Головне меню   

5.1. ПРАВО НА СВОБОДУ ВІД БІДНОСТІ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ

У своїй першій щорічній доповіді про стан дотримання прав і свобод людини в Україні Уповноваженим з прав людини наголошувалося, що невід’ємним правом людини є достатній життєвий рівень, який забезпечує свободу від бідності. Бідність є порушенням прав людини й унеможливлює забезпечення інших прав та свобод людини. Це було перше в Україні звернення на державному рівні до боротьби з бідністю як з порушенням конституційних прав громадян (2000 р.).

За останнє десятиліття рівень життя переважної частини населення України значно погіршився. Це стало однією з причин різкого зменшення чисельності населення в Україні – більш як на 4 млн осіб за цей період. Масове безробіття, зростання цін, зменшення реальних доходів населення, соціальна незахищеність людей від суворого сьогодення доводять їх до відчаю. Бідність зумовлює поширення таких небезпечних захворювань, як туберкульоз, СНІД та інших.

Зростання бідності супроводжується поглибленням майнового розшарування населення, вона торкнулась усіх прошарків населення, набувши значних масштабів. На тлі злиденного існування третини українських громадян зростає кількість тих, хто має мільйонні доходи.

За інформацією Державної податкової адміністрації України, вперше декларацію про мільйонний дохід було подано в 1999 р. У 2000 р. доходи на суму від 500 тис. до 1 млн грн задекларували 116 осіб; від 1 до 5 млн грн – 54 особи, понад 5 млн грн – 6 осіб.

У цілому по Україні у 2002 р. 326 громадян отримали доходи понад 1 млн грн. Основна кількість громадян, які зазначили у деклараціях доходи понад 1 млн грн, проживає у Донецькій та Харківській областях (по 43 особи) та м.Києві (159 громадян). Переважно це доходи, отримані від продажу акцій, виплачених дивідендів, відчуження майна тощо. 1083 громадянина задекларували доходи, отримані з різних джерел, у сумі понад 200 тис. грн. Основна кількість таких громадян проживає у м.Києві (484 громадянина), у Донецькій та Харківській (відповідно 109 та 110 осіб), Запорізькій та Одеській областях (71 та 83 особи відповідно).

Основними чинниками бідності в Україні є низький рівень заробітної плати (передусім у сільському господарстві та в бюджетній сфері), пенсійного забезпечення, соціальної допомоги внаслідок її незначних розмірів та неефективної системи її надання, а також високий рівень безробіття, особливо в окремих регіонах. Не подолана і проблема заборгованості із заробітної плати, яка станом на 1 січня 2004 р. становила 1 млрд 949 млн грн. (Ці проблеми докладніше будуть проаналізовані у наступному розділі доповіді).

Скрутне соціально-економічне становище в Україні, злиденне існування і неможливість надійно працевлаштуватися є тими факторами, що спонукають мільйони співвітчизників шукати кращої долі за межами країни, збільшуючи потік нелегальних трудових мігрантів з України, зокрема до Росії, Польщі, Італії, Чехії, Словаччини, Іспанії, Португалії та ін. Про це докладно йшлося у Спеціальній доповіді Уповноваженого, яка була представлена Верховній Раді України у квітні 2003 р., а також в одному з розділів цієї доповіді.

Попри те, що останнім часом Кабінетом Міністрів, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування чимало зроблено для того, щоб зменшити масштаби такого ганебного явища, як бідність, кардинальних змін у рівні життя громадян України не відбулося.

Так, за даними Держкомстату України, у січні–грудні 2003 р. порівняно з відповідним періодом 2002 р. реальні наявні доходи, визначені з урахуванням цінового фактору, зросли на 5,8% . При цьому наявні доходи у розрахунку на одну особу в січні 2003 р. становили 199,6 грн, у січні 2004 р. – 233, 9 грн, а співвідношення наявних доходів у розрахунку на одну особу до прожиткового мінімуму в середньому на одну особу становило відповідно 0,58 та 0,68.

Однак рівень доходів значної частини працездатного населення та державних соціальних виплат громадянам, які перебувають на державному утриманні, на жаль, не досягає рівня прожиткового мінімуму, встановленого законом (табл. 5.1.1).

Законом України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 рік” було визначено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 270,1 грн, у 2001 р. Верховна Рада України затвердила прожитковий мінімум на рівні 311,3 грн, в 2002 і 2003 рр. – 342 грн. Було також встановлено прожитковий мінімум для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Таблиця 5.1.1. Розмір прожиткового мінімуму, заробітної плати та пенсій у 2000–2004 рр.

Законами України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” та “Про Державний бюджет України на 2003 рік” було встановлено рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) на 2002 та 2003 рр. для призначення допомоги відповідно до законів України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” на рівні 80 грн у розрахунку на одну особу та розміри інших державних соціальних виплат, передбачених чинним законодавством для найменш захищених категорій громадян.

Протягом 2000 –2003 рр. рівень бідності в Україні практично не змінився. Так, за офіційними статистичними даними, рівень бідності в Україні становив у 2000 р. 26,4% , у 2001 р. – 27,2, у 2002 р. – 27,2, у 2003 р. – 26,6% (рис. 5.1.1). У багатьох регіонах, зокрема в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Хмельницькій, Херсонській, Миколаївській, Волинській, Луганській областях, навіть офіційний рівень бідності становить від 33 до 46% .

Рис. 5.1.1. Рівень бідності в Україні у 1999–2003 рр.

У цілому з урахуванням вимог ст.48 Конституції України про забезпечення права на достатній життєвий рівень, на підставі суб’єктивних оцінок самого населення, матеріалів соціологічних досліджень Уповноважений змушена наголосити, що до категорії бідних людей належить майже 70% громадян України.

За результатами обстеження, проведеного Держкомстатом України, основну частину бідних становлять сім’ї, в яких є діти до 18 років. Значною за масштабами групою бідних є пенсіонери: 44,5% бідних становлять сім’ї, де є пенсіонери.

15 серпня 2001 р. було видано Указ Президента України “Про стратегію подолання бідності”, в якому вперше було офіційно визначено поняття “бідність”, встановлено єдиний критерій віднесення до категорії бідних різних соціальних груп. Стратегією подолання бідності було передбачено, зокрема, на перших етапах її реалізації стабілізувати рівень життя та зменшити масштаби бідності, на наступних – створити реальні передумови для запобігання бідності шляхом створення нових робочих місць, збільшення платоспроможності населення, забезпечення повноцінного функціонування системи соціального страхування, у тому числі пенсійного, належного виконання всіх соціальних програм.

Постановою Кабінету Міністрів України №1712 від 21 грудня 2001 р. була затверджена Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності, яка передбачає комплекс заходів, спрямованих на зниження та запобігання поширенню бідності в Україні, конкретні етапи підвищення рівня життя населення. Пізніше розпорядженням Кабінету Міністрів України №810-р від 26 грудня 2003 р. було затверджено заходи щодо реалізації у 2004 р. другого етапу стратегії подолання бідності.

В умовах обмеженості доходів громадян одним із засобів, за допомогою якого більшість населення змогла забезпечити необхідний матеріальний рівень проживання, стало існування неофіційної зайнятості, одним із джерел якої є робота на присадибних ділянках. Це явище набуло в Україні широких масштабів, хоча, на думку аналітиків, ця стратегія виживання не дає бажаних результатів та не є ефективною.

Уповноважений вважає, що для подолання бідності органам виконавчої влади необхідно більш активно реалізовувати заходи для підвищення рівня життя бідного населення, усунення найбільш гострих проявів бідності та причин їх виникнення. Головні зусилля органів влади повинні бути спрямовані на створення умов для підвищення добробуту працюючого населення.

Зусилля уряду мають бути спрямовані також на реформування пенсійної системи для забезпечення належного рівня життя людей похилого віку та осіб з особливими потребами. Розміри мінімальної заробітної плати, інших соціальних виплат та допомоги не повинні бути меншими величини прожиткового мінімуму, встановленого законом.

На думку Уповноваженого, однією з основних складових програми подолання бідності в Україні має стати активізація політики на ринку праці. Вона має стати частиною загальних зусиль уряду і держави по боротьбі з бідністю. Це стосується також доступу до утворення ефективної системи освіти, професійної орієнтації та професійної освіти, а також всіляких програм перепідготовки робочої сили.

Слід позбутися таких ганебних явищ, як заборгованість із заробітної плати, стипендій, грошового забезпечення та компенсаційних виплат військовослужбовцям, заборгованостей із виплат соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми, субсидій та інших.

