Головне меню   

4.2. ПРАВО НА СВОБОДУ СЛОВА, ІНФОРМАЦІЇ ТА ВІЛЬНЕ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

Одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого з прав людини від моменту утворення цієї конституційної інституції є захист прав людини на інформацію, свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Без свободи слова практично неможливо реалізувати ні право на участь в управлінні державними справами, ні право обирати і бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування, ні право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації, ні право мирно збиратися, проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, ані інші гарантовані Конституцією громадянські та політичні права. Тобто свобода слова та право на інформацію є одним з основних прав людини і фактично запорукою забезпечення усіх інших свобод.

Важливість свободи вираження поглядів була визнана вже на першому засіданні Генеральної Асамблеї ООН: “Свобода інформації є основоположним правом людини і критерієм усіх свобод, яким присвячена діяльність ООН”.

Свободі вираження поглядів як одній з невід’ємних свобод надано найвищого статусу в Загальній декларації прав людини. Її ст.19 проголошує, що “кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження; це право передбачає свободу безперешкодно дотримуватися власних переконань і свободу шукати, одержувати та поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”. Загальної декларації, визнаної головним документом (Magna Carta) людства, мають дотримуватися всі дійові особи на світовій арені. І це є серцевиною сучасних уявлень про права людини. Наша країна як член великої світової родини також зобов’язана захищати це право і сприяти його реалізації.

У сучасній практиці захисту права на інформацію та вільне вираження поглядів важливими є насамперед такі міжнародні документи, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Заключний документ Конференції з безпеки і співробітництва в Європі (Відень, 1989 р.), документи Копенгагенської (1990 р.) та Московської (1991 р.) сесій Конференції з людського виміру, Бангалорські принципи 1988 р., Принципи доступу до інформації, вироблені Міжнародною федерацією журналістів.

Ратифікувавши у 1997 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини, дотримання якої базується і на принципах прецедентного права Європейського суду з прав людини, Україна фактично взяла на себе зобов’язання вважати рішення суду складовою національного законодавства.

У своїх рішеннях Європейський суд неодноразово підтверджував принципи, вперше сформульовані 12 грудня 1976 р. у справі “Хендісайд проти Сполученого Королівства”, зокрема “свобода вираження поглядів становить одну з найважливіших підвалин суспільства, одну із засадничих умов його прогресу та розвитку кожної особистості...Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти мислення, без яких нема демократичного суспільства”.

У справі “Кастеллас проти Іспанії” 23 квітня 1992 р. Євросудом було наголошено, що “надважлива роль преси в державі, що ґрунтується на верховенстві права, не повинна забуватися... Свобода преси дає громадськості один з кращих засобів з’ясування і формування думки про ідеї та підходи її політичних лідерів ... дозволяє брати участь у політичній дискусії, що є наріжним каменем демократичного суспільства.”

Накопичена Європейським судом з прав людини по цих та інших справах значна кількість фактів прецедентної практики дає підстави конкретніше окреслити рамки свободи виявлення поглядів, передбачених ст.10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, визначити особливий статус користування цими свободами.

І це є дуже актуальним для України. Так, у 2003 р. на законодавчому рівні було досягнуто певних зрушень, принаймні у формальному наближенні правової регламентації права на свободу слова до високо піднятої раніше конституційної “планки”. Зокрема, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення і безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” від 3 квітня 2003 р. внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення у частині відповідальності за ненадання інформації. Низкою норм було доповнено Закон України “Про інформацію”, насамперед нормою про можливість поширення інформації з обмеженим доступом без згоди її власника, якщо інформація є суспільно значущою, а також ст.45¹, що забороняє цензуру та втручання у професійну діяльність журналістів і ЗМІ органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Закон також доповнено нормою (ст.47¹ “Звільнення від відповідальності”), якою знято відповідальність за оціночні судження, а також за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою.

Уповноважений у своїх попередніх щорічних доповідях на основі широкомасштабного моніторингу привертала увагу вітчизняної і міжнародної громадськості до того, що громадян України дедалі більше позбавляють права на достовірну, неупереджену інформацію, можливість вільно висловлювати свою думку і в такий спосіб брати участь в управлінні державними справами, контролювати діяльність урядових структур.

