|
На честь п’ятої річниці прийняття Конституції України Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, Національна академія наук, Академія правових наук, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого провели наукову конференцію “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства”. Конференція відбулася 21–22 червня 2001 р. у м.Харкові у приміщенні Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого.
У роботі конференції взяли участь і виступили Президент України, керівники Конституційного, Верховного, Вищого господарського судів, Генеральної прокуратури, представники центральних органів виконавчої влади, народні депутати України, представники Харківської обласної держадміністрації, органів місцевого самоврядування, науковці.
На конференції з доповіддю “Уповноважений з прав людини в системі конституційних механізмів захисту прав і свобод людини в Україні” виступила Уповноважений з прав людини Ніна Іванівна Карпачова. Пропонуємо текст цієї доповіді.
Вельмишановний пане Президенте!
Вельмишановні учасники зібрання!
Пані та панове!
З прийняттям Конституції України 1996 р. докорінно змінилися місце і роль, які відводяться людині, її правам та свободам в ієрархії соціальних цінностей. Увібравши кращі традиції українського державотворення, а також світові стандарти у сфері прав і свобод людини, Конституція України визнана певним взірцем сучасного конституціоналізму у сфері прав людини.
Визнання, додержання й захист прав і свобод людини не є виключно внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Права людини мають спільні витоки, їхня історія – це шлях до прогресу та правового визнання людиною тих чи інших категорій осіб, це процес збагачення й поширення принципу рівноправності й недискримінації. Права людини не даруються державою, а належать кожному від народження. Вони є основою людського існування й розвитку.
Конституція України, вистраждана багатьма поколіннями кращих представників українського народу, повною мірою відповідає світовим стандартам у галузі прав людини. У ній знайшли відображення визнані зразки вітчизняного нормотворення, зокрема блискучий взірець античної демократії – присяга громадянина Херсонеса, “Руська правда” Ярослава Мудрого, Конституція Пилипа Орлика 1710 р.
Сприйнявши універсальну концепцію прав та свобод людини, українська Конституція визначила якісно новий статус особи, проголосивши, що всі люди є вільні і рівні у своїх правах та гідності, а права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Практично цією концепцією й розпочинається Конституція, у ст.3 якої зазначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
З урахуванням цієї концепції в чинній Конституції України правам, свободам і обов’язкам людини присвячено спеціальний розділ, який містить близько третини її статей. Проте не тільки другий розділ присвячено правам людини: весь текст Основного Закону української держави пройнятий найкращими ідеями цієї універсальної концепції.
Конституція України 1996 р. вперше замість фрагментарного набору прав і свобод, як це було у попередніх Конституціях, визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, підтвердивши цим загальновизнаний людством постулат, що всі права – громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні є універсальними, неподільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними.
Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових та істотно збагатив їх за змістом, закріпивши гарантії їхньої реалізації.
Крім матеріального закріплення прав і свобод, у Конституції України у ст.55 уперше було закладено правові засади для реформування діючих і запровадження нових механізмів конституційної системи захисту прав і свобод людини, яка включає в себе насамперед систему судів України як центральну ланку в системі захисту прав людини, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міжнародні судові та інші органи, членом або учасницею яких є Україна.
Створення в Україні конституційної інституції Уповноваженого з прав людини стало новацією в державно-правовій системі захисту прав і свобод людини. При розробці української моделі Уповноваженого, чи як прийнято називати цю посаду в усьому світі – омбудсмана, враховувалися національні правові й культурні традиції, особливості системи державної влади в Україні, досвід функціонування таких інституцій в інших країнах, зокрема скандинавських, а також тих, що стали на шлях реформ, зокрема Польщі та Угорщини.
Сьогодні вже в ста країнах світу, які приєдналися до демократичних форм правління, функціонують інституції омбудсмана, що є неперевершеним набутком людства в захисті порушених прав людини. Омбудсман, не підміняючи ні прокуратури, ні судової влади, має донести до державної влади примат принципів верховенства права й поваги до прав людини, протидіяти свавіллю влади, не дублюючи, а доповнюючи при цьому існуючі правові механізми.
Конституція України і прийнятий на її основі 23 грудня 1997 р. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” передбачають створення в Україні сильної моделі омбудсмана, яка характеризується:
– високим конституційним статусом Уповноваженого;
– незалежністю від будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування;
– широкою юрисдикцією Уповноваженого, яка поширюється як на органи державної влади, так і на органи місцевого самоврядування;
– гнучкістю й доступністю процедури звернення до Уповноваженого;
– свободою його дій щодо відкриття провадження в тій чи іншій справі;
– політичним нейтралітетом Уповноваженого.
