести такий спосіб життя, що принижує їхню гідність.
Аналізуючи становище інвалідів в Україні в контексті економічного і соціального розвитку, потрібно зазначити, що основна відповідальність за створення суспільства рівних прав і можливостей, в якому такі його загальні системи, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби, охорона здоров’я, освіта і робота, участь у культурному і соціальному житті, включаючи спорт, стають доступними для всіх, покладаються на урядові організації за безпосередньої участі громадських об’єднань інвалідів.
У 1988 р. ООН прийняла Всесвітню програму дій стосовно інвалідів. У 1993 р. прийнято стандартні правила щодо створення рівних можливостей для інвалідів, і Україна як самостійна, незалежна держава взяла на себе зобов’язання щодо реалізації основних положень цих документів, які повинні стати інструментом у діяльності громадських та державних організацій стосовно інвалідів. Нещодавно відбулася робоча зустріч Президента Л.Д.Кучми з представниками Національної асамблеї інвалідів України. Президент дав відповідні доручення, і одне з них – підготовка першої державної доповіді про становище інвалідів в Україні.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Дякую вам, пані Вікторіє. Хочу сказати, що у Першій щорічній доповіді Уповноваженого захисту прав інвалідів присвячено спеціальний розділ. Ми підкреслюємо надзвичайну важливість цієї проблеми для всіх державних установ, для Президента, уряду, парламенту, а також для неурядових організацій.
В.А.ЛЬОВОЧКІН,
Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань:
Основою реформування та удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи є міжнародні акти, що забезпечують дотримання прав людини. І ми прагнемо, щоб людина, яка утримується в місцях виконання покарань, не позбулася своїх прав, які є недоторканними, а саме – прав на життя, здоров’я, справедливе правосуддя, гуманне поводження, гідність, справедливість і захист від жорстокості та катувань.
Останнім часом ми внесли понад 150 змін і доповнень до Трудового кодексу, спрямованих на гуманізацію і демократизацію виконання і відбування покарань. Проведення амністій і введення нового кодексу, відповідно до якого вже запрацювали нові види покарань, дали змогу істотно скоротити кількість засуджених, що в свою чергу зняло напруженість з їхнім розміщенням.
Наступним кроком щодо скорочення чисельності засуджених є реалізація прикінцевих та перехідних положень нового Кримінального кодексу України, відповідно до яких суди повинні переглянути вироки стосовно осіб, засуджених за Кодексом 1960 р. Це стосуватиметься 22 тис. осіб, з яких майже 3 тис. можуть бути звільнені, що теж позитивно вплине на поліпшення умов тримання заарештованих і засуджених.
Ще один шлях вирішення проблеми розміщення – це розвиток матеріальної бази місць позбавлення волі. За поданням Департаменту Кабінетом Міністрів України прийнято спеціальну постанову з цього питання, що в контексті нового кримінально-виконавчого кодексу, який має прийняти Верховна Рада, дасть змогу в перспективі відійти від існуючих норм на розміщення, запровадити нові норми і поетапно створити умови тримання, які відповідали б загальновизнаним міжнародним нормам.
Основою дотримання прав людини в місцях позбавлення волі є харчування і медичне обслуговування. Той, хто стикається з діяльністю місць позбавлення волі, знає, що ці питання дуже болючі. Але ми маємо деякі позитивні зрушення, це відзначалося й сьогодні. Для забезпечення належного харчування Департаментом вжито комплекс заходів.
По-перше, ми розвиваємо власні сільгосппідприємства, підсобні господарства, які є вже в кожній установі. Для здешевлення харчування централізовано закуповуються, поставляються картопля, борошно, крупи, цукор та інші продукти. Кожна установа має власну міні-пекарню, що здешевлює хліб майже вдвічі. Організація медичної допомоги в пенітенціарних установах базується на принципах адекватності.