Забезпечення права на соціальний захист. Конституція України проголошує: громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не залежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Однією з причин низького матеріального рівня забезпечення таких категорій населення, як пенсіонери, інваліди, малозабезпечені сім’ї, в яких виховуються діти, є низький рівень фінансової підтримки цих категорій громадян з боку держави.

Уповноважений змушена констатувати катастрофічно низьке матеріальне становище цих категорій громадян в Україні, які позбавлені належної турботи держави та умов для забезпечення необхідного життєвого рівня.

Саме тому на етапі розгляду проекту Закону України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” з метою запобігання порушенню прав громадян на соціальний захист внаслідок недофінансування соціальних потреб 12 листопада 2001 р. Уповноважений звернулась з поданням до Верховної Ради України, в якому привернула увагу на недостатній рівень бюджетного фінансування потреб у таких сферах, як охорона здоров’я, освіта, соціальний захист найбільш вразливих категорій населення, недопустимість призупинення норм законодавчих актів, якими встановлені пільги певним категоріям громадян.

У поданні Уповноважений зазначила, що досягати відповідності між зобов’язаннями держави та її фінансовими ресурсами слід не за рахунок призупинення норм законодавчих актів, як це було запропоновано у зазначеному законопроекті, а за рахунок більш ефективної економічної політики, яка дасть змогу збільшити дохідну частину бюджету, створити нові робочі місця, вивести з “тіньового” сектору економіки значні фінансові ресурси.

На даний час в Україні здійснюється реалізація Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. З 1 січня 2001 р. було запроваджено надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Попри зазначені позитивні зміни у наданні державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям та сім’ям з дітьми, на підставі проведеного аналізу звернень від багатодітних та малозабезпечених сімей Уповноважений констатує, що рівень державної підтримки цих сімей залишається на недостатньому рівні.

Держава не забезпечує своєчасної та в повному обсязі виплати державної соціальної допомоги зазначеним категоріям громадян. Так, на початок 2001 р. загальна заборгованість із цих виплат становила 61,5 млн грн, станом на 1 січня 2003 р. заборгованість із виплати допомоги, передбаченої Законом України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, становила 73,3 млн грн, заборгованість із виплати допомоги, передбаченої Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, – 153,1 млн грн.

Тільки у грудні 2003 р. заборгованість із виплати соціальної допомоги, передбаченої Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, була погашена в повному обсязі.

Проблемним питанням, яке викликало негативний резонанс в українському суспільстві, стали рішення органів виконавчої та законодавчої влади щодо призупинення встановлених чинним законодавством пільг законами про Держаний бюджет на 2004 р., а згодом і прийняття Кабінетом Міністрів України нормативного акта про заміну системи пільг на адресну грошову допомогу.

Це викликало численні скарги до Уповноваженого щодо порушення конституційних прав громадян та прохання допомогти поновити їхні права на соціальний захист через Конституційний Суд України. Для переважної більшості громадян, особливо найменш захищених, є незрозумілим, на якій підставі їх позбавляють пільг, наданих їм згідно з чинним законодавством.

Особливі нарікання найменш захищених категорій громадян викликало призупинення надання пільг певним категоріям громадян відповідно до законів України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” та “Про Державний бюджет на 2001 рік”.

На думку Уповноваженого, в деяких випадках немає підстав вважати пільги складовою права на соціальний захист, оскільки ряд пільг, передбачених законодавчими актами, фактично є привілеями працівників міліції, прокуратури, суду на безоплатний проїзд, встановлення їм квартирних телефонів, сплата за комунальні послуги на пільгових умовах. Численні пільги, соціальні виплати і допомога нерідко не мають адресного характеру, їх надання здійснюється без урахування матеріального становища різних категорій громадян та їх реальних можливостей забезпечити власний добробут.

В інших же випадках, коли йдеться про найменш соціально захищені категорії громадян, пільги є складовою системи соціального захисту. В

такій ситуації проблема полягає в тому, що фактична адресна соціальна допомога іменується “пільгою”, що в даному випадку не відповідає змісту цього поняття. В такий спосіб держава певною мірою компенсує цим особам порушення положень ч.3 ст.46 Конституції України. Тому, коли особа отримує державні соціальні виплати та допомоги, що є основним джерелом існування, а також встановлені чинним законодавством пільги, і при цьому не досягається прожитковий мінімум, такі “доплати” можуть вважатися виключно соціальною допомогою, а не “пільгами”.

З приводу відповідності Конституції України (конституційності) положень відповідних законів про Державний бюджет до Конституційного Суду України зверталися народні депутати України. Своїм Рішенням №5-рп/2002 від 20 березня 2002 р. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України, положення Закону України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” щодо зупинення дії положень законодавчих актів України в частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів.

На жаль, виконавча влада не зробила з цього висновків. Так, як зазначалося, з метою упорядкування системи пільг уряд України прийняв постанову №253 від 2 березня 2002 р. “Про затвердження Стратегії заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню”, що викликало численні скарги від ветеранів війни і праці, інвалідів та інших категорій громадян. Тому цілком обґрунтованим було направлення Уповноваженим 28 жовтня 2003 р. до Конституційного Суду України конституційного подання про невідповідність Конституції України Постанови Верховної Ради України “Про Основні напрями бюджетної політики на 2004 рік” щодо переходу від системи пільг і компенсацій до надання адресної грошової допомоги. Про це подання вже йшлося в одному з попередніх розділів цієї доповіді.

І хоча вищезгадана постанова уряду №253 від 2 березня 2002 р. уже втратила чинність, спроби заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню з боку посадовців Кабінету Міністрів України не припиняються. В проекті Основних напрямів бюджетної політики на 2005 р. знову постає тема запровадження адресної грошової допомоги замість чинної системи пільг і компенсацій. На думку Уповноваженого з прав людини, робити такі кроки треба зважено, звіряючи їх з вимогами Конституції України, зокрема ст.22 щодо неприпустимості зменшення існуючого обсягу прав і свобод громадян.

Як свідчить моніторинг, недостатній рівень державної підтримки найменш захищених категорій населення є однією з основних причин звернень до Уповноваженого з приводу захисту їхніх прав.

Так, до Уповноваженого звернулась громадянка З.Тирновян з Полтавської області, яка одна виховує своїх одинадцятеро дітей, з приводу надзвичайно скрутного матеріального становища, в якому перебуває її сім’я, відключення будинку від газопостачання та електроенергії:

“Десять років я живу без чоловіка, утримую родину з 15 осіб, ніколи ні до кого не зверталася по допомогу і мені ніхто не допомагав, справлялась сама. Зі мною проживає і моя мама 80 років, учасник бойових дій, вже сліпа і глуха. Продала корову, щоб чотирьох менших дітей відправити до школи. Прошу керівництво господарства, щоб виділили мені корову в рахунок боргу із зарплати працюючим членам родини, та марно. За заборгованість нам відключили газ та електроенергію. Тепер їсти я змушена варити надворі. Що ж мені робити взимку? Як мені прогодувати й обігріти сім’ю?”

Формально органами державної влади чи місцевого самоврядування права цієї сім’ї не порушено. Але фактично життєві обставини складаються так, що ці люди не можуть реалізувати свої конституційні права на життя, здоров’я, гідність. Після звернення Уповноваженого до голови Полтавської обласної державної адміністрації заявниці було відновлено постачання природного газу, а також виділено одноразову грошову допомогу в розмірі 700 грн. У даному випадку місцева влада виявила людяність і чуйність, урахувавши не лише формальний бік справи, а й справжні проблеми цієї багатодітної родини.

Багатодітна матір Г. Тимошенко, мешканка м.Києва, також опинилася в надзвичайно скрутному матеріальному становищі, з останньою надією написала листа до Уповноваженого:

“... Звертається до Вас мати чотирьох дітей (останні двоє – двійня, народилися 2 серпня 2000 р.) з проханням (благаю) допомогти у вирішенні житлової та матеріальної проблем. З 15 років я працюю на підприємстві ВАТ “Київхімволокно”, останні шість років перебуваю у декретній відпустці. Я почуваю себе злодійкою, яка дозволила собі в такий скрутний час народити чотирьох дітей, і найобразливіше те, що моє рідне підприємство відвернулося від мене в таку скрутну годину. Що ж тоді можна говорити про міську раду і державу? Я зрозуміла, що нікому не потрібна зі своїми проблемами. Хоча дітей в Україні народжується дуже мало, але й ті нікому не потрібні. Чи буде майбутня Україна взагалі?”.

