Головне меню   

6.1. ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАННЯХ

Додержання, сприяння поновленню, запобігання порушенню прав і свобод військовослужбовців, ветеранів Збройних Сил України, інших військових формувань та їхніх сімей – одна із найважливіших складових парламентського контролю за правами і свободами людини і громадянина. Тому Уповноважений з прав людини приділяє цьому питанню постійну увагу.

У ст.65 Конституції України проголошено, що громадяни України відбувають військову службу відповідно до закону. Закони України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, “Про загальний військовий обов’язок та військову службу”, “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України”, “Про Службу безпеки України”, “Про прикордонні війська України”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про цивільну оборону України”, “Про міліцію”, “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”, “Про альтернативну (невійськову) службу”, військові статути Збройних Сил України та інші законодавчі акти регламентують порядок проходження військової служби, права та обов’язки військовослужбовців.

Зокрема, чинним законодавством передбачено проходження військової служби у Збройних Силах України, Прикордонних військах Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України, Військах цивільної оборони Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій, військах Служби безпеки України. Всього понад 1 млн, або кожний 50-й громадянин України, служить (працює) в силових структурах, переважна більшість із них носить військову форму і володіє зброєю.

За роки незалежності чисельність Збройних Сил України поступово скорочується. Якщо десять років тому вона дорівнювала понад 850 тис., то згідно з Законом України “Про чисельність Збройних Сил України на 2000–2005 роки” станом на 1 січня 2003 р. – 394 750 осіб; 1 січня 2004 р. – 390 тис. осіб.

У ст.2 Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” юридично визначено термін “військова служба”: “Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни”.

Положенням ст.3 Конституції України визначено: “Людина, її життя і здоров’я... визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

У ч.1 ст.17 Конституції України зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішою функцією держави.

Обов’язок держави щодо захисту прав громадян, які перебувають на військовій службі, визначений у ч.5 ст.17 Конституції України: “Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей”.

Конституцією України (ст. 24) визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Водночас Конституцією встановлені й деякі обмеження для військовослужбовців, зокрема такі, як заборона створення і діяльності політичних партій у військових формуваннях (ст. 37), обмеження займатися підприємницькою діяльністю. Усі інші права та свободи, визначені Конституцією, можуть реалізовуватися військовими.

Однак, враховуючи специфіку військової служби, можна стверджувати, що практично є обмеження інших конституційних прав військовослужбовців, зокрема:

n права на вибір місця служби та проживання (ст.33 Конституції України);

n права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (ст. 41);

n права на відпочинок (ст. 45);

n права бути вільним і рівним у своїй гідності та правах (ст. 21);

n права на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23);

n права на правову допомогу (ст.59), яке у військових статутах України не передбачено.

Ці обмеження, на жаль, не сприяють забезпеченню в повному обсязі прав і свобод військовослужбовців, наданих їм Конституцією як громадянам України.

Першорядну роль у забезпеченні захисту прав військовослужбовців мають відігравати затверджені законами України загальновійськові статути, у тому числі Статут внутрішньої служби та Дисциплінарний статут. Але у затверджених статутах відсутня норма щодо дотримання у війську прав людини.

Чинне законодавство щодо військової служби, статусу військовослужбовців, їх соціально-побутового обслуговування значною мірою застаріло і не гарантує можливості реального захисту прав і свобод військовослужбовців. Без посилення уваги до питання прав і гарантій військовослужбовців Збройні Сили та інші військові формування замість того, щоб оберігати права і спокій громадян, можуть стати об’єктом постійної нестабільності.

Уповноважений вважає, що законодавством України фактично не врегульований механізм захисту прав і свобод військовослужбовців строкової служби. Попри те, що відповідно до ст.55 і 124 Конституції України військовослужбовці мають право оскаржити у військових судах неправомірні дії і рішення органів військового управління та їх посадових осіб, до суду звертаються, як правило, лише офіцери і прапорщики.

Найбільш незахищена у правовому і соціальному відношенні частина військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань – рядовий склад – залишається практично незахищеною від свавілля окремих командирів і начальників. Про це, зокрема, говорять численні звернення до Уповноваженого військовослужбовців строкової служби та їхніх батьків. Однією з головних причин цього є низький рівень правової освіченості військовослужбовців, відсутність у них належної інформації внаслідок незадовільної роз’яснювальної роботи серед громадян призовного віку, офіцерського складу військових формувань.

Тому розробка дієвих механізмів цивільного, зокрема парламентського, контролю над Збройними Силами є одним із важливих способів недопущення обмеження прав і свобод військовослужбовців. Кроком у цьому напрямі стало прийняття 19 червня 2003 р. Закону України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”.

Відповідно до ст.11 цього Закону „Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, здійснюючи повноваження, визначені Конституцією України, цим та іншими законами України: перевіряє за своєю ініціативою чи за дорученням Верховної Ради України або за зверненнями громадян чи громадської організації стан додержання конституційних прав і свобод осіб, які підлягають призову, проходять військову службу, перебувають у запасі та призвані на збори, осіб, звільнених з військової служби, а також членів їхніх сімей...”.

Проте Кабінет Міністрів України досі не розробив необхідних змін до низки законів України, зокрема “Про Збройні Сили України”, “Про міліцію”, про військові статути Збройних Сил України та ін. з метою приведення їх у відповідність із зазначеним законом. Міністри оборони, внутрішніх справ, інші керівники силових відомств не внесли змін до наказів, згідно з якими діють військовослужбовці, надаючи можливість здійснювати цивільний контроль.

Доки цього не буде зроблено, твердження про те, що в нашій державі над Збройними Силами України встановлено парламентський контроль, залишаться деклараціями, а уявлення, ніби такий контроль над цими структурами здійснює громадськість, теж не відповідатимуть дійсності.

Тривогу Уповноваженого викликає стан забезпечення громадянських та особистих прав військовослужбовців, насамперед права на життя і здоров’я, честь і гідність, особисту недоторканність і безпеку у Збройних Силах України, інших військових формуваннях. На жаль, у своїх зверненнях до Уповноваженого військовослужбовці, їхні батьки та родичі наводять численні порушення цих прав. У військових формуваннях щорічно гине, стає інвалідами, отримує хронічні захворювання чимало молодих людей. Дехто з них вдається до самогубств або робить замах на життя своїх товаришів по службі. Проте посадові особи ці факти намагаються приховати чи подати як нещасний випадок.

Так, 18 лютого 2003 р. до Уповноваженого надійшло звернення від мешканки з Дніпропетровської області А.Прихожої з приводу порушення прав її сина – рядового запасу О.Прихожого на отримання статусу інваліда війни. За цим зверненням Уповноваженим було відкрите провадження, під час якого було з’ясовано, що посадові особи військової частини А0151 приховали факт отримання травми рядовим О.Прихожим при виконанні обов’язків військової служби, надіславши батькам довідку про те, що син отримав її з власної необачності. Завдяки втручанню Уповноваженого права цього рядового на отримання страхової суми за втрату працездатності та надання статусу інваліда війни були поновлені.

Проблеми зі здоров’ям майбутніх військових починаються вже з підготовки до військової служби. Так, кожен рік майже 90% призовників не підлягають відправленню до війська або мають відстрочку за станом здоров’я. Уже в 17 років юнаки згідно із Законом України “Про загальний військовій обов’язок та військову службу” юридично оформляють відносини з державою шляхом приписки до призових дільниць, в подальшому через призов на строкову військову службу.

Порядок роботи з юнаками під час приписки та призову протягом років здійснювався згідно з Положенням про підготовку і проведення призову громадян України, затвердженим наказом Міністра оборони України, яким не були передбачені обов’язки конкретних посадових осіб державних органів, а саме Міністерства оборони України та інших військових формувань, що призводило до порушень прав громадян. І тільки постановою Кабінету Міністрів України від 21 березня 2002 р. № 352 “Про затвердження Положення про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу” внесені необхідні зміни у вирішення питань приписки та призову.