У системі створено 161 медико-санітарну частину, 21 лікарню, в яких працює 1400 кваліфікованих лікарів та понад 1600 середніх медичних працівників. Налагоджено взаємодію з Міністерством охорони здоров’я. А територіальні лікувальні заклади надають консультативну та іншу допомогу нашим хворим.
У липні прийнято закон про туберкульоз, в якому передбачено заходи щодо протидії туберкульозу в установах нашої системи. У рамках Національної програми боротьби з туберкульозом пенітенціарні установи забезпечені необхідною кількістю препаратів першого ряду, і спільно з Всесвітньою організацією охорони здоров’я впроваджуємо відповідну терапію.
З метою забезпечення конституційних прав осіб, засуджених до позбавлення волі, на здобуття ними загальної середньої освіти вжито необхідних заходів для відтворення мережі загальноосвітніх закладів. Вона була, а потім її ліквідували відповідно до закону про освіту. Тепер починаємо все спочатку. Допомогу в цій справі нам надає Міністерство освіти та науки.
Дуже серйозна проблема – зайнятість засуджених. Її розв’язання можливе за умови цілеспрямованої роботи в цьому напрямі не тільки установ, а й уряду, обласних держадміністрацій. Ми маємо таку підтримку, і в поточному році у надзвичайно важких умовах ми додатково залучили до праці майже 15 тис. засуджених, а всього з них нині працює 70%. Повірте, зробити це було нелегко. Збільшено обсяги виробництва на 20%, тобто більш як на 300 млн. грн.
Говорячи про питання тримання в місцях позбавлення волі, слід врахувати, що система має два суб’єкти правових відносин: персонал і ув’язнені, що в свою чергу передбачає відповідний баланс прав. Від цього залежить життя і здоров’я людей, подальше реформування системи і приведення її у відповідність до міжнародних норм і стандартів.
Тому нами підготовлено проект Закону “Про державну службу”. Зараз він проходить опрацювання в міністерствах і відомствах і найближчим часом, сподіваємося, буде прийнятий Верховною Радою. У ньому враховано міжнародний досвід, принципи гуманізму, законності, демократизму, справедливості та їхній вплив на засуджених. Що найголовніше, він чітко регламентуватиме права і обов’язки персоналу та здійснення контролю за діяльністю установ.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Володимире Анатолійовичу, я завжди підтримувала всі ваші гуманістичні кроки. Я обстоювала незалежність Департаменту як самостійної структури, що має прямі стосунки з Прем’єр-міністром. Я переконувала Раду Європи, коли мене запитували, чи це відповідає зобов’язанням України при вступі до Ради Європи (ви знаєте, тоді йшлося про те, щоб цей Департамент був у складі Міністерства юстиції), що так буде краще. Адже ні для кого не є секретом, скільки разів міністр юстиції буває в таких закладах.
Я впевнена у тому, що самостійність цього Департаменту і підпорядкування його Прем’єр-міністру сприяє гуманізації становища засуджених осіб, і, безперечно, поліпшенню умов роботи персоналу.
Водночас і сьогодні, і позавчора на парламентських слуханнях у Комітеті з питань прав людини наводилися конкретні випадки порушення прав ув’язнених. Я впевнена у тому, що ви як завжди по кожному випадку вживете відповідних заходів.
Зі свого боку хочу попросити вас, щоб щодо кореспонденції, яку ув’язнені мають право безцензурно надсилати Уповноваженому, так само як і прокурору, у тому числі й Генеральному, в усіх установах дотримувалися вимог закону. Листування з Уповноваженим має бути безцензурним.
І останнє. Я хочу публічно відзначити одну хорошу справу, здійснену у вашому Департаменті. Адже тисячі жінок пройшли страшні випробування у вагонзаках без доступу до води, до туалету, навіть до свіжого повітря, а також у кам’яних мішках слідчих ізоляторів, коли їх, як кажуть, переадресовували зі слідчого ізолятора, скажімо, в Дніпропетровську – до Кривого Рога. Завдяки зусиллям керівництва Департаменту майже через півтора року після початку моїх намагань зрушити цю проблему з мертвої точки, врешті-решт, обладнано спеціальні камери в цьому слідчому ізоляторі. Його після відомих подій 1991 р. (бунт заарештованих) відбудували, поновлено право жінок на те, щоб не проходити страшні етапи.
