|
12 квітня 2001 р., напередодні третьої річниці заснування в нашій країні інституції Уповноваженого з прав людини, у конференц-залі Верховної Ради України відбулася зустріч за “круглим столом” на тему “Захист прав людини в Україні на сучасному етапі: проблеми і перспективи”, організована Уповноваженим з прав людини.
У роботі “круглого столу” взяли участь народні депутати України, члени уряду, судді Конституційного та Верховного Судів, представники Генеральної прокуратури, міжнародних та неурядових організацій, деяких іноземних посольств акредитованих в Україні, а також науковці, представники засобів масової інформації.
На “круглому столі” було обговорено питання становлення нової конституційної установи, її роль у захисті прав людини, поліпшення стану забезпечення прав і свобод людини у нашій країні.
Зустріч за “круглим столом” вела Уповноважений з прав людини Ніна Іванівна Карпачова. Надається повна стенограма цієї представницької зустрічі.
Н.І.КАРПАЧОВА,
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Нам сьогодні надзвичайно важливо проаналізувати пройдений шлях, обмінятися думками щодо стану дотримання і захисту прав і свобод людини в нашій державі.
Як відомо, не всі вітали запровадження в Україні посади Уповноваженого. Дехто нас фактично не помічав. Були навіть спроби блокувати діяльність нашої інституції. Майже дев’ять місяців вона взагалі не фінансувалася. Два роки ми не мали власного приміщення.
Водночас ми отримали велику підтримку неурядових, передусім міжнародних, організацій. Хочу подякувати сьогодні ОБСЄ, Раді Європи і Представництву ООН в Україні, які чимало зробили для того, щоб наша інституція відбулася і діяльність її будувалася на принципах верховенства права і поваги прав людини.
28 листопада 2000 р. на пленарному засіданні Верховної Ради Уповноваженим з прав людини було представлено Першу щорічну доповідь “Про стан дотримання і захисту прав і свобод людини”, що ґрунтується на міжнародних стандартах прав людини. Це серйозна аналітична праця, комплексне дослідження стану дотримання та захисту політичних, громадянських, особистих, соціальних, економічних та культурних прав людини в Україні. Таке дослідження було зроблено вперше в історії нашої країни. Переважна більшість учасників «круглого столу» має у власному розпорядженні цей документ і могла ознайомитися з його змістом.
Зазначу, що це була знакова подія для нашої держави, для всього українського суспільства, і ми це відчули передусім через значний інтерес до цього документа з боку представників як урядових, так і неурядових структур України, а також міжнародної спільноти. Передусім у цьому документі дається критичний аналіз і зроблено висновки щодо стану справ із дотриманням прав людини, надані рекомендації щодо уникнення масових і системних порушень цих прав у майбутньому.
Репрезентуючи у парламенті доповідь, я наголосила, що переважна більшість прав, які порушуються в нашій країні, це передусім громадянські права, про що свідчать 56% звернень заявників. На другому місці за кількістю порушень – соціально-економічні права (понад 36%).
Матеріали доповіді надіслані в усі регіони. Їх отримали також члени уряду, голови державних комітетів, державних департаментів загалом – понад 70 установ; судова гілка влади, передусім Генеральна прокуратура і Конституційний Суд, а також неурядові організації, засоби масової інформації.
З регіонів до нас надходять відповіді щодо реагування на зазначені в доповіді порушення прав людини. Так, Полтавська обласна державна адміністрація надіслала листа, в якому ретельно проаналізовано стан дотримання та захисту прав і свобод людини в цій області. Більшість регіонів дотримується саме таких підходів в осмисленні цих проблем. Проте є й інші відповіді. Як, наприклад, Житомирської обласної державної адміністрації, в листі якої зазначено, що обласна адміністрація та її структурні підрозділи вивчили подання Уповноваженого з приводу Першої щорічної доповіді і повідомляють, що питанням контролю за дотриманням прав і свобод людини відповідно до чинного законодавства займаються правоохоронні органи області.
Те, що є й такий підхід до того, хто саме має займатися правами людини – певна гілка влади чи якась структура, на мою думку, є глибоко симптоматичним. Проблема прав і свобод людини ще не усвідомлюється вповні передусім владними структурами, тоді як вона має стати стрижнем державної політики. Адже ніякі економічні зрушення, якщо вони не зумовлюють поліпшення дотримання прав і свобод людини, не можна вважати прогресом.
За соціально-економічної і політичної кризи не спрацьовують механізми захисту прав людини, що призводить до їх масових порушень, а інколи просто унеможливлює їх реалізацію. Ситуація в Україні останнім часом ускладнюється через бідність, яка сама по собі є порушенням прав людини. Сьогодні, за офіційними статистичними даними, 30% громадян України потерпають від бідності, не говорячи вже про злиденність, яка є крайньою межею бідності.
Дотримання прав людини завжди було і є чинником, який впливає на політико-правову і соціально-економічну ситуацію в державі. Нині фактично в жодній країні світу, в тому числі в Україні, немає таких правовідносин, які так чи інакше не стосувалися б прав людини.
Вчора я мала відверту розмову без преси з представниками Європейського парламенту на їхнє прохання. На зустрічі була присутня матір безвісно зниклого журналіста Георгія Гонгадзе – пані Леся Гонгадзе. Представники Європарламенту оцінили ставлення влади до пані Лесі Гонгадзе як нелюдське, як таке, що суперечить принципам Європейського Союзу. Для мене це дуже боляче, гадаю, як і для кожного з вас. Вважаю, справою честі України, передусім її правоохоронних органів і тих, які підключилися до з’ясування всіх обставин зникнення Георгія Гонгадзе, встановити належність «таращанського тіла», довести справу до завершення. До речі, Уповноважений проводить своє власне провадження, і через певний час я оприлюдню свої висновки щодо цього.
Хочу звернутися до присутнього тут Олексія Васильовича Баганця (тоді – заступник Генпрокурора України. – Ред.) і попросити його висловитися з цих питань. Гадаю, йому є що повідомити присутнім.
Під час зустрічі представники Європарламенту також зазначали, що в них викликають занепокоєння питання торгівлі людьми і нелегальної міграції. Йдеться про облаштування кордонів і передусім про те, що через кілька років кордони Європейського Союзу наблизяться до України.
З перших кроків мого перебування на посаді Уповноваженого проблемі запобігання торгівлі людьми я приділяла особливу увагу. Вона є пріоритетною в діяльності Уповноваженого. У цій справі ми плідно співпрацюємо з Міністерством внутрішніх справ, Інтерполом, з Міністерством сім’ї та молоді, (на жаль, в ході невдалої адміністративної реформи воно було ліквідоване, як і решта структур, що опікувалися захистом прав і свобод людини), а також з громадськими організаціями.
Україна має поділяти такі європейські цінності, як принцип верховенства права, верховенства прав людини і поваги до демократії. Представники Європарламенту висловили занепокоєння загальнополітичною ситуацією в Україні. Остаточно своє рішення Європейський Союз висловить пізніше. Він залишається на позиції політики відкритих дверей щодо України.
Проблема захисту прав співвітчизників за кордоном також із перших кроків діяльності нашої інституції була в центрі її уваги. Я провела ряд прес-конференцій з цього питання. Вам відомі наші наробки. Вони відображені в Першій щорічній доповіді Уповноваженого. Проте мушу зазначити, що моє звернення до уряду щодо ратифікації міжнародної Конвенції про захист прав трудящих-мігрантів та членів їх сімей, на жаль, поки що не знайшло свого позитивного вирішення. Нашою інституцією вивчаються можливості приєднання України до Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 року. Ця конвенція створює певні передумови для захисту прав і інтересів українських громадян передусім на території таких країн, як Італія, Франція, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція, Туреччина та Португалія, особливо тих громадян, що працюють там легально. За час існування нашої інституції ми підписали дві угоди про захист прав і свобод людини з омбудсманами Росії і Польщі. Саме завдяки угоді з польським омбудсманом нам удалося встановити прозорий контроль, зокрема, за розслідуванням обставин загибелі на території Польщі громадянина України Сергія Кудрі.
Польський речник постійно інформує мене про стан дотримання прав потерпілої сторони під час слідства. Він має таку можливість, адже наділений відповідними правами нарівні з прокурором своєї країни.
Одним із позитивних моментів законодавчого забезпечення прав і свобод людини, на мою думку, є наша спільна робота з Комітетом Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Передусім йдеться про прийняття Закону України “Про громадянство України” у новій редакції. Це дало можливість законодавчим шляхом врегулювати наболілі проблеми набуття громадянства тисячами українців, які після 1991 р. почали масово повертатися в Україну, але внаслідок ускладненої процедури їх фактично було позбавлено цієї можливості. Певною мірою це стосується і кримських татар.
Зокрема, потрібно зупинитися на такому питанні, як інститут прописки. Існування його в нинішній формі, на мою думку, є порушенням права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, що закріплено в Конституції, і є причиною порушення деяких інших прав. Проблема потребує кардинального розв’язання. За інформацією Кабінету Міністрів, нині у ньому на розгляді перебуває ряд законопроектів, спрямованих на лібералізацію в Україні цього інституту.
Особливого значення нині набувають правові механізми захисту прав людини, до яких належить передусім судова влада. Адже саме через суд має належним чином відбуватися цей захист.
Дуже добре, що, врешті-решт, парламент прийняв у другому читанні надзвичайно важливий Закон “Про судоустрій України”. Хочу привітати з цим і парламентаріїв, і авторів законопроекту, які присутні у цій залі. Сподіваюся, що, доопрацювавши в третьому читанні цей законопроект, Україна зможе зробити надзвичайно важливий і відповідальний крок не тільки щодо виконання своїх зобов’язань перед Радою Європи, що є надзвичайно важливим, а й, головне, перед громадянами власної країни.*
В.Ф.БОЙКО,
Голова Верховного Суду України:
Безумовно, питання, внесене сьогодні на обговорення, є важливим. І я хотів би нагадати, що згідно з положеннями Конституції, які встановили відповідальність держави за свою діяльність перед людиною, права і свободи громадянина захищаються судом, а юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у державі. Таким чином, суттєво змінився статус суду.
І ми це відчуваємо. Якщо раніше і громадяни, і представники державних органів розглядали суд як орган боротьби зі злочинністю, то люди тепер розглядають суд як орган правосуддя. Тобто він повинен виконувати функцію, визначену в Основному Законі держави, і на основі конституційних засад відновити право кожного, якщо воно порушене.
За статистичними даними, кількість заяв громадян, які оскаржують дії посадових осіб, рішення державних органів, значно збільшилась. І характерно, що 80% таких заяв судами задовольняються. Тобто суди визнають, що права громадян державними органами були порушені.
З розширенням юрисдикції судів вони стали розглядати і скарги на дії слідчих органів. Наведу кілька цифр. Скарг на дії слідчих органів минулого року було близько чотирьох тисяч, з яких задоволено майже кожну третю. А це, як кажуть, цифри для роздумів щодо порушення прав та інтересів громадян, а водночас і підстава для реформування законодавства, щоб воно справді надійно забезпечувало охорону прав громадян.
Певна неузгодженість ланок судів, невідповідність новим функціям державних органів яскраво виявилася упродовж останніх п’яти років, коли ми виконуємо норму Конституції, що має пряму дію. Безперечно, п’ятирічного терміну, на перший погляд, було достатньо, щоб реформувати судову систему, але, як засвідчив час, ми практично не приступили до реформування судової системи і виникла ситуація, коли після закінчення п’ятирічного терміну судова система може вийти за межі правового поля, визначеного Конституцією.
Тепер у нас є можливість запобігти цьому надзвичайно негативному явищу. У другому читанні прийнято Закон “Про судоустрій України”, який визначив нову структуру судів і порядок оскарження судових рішень, повноваження судів усіх рівнів. Він передбачає ліквідацію залишків командно-адміністративної системи. Що мається на увазі? Те, що голови судів, заступники голів судів мали значно більше повноважень, ніж судді.
Нове місце суду в державі зобов’язує суттєво змінити систему судів і судочинство, яке характерне для здійснення правосуддя.
Старий Закон “Про судоустрій” прийнято ще за часів панування командно-адміністративної системи, і, зрозуміло, він як механізм тієї системи діяв для виконання тих цілей, які на той час існували.
Хоча і суддя, і голова суду мають право здійснювати правосуддя, але голова суду має дуже багато інших повноважень. Від його рішення залежить, розглядати справу чи ні, давати хід процесу чи ні. Це все, як на мене, залишки командно-адміністративної системи, і новий закон про судоустрій не передбачає наділення голів судів, які виконують адміністративні повноваження, такими функціями, які вони мали. І це, скажу я вам, надзвичайно суттєва реформація судової системи стосовно забезпечення основних засад Конституції щодо рівності всіх перед законом і судом, гласності, відкритості та інших важливих складових надійного захисту прав і свобод громадян.
Безперечно, змінити всі правила судочинства, мається на увазі Кримінально-процесуальний і Цивільно-процесуальний кодекси, швидко нам не вдасться. Але не можна допустити, на мою думку, як практика, щоб суди діяли за нормами судочинства, які не “вписуються” в положення Конституції. Нині група фахівців за участю представників усіх відомств підготувала зміни до чинного законодавства. Йдеться про процесуальні зміни, які по-новому врегульовуватимуть розгляд справ, права учасників процесу, можливості оскарження судових рішень в апеляційному порядку. Йдеться про створення спеціалізованих судів, які розглядатимуть справи спеціальної юрисдикції. Це дасть можливість нам діяти після 28 червня в межах Конституції. Більше того, втілити в життя закладені в ній засади судочинства.