А поки що, як зазначає у своєму зверненні до Уповноваженого голова Організації солдатських матерів України В.Артамонова, ні з призовниками, зокрема весняного призову 2002 р., ні з їхніми батьками, як і раніше, належним чином ніхто не працював, ніяких прав їм не роз’яснював, проблеми сім’ї на час служби також нікого не цікавлять, просто виконувався план призову на строкову службу.

Ось типовий приклад щодо призваних до військової служби громадян України.

Громадянин С.Роспопа навесні 2002 р. призваний Закарпатським ОВК був направлений у військову частину м.Донецька, війська МВС. Домівка його родини потрапила під повінь і була вщент зруйнована. Вдома залишилися мати і батько – інвалід ІІ групи, в тяжкому стані, якому лікарі запропонували ампутацію ніг для збереження життя. Зрозуміло, в якому психологічному стані перебував солдат, дізнавшись, що вже немає хати, а батькові мають відрізати ноги, а на операцію й лікування потрібні гроші. Після проходження курсу молодого бійця, солдат виявився гіпотоніком, а потрапивши в умови фізичних, психофізичних навантажень, стройової підготовки, став непритомніти, постійно потрапляв у санчастину та у лікарню. Після звернення матері було порушено клопотання про його обстеження для визначення придатності подальшого проходження служби за станом здоров’я та сімейними обставинами або переведення до іншої частини, ближче до місця проживання батьків.

Масові звернення призовників та їхніх батьків у різні інстанції зі скаргами викликані страхом за втрату життя та здоров’я під час проходження військової служби. Так, після проведення медичного огляду молодого поповнення 6100 курсантів навчального центру Збройних Сил України “Десна” (призов весна 2001 р.) було виявлено, що 2238 з них потребували негайної медичної допомоги в стаціонарі за наявності 160 стаціонарних ліжок. Довелося частину курсантів направити на лікування до госпіталів м.Чернігова і м.Києва, але всіх одразу все одно не можна вилікувати. Навіть якщо одночасно лікувати по 200 осіб з розрахунку 14–19 діб на обстеження і лікування, для цього знадобиться сім місяців, а навчальний курс підготовки становить 6 місяців. Яке це буде навчання молодого поповнення?

Особливу тривогу викликає те, що зростає кількість призовників, які до призову в армію вже мали звичку вживати наркотичні речовини та алкоголь. Як свідчать дані, більше половини юнаків до служби регулярно вживали спиртні напої, кожен четвертий – пробував наркотики. Фізична підготовка 70% призовників нижча мінімально необхідного рівня. Погіршення здоров’я призовного контингенту підтверджують 78% опитуваних кадрових військових. За даними УЦЕПД, від призову ухиляється щорічно понад 18 тис. осіб.

На думку Уповноваженого, щоб припинити комплектування військових формувань хворими, Кабінетом Міністрів України має бути прийнято єдиний нормативний акт про порядок медичного огляду як призовників, так і військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань. Він має бути обов’язковим для застосування не тільки у призовних комісіях та військово-медичних закладах, а й для всієї державної системи охорони здоров’я.

Однією з найжахливіших проблем армії є проблема дідівщини. Про це ганебне явище Уповноваженому повідомляють у своїх зверненнях військовослужбовці, їхні батьки, а також громадські організації.

Нестатутні відносини не просто набули статусу, як не прикро, одного із невід’ємних елементів армійської служби, а стали “візитною карткою” нашого війська і однією із головних причин небажання молоді служити в армії. Ситуація з дідівщиною та порушенням прав військовослужбовців у всіх родах військ і військових формуваннях майже однакова. Порушення прав і нестатутні відносини у військах є постійним явищем. Солдати ще не знають своїх прав, а вже звикають до хамства, грубощів в армійському середовищі, сприймають це як норму, намагаються пристосуватися, перетерпіти.

Сотні молодих людей проходять через окремі військові підрозділи, де формується реальність, у якій немає місця правовій свідомості, а є чіткий позастатутний характер стосунків, що потребує одного: безумовного виконання неписаних звичаїв і правил поведінки, а будь-який супротив чи апеляція до закону класифікується як “стукацтво” і “зрадництво” спільних солдатських інтересів.

Ось приклад. За зверненням до Уповноваженого було відкрито провадження у справі про порушення особистих прав військовослужбовця військової частини А0312 рядового М.Біляшевича з Полтавського гарнізону. З виїздом на місце до військової частини працівниками Секретаріату було встановлено, що рядовий під приводом недотримання так званих військових звичаїв – нестатутних відносин – був побитий товаришами по службі Разінкиним та Кочергою, внаслідок чого отримав черепно-мозкову травму. При цьому командування військової частини приховало цей факт і несвоєчасно госпіталізувало постраждалого. Про скоєний злочин та його наслідки негайно було поінформовано військового прокурора Полтавського гарнізону, який порушив кримінальну справу проти зазначених осіб. Після проведення досудового слідства справа була направлена до суду і винні особи засуджені за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями. Одночасно військовим прокурором були вжиті заходи реагування за фактом приховування командуванням військової частини А0312 злочину, а Уповноваженим – за фактом порушення права потерпілого на своєчасну медичну допомогу. Винні у цьому посадові особи притягнуті до відповідальності. Крім того, Уповноваженим було надано потерпілому М.Біляшевичу правову допомогу у відшкодуванні заподіяної його здоров’ю шкоди у встановленому законодавством порядку.

Викликає обурення той факт, що, хоча нестатутні відносини досить поширені у військових формуваннях, вони не завжди набувають гласності, по них вчасно не вживається запобіжних заходів. 20 березня 2003 р. до Уповноваженого звернулася з Івано-Франківської області мати військо-вослужбовця військової частини А1663 Ю.Гуменюка з приводу нестатутних відносин у цій військовій частині. Уповноваженим було відкрите провадження. В результаті провадження було підтверджено наявність нестатутних відносин у зазначеній частині і рядовий Ю. Гуменюк для проходження військової служби був переведений до військової частини А1501.

У 2003 р. унаслідок нестатутних відносин були травмовані 54 військовослужбовці строкової служби (у 2002 р. – 65). Всі вони пройшли лікування у військових госпіталях.

На жаль ще дуже часто мають місце випадки, коли військова строкова служба виховує в окремих молодих солдатів усвідомлення повної безправності, породжує зневіру у справедливість, що потім переноситься на цивільне життя, калічить психіку людини, руйнує її як особистість.

Тому Уповноважений має констатувати, що в інформаціях з військових формувань не наводяться конкретні дані про поширеність нестатутних відносин у військових підрозділах. Водночас є достатньо підстав вважати, що чимало фактів нестатутних відносин приховується.

Окремі командири і начальники, керуючись особистими корисливими мотивами, не тільки не реагують на факти скоєння злочинів підлеглими, а всупереч вимогам чинного законодавства приховують їх, кримінальні справи не порушують. Тим самим вони створюють стан, за якого в окремих військових підрозділах ще мають місце безкарність та вседозволеність. І це не може не викликати тривоги.

Уповноважений вважає, що внаслідок випадків загибелі та отримання інвалідності юнаками, що проходять строкову службу у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та неналежної державної підтримки постраждалих під час виконання службових обов’язків, позбавлення їх пільг, встановлених чинним законодавством, військова служба для громадян України втрачає свою престижність.

Загибель військовослужбовців. У 2003 р. у Збройних Силах України загинув 121 військовослужбовець (у 2002 р. – 146). З них: при виконанні службових обов’язків – 35 (у 2002 р. – 54). За категоріями: офіцерів – 7 (у 2002 р. – 7); прапорщиків – 3 (у 2002 р. – 6); військовослужбовців військової служби за контрактом – 3 (у 2002 р. – 4); сержантів – 5 (у 2002 р. – 0); солдатів – 17 (у 2002 р. – 36).