Головним інструментом реалізації права людини на об’єктивну, неупереджену інформацію є незалежні засоби масової інформації. Проте в Україні ЗМІ дедалі частіше використовувалися не стільки для об’єктивного, неупередженого інформування населення, скільки для задоволення відомчих та кланово-олігархічних інтересів. У мас-медіа майже неможливо було висловити свою думку не лише простій людині, а й відомим державним та політичним діячам, котрі мають свій, не заангажований погляд на події сьогодення. Особливо недоступними ставали центральні видання та національне телебачення.

Наслідком такої ситуації стало поглиблення безконтрольності в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, які не зацікавлені в розвитку і підтримці незалежних засобів масової інформації.

Уповноважений змушена була констатувати, що засоби масової інформації втрачають належні їм у демократичному суспільстві функції посередника між владою та суспільством, перетворюються на знаряддя політичного впливу та маніпулювання. Тому як необхідний крок до реальної демократії саме незалежна журналістика завжди була життєво важливою для народу нашої країни.

За цих умов Уповноважений займала однозначну позицію активного захисту незалежних ЗМІ, співпраці та постійного спілкування з представниками різних мас-медіа. В офісі Уповноваженого систематично проводились прес-конференції, інтерв’ю для засобів масової інформації, “круглі столи”, брифінги. Про діяльність Уповноваженого журналісти та ЗМІ постійно інформувалися через прес-релізи тощо. На сайті Уповноваженого розміщені щорічні та спеціальні доповіді, тексти виступів, прес-релізи, конституційні подання тощо.

Під час комплексного вивчення стану дотримання прав людини безпосередньо в регіонах Уповноважений, як правило, проводить зустрічі з місцевими журналістами. Такі прес-конференції Уповноваженого відбулися у містах Львові, Харкові, Сімферополі, Керчі, Севастополі, Ужгороді та ін.

З нагоди представлення щорічних доповідей у Верховній Раді України стало традицією проведення “круглих столів” Уповноваженого із запрошенням представників регіональних засобів масової інформації з усієї України. Останній такий “круглий стіл”, як зазначалося, відбувся у червні 2003 р.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за свободу слова була налагоджена активна співпраця Уповноваженого, Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації та Національної спілки журналістів України, тривав пошук її найбільш ефективних форм і методів. Це було пов’язано зі стурбованістю суспільства масовими порушеннями конституційних прав громадян на свободу слова, інформації й вільне вираження думки, необхідністю подальшого вироблення механізмів законодавчого забезпечення гласності і свободи слова, правового та соціального захисту журналістів.

Уповноважений вважає одним зі своїх головних завдань реальний вплив на забезпечення ефективного як правового, так і соціального захисту журналістів. Адже, як свідчить моніторинг Уповноваженого щодо стану дотримання прав журналістів у вітчизняних ЗМІ, саме незахищений, безправний журналіст повсякчас стає інструментом порушення норм професійної та неупередженої журналістики, засад політичного плюралізму та свободи слова.

За наполегливий захист журналістів від незаконного обмеження їхніх прав і свобод, за постійну підтримку журналістів у виконанні ними професійних обов’язків Національною спілкою журналістів України у червні 2003 р. Уповноваженому було присуджено Всеукраїнську премію імені Івана Франка. На думку Уповноваженого, ця почесна відзнака належить не особисто їй, а всім правозахисникам України.

Завдяки зусиллям Уповноваженого, Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, Національної спілки журналістів України вдалося привернути увагу до проблеми забезпечення прав людини на інформацію, свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань не лише широкої громадськості та Верховної Ради України, а й Верховного Суду України. Останній у травні 2001 р. провів спеціальний Пленум, де обговорив питання зменшення судового пресингу під час розгляду позовів до ЗМІ щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.

Згідно з Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення і безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” усі види цензури заборонені. А умисне перешкоджання професійній діяльності журналістів або переслідування їх посадовою особою зумовлює кримінальну відповідальність. У законі передбачається також заборона чиновникам приховувати від журналістів будь-яку інформацію, крім тієї, що визначається як державна таємниця. До Кримінального кодексу України 2001 р. було внесено ст.171, норми якої захищають право журналістів на професійну діяльність.

Було розпочато розробку спеціальної державної програми “Журналіст”, що передбачає комплекс заходів, спрямованих на подальше утвердження принципів свободи слова в Україні.