Особливе занепокоєння у нас викликає невизначеність у законі щодо порядку арешту громадян. Нині діє порядок оскарження санкцій на арешт громадян до суду. Минулого року було оскаржено до суду 2875 санкцій прокурора, задоволено 894, тобто майже кожна третя скарга на неправильне позбавлення волі на період слідства судом визнана обґрунтованою.
Ми занепокоєні і такою цифрою: суди після оголошення вироку звільнили з-під варти понад 10 тис. осіб. Я розумію, що значна кількість звільнень може бути пов’язана з амністією, але сам факт, що багато людей утримуються під вартою без достатніх на те підстав і це встановлюється вироками судів – це також є питанням для роздумів, аналізу і вжиття відповідних заходів. Ви знаєте, що зі сплином п’ятирічного терміну дії перехідних положень санкцію на арешт має давати суд. Законодавством це на сьогодні не врегульовано. Це безпосередньо стосується і захисту прав людини, відсутності правового регулювання. Так би мовити, створить певні проблеми для розгляду таких звернень і може певною мірою заблокувати взагалі діяльність правоохоронних органів по розслідуванню злочинів.
Реформування суду необхідне й у зв’язку з тим, що постійно розширюється юрисдикція судів у державі. Кількість справ, які розглядають суди, збільшується надзвичайно швидко. Я аж здригнувся, коли почув по радіо, що за порушення правил дорожнього руху штрафи накладатимуть суди.
Я поцікавився, яка взагалі у нас практика притягнення громадян до адміністративної відповідальності. Минулого року посадовими особами, міліцією, санітарним наглядом, судами, тощо притягнуто до адміністративної відповідальності 9670 тис. осіб.
Значну кількість, більше мільйона, якраз притягли до адміністративної відповідальності працівники міліції. Кожна така постанова може бути скаргою до суду. Може сьогодні суд забезпечити належний розгляд таких справ, включаючи і терміновість розгляду подань, про необхідність арешту, про необхідність проникнення до житла? Це надзвичайно непросте завдання, і я думаю, що подальше блокування розгляду законопроекту про судовий устрій зупинить розгляд змін до процесуального законодавства і врешті-решт заблокує нормальне функціонування правової системи України з усіма негативними наслідками від цього з погляду не лише захисту прав і свобод людини, громадянина, а й іміджу держави на міжнародній арені, та й з погляду можливості оскарження наших рішень до Європейського суду з прав людини і відповідальності держави, яка не створила умов для надійного захисту прав людини, з відповідними матеріальними санкціями.
І.Я.САХАНЬ,
міністр праці і соціальної політики України:
Хотів би почати з того, що минулого року до міністерства праці та соціальної політики звернулися понад 30 тис. осіб, з яких більше трьох тисяч громадян побували на особистому прийомі. Абсолютна більшість цих звернень якраз і пов’язана з темою нашої сьогоднішньої розмови. Тому ми розцінюємо й ініціативу сьогоднішнього зібрання, і відверту розмову з цих питань, і взагалі позицію, яку займає Уповноважений з прав людини як надзвичайно своєчасну, актуальну і, на мою думку, невідкладну.
У своїй роботі ми практично на кожному кроці, на кожному напрямі нашої багатогранної діяльності стикаємося з проблемою прав людини.
Візьмемо право людей на працю, на гідну, своєчасну її оплату, на рівень життя, не нижчий прожиткового мінімуму.
Ці та інші питання сьогодні є надзвичайно серйозними проблемними питаннями, які свідчать про необхідність постійної, системної роботи щодо захисту прав людини. Хотів би зазначити, що, скажімо, заборгованість із виплати заробітної плати – це взагалі ганебне явище. Мені довелося звітувати з цього питання на засіданні спеціального комітету в Міжнародній організації праці. І розгляд його на такому високоповажному зібранні підкреслював усю його нагальність, бо не так багато країн у світі, де ця проблема є актуальною. А ми маємо сьогодні близько 6 млн. осіб, які несвоєчасно отримують заробітну плату.
Упродовж року вдалося на три мільйони зменшити кількість таких осіб. Тобто було 9, стало 6 млн. Але все одно ця проблема не знімається з порядку денного. Хоча на півтора мільярда ми зменшили заборгованість з виплати заробітної плати, все одно проблема залишається гострою. Проте цифри, які я назвав, підтверджують наміри уряду серйозно працювати в цьому напрямі.
Хочу доповісти учасникам «круглого столу», що в бюджетній сфері за станом на 1 квітня заборгованість із виплати заробітної плати практично ліквідовано. Але це не означає, що самої проблеми оплати праці в бюджетній сфері не існує. Рівень оплати праці, диференціація її оплати – ці питання теж стосуються захисту прав людини, і ми добре розуміємо, що їх треба вирішувати, і якнайшвидше.
Минулого року в нас серйозною проблемою була несвоєчасна виплата пенсій. Вдалося її розв’язати. Але постає інша проблема – гідного рівня пенсії. Середній розмір пенсії із 63 грн. на початок минулого року підняли до 98 грн. Але це все одно не вирішує питання. Інші соціальні питання теж мають велику актуальність, але, зрозуміло, можливість їхнього кардинального вирішення – у площині економіки. Процеси, які розпочалися в ній, обнадіюють.
Хотів би привернути увагу до такої винятково важливої справи, як соціальне страхування. Тут є певні труднощі. Неоднозначними є оцінки цього явища. В Україні запроваджено три види соціального страхування, які, на нашу думку, за певних умов дадуть змогу зняти серйозні проблеми, пов’язані із забезпеченням прав людини, яка втратила здоров’я або стала інвалідом на виробництві, забезпечити права людей, які опинилися серед безробітних, а також у разі тимчасової втрати працездатності. Ці закони сьогодні діють. Я хотів би підкреслити ще один важливий факт. Управління спеціально створюваними фондами здійснюється на паритетних засадах трьома сторонами – представниками найманих працівників у особі профспілок, роботодавців і уряду. І те, що вони залучаються до цієї справи, на мою думку, є серйозним аргументом на користь того, що прийняті закони функціонуватимуть належним чином.
Наступне, що потрібно здійснити, це запровадити пенсійне страхування. Проблеми тут відомі. Я не зупинятимуся на них. Після слухання у Верховній Раді проекту відповідного закону найближчим часом буде подано на розгляд його нову редакцію, і я сподіваюся, доведемо справу до логічного завершення. Це дасть змогу в перспективі забезпечити гідне життя людей, які завершують свою активну трудову діяльність.
Насамкінець про проблему бідності. Це справді надзвичайно серйозна проблема. Ми розробили стратегію подолання бідності. Це дуже складний, дуже відповідальний, дуже непростий документ. Уряд виконав доручення Президента і створив цю програму, і найближчим часом вона, очевидно, стане предметом обговорення у Верховній Раді. Сподіваємося, це дасть змогу створити відповідні передумови для поступового подолання бідності.
О.О.МОРОЗ,
народний депутат України:
В Україні є гострою проблема прав людини. Вона має системний характер, оскільки ні суспільство в цілому, ні кожна людина зокрема не мають гарантованих державою, передбачених Конституцією та ратифікованих міжнародними конвенціями прав і свобод.
Системність проблеми полягає і в тому, що порушення прав і свобод має масовий характер у всіх сферах – соціально-економічній, політичній, духовній.
Порушується природне право людини на життя. Підтвердженням того є скорочення населення на три мільйони осіб, десятки і сотні фактів незахищеності людей перед бандитизмом, убивства, тортури, наруги над гідністю людини. Як-то, вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Маю підстави стверджувати, що Г.Гонгадзе став жертвою бандитизму з боку держави. Звідси висновок: не може бути правовою держава, не можуть гарантуватися права людини в державі, в якій правоохоронні органи здатні до кримінальних злочинів, здатні шляхом формально-правових процедур покривати ці злочинства.
Маємо погіршення умов життя співгромадян, що є порушенням їхніх соціальних прав. Про це говориться в посланні Президента України парламенту. Наприклад, з 1991 по 2001 р. реальна заробітна плата в країні зменшилась у 3,82 раза, реальні виплати пенсій – у чотири рази, а рівень бідності становить 29,4%.
До категорії злиденних в Україні належить 14,2% населення. 75,5% бідного населення України – сім’ї з дітьми до 18 років. Через низький рівень оплати праці навіть двоє працюючих батьків не в змозі забезпечити нормальне (навіть за низькими національними стандартами) існування своїм неповнолітнім дітям. Відповідно до міжнародних стандартів Україна належить до держав із високим ступенем розшарування населення за прибутками, що істотно посилилося останніми роками. Крім того, практично відсутній середній клас – середовище і умова розвитку інститутів громадянського суспільства; 96% загальної кількості пенсіонерів одержують пенсії, нижчі встановленої межі малозабезпеченості; у структурі безробітних жінки становлять 53,3%, причому майже половина з них має неповнолітніх дітей, а 6% – багатодітні матері. Частка тих, хто не має роботи більше року, становить 33,3%; протягом 1991– 2000 рр. частка вартості харчування в структурі витрат збільшилася з 32,8% до 64%, але якість раціону істотно погіршилася. Значна частина населення не може задовольнити свої потреби в найбільш корисних продуктах харчування; галопуючими темпами зростає кількість безпритульних дітей; спостерігається новий сплеск еміграції висококваліфікованих фахівців; освіта і медицина на порушення конституційних норм стають платними.
Права людей в Україні, зокрема політичні, упосліджуються найперше державою, її посадовцями.
Відсутність свободи слова, переслідування за політичні погляди, порушення виборчого права, фальсифікація виборів і референдумів, неправда як інструмент управління, зомбування населення через залежні ЗМІ – це лише окремі фрагменти тотального порушення політичних прав людей.
Одна лиш ілюстрація: в Україні немає в прямому ефірі жодної політичної передачі на телебаченні, представники опозиції не мають жодної хвилини для звернення до співгромадян з приводу з’ясування стану справ у державі.
Це, між іншим, має стати предметом аналізу для Уповноваженого.
Ознакою системності проблеми у цій сфері є блокування Президентом правового механізму розв’язання політичної кризи загалом і нинішньої політичної кризи зокрема. Конфлікт 9 березня 2001 р., спровокований владою, є наслідком блокування правового механізму розв’язання подібних кризових явищ.
Невизнання опозиції, убогі аргументи щодо її відсутності з вуст Президента – лише дискредитація цієї владної інституції, факт приниження держави.
За браком часу не характеризуватиму порушення прав людини в духовній сфері. Ця тема потребує окремої розмови.
Давайте подумаємо про перспективу.
Через десять років дорослими громадянами стануть 150 тис. безпритульних, десятки тисяч дітей наркоманів і ВІЛ-інфікованих. Ми уявляємо обличчя такої держави? Чи ми маємо право байдуже спостерігати за трагедією, до якої наближається Україна?
Хочу підкреслити, що права людини – універсальна категорія, сутність якої і має забезпечуватися саме державою, під контролем громадськості ( в тому числі через Уповноваженого) і під контролем міжнародних інституцій.
По суті проблема прав людини в Україні набуває ознак соціальної катастрофи. Залишатися спостерігачами в такій ситуації ми не маємо права.
Що потрібно робити? Змінювати систему влади, гарантуючи демократичні механізми її здійснення, захищаючи інтереси людей.
Це практична тема для політиків, нова тема для політичних дискусій, для нових “круглих столів”.
Своє завдання в цьому сенсі вбачаю в досягненні цієї мети, суть якої сформульовано в конституційній характеристиці нашої держави – демократичної, соціальної, правової.
ПІТЕР БУРКХАРД,
координатор проектів ОБСЄ в Україні:
Мне кажется, является символическим тот факт, что сегодня отмечается не завоевание космоса, а создание института омбудсмана, который призван защищать права и свободы человека. Я здесь представляю ОБСЕ. Эта организация еще 25 лет тому назад поняла – безопасности не может быть, если не обеспечены права и свободы каждого гражданина. Поэтому для ОБСЕ права человека являются очень важным элементом.
С самого начала ОБСЕ поддерживала создание института Уполномоченного в Украине, а после того, как он был создан, мы поддерживаем его функционирование. И это является одним из важнейших направлений нашей деятельности в Украине.
Почему для нас это так важно? На наш взгляд, в условиях молодой демократии, когда еще не налажены как следует ее механизмы, деятельность этого института приобретает особое значение.
Мне повезло, я родился в стране, где подобные вашим проблемы остались в прошлом. Я гражданин Швейцарии. Мы живем в условиях демократии. Но все равно до сих пор у нас нет совершенной демократии. Совершенной демократии, наверное, никогда и нигде не бывает. За нее, за верховенство права надо ежедневно бороться.
Поэтому все, что я говорю, – это не упрек, не критика. Я знаю, как это сложно, особенно когда страна более 70 лет жила в условиях советского управления.
Еще не отлажены сами отношения трех ветвей власти. Это не может быть достигнуто за десять лет. Еще парламент не в полной мере выполняет функцию представительства интересов народа в целом и каждого в частности гражданина. Еще не отработана ответственность парламента перед гражданином. Еще не работает, к сожалению, в полной мере судебная система. Председатель Верховного Суда рассказал, какие еще есть сложности. Их пытаются исправить. Все равно до сих пор судебная власть, судебная система еще не в полной мере выполняет функцию защиты прав каждого человека, каждого гражданина.
И это все на фоне того, что общество еще не выполняет функции общества зрелой демократии.
Общество еще совсем слабо. Оно еще не может, еще не в состоянии защищать само себя. Это связано с тем, что его внутренние механизмы еще не созданы, еще не действуют.