Таким чином, Уповноважений є незалежним конституційним контрольним субсидіарним органом позасудового захисту, який сприяє поновленню прав людини, порушених органами державної влади чи органами місцевого самоврядування.
Особливість його статусу полягає в тому, що він не належить ні до якої гілки державної влади, а є органом sui generis (особливого роду) з унікальним статусом. Реалізація його мандата в умовах сучасної України ускладнюється тим, що цей орган не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами одночасно зі збереженням свого незалежного статусу.
Конституція України надала право кожному звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого. Використовуючи це право, лише за три роки діяльності інституції до Уповноваженого звернулися понад 170 тис. осіб. Тому розгляд індивідуальних звернень громадян України, іноземців та осіб без громадянства до Уповноваженого на території України та в межах її юрисдикції є однією з головних його функцій.
Аналіз отриманих звернень до Уповноваженого засвідчує, що їх 62% стосуються порушень особистих, громадянських та політичних прав, 36% – соціально-економічних.
За характером своєї діяльності Уповноважений проводить перевірки і відкриває провадження як на підставі отриманих за зверненнями відомостей про порушення прав і свобод людини, так і з власної ініціативи. На їхній підставі Уповноважений вносить рекомендації про шляхи поновлення порушених прав людини, а також, співпрацюючи із суб’єктами законодавчої ініціативи, вносить пропозиції змін до законодавства або впливає на перегляд неправомірної адміністративної практики органів державної влади.
Серед перших проваджень у справах про порушення прав людини, відкритих Уповноваженим, були: захист прав моряків судна “Дюбай Валюр”, яких було затримано як заручників у Нігерії, а також моряків теплоходів “Глобал Скай”, “Светлогорск”, “Свет”, затриманих у Єгипті шляхом збройного нападу; застосування тортур працівниками правоохоронних органів у багатьох регіонах України; порушення прав дітей, хворих на сколіоз, у м. Луганську в зв’язку із закриттям Ювілейної школи-інтернату; поновлення статусу ліквідаторів – бійців 731-го окремого батальйону спецзахисту, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого з перших кроків існування інституції стало запобігання такому світовому транснаціональному злочину, як торгівля людьми, зокрема дітьми та жінками. Работоргівля в сучасних її формах наприкінці ХХ ст.набула безпрецедентного поширення в усьому світі. У неї втягуються все нові й нові країни. На жаль, не обминуло це ганебне явище й Україну, яка стала як країною-донором, так і країною для транзиту “живого товару”.
Важливо зазначити, що Президент України продемонстрував розуміння загрози, яку несе в собі сучасна работоргівля, у тому числі для національної безпеки України, виявив політичну волю в боротьбі з нею, підтримавши наполегливі дії Уповноваженого. За відносно короткий термін Україні вдалося розробити систему ефективних заходів щодо боротьби з цим явищем. На теренах Європи створена єдина Національна координаційна рада щодо запобігання торгівлі людьми при Уповноваженому, до складу якої входять представники міністерств і відомств України, а також міжнародні організації. Парламентом прийнято закон, який встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Урядом України розроблена Національна програма щодо запобігання торгівлі дітьми та жінками. Міністерством внутрішніх справ створено спеціальний підрозділ по боротьбі з цим злочином. Лише за три роки після прийняття закону було порушено 84 кримінальні справи за ст.1241 Кримінального кодексу України (“Торгівля людьми”). На сьогодні український досвід протистояння цього роду злочинності є предметом вивчення з боку інших країн і міжнародних організацій, зокрема Ради Європи та Європейського Союзу. Підтримує наші дії й Верховний комісар ООН з прав людини пані Мері Робінсон.
Запобігаючи порушенням прав і свобод людини, а також сприяючи їх поновленню, Уповноважений наділений широким комплексом прав. Зокрема, відповідно до ст.150 Конституції України, ст.13 і 15 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та ст.40 і 41 Закону “Про Конституційний Суд України” Уповноважений є суб’єктом конституційного звернення щодо вирішення питання про відповідність Конституції, законів України та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента України чи Кабінету Міністрів України, правових актів Автономної Республіки Крим, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Уповноважений дуже прискіпливо підходить до реалізації цього права і, як правило, користується ним після проведення комплексного моніторингу фактів масового та брутального порушення прав людини. Кожного місяця до Уповноваженого надходить багато скарг на те, що суди відмовляють громадянам України в судовому розгляді їхніх позовів до міліцейських чи військових начальників, слідчих і прокурорських працівників, працівників державної безпеки. Прикриваючись посиланнями на державну таємницю або на таємницю слідства, деякі недобросовісні представники “недоторканних” установ могли не відповідати ані за свої небезпечні помилки, ні за відверто злочинні службові порушення, на які, крім них самих, все одно поскаржитися було нікому. Відповідно до ст.2483 Цивільно-процесуального кодексу їхні рішення, дії чи бездіяльність вважалися непідсудними.