Результатом вжитих у країні заходів стало зменшення кількості судових позовів з астрономічними сумами відшкодування моральної і майнової шкоди до ЗМІ та журналістів; окремі журналісти та видання почали частіше вигравати у чиновників та керівників олігархічних структур судові позови; в практиці вітчизняного судочинства щодо захисту честі, гідності та ділової репутації стали більше застосовуватися норми міжнародного права.

Значним кроком у цьому напрямі стало проведення у Верховній Раді України 4 грудня 2002 р. парламентських слухань “ Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”. Проте, реально оцінюючи ситуацію, яка склалася в країні, у своєму виступі на цих слуханнях Уповноважений наголосила, що “проблема прав і свобод людини, яку так сміливо висвітлюють деякі журналісти, в багатьох регіонах України все ще є забороненою темою. Існують цілі регіони, де ані на газетних шпальтах, ні в ефірі не знайдеш і не почуєш жодного слова про права і свободи людини. Місцеве чиновництво вважає редакції своїми вотчинами, а журналістів – просто кишеньковими піарщиками. Проте журналістам подітися просто нікуди. Адже журналіст, який потрапив у немилість до місцевого керівництва, стає в таких випадках щонайменше безробітним. За таких принизливих умов доводиться працювати саме тим журналістам, інформацією яких користується понад 70 відсотків населення нашої держави...”

В Постанові Верховної Ради від 16 січня 2003 р. “Про підсумки парламентських слухань “Суспільство, ЗМІ, влада: свобода слова і цензура в Україні” Генеральній прокуратурі України, МВС було запропоновано провести перевірку діяльності посадових осіб органів державної влади у сфері регулювання діяльності ЗМІ щодо відповідності такої діяльності вимогам законодавства та наявності в ній ознак злочинів, передбачених згаданою статтею Кримінального кодексу України та його ст.364 “Зловживання владою або службовим становищем”. Про підсумки цих перевірок говорити важко, бо ні Генпрокуратурою, ні МВС широкого громадського розголосу їм не надавалося.

Відповідно до чинного законодавства України усі види цензури заборонені. Проте в Уповноваженого немає жодних підстав стверджувати, що це ганебне явище в країні подолане. І хоча цензура в сучасному українському суспільстві має інший характер, ніж у тоталітарному, але тиск на ЗМІ здійснювався так само системно і саме тоді, коли висловлювання журналістів суперечили думкам або настановам представників виконавчої влади. Цензура, набувши “тіньового” характеру за відсутності офіційних цензорів, вдавалася до прихованих засобів і методів з метою тиску на ЗМІ та обмеження доступу громадян до інформації. Але як завжди такі дії суперечили основним засадам демократії, інтересам громадянського суспільства.

В згаданій Постанові Верховної Ради України за результатами парламентських слухань 4 грудня 2002 р. зазначалося: “В Україні склалася загрозлива ситуація у справі забезпечення основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації та забезпечення права журналіста на вільне, без зовнішнього тиску, виконання своїх професійних обов’язків, що зумовлено запровадженням політичної цензури”.

І з цим не можна не погодитися.

Моніторинг стану дотримання прав людини на інформацію та свободу слова, здійснений Уповноваженим у 2002 – 2003 рр., численні звернення громадян України, у тому числі журналістів, підтверджують цей висновок і свідчать, що ситуація з дотриманням конституційних прав людини на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань не зазнала суттєвих змін. Більше того, це фундаментальне природне право людини зазнає численних обмежень, а професія журналіста, як і раніше, є однією з найнебезпечніших.

Державні, кланові та олігархічні структури посилюють монополізацію мас-медіа. Різноманітніших, більш жорстких форм у боротьбі з незалежними та опозиційними ЗМІ окремими репортерами набула цензура. Вона здійснюється як через усні розпорядження чиновників та документи інструктивного характеру, так і за допомогою економічних важелів, податкового тиску, необґрунтованих судових позовів, брутального втручання у редакційну діяльність. Для цього дедалі ширше й підступніше використовується адміністративний ресурс – фіскальні органи, “темники”, телефонне “право”, судові позови. Під загрозою опинилася не лише свобода слова, а й узагалі майбутнє інформаційної галузі. Це змушує Уповноваженого детально спинитися на цих проблемах.

В Уповноваженого викликає стурбованість те, що дедалі частіше порушується Закон України “Про інформацію”. Хоча ще 1 серпня 2002 р. Президент України видав Указ “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади”, ситуація у цій сфері не поліпшується. Керівники державних органів та установ безпідставно відмовляють у наданні відомостей, на одержання яких громадяни, зокрема представники ЗМІ, мають право згідно зі ст.34 Конституції України. Для втаємничення інформації органи виконавчої влади використовували грифи “для службового користування”, “не для друку”, “опублікуванню не підлягає”. Застосування подібних грифів не визначено жодним нормативним актом.