У тому числі загинули військовослужбовці, які проходили службу в складі миротворчих підрозділів Збройних Сил України, в:

Республіці Сьєрра-Леоне – прапорщик р.Лябах (14.11.2002 р.) – у дорожньо-транспортній пригоді;

Республіці Ірак – старший сержант Ю.Койдан (30.09. 2003 р.) – у дорожньо-транспортній пригоді; молодший сержант С.Суслов (11.11.20-03 р.) – у результаті необережного поводження зі зброєю; капітан О.Бондаренко (18.11.2003 р.) – у результаті самогубства.

У 2003 р. скоїли самогубство 34 військовослужбовці (у 2002 р. – 33), у тому числі: офіцерів 7 (у 2002 р. – 6); прапорщиків – 9 (у 2002 р. – 10); військовослужбовців військової служби за контрактом – 2 (у 2002 р. – 2); військовослужбовці строкової служби – 16 (2002 р. – 15). Серед них – 1 військовослужбовець миротворчого контингенту; у 2002 р. таких випадків не було.

Не сприяє зростанню авторитету Збройних Сил злочинність серед військовослужбовців. І хоча вона останніми роками зменшується, її рівень залишається досить високим. Так, у 2002 р., за даними військової прокуратури, в Збройних Силах України у скоєнні злочинів брали участь 830 осіб, у 2003 р. – 829. З них відповідно по роках: офіцерів – 199 і 189; прапорщиків, військовослужбовців за контрактом – 154 і 175; сержантів, старшин – 76 і 45; рядового складу – 341 і 338.

Злочинів, пов’язаних з порушенням статутних правил взаємовідносин у 2002 р. скоєно – 141, у 2003 р. – 146, із застосуванням насильства – 85 і 88 відповідно.

Так, 7 березня 2003 р. до Уповноваженого звернулася мешканка Івано-Франківської області М.Глуха з приводу побиття її сина командиром військової частини А1453 підполковником С.Арзуманяном. Уповноваженим за цим зверненням було відкрите провадження, в результаті чого були з’ясовані такі обставини. 1 жовтня 2001 р. сину заявниці – солдату під час несення ним служби на КПП військової частини командир цієї частини підполковник С.Арзуманян заподіяв тілесних ушкоджень, внаслідок чого юнак лікувався в госпіталі та 20 листопада 2001 р. звільнився з військової служби з встановленням ІІІ групи інвалідності та втратою 40% працездатності. Відповідно до Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“ права солдата були грубо порушені, а саме: попри тяжкий стан, його не було доставлено до військового госпіталю для надання термінової медичної допомоги; побиття приховувалося командирами, не було проведене незалежне службове розслідування як за цим фактом, так і за фактом заподіяння тілесних ушкоджень; у військовому госпіталі була видана довідка про те, начебто солдат отримав тілесні ушкодження, вдарившись об бордюр.

За актом реагування Уповноваженого військовою прокуратурою Івано-Франківського гарнізону було порушено кримінальну справу. Вироком місцевого військового суду підполковник С.Арзуманян засуджений до 3 років позбавлення волі і потерпілому сплачена страхова сума за втрату працездатності.

Військовим місцевим судом Київського гарнізону розглянуто 5 кримінальних справ стосовно 6 військовослужбовців українського контингенту, відрядженого до Іраку:

молодшого сержанта І.А.Самолюка – за ч.2 ст.424 КК України та старшого сержанта В.А.Самолюка – за ч.5 ст.27, ч.2 ст.424, в/ч А2174 – за перевищення влади, застосування насильства щодо підлеглого, нанесення йому тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості (засуджені 24 грудня 2003 р.);

рядового в/ч А2174 А.Рогового за ст.15, 405 КК України – за спробу вчинити насильницькі дії щодо начальника-майора Дремухи у зв’язку з виконанням останнім обов’язків військової служби (засуджений 25 лютого 2004 р.);

старшого сержанта в/ч А2132 Д.Камінського за ч.1 ст.414 КК України – за порушення правил поводження зі зброєю, внаслідок чого заподіяно тілесних ушкоджень потерпілому (засуджений 9 квітня 2004 р.);

рядового в/ч А1211 О.Давиденка за ч.1 ст.415 КК України – за порушення правил водіння, що спричинило загибель потерпілого Ю.Койдана (засуджений 29 березня 2004 р.);

рядового в/ч А2132 С.Щербакова за ч.1 ст.414 КК України – за порушення правил поводження зі зброєю, внаслідок чого заподіяно тілесних ушкоджень потерпілому Сахну (засуджений 2 лютого 2004 р.). При розгляді цієї справи суд ухвалив окрему постанову щодо порушення правил зберігання, охорони та обслуговування зброї та звернув на це увагу начальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Таким чином, чисельність притягнутих до кримінальної відповідальності та засуджених за військові злочини у розташуванні українських військових підрозділів є досить високою і свідчить про необхідність поліпшення статутного порядку у військових підрозділах українського континенту в Іраку.

У листі заступника військового прокурора Північного регіону України полковника юстиції О.Свинаря з цього приводу, зокрема, зазначено, що “відсутність суддів військового суду в складі українського контингенту в

Іраку призводить до порушення вимог ч.1 ст.55 Конституції України та ст.5 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“, відповідно до яких кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб і службових осіб. Направлення таких скарг до суду в Україну інколи є неможливим через те, що їх вирішення є необхідним саме під час перебування військовослужбовців в Іраку. Через відсутність у складі контингенту судді військового суду військовослужбовці також позбавлені можливості реалізувати передбачене ст.88 Дисциплінарного статуту ЗС України право в 10-денний термін оскаржити до суду накладення дисциплінарного стягнення (з такими скаргами військовослужбовці неодноразово зверталися до прокурорських правників, які перебували в Іраку, хоча їх вирішення не належить до компетенції прокуратури)“. Уповноваженим було порушено питання щодо створення відповідного підрозділу військового суду у складі українського контингенту в Іраку.

Європейський комітет по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню перевірив у 2000 р. дотримання Україною законів у частині прав людини органами, на які покладене виконання судових рішень у місцях застосування заходів примусового характеру (гауптвахта, дисциплінарний батальйон). Цим комітетом були перевірені дві гауптвахти у Міністерстві оборони України та запропоновано уряду України привести умови тримання затриманих осіб відповідно до вимог Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а саме:

n забезпечити військовослужбовців, які мають провести ніч в ув’язненні з будь-якої причини, чистим матрацом та ковдрою;

n надати військовослужбовцям, яких тримають на гауптвахтах понад 24 години (в одиночній камері), прогулянки тривалістю 60 хвилин;

n у Сімферопольському гарнізоні: розширити дисциплінарні камери з 3,5 м² до 6 м²; зменшити дозволений рівень зайнятості камер; обладнати камери столами та відповідними місцями для сидіння.

Наведені дані перевірки свідчать про невідповідність умов тримання військовослужбовців під вартою міжнародно-правовим актам про захист прав людини.

Уповноважений вважає необхідним створення надійних правових гарантій, умов для широкого суспільного контролю за дотриманням законності, притягнення військовослужбовців до дисциплінарної відповідальності, які унеможливлювали б свавілля з боку окремих командирів.

У 2003 р. до Уповноваженого почали звертатися військовослужбовці, що проходять службу за контрактом у Республіці Ірак. Так, до Уповноваженого надійшло звернення старшого сержанта в/ч А1729 О.Белея, колишнього військовослужбовця українського військового контингенту в Іраку, що мешкає нині у с.Великій Білозерці Запорізької області, з проханням сприяти захисту його права на встановлення ступеня втрати професійної працездатності та соціальному захисту у зв’язку з втратою професійної працездатності внаслідок поранення 28 жовтня 2003 р. від вибуху при виконанні службових обов’язків.