Прості слова цієї жінки-матері, по суті, відображають результати державної політики щодо такої категорії населення, як багатодітні сім’ї.

За результатами звернення Уповноваженого до голови Київської міської державної адміністрації О.Омельченка відповідно до розпорядження адміністрації від 14 лютого 2001 р. №246 Г. Тимошенко було надано матеріальну допомогу 1000 грн.

Аналогічне звернення надійшло й від громадянки Т. Клименко, матері п’ятьох дітей, яка мешкає у м.Києві і 11 років проживає в однокімнатній квартирі площею 18 кв. метрів, з приводу скрутного матеріального становища та незадовільних умов проживання:

“... В сім’ї була така ситуація, що дітей нічим було годувати, окрім крупів та гороху. Для оформлення державної соціальної допомоги на дітей необхідно брати довідку з ЖЕКу, яку не видають через заборгованість за житлово-комунальні послуги. У нас у квартирі немає радіо, немає коштів для того, щоб відремонтувати телевізор. Як жити далі? Хіба можна дітям знаходитися з хворим на туберкульоз батьком в одній кімнаті? Яке майбутнє у моїх дітей?...”

Після звернення Уповноваженого до Київської міської державної адміністрації було повідомлено, що сім’ї надана одноразова адресна матеріальна допомога, гуманітарна допомога та рекомендовано зібрати документи, необхідні для постановки на квартирний облік. Однак ці заходи не розв’язують проблем, з якими заявниця звернулася до Уповноваженого: діти продовжують проживати в одній кімнаті з хворим на небезпечну хворобу батьком.

Розв’язання цих проблем виходить за межі компетенції Уповноваженого, визначені чинним законодавством. Поряд з цим Уповноважений у межах наданих повноважень ставить ці проблеми перед центральними та місцевими органами влади.

Так, колективне звернення до Уповноваженого багатодітних матерів з с.Дубове Тячівського району Закарпатської області засвідчило значну заборгованість цим сім’ям із соціальних виплат. Наслідком стало те, що дітей не можна було відправити до школи через відсутність коштів на зошити та одяг. Виникає запитання: що чекає в майбутньому суспільство, державу, якщо навіть у такій ситуації байдужість та небажання допомогти переважає у посадових осіб над відповідальністю та співчуттям?

Після звернення Уповноваженого до Закарпатської обласної державної адміністрації факти заборгованості із соціальних виплат підтвердилися, а також було повідомлено, що найближчим часом заборгованість буде погашена та будуть створені умови для відвідування усіма дітьми школи.

До Уповноваженого звернулась багатодітна мати Т. Іщенко з с.Червона Мотовилівка Фастівського району Київської області, яка народила десятьох дітей і після смерті чоловіка виховує їх одна, з приводу скрутних матеріальних умов проживання, неодноразового відключення її будинку від газопостачання за несплату спожитого газу.

На жаль, такі факти свідчать про байдужість місцевих органів державної влади, керівників конкретних газових господарств до потреб багатодітних сімей, а також є ще одним підтвердженням того, що державна соціальна політика не забезпечує належної підтримки та захисту прав найменш захищених категорій громадян.

Права пенсіонерів. Нинішній стан пенсійного забезпечення в Україні, а також демографічні зміни, що відбуваються нині в суспільстві, потребують посилення уваги до проблем українських пенсіонерів та пошуку нових шляхів їх розв’язання.

У своїй першій щорічній доповіді Уповноважений привертала увагу до невиконання конституційної норми щодо встановлення пенсій на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, існування значних розбіжностей між розмірами пенсій, які отримують пенсіонери відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення”, та пенсій, які отримують державні службовці, народні депутати, судді, працівники прокуратури, засобів масової інформації, наукові працівники.

Однак, незважаючи на те, що урядом України з грудня 2000 р. було запроваджено поетапне підвищення розмірів пенсій, призначених згідно із Законом України “Про пенсійне забезпечення”, та пенсій військовослужбовцям строкової служби та членам їхніх сімей, призначених відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб”, рівень пенсійного забезпечення переважної частини пенсіонерів не зазнав суттєвого поліпшення.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2000 р. “Про підвищення розмірів пенсій та інших соціальних виплат пенсіонерам” з 1 грудня 2000 р. було збільшено мінімальний розмір пенсії до 30 грн на місяць, максимальний розмір пенсії – до 90 грн.

Протягом 2001–2003 рр. урядом було прийнято низку постанов щодо підвищення розміру пенсій різним категоріям пенсіонерів, зокрема: №36 від 23 січня 2001 р., №37 від 23 січня 2001 р., №227 від 14 березня 2001 р., №741 від 27 червня 2001 р., №861 від 25 липня 2001 р., №1563 від 20 листопада 2001 р., №1706 від 19 грудня 2001 р., №1 від 3 січня 2002 р., №279 від 13 березня, №1350 від 27 серпня 2003 р.

Попри позитивні досягнення у сфері пенсійного забезпечення протягом 2000–2003 рр., зокрема, пов’язаних зі значним збільшенням розмірів пенсій окремим категоріям працівників (науковці, працівники прокуратури та судів), залишався низьким середній розмір пенсій, призначений відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Співвідношення між середнім розміром пенсії, призначеним відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення”, та середнім розміром заробітної плати в Україні на початку 2000 р. становило 36,6% , станом на 1 січня 2001 р. – 31,97, на 1 січня 2002 р. – 36,16, на 1 січня 2003 р. – 30,8, а на 1 січня 2004 р. – 31,26% (рис. 5.1.2).

Рис. 5.1.2. Співвідношення між середнім розміром пенсії та заробітної плати на початок року (2000–2004 рр.)

Більше того, середній рівень пенсій значно менший встановленого законом прожиткового мінімуму. Так, у 2000 р. середній розмір пенсії становив 83,66 грн, або 31% встановленого на 2000 р. прожиткового мінімуму в 270,1 грн, у 2001 р. – 122,49 грн, або 39,3% встановленого на 2001 р. прожиткового мінімуму – 311,3 грн, а у 2002 р. – 137,23 грн, або 40,1% встановленого на 2002 р. прожиткового мінімуму – 342 грн., у 2003 р. середній розмір пенсії становив 185 грн., або 54,1% прожиткового мінімуму.

Станом на 1 січня 2004 р. пенсії в розмірі до 50% прожиткового мінімуму, встановленого законом для непрацездатних осіб, отримували 4,13 млн осіб (30% ); від 50 до 75% прожиткового мінімуму – 6,86 млн осіб (50% ); від 75 до 100% прожиткового мінімуму – 1,49 млн осіб (11% ); вище 100% прожиткового мінімуму – 1,24 млн осіб (9% ).

Тому невипадково у своїх зверненнях до Уповноваженого пенсіонери постійно наголошують на порушенні ст.46 Конституції України, згідно з якою “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”.

Великі сподівання на розв’язання проблеми пенсійного забезпечення громадян в Україні покладалися на пенсійну реформу, першим етапом якої стало прийняття 9 липня 2003 р. Верховною Радою України Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Однак з початком реалізації положень зазначеного закону зросла кількість звернень громадян, в яких висловлюється незадоволення результатами пенсійної реформи і містяться вимоги щодо поновлення права на належний рівень пенсійного забезпечення. Так, кількість звернень до Уповноваженого з питань пенсійного забезпечення у 2002 р. становила 966; у 2003 р. – 1279 (збільшення на 32,4% ).

Відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” запроваджено перехід від системи пенсійного забезпечення до системи пенсійного страхування. Цим законом встановлено принципово новий порядок розрахунку пенсій, згідно з яким рівень пенсії залежить від величини заробітної плати, що береться для розрахунку, страхового стажу та співвідношення (коефіцієнтів) фактично отримуваної заробітної плати та середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях національної економіки за відповідний період.

Аналіз результатів запровадження нового порядку розрахунку пенсій свідчить про те, що право на збільшення пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” отримали лише 29% українських пенсіонерів. Сподівання ж решти 9,7 млн пенсіонерів на поліпшення свого матеріального становища у зв’язку із запровадженням пенсійної реформи не виправдались. Збільшення перерахованих їм пенсій на кілька гривень не компенсувало навіть зростання реальної вартості життя, яке відбулося протягом 2003 р.