Так, Харківська правозахисна група (керівник – Є. Захаров) з’ясувала, наскільки широко застосовуються такі грифи. Виявилося, що перше місце за кількістю засекречених документів посідав Кабінет Міністрів України – понад 2 тис. на рік; на другому місці Президент – 1,5 тис. документів щороку. Особливо прикро те, що з не зрозумілих причин втаємничуються розпорядження щодо соціальних питань, зокрема, виплати пенсій та інших, які стосуються прав і свобод громадян, що заборонено Законом України “Про державну таємницю”.

Уповноваженому важко не погодитися з твердженням багатьох вітчизняних журналістів, що свобода слова в Україні існує лише на словах. Якщо ЗМІ у столиці мають змогу, бодай, між рядками та кадрами писати й казати правду, то в регіонах ситуація є взагалі катастрофічною: протистояння місцевої влади й преси нерідко переходить на рівень “залишиться тільки один” і цим “одним”, звичайно, виявляється хтось з керівників району чи міста. Так, у 2003 р. найбільшим порушником свободи слова в Україні були органи влади, вважають в Інституті масової інформації.

За цей рік ІМІ зареєстрував 146 конфліктних ситуацій за участю засобів масової інформації, і в 106 конфліктах безпосередньо чи опосередковано були задіяні владні структури. Значна частина цих випадків (а саме 81 конфлікт) пов'язана з органами виконавчої влади – власне тими інституціями, які мають гарантувати дотримання Конституції та базових громадянських свобод. Для порівняння: у конфліктах зі ЗМІ місцеві ради були задіяні 23 рази, судова влада – 15, а представники одночасно кількох гілок влади – 13. Найчастіше зустрічається мотивація “за наклеп, моральну та матеріальну шкоду, збитки діловій репутації”.

Навіть якщо на заваді діяльності ЗМІ ставали напади невідомих осіб або ці перешкоди мали кримінальне підґрунтя, журналісти часто пов'язували це зі своїми критичними виступами, насамперед на адресу виконавчої влади. Лише 20 випадків, зареєстрованих Інститутом (у чотири рази менше за кількість випадків, пов'язаних зі структурами виконавчої влади), були пов'язані з кримінальним тиском на ЗМІ.

В опублікованих на сайті ІМІ підсумках моніторингу свободи слова зроблено висновок, що всі ці тенденції свідчать: організована злочинність була значно меншою проблемою для громадянського суспільства, зокрема для свободи слова, ніж тодішня влада.

Яскравим прикладом таких відносин між ЗМІ та владою стала Буковина, де “війна” з опозиційними та незалежними виданнями набула особливо широкого розголосу. При цьому конфлікт колишнього чернівецького губернатора Теофіла Бауера з місцевими журналістами тривав не один рік. “У Чернівцях за кілька останніх років склалася напружена ситуація, викликана зневагою до ЗМІ, нетерпінням до критики з боку обласної влади, замість діалогу керівництво вдається до публічних образ”, – констатував голова обласної Спілки журналістів Г.Терон.

Чернівецькі журналісти змушені були піти на безпрецедентний крок – об’єднатися в громадський комітет “За Буковину без Бауера”, наполягати на відставці голови облдержадміністрації та керівника управління у справах преси та інформації обласної державної адміністрації. 13 травня 2003 р. цей громадський комітет журналістів провів пікетування приміщення обласної держадміністрації з вимогою відставки Теофіла Бауера. Ось що наголошувалося в заяві учасників цього пікету, направленій на адресу Президента України Л.Кучми, Голови Верховної Ради України В.Литвина, Прем’єр-міністра України В.Януковича: “Журналісти Буковини висловлюють стурбованість ситуацією, що склалася зі свободою слова в Чернівецькій області, та відсутністю реагування з боку керівництва