М.В.КОРНІЄНКО,
перший заступник міністра внутрішніх справ України:
Проблема, про яку, зокрема, говорила Ніна Іванівна, – торгівля людьми для нас нова, оскільки постала сім-вісім років тому. Міністерством внутрішніх справ були створені спеціальні підрозділи по боротьбі з цим явищем. Завдяки статті, яка з ініціативи Уповноваженого була прийнята до Кримінального кодексу, вже вдалося дещо зробити. Лише упродовж минулого року прокуратура за нашими матеріалами порушила 42 кримінальні справи, за якими проходять 39 підозрюваних. Виявлено 156 потерпілих жінок, з яких чотири неповнолітні. Найбільш актуальною є ця проблема для Закарпаття, Львова, Одеси, Херсона, Криму, Луганської та Донецької областей. А це майже половина України.
В цьому році ми перевірили 306 фірм, які займаються працевлаштуванням, насамперед за кордоном, і туризмом, з цього питання. Порушення виявлено майже в кожній третій з них. Більшість із них позбавлено ліцензії. Але в цьому плані нам ще треба дуже багато працювати.
Інша проблема – захист прав людини на рівні слідства, на рівні дізнання. Тут не все гаразд. На нашу адресу висловлена справедлива критика. Але повинен сказати, що створено систему контролю за попереднім слідством, за дізнанням, і дещо нам вдалося досягти.
Порівняйте самі: якщо в 1998 р. було виявлено 180 порушень законності при веденні слідства, то минулого року – 39.
Своєрідним лакмусовим папірцем тут є те, скільки осіб звільняється з-під варти і скільки виправдано судами. Так от, ця кількість зменшується. Зменшилась вона в 4,6 раза за ці три роки. За три місяці поточного року судами виправдано лише три особи. Це вже досягнення, тому що суд, як би і що не говорили, – це інституція незалежна, і вона діє іменем закону. І таким чином дає оцінку якості слідства.
Намагаємося тримати під дійовим контролем діяльність тих, хто займається слідством і дізнанням, та й усього особового складу. Тільки за минулий рік у нас притягнуто до дисциплінарної відповідальності 44 тис. осіб.
Безумовно, якщо брати абсолютну цифру, то це багато. Але вона свідчить про те, що є контроль – контроль за особовим складом. Є контроль за дотриманням працівниками міліції законності. З 1995 р. кількість працівників міліції, які були засуджені за скоєння різних злочинів, зменшилася у 2,5 раза. Тобто можна говорити про позитивний вплив на особовий склад.
І останнє. Хотів би сказати про соціальний захист працівників міліції. Події 9 березня висвітили проблеми незахищеності правоохоронців, і я повинен заявити, що не міліція і не влада спровокувала ці події. Це видно на відеоматеріалі. Але міліція в цьому випадку постраждала. Вона виконувала свій обов’язок відповідно до Конституції, до закону про міліцію. Вона забезпечувала охорону громадського порядку – це її прямі функції. Ті, хто порушив закон, передусім порушив ст.21 Кримінального кодексу. Я думаю, що слідство поставить усі крапки над «і».
А хотів би нагадати, що ст.39 Конституції дозволяє проведення зборів, демонстрацій, мітингів, але вона категорично встановлює мирний характер цих заходів. Проте їхні організатори порушили вимогу щодо мирного характеру і переступили закон.
Віталій Федорович Бойко нагадав нам про те, що невдовзі вступає в дію новий порядок видачі дозволів на обшук, санкції на арешт з боку суддів. Готовності до цього ще немає, тому що до того часу, тобто до кінця червня мають бути введені в дію процесуальні закони. Верховна Рада їх ще не прийняла.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Одна ремарка щодо подій 9 березня. Я вчора отримала з Головного управління МВС України по м. Києву відповідь. Вона для службового користування, але кінцівку я не можу не зачитати. Повідомляється, що офіційних скарг від громадян, яких було затримано 9 березня, до органів внутрішніх справ не надходило. Цікава річ, чи справді не надходило, адже, коли виконуючий обов’язки міністра внутрішніх справ України Микола Джига поїхав зі мною до потерпілої народного депутата Валентини Семенюк у Феофанію в лікарню, і там відбувся діалог, то обидва співрозмовники, які 9 березня стояли, як то кажуть, по різні боки барикад, дійшли висновку, що порушення були з обох сторін. Це надзвичайно важливе визнання. Коли я відвідувала заарештованих у зв’язку з цими подіями, то з’ясувалося, що їх не годують. Зараз я готую подання до Прем’єр-міністра і до Голови Верховної Ради, і прошу вас мене підтримати, адже жодної копійки в Державному бюджеті України ніколи не було передбачено на харчування затриманих. До трьох діб кожного можуть затримати. Інструкціями передбачено триразове харчування, проте кошти на це не виділяються. Мені говорили представники опозиції: «Ніно Іванівно, якби працівники міліції не давали нам куплений за свої гроші шматок чорного хліба, цибулину і сало, то не було б чого їсти всі ці три дні». Розумієте?
Нам треба добре усвідомити, якою є ситуація сьогодні в країні. Тож чи треба, продовжувати розгойдувати човен, чи слід дійти компромісу, через який можна вийти на конструктив, що конче потрібен нашому суспільству.
В.М.СУШКЕВИЧ,
голова Комітету Верховної Ради України
у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів:
Хочу привернути увагу до найбільш критичної категорії нашого населення, щодо якої, я вважаю, у нас суцільно порушуються права людини. Це – інваліди.
Якщо в кожної категорії населення є проблеми, то стан захисту прав інвалідів я охарактеризував би як соціальну ізоляцію.
Скажімо, глухі. Вони ніколи нічого не почують про те, що робиться в країні, в тому числі про права людини. Або візьміть людину з важким ураженням опорно-рухового апарату. Для неї недоступний жоден будинок, жодна соціальна інституція.
Працевлаштування. Це взагалі дуже складна проблема в нашій країні. Якщо говорити про працевлаштування інвалідів, то це проблема з проблем, і щоб людина, будучи інвалідом, сьогодні якось змогла працевлаштуватись, це – унікальна ситуація.
Транспорт. Абсолютно недоступний для інвалідів. І міський, і міжміський, і будь-який.
Освіта. Чи може сьогодні здобути освіту інвалід? Може. Надзвичайними зусиллями і якщо знайдуться люди, які його підтримають.
Діти-інваліди. Тут взагалі страшна ситуація, бо сьогодні держава не забезпечує ні їхньої шкільної, ні подальшої освіти, ні того, як ця дитинка входитиме у світ здорових людей.
За даними ООН, 10% населення кожної країни – інваліди. У нас, за офіційними даними, їх 2700 тис.
Але при чому тут права людини? Щоб встановити інвалідність, треба дістатись до медичної установи, мати транспорт щоб потрапити у відповідний соціальний заклад. Тобто не кожен інвалід може оформити інвалідність.
Наше законодавство щодо інвалідів поки що недосконале. Але треба, щоб хоча б воно виконувалося. Адже на практиці часто буває навпаки, що відбивається на реалізації прав інвалідів.
Останнім часом удалося дещо вдосконалити законодавство щодо інвалідів. Згідно з ним створено спеціальні державні установи, які почали діяти цього року.
Кілька років тому увага Генеральної прокуратури була привернута до інвалідів, проте справу не було доведено до кінця. Сьогодні Генеральна прокуратура практично не займається цим питанням.
Хочу подякувати, Ніно Іванівно, вам і вашій інституції, яка останніми роками приділяє увагу боротьбі за права людини-інваліда.
Слід сказати, що уряд, особливо упродовж останнього року, чимало зробив для забезпечення прав інвалідів. Уперше інвалідам з бюджету було виділено все, що призначалося для них, а бюджетні асигнування на ці цілі (і теж вперше за багато років) зросли на третину.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Валерію Михайловичу, ви цілком правильно зазначили, що сьогодні надзвичайно гострою є проблема працевлаштування інвалідів. Якщо в 1992 р. кожен п’ятий інвалід міг працевлаштуватися, то тепер – лише кожен одинадцятий.
Цими днями я займалася працевлаштуванням інваліда I групи по зору, родича відомого правозахисника Валерія Марченка – Віталія Марченка, який закінчив державну консерваторію, музичне училище ім.Глієра і якому було запропоновано йти в УТОС працевлаштовуватися. Людина з унікальними здібностями. Ми зараз спільно з міністром культури доводимо керівництву консерваторії і училища, що були і є у нас педагоги, музиканти (вони, до речі, вчили і цю людину), які втратили зір, але працюють, і до того ж непогано. Справді, як важко такій людині знайти роботу за фахом. Віталій готовий сьогодні на будь-яку роботу. Щоб прожити, його мати пішла працювати прибиральницею, бо нема чого їсти сьогодні цій родині. Посилаюся на свіжий приклад, а скільки людей у такому стані! Я це дуже добре уявляю, тому що в мене самої мати інвалід I групи.
Коли я билася за приміщення, де зараз знаходиться Секретаріат Уповноваженого, то я думала в першу чергу про інвалідів. Щоб був ліфт вантажний. Щоб людина, яка пересувається у візку, могла піднятися до конференц-зали і сісти так, як оце ми з вами, за «круглий стіл». Тепер у нас немає жодного порога. Їх усі знято. Повністю. У нас в інституції на першому поверсі обладнано першу в Україні туалетну кімнату для інвалідів. Але поки що немає пандусів.
А от наш шановний мер Києва Олександр Омельченко, коли реконструював Хрещатик, то не подбав своєчасно про зручності для пересування інвалідів. Треба ж було пандуси зробити, як це зроблено у цивілізованих країнах, до речі, не тільки Європи. Наприклад, у Південній Африці я була вражена тим, що всі державні установи обладнані пандусами. Щоб зручно було інвалідам. Коли ж і ми в нашій країні досягнемо того ж?
ЕКЄ ПЕТЕРСОН,
Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Швеції в Україні:
Для меня большая честь быть здесь с вами, участвовать в вашей дискуссии. Очень горд, что у вас тоже продолжается дело, начало которому положено в моей стране.
По опыту мы все знаем, что жизнь не такая уж легкая. И функция омбудсмана тоже довольно сложная. Нужно не только тормошить законодателей, но и заботиться об имплементации законов. И это очень важно, потому что и в моей стране политики иногда думают, что раз закон есть, то и делать уже нечего. Но это не так.
Мы говорим не только о том, что нельзя жить без норм, мы говорим, что необходимо утверждать в обществе и новые нормы.
Наш парламент учредил должность омбудсмана еще в 1809 г., когда была принята новая Конституция, после того, как мы воевали с Россией и Финляндия отошла к ней. Понадобилась новая Конституция, и тогда парламентарии решили функцию защиты прав человека поручить специально назначенному чиновнику – омбудсману.
Затем появились и другие омбудсманы, назначаемые правительством и занимающиеся, скажем, защитой прав покупателей, прав детей и т.д. У нас теперь много омбудсманов. Может, даже слишком много. Мы оказались в такой ситуации, когда надо что-то менять.
Мы видим, как работает госпожа Карпачова и ее коллеги. Это очень важная работа. И мы считаем своим долгом всячески поддерживать ее.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Я дуже дякую панові Послу, представникові країни, яка нині головує в Європейському Союзі, за його слова. Через дев’ять років ми відзначатимемо 200-річчя запровадження інституції омбудсмана, в чому піонером була саме Швеція. Що порівняно з цим наш трирічний термін існування української інституції національного омбудсмана? Шведські колеги відвідали нас і працювали в нашому офісі протягом двох тижнів. Мені було надзвичайно важливо дізнатися про їхній досвід, обмінятися з ними думками. Шведські колеги сказали, що в Україні, «найкращий у світі закон про омбудсмана». І якби владні структури належним чином підтримали нашу модель омбудсмана, то вона могла б стати дуже привабливою й для інших.
Коли ми розробляли наш закон, то вивчили досвід передусім скандинавських країн, зокрема Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії. Це перші країни, які торували шлях до створення такої унікальної інституції, якою є омбудсман.
С.М.КІЯШКО,
народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України
з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин:
Всего три года назад шли очень острые дискуссии о том, нужна ли вообще такая институция, как Уполномоченный по правам человека. Что получится, если такой закон будет принят? Не будет ли Уполномоченный Верховной Рады по правам человека мешать исполнительной власти в деле обеспечения прав человека в Украине и т.д.?
Три года – это очень мало. Я рад, что этот институт состоялся. Однако он уже вышел на международный уровень, и сегодня мы обсуждаем животрепещущие проблемы, которые касаются каждого гражданина нашего общества. Я думаю, что главное в проблемах, с которыми сталкивается наш Уполномоченный, заключается в том, чтобы помочь человеку преодолеть в себе раба. А для этого аппарат Уполномоченного по правам человека должен занимать очень активную позицию.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Перш ніж надати слово судді Конституційного Суду України М.Савенку, хотіла б сказати, що стосунки Уповноваженого з прав людини з цим Судом є пріоритетним напрямом нашої діяльності.
Загалом було направлено чотири конституційні подання Уповноваженого. Одне з них уже розглянуто – щодо визнання неконституційними ст.11 і 16 Закону “Про профспілки, їх права і гарантії діяльності”. Ми відстояли права громадян України на свободу об’єднання. Це було важливою перемогою відповідно до міжнародних стандартів. Хочу зазначити, що Конституційний Суд демонструє повагу до міжнародного права і майже в кожному своєму рішенні останнім часом почав посилатися на міжнародні стандарти. З цим вітаємо Конституційний Суд.
Надзвичайно важливе подання Уповноваженого перебуває нині на розгляді у Конституційному Суді. Це подання від 30 червня 2000 р. щодо неконституційності ст. 7 і 8 Закону “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян”.
Майже щодня до нашої інституції надходять листи щодо повернення заощаджень громадян. Ось один із останніх: «Пишут вам пенсионеры, участники войны, тыловики. За свои 70 лет мы отработали по 40 и больше лет, заработали пенсии по 130 рублей, думали, что обеспечили себе спокойную старость. На книжке лежали деньги, отложенные на черный день. И вот теперь нас их лишили. Пришла старость с болезнями. Врач выписывает кучу рецептов и если все необходимые лекарства купить, то пенсии не хватит. А еще нужно платить за квартиру. Надо также питаться и одеваться. И жить невозможно, и умереть нельзя».