Така ситуація стала, зокрема, наслідком застосування у п.2 постанови Кабінету Міністрів України №1783 від 20 листопада 2003 р. “Про заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення громадян” показника середньої заробітної плати за 2002 р. на рівні 306,45 грн, прийнятого як базовий для перерахунку розміру пенсій. Цим рішенням уряд штучно зменшив на 70 грн показник середньої заробітної плати, який приймається для перерахунку пенсій відповідно до ст.40, 43 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

За офіційними даними Державного комітету статистики України, розмір середньомісячної заробітної плати в розрахунку на одного штатного працівника у 2002 р. становив 376,38 грн. До того ж у офіційному виданні Міністерства праці та соціальної політики України “Праця і зарплата” (№29, серпень 2003 р.) повідомлялося, що “при перерахунку пенсії, призначеної до 1 січня 2004 р., Зп (заробітну плату для обчислення пенсії) визначають шляхом множення середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за 2002 р. (вона становить 376 грн 38 коп.) на середньоарифметичний індивідуальний коефіцієнт заробітку”.

Скориставшись своїм правом застосування актів реагування, 9 лютого 2004 р. Уповноважений звернулась до Прем’єр-міністра України В.Януковича з поданням, в якому висловила прохання внести зміни до постанови Кабінету Міністрів України №1783 від 20 листопада 2003 р. “Про заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення громадян”, встановивши базовий показник середньої заробітної плати за 2002 р., прийнятий для перерахунку пенсій, у розмірі, обчисленому Державним комітетом статистики, а саме – 376, 38 грн.

Однак, за дорученням Кабінету Міністрів України, на подання Уповноваженого надійшла відповідь з Пенсійного фонду, в якій були роз’яснені підстави, за яких відбулося зменшення показника середньої заробітної плати за 2002 р., прийнятого для перерахунку пенсій. Поряд з цим прохання Уповноваженого щодо встановлення базового показника середньої заробітної плати за 2002 р., прийнятого для перерахунку пенсій, у розмірі, обчисленому Державним комітетом статистики, не було задоволено.

15 березня 2004 р. Уповноважений звернулася і до Голови Верховної Ради України В. Литвина з проханням врахувати цю пропозицію при підготовці до другого читання проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Оскільки дві третини пенсіонерів не отримали права на перерахунок пенсій за новою методикою, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 11 березня 2004 р. №312 “Про додаткові заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення громадян”, якою було передбачено збільшити з 1 січня 2004 р. розмір трудових пенсій на 12% тим категоріям пенсіонерів, які не отримали права на перерахунок пенсій згідно з Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, і яким розмір пенсії було збільшено лише на 4,2%.

Проте це рішення не розв’язувало проблеми відповідності пенсійного забезпечення вимогам ст.46 Конституції України.

Тільки після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 18 вересня 2004 р. №1215 “Про підвищення рівня пенсійного забезпечення” рівень пенсій було збільшено до прожиткового мінімуму, встановленого законом для непрацездатних осіб (на 2004 р. цей показник був встановлений на рівні 284 грн 69 коп.). Виплата щомісячної державної адресної допомоги до пенсії (дотації) почала здійснюватися з вересня 2004 р. за рахунок коштів Пенсійного фонду України та державного бюджету. Дотація нараховувалася до всіх видів пенсій: по віку, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, за вислугу років.

Дещо пізніше Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 грудня 2004 р. “Про внесення змін до Закону України “Про загально-обов’язкове державне пенсійне страхування”, згідно з яким мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу встановлено на рівні прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

За кожний повний рік страхового стажу понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком. Законом також передбачено, що дія цієї норми поширюється на пенсіонерів, яким пенсію призначено до набрання чинності цим законом.

Поряд з цим численні нарікання викликають окремі положення Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, зокрема, введення показника страхового стажу у співвідношенні один відсоток за один рік роботи, що зменшує вдвічі рівень пенсії порівняно з порядком розрахунку, передбаченим Законом України “Про пенсійне забезпечення”. Ця обставина оцінюється громадянами як порушення ст.22 Конституції України, згідно з якою “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав”.

Звернення громадян свідчать про непоодинокі випадки, коли пенсіонери не можуть отримати необхідних довідок про заробітну плату або підтвердити спеціальний стаж роботи внаслідок ліквідації підприємств та втрати необхідних документів, зміни місця проживання, що призводить до порушення їх законного права на належний рівень пенсійного забезпечення.

Багато нарікань надходить також від громадян, які не можуть реалізувати своє право на пільгове пенсійне забезпечення через безвідповідальність керівників підприємств, які не проводять вчасно та об’єктивно атестацію робочих місць.

Місцеві органи Пенсійного фонду України та органи соціального захисту населення не надають належної допомоги по збиранню необхідних документів та інформації, яка підтверджує наявний трудовий стаж; на недостатньому рівні проводиться роз’яснювальна робота щодо існуючої законодавчо-нормативної бази по призначенню пенсій.

Залишається не до кінця врегульованим питання пенсійного забезпечення громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі та прирівняних до них місцевостях. Пунктом 5 прикінцевих положень Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що період роботи до 1 січня 1991 р. у районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до районів Крайньої Півночі колишнього Союзу РСР, а також на острові Шпіцберген, зараховується до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло до 1 січня 1991 р. Однак до цього часу не визначено прийнятного механізму реалізації цього положення, що викликає справедливі нарікання відповідної категорії пенсіонерів.

Чинним пенсійним законодавством запроваджено також неконституційний механізм нарахування пенсій військовослужбовцям, державним службовцям, науковим працівникам та іншим категоріям працюючих залежно від терміну їхнього виходу на пенсію, що також викликає цілком обґрунтовані протести людей і численні звернення до Уповноваженого.

Відповідно до ст.67 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” “конкретні розміри всіх доплат, пенсій і компенсацій підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати”. Проте жодного разу уряд не застосовував цей механізм. До того ж для розрахунку пенсій береться показник мінімальної заробітної плати на рівні 19,91 грн. У результаті пенсії деяких категорій інвалідів-чорнобильців (зокрема, військових строкової служби під час ліквідації аварії на ЧАЕС) становлять лише близько 150 грн на місяць.

Відповідно до ст.21 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” пенсії військовослужбовцям, інвалідність яких настала внаслідок каліцтва або захворювання, пов’язаних з проходженням військової служби, призначаються: інвалідам І групи – 70% , ІІ групи – 60, ІІІ групи – 40% відповідних сум грошового забезпечення (заробітку). Солдат строкової служби, як правило, не має заробітку до призову на військову службу. Тому йому нараховується пенсія, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком (ст. 22 вказаного закону). Тобто пенсія інваліду в 19–20 років становить лише 80–120 грн., що порушує конституційне право цієї категорії осіб на достатній життєвий рівень. (Докладніше про проблеми забезпечення прав цієї категорії громадян мова буде у відповідному розділі цієї доповіді).

Не розв’язана і проблема дотримання прав громадян України, які виїхали на постійне місце проживання до інших країн. Статтею 24 Конституції України визначено, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.

Проте Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” встановлено, що “у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, виплачується за шість місяців наперед перед від’їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України”. З більшістю країн таких договорів немає. Погіршені й норми Закону України “Про пенсійне забезпечення”, згідно з яким “за час перебування громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання”, що можна розцінити як порушення положень ст.22 Конституції України.

До цього часу не вирішене і питання призначення пенсії особам, які досягли пенсійного віку в місцях позбавлення волі. Згідно зі ст.89 Закону України “Про пенсійне забезпечення” засуджені можуть отримувати пенсію лише у тому випадку, якщо вона була призначена їм до засудження. Ув’язнені позбавлені права на призначення пенсії під час відбування покарання, хоча жоден законодавчий акт не встановлює обмеження права на призначення пенсії в місцях позбавлення волі. Більше того, абзацом 7 п. 1 ст.8 Кримінально-виконавчого кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., встановлено, що “засуджені мають право на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України”.

Потребує розв’язання і проблема пенсійного забезпечення в’язнів, які працюють на підприємствах Державного департаменту з питань виконання покарань. Вони не отримують пенсій тому, що зазначені підприємства не перераховують страхові внески до Пенсійного фонду.

Головним чинником, який впливає на обсяг надходжень до Пенсійного фонду, є насамперед стан національної економіки. Існуюча заборгованість із заробітної плати, високі процентні ставки по зборах на загальнообов’язкове пенсійне страхування спричиняють зменшення обсягу надходжень до Пенсійного фонду та створюють умови для переходу суб’єктів господарювання в тіньову економіку. Для України характерними є низька заробітна плата та хронічний дефіцит Державного бюджету, що також зменшує рівень надходжень до Пенсійного фонду. В умовах низького рівня пенсійного забезпечення, який не забезпечує мінімального рівня життя, більшість людей пенсійного віку змушені покладатися на членів своїх сімей, годуватися з присадибних ділянок або далі працювати.