Заявник повідомляє, зокрема: “08.06.04 р. МСЕК №1 м.Запоріжжя мені було встановлено втрату професійної працездатності – 25%. Я з цим не згоден, адже я військовий, а за висновком ВЛК я військовонепридатний, тобто професійна працездатність втрачена. Моя професія пов’язана з активною роботою рук. За висновком ВЛК працездатність правої руки становить 44% від норми, та й вона в 2,5 раза слабша лівої. Я не можу навіть писати!.. Зі своїми службовими обов’язками у в/ч А1729 я не в змозі справитися, тому розумію, що, зважаючи на свою непридатність, армії не потрібен. Я оскаржував рішення МСЕК, але безрезультатно, звертався до прокуратури, проте це не вирішило моїх проблем. Я залишився соціально незахищеним.

Мене непокоїть завтрашній день, адже мені лише 26 років. Вважаю, що висновок ВЛК та рішення МСЕК суперечать один одному“.

Як було встановлено перевіркою Уповноваженого, О.Белею належної компенсації не сплачено, адже він не визнаний інвалідом, а контрактом подібні виплати не обумовлені.

Форма контракту, затверджена Міністерством оборони України для військовослужбовців, не відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України № 170 від 19 березня 1994 р. “Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору“, наказу Міністерства праці та соціальної політики України № 23 від 15 квітня 1994 р. “Про затвердження Типової форми контракту з працівником“.

У контракті, затвердженому Міністерством оборони України, не передбачені права військовослужбовця на дострокове розірвання контракту, відповідальність сторін у разі дострокового розірвання контракту, не визначений порядок вирішення індивідуальних чи колективних спорів.

І такі звернення непоодинокі.

Як стало відомо від військовослужбовців, які перебувають в Іраку, зокрема О.Коптелова, українські вояки нерідко страждають там від жорстокого поводження і недостатнього матеріального забезпечення. У “виховних цілях” командири тримали солдатів під палючим сонцем без води в металевій клітці, яка стоїть на плацу у військовому містечку. (До речі, це не перше місце, де подібні клітки застосовувалися “для підтримання дисципліни”) . Окрім клітки, тут карають ще і відсидкою в спеціальних контейнерах. А серед інших дисциплінарних стягнень поширені марші в 40-градусну спеку на плацу.

Ці факти дали Уповноваженому підстави відкрити провадження про порушення прав і свобод громадян України, які проходили військову службу за контрактом в Іраку. На підставі зробленого моніторингу стану дотримання прав військовослужбоців в Іраку Уповноважений змушена була звернутися зі спеціальним зверненням до народних депутатів України, у якому зазначила, що не можна далі мовчати і робити вигляд, ніби нічого не відбувається, коли йдеться про брутальні й масові порушення основних прав людини. Ще до початку бойових дій в Іраку Уповноважений попереджала, зокрема тодішнього посла США в Україні Карлоса Паскуаля, що одним з наслідків війни в Іраку будуть значні жертви, насамперед серед мирного населення країни, та наголошувала, що після цієї війни світ стане ще більш вразливим, а глобальних загроз побільшає, передусім таких, як міжнародний тероризм.

Уповноважений наголосила, що направлення українських вояків до Іраку від самого початку суперечило настроям українського суспільства. Попри неодноразові заяви високих посадовців про суто миротворчу місію українського військового контингенту, насправді, українцям в Іраку доводиться брати участь у бойових діях на боці окупаційних сил. Як наслідок, в Іраку гинуть та отримують поранення українські військовослужбовці.

На думку Уповноваженого, Указ Президента України № 459/2003 від 2 червня 2003 р. “Про направлення миротворчого контингенту для участі України у міжнародній миротворчій операції в Республіці Ірак” має всі підстави для конституційного подання заради унеможливлення у майбутньому прийняття подібних рішень, які не відповідають чинному законодавству.

Уповноважений вважає, що чим би не “освячувалося” перебування українських військ в Іраку, все це другорядне, коли на карту ставиться безпека мирного населення на теренах України, а на іракській землі гинуть наші співвітчизники у військовій формі за реальні або примарні економічні вигоди, які ніколи не варті життя людини.

Уповноважений запропонувала прийняти єдино виправдане в даній ситуації рішення щодо виведення українських військових з Іраку. Проте, на жаль, органи державної влади досі не підтримали цієї пропозиції.

Аналіз звернень до Уповноваженого і вивчення інформаційно-аналітичних матеріалів свідчить, що у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях мають місце численні порушення прав військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Так, під час комплексної перевірки стану дотримання прав і свобод людини восени 2003 р. в Автономній Республіці Крим і м.Севастополі відбулись особисті зустрічі Уповноваженого з військовослужбовцями у військових частинах м.Керчі військ берегової охорони (в/ч А0669), м.Сімферополя (в/ч А2973), морської піхоти (в/ч А2973) у с.Перевальному, Військово-Морських Сил України та інших.

Основними скаргами при відвідуванні військових частин і зустрічах з рядовим складом є насамперед нарікання на порушення Закону України  “Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей” з приводу:

n ненадання звільнення під час служби;

n ненадання за весь період служби гарантованої законом відпустки;

n незаконної щорічної затримки з демобілізацією до двох місяців, яка може бути здійснена тільки за указом Президента України;

n поганого медичного та санітарно-гігієнічного забезпечення (відсутність ліків, гарячої води, лазні, засобів профілактики інфекційних захворювань, неякісне і несвоєчасне лікування у санчастинах, ненаправлення на лікування до госпіталю);

n поганого харчування (неякісна їжа, відсутність овочів навіть улітку);

n поганих соціально-побутових умов служби (холоднеча у казармах, відсутність гарячої води, відсутність вільного часу для особистих потреб, перевантаження – ненадання відпочинку після нарядів для відновлення сил, недосипання до трьох-чотирьох годин на добу, відчуття постійної втоми);

n незабезпечення одягом, невчасної його заміни; невчасної зміни натільної та постільної білизни);

n образ офіцерів і їхньої байдужості до проблем своїх підлеглих.

До Уповноваженого надходять звернення військовослужбовців та членів їхніх сімей, в яких вони скаржаться, що не можуть реалізувати свої конституційні права. Так, 14 квітня 2003 р. до Уповноваженого звернулася дружина військовослужбовця строкової служби військової частини А1766 Л.Нездойминога з Полтавської області з приводу порушення права її чоловіка на дострокове звільнення з військової служби у зв’язку з народженням 4 січня 2003 р. їхньої дитини. За цим зверненням було відкрите провадження, яким була встановлена тяганина з боку Полтавського об’єднаного військового комісаріату при оформленні документів. За поданням Уповноваженого наказом командира військової частини А1766 19 червня 2003 р. Ю.Нездойминогу було звільнено в запас.

Складною є ситуація з офіцерами та прапорщиками, які пов’язали з армією своє життя. Вони не задоволені своїм матеріальним забезпеченням та житловими умовами, їх моральний стан нерідко пригнічений.

За даними Українського центру економічних і політичних досліджень ім.О.Разумкова (УЦЕПД), понад 70% військовослужбовців Збройних Сил України оцінюють ставлення представників органів центральної влади до армії “як байдуже”, а 20% – “як вороже та презирливе”.

За даними опитування, проведеного УЦЕПД, головною причиною негативних оцінок стану справ у Збройних Силах України військові назвали свою соціальну незахищеність (45%), втрату моральних цінностей військової служби (25%), помилки вищого військового керівництва (23%). Понад 80% офіцерів оцінюють матеріальний стан своєї сім’ї як нижчий від середнього та низький. Не може знайти роботи дружина кожного третього офіцера, а в окремих військових містечках не мають роботи більше половини дружин офіцерів.