Для засуджених створено умови відповідно до міжнародних стандартів. Коли Володимир Анатолійович мене інформував про це, додав, що незабаром там гарячу воду підведуть. Це мене надзвичайно схвилювало. І це було переконливим уроком всім підлеглим з боку керівництва, як треба ставитися до звернення Уповноваженого, до дотримання прав і свобод ув’язнених осіб.
Г.А.МАР’ЯНОВСЬКИЙ,
представник Українсько-американського бюро захисту прав людини:
Я, к счастью, сегодня не оппонирую только что выступившему главе Департамента по исполнению наказаний. Объясняю, почему. Недавно Украинско-американское бюро совместно с Департаментом проводило мониторинг, и мы не получили ни одной жалобы на физическое насилие в исправительных заведениях. Я не уверен, что их действительно нет. Наверное, есть. Мы проводили опрос по всей Украине, но выборочно. Исследовали условия содержания. То, что сегодня говорили об экономическом состоянии системы, все это соответствует действительности. Конечно, невозможно накормить людей, когда нет на это средств. Хотя за последний год я регулярно посещаю все СИЗО и колонии; улучшилось состояние дел с питанием и снабжением медикаментами.
И меня удивил рассказ о случае в туберкулезной больнице, где спецназовцы били больных, отрабатывая приемы. Да, были несколько лет тому назад подобные факты. По моим сведениям, они давно прекратились. И я не то, что слабо, но вообще не представляю, чтобы в нашей Харьковской 17-й туберкулезной больнице (только что через нас прошел большой грант) такое могло случиться. Каждое лекарство, каждую ампулу выдавали больным. И чтобы после этого их избивать?!
У меня есть сведения, что за этот год количество смертей, в том числе от туберкулеза, уменьшилось вдвое. Я думаю, что эта цифра достаточно корректна. Но, к сожалению, 71,6% заключенных жаловались на физическое насилие со стороны системы МВД. И только 12% из них – во время задержания, то есть, когда законы позволяют милиции насильственные действия.
Я думаю, эти цифры тоже корректны, потому что мы ничего не обещали этим людям и исследования были анонимными. Они говорят о многом и в том числе о том, что не соблюдается закон по поводу адвоката перед первым допросом. Отсутствует профессионализм милиции. Я надеюсь, что Владимир Григорьевич Мельников, который присутствует здесь (а его отношение знаю еще по Харькову, оно негативное к таким случаям), передаст эти слова министру внутренних дел. Потому что это серьезно. А прокуратура, к сожалению, чрезвычайно редко возбуждает в связи с этим дела.
Сегодня уже прозвучали некоторые цифры – восемь тысяч уволенных. И только против 340 возбуждено уголовное дело. Но увольнялись они в основном за нарушение закона, а за это надо возбуждать уголовное дело. Тем более, что это относится к тяжкой бывшей 166-й, а нынешней 365-й статье УК. Здесь говорилось о ст.127 нового Уголовного кодекса. Там отсутствует субъект, значит, эта статья не будет работать.
А статья против пыток, которой мы добивались, и вот недавно у Ярослава Юрьевича Кондратьева в Академии обсуждали эти вопросы вместе с датскими коллегами, и все сказали: “Да, они существуют”, эта статья вошла. Но она не будет работать. Это вопрос очень важный. Поскольку времени мало, я ограничусь несколькими предложениями.
Хочу сказать о крайне некачественной, некорректной, нашей украинской судмедэкспертизе. Это, конечно, наша беда. Из-за нее поступает много претензий к судам, которые около 37% осуждают к лишению свободы. Это больше, чем в России. А большинство решений, особенно по тяжким преступлениям, основываются на судмедэкспертизах. Итак, качество судмедэкспертизы надо повысить или, во всяком случае, жалобы по ней тщательно проверять.