держави на неправомірні дії голови облдержадміністрації Теофіла Бауера. Всупереч заявам Президента України про відкритість і прозорість дій влади, гарантій у Конституції України права на свободу слова, людина, що представляє в області Президента, демонструє своїм підлеглим, всім мешканцям краю неповагу до журналістської професії, вдається до публічних образ журналістів, впродовж кількох років ініціює судові позови до ЗМІ з метою доведення їх до банкрутства. Таку поведінку голови облдержадміністрації наслідують його підлеглі — зневага до ЗМІ, нетерпимість до критики стають системою у роботі обласної виконавчої влади. Лише за останні два роки обласні чиновники висували до ЗМІ судові вимоги у розмірах від 200 тисяч до 90 мільйонів гривень. Триває ініційована владою кампанія витіснення з редакційного приміщення газети "Буковинське віче". Як знущання сприйнято журналістською спільнотою Буковини, громадськістю краю рішення місцевого суду про стягнення з газети "Час" 50 тисяч гривень на відновлення здоров’я обласного чиновника, який впізнав себе у фейлетоні, де не згадувалося жодного прізвища. Громадськість краю об’єдналася в Комітет порятунку газети, тисячі краян готові пожертвувати кошти, щоб не допустити її закриття і засвідчити своє ставлення до обласної влади, яка веде непримиренну війну з правдивим словом.

Як журналісти ми маємо право на професію, захист власної гідності і честі. Але наші звернення до Генпрокуратури, СБУ і УМВС з приводу порушень головою облдержадміністрації Теофілом Бауером чинного законодавства залишаються без реагування ....”(Газета “Доба”, 16.05.03 р.)

29 липня 2003 р. Указом Президента України Т.Бауера було звільнено з посади голови облдержадміністрації.

Подібне протистояння журналістів та посадових осіб органів влади й місцевого самоврядування спостерігалося у м.Львові (з міським головою Любомиром Буняком), м.Сімферополі та деяких інших регіонах України.

Проблема забезпечення свободи слова та права на інформацію в країні набула міжнародного розголосу. Так, доповідач Моніторингового комітету ПАРЄ по Україні Ханне Северінсен на прес-конференції у Страсбурзі після завершення європейськими депутатами голосування щодо рекомендацій ПАРЄ з питання свободи слова в Європі зазначала: “Звернення, які надійшли на адресу Моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, надають підстави говорити про існування політичної цензури в Україні”.

Ханне Северінсен наголосила, що перерозподіл інформаційного ринку, особливо телевізійного, зумовив ще більшу підконтрольність ЗМІ особам, лояльним до влади, що обмежило можливості подачі новин та політичних програм, в яких містився критичний аналіз діяльності адміністрації та її органів; мають місце втручання у діяльність недержавних ЗМІ та поширення так званих темників, а також судові суперечки, що свідчать про непрозору процедуру ліцензування та відкликання ліцензій. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення є недостатньо незалежною, її функції часто зводяться до суто каральних, – особливо це стосується запровадження вимог щодо додаткової ліцензії на мовлення закордонних станцій і тих, хто ретранслює їхні програми. Влада прагне “...перейти від оборонної стратегії реагування на діяльність ЗМІ до наступальної стратегії керування чи навіть контролю над засобами масової інформації”.

Доповідачем Моніторингового комітету ПАРЄ по Україні був також відзначений високий рівень насильства проти журналістів, випадки тиску на ЗМІ з боку податкових та інших служб і все ще велика кількість дифамаційних справ з боку державних органів на тлі доволі низьких журналістських стандартів і значних сум позовних відшкодувань.

Порівняльне обстеження, проведене міжнародною правозахисною організацією “Репортери без кордонів” у жовтні 2002 р., виявило різні ступені безкарності осіб, які були відповідальними за порушення свободи слова у світі. Україна серед 139 країн посіла аж 112 місце, що, зрозуміло, не робить честі державі. У подібному ганебному списку цієї міжнародної організації названі країни, де зловмисники, які вчинили насильницькі дії щодо працівників мас-медіа, “насолоджуються тотальною безкарністю”. Тут Україна фігурувала поряд з Алжиром, Анголою, Сомалі, Руандою, Таджикистаном та іншими країнами “третього світу”. Однак, здається, владу це не надто турбувало, адже радикальних кроків по покаранню винних вжито не було, а від нагадування про порушення права на свободу слова вона відмахувалася, як від надокучливої мухи.

Перевірки ЗМІ різними органами державної влади, економічні санкції, блокування рахунків видань і видавництв, вилучення, викрадення та знищення тиражів газет і книжок, позовні заяви, психологічний тиск на працівників, погрози фізичною розправою, непрозора процедура ліцензування були фактично проявами політичної цензури. Так, 14 квітня 2003 р. без попередження і будь-яких пояснень АК “Київенерго” знеструмила радіокомпанію “Континент” і в такий спосіб призупинила трансляцію її програм.