А ось що пише подружжя Турманових із Луганська: «Как подумаем, что на самые скромные похороны нужно 500 – 600 гривен и этот груз ляжет на плечи единственной дочери, которая еле-еле сводит концы с концами, то волосы дыбом встают. А нас, смертников, в семье двое. Вот и просим вас, Нина Ивановна, сделайте все возможное, чтобы добиться хотя бы выплаты сбережений на самые неотложные нужды, хотя бы на похороны».
Ухвалою Конституційного Суду України від 30 січня цього року за поданням Уповноваженого відкрито конституційне провадження з цього питання. Сподіваюся, Уповноваженому буде надано можливість брати участь в обговоренні під час його розгляду.
Нині в Європейському суді з прав людини знаходиться понад 20 звернень саме з цих питань – щодо неповернення державою заощаджень громадян. І в травні цей суд призначатиме до розгляду, як кажуть, на «предмет відповідності» ці звернення громадян нашої держави. Процедура там надзвичайно складна, тривала і не обнадійлива. Тому ми дуже сподіваємося якраз на Конституційний Суд України.
М.Д.САВЕНКО,
суддя Конституційного Суду України:
Конституція посилила механізми правового захисту прав і свобод людини, закріпивши право кожного захищати не забороненими законом засобами права і свободи людини і громадянина. Вона надала право нашим громадянам після використання всіх національних засобів захисту прав і свобод звертатися до Європейського суду з прав людини.
Було створено і такий, певною мірою й правозахисний інститут, як Конституційний Суд України. А останньою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини став інститут Уповноваженого. Він має значні права, хоча якщо порівняти його повноваження з повноваженнями Омбудсмана Швеції, то в нашого вони менші, але все ж достатні для того, щоб ефективно здійснювати захист прав і свобод людини, у тому числі шляхом звернення до судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду. Однак це, як кажуть, крайнощі. Уповноважений має вжити всіх заходів для запобігання порушенням прав і свобод. У нього є такі повноваження, і, як свідчить практика, він досить успішно їх застосовує. Добре навіть уже те, що є орган, який аналізує стан дотримання прав і свобод людини і може вносити пропозиції для поліпшення ситуації.
Водночас наявність такого інституту і потреба в ньому свідчать про те, що проблем з правами і свободами людини в Україні ще чимало.
Ст.3 Конституції України, визнає людину, її життя і здоров’я, честь, гідність і безпеку найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов’язок забезпечення прав і свобод людини і громадянина. А це означає, що обов’язок держави перекладається на обов’язок всіх її органів, насамперед правозахисних, забезпечувати права і свободи людини.
На жаль, якщо візьмемо діяльність таких органів, зокрема Міністерства внутрішніх справ, прокуратури, судів загальної юрисдикції, та й Конституційний Суд України, то слід зазначити, що вони ще недостатньо виконують вимоги Конституції про пріоритетність прав і свобод людини, про зв’язаність держави і її органів правами і свободами людини. А відтак вимагає зміни ставлення до людини, її прав і свобод.
Чи досить ефективно національні засоби забезпечують захист прав і свобод людини? На жаль, не можемо цього стверджувати. Про це свідчать і численні звернення наших громадян до Європейського суду, яких надійшло понад три тисячі (ті 20, про які говорила Ніна Іванівна, це фактично матеріали, підготовлені до розгляду). Європейський суд направив запит до Кабінету Міністрів, щоб визначитися з позицією уряду в цьому питанні. А йдеться саме про заощадження громадян. Тут виникає питання про право власності, а воно є святим і не може бути порушено ні державою, ні її органом, лише обмежено у випадках, встановлених законом. Отже, все ж таки не всі права захищаються.
Мабуть, недостатні ще правові механізми захисту прав і свобод. На мою думку, треба розширити можливості і Конституційного Суду України щодо цього, надати громадянам право звернення з конституційною скаргою.
Стосовно заощаджень громадяни змушені були звертатися до Конституційного Суду України після того, як їм відмовили у прийнятті їхніх заяв до розгляду. Але ст.124 передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини в державі, і суд не може відмовити у прийнятті будь-якого звернення громадянина, якщо воно відповідає встановленій формі, щодо захисту порушених, на його думку, прав, свобод чи інтересів. Конституційний Суд визнав, що суди зобов’язані приймати їх до розгляду, але, на жаль, це рішення не всіма ними виконується. Більше того, чому громадяни змушені були звертатися до Європейського суду? Тому що наші суди не вирішують цього питання, вважаючи, що повернення заощаджень – це проблема держави. І Європейський суд провів досить ретельну підготовку у цих справах. Він з’ясував, як використовувалися кошти бюджету, зокрема ті, що закладалися на повернення заборгованості. Було встановлено, що лише третина цих коштів використовувалася на погашення заборгованості. З’ясували також, скільки за цей час пам’ятників було збудовано, які будівельні роботи було проведено; чи були вони невідкладними. Тобто вони провели ґрунтовну підготовку, і найближчим часом, мабуть, буде вирішено питання про розгляд. Я не буду торкатися судових рішень, які не виконуються тільки через посилання на відсутність коштів. Але ж рішення виносяться іменем держави. І держава, вважаю, зобов’язана їх виконати, відшукати кошти.
Коли громадяни звертаються до Європейського суду з прав людини, то як тільки запит іде до уряду, рішення стосовно конкретного громадянина виконується, і Європейський суд з прав людини припиняє провадження. Але чи варто доводити справу до цього? Треба посилювати національні механізми правового захисту.
Н.І.КАРПАЧОВА:
У своєму конституційному поданні про заощадження громадян я зазначила, що в Державному бюджеті (з 1997 до 2000 р.) на погашення заборгованості із заощаджень громадян було передбачено 870 млн. грн. А фактично на рахунок Державного ощадного банку України було перераховано лише 60 млн., тобто 6,9%. Отак держава виконує свої зобов’язання навіть по коштах, які передбачено в Державному бюджеті.
В.Ф.СІРЕНКО,
народний депутат України, доктор юридичних наук:
Хотів би звернути увагу шановного товариства на те, що коли порушуються конкретні права людей, то це насамперед конституційні права. Будь-яка стаття Конституції, що порушується, має пряме відношення до порушення прав і свобод людей. Це перша теза.
Друга теза. Коли руйнується державна влада, тоді найбільше зловживань з правами і свободами людей.
Що я маю на увазі? Коли говоримо про Конституцію, то йдеться про компроміс. Соціальні сили суспільства, приймаючи Конституцію, завжди доходять компромісу, і результатом цього стає Конституція. Якщо при застосуванні конституційних норм цей компроміс порушується, то, звичайно, він екстраполюється – прямо чи опосередковано на права і свободи громадян. От ми нині одну з проблем суспільства вирішуємо – створити в парламенті більшість. Але не замислюємося над тією простою істиною, що немає такого поняття в Конституції, як «парламентська більшість». Є в ст.91 Конституції поняття «більшість», але це технологічне поняття, спрямоване на те, щоб підрахувати голоси і прийняти рішення.
Парламентської більшості, яка в теорії конституційного права розглядається як основа парламентаризму, в нашій Конституції немає і не може бути, тому що у нас президентсько-парламентська республіка, і ст.8 Конституції прямо говорить про поділ влади на виконавчу, законодавчу і судову. А якщо поділ влади, то обов’язково діє принцип стримань і противаг.
Президент має право вето, а парламент може 300 голосами подолати вето. Оце вам і всі більшості.
Ситуаційно кожен закон отримує більшість. Якщо Президент не згоден, він вносить свої поправки. Щоб подолати вето, слід створити ще одну більшість у 300 голосів, і тоді буде за цим законом, що більшість є.
Що ж відбувається, коли створюється парламентська більшість із підписами, з договорами тощо? Відбувається усунення виборців від створення парламентської більшості. Депутати між собою змовляються. На яких підставах – за гроші, через якісь упередження, погрози, то я не знаю, але змовляються між собою і створюють більшість. Розписуються в тому, що в них не вільний мандат захисту конституційних прав і свобод людей, а імперативний. Тільки не від округу, який його обирав або де за списком партії він пройшов. Тож програма якась була, щось обіцяв же людям. А тут уже імператив іде від більшості. Якщо більшість вирішила, то він зобов’язаний голосувати так-то і так-то.
Що ми творимо, шановні колеги, шановні вчені, шановні посли іноземних держав! Зверніть же увагу, як руйнується державність в Україні. А з руйнуванням державності хто ж захищатиме права і свободи людей? Якщо руйнується державність, то права і свободи нехтуються. Це зрозуміло всім. Якщо в Китаї висловлюють комусь побажання жити у час розрухи, то це найлютіше побажання. У нас же тепер час розрухи, тому що владні структури самі руйнують владу, яку повинні зміцнювати. Вони не розуміють значення Конституції в цьому плані. І мене дивує, що багато юристів, яких називають видатними, не замислюються над тим, що не можна руйнувати фундамент, на якому стоїмо, інакше вся будівля рухне.
Конституція закріпила як компроміс президентсько-парламентську республіку і поділ влади, принцип стримань і противаг. Тож, будь ласка, виконуйте її і не створюйте штучної більшості. Але ж є референдум, є результати референдуму. Як же імплементувати їх щодо створення більшості? Тільки в один спосіб – додати до того формулювання, яке там пройшло, іще одне, що більшість створюється в ході виборчого процесу, коли виборці віддають перевагу тій партії, яка перемогла. Та партія має право, і ми так записали в Конституції, створювати більшість, формувати уряд. Коаліційний чи абсолютний – то вже інша справа.
Тоді з такого уряду, з такої парламентської більшості можна було б спитати. Тільки спитав би насамперед виборець, тому що був би зв’язок між виборцем, парламентською більшістю і урядом.
Сьогодні можна спитати тільки з Президента, а Президент обирається на п’ять років, і, як кажуть, ні перед ким не звітує.
Не можна в загальному руйнувати Конституцію, а в конкретному вважати, що порушуються ті чи інші права. Так, конкретні права порушуються, але це правда факту, а соціологи і політологи повинні думати про правду соціального узагальнення. Тільки тоді, коли вони думають про це, тоді від загального переходять до конкретного. І це має свої наслідки.
Руйнується Конституція й такими кроками, наприклад, коли видаються укази, які не відповідають законам і Конституції України. Так, Президент видає указ про паювання землі, а в Конституції записано – виключно законами України регулюються питання власності в Україні.
А земля, говориться в Конституції (ст.13), є власністю всього українського народу. А хіба не порушилися права людини, всіх громадян України, коли загальнонародну власність приватизували, перетворили на приватну власність?
Про судову реформу. Мені прикро, що виконавча влада так зневажливо ставиться до судової влади. Суд – це останній бастіон демократії. Країна, в якій існує телефонне право щодо суду, в якій впливають на суд, конституційного ладу немає. Це – загальний висновок теорії конституційного права.
Закон “Про судоустрій України” напрацьований Верховним Судом України, за участю Міністерства юстиції, наукових інститутів, Вищого арбітражного суду, прийнятий у другому читанні, це класичний закон. І класика – це не стиль, не мода, не щось нове, це абсолютна класика. В чому вона полягає? В тому, що весь процес поділяється на три інстанції – перша інстанція, апеляція, касація.
Оці три форми забезпечують можливості людини захищати свої права. Як інструментарій виступає суд. Так у чому справа? Чому законопроект сприйняли в штики? А річ у тому, що у виконавчої влади забирають, так би мовити, вплив на суд. Заступник міністра юстиції виступає й каже: ви подивіться, що робиться по цьому законопроекту – ні з боку Міністерства юстиції, ні з боку Президента, ні з боку парламенту немає над судами контролю. Як же ви його можете приймати? Ми йому вдячні за таку агітацію. Депутати зорієнтувалися і віддали 235 голосів за цей закон. Тому що суди не повинні підлягати контролю.
Але що робиться далі? Пропонують зміни до старого Закону “Про судоустрій”, прийняття яких законсервує судоустрій, який обслуговував адміністративно-командну систему, коли на суди можна було впливати і взагалі суд розглядався як правоохоронний орган. Це було нормально для тієї системи. Вона які цілі ставила, такі й засоби використовувала. Але ж за нинішніх умов поглиблювати демократичний розвиток судової системи інакше не можна, як звільнити суд від будь-яких впливів.
Так у чому річ? Кажуть нам: голосуйте за цю малу судову реформу. А як я за неї можу голосувати, коли вже в другому читанні прийнято новий законопроект про судоустрій. Давайте ж приймемо до кінця новий Закон “Про судоустрій”, внесемо відповідно до нього зміни до чинного законодавства і почнемо нормально працювати.
Протягом десяти років судова влада фінансується на 50%. А треба (ми вивчали це питання), щоб стелі не протікали, був папір, щоб свідки вчасно приїжджали, від’їжджали і таке інше, тобто, щоб судовий механізм працював більш-менш нормально, потрібно 360 млн. грн. Громадяни України за рік, як кажуть, зі своїх кишень на судові витрати дають 600 млн. грн. – мито, штрафи, конфіскації тощо.
Я кажу міністру фінансів: 600 млн. грн. маєте в результаті судової діяльності. А вам треба заплатити лише 360. Тож дайте судам ці 360, не економте на них. Ні. На 40–50% фінансуються суди. А потім питають, чому в судах корупція, чому суди такі.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Ви цілком правильно сказали, що судова гілка влади недофінансована. З цього приводу голова Верховного Суду Віталій Бойко звернувся з поданням до Конституційного Суду, а я як Уповноважений з прав людини подала своє клопотання до Конституційного Суду якраз із цього питання. Конституційний Суд прийняв рішення, проте уряд продовжує його не виконувати.