Викликає стурбованість також те, що в чинному пенсійному законодавстві є ряд неузгодженостей. Так, Законом України “Про підвищення мінімального розміру пенсії” від 15 липня 1999 р. було встановлено, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений частиною першою ст.1 цього закону (24,9 грн), не застосовується для визначення розмірів соціальних пенсій (за віком), надбавок та інших доплат до пенсій. Це положення входить у суперечність з іншими законами України, в яких при розрахунку тих чи інших виплат та надбавок передбачається прив’язка до мінімального розміру пенсій за віком, і водночас є порушенням ст.22 Конституції України щодо недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, на що громадяни досить часто звертають увагу у своїх листах до Уповноваженого.

Постановою Кабінету Міністрів України №1 від 3 січня 2002 р. було встановлено, що з 1 січня 2002 р. при призначенні та перерахунку пенсій, обчислення надбавок та підвищень, передбачених чинним законодавством, проводиться, виходячи з розміру 19 грн 91 коп.

На жаль, запити Уповноваженого до Міністерства праці та соціальної політики України з даного питання залишились без ґрунтовних пояснень.

Уповноважений констатує, що в окремих випадках внаслідок формального ставлення відповідальних осіб, причетних до вирішення питань, пов’язаних з призначенням пенсії, страждають найменш захищені категорії громадян, у тому числі діти та інваліди.

Нерідко після втручання Уповноваженого поновлювались законні права громадян на призначення та отримання пенсії.

Так, до Уповноваженого звернулася громадянка Т. Матвійчук з м.Києва з приводу відмови органами соціального захисту населення у призначенні пенсії її дітям у зв’язку з втратою годувальника. Це рішення було прийняте на підставі відсутності прописки. Чоловік заявниці – В.Матвійчук пішов з життя у жовтні 2000 р., не витримавши довготривалого судового процесу з питання відселення сім’ї з гуртожитку, де він був прописаний з 1984 р. і стояв на обліку як молодий спеціаліст з 1986 р. У гуртожитку заявниця і її діти прожили 8 років, однак не були прописані, оскільки гуртожиток не належав до типу сімейних. У результаті втрати годувальника діти заявниці залишились без засобів до існування та даху над головою.

Після звернення Уповноваженого до Міністерства праці та соціальної політики України Т. Матвійчук з моменту втрати годувальника було призначено пенсію у зв’язку з втратою годувальника на двох непрацездатних дітей. Розмір пенсії в даний час становить 204 грн на місяць.

Ось інший випадок. Болем і відчаєм пройняті слова громадянки О. Середи:

“Я начала трудовую деятельность 1 сентября 1967 г. и имею непрерывный стаж роботы почти 33 года, а стаж государственной службы – 12 лет 8 месяцев. Мне присвоен 5 ранг 3 категории государственного служащего. Годы напряжённого труда на государственной службе с раннего утра до позднего вечера дали о себе знать. После длительной болезни комиссией МСЭК мне была установлена ІІ группа инвалидности (нетрудоспособная). Уволившись с работы по состоянию здоровья в начале июня 2000 г., обратилась в органы социального обеспечения для назначения пенсии государственного служащего по инвалидности, но мне было отказано в связи с тем, что приказом №49 Министерства труда и социальной политики и Главного управления государственной службы Украины от 28.02.2000 г. отменён существовавший порядок назначения пенсий государственным служащим по инвалидности... Когда же будут внесены изменения в Закон Украины “О государственной службе”, не знает никто. Но жизнь продолжается, и то, что случилось со мной, может произойти с любым государственным служащим”.

Після звернення Уповноваженого до Міністерства праці та соціальної політики України було прийнято рішення про призначення О. Середі пенсії державного службовця по інвалідності.

До Уповноваженого звернулася група медичних та педагогічних працівників Міжнародного дитячого центру “Артек” з приводу рішення місцевих органів Пенсійного фонду України про зупинення виплати призначеної їм у 1995 р. пенсії за вислугу років та проханням посприяти у розв’язанні цієї проблеми.

“...Мы, медицинские и педагогические работники бывшего Всесоюзного пионерского лагеря “Артек”, проработав 25 и более лет, оздоравливали, лечили, воспитывали и учили детей со всего мира, получали пенсии по выслуге лет с 1995 по 2002 г., которую назначили согласно закону Украины. В конце апреля 2002 г. мы получили первые уведомления о прекращении выплаты пенсий по выслуге лет в связи с тем, что Международный детский центр “Артек” (ныне он так называется) не входит в перечень учреждений и организаций образования, охраны здоровья и социальной защиты и должностей, работа на которых даёт право на пенсию по выслуге лет... Мы обращались в администрацию Международного детского центра “Артек”, Пенсионный фонд г. Ялты, управление социальной защиты населения города. Нас успокаивают фразами: “Обращайтесь”, “Ждите“, “Доказывайте“. Мы обращаемся к Вам, так как нарушены наши конституционные права”.

Після звернення Уповноваженого до голови правління Пенсійного фонду України Б. Зайчука Пенсійним фондом України було визнано за можливе зарахувати до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років медичним та педагогічним працівникам періоди роботи в Міжнародному дитячому центрі “Артек” в закладах і на посадах, які передбачені вищезазначеним Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1993 р. №909.

Інше звернення з приводу затримки з виплатою призначеної пенсії у зв’язку з втратою годувальника надійшло від громадянки О.Баранової з Дніпропетровської області:

“...Мой муж Баранов Николай Николаевич погиб 16 января 2002 г. Он ехал с работы на велосипеде и его сбила насмерть машина. Мы прожили вместе один год. У меня остался ребёнок, которому тогда было 4 месяца, сейчас ему один годик. Я нахожусь в отпуске по уходу за ребёнком и получаю на него 45 грн в месяц. Собрала все документы, которые нужны для оформления пенсии по утере кормильца на ребёнка. Пенсию начислили 141,9 грн, но потом её убавили и сделали 100 грн, потому что мой муж нигде не проработал полных пять лет. Мне очень тяжело жить с ребёнком на 45 грн. Уже прошло 7 месяцев как я сдала документы на назначение пенсии, но до сих пор я не получила ни копеечки. Помогите мне, пожалуйста”.

Після звернення до голови правління Пенсійного фонду України Б.Зайчука на підставі наданих документів сину заявниці було призначено пенсію у зв’язку з втратою годувальника з 16 січня 2002 р. у розмірі 90 грн 95 коп., а з 1 квітня 2002 р. – 100 грн 04 коп. Нарахована сума пенсії за період з 16 лютого 2002 р. по 31 жовтня 2002 р. у розмірі 929 грн 12 коп. була виплачена О.Барановій 15 жовтня 2002 р.

На підставі постійно здійснюваного моніторингу стану дотримання соціальних прав громадян Уповноважений вважає, що нинішня пенсійна система не забезпечує необхідного рівня соціальних виплат та допомоги, проголошеного Конституцією України, створення умов для належного життєвого рівня людей похилого віку, захисту їх від бідності.

З метою поліпшення пенсійного забезпечення Уповноважений вважає за необхідне вжити таких заходів:

n продовжити роботу по удосконаленню пенсійного законодавства, зокрема, щодо посилення залежності розміру пенсії від трудового стажу пенсіонера;

n розробити механізм призначення пенсій у випадку неможливості подати необхідні дані до органів Пенсійного фонду про отримувану заробітну плату внаслідок ліквідації підприємств та втрати документації;

n врегулювати питання пенсійного забезпечення осіб, які працювали в районах Крайньої Півночі та місцевостях, прирівняних до них;

n здійснювати індексацію пенсій, у тому числі інвалідам внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідно до рівня інфляції і зростання вартості життя;

n продовжити роботу по усуненню різниці у розмірах пенсій державних службовців, військових, працівників органів внутрішніх справ і служби безпеки, наукових працівників та інших категорій пенсіонерів залежно від часу виходу на пенсію, а також встановлення пенсії військовослужбовцям, інвалідність яких настала внаслідок каліцтва, захворювання, пов’язаного з проходженням військової служби, і пенсії у зв’язку із втратою годувальника – на рівні, не меншому від прожиткового мінімуму;

n врегулювати питання призначення пенсій особам, які досягли пенсійного віку в місцях позбавлення волі, а також питання щодо перерахування підприємствами Державного департаменту з питань виконання покарань, на яких працюють ув’язнені, страхових внесків до Пенсійного фонду;

n вирішити питання призначення пенсій для осіб, які виїхали за кордон на постійне місце проживання в країни, з якими Україна не уклала двосторонніх договорів про соціальне (пенсійне) забезпечення.