Ці висновки підтверджують дані про причини звільнення з лав Збройних Сил України та кількість офіцерів і прапорщиків (табл. 6.1.1).

Уповноважений на підставі звернень військовослужбовців і звільнених у запас військовослужбовців та членів їхніх сімей, численних фактів, оприлюднених офіційно чи поширених ЗМІ, наголошує, що причина незадовільного стану дотримання соціальних прав військовослужбовців України безпосередньо пов’язана не тільки з рівнем керівництва військових формувань.

Питання грошового забезпечення, яке є основним джерелом задоволення матеріальних потреб військовослужбовців, членів їх сімей, – один із вагомих важелів підтримання інтересу до військової служби та зміцнення морально-психологічного стану військ, що, безперечно, має велике значення для дотримання прав людини у війську. Проте фінансове забезпечення усіх військових формувань нині не відповідає їх мінімальним потребам. Так, статтю Держбюджету України “національна оборона” профінансовано у 2002 і 2003 рр. відповідно на 71% і 70,5% від мінімальних потреб (табл. 6.1.2).

Таблиця 6.1.1. Кількість офіцерів і прапорщиків, звільнених з лав Збройних Сил України

Таблиця 6.1.2. Бюджетне фінансування Збройних Сил України (млн грн)

Затверджений фонд оплати праці не давав змоги здійснювати виплати надбавок, доплат та премій.

Водночас рівень грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України залишається одним із найнижчих порівняно з рівнем грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України.

Відповідно до законів України про Державний бюджет України на 2002 р. та на 2003 р. було призупинено пільгове санаторно-курортне лікування військовослужбовців та зменшення оплати за житло, комунальні послуги, електроенергію, газ, паливо.

На підставі ст.2 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” від 17 лютого 2000 р. призупинено дію частини другої ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна, а також дію абзацу першого ч.1 ст.14 зазначеного закону в частині забезпечення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) та членам їх сімей безплатного проїзду у відпустку.

Наведені дані свідчать про те, що проблема грошового утримання та матеріального забезпечення військовослужбовців ще далека від розв’язання. Це означає, що порушуються їх конституційні права, закріплені у ст.48 Конституції України, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, а також у ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” щодо матеріального забезпечення військовослужбовців.

Уповноважений вважає, що достатній рівень життя, який забезпечує свободу від бідності, є невід’ємним правом військовослужбовців, ветеранів та членів їх сімей. Відповідно до ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України, інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Аналізуючи звернення військовослужбовців, ветеранів та членів їхніх сімей, а також постійно ведучи прийом громадян, Уповноважений констатує, що конституційне право цих громадян сьогодні брутально порушується.

14 липня 1999 р. Указом Президента України за № 847/99 були підвищені оклади за військові звання та встановлені щомісячні надбавки за службу у Збройних Силах України в розмірі 40% посадового окладу. Відповідно до ч.3 ст.63 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” “призначені військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей пенсії перераховуються з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.”

Проте Кабінет Міністрів України постановою № 1695 від 15 вересня 1999 р. визначив, що зазначена надбавка до посадового окладу враховується тільки тим військовослужбовцям, які звільнилися з лав Збройних Сил України після виходу Указу Президента України № 847/99.

Після прийняття Кабінетом Міністрів України цієї постанови на адресу Уповноваженого почали надходити численні звернення від ветеранів, ветеранських організацій Збройних Сил України про порушення їхнього права на пенсійне забезпечення. Уповноважений вважає, що таке ставлення до пенсійного забезпечення військовослужбовців, які звільнилися зі служби до 1 вересня 1999 р., є дискримінаційним і не відповідає чинному законодавству України. На підставі цих звернень Уповноваженим було відкрито провадження про порушення прав і свобод людини та направлено 20 квітня 2001 р. подання до Кабінету Міністрів України.

На жаль, у відповідь Кабінет Міністрів України щодо порушення ним прав людини направив формальну, невмотивовану відписку за підписом першого заступника міністра фінансів України П.К.Германчука.

Уповноважений постійно приділяє увагу дотриманню прав військовослужбовців на своєчасне та у повному обсязі отримання коштів, передбачених чинним законодавством.

Так, ситуація зі значною заборгованістю виплат грошових коштів склалася у військових частинах А4116, А1224, 2041, про що повідомляли у зверненні до Уповноваженого колективи військовослужбовців цих частин. За всіма цими зверненнями Уповноваженим були відкриті провадження і направлені звернення у відповідні державні органи. Попри те, що заборгованість із грошового утримання дещо зменшилась, звернення з військових частин перебували на контролі Уповноваженого до остаточного погашення заборгованості.

Велика кількість звернень на адресу Уповноваженого надійшла від військовослужбовців, звільнених з військової служби, про порушення їх права на своєчасне отримання грошової компенсації за речове майно і продовольчі пайки відповідно до ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Так, з цього питання до Уповноваженого звернувся офіцер запасу В. Левківський. На звернення Уповноваженого до міністра оборони України надійшла відповідь за підписом колишнього заступника міністра оборони України – командувача Військово-Повітряними Силами України В.Стрельникова, де повідомлялося, що в результаті прийняття Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” від 17 лютого 2000 р. припинена виплата грошових компенсацій. Провадженням було встановлено, що військово-службовцям, які звільнилися до 17 лютого 2000 р., грошова компенсація за речове майно і продовольчий пайок також не виплачувалася.

За поданням Уповноваженого на звернення офіцера запасу В.Левківського, а також офіцерів В.Савчука, С.Вороніна, О.Гончара, М.Поліщука,

В.Грінченка та інших Міністерство оборони України виплатило зазначену грошову компенсацію, порушені права були поновлені.

Протягом 2002–2003 рр. військовими судами за скаргами та позовами військовослужбовців розглянуто понад 30 тис. цивільних справ. Більшість із них зумовлена заборгованістю грошового забезпечення, що склалася в минулі роки, обсягів виплат компенсацій за речове майно, страхових сум та інших виплат. Тільки по Військово-Повітряних Силах Збройних Сил України таких позовів військовими судами було задоволено 1595, Сухопутних військах Збройних Сил України – 254.

Проте, як правило, Міністерство оборони виконує рішення суду тільки після реагування Уповноваженого на звернення військовослужбовців з роз’ясненнями Міністерству оборони України вимог ст.5 Закону України “Про господарську діяльність у Збройних Силах України“. Військовослужбовці подають позов щодо заборгованості з фінансових виплат до військових частин, у яких на відповідних рахунках відсутні кошти для виконання рішень суду. Саме цією статтею визначено, що “військова частина як суб’єкт господарської діяльності за своїми зобов’язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису, а в разі їх недостатності відповідальність за зобов’язаннями військової частини несе Міністерство оборони України“.

Питання невиплати фінансової заборгованості військовослужбовцям, які звільняються з армії, навіть після рішень судів стали предметом розгляду в Європейському суді з прав людини. Прикладом цього є «справа Войтенко проти України». Підполковник А.Войтенко, який нині мешкає в смт.Нова Водолага Харківської області, звільнився з армії в 1999 р. Оскільки йому не було вчасно виплачено фінансової заборгованості, він звернувся до Військового суду Донецького гарнізону, який 12 січня 2000 р. задовольнив його вимоги до Донецького обласного військового комісаріату та присудив йому 2576,72 грн. компенсації за речове забезпечення та 128,77 грн. витрат на проїзд (усього приблизно 440 євро). Проте рішення суду не було виконано. Тому А.Войтенко звернувся до Європейського суду з прав людини із заявою про порушення його прав. 29 червня 2004 р. Євросуд з прав людини одноголосно визнав порушення його прав, закріплених ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. щодо судового розгляду в розумний строк, ст.13 Конвенції щодо права на ефективний засіб правового захисту і ст.1 Протоколу до цієї Конвенції щодо захисту майна і зобов’язав Україну виплатити заявнику 2000 євро на відшкодування немайнової шкоди та 33,29 євро на відшкодування витрат, пов’язаних з провадженням у Суді. До речі, ще під час розгляду цієї справи в Європейському суді 10 січня 2004 р. заявнику було в повному обсязі виплачено і фінансову заборгованість.