Росіяни зробили простіше. Голова Верховного Суду Російської Федерації Лебедєв розповів мені, що він звернувся не до Конституційного Суду, а до Генерального прокурора. Той запросив до себе міністра фінансів і сказав: якщо ви не будете фінансувати належним чином суди загальної юрисдикції, то я порушу проти вас кримінальну справу. Тобто попередив. Нині в Російській Федерації фінансування судової влади здійснюється стовідсотково.
С.О.ТЕЛЕШУН,
президент громадської правозахисної організації
“Суспільна амністія”, доктор політичних наук:
Інститут Уповноваженого сьогодні привертає до себе підвищену увагу. І цілком закономірно, що гілки влади, я вже не кажу про політичні сили, так чи інакше намагатимуться реально впливати на його діяльність. Відбувається формування не тільки правового простору, а йде те, що називаємо перерозподілом політичної й економічної влади в Україні.
При цьому випадає один суб’єкт – громадяни України, конкретно їх права, закріплені юридичними нормами, тому що, хоч це й парадоксально, в перехідний період відбувається цементація і бюрократизація в системі влади – і політичної, і юридичної – з метою припинення доступу громадян і обмеження їх впливу. Навіщо? Бо, повторюю, відбувається розподіл владних економічних повноважень. Вплив громадян, так чи інакше, заважатиме тому розподілу.
І, як на мене, сьогодні Уповноважений з прав людини – єдина посада, яка може бути, так би мовити, соціальним ліфтом від громадян до влади.
Згідно з останніми соціологічними опитуваннями довіри до гілок влади тепер немає. Чому? Тому що влада не користується політико-технологічним принципом свистка для випускання пари, соціальної пари, що за час реформування суспільства накопичується в суспільстві. Цього свистка немає в соціальній сфері, в політичній, в юридичній. Тобто громадяни не відчувають, що події, які відбуваються в системі влади, доходять конкретно до кожного з них. Тому й виникають колізії, які ми недавно бачили на вулицях, у засобах масової інформації і буденному житті.
Як на мене, можливо, в структурах влади, виконавчої і законодавчої, потрібно посилити діяльність Уповноваженого з прав людини як своєрідного свистка. Тобто для спілкування між громадянами і владою. Як казав Ден Сяопін, байдуже, якого кольору кішка, головне, щоб ловила мишей. Якщо виходити з цієї позиції, то якраз у цьому влада, і виконавча, і законодавча, має бути зацікавлена. Тому що від неї буде, так би мовити, відводитись натиск вуличного протесту.
Н.І.КАРПАЧОВА:
У 100 країнах світу існує така інституція – уповноважений з прав людини, але вона не належить до жодної гілки влади. То не є влада. Принаймні у традиційному розумінні. Омбудсман – це не прокурор і не суддя. Він є захисником інтересів народу і має якнайкраще репрезентувати ці інтереси, особливо коли вони порушуються, або репрезентувати для того, щоб унеможливити їх порушення, запобігти їм. Він є посередником. Його статус – це статус медіатора. У французів, до речі, він так і називається – медіатор. Між владою і громадянином. Його влада – виключно в моральному авторитеті. Це унікальна річ. Тому взагалі які мають бути свідомість і культура, щоб через моральний авторитет впливати на правовий клімат у суспільстві. Василь Федорович Сіренко закликає мене втрутитися в ці процеси. А я не маю такого мандата. Дуже важливо, які традиції ми з вами запровадимо, яке буде ставлення до цієї інституції, до слова, позиції Уповноваженого. В країнах, де омбудсмани є давно, достатньо у щорічній доповіді про стан дотримання прав людини згадати прізвище чиновника в негативному контексті, що він не реагує на звернення омбудсмана, він завтра мусить подати у відставку. У нас у такому разі дуже багато кому довелося б одразу піти у відставку.
Ю.С.ШЕМШУЧЕНКО,
директор Інституту держави і права НАН України, академік НАН України:
30 років тому і в нашому інституті розроблялася така проблема, і ми тоді поставили, я сказав би, легенько поставили питання про те, що доцільно було б цей цікавий досвід західних країн щодо інституту омбудсмана запровадити і в Радянському Союзі, ну і в Україні, звичайно.
Зрозуміло, що тоді марно було сподіватися на вирішення цього питання. Мені дуже приємно, що пропозиції, які висловлювалися 30 років тому науковцями, знайшли практичну реалізацію вже безпосередньо в нашій незалежній Україні. Ті деякі сумніви, що виникали при запровадженні цього інституту, розвіялися.
Незабаром будемо відзначати п’яту річницю прийняття Конституції України. Конституція зробила важливий крок уперед, щоправда, не з усіх питань правового регулювання суспільного життя, але що стосується закріплення саме прав і свобод людини і громадянина з урахуванням світового і європейського досвіду, то це безумовно.
П’ять років дії нової Конституції також переконали всіх чи майже всіх у тому, що сам факт закріплення, навіть на конституційному рівні, прав і свобод людини і громадянина мало що реально змінює в їхньому становищі.
Проблема полягає, як і раніше, в тому, що треба не лише закріплювати права, а й створювати паралельно відповідні механізми для їх забезпечення.
Проблема механізму реалізації прав є на сьогодні, як на мене, найбільш важливою. Але водночас і дуже складною. І тому важливо не допустити зниження тієї планки, на яку сьогодні піднялося забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У діяльності Уповноваженого, я погоджуюся, є ряд проблем. І одна з них – щодо його місця і ролі в політичній системі нашого суспільства. Інша стосується взагалі системи самої служби Уповноваженого.
На сьогодні по суті діє лише центральний апарат. І тільки робляться певні спроби створити відповідні служби на місцях. Це, я вважаю, все-таки є недоліком даної системи. Бажано, щоб вона була більш широкою. Ну і, нарешті, досить складним, невирішеним питанням залишається реалізація рішень, які приймаються, чи актів рекомендаційного характеру. Це, мабуть, одна з головних проблем. І її не так просто розв’язати.
Так от, хотів би звернути увагу на співвідношення діяльності служби Уповноваженого і органів прокуратури в порядку загального нагляду. Ви знаєте, що у перехідних положеннях Конституції загальний нагляд з боку прокуратури поставлений, так би мовити, під знак питання на майбутнє. Щоправда, чітко не окреслено, до якого конкретного періоду прокуратура ще може здійснювати загальний нагляд, а вона поки що його здійснює – загальний нагляд і слідство.
Щодо судів там більш-менш ясно написано, що п’ять років сплине і, очевидно, якщо нічого не зміниться, якщо не буде прийнятий відповідний закон, то вони по суті виявляться поза конституційним полем. А от щодо прокуратури, то я мушу сказати, що на сьогодні, коли система, точніше, механізм забезпечення прав людини на державному рівні не досить активно діє, відмовлятися від загального нагляду прокуратури все-таки передчасно.
Для громадянина, зрештою, все одно, хто забезпечує його конкретне суб’єктивне право – Уповноважений, суддя чи прокурор. Для нього головне, щоб було швидко і не дуже дорого забезпечене саме це право.
Прокуратура нині виконує досить важливу в цьому аспекті функцію, діє достатньо оперативно і головне, мабуть, що тут без якихось додаткових витрат людина може забезпечити своє право через прокуратуру.
Наприклад, один мільярд гривень приблизно з ініціативи прокурорів на сьогодні відшкодовується щорічно за збитки, завдані державі. Це сума досить велика. До відповідальності притягуються 20 тис. осіб, у тому числі 10 тис. посадових осіб за порушення саме прав громадян. Це у 2000 р.
Таких прикладів можна навести чимало. Тому, на мою думку, ще не час відмовлятися від загального нагляду прокуратури.
Думаю, поступово ми до цього прийдемо через зміцнення служби Уповноваженого, її розширення, підвищення ефективності діяльності судової системи із захисту прав громадян. І після вирішення питання про створення справді ефективної адміністративної юстиції. Наш Уповноважений використовує прокуратуру для розгляду тих або інших категорій скарг. Це нормальне явище, і я ще раз підкреслюю, моя головна ідея полягає в тому, що не можна відмовлятися сьогодні, в умовах майже загального невиконання законів, від тих інституцій, які зараз є і які виконують ті або інші функції незалежно від того, до якого відомства належать.
І.Є.ГОЛУБЄВА,
голова Національної ради жінок України:
Жіночий рух пам’ятає парламентські слухання про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, пам’ятає участь Уповноваженого у Всесвітній конференції у Пекіні про становище жінок; потім, коли Україна підписала документи і потрібно було їх втілювати в життя, і в 1996 р., коли створювалось Міністерство у справах сім’ї та молоді; у 1997 р., коли розроблявся національний план дій поліпшення становища жінок і підвищення їхнього статусу в суспільстві; в 1998 р., коли проходив Перший Всесвітній конгрес «Жінка на порозі ХХI століття», – Уповноважений завжди допомагала нам. Тоді й почалася наша спільна робота із запобігання торгівлі людьми. В 1999 р. ми вже входили до Координаційної ради з питань запобігання торгівлі жінками і дітьми, яка діяла при Уповноваженому. Спілкувалися, радилися, працювали спільно з питань створення правового поля, яке формує державну політику стосовно сім’ї, дітей, молоді, жінок. Зверталися до вас з питанням захисту прав жінок-підприємниць, безпритульних дітей, а також людей, які прагнули мати українське громадянство.
Нині стикаємося з такими питаннями, як заборгованість із матеріальної допомоги сім’ям із дітьми. З тими питаннями, які виникають через бідність. До нас звертаються багатодітні, одинокі матері. У нас в Україні – 800 тис. сімей, в яких діти виховуються одним із батьків, у 90 випадках із 100 – це мати, 2,5 млн. сімей молодих, близько 450 тис. багатодітних сімей, 157 тис. сімей, де батьки інваліди, 120 тис. сімей, які мають дітей-інвалідів. Нараховуємо десь 100 тис. соціальних сиріт... Безпритульність. Діє 86 притулків для бездомних дітей по всій Україні. Нами створено майже 100 будинків сімейного типу, де виховуються діти, соціальні сироти.
Займаємося прийомними сім’ями.
Але адміністративна реформа, я вважаю, зайшла в глухий кут, бо цими питаннями у Державному комітеті молодіжної політики, спорту і туризму займаються лише п’ять осіб.
М.Я.ВОЛИНЕЦЬ,
голова Конфедерації вільних профспілок України:
В Украине, на мой взгляд, сложилась такая ситуация, когда человек практически не защищен. Можно ли изменить ситуацию? Я на примере покажу, что можно. Когда случилась трагедия на шахте имени Н.Баракова – погибло 80 человек, 7 тяжело травмированы, была назначена правительственная комиссия. Я помню, Нина Ивановна, когда вы со своими помощниками приехали и вмешались в работу правительственной комиссии, то добились, что впервые в Украине во время такой аварии семьям погибших в связи с потерей кормильца были выплачены компенсации. До этого, бывало, банк годами «крутил» деньги. А предприятие не имело денежных средств, чтобы выплатить людям. Считаю такую деятельность очень важной.
Как возникают проблемы у нас в стране? Приведу пример по Краснодону. 1998 год. Лучшее объединение в Украине. Коксующиеся угли. Спрос на них есть, цена высокая, а задолженность по заработной плате – самая высокая в Украине – от 16 до 25 месяцев. Разграбили, разворовали бессовестно. Изменить ничего нельзя было, люди в отчаянии пришли к областной государственной администрации и мирно пикетировали здание.
Вместо того чтобы решить вопрос, устранить причины конфликта, власти призвали милицию. Она в три кольца взяла шахтеров и избивала их до такой степени, что асфальт был залит кровью. У меня есть фотографии. Я помню, Нина Ивановна первая отозвалась. Потом парламент отреагировал и провел специальное слушание. Через год шесть колонн стихийно организовались в Краснодоне и пошли в сторону Киева. В первой находилось 2,5 тыс. женщин с детьми, одна из них – на девятом месяце беременности, а еще одна – с четырехмесячным ребенком. Что, им делать нечего было? Вторая колонна – 600 женщин. И четыре колонны шахтеров. И я приехал в эту колонну, они тогда уже три недели шли. Жалуются: «Милиция старается нас загнать в посадки, увести мимо населенных пунктов. У нас нет воды, нет медицинской помощи... И тому подобное». То есть не устранялись причины протеста, а опять-таки силовые методы использовались.
Что еще влияет на создание конфликтных ситуаций? Например, запланировано принять изменения к закону о порядке разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов). Согласно его ст. 24 фактически запрещается проведение забастовок. А автором этих изменений является Руденко, руководитель Бюро по урегулированию трудовых споров и конфликтов при Президенте.
Предполагается внести изменения в закон о трудовых коллективах. В них право профсоюзов по защите людей наемного труда переносится на трудовой коллектив. Мы знаем, что такое трудовой коллектив – в общем-то под руководством руководителя и без коллективной ответственности на самом деле. То есть это закладывается законодательная база нарушения прав человека.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Здесь вспомнили шахту имени Н.Баракова – это наш «Курск», подземный «Курск». Я шахтой имени Н.Баракова, которая была флагманом в Донецком бассейне, занимаюсь давно. Там очень социально активные люди. Я ездила на эту шахту, будучи народным депутатом. Приезжала, когда шахтеры стояли возле обладминистрации. Начался очень трудный диалог.
Где-то часа через три мы поняли друг друга, и наступил в наших отношениях момент доверия. Мы подружились. А через несколько лет в составе правительственной комиссии я участвовала в похоронах этих ребят. Вы сказали о том, что благодаря мне там оперативно были произведены выплаты. Мне стыдно сегодня об этом говорить. Выплаты за какой год? Долги по заработной плате 1996 – 1997 гг. Я тогда сказала и повторяю теперь – у нас надо умереть, чтобы государство начало отдавать то, что было заработано.