Захист прав інвалідів. Уповноважений особливу увагу приділяє проблемі захисту прав цієї категорії населення. Вона є найбільш знедоленою в будьякій країні та особливо гостро відчуває прояви нерівності та порушення своїх прав у економічній, соціальній, культурній та політичній сферах.

Світове співтовариство постійно вдосконалює міжнародну практику ставлення до людей з особливими потребами, стандарти у сфері захисту їхніх прав та свобод. Про це свідчать прийнята Декларація ООН про права розумово відсталих осіб 1971 р., Декларація ООН про права інвалідів 1975 р., Всесвітня програма дій по захисту інвалідів 1982 р. Особливо значну роль у забезпеченні прав і свобод інвалідів на міжнародному рівні відіграє Комісія з прав людини і Комісія соціального розвитку ООН.

Основні цілі та принципи державної політики щодо інвалідів в Україні регулюються досить значною кількістю нормативно-правових актів. Зокрема, це закони України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” тощо.

16 листопада 2000 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, який набув чинності з 1 січня 2001 р. Норми цього закону встановлюють певний рівень матеріального забезпечення сімей і спрямовані на створення певних умов для виховання дитини-інваліда або інваліда з дитинства, встановлюючи призначення та виплату державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства І і ІІ груп, непрацюючим інвалідам з дитинства ІІІ групи, а також дітям-інвалідам до 16 років. Але, на жаль, Законом України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” не були передбачені кошти на виплату цієї допомоги. Більше того, не виконувались повною мірою норми цього закону і в подальші роки. Законом України “Про Державний бюджет України на 2002 рік” було встановлено рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) для призначення допомоги відповідно до Закону України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам” у сумі 80 грн. у розрахунку на одну особу. Законом України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” рівень забезпечення прожиткового мінімуму було збільшено до 90 грн.

2 грудня 2002 р. було видано Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю”, яким передбачалось здійснити низку заходів для посилення соціального захисту інвалідів в Україні, а 3 грудня було прийнято розпорядження Президента України “Про додаткові заходи щодо соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями”.

Уповноважений особисто приділяє значну увагу забезпеченню необхідних умов для перебування інвалідів у приміщенні Секретаріату Уповноваженого по вулиці Інститутській, 21/8, куди щоденно приходять на прийом громадяни, зокрема інваліди. Тут спеціально для вільного пересування інвалідів обладнані ліфт, безпорогові кабінети, туалети, пандус на вході. Напевно, всі посадові та службові особи, які причетні до обслуговування інвалідів, мають проявляти увагу до потреб інвалідів, створюючи для них необхідні зручності.

Масштаби інвалідності в кожній країні залежать від багатьох чинників: стану здоров’я нації, розвитку системи охорони здоров’я, соціальноеко-номічного розвитку, стану довкілля та інших.

В Україні залишається тривожною тенденція щодо зростання кількості інвалідів (табл. 5.1.2).

Таблиця 5.1.2. Динаміка чисельності інвалідів в Україні

У 2003 р. нараховувалось 239,3 тис. – інвалідів війни, включаючи інвалідів Великої Вітчизняної війни і прирівняних до цієї категорії громадян, які отримали каліцтво у війнах і воєнних конфліктах на територіях інших держав; 1млн 999,3 тис. інвалідів праці; 305,4 тис. – інвалідів з дитинства; 80,4 тис. інвалідів-чорнобильців.

За офіційними даними, у 2000 р. на вирішення нагальних питань соціально-побутового та матеріального забезпечення інвалідів – виготовлення для них протезно-ортопедичних виробів, технічних засобів реабілітації, виплату їм грошових компенсацій, передбачених чинним законодавством України, – з державного бюджету було виділено 129,9 млн грн.

У 2001 р. на фінансування загальнодержавної програми соціально-побутового та матеріального забезпечення інвалідів з державного бюджету виділено 186,7 млн грн, у тому числі 27 млн грн – на закупівлю 1969 автомобілів для інвалідів.

У 2003 р. на програми соціального захисту інвалідів за рахунок загального фонду державного бюджету було спрямовано 239,8 млн грн, у тому числі на забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними засобами – 142,1 млн грн, на забезпечення інвалідів автомобілями – 38,0 млн грн, на санаторно-курортне обслуговування – 30,2 млн грн, на компенсаційні виплати на бензин, ремонт, технічне та транспортне обслуговування – 16,0 млн грн, на забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними засобами – 14,2 млн грн.

Уповноважений на підставі аналізу звернень, які надходять від інвалідів, безпосереднього спілкування з ними при зустрічах змушена зробити висновок про незадовільний стан дотримання прав інвалідів в Україні. Відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування ще не створили для інвалідів належного рівня матеріально-побутового, культурного та медичного забезпечення.

Протягом 2002 р. до Уповноваженого з приводу порушення прав та свобод надійшло понад 2300 звернень від інвалідів. Серед них найбільша кількість звернень стосувалася порушень громадянських – 39% , соціальних – 33 та економічних прав – 14% .

У регіональному розрізі найбільша кількість звернень надійшла з м.Києва – 10,7% , Донецької – 9,1, Дніпропетровської – 6,6, Харківської та Львівської областей – десь по 6% .

Серед найбільш проблемних питань, з якими звертаються до Уповноваженого інваліди, – низький рівень пенсійного забезпечення та інших державних соціальних виплат, не завжди об’єктивне визначення групи інвалідності та ступеня втрати працездатності, труднощі із забезпеченням протезно-ортопедичними засобами та засобами пересування, забезпечення санаторно-курортним лікуванням, ліками.

Існуючий рівень соціального захисту інвалідів в Україні, передусім їх пенсійного та медичного обслуговування, дає підстави Уповноваженому з прав людини стверджувати, що Україна так і не повернулася обличчям до людей з особливими потребами. Матеріальні нестатки в суспільстві часто супроводжуються бездушним ставленням посадових осіб до проблем інвалідів. Великих постійних, протягом усього життя, витрат вимагають лікування та протезування. Як, скажімо, можна вимагати плату за лікування від людини без обох ніг і без руки, і це при тому, що ліки вона готова оплатити зі своєї мізерної пенсії?

Робляться спроби зруйнувати навіть наявну систему працевлаштування інвалідів, насамперед системи УТОС та УТОГ, замість того, щоб їх підтримати. Суспільство, свідомо чи ні, кидає своїх знедолених громадян віч-на-віч з бідою, залишаючись глухим до чужого горя. Але ж відомо, що від біди ніхто не застрахований. Тільки той, хто зіткнувся з нею сам, може зрозуміти іншу людину.

Не рік і не два звучить у чиновницьких кабінетах законна вимога інвалідів-шахтарів, скалічених на виробництві: поверніть борги із регресних виплат з урахуванням коефіцієнта 2,38! Але ні держава, ні суди їх не чують. Про це 17 вересня, у Міжнародний день боротьби з бідністю, на зустрічі з Уповноваженим з прав людини розповіли представники всеукраїнської організації – Спілки шахтарів-інвалідів Євген Чеботарьов з Дзержинська та Микола Гуров з Добропілля на Донеччині. Шахтарі-регресники звертаються до Європейського суду, через який Україна змушена задовольняти їхні справедливі вимоги.

Не повною мірою виконуються вимоги чинних законодавчих актів, указів Президента України, постанов Верховної Ради України у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів. Залишається низьким розмір державної соціальної допомоги особам з обмеженими можливостями. Вкрай повільно впроваджується зазначена допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, яку отримують на даний час лише 8% загальної чисельності інвалідів цієї категорії.

Серед інвалідів багато обдарованих юнаків та дівчат. Уповноважений з прав людини підтримує ідею створення спеціальних програм для реалізації їх конституційного права на навчання. Таким студентам та учням необхідно створити для цього матеріально-технічну базу – забезпечити озвученими та рельєфно-крапковими підручниками для незрячих, зручними пандусами, ліфтами для інвалідів з вадами опорно-рухового апарату тощо. Поки що відсутність спеціальних програм навчання та умов для глибокого засвоєння знань робить інвалідів неконкурентоспроможними на ринку праці. Уповноважений переконана в тому, що до щорічної акредитації навчальних закладів необхідно додати вимогу про умови повноцінного навчання інвалідів.