Должна быть норма о непринятии дела к производству в суде, если на первом допросе не присутствовал защитник. Понимаю, сегодня вряд ли это возможно. Но ведь можно при райотделах из студентов-юристов, из общественников создать институт дежурного защитника. Не было бы столько жалоб. Потом ни мы, общественные организации, ни милиция не могут проверить, что в этих жалобах правда, а что – нет. Этим, естественно, те, кто нарушает закон, пользуются.
Давно назрел также закон об общественном контроле. Говорится об этом много лет. Был даже как-то модельный такой закон. Вот сегодня МВД хочет укрепить связь с населением. На самом деле эта связь должна быть с общественными организациями. Кстати, в нашем Университете внутренних дел тоже говорят о связи с населением. При Департаменте, которым руководит В.А.Левочкин, должен быть создан общественный совет. А в регионах – попечительские или координационные советы при системе исполнения наказаний. Я думаю, это очень важно. И мы в Харькове сейчас пытаемся это сделать, а дальше выйти с результатами и предложениями в Департамент.
И последнее. Уже говорилось о производстве, о 38–40% финансировании государством такой бюджетной организации, как Департамент. Мне кажется, что те министерства, которые отвечают за социальную политику и труд, абсолютно не работают с Департаментом по проблемам обеспечения его производства.
С.В.ДОМБРОВСЬКИЙ,
начальник відділу нагляду за додержанням конституційних
прав і свобод Генеральної прокуратури України:
Органи прокуратури приділяють значну увагу здійсненню нагляду за додержанням конституційних прав громадян і насамперед соціально незахищених категорій населення. У наш відділ щодня надходить 50–70 звернень громадян про порушення їхніх прав – пенсійне законодавство, трудові права, медичне забезпечення. Рік тому ця кількість доходила до 100–180 звернень за день. Тобто не важко підрахувати, що впродовж минулого року таких звернень надійшло 12 тис., а цього року – десь на дві тисячі менше.
Зменшилася кількість заяв щодо порушень пенсійного законодавства, оскільки вирішено проблему виплати пенсій. Але чи можна прожити, коли прожитковий мінімум становить близько 300 грн., а пенсія складає – 50–70? Безумовно, що ні. Є проблеми у торгівельно-побутовому обслуговуванні, забезпеченні твердим паливом, утриманні громадян похилого віку в будинках-інтернатах.
Хочу сказати ще про одну категорію порушень, які наше суспільство ніяк не може викоренити. Йдеться про надання платної медичної допомоги. Ще кілька років тому у нас надання платних послуг взагалі було заборонене. Конституційний Суд у 1998 р. визнав, що медичні заклади мають право надавати платні послуги, це передбачено ст.19 Основ законодавства про охорону здоров’я, але водночас держава повинна забезпечити надання безоплатної медичної допомоги. Проте кожен знає, що в медичних закладах усе далеке від того, що передбачено Конституцією і що зажадав Конституційний Суд від держави. Рік у рік ми проводимо перевірки, вносимо документи реагування і доповідні Президенту і в Кабінет Міністрів, але справи тут не поліпшуються.
Думаю, нічого нового не скажу, але тільки нагадаю, що була така перша хвиля – “благодійні внески”. Тобто медична допомога надавалася після того, як громадянин сплатить так звані “добровільні внески”. Безумовно, це ніяка не благодійна допомога. Таким чином прикривалося стягування плати за надання медичних послуг. Коли почали, як кажуть, прикривати цей канал, наші ділки від медицини знайшли інший шлях – страхова медицина. І в тих областях, зокрема у Донецькій, де такий метод випробували, вони здобули чималі капітали, а люди як потерпали, так і потерпають. Суть полягає у тому, що приходиш і береш страховий поліс. Добре б, якби кошти йшли на медицину, а то ж витрачаються вони на власні потреби. А працюють у тих страхових компаніях ті ж самі працівники медичних установ.