Усе це призводить до нівелювання в журналістському середовищі таких професійних цінностей, як об’єктивність та неупередженість.

Тому зрозуміло, чому міжнародна організація “Фрідом Хауз” у своїй доповіді щодо свободи преси у світі віднесла Україну до категорії “невільних” країн. Зокрема, у її доповіді говориться, що держава цензурує телепокази, триває переслідування та перешкоджання у роботі незалежних мас-медіа, влада неспроможна належним чином розслідувати напади на журналістів. Свобода слова в Україні, твердить “Фрідом хауз”, постійно звужується через безперервний політичний тиск та цензуру влади.

Влада боїться свободи слова, правдивого неупередженого висвітлення її діяльності й дедалі більше використовує різноманітні механізми адміністративного впливу на ЗМІ, їх редакторів, журналістів, на інформаційний простір загалом. У країні, окрім телефонного права, фіскальних органів, стали широко використовувати вітчизняне ноу-хау – “темники” – листи і факсограми, в яких керівникам масмедіа давалися вказівки, про що і як слід писати, а про що – ні; прізвища яких державних і політичних діячів постійно повинні бути “на слуху”, а які зовсім не повинні з’являтися в мас-медіа. Логіка, за якою “темники” накладали “табу” на ті чи інші прізвища, позбавлена будь-якого сенсу. Серед “заборонених” осіб опинились і Голова Верховної Ради України, і Уповноважений з прав людини та ін. Особливо впадає в око, як різко було повністю перекрито ефір Омбудсману на УТ-1, “Інтері”, як скоротився він на “1+1”, “Новому каналі”, ICTV, СТБ.

Потрібно зазначити, що спеціальні “темники” для підконтрольних видань набули дедалі витонченіших і зухвалих форм – від прямих вказівок редакторам до наслання на них фіскальних органів.

“Для мене день, коли я вперше побачив “темник”, завжди буде святковим, – заявив на парламентських слуханнях 4 грудня 2002 р. колишній ведучий теленовин на “Новому каналі” Андрій Шевченко. – Це було 24 серпня – День Незалежності.... До “ Нового каналу” надійшов факс, у якому анонімний автор наполягав, щоб у випуску новин обов’язково прозвучала фраза про те, що парад на Хрещатику пройшов на європейському рівні. Ми тоді довго чудувалися і сміялися над цим. Не так смішно стало ввечері, коли в усіх випусках новин, які я подивився, дослівно прозвучала ця фраза про “парад на європейському рівні”. А потім, за лічені дні, було зовсім не до сміху, коли нормою життя стали цинічні папери з інструкціями, які ритмічно з’являлися в редакціях усіх центральних телеканалів. Що таке “темник?” Це дві–три сторінки тексту, в якому коротко і ясно розповідають журналістам, які новини хоче бачити влада. Цитую мовою оригіналу: ”Просьба игнорировать... Просьба цитировать в полном объеме... Просьба широко осветить... Прохання у вечірніх випусках дотримуватися такого порядку висвітлення подій дня...” Були, звичайно, і свої табуйовані теми, які просто наглухо закриті для висвітлення... Фактично теленовини в Україні працюють у режимі автопілоту”.

Журналісти небезпідставно наголошували на тому, що в Україні створено централізовану систему контролю за змістом інформації, призначеної для суспільства, отже, контролю за діяльністю ЗМІ й журналістів. Адміністрація Президента з Києва надсилає у регіони так звані базові статті з рекомендацією розміщувати у ЗМІ. Ми маємо документи, як, скажімо, діяла Львівська обласна державна адміністрація та інші. Вони розсилають ці “базові статті” (це відверто брудні матеріали про відомих опозиційних діячів) до державних адміністрацій, і потім обласні й районні адміністрації звітують, скільки таких статей вони розмістили в місцевих ЗМІ, та інформують, чому не розмістили ту кількість, яка їм пропонувалася. Звичайно, насамперед суворо питали з редакторів видань, які були на місцевому бюджетному “гачку” і ніякої можливості для маневру не мали. А вже щодо критики “верхів” – тут розправа наставала негайно.