Ситуация на шахте имени Н.Баракова, как никакая другая трагедия в угольной промышленности, обнажила ее проблемы.
Т.В.ВАРФОЛОМЄЄВА,
віце-президент Спілки адвокатів України:
Дуже важливо, що ми зібралися і можемо говорити щиро, виробити спільні дії для захисту прав людини в нашій державі. Мабуть, не випадково – медаль «За заслуги у розвитку адвокатури» за № 1 отримала саме Уповноважений з прав людини.
В Україні є величезна армія адвокатів, приблизно 15 тис. Пам’ятаю, вісім років тому В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко та інші демократично налаштовані депутати були схвильовані тим, що така демократична інституція, як адвокатура врешті-решт починає в Україні діяти саме як демократична інституція. Вони всіляко підтримали цей закон. За вісім років у ньому не змінилося жодного слова. Однак сьогодні цей закон не відповідає Конституції. І, на жаль, всі спроби зробити адвокатуру справді сильним правозахисним інститутом на рівні міжнародних вимог не сприймаються Верховною Радою. Уже двічі новий законопроект не пропускався через профільний комітет.
Коли в жовтні 2000 р. приймається резолюція Комітету міністрів Ради Європи щодо того, як має здійснюватися юридична професія з надання правової допомоги, Конституційний Суд прийняв рішення, яке фактично суперечить цьому документу. І, до речі, навіть не послався на нього. А 300 народних депутатів нещодавно прийняли рішення змінити норму Закону України “Про адвокатуру” і ввести до складу без кваліфікаційних іспитів ще 15 тис. юристів-підприємців, без перевірки їхніх знань, без досвіду роботи в кримінальному судочинстві. І видати їм адвокатські свідоцтва на відміну від того, як отримують їх інші громадяни України, – через кваліфікаційні іспити, присягу і так далі.
Сьогодні є багато фактів порушення прав самих адвокатів, які визнані Конституцією правозахисним інститутом, який має забезпечувати здійснення прав громадян у державі. Сьогодні йде тиск на адвокатів шалений. Сьогодні на адвокатів чиниться шалений тиск. Мають місце переслідування адвокатів, є факти здійснення обшуків у їхніх приміщеннях, вилучаються адвокатські документи, які становлять адвокатську таємницю і, зрозуміло, якщо порушуються права адвокатів, то, відповідно, порушуються і права інших громадян, що звертаються до адвоката за правовою допомогою.
Де це бачено, в якій країні, щоб могли прийти і обшукати адвоката, адвокатський офіс? На жаль, сьогодні деякі народні депутати виступають у пресі – навіщо, мовляв, збільшувати гарантії адвокатської діяльності, коли в депутатів забирають депутатську недоторканність? Навіщо говорити, що не можна обшукати депутатський офіс? Є ж практика Європейського суду, якою прямо встановлено, що неприпустимо в цивілізованих країнах.
Уперше в нашій Конституції громадянам надано право отримувати правову допомогу. Але, проголосивши це право, на жаль, нічого не зроблено, щоб воно було реальним, щоб кожна людина могла скористатися ним. До цього часу не прийнято закон про безоплатну правову допомогу. До цього часу люди не можуть скористатися нею, бо вона недоступна через величезну вартість, велике оподаткування адвокатських об’єднань. Немає можливості скористатися послугами адвоката у випадках, коли законом передбачено його обов’язкову участь в процесі для захисту прав у кримінальному судочинстві, бо не забезпечено виконання ст.47 Кримінально-процесуального кодексу – у держави немає на це коштів.
Сьогодні багато питань виникає не тільки щодо доступності правової допомоги, а й щодо її кваліфікованості, бо нічого, на жаль, держава не допомагає зробити і самій адвокатурі, щоб звільнитися від тих, хто свого часу, в 1992 р., через постанову Верховної Ради про введення в дію Закону “Про адвокатуру” прийшов до неї без перевірки знань. Нині справді є чимало таких, хто некваліфіковано надає правову допомогу.
Треба, врешті-решт, вирішити питання з цими юристами-підприємцями, рівень яких також не перевіряється сьогодні. Вони користуються можливістю надання громадянам за невеликі кошти досить некваліфікованої правової допомоги, рівень якої дуже низький. Тут треба змінювати сучасне законодавство. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс до цього часу ще містить норми радянського періоду, у ньому говориться про колегію адвокатів, про юридичні консультації, яких уже немає.
Треба змінювати і Кримінально-процесуальний кодекс. Він також не відповідає міжнародним стандартам.
Спілка адвокатів чимало зробила для впровадження міжнародних конвенцій у судову практику. Приємно, що вже деякі суди, я можу це як член Вищої ради юстиції України підтвердити, посилаються у своїх рішеннях на міжнародні конвенції.
Це також певний позитивний крок. Але ще мало зроблено для того, щоб ця практика використовувалася нашими судами повсюдно.
Спілка адвокатів відкрила бюро з надання правової допомоги при зверненні до Європейського суду, і вже одна справа від України мала розглядатися там – стосовно червоноградських шахтарів, яким не виплачували заробітну плату багато років. Лише тоді вирішили це питання, коли справа мала слухатися в Європейському суді.
Слід сказати і про те, що, на жаль, і прокуратура, яка певною мірою має бути реформована у зв’язку з прийняттям Конституції України, також не завжди належним чином ставиться до прав, які надаються і громадянам, і адвокатам у забезпеченні прав людини в нашій країні. Багато порушень, щодо яких звертаються адвокати (а Спілка адвокатів звертається до прокуратури, до судових органів), не виправляються. Часом ті ж порушення прав людини, прав адвокатів повторюються. Очевидно, це відбувається тому, що не встановлено належної відповідальності правоохоронних органів, посадовців за вчинені стосовно громадян і такої правозахисної інституції, якою є адвокатура, правопорушення.
Гадаю, сьогоднішня спроба говорити відверто про стан правозахисту в Україні сприятиме поліпшенню ситуації.
О.В.БАГАНЕЦЬ,
перший заступник Генерального прокурора України:
Навколо реформування органів прокуратури вже кілька років точиться боротьба. Як кажуть, каменем спотикання стає наявність в органів прокуратури такої функції, як нагляд за додержанням застосування законів. Так він іменується у перехідних положеннях Конституції України, а раніше називався загальним наглядом.
Я не поділяю думки про те, що настав час позбавити органи прокуратури цієї функції. Чому? Тому, що це звузить можливості людей захищати свої законні права та інтереси. У мене складається враження, що у когось, у тому числі у тих, хто сьогодні виступив у цій залі, виробилося переконання, що коли буде прийнято Закон “Про судоустрій” і відбудеться судово-правова реформа, то це стане панацеєю від порушень прав та інтересів громадян, гарантією їх забезпечення.
Працюю в органах прокуратури давно і мені доводилось, на жаль, стикатися з тим, що не все благополучно і в судовій системі. Цивільні справи в судах розглядаються роками. Коли люди приходять до прокурора на прийом зі скаргою на це, я не можу відповідно до закону порадити, куди звернутися.
Прокуратура не здійснює аналізу діяльності судів, управління юстиції також не мають ніяких правових засад для того, щоб вплинути на суддю, аби швидше, оперативніше розглянути цивільну справу. Вищестоящі суди також твердять: ми лише перевіряємо законність рішень, прийнятих судами, нижчими за належністю.
Я поділяю думку В.Сіренка про те, що на суд ніхто не має права впливати. Я теж за це. Але я проти того, щоб не дотримуватися принципу стримань і противаг, тобто відмовлятися від можливості впливу на тих суддів, які допускають порушення закону.
Стосовно аналізу застосування законів, який здійснюють органи прокуратури, хочу вас запевнити в тому, що нагляд за утвердженням конституційних прав і свобод громадян залишається одним із пріоритетних напрямів. Наприклад, лише 2000 р. при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням конституційних прав і свобод громадян задоволено 13,5 тис. протестів прокурорів, розглянуто із вжиттям заходів 37 тис. приписів на подання, до відповідальності притягнуто 19 тис. винних осіб, з них – 10,5 тис. посадових, порушено 852 кримінальні справи.
На жаль, не завжди і профспілки захищають права своїх членів. Так, у листі Федерації професійних спілок України від 10 січня 2001 р. до нижчих за належністю професійних спілок міститься роз’яснення щодо можливості включення до колективних договорів норми надання тривалих відпусток без збереження заробітної плати, тобто до внесення відповідних змін до ст.84 частини третьої Кодексу України про працю.
Враховуючи, що Законом України від 2 листопада 2000 р. внесено зміни до Закону “Про відпустки”, Генеральною прокуратурою на роз’яснення Федерації профспілок було внесено протест. На жаль, Федерація профспілок відхилила його. Тоді нам довелося звернутися з позовом до суду.
Народний депутат В.Сушкевич порушив болючу проблему – дотримання законних прав та інтересів інвалідів. Але я з ним не згоден, що Генеральна прокуратура цією проблемою не займається протягом двох років. Я за цю ділянку роботи несу відповідальність з жовтня 2000 р. і доповідаю вам, що у листопаді – грудні 2000 р. нами були перевірені всі області України, в тому числі Фонд соціального страхування інвалідів. Справді, встановили ряд грубих порушень закону. Так, суб’єкти підприємництва не реєструються у відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів. Нормативи щодо створення робочих місць не дотримуються, кошти на їхнє створення не відраховуються.
За рахунок позик на суму 9,5 млн. грн., наданих підприємствам, установам та організаціям для створення понад 600 робочих місць для інвалідів, фактично створено лише 270. Водночас державною службою зайнятості зареєстровано як таких, що шукають роботу, понад 6 тис. інвалідів. Сама Центральна дирекція Фонду соціального страхування інвалідів кошти, які потрібно було виділяти на соціальну допомогу інвалідам, клала на депозитні рахунки в комерційних банках і отримувала дивіденди, які, певна річ, на потреби інвалідів не спрямовувалися.
Часом виникають проблеми з проїздом інвалідів та пенсіонерів у пасажирському приміському транспорті. Порушення були усунуті завдяки втручанню прокурорів Луганської, Харківської, Львівської та деяких інших областей. Порушуються права громадян при медичному обслуговуванні. Під виглядом нібито благодійних пожертвувань або внесків із громадян незаконно стягується плата за надану медичну допомогу та послуги. Після того як прокуратура втрутилась і зреагувала на ті порушення, винайшли новий метод – змушують хворих придбавати страховий поліс, без якого відмовляють у наданні медичної допомоги.
На жаль, не дотримуються вимог законодавства про забезпечення безоплатними пільговими путівками для санаторно-курортного лікування, не виплачується компенсація за невикористане право на лікування і т.п. Не вирішено в державі житлову проблему, в тому числі для учасників афганських подій, членів сімей військовослужбовців, що загинули під час виконання своїх обов’язків.
Прокуратура активно діяла й по інших напрямах, у результаті чого відновлювалися порушені права і свободи громадян, насамперед соціально незахищених.
Перший заступник міністра внутрішніх справ наводив дані про те, що упродовж останніх двох років зменшилася кількість людей, які були незаконно притягнуті до кримінальної відповідальності і засуджені. За підсумками роботи за 2000 р. таких осіб шість.
Користуючись нагодою, що на нашому зібранні присутні народні депутати України, хотів би звернути увагу на таку проблему. Останнім часом захист прав та інтересів торкається тільки підозрюваного, обвинуваченого. На жаль, часто забувають про іншу сторону – про законослухняного громадянина, який у кримінальному процесі проходить як потерпілий.
Упродовж останніх двох – трьох років не прийнято жодного закону, який дозволяв би органам попереднього слідства захищати, на хоча б таких же засадах, права та інтереси потерпілого. Для прикладу. Окрім загального нагляду, займаюся також проблемою боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Маю зустрічі зі своїми колегами. Нещодавно у нас були представники Центральної національної прокуратури антимафії Італії. В Італії діє кримінально-процесуальне законодавство для основної частини злочинів. А окремо – для осіб, які скоюють злочини як члени організованих злочинних угруповань, і для боротьби з корупцією. У них також передбачено можливості захисту потерпілих і свідків, причому реальні, що дають змогу за спрощеною процедурою проводити розслідування і не дають можливості скористатися або наявністю грошей у людини, щоб відкупитися, або так званим телефонним правом.
Нині у нас перебуває делегація з Польщі, з Директорату по боротьбі з організованою злочинністю. Їхні парламентарії прийняли закон, ввели в кримінальний процес таке поняття, як єдиний свідок, який захищений законом і показання якого по категорії боротьби з організованою злочинністю покладаються в основу обвинувальних вироків.
У нас, на жаль, нічого подібного немає. Якщо приймаються закони, то вони обмежують діяльність і можливості органів досудового слідства і, звичайно, розширюють тільки можливості щодо захисту прав та інтересів підозрюваних і обвинувачених. Знову ж таки потерпілий не захищений. Чому? Тому що підозрюваний, якщо виходить на волю, звичайно, насамперед переслідує потерпілого. Доходить не тільки до погроз фізичної розправи. Є факти, коли з потерпілими і свідками розправляються фізично.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Під час спілкування з М.Потебеньком, я роз’яснювала йому, що наша інституція є незалежною. За законом ми маємо право ознайомлюватися з будь-якими документами. Навіть з тими, які знаходяться в судах. У тому числі таємними, секретними. У грудні минулого року в Львівській області ми робили комплексне дослідження дотримання прав і свобод людини. Мої колеги за моїм дорученням, зустрілися з обласним прокурором п.Ринажевським і попросили у нього дати на ознайомлення наглядові провадження, тобто матеріали стосовно працівників міліції, щодо яких було відмовлено в порушенні кримінальної справи. І вони були шоковані ставленням обласного прокурора до представників нашої інституції.