Потребують поліпшення умови обслуговування інвалідів у громадському транспорті, доступності для них будівель, де розташовуються установи, через відсутність допоміжних засобів – тих же пандусів, перил, поручнів, ліфтів. Вимагає негайного розв’язання проблема безпечного перебування незрячих інвалідів поза помешканнями. Виходячи на вулицю, інвалід має бути впевненим у власних можливостях, а не відчувати себе слабким та незахищеним. Так, на Заході світлофор зі звуковою сигналізацією – невід’ємний атрибут вулиці. В Україні ж їх виготовляють з такими гучними сигналами, що полохаються пішоходи, а на шум скаржаться мешканці навколишніх будинків.

Надзвичайно складним є становище інвалідів, які перебувають у будинках-інтернатах для інвалідів та людей похилого віку, що потребує термінового поліпшення умов утримання підопічних у цих установах.

Так, до Уповноваженого звернулася інвалід І групи з дитинства, громадянка Н.Ситьова, яка мешкає в Дніпропетровській області:

“... Я очень сильно болею и мне нужны лекарства, а они очень дорогие. Как я могу лечиться, если у меня маленькая пенсия? Помощь мне не дают. Мои родители тоже пенсионеры, они получают по 141 грн. ... Я очень хочу лечиться и иметь хоть какое-то здоровье, но у меня нет на это никаких средств. В органах социальной защиты населения и в сельсовете мы никак не можем ничего добиться. Помогите, пожалуйста решить этот вопрос...”

За дорученням Уповноваженого питання, порушені у зверненні, були розглянуті в Міністерстві охорони здоров’я України, яке у своїй відповіді повідомило, що хвора була проконсультована спеціалістами районної лікарні, їй було оформлено посильний лист на медико-соціальну експертну комісію. Встановлення групи інвалідності заявниці було проведене вдома.

Інше звернення від громадянки Т.Бузівської, яка мешкає в Донецькій області:

“Прошу Вашего совета и помощи. У меня растёт сын Бузивской Николай, ему 15 лет. Муж умер два года назад, осталась я с ним одна, живём на его пенсию в 58 грн. Работать я не могу, у него заболевание головного мозга, оставлять его одного нельзя. Добивалась в органах социальной защиты населения – оплатили три месяца по уходу за ребёнком – 41 грн., и сказали, что вышел указ об отмене детских пособий. Добивалась хоть что-то получить как малообеспеченная, но, оказывается, я обеспеченная. ... Продали всё, что можно, живём в завалюшке, бывает нет и хлеба. Вот надо везти его в Донецк, скоро ему исполняется 16 лет, но у меня нет средств. Все знают, что мы нищие, но никому мы не нужны. Прошу Вас, помогите, не откажите в моей просьбе”.

Після звернення Уповноваженого до Донецької обласної державної адміністрації заявниці були призначені соціальні виплати згідно з чинним законодавством у загальному розмірі 207 грн 71 коп.

До Уповноваженого звернувся ветеран війни, учасник бойових дій С.Кравцов з приводу тяганини з боку посадових осіб районного військового комісаріату м.Нікополя Дніпропетровської області при визначенні періоду проходження ним служби в діючій армії, що призвело до затримки внесення змін у його військовий квиток. Без відповідного запису у військовому квитку обласна МСЕК не змогла зробити висновку про зв’язок отриманих поранень із проходженням служби під час війни.

Після звернення Уповноваженого до міністра оборони України з посадовими особами Нікопольського районного військового комісаріату Дніпропетровської області проведена робота з метою недопущення фактів недбалого ставлення до проблем ветеранів війни. Працівники Нікопольського районного військового комісаріату, винні в порушенні чинного законодавства, притягнуті до дисциплінарної відповідальності. Нікопольський районний військовий комісар вибачився перед ветераном війни, учасником бойових дій за недбалість та безвідповідальність з боку посадових осіб у ставленні до нього. Питання надання статусу інваліда війни С.Кравцову було вирішене.

Такі приклади непоодинокі. Інваліди у своїх зверненнях до Уповноваженого скаржаться, що права цієї найбільш знедоленої категорії громадян постійно порушуються, положення чинного законодавства, якими регулюються основні принципи державної політики щодо інвалідів, не виконуються.

Типовим є звернення до Уповноваженого пенсіонера М.Хмелюка, учасника бойових дій, та його дружини В. Цьоми, також учасниці війни, які мешкають у с.Перевальному Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, з приводу безпідставного позбавлення послуг телефонного зв’язку та пільгового користування телефоном:

“Уважаемая Нина Ивановна! Обращаемся к Вам с просьбой и надеждой на помощь. Мы супруги, двое престарелых, больных людей, нам по 77 лет. Сначала нас лишили 50-процентной скидки за пользование телефоном. Это было сделано по приказу директора предприятия “Радиомет” Леонова А.Г. в марте 2000 г. Мы обратились в Кабинет Министров Украины за помощью. Оттуда письмо переслали в Министерство труда и социальной защиты населения АР Крым. Министерство переслало письмо директору “Радиомет”. Мы несколько раз обращались к Леонову А.Г., в Министерство, в прокуратуру АР Крым, но нигде не получили помощи. Наоборот, нам совсем отрезали телефон, несмотря на то, что нам часто приходится вызывать скорую помощь. Убедительно просим Вас помочь нам восстановить телефонную связь, которой мы пользовались с 1980 г...”

Після звернення Уповноваженого до Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим С.Куніцина було вжито заходів і підприємство “Радіомет” відновило пільгове надання послуг телефонного зв’язку подружжю ветеранів війни.

Інший приклад. До Уповноваженого звернулась громадянка З. Гусейнова з с.Липняжки Добровеличківського району Кіровоградської області з проханням допомогти отримати соціальну пенсію на дитину-інваліда.

Після звернення Уповноваженого до Кіровоградської обласної державної адміністрації дочка заявниці Е. Гусейнова, 1987 р. народження, була обстежена в ортопедично-травматологічному відділенні Кіровоградської дитячої обласної лікарні. Згідно з висновком ВКК та наказом Міністерства охорони здоров’я України №174 “Про Перелік медичних показань та порядок видачі медичних висновків дітям-інвалідам з дитинства до 16 років” від 5 грудня 1991 р. мати одержала можливість отримувати на дитину соціальну пенсію терміном на 5 років.

Основним напрямом захисту прав інвалідів має бути забезпечення їм рівних можливостей з іншими членами суспільства. Насамперед це працевлаштування інвалідів, яким навіть з відповідною освітою нелегко знайти роботу. Половина інвалідів хотіла б працювати, адже це єдиний реальний шлях їхньої соціальної адаптації. Більшість інвалідів у працевлаштуванні приваблює насамперед можливість спілкування в колективі, відчуття себе повноцінною людиною.

Гострою є також потреба у реабілітаційних центрах, адже людям з обмеженими фізичними можливостями вкрай потрібне різнобічне спілкування, у тому числі з психологами, юристами, медиками. Для створення таких центрів керівники регіонів мають залучити і бюджетні, і спонсорські кошти різних фондів.

Уповноважений підтримує пропозицію про створення в центрах зайнятості банків даних про працівників-інвалідів, що збільшить їхні шанси на працевлаштування, адже нині інвалідів у центрах навіть не ставлять на облік.

Однак більшість роботодавців недооцінюють важливість надання робочих місць інвалідам, хоча це могло б суттєво вплинути на розмір податків, які сплачуються підприємствами до бюджету. Однією з причин цього є суспільний стереотип ставлення до інвалідів як до нерівноправної, неповноцінної людини, як до “тягаря” для суспільства.

Уповноважений вважає, що настав час повернутися обличчям до обділених долею співвітчизників. Адже, не розв’язавши пекучої проблеми дотримання прав людей з особливими потребами, Україна не може претендувати на входження до європейської спільноти.

Актуальними залишаються проблеми працевлаштування інвалідів, створення і розвиток спеціалізованих підприємств із використанням їхньої праці. На жаль, як свідчить аналіз, суб'єкти підприємництва нормативів щодо створення робочих місць не дотримуються, коштів на їх створення не відраховують. Держава повинна посилити свій вплив на ринок праці для забезпечення соціального захисту й сприяння зайнятості інвалідів з метою їх інтеграції у виробництво та соціальне життя, збільшити обсяги професійного навчання інвалідів.

Верховною Радою України 5 липня 2001 р. прийнято Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, який законодавчо закріпив фіксований розмір нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів на рівні 4% загальної чисельності працюючих для всіх підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності й господарювання.