Редактор районної газети “Таращанський край” Київської області Лариса Камінська, досвідчений і авторитетний журналіст, мати трьох дітей, написала заяву про звільнення за власним бажанням, бо, за її словами, “вона не в силі боротися з владою”. Приводом стала публікація в №12 газети за березень 2003 р. матеріалу, в якому автор В. Якименко одним лише реченням критикував Президента. Заступники голови райдержадміністрації Кругляк та Вторук прийшли до редакції і зажадали звільнення редактора за власним бажанням, кепкуючи, що в КЗпП немає статті “звільнений за бажанням райдержадміністрації”. (“Медіанавігатор”, 2003 р., №3 (12).

Викликає подив, чому не заступився за жінку, свою колегу заступник голови Київської облдержадміністрації Володимир Кулеба, сам відомий журналіст, редактор, письменник? Чому в душі гору взяла не журналістська, а чиновницька солідарність? Адже серед керівників такого рангу журналістів в Україні одиниці.

Міжнародна правозахисна організація “Human Rights Watch“ оприлюднила доповідь “Боротьба навколо новин: неофіційна державна цензура на українському телебаченні”. В доповіді наголошено, що Адміністрація Президента України відкрито порушувала свободу висловлювання думки, даючи телеканалам вказівки, як їм подавати новини. Непокора “темникам” викликала широкий спектр неофіційних санкцій, включаючи податкові перевірки, позбавлення ліцензій, позови про наклеп, звільнення або пониження на посадах, зменшення заробітної платні.

На думку Уповноваженого, за цією неконституційною моделлю управління інформаційним простором здійснювалася абсолютно викривлена, не передбачена чинним законодавством система відносин “влада – засоби масової інформації”, що деформувала суспільні та моральні цінності, порушувала основоположні права людини, насамперед на одержання і поширення інформації.

Не маючи на здійснення подібного повноважень, підтверджених Конституцією України та чинним законодавством, Адміністрація Президента України замість забезпечення висвітлення діяльності глави держави фактично взяла на себе невластиву функцію, чим прямо порушувала чинне законодавство. Вона безпосередньо керувала Національною телекомпанією, хоча НТКУ має відповідно до Закону “Про телебачення і радіомовлення” діяти на підставі рішень Верховної Ради і Президента України. Адміністрація Президента у такий спосіб фактично підпорядкувала собі обласні телерадіокомпанії, усі ЗМІ державної і комунальної форм власності, справляючи на них одноосібний вплив.

На жаль, навіть після прийняття Парламентською Асамблеєю Ради Європи рекомендацій щодо недопущення фактів втручання в діяльність журналістів, Адміністрація Президента не припинила надсилати інструкції, як необхідно висвітлювати ті чи інші події.

Усе це лише підтверджує той факт, що в 2002 – 2003 рр. в Україні головною була проблема не свободи слова, а стосунків ЗМІ і влади.

Боротьба з гласністю інколи набувала зовсім абсурдних форм. Так, Генеральна прокуратура України, очолювана С.М.Піскуном, порушила кримінальну справу за фактами публікацій у засобах масової інформації, брошурах, інших виданнях матеріалів, що “спрямовані на незаконний вплив на Президента України з метою перешкоджати виконанню ним службових обов’язків”. Кримінальні справи було порушено проти газет "Інформаційний бюлетень" (Кременчук), "Черкаська правда" (Черкаси), "Рівненський діалог" (Рівне), "Позиція" (Суми), "Антена" (Черкаси) та інших. Проте, як повідомив заступник Генерального прокурора України В.Шокін, у діях працівників ЗМІ цих, а також Херсонської, Дніпропетровської, Харківської та інших областей, стосовно яких проводилися слідчі дії у даній кримінальній справі, “не вбачається ознак злочину, передбачених Кримінальним кодексом України. У цій справі підозрюваних і звинувачених слідством не виявлено”.

Тому навіть сам Президент заявив, що просить Генпрокурора закрити цю кримінальну справу, що і було зроблено.

“Я упевнений, що незмінну роль у тому, що влада, нарешті, усвідомила всю абсурдність висунених звинувачень, відіграла солідарна позиція громадськості, зокрема значної частини політиків, ЗМІ і більшості журналістів”, – зазначав народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації М.Томенко (Львівський Інформ-Портал LIST – Новини. 30.05.03 р.)