Я звикла до того, що нашу інституцію, особливо на початку її діяльності, не сприймали, блокували роботу. Маю на увазі у тому числі й прокуратуру. Фактично деякі обласні прокурори відмовляються надавати елементарну інформацію. Ми не втручаємося в їхню діяльність. Ми не перевіряємо конкретні кримінальні справи, хоч я маю право це зробити. Я ним не зловживаю. Скажімо, у справі Гонгадзе я маю право доступу до будь-яких матеріалів. І я звертаю вашу увагу, якщо, кінець кінцем, слідчий не надасть потерпілій стороні – матері Георгія Гонгадзе можливості ознайомитися з матеріалами судово-медичних експертиз, то я як Уповноважений скористаюсь цим своїм правом. Проте вона не вимагає ознайомлення з усіма матеріалами.
Розуміємо, у вас є формальні підстави відмовити їй у цьому. Нам же треба визначити належність “таращанського тіла”. І право матері це знати.
Для мене сьогодні це головне питання. Попри експертизи, попри виступ Генерального прокурора в парламенті, сьогодні головним питанням є, чи належить те тіло Георгію Гонгадзе. Є рентгенівські знімки, зроблені за життя Георгія. Вона може їх вам надати. Вона каже: мене просто ігнорують, будь-яке моє прохання. Каже, з потерпілої перетворююся фактично на обвинувачену.
Олексій Васильович, я пам’ятаю, як ми з вами, коли ви були прокурором Львівської області, порозумілися в унікальній справі. Я дякую вам за це, і для всіх присутніх тут хочу сказати, що справу було заведено щодо фактичного, але завуальованого продажу українських дітей-сиріт за кордон. Пан Баганець був героєм у розслідуванні цієї справи. Він мужньо стояв на сторожі закону, попри те, що чинився значний тиск. Не будемо зараз згадувати, з чийого боку. Але він вистояв у цій ситуації. Відбулося судове рішення. А прокурор зайняв саме таку позицію, яку він завжди має займати.
О.В.БАГАНЕЦЬ:
Багато з чим я не можу погодитись за всієї поваги до вас, Ніно Іванівно. Я належу до людей, які не піддаються тиску. Я займаю позицію відповідно до закону, а закону я не порушую. Я слідчою оперативною групою не керую, а як наглядаючий прокурор намагаюся знайти підстави, які відповідали б нормам закону, для співпраці з потерпілою стороною. Якщо сама потерпіла сторона цього не визнає, то ви можете поспілкуватися з представниками американської сторони, з представниками Міністерства закордонних справ України, з адвокатами, принаймні з адвокатом Лесі Гонгадзе і пересвідчитися, що ми намагаємося більше місяця знайти підстави для співпраці, але щоб, знову ж таки, не порушити закон. А те, що ви сказали з приводу поведінки прокурора Львівської області, я доповім Генеральному прокурору.
В.А.ЛЬОВОЧКІН,
Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань:
Висловлю деякі міркування стосовно забезпечення прав і свобод людини при виконанні та відбуванні кримінальних покарань, а також утриманні ув’язнених. Тому що тут присутні два суб’єкти – персонал і ув’язнені, що передбачає відповідний баланс прав.
Ще не так давно до позбавлення волі додавалося пораження в правах. Зараз такого немає, але проблема дотримання прав при виконанні і відбуванні покарань є ще досить гострою. До цього слід додати, що дотримання прав людини в місцях позбавлення волі за великої концентрації ув’язнених і засуджених – завдання, дуже важко виконуване. Ці питання займають чільне місце в діяльності органів і установ, постійно знаходяться в центрі уваги, і в їх вирішенні ми потребуємо допомоги інших правоохоронних органів.
Суворе дотримання слідчими та судами чинного законодавства у минулому році дало змогу зменшити кількість людей, утримуваних у слідчих ізоляторах, на 13,5 тис. осіб. Серед утримуваних у цих установах кожен четвертий засуджений на термін від одного до трьох років. П’яти тисячам осіб строк покарання визначено до одного року. Про них можна сказати, що суди діяли в правовому полі, але ці особи значної небезпеки для суспільства і держави не становлять.
Переповненість місць позбавлення волі створює значні труднощі у матеріальному, побутовому забезпеченні, медичному обслуговуванні, зайнятості і навіть харчуванні. З огляду на це на перший план повинно виступити максимальне зменшення кількості осіб, заарештованих і засуджених до позбавлення волі. Безумовно, зменшення тією мірою, яка буде прийнятна для безпеки держави та суспільства.
Ми внесли до нового Кримінального кодексу в рамках політики мінімізації позбавлення волі альтернативні міри покарання. Думаю, практика піде шляхом їх широкого застосування.
За роки незалежності України одночасно з процесами демократизації суспільства серйозні перетворення відбулися і в місцях позбавлення волі. Насамперед у питаннях гуманізації відбування покарань, умов утримання, визнання людини, її прав та свобод головними цінностями.
За останні десять років було внесено більше сотні змін до Виправно-трудового кодексу України, спрямованих на гуманізацію виконання покарань. Реформування системи ми ведемо за чотирма основними напрямами.
Перше – це законодавче забезпечення. Далі – поліпшення матеріальної бази, зміна змісту роботи із засудженими і ув’язненими, кадрове забезпечення.
За браком часу не буду характеризувати кожен напрям. Але зазначу, що діяльність установ стала більш відкритою та демократичною.
В подальшому реформуванні кримінально-виконавчої системи передбачається прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України і Закону “Про державну службу виконання покарань”. Проекти цих документів у нас уже практично готові і найближчим часом будуть подані на розгляд.
При підготовці цих документів враховано міжнародні норми і стандарти, досвід зарубіжних країн, нові законодавчі акти, що відповідають сучасним вимогам і міжнародній пенітенціарній практиці. В цих документах знаходять своє розв’язання основні проблеми. А однією з головних є забезпечення зайнятості усіх засуджених.
І друге. Ми повинні переглянути існуючі в Україні норми і стандарти, насамперед треба відійти від казарменого розміщення засуджених. Хто бував у місцях позбавлення волі, бачив, що це таке – багатомісна камера у слідчих ізоляторах. Норми площі: 2 квадратні метри – у виправних установах і 2,5 – у слідчих ізоляторах на одну особу – це норми не для утримання людини. Вони повинні бути інші.
Далі. У проекті кодексу більш реально й чітко визначаються цілі й завдання кримінальних покарань. Це – захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом ізоляції засуджених, а також запобігання скоєнню злочинів засудженими та іншими особами.
Крім того, у кодексі будуть більш чітко врегульовані питання матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення, надання засудженим психологічної, педагогічної і правової допомоги.
Для якісного проведення реформи передбачається істотно поліпшити роботу з добору, підготовки і виховання кадрів, підвищити їх соціальний, правовий захист, створити належну матеріальну базу власних навчальних закладів. Нині наші працівники працюють зі значним фізичним та психологічним перевантаженням, а заробітна плата, на жаль, не забезпечує адекватний цьому навантаженню рівень життя.
Реформування передбачає посилення контролю, у тому числі громадського, за діяльністю установ. Прийнято і діє багато міжнародних пактів, конвенцій, договорів, декларацій, які торкаються прав ув’язнених осіб. Для реалізації і утвердження цих прав щорічно проводяться семінари, конференції. Але для всіх цих документів і заходів відправним пунктом є ст.10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де сказано, що всі особи, позбавлені волі, мають право на нормальне поводження і повагу до людської гідності. Ця думка у тій чи іншій формі повторюється і в Європейській конвенції про захист прав людини.
Статут ООН 1945 р. підтвердив віру в основні права людини, гідність і цінність людської особистості. Загальною декларацією прав людини і рядом пактів і конвенцій про права людини міжнародне співтовариство визначило для всіх країн міру допустимого поводження зі своїми громадянами.
Ст.5 Загальної декларації говорить, що ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність, видам поводження чи покарання. Будучи ув’язненою в результаті законної процедури, людина може втратити багато своїх прав, але основні права – на життя, здоров’я, справедливість і правосуддя, гуманне поводження, гідність, захист від жорстокості й тортур є невід’ємними. Це загальновизнані стандарти, і за їхніми межами не може опинитися ніхто.
Чинне законодавство України переважно відповідає вимогам міжнародно-правових актів про права людини, а при підготовці нових законопроектів ці міжнародні норми враховуються. У виправних установах повинні домінувати справедливість і правосуддя.
Система правосуддя, яка направила людину до в’язниці, не може закінчуватися біля брами виправної установи. Вона повинна супроводжувати засудженого протягом усього часу перебування в установі, бути присутньою в усіх аспектах його життя.
Це у нас, на жаль, ще не виконується.
Виправна установа не повинна спеціально займатися покаранням – тому, що таким є саме позбавлення волі.
Головне завдання такої установи – реабілітація, виправлення людей, хоча сама собою ця вимога не може бути підставою для позбавлення волі. Ні в якому разі не можна направляти людей до виправної установи, щоб вони там навчилися ремеслу, лікувалися від наркоманії чи алкоголізму або щоб про них там хтось потурбувався. Усе це було: і виправно-трудові профілакторії для так званих дармоїдів, і лікувально-трудові профілакторії для наркоманів. Щоправда, ще збереглися – для алкоголіків. Але, гадаю, ненадовго. Усе це є ніщо інше, як грубе порушення прав людини.
Становище ув’язненого і позбавлення волі у нас чітко регламентуються комплексом норм і правил. Ми доводимо ці правила до всіх і вимагаємо, щоб засуджені і ув’язнені їх знали і виконували. Те ж стосується і персоналу установи. Якщо ці правила порушуються, вступає в силу механізм виправлення ситуації. Засудженим і ув’язненим не дозволено робити, що їм заманеться, не дозволено це і персоналу.
Одним із гарантів дотримання прав осіб, позбавлених волі, є Уповноважений Верховної Ради з прав людини, якому з 11 січня поточного року кожний засуджений може поскаржитися на порушення його прав, і це звернення протягом доби у запечатаному вигляді без перегляду направляється до вашого апарату. Це нова норма закону, ми її провели через Верховну Раду.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Одним із пріоритетів своєї діяльності я як Уповноважений визначила захист прав ув’язнених і заарештованих або незаконно затриманих осіб. Я регулярно буваю в пенітенціарних закладах і хочу сказати, що часом приємно здивована тим, що там бачу зміни на краще. Під час зустрічі з представниками міжнародних неурядових організацій «Тюремна реформа» і «Амністія інтернешнл» (діє у 80 країнах) я сказала, що сама побачила, які зміни на краще відбулися останнім часом, передусім серед персоналу закладів системи відбування покарань. Це цілком об’єктивно і чесно. І я рада тому, що люди, які працюють там, почали застосовувати в своїй роботі міжнародні стандарти поводження з ув’язненими. Тобто позитивні елементи я можу вже зараз відзначити. На жаль, поки що вони не стали системними. Є проблеми, і ви знаєте про це. Тому Центром із запобігання тортурам спільно з офісом Уповноваженого за підтримки Міністерства закордонних справ Данії нині починає реалізовуватися проект, спрямований на підтримку персоналу цих закладів. Щоб він у своїй діяльності запроваджував світові стандарти.
Коли я була у слідчому ізоляторі на Лук’янівці у пані Тимошенко і запитала, її, як вона оцінює ставлення до неї персоналу, то вона відповіла: «Тепле». Тут треба бути об’єктивними. Певні позитивні зрушення щодо умов перебування в таких закладах, як слідчі ізолятори, є. Я навела для прикладу Лук’янівку, але це не виняток.
Десь дві третини «баянів» з вікон тієї ж Лук’янівки зараз знято. Мабуть, усі знають, що «баяни» – це такі грати на вікнах. Отже, свіжого повітря і сонця в цих камерах стало більше.
Має рацію Володимир Анатолійович, коли каже, що одна з надзвичайно серйозних проблем – зайнятість засуджених. Це страшна річ. Уявляєте, коли людина, яка перебуває в місцях позбавлення волі, не має ніякої роботи? Я і мої колеги зустрічалися з такими в’язнями в колоніях. Вони просто прагнуть роботи. А її немає.
Більше того, навіть там, де є робота, то пропонується такі податки запровадити, що в ній не буде ніякого сенсу.
Я підтримую Департамент у тому, щоб негативні зміни, які плануються щодо оподаткування в цій системі, не було запроваджено.
Сьогодні я підписую унікальне подання – подання Генеральному прокуророві України про порушення прав людини під час застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту за санкцією прокурорів. Звертаю увагу на те, що арешт масово і систематично застосовується в Україні останнім часом як мало не єдиний запобіжний захід.
Якщо в Україні в цілому щодо тих, кому висувається кримінальне звинувачення, арешт застосовується у майже 38% випадків, то по місту Києву – щодо кожного другого.
У своєму виступі в Печерському районному суді під час розгляду скарги адвоката пані Тимошенко щодо зміни запобіжного заходу я захищала права кожного громадянина країни, маючи на увазі, що арешт як міра запобіжного заходу має застосовуватися у виняткових випадках. Чекаємо 28 червня і сподіваємося, що судова влада буде обережніше, з більшою відповідальністю і повагою до людини застосовувати таку міру покарання, як арешт.