У результаті невиконання своїх обов’язків посадовими особами Міністерства оборони України деякі офіцери запасу роками не могли одержати військові квитки для отримання у подальшому паспортів, працевлаштуватися через відсутність у райвійськкоматах других примірників особистих справ. Так, полковник запасу В. Шульгін звільнився з лав Збройних Сил України у грудні 1998 р., і лише після втручання Уповноваженого другий примірник його особової справи був направлений до Приморського РВК Одеської області, на підставі якого було видано військовий квиток, про що повідомив на звернення Уповноваженого командувач військ Південного оперативного командування. Така ж сама ситуація сталася з офіцером С.Колодою з Військово-Повітряних Сил України, який не міг звільнитися з військової служби через відсутність його особової справи з 1992 р. І знову ж тільки після втручання Уповноваженого 25 листопада 2003 р. було відновлено право на пенсію цього офіцера.

Відповідно до ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовці, а також військовозобов’язані, призвані на збори, підлягають державному обов’язковому особистому страхуванню на випадок загибелі або смерті в розмірі 100-кратного визначеного законодавством мінімального прожиткового рівня на час загибелі або смерті, а також у разі поранення (контузії, травми, каліцтва), або захворювання, одержаних у період проходження служби (зборів). Тривогу Уповноваженого викликає те, що з 1991 р. мінімальний прожитковий рівень не був визначений чинним законодавством, а Указом Президента України від 12 липня 1995 р. за №610/95 було встановлено, що з 1 січня 1995 р. і на період до законодавчого визначення мінімального прожиткового рівня населення України страхові суми за державним обов’язковим особистим страхуванням військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, у разі настання страхового випадку відповідно до ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” виплачуються, виходячи з установленого законом на час страхової події середньомісячного сукупного доходу на одного члена сім’ї (середньодушового сукупного доходу), що дає право на одержання допомоги.

Таким чином, страхова сума на випадок загибелі або смерті військовослужбовців у Збройних Силах України становила у 1999 р. 4600 грн, у 2002 р. – 8000 грн, у 2003 р. – 8500 грн. Розмір страхових сум є заниженим для страхування життя молодої людини. Адже відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №290 від 5 травня 1994 р. компенсаційна сума членам сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання обов’язків військової служби у складі миротворчих сил ООН, становить 105 тис. доларів США. Для порівняння: на випадок смерті працівника прокуратури, міліції, податкової адміністрації, митної служби страхова сума визначається, як правило, в розмірі 10-річної заробітної платні і становить 40–70 тис. грн. Є випадки, коли батьки, які втратили синів, що проходили службу у військових формуваннях, відмовляються від страхових сум, вважаючи їх дуже малою і принизливою компенсацією за життя своїх дітей.

На глибоке переконання Уповноваженого, такий несправедливий підхід до страхування військовослужбовців Збройних Сил України суперечить ст.24 Конституції України. Життя військовослужбовця у військових формуваннях держава зобов’язана цінувати однаково, як природне право кожної людини.

Виходячи з того, що мінімальний прожитковий рівень, зазначений у ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” на законодавчому рівні з 1991 р. не визначений, а в ст.46 Конституції України є посилання на термін “прожитковий мінімум”, який з 2000 р. кожен рік визначається відповідним законом України, Уповноважений вважає, що назріла необхідність приведення ст.16 зазначеного закону у відповідність до Конституції України.

До Уповноваженого звертаються громадяни з заявами про порушення їхнього права на своєчасне отримання страхових сум за загиблих військовослужбовців у мирний час, інвалідів, інвалідність яких настала під час проходження військової служби. Тому Уповноважений привертає увагу до такого ганебного явища, як заборгованість із виплати тих, навіть невеликих, сум державного обов’язкового особистого страхування родичам загиблих чи військовослужбовцям, які отримали каліцтво.

За даними НАСК “Оранта“, ситуація з фінансуванням державного обов’язкового особистого страхування залишається дуже складною. Постійне недорахування коштів міністерствами та відомствами призвело до зростання заборгованості держави перед застрахованими і на сьогодні ця заборгованість вже становить понад 544,9 млн. грн, у т.ч. заборгованість по військовослужбовцях – 15,3 млн грн, та продовжує зростати.

Збільшується і кількість осіб, які стоять у черзі на отримання страхових сум, строк заборгованості та кількість звернень застрахованих до суду.

Вдови та діти загиблих застрахованих, самі застраховані, які втратили працездатність та стали інвалідами, протягом 9–12 місяців не можуть отримати страхові суми. Так, станом на 1 квітня 2004 р. перераховані Міністерством оборони України кошти дали змогу НАСК “Оранта“ провести виплати страхових сум застрахованим, які подали документи ще в липні 2003 р., Міністерством внутрішніх справ – у березні 2003 р., Службою безпеки – в червні 2003 р. За 2003 р. по всіх міністерствах та відомствах не виплачено страхові суми понад 7,7 тис. осіб, у т.ч. 69 за випадками смерті військовослужбовців. Багато з них перебувають у тяжкому матеріальному становищі, потребують догляду, термінової госпіталізації, спеціального лікування, протезування, не говорячи вже про те, що сім’ї загиблих залишилися без годувальників (табл. 6.1.3).

Нерідко трапляються випадки, коли після проходження військової служби на утримання батьків повертається 19–20-річний синінвалід, який, не маючи трудового стажу, отримує мінімальну соціальну пенсію, а внаслідок прийняття Закону України „Про Державний бюджет України на 2002 рік”, а також аналогічного закону на 2003 р., про що докладніше йтиметься далі, втрачає право на знижки в оплаті житлово-комунальних послуг, встановлених чинним законодавством.

Таблиця 6.1.3. Заборгованість міністерств та відомств зі сплати страхових платежів з державного
обов’язкового особистого страхування станом на 1 квітня 2004 р.

Уповноважений завжди намагається конкретно допомогти таким інвалідам військової служби. Так, за зверненням мешканки З.Антончик з Хмельниччини щодо порушення прав її сина на надання пільг, передбачених законом, її сину А.Антончику, інваліду ІІ групи військової служби, Хмельницькою обласною державною адміністрацією, на розгляд якої Уповноваженим за належністю було направлено звернення, повідомлено, що йому надана 50% знижка з оплати за користування житлом, плати за комунальні послуги та за дорученням адміністрації області рішенням районної ради надано допомогу на лікування 1000 грн.

Три роки поспіль 73-річний інвалід ІІ групи Ф.Єлісєєв звертався з проханням про визнання його права на статус учасника бойових дій. І тільки після його звернення до Уповноваженого комісія військового комісаріату

Автономної Республіки Крим з визначення статусу учасника бойових дій,

яка розглянула подані документи, визнала його учасником бойових дій, а 20 травня 2002 р. військовим комісаром Феодосійського міськвійськкомату Ф.Єлісєєву вручено посвідчення учасника бойових дій.

Мають місце і випадки необ’єктивного службового розслідування за фактами загибелі та травматизму військовослужбовців.