Думаю, ці негаразди, про які добре знає Міністерство охорони здоров’я, зусиллями однієї прокуратури та інших правоохоронних органів не ліквідувати.
Стосовно забезпечення прав інвалідів, їхнього працевлаштування. На сьогодні надзвичайно важко влаштуватися за спеціальністю навіть здоровій людині, а інвалідам – і поготів. Або такі цифри: з 65 тис. юридичних осіб, які повинні робити відрахування за нестворення робочих місць для інвалідів, зареєструвалося лише 48 тис. А з цієї кількості сплачує лише половина. Тобто кошти не надходять. Ми проводили перевірку наприкінці минулого року і завдяки нашому втручанню понад 2,5 млн. грн. удалося стягти.
Тут уже йшлося про біженців. Хочу лише додати, що відірвати проблему біженців від проблеми міграції в цілому, мабуть, не можна, бо так історично склалося, що Україна стала ніби буферною зоною, а до цього вона була своєрідною перевалочною базою для мігрантів. Численні потоки нелегалів накочувалися на Україну. На деякий час застрявали тут, а потім прямували далі, у Західну Європу. Проблема у тому, що нелегальні мігранти наповнюють наш ринок праці, підвищують суспільну небезпеку. Так, лише у 1999–2000 рр. ними було скоєно майже 4,7 тис. злочинів, і проти них було скоєно – понад 1,7 тис. А шляхи одержання статусу біженця вони обирають різні. Наприклад, прагнуть одержати його емігранти з Чечні. Інші або одружуються, або купують квартири у наших громадян. При перевірках з’ясовується, що шлюб був фіктивним. Він там не проживав і не проживає. Такі люди розселяються потім по всій Україні. Ну, а звідси й підвищена небезпека.
На нашу думку, треба виправити візову політику, бо ми самі даємо змогу іноземцям вільно в’їжджати на законних підставах в Україну. Відсутні договірно-правова база, механізм і кошти для виселення і депортації іноземців-нелегалів у держави, громадянами яких вони є. Для нас це проблема. Як її розв’язати? Поки що, питання залишається відкритим.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Я рада, що останнім часом в Уповноваженого та Генеральної прокуратури і в цілому органів прокуратури стали тіснішими ділові стосунки. Вони стали більш цілеспрямованими. Вже є певне розуміння того, що ми робимо спільну справу захисту прав і свобод людини. Тому є в нас певні спільні наробки. Була б дуже рада вітати в майбутньому більш активні кроки назустріч, скажімо, щодо моїх звернень.
М.К.КОЗИРЄВ,
голова Луганського громадського комітету
захисту конституційних прав і свобод громадян:
Наш комитет уже более трех лет занимается, среди других дел, проблемой пыток в милиции. Я должен констатировать на основании собственного опыта, что это одна из самых больных проблем нашего общества, одна из самых тяжких угроз, которая, я считаю, отбрасывает Украину в средневековье.
И, как ни странно, это явление, имея системный характер, не имеет системного механизма противодействия. Вообще правоохранительные органы, если использовать метафору, это имунная система, которая должна мобилизовать социальные ресурсы для противостояния любым угрозам обществу. Мне кажется, сегодня наша правоохранительная система с этим не справляется. Может быть, только институт Уполномоченного по правам человека выполняет эту роль.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Но он не является структурой правоохранительной
.
М.К.КОЗИРЄВ:
Вот для вашего внимания статистические данные. Город Роженьки – за 10 месяцев прошлого года машина скорой медицинской помощи выезжала в изолятор временного содержания 304 раза, Свердловск – 343 раза, Северодонецк – 333 раза. 25–30 человек по травматическим показаниям были госпитализированы.
Далек от мысли списывать это на неграмотного в правовом отношении или получающего удовольствие от мучений человека какого-нибудь сержанта. У сержанта есть начальник. По своему жизненному опыту я знаю, что ни один подчиненный не делает то, что запрещает начальник. А у того есть еще выше начальники, и так – до министра.