Тому в своєму поданні панові Генеральному прокуророві я прошу (адже Уповноважений може просити, тільки просити), я прошу переглянути кожну справу, в якій заарештовано громадян нашої країни та іноземців і які перебувають передусім у слідчих ізоляторах. Таких ізоляторів у системі нині 33. Я не беру Службу безпеки. Прошу переглянути справи. Адже, за нашими даними, зі слідчих ізоляторів лише минулого року було звільнено 13 516 осіб, у тому числі: за припиненням справ судами – 388 осіб, за припиненням справ органами слідства і дізнання – 357, за заміною запобіжного заходу (увага!) – 4565. За судовими вироками до мір покарання, не пов’язаних з позбавленням волі, – 8206, або 13%, тобто кожен восьмий заарештований. У тому числі по місту Києву: зі слідчого ізолятора «Лук’янівка» – 1368 осіб звільнено саме за цими підставами.
Хочу сподіватися, що в Генеральної прокуратури вистачить гуманізму дати вказівку відповідно до законодавства і з повагою до принципів дотримання прав людини переглянути всі справи і таким чином звільнити більшість осіб, які там перебувають.
Це і неповнолітні, і жінки, й інваліди, і хворі літні люди, яким цілком природно можна обрати іншу міру запобіжного заходу. Це був би надзвичайно важливий і гуманний крок.
Н.П.БОРЕЦЬКА,
ректор Донецького інституту ринку та соціальної політики:
У нашому регіоні протягом останніх десятиліть склався дисбаланс між економічним і соціальним розвитком, який поглибився в роки перебудови, а тепер загрожує поставити людину на межу виживання. Так, минулого року при забезпеченні зростання виробництва показник витрат бюджету на соціальний захист одного мешканця Донецької області від розміру мінімального соціального стандарту становить лише 15,5%. Упродовж останніх років знизився рівень якості харчування на 35%, загальний рівень життя – на 36%. Тому не дивно, що за показником соціального благополуччя у рейтингу 27 регіонів України Донеччина посідає 14 місце та вирізняється вкрай негативними показниками народжуваності, смертності та рівня безробіття.
Негативні тенденції соціального розвитку значно поглибила реструктуризація вугільної галузі. Програма створення нових робочих місць не забезпечується достатнім фінансуванням.
Сьогодні треба констатувати: шахти закриваються швидше, ніж створюються нові робочі місця. Залишається високою смертність у вугільній промисловості. Тільки за 1998–1999 рр. загинуло 655 гірників внаслідок недотримання вимог техніки безпеки.
Лише кожен третій шахтар забезпечений спецодягом, лише 10% необхідних коштів виділяється на придбання індивідуальних засобів захисту. Внаслідок цього за останні сім років стан здоров’я працюючих гірників погіршився майже у 15 разів. Закриття підприємств вугільної промисловості призводить до занепаду соціальної сфери в шахтарських містах.
Розпадаються сім’ї, що зумовлює збільшення активності жінок на ринку праці. У Донецькій області приблизно 60% жінок шукають роботу. Частка фахівців і службовців серед них становить 80%. Серед чоловіків безробітних 20%.
Соціально-економічний стан безробітної жінки ускладнюється турботою про дітей, оскільки серед безробітних переважають особи 30 – 49 років. Це призводить до пошуку роботи в інших країнах.
Не менш важливою є проблема вивільнення жінок зі шкідливих, важких та небезпечних виробництв. Так, у базових галузях промисловості серед зайнятих майже 14% жінок. В умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам, працює 10% жінок. 80% зайняті на важких фізичних роботах.
Тому не дивно, що частка професійних захворювань становить від 30 до 40% загальної кількості цих хвороб. Серйозною проблемою у регіоні стало працевлаштування молоді. Лише в Донецькій області серед безробітних більше двох тисяч – випускники вузів.
Вважаємо, що для вирішення соціальних проблем необхідно розглядати соціальну політику і дотримання прав людини як основний пріоритет розвитку суспільства.
П.М.РАБІНОВИЧ,
професор Львівського національного університету,
керівник лабораторії при юридичному факультеті:
Кілька років тому Україна вперше в своїй історії дістала можливість, так би мовити, європеїзувати захист прав людини. Те, що Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини, відкрило нову, унікальну сторінку у забезпеченні можливості захисту прав людини. Мати Георгія Гонгадзе зверталася до мене ще до того, як О.Мороз оприлюднив відомі касети у Верховній Раді. І вона прийшла, знаєте, з якою метою? Вона запитувала адресу Європейського суду з прав людини. І хоча я її попередив, що спершу треба пройти всі інстанції у нас, вона відповіла, що їй сказали, ніби Європейський суд почне займатися її справою, не чекаючи, поки вона пройде всі інстанції на батьківщині.
За її словами, Георгій ще за два місяці до зникнення звертався до Генерального прокурора України із заявою чи скаргою про те, що за ним стежать. Але той ніяк не зреагував на цю заяву. І ось вона взяла адресу Європейського суду з прав людини.
Це маленький штрих, який свідчить про те, що європеїзація захисту прав людини прокладає собі шлях у нашій країні. Це дуже важливо.
Наша лабораторія досліджує тенденції реалізації Європейської конвенції про права людини в різних країнах, але насамперед з огляду на нашу українську ситуацію. Тільки дві з тих тенденцій хотів би назвати, які породжують дуже важливі практичні висновки для всіх інституцій, у тому числі й Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Перша тенденція – позитивізація прав людини. Що я маю на увазі? Присутнім відомо, що права людини прийнято класифікувати на негативні і позитивні. «Не чіпайте мене», право на життя (воно тлумачилося так – не обмежуйте мене, не заважайте мені). Це – негативні права. А позитивні – дайте мені можливості лікуватися, вчитися, забезпечити себе, зробіть те й те. Держава повинна вжити певних заходів для того, щоб ці права були реалізовані. Так ось, ця позитивізація полягає в тому, що навіть ті права, які традиційно вважалися негативними, – право на честь і гідність, право на життя тощо, Європейський суд, застосовуючи Європейську конвенцію, переводить у позитивні права, бо право на життя означає тільки «не чіпайте мого життя», «не втручайтеся в моє життя», «не ушкоджуйте мені здоров’я», а це є обов’язок держави – активно захищати мене від будь-яких небезпек – екологічних, особистих і т.д. Якщо є інформація про те, що хтось мені загрожує, то держава зобов’язана вчинити все необхідне для того, щоб загроза не була реалізована. І ряд рішень Європейського суду упродовж останніх півтора-двох років, коли сформувалася (це моє формулювання) презумпція винності держави за те, що коли людина перебувала під її контролем (арешт, затримання та деякі інші аналогічні чи близькі до того ситуації) і з цією людиною щось сталося, то тягар доведення, що вона не винна в тому, що людина після того, як її випустили з міліції, з СІЗО, захворіла або померла, покладається на державу. Тобто не потерпіла сторона повинна доводити, що її били в міліції, а держава має довести, що в міліції не били. Змінюються акценти, перекладається тягар доведення, формується презумпція винності держави в тій ситуації.
І друга тенденція. Я назвав би її спеціалізацією. Присутнім відомо, що Європейська конвенція з прав людини призначена головним чином для захисту громадянських і політичних прав. А соціально-економічні і культурні права обстоює Європейська соціальна хартія 1961 р., з приводу якої більше року тому попередній Прем’єр-міністр написав спеціального листа на ім’я Голови Верховної Ради з проханням, щоб Верховна Рада утрималася від ратифікації цієї хартії, бо Україна, бачте, не в змозі в умовах соціально-економічної кризи виконувати її вимоги.
І от вийшло так, що громадянські і політичні права тепер через Європейський суд все ж таки можна намагатися захищати, а соціально-економічні – не можна. Але це неправильне уявлення, тому що згідно з нашими дослідженнями практики цього суду механізм Європейської конвенції, хоч і не всі, але деякі соціальні та економічні права дає змогу захищати.
І це, знову ж таки, по-іншому розставляє акценти – соціальні права теж можуть захищатися різними досить-таки тонкими інструментами Європейської конвенції – за допомогою Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Які висновки?
Ситуація до сьогодні мала такий вигляд. Дивно, але основним каналом впровадження у свідомість населення, свідомість юристів і в юридичну практику європейського механізму захисту прав людини була діяльність громадських правозахисних організацій. Скільки щодо цього зробила, скажімо, Українська правнича фундація! Нині і державні органи стали на цей шлях. Але, враховуючи наш юридичний менталітет, я вважаю, без постанови пленуму Верховного Суду України наші звичайні суди не почнуть застосовувати Європейську конвенцію, хоча згідно зі ст.9 Конституції ця конвенція є складовою національного законодавства.
Потрібно віддати належне Спілці адвокатів України, яка вже кілька років практикує семінари, готуючи адвокатів до безпосереднього застосування цієї конвенції. І багато адвокатів у своїх документах, особливо в касаційних скаргах, прямо посилаються на неї. А от щоб суди посилалися на цю конвенцію і безпосередньо застосовували її – це лише поодинокі випадки.
У першому читанні прийнято Закон України “Про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини” Ним передбачені досить незвичні для нас речі. Чим закінчиться справа, побачимо, але без нього наша юридична машина, вся наша юриспруденція не повернуться обличчям до європейських конвенцій.
Вивчення європейського механізму захисту прав людини має увійти до навчальних планів. Його знання має стати складовою державного стандарту європейської освіти, про який уже кілька років говорять, але віз і нині там. Навчальні плани вищих юридичних навчальних закладів повинні містити відповідні навчальні курси. Але можна на пальцях однієї руки перерахувати, на яких юридичних факультетах читається такий предмет, як права людини або міжнародний захист прав людини або щось подібне. Дуже, дуже поволі повертаємося. Я вже не кажу про перепідготовку суддів, прокурорів, слідчих, які в своїй масі ще дуже-дуже далекі від цього. Тому використовувати ці можливості, які відкрила нам ратифікація Європейської конвенції, ми, юристи, і всі, кого це стосується, повинні максимально.
Н.І.КАРПАЧОВА:
Нагадаю, що 17 липня 1997 р. Верховна Рада з третьої спроби ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Від Комітету з питань прав людини я взяла на себе місію щодо ратифікації конвенції, яка не стояла у порядку денному сесії.
Йшлося й про Європейську соціальну хартію. Але великою була тоді необізнаність народних обранців, моїх колег і з конвенцією, і з соціальною хартією. Хартія розглядалася на предмет, чи взагалі можливо її ратифікувати, чи ні. На засіданні Президії, в якому безпосередньо брав участь Прем’єр-міністр, я порушила це питання і попросила негайно внести подання. Було внесено два подання. Це взагалі унікальна історія – ратифікація цієї конвенції. Однак парламентарії, які тоді блокували ратифікацію, першими до мене підійшли: дайте нам адресу Європейського суду, адже виборці звернулися, як тільки дізналися, що парламент ратифікував конвенцію. Це справді історична подія. Це був прорив у справі формування нової правової свідомості і громадян нашої країни, і суддівського корпусу, і слідчих, і правоохоронців, усіх. Та, як каже пан Бойко, навіть нормами Конституції як нормами прямої дії наші суди нехтують. І майже не застосовують. Не кажучи вже про європейські стандарти і передусім стандарти, визначені Європейською конвенцією.
Справді, правова свідомість суспільства ще не на належному рівні, як і загальноправова культура.
Гадаю, розмова, що відбулася сьогодні на нашому “круглому столі”, має стати певним поштовхом до такого довгоочікуваного і потрібного діалогу, на якому постійно наголошують і влада, і представники опозиційних сил. Сьогодні за «круглим столом» всі присутні тут об’єдналися навколо надзвичайно важливої проблеми захисту прав і свобод людини, яка має бути пріоритетом у діяльності всіх гілок влади, стрижнем державної політики. Вона взагалі могла б стати певною мірою і національною ідеєю України. Для країни, яка перебуває в умовах реформації, щоб підвищити рівень захисту прав людини, надзвичайно важливо об’єднати зусилля всіх нас, присутніх у цій залі, і структур, які ми представляємо. Адже правами людини пройняті всі правовідносини. Проте не всі хочуть визнавати, що будь-який закон, який приймає сьогодні парламент, має і повинен мати відношення до прав людини. Має здійснюватися незалежна експертиза на предмет, як він захищатиме права людини.
Пані Т.Варфоломєєва порушила надзвичайно важливе питання правового захисту, правової допомоги. Тут є ряд проблем, які сьогодні, мені здається, не зовсім вдало розв’язані через рішення Конституційного Суду. Є проблема мандата, статусу, повноважень адвокатури, її ролі і місця в системі захисту прав людини.
Коли відвідую місця ув’язнення, перше запитання, з яким до мене звертаються, – потрібен адвокат. Проте переважна більшість наших громадян – понад 80% – не може сьогодні скористатися адвокатськими послугами. Не всі мають змогу оплатити їх. В бюджеті, це мало хто знає, передбачено невеличку суму, яка розподіляється через Міністерство юстиції. Управління юстиції мають право розпоряджатися цими коштами, спрямовуючи їх саме на оплату правових послуг тим людям, які не мають можливості зробити це самі.
Мої шановні колеги, які присутні тут, спільно зі мною приділяють надзвичайно важливу увагу наданню консультативних послуг. Я вже не кажу про конкретний захист, коли Уповноважений приймає до провадження звернення, з якими до нас звернулися вже понад 170 тис. громадян. Майже нікому не відмовляємо, навіть тоді, коли за законом мали б робити так, як Європейський суд з прав людини. Він визнає неправомірними звернення переважної більшості громадян країн Європи щодо захисту своїх прав. Ми понад 70% таких заяв, попри все, розглядаємо, проводимо моніторинг і шукаємо вихід, шукаємо його спільно з вами.
Я дуже дякую всім, хто підтримав нас у складний час, хто продовжує з нами співпрацю у сфері захисту прав людини, хто готовий з нами співпрацювати у майбутньому за конкретними проектами. За належного розуміння з боку всіх гілок влади, усіх, кому, судилося захищати права людини, за об’єднання наших зусиль ми багато чого можемо досягти.
|