Це замкнене коло юридичної неузгодженості сприяло свавіллю і безвідповідальності тих, від кого залежали тисячі людських доль, хто за покликанням совісті та службовим обов’язком мав стояти на сторожі закону.
У зв’язку з цим Уповноваженим було внесено подання до Конституційного Суду України про визнання неконституційними, а відтак підлягаючими скасуванню окремих положень ст.2483 Цивільно-процесуального кодексу, які суперечать Основному Закону держави. Рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. ці вимоги подання Уповноваженого було задоволено.
Відтепер з усіма скаргами на неправомірні дії чи бездіяльність службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури можна звертатися до суду. Відповідно прозорішою стає діяльність посадових осіб Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони, Служби безпеки України, органів прокуратури.
Та, на жаль, уже є факти (до речі, й у Харкові), коли суди просто не знають про таке рішення Конституційного Суду України і продовжують відмовляти громадянам у розгляді позовних заяв, у яких оскаржуються дії посадових осіб, зокрема правоохоронних органів.
Окрім цього, як відомо, з 28 червня набувають юридичної сили перехідні положення Конституції України, відповідно до яких санкції на обшук та арешт будуть давати суди. Таке суттєве розширення юрисдикції судової влади, безперечно, має бути враховане й підкріплене як організаційно-кадрово, так і матеріально.
Позиція Уповноваженого в цьому питанні була й залишається вельми відкритою: ще 1 червня 1999 р. мною було надіслано до Конституційного Суду висновок на підтримку позиції Верховного Суду України, в якому, зокрема, зазначалося, що “подальше скорочення фінансування судів, яке і без того недостатнє, паралізує діяльність судів та ставить під загрозу гарантоване Конституцією України право людини на судовий захист”. Проте ані рішення Конституційного Суду, ні вимоги Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та функціонування судів” від 15 грудня 1999 р. так і не виконані урядом у повному обсязі й досі.
Це особливо актуально з погляду реформування судової системи в Україні. Необхідність взаємодії Уповноваженого з судовою владою, зокрема з судами загальної юрисдикції, яскраво проявилася під час відомих подій 9 березня. Повною мірою використовуючи свій мандат, Уповноважений впродовж усіх критичних березневих днів намагалася активно впливати на події з метою подолання конфлікту й недопущення нагнітання насильницьких дій: зустрічалася з потерпілими з обох боків, вела з ними постійний діалог, відвідувала їх у лікарнях, міліцейських шпиталях, райвідділеннях міліції, спецрозподільниках.
З метою сприяння поновленню порушених прав і запобігання новим порушенням Уповноваженим було направлено подання на ім’я голови Київського міського суду щодо неправомірності притягнення до адміністративної відповідальності деяких громадян України, зокрема студентів, яке було невідкладно розглянуте. Уперше в новітній історії України масово було скасовано постанови районних судів про адміністративні арешти. Таким чином, взаємодія Уповноваженого із судами загальної юрисдикції дала свої позитивні наслідки під час екстремальних подій і певною мірою відіграла позитивну роль у недопущенні подальшої ескалації конфлікту.
Основні засади взаємодії Уповноваженого з іншими органами полягають у тому, що його діяльність не зумовлює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє лише йому притаманними засобами й методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує можливості його впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо лише за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.
Важливим механізмом захисту прав і свобод людини, вперше закріпленим у Конституції України, є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.
Включення цієї конституційної норми, яка повною мірою відбиває сучасні тенденції міжнародного права в галузі прав людини щодо розширення міжнародної правосуб’єктності індивіда, вперше заклало реальні основи для запровадження міжнародного контролю за дотриманням прав людини в Україні.
Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка передбачає найбільш ефективний контрольний механізм – Європейський суд з прав людини.
Громадяни України вже почали користуватися своїм правом на звернення до Європейського суду. Так, за станом на початок червня цього року Європейським судом було прийнято до розгляду понад 2,5 тис. звернень громадян України, і їх кількість з кожним днем зростає. Попри таку велику кількість звернень, лише шість із них Європейським судом були визнані прийнятними для подальшого розгляду, серед яких права: на справедливий судовий розгляд, на належні умови тримання осіб у місцях позбавлених волі, захист права власності тощо.