Ось один з прикладів. У провадженні Уповноваженого знаходилось звернення громадянина Ю. Сироквашина з приводу грубого порушення чинного законодавства посадовими особами військової частини А0664, внаслідок чого були обмежені конституційні права його та інших громадян, зокрема, права батьків загиблого О.Зьора на отримання ними страхової суми відповідно до ст.16 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців”. З матеріалів перевірки, проведеної за цим зверненням військовим прокурором Болградського гарнізону, вбачалося, що 29-річний старший сержант контрактної служби, командир відділення О.Зьора 15 березня 2002 р. виїхав до м.Одеси, де помер. До останніх своїх днів він виконував свої службові обов’язки, пов’язані з військовою службою у Збройних Силах України. Командир бригади полковник Г.Бєляков всупереч вимогам ст.19 Конституції України, ст.2 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” з метою приховати стан справ у частині наказав незаконно звільнити О.Зьору, і наказом від 1 березня 2002 р., тобто до від’їзду у відрядження, це було зроблено. За його наказом була створена атестаційна комісія, яка нібито 28 лютого 2002 р. розглянула питання про відповідність старшого сержанта О.Зьори займаній посаді. Комісія, до складу якої входили п’ять старших офіцерів військової частини, заступників командира військової частини, дійшли висновку, що старший сержант О.Зьора займаній посаді не відповідає, доцільно звільнити з військової служби в запас за службовою невідповідністю.

За результатами перевірки Уповноваженого, на наказ командира військової частини Військовою прокуратурою Південного регіону України внесений протест щодо його скасування. Крім того, на ім’я командира з’єднання внесено подання військовим прокурором Болградського гарнізону щодо відповідальності осіб, винних у порушенні закону.

Чисельність та розміри пенсійних виплат пенсіонерам-військовослужбовців, яким пенсія за інвалідністю та у разі втрати годувальника призначена у відповідності до Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”, наведені у табл. 6.1.4., з якої випливає, що навіть інваліди війни отримують у середньому пенсію лише на рівні прожиткового мінімуму, встановленому для непрацездатних осіб, а інші інваліди – майже утричі меншу.

Таблиця 6.1.4. Чисельність та розміри пенсійних виплат військовослужбовцям-інвалідам
та громадянам, які отримують пенсію в разі втрати годувальника-військовослужбовця

До того ж занадто велика розбіжність у розмірах пенсійного забезпечення спонукає людину у будь-який спосіб добиватися встановлення зв’язку інвалідності з виконанням обов’язків військової служби.

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до такого наболілого питання, як виплати компенсацій та пільг, встановлених законами України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, які були зупинені законами України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та “Про Державний бюджет України на 2003 рік” на 2002 та 2003 рр. Це суперечить соціальній спрямованості ст.1 Угоди між державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їх сімей від 14 лютого 1992 р. Виконуючи зобов’язання, задекларовані у ст.4 цієї угоди, Україна розробила і прийняла зазначені законодавчі акти про соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей, які не забезпечуються останніми роками необхідним фінансуванням, що порушує законні права військовослужбовців, ветеранів та членів їхніх сімей.

Що стосується позбавлення права на пільги різних категорій осіб, в окремих випадках законодавець унеможливив це в майбутньому, в інших – ввів на законодавчому рівні обов’язкову умову для цього. Наприклад, відповідно до частин другої та третьої ст.2 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ права та пільги для зазначених осіб, встановлені раніше законодавством України і законодавством колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни. Нормативні акти органів державної влади та місцевого самоврядування, які обмежують права та пільги ветеранів війни, передбачені цим законом, є недійсними. Статтею 8 Закону України “Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист” передбачено, що ветерани військової служби і ветерани органів внутрішніх справ та члени їхніх сімей позбавляються права на пільги лише на період відбування ветераном військової служби і ветераном органів внутрішніх справ призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі. Статтею 2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” вказує, що “ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України”.

Ще у листопаді 2001 р. Уповноважений з прав людини у своєму листі до Конституційного Суду України висловила свою позицію, що «певну частину “пільг, гарантій та компенсацій”, про які йдеться у статті 58 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” слід розглядати як особливі види соціальних допомог. До розряду таких можна віднести, наприклад, доплату за вислугу років працівникам бібліотечних та музейних установ, безоплатне забезпечення автомобілями інвалідів, безкоштовний проїзд громадян, що належать до найменш соціально захищених категорій населення.»

Рішенням Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5рп/ 2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій, визначено, що норми законів, які регулюють суспільні відносини у сфері проходження військової служби, враховують екстремальні умови праці, пов’язані з постійним ризиком для життя і здоров’я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це має компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Конституційний Суд України визнав, що так звані пільги для вказаної категорії громадян є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності військовослужбовців, ефективного функціонування відповідних органів. У рішенні Конституційного Суду України підкреслюється, що в разі, якщо пенсія і заробітна плата є значно нижчою від прожиткового мінімуму, то компенсації, гарантії слугують певною соціальною допомогою, додатком до основних джерел існування і спрямовані на реалізацію конституційного права кожного громадянина на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48 Конституції України).

Отже, Конституція України виділила цю категорію громадян, яка потребує додаткових гарантій держави. А Конституційний Суд України конкретизував положення ст.17 Основного Закону, відповідно до якої держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

У зв’язку з постійним порушенням законних прав зазначеної категорії громадян Конституційний Суд України в іншому своєму рішенні від 17 березня 2004 р. (Справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів № 1-13/2004) щодо відповідності Конституції України положень ч.3, 4 ст.59 Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік“ роз’яснив: “Визначений законами України відповідно до положень ст.17 Конституції України комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, зумовлений не їх непрацездатністю або відсутністю достатніх засобів для існування (ст.46 Конституції України), а особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя та здоров’я, певним обмеженням конституційних прав і свобод, у тому числі права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі і своїй сім’ї рівня життя, вищого за прожитковий мінімум. Тобто соціальні гарантії військовослужбовців та працівників правоохоронних органів випливають з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними державних функцій... Зупинення пільг, компенсацій і гарантій для військовослужбовців та працівників правоохоронних органів без відповідної матеріальної компенсації є порушенням гарантованого державою права на їх соціальний захист та членів їхніх сімей (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій)“.

Цей закон діє протягом одного року і не може зупиняти дію постійно чинних законів, яким є Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Більше того, ст.2 вказаного закону визначає: “Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України”. Це підтвердив своїми рішеннями від 20 березня 2002 р. та від 17 березня 2004 р. і Конституційний Суд України, визнавши положення ст.58, 60 Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік”, ч.3, 4 ст.59 Закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік“ такими, що не відповідають Конституції України.

Уряд України стосовно Збройних Сил України відповідно до Закону України “Про Збройні Сили України” “забезпечує реалізацію права на соціально-економічний захист військовослужбовців та осіб, звільнених з військової служби, членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби”.

Прикладом брутального порушення прав військовослужбовців, ветеранів та членів їх сімей стало прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови за № 12 від 8 січня 2000 р. “Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393 “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей”. У зв’язку з цим до Уповноваженого почали надходити численні звернення громадян України – військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань про обмеження їхніх прав на одержання грошової допомоги, пенсійного забезпечення в повному обсязі при звільненні зі служби.

Ст. 43 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” встановлено, що пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей обчислюються з грошового забезпечення цих військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу. Проте постановою від 8 січня 2000 р. № 12 Кабінет Міністрів України вніс зміни до вищевказаної постанови, згідно з якими додаткові види грошового забезпечення, що включаються до суми грошового забезпечення, з якого обчислюється пенсія, визначаються за 24 останні календарні місяці служби підряд протягом усієї служби перед звільненням на пенсію.

Це положення набрало чинності з 19 січня 2000 р., і військовослужбовцям, звільненим з цієї дати, пенсія стала призначатися у меншому розмірі, ніж військовослужбовцям такої ж категорії, звільненим до цієї дати, що порушує права військових пенсіонерів.

На думку Уповноваженого ця дискримінаційна норма має бути ліквідована.

Невипадково, за даними соціологічних досліджень (УЦЕПД), понад 75% громадян України вважають рівень соціального захисту військових низьким і лише 12,5% оцінюють його як середній.