Крім цього, 21 листопада 2002 р. Верховною Радою України прийнято Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, яким встановлено, що за інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів I–IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких: обидва батьки є інвалідами; один з батьків – інвалід, а інший помер; одинока матір-інвалід; батько-інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та призначена пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачуються в повному розмірі.

Необхідна допомога та підтримка одиноким і тяжкохворим інвалідам надавалась територіальними центрами соціального обслуговування, яких в Україні налічується 749. Зростає кількість центрів соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів. Так, у 2003 р. було забезпечено розширення мережі центрів реабілітації дітей-інвалідів, яка загалом налічує 271 заклад, з них: у сфері управління Міністерства праці та соціальної політики України – 157 закладів, Міністерства охорони здоров’я – 61 та Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді – 53.

Уповноважений вважає, що більш прискіпливої уваги потребують заклади для дітей-інвалідів. Необхідність цього підтверджують особисті відвідування українського Омбудсмана таких закладів. Так, Уповноважений ознайомилася зі станом дотримання прав дітей-інвалідів у Цюрупинському дитячому будинку-інтернаті (Херсонська обл.), де проживають діти-сироти з усієї України. В цьому будинку-інтернаті багатьох об'єднало спільне горе – захворювання на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Тут узагалі немає жодної дитини, яка не страждала б якимись фізичними вадами. Переважно це діти, від яких батьки відмовилися одразу після народження. Тож вони скривджені злою долею двічі – сирітством і тяжкими хворобами. Тому їм особисто необхідні відпочинок та лікування влітку.

Проте діти цього закладу не мали можливості полишити стіни цього сумного закладу, який перебуває під егідою Міністерства праці та соціальної політики. За клопотанням Уповноваженого, Міністерство охорони здоров'я знайшло можливість виділити 10 путівок до профільного одеського санаторію “Хаджибей”. Перебування дітей-інвалідів в умовах спеціалізованого санаторію, яким є “Хаджибей”, сприяло поліпшенню їхнього самопочуття і настрою, позитивно вплинуло на стан їхнього здоров'я. Це дуже багато важить у дитячому житті з огляду на горе, якого вони зазнали ще змалку. Проте такий відпочинок має стати системою для таких дітей.

Державне управління в галузі забезпечення соціального захисту інвалідів, проведення їх професійної реабілітації і зайнятості здійснюються Міністерством праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров’я, Міністерством освіти і науки, місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Професійній реабілітації й працевлаштуванню інвалідів сприяють Фонд соціального захисту інвалідів, Союз організацій інвалідів України, УТОС і УТОГ, інші громадські організації інвалідів, а також державна служба зайнятості.

Однак до теперішнього часу на державному рівні ще не створена ефективна підсистема профорієнтації інвалідів, яка органічно була б пов’язана з усіма напрямами роботи з професійної реабілітації. Кількість середніх закладів освіти для дітей з вадами розумового та фізичного розвитку залишається незначною. Частка інвалідів серед учнів і студентів професійно-технічних, вищих навчальних закладів І–ІІ та ІІІ–ІV рівнів акредитації становить менше одного відсотка. Це не означає, що молоді люди з обмеженими можливостями не бажають вчитися, а свідчить про незначний обсяг прийому таких громадян до навчальних закладів.

Поряд з цим є і позитивні приклади вирішення питань професійної зайнятості та реалізації фізичних і розумових можливостей людей з особливими потребами.

Так, під час комплексної перевірки стану дотримання прав і свобод людини в Автономній Республіці Крим Уповноважений відзначила високий рівень організації виробництва на підприємстві “Кримпак” Українського товариства сліпих у м.Керчі, яке очолює інвалід–ветеран виробництва В.Лютиков. Тут серед 330 працюючих – 210 інвалідів, право на працю яких надійно захищене. Підприємство працює з щорічним нарощуванням обсягів виробництва. На переконання Уповноваженого, “Кримпак” може стати прикладом захисту прав інвалідів для всієї України.

Особливої уваги у розв’язанні проблемних питань потребують інваліди-чорнобильці, кількість яких щорічно зростає. Так, якщо у 1991 р. осіб, інвалідність яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою, було майже 2 тис., то на сьогодні – 80,4 тис.

Про незадовільний стан із виплатою інвалідам-чорнобильцям грошових компенсацій свідчать численні звернення цієї категорії громадян до Уповноваженого, що є наслідком недостатнього обсягу бюджетних асигнувань на виплату грошових компенсацій.

Проблемним залишається питання забезпечення житлом осіб, які внаслідок Чорнобильської катастрофи стали інвалідами (п. 10 ст.20 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”). (Докладніше про це йтиметься у спеціальному розділі цієї доповіді щодо захисту прав постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи).

Особливо багато скарг надходить до Уповноваженого з приводу забезпечення засобами пересування: автотранспортом та інвалідними візками.

Темпи забезпечення інвалідів необхідними спеціальними автотранспортними засобами залишаються незадовільними. На даний час черга інвалідів на одержання автомобілів перевищує 150 тис. осіб, тоді як щорічно за бюджетні кошти інвалідам виділяється близько 2 тис. автомобілів.

Незадовільним є стан забезпечення інвалідів путівками на санаторно-курортне оздоровлення, не відповідають реальним витратам розміри компенсаційних виплат інвалідам на бензин, ремонт і технічне обслуговування автотранспорту, транспортне обслуговування та компенсації за невикористане санаторно-курортне лікування.

Відповіді центральних органів виконавчої влади, органів соціального захисту населення при обласних державних адміністраціях підтверджують, що кошти, які виділяються для забезпечення інвалідів засобами пересування, по всіх регіонах країни є не достатніми і не задовольняють нагальних потреб. Виникли надзвичайно великі черги на отримання інвалідами автотранспорту, які за життя цих людей практично неможливо задовольнити.

Уповноважений вважає, що з метою суттєвого поліпшення ситуації із забезпеченням інвалідів автотранспортом Кабінету Міністрів, центральним органам виконавчої влади необхідно терміново вжити заходів щодо поліпшення ситуації із забезпеченням інвалідів автотранспортом.

Необхідно також докорінно змінити ставлення суспільства до проблем інвалідів та створити таку систему соціального захисту цієї категорії громадян, яка дала б змогу їм повноцінно використовувати свій життєвий потенціал, забезпечувала необхідний рівень матеріально-побутового, культурного та медичного обслуговування. Це відповідатиме вимогам статей 47, 48 Конституції України та стане вагомим реальним внеском держави в поліпшення життя інвалідів.

Для подальшого посилення соціального захисту інвалідів Уповноважений пропонує:

n  продовжити роботу над удосконаленням законодавчої та нормативної бази з питань соціального захисту інвалідів;

n  забезпечувати необхідний рівень фінансування всіх потреб інвалідів, включаючи пенсійні та інші державні соціальні виплати;

n  створити умови для забезпечення об’єктивного визначення групи інвалідності та ступеня втрати працездатності, забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними засобами та засобами пересування, санаторно-курортним лікуванням, ліками;

n  забезпечити умови для реалізації конституційного права на навчання інвалідів через створення спеціальних програм;

n  забезпечити можливості інвалідам для реалізації їхніх прав на ринку праці, зокрема через Державну службу зайнятості;

n  передбачити виплати проіндексованих грошових заощаджень відповідно до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян”, в тому числі усім категоріям інвалідів;

n  розглянути та прийняти на рівні законодавчої та виконавчої влади рішення щодо проектування та будівництва не тільки в м.Києві, а й у всіх обласних і районних центрах спеціальних житлових будинків з усіма зручностями та необхідною інфраструктурою для комфортного проживання інвалідів, які пересуваються на візках, та членів їхніх сімей, безперешкодного виїзду на вулицю для здійснення необхідних для їхнього здоров’я прогулянок.

Підсумовуючи, Уповноважений вважає за необхідне наголосити, що практично весь час після набуття чинності Конституцією України органами державної влади не дотримувалась повною мірою частина третя ст.22, якою встановлено: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Не було викорінено практику, коли центральні органи виконавчої влади розробляли, а Кабінет Міністрів регулярно вносив Верховній Раді України законопроекти, у яких соціальні виплати пропонувалися у розмірах, нижчих від прожиткового мінімуму або від встановлених раніше законодавчо. Це стосується встановлення розмірів мінімальної заробітної плати, допомоги сім’ям з дітьми, всіх випадків, коли зменшується рівень гарантії, визначений Конституцією та іншими законами України.

Кабінет Міністрів України має запровадити організаційно-правовий механізм, який виключав би проходження через уряд законопроектів і власних його актів, у яких допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

На початок сторінки    ^^