Недавно была информация о том, что в Бельгии из тюрьмы сбежали два осужденных. На следующий день – министр юстиции и министр внутренних дел ушли в отставку. Меня этот факт поразил так же, как удивляют, но со знаком минус, вот эта статистические данные.
Вот пример. Тарас Маслов, Красный Луч Луганской области. Забирают его в пятницу в прокуратуру, потом в милицию переправляют, в понедельник он умирает от полученных травм. По подследственности он должен был быть в прокуратуре. Нет, его привезли в милицию, там его допрашивали. Тот майор, начальник уголовного розыска, работает и сейчас в милиции. Нигде, кроме как у него в кабинете, Маслов не был. Когда я спросил у него во время суда, – а почему вы его допрашивали? Он ответил: “Я его не допрашивал. Я его опрашивал”. В практике есть такая схоластическая эквилибристика – “опрос” и “допрос”. Смотрю в Юридическую энциклопедию, там написано, что допрос – это есть опрос лица по поводу юридически значимых обстоятельств по делу. Но почему-то у нас опрос и допрос – разное.
Или тот же следователь прокуратуры. Маслова ведь забрали и отвезли в прокуратуру, а потом уже в милицию. Спрашиваю его: а вы протокол задержания составили? Говорит: “Нет. Мы его не задерживали. Мы его пригласили в прокуратуру”. Как – “пригласили”? Это же было задержание.
Одной из самых распространенных ловушек для граждан и как бы оправдательных моментов для тех, кто применяет пытки, является вот этот процессуальный нигилизм, который позволяет не соблюдать процессуальные нормы и не обеспечивать процессуальные гарантии соблюдения прав граждан. В этом смысле я горячо поддерживаю прозвучавшее здесь предложение Нины Ивановны ограничить сроки содержания под арестом подследственных и задержанных. Это – во-первых. А во-вторых, обращаюсь к присутствующим здесь народным депутатам: надо забрать у милиции, у тех, кто ведет следствие, подозреваемого. Насколько я знаю, есть закон о муниципальной милиции. И можно бы эти структуры отнести к муниципальной милиции, чтобы дознаватель или следователь из милиции или из прокуратуры пришел, расписался за задержанного, под наблюдением фельдшера получил его и под надзором того же фельдшера сдал. Вот тогда можно было бы отработать механизм, гарантирующий с процессуальной точки зрения соблюдение прав задержанных.
И еще одно. Есть почти табуированная тема, но я ее затрону. Как ни горько говорить об этом здесь, но когда речь идет о мотивации, то уверен, существует (может, из Киева это не видно) милицейско-прокурорский и судейский бизнес, где каждый задержанный рассматривается как трофей, с которого надо получить статусную ренту. И она получается. Наши СИЗО и тюрьмы заполнены и переполнены во многом какраз по этой причине. И нарушение прав, и пытки имеют место тоже по этой же причине. Это тяжелая проблема, я бы предложил принять лозунг – “Украина без пыток”. И выработать стратегию правозащитной работы под эгидой, скажем, Уполномоченного по правам человека. И провести вот такую самоочистительную работу, которая была бы на благо прежде всего Украине, потому что мы обрели бы то, чего нам так не хватает – достойного гражданина как важнейший социальный ресурс развития.
И еще один важный момент. Мне кажется, не используются возможности, которые дает местное самоуправление. Можно на уровне местного самоуправления создать многие институциональные социальные возможности защиты прав человека дополнительно, параллельно к тем, которые уже существуют. Те же попечительские советы, о которых говорил мой коллега. Это все можно создать на местах. Когда-то в царской России великие князья возглавляли эти попечительские советы. Так почему бы городскому голове не возглавить попечительский совет в своем городе? Можно и нужно создать Лигу адвокатов, которые бы оказывали бесплатную правовую помощь тем, кто в этом нуждается.