Уповноважений вважає за необхідне також зупинитися і на такій болючій проблемі, як забезпечення права на житло для військовослужбовців. Станом на 1 січня 2004 р. на обліку в Міністерстві оборони України такими, що потребують поліпшення житлових умов, перебували 46 041 військовослужбовців, з яких, за прогнозними показниками, 19 726 підлягали скороченню в ході проведення організаційних заходів з реформування Збройних Сил України.

Для забезпечення житлом військовослужбовців, у тому числі звільнених з військової служби, діють дві відповідні програми:

Комплексна програма забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 р. № 2166;

Програма забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 114.

Крім того, розробляється нормативна база для створення потужного фонду службового житла, яким будуть забезпечуватися військовослужбовці під час проходження військової служби до досягнення ними вислуги на військовій службі 20 років, що має бути закріпленим за певними посадами. За наявності вислуги 20 років і більше планується забезпечувати військовослужбовців житлом вже для постійного проживання, яке вони у встановленому порядку матимуть можливість отримати у приватну власність.

З цією метою Міністерством оборони України на виконання доручення Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 7145 до доручення Президента України від 4 лютого 2003 р. до № 452/3595-01 стосовно посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей щодо забезпечення житлом та дорученням Кабінету Міністрів України від 20 липня 2003 р. № 7145 розроблений проект Закону України “Про внесення змін до статті 12 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей“. Зазначений законопроект розглянутий Верховною Радою України в першому читанні, триває його підготовка до розгляду в другому читанні.

Вперше за останні роки у Державному бюджеті України на 2003 р. були безпосередньо передбачені кошти на будівництво та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України в сумі 284 млн 968 тис. грн, з яких 274 млн 968 тис. грн – із загального фонду Державного бюджету. Це надало можливість побудувати та придбати в 2003 р. 4 тис. 671 квартиру для військовослужбовців.

Проте проблема забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, залишається гострою. Якщо в цілому у Збройних Силах України власне житло має кожен четвертий офіцер (що значно менше, ніж загалом по країні), то серед тих, хто проходить службу в сільській місцевості, – лише кожен шостий.

До кінця не розв’язана і проблема військових містечок. Так, з проханням захистити своє право на житло до Уповноваженого звернувся голова ради ветеранів Збройних Сил України, війни і праці Прилуцького гарнізону Є. Плєшаков та ще 163 ветерани цієї організації. Їх проблема пов’язана з тим, що військове містечко №12 має статус закритого.

Вивчення питання на місці засвідчило, що в цьому містечку мешкає 5 тис. осіб. Останній новий будинок тут було здано в експлуатацію ще у 1992 р. З 1248 квартир містечка військовослужбовці та члени їхніх сімей займають лише 424, або 33,9%. Решту житла займають люди, які втратили зв’язок із Збройними Силами України. Водночас у гарнізоні перебуває на квартирному обліку 433 військовослужбовці. Статус закритого військового містечка передбачає надання житла звільненим у запас чи у відставку військовослужбовцям в інших населених пунктах України. Однак з 1992 р. цій категорії військовослужбовців не було надано жодної квартири.

Уповноважений ще у 1999 р. звернулася з поданням до Голови Верховної Ради України щодо ситуації, яка склалася у Прилуцькому та інших гарнізонах, чим було розпочато пошук шляхів для розв’язання порушених проблем.

Житлова проблема порушувалася у зверненні громадян військового містечка Буялик–3 Одеської області. На звернення Уповноваженого до Міністерства оборони України було прийняте рішення про вилучення цього військового містечка з переліку закритих, і громадяни отримали право на приватизацію свого житла.

Стан забезпечення прав жінок-військовослужбовців у Збройних Силах, інших військових формуваннях. Цьому питанню поки що не приділяється належної уваги. За даними Міністерства оборони України, у Збройних Силах проходять службу 19 434 жінки-військовослужбовці. Серед них офіцерів – 740, прапорщиків – 3597, військовослужбовців за контрактом – 15 097.

Під час відвідування військової частини 14-го авіаційного корпусу, яка обслуговує Скнилівське летовище у Львівській області, Уповноважений особисто зустрілася з жінками-військовослужбовцями цієї частини і вивчала стан дотримання їхніх прав.

Попри те, що до Уповноваженого надходить невелика кількість звернень від жінок-військовослужбовців, але ті факти, які вони наводять у своїх зверненнях, викликають занепокоєння з приводу дискримінації прав жінок у Збройних Силах України.

Так, у військовій частині А2160 підполковник А. Борисов перевищив свої повноваження стосовно військовослужбовця жінки Т.Бурбелюк, ударивши її кілька разів кулаком та заподіявши легкі тілесні ушкодження. Не знайшовши захисту у військового керівництва, жінка-військовослужбовець звернулась до суду і внаслідок тяганини у розгляді кримінальної справи – до Уповноваженого з прав людини. За зверненням було відкрите провадження, в ході якого судове засідання таки відбулося і суд виніс обвинувальний вирок стосовно підполковника А.Борисова. Проте викликає занепокоєння реакція Південного оперативного командування на поведінку офіцера А. Борисова, який терміново був звільнений з військової служби “за власним бажанням”.

Щодо порушення прав жінок-військовослужбовців також надійшли звернення від С.Назарчук-Лядової, Л. Гаркуші, О. Бут, Н. Климович та інших.

Усі порушення, пов’язані з неповагою до жінок-військовослужбовців, свідчать про наявність фактів приниження честі та гідності керівниками військових формувань та окремими командирами військових частин. На думку Уповноваженого, необхідно прийняти доповнення до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, де чіткіше виписати обов’язки посадових осіб військових формувань та командирів військових частин щодо проходження служби військовослужбовцями-жінками та їх соціального захисту.

На підставі зробленого моніторингу Уповноважений вважає, що в державі має бути створено комплексний механізм забезпечення прав і свобод військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань та організації демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією. З цією метою необхідно:

n  всю нормативно-правову базу, передусім закони та статути, що регулюють суспільні відносини військовослужбовців та членів їхніх сімей, привести у відповідність до Конституції України та міжнародних правових актів, ратифікованих Україною;

n  привести підзаконні акти Збройних Сил України (накази, директиви), інших військових формувань у відповідність до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”;

n  розробити та прийняти закон про працевлаштування громадян, звільнених із лав Збройних Сил у зв’язку зі скороченням, що дасть змогу гарантувати державою право на працю зазначеній категорії громадян. Розробити та прийняти закон про військову службу за контрактом;

n  внести зміни до ст.16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” щодо обов’язкового державного страхування військовослужбовців у розмірі 100-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом на час загибелі чи смерті;

n  внести зміни до законодавства про посилення відповідальності державних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, військового управління та їхніх посадових осіб за порушення прав військовослужбовців та членів їхніх сімей, у тому числі за невжиття заходів щодо забезпечення зазначених прав;

n  посилити роль військової прокуратури та Військової служби правопорядку у захисті прав військовослужбовців, забезпечити незалежність діяльності органів дізнання від органів військового управління;

n  Кабінету Міністрів України розробити необхідні зміни до законів України з метою приведення їх у відповідність до Закону України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”;

n  Міністру оборони, іншим керівникам силових відомств внести зміни до наказів, згідно з якими діють військовослужбовці, надаючи можливість здійснювати цивільний контроль;

n  у військових частинах, підрозділах військових формувань розмістити інформацію та адреси і телефони військової прокуратури, місцевого суду та Військової служби правопорядку, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

n  відповідно до ст.70 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я“ Кабінету Міністрів України затвердити Положення про порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи;

n  зміст контракту, який укладається в Збройних Силах України, привести у відповідність до Типової форми контракту, затвердженої Кабінетом Міністрів України;

n  для захисту прав громадян України, визначених ст.55 Конституції України, направити до Іраку суддів відповідної кваліфікації, встановивши час перебування їх до остаточного повернення військового контингенту в Україну.

На початок сторінки    ^^