На початку травня цього року було прийнято перше рішення Європейського суду щодо України, яке стосувалося однієї з найболючіших проблем – невиконання судових рішень. Йдеться про справу Кайсена та інших проти України, яка стосувалася невиконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області щодо виплати заявникові пенсій та інших компенсаційних (регресних) виплат. Розгляд цієї справи закінчився укладенням мирової угоди, відповідно до якої Уряд України погодився виплатити кожному заявникові суму, що відповідає розміру заборгованих їм пенсій по інвалідності й окрему суму як компенсацію. Цим самим Європейський суд визнав, що розглядає проблему невиконання судового рішення як порушення положень Європейської конвенції про права людини. Гадаю, наша держава зробить з цього першого прецеденту відповідні висновки, бо інакше Україну очікують серйозні матеріальні витрати.
Найближчим часом очікується прийняття інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема у зв’язку зі зверненнями про неповернення заощаджень громадян. До середини липня цього року Європейським судом планується винести рішення щодо прийнятності цих звернень для подальшого розгляду. З огляду на масштабність названого явища та його значні соціальні наслідки надзвичайно важливо, щоб Кабінет міністрів і Верховна Рада України приділили достатню увагу реальному розв’язанню цієї проблеми, не очікуючи рішення Європейського суду з прав людини, а також рішення Конституційного Суду України за відповідним поданням Уповноваженого.
Наведений перший прецедент застосування механізму Європейської конвенції про права людини стосовно України свідчить про те, що громадяни нашої держави надалі все більше використовуватимуть механізм Євросуду, до речі, для захисту прав не тільки громадянських і політичних, а й фактично соціально-економічних.
Вплив прецедентів Європейського суду з прав людини на реформування правової системи України, поза сумнівом, у перспективі зростатиме. Важливо, щоб Україна була готовою адекватно реагувати на необхідність запровадження таких змін.
Шановні учасники конференції!
Крім функції безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, що надходять до Уповноваженого, модель українського омбудсмана передбачає також проведення моніторингів стану дотримання прав і свобод людини в Україні органами державної влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права та свободи людини і громадянина. Результати таких моніторингів, комплексна оцінка стану додержання й захисту прав і свобод людини подаються до Верховної Ради України у вигляді щорічних доповідей Уповноваженого.
Перша щорічна доповідь Уповноваженого була представлена у Верховній Раді України в листопаді 2000 р. У Доповіді вперше в історії нашої держави висвітлено історичний генезис прав людини на землях України, окреслені місце і роль Уповноваженого в національній системі захисту прав людини, наведено результати комплексного дослідження стану дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини відповідно до Конституції, чинного законодавства України та міжнародних стандартів прав людини.
Доповідь Уповноваженого містить висновки й рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства, а також практики його застосування по забезпеченню прав і свобод людини в Україні. У кожному її розділі вміщено висновки й рекомендації, спрямовані на поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини в Україні та дотримання окремих категорій прав.
Учасники конференції отримали сьогодні в подарунок Першу щорічну доповідь Уповноваженого з прав людини.
На підставі здійсненого моніторингу, представленого в цій доповіді Уповноваженим, міститься висновок, що в Україні попри наявне демократичне законодавство у сфері прав людини в умовах соціально-економічної кризи, падіння загального рівня культури й моралі все ще немає ефективних механізмів захисту прав людини, що призводить до масових і систематичних порушень цих прав, а інколи унеможливлює їхню реалізацію. Відзначено також, що значних масштабів набуває таке явище, як бідність, яка сама є не лише брутальним порушенням прав людини, а й унеможливлює повноцінну реалізацію інших прав і свобод.
Доповідь стала узагальненим актом реагування Уповноваженого на виявлені масові порушення прав людини і була надіслана центральним органам державної влади, судам, органам прокуратури, а також місцевим держадміністраціям. Більшість облдержадміністрацій відповідально поставилися до реагування на виявлені Уповноваженим факти порушень прав громадян у відповідних регіонах. Проте слід навести й реакцію окремих облдержадміністрацій: так, керівництво Житомирської облдержадміністрації у відповіді зазначило, що “доповідь вивчили з зацікавленістю, проте питаннями контролю за дотриманням прав і свобод людини відповідно до чинного законодавства займаються правоохоронні органи області”. Ось вам і розуміння проблеми прав людини! Скільки ж іще зусиль треба докласти нам усім разом, щоб підвищити не тільки рівень правової свідомості посадових осіб, а й їхнє ставлення до реального забезпечення прав людини на місцях.
За таких умов надзвичайно важливо, щоб при реформуванні політичної та правової системи в Україні права людини і механізми їхньої реалізації як необхідний елемент політичної системи не тільки не загубилися, а й стали стрижнем усієї державної політики.
На жаль, у розробленому проекті Концепції реформування політичної системи України правам і свободам людини не було приділено належної уваги. Проте саме заради людини, громадян держави, їхніх прав та свобод і мають відбуватися будь-які реформи в суверенній Україні.
Дякую за увагу!
|