Можно создать благотворительные фонды. Можно создать программы в рамках концепции развития города, программы занятости и социальной реабилитации инвалидов. Можно создать муниципальную милицию и еще многое можно сделать. Кстати, наш комитет сейчас занимается разработкой проекта устава города Луганска, где пытаемся заложить эти идеи.
Є.І.ОВЧИННІКОВ,
заступник голови колегії суддів палати
з кримінальних справ Верховного Суду України:
Я поділяю думку представників правозахисних громадських організацій, об’єднань про те, що проблеми є. І вони правильно їх порушили. Щодо застосування недозволених методів, особливо на початку слідства. На мою думку, це питання вийшло з-під контролю, а МВС і прокуратура змирилися з цим неподобством. Якщо з боку правоохоронних органів не буде вжито адекватних заходів, то парламент змушений буде в новому Кримінальному кодексі і в нових законодавчих актах заборонити будь-яке використання в кримінальних справах доказів, здобутих незаконним шляхом.
Тут правильно йшлося про недоліки в судовій системі. Комплекс законів, прийнятих останнім часом, якими запроваджено апеляцію і касацію, впровадження нових підходів, передачу під юрисдикцію судів ряду тих правових позицій, тих повноважень, які були раніше у органів слідства і прокуратури, – санкції на арешт, на обшук, проникнення в житло та інші приміщення особи тощо – вже засвідчують свій позитивний характер. Так, на чверть скоротилася кількість санкцій на арешт, хоча суди поки що застосовують їх не завжди продумано.
І ми орієнтуємо нижчепідпорядковані суди на те, щоб ці санкції за нетяжкі злочини застосовувалися у виняткових випадках, а там, де можна обійтися без цього, вдавалися до альтернативних запобіжних заходів. Зрештою, цього вимагають законодавчо закріплені норми.
Головне, чим вирізняється новий Кримінальний кодекс, – гуманізація правоохоронної системи. Це робить честь нашому парламенту, що він зумів непогано відпрацювати Кримінальний кодекс і насамперед його загальну частину. Щодо санкцій у Кодексі сказано, що суд районного рівня дає санкцію на арешт на термін до чотирьох місяців. А за злочини, які не є тяжкими, не може особа триматися під вартою більше чотирьох місяців. Санкцію на арешт до 9 місяців дає Апеляційний суд, а до 16 або 18 місяців – Верховний Суд. Більше тримати людину під вартою законом не дозволено. Є випадки, у тому числі по Харкову, де ми звільнили двох осіб, які тримувалися під вартою понад 12 місяців. До речі, ці особи звинувачувалися в умисному вбивстві.
Органи слідства і прокуратура повинні вже не тільки усвідомлювати нові вимоги, а й робити рішучіші кроки для поліпшення рівня слідства і дотримання термінів його провадження.
Хочу підкреслити, у нас стало набагато менше, майже одиниці скарг на застосування незаконних методів слідства, коли люди утримуються в установах Державного департаменту з питань виконання покарань. А щодо застосування катувань у широкому розумінні – мається на увазі навіть утримання в непристосованих приміщеннях, що теж є одним із способів катувань людей, – то, на жаль, на працівників органів слідства і дізнання ще дуже й дуже багато скарг з багатьох кримінальних справ. Це факт, і треба вживати термінових заходів.
Але, шановні учасники “круглого столу”, нам треба думати і про захист жертв злочинів. Верховний Суд вже більше п’яти років домагається прийняття закону про створення державного фонду для відшкодування втрат жертвам злочинів. Але віз і нині там. Обкрадають людей, калічать, і вони залишаються без засобів до існування. А державі начебто це байдуже.
А система виконання судових рішень? Коли вона була у складі судів і суддя відповідав за це, то це було ефективно. А тепер виконавча служба Міністерства юстиції формально підходить до справи, формально повертає виконавчі документи, і реального стягнення у багатьох випадках немає. Думаю, парламент змушений буде звернути увагу і на захист жертв злочинності.
Мабуть, має рацію шановний Богдан Футей, що ми неправильно вчинили відмовившись від того, щоб у судах нижчого рівня брали участь представники народу. Тільки в апеляційних судах при розгляді справ про вбивства за обтяжуючих обставин беруть участь народні засідателі. Вважаю, в новому Кримінально-процесуальному кодексі до цього питання слід повернутися. А щодо створення суду присяжних, то проти цього практично ніхто не заперечує. У Законі “Про судоустрій” і проектах законів, які є на розгляді в парламенті, це питання вирішується позитивно.
Ще хотів би додати, що потрібно серйозно взятися за дітей-сиріт, які опинилися без догляду батьків і суспільства. Бо через десять років буде пізно. В нашій країні є величезний досвід, коли після революції, громадянської війни, після Вітчизняної війни держава була в тяжчому стані, ніж зараз, але протягом якихось п’яти років цю проблему розв’язали. І нам тепер належить цю справу вирішити якнайшвидше.
Дякую панові Пітеру Буркхарту, який сьогодні звернув нашу увагу на необхідність зміцнювати судову владу. Нині громадянинові нікуди піти за захистом своїх прав. Ніхто йому не допоможе – ні Президент, ні уряд, ні парламент. Тільки суд може захистити людину. І судову владу треба захищати також, інакше нічого не буде. Треба негайно прийняти Закон про судоустрій.
Ми навіть не можемо собі уявити, щоб якась районна державна адміністрація тулилася в будинку, який 80 років тому був конфіскований у представників певних класів. А суди розміщуються в них суцільно. Майже третина приміщень не пристосована для них. Навіть у столиці немає жодного залу, де можна було б нормально провести судовий процес, якщо більше одного звинувачуваного. Людей, як оселедців у бочку, набивають у клітку. Можливо, це грубо, але це правда. Добре, що міська державна адміністрація дбає про обличчя міста. Але ж обличчя багатогранне, і жалюгідний вигляд судів псує таки загальну картину.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Нині функції судової влади значно розширені. Ще багато чиниться несправедливостей у нашому житті. І добре, що кожен має право звернутися до суду, до Уповноваженого, як сказано у ст..55 Конституції. Ми в одному човні. Ви, Євгене Івановичу, судова гілка влади, а ми є структурою, яка репрезентує позасудовий захист прав людини. Ми є субсидіарним органом.
Не випадково саме Уповноваженим підтримано свого часу подання Голови Верховного Суду В.Бойка до Конституційного Суду з приводу хронічного недофінансування судів України. Передусім судів загальної юрисдикції. Я підтримала це подання і зауважила Конституційному Суду, що недофінансування судової влади унеможливлює реальний захист прав громадян через суд.
Це фактично є брутальним порушенням прав людини. Після того були прийняті певні рішення на рівні найвищих інстанцій країни. Проте й досі немає стовідсоткового фінансування судів.
Водночас саме суд виносить остаточний вердикт, і саме він має реально захистити права людини. На це й спрямовано судову реформу. Але вона йде дуже повільно як на законодавчому рівні, так і на рівні реальних механізмів її втілення в життя.
Певна річ, різні політичні сили по-різному уявляють собі судово-правову реформу. Але потерпає передусім проста людина, права якої ми інколи місяцями не можемо захистити через суд.
Сподіваюся, що вільна розмова у такому демократичному дусі, в якому сьогодні повели її представники урядових і неурядових структур, а також міжнародних організацій, буде надзвичайно плідною з погляду конкретних результатів.
Зі свого боку, хочу вас запевнити, що кожну пропозицію, яка стосується компетенції Уповноваженого, ми ретельно вивчимо і врахуємо.
Хочу подякувати всім за участь у нашій дискусії, за те, що кожен з вас робить для захисту прав людини, конкретної людини, зневіреної, згорьованої, але яка ще не втратила надії, що ми з вами спільно захистимо її конституційні права і свободи.
|