Уповноважений вважала за необхідне наголосити, що активно використовується органами влади та місцевого самоврядування й така форма тиску на ЗМІ, як акредитація. Так, Бахчисарайська райдержадміністрація відмовила в акредитації газеті “Бахчисарайський вісник” лише на тій підставі, що в районі є інша газета і саме вона має висвітлювати роботу органів місцевої влади.

Алупкинську опозиційну газету було не лише позбавлено акредитації, а й Фонд комунального майна розірвав договір про оренду нею приміщення. В нерівній боротьбі з органами місцевої влади єдине в місті опозиційне видання змушене було припинити свою діяльність.

Не могли акредитуватися: при Новокаховській міській раді – газета “Ділові новини”, при Костянтинівській міській раді – газета “Провінція”, при Краматорській міськраді – газета “Привет”.

Як і в попередніх доповідях, Уповноважений з прав людини змушена була наголосити, що в Україні до цього часу триває насильство над журналістами. Це убивства, побиття, пограбування, шантаж, залякування, арешти та судові переслідування працівників ЗМІ. Майже кожного дня з усіх регіонів надходили повідомлення про фізичні розправи над працівниками ЗМІ. Внаслідок цього професія журналіста в Україні залишалася однією з найнебезпечніших.

Уповноважений, до речі, продовжує своє незалежне розслідування обставин убивства журналіста Георгія Гонгадзе. Допоки не буде знайдено голову загиблого журналіста, поки правоохоронці не розкриють цього зухвалого злочину, не знайдуть замовників і виконавців, доти міжнародний імідж держави залишатиметься, ніби “вершник без голови“, вважає Уповноважений.

У попередній доповіді Уповноважений оприлюднила лист дніпропетровського журналіста Володимира Єфремова. 52-річний В.Єфремов був головним редактором Дніпропетровської газети “Собор”, яка належала обласній раді Дніпропетровська, очолював 11-й регіональний телеканал, агентство "Собор" і газету "Дніпропетровськ". Останні три роки був кореспондентом Інституту масової інформації у Дніпропетровську. Він писав: “Мені і моїй родині не просто погрожують – нас уже почали жорстоко пресингувати... Дружину півроку тому шантажем і погрозами змусили звільнитися... Мене попередили про звільнення за скороченням штатів... Про всяк випадок повідомляю, що не збираюся кінчати життя самогубством, не маю знайомих серед кримінальних злочинців і наркоманів, та й на здоров’я не скаржуся... Я хочу спокійно жити і чесно заробляти свій шматок хліба. І боротимуся за свої права.”

Але хтось таки не дав ні заробляти, ні боротися, ані жити. Хто? Чи на замовлення когось? 14 липня 2003 р. поблизу Верхньодніпровська, на межі Дніпропетровської і Кіровоградської областей, цей дніпропетровський журналіст загинув у автокатастрофі – його автомобіль зіткнувся з “МАЗом”. І знову вкотре вантажівка стала зловісним знаряддям, яке обірвало життя черговому журналісту-опозиціонеру в Україні.

Не встигла журналістська громадськість опам’ятатися після загибелі В. Єфремова, як невідомі злочинці побили в Запоріжжі головного редактора тижневика “Досьє” Анатолія Наумова, а в Києві – редактора Інтернет-газети “Україна кримінальна” Олега Єльцова. Те, що побиття трапилися у під’їздах будинків, де вони жили, а нападники навіть не спробували що-небудь вкрасти в журналістів, дає підстави вважати, що полювали на них за професійну діяльність.

У серпні 2003 р. у Донецьку лише за тиждень побито трьох журналістів: кореспондента Інтернет-видання “Острів” Едуарда Малиновського, працівника донецької обласної газети “Акцент” Сергія Кузіна, заступника головного редактора журналу “Золотий Скіф” Василя Васютіна.

Відомий одеський журналіст Ігор Столяров опублікував відкритого листа, адресованого керівництву Прикордонних військ України, в якому вперше зафіксовано факт неприхованого стеження за представниками ЗМІ. “Чимало моїх колег різних, навіть лояльних до влади видань, не можуть

заперечити, що праця журналіста в Одесі та області стає вкрай небезпечною. Адже правоохоронні органи не розкрили практично жодного злочину, пов’язаного із загибеллю журналістів”, – зазначив він у своєму листі.

Донецький журналіст Володимир Бойко, відомий своїми критичними публікаціями на адресу податківців м.Донецька, 25 червня 2002 р. був затриманий податковою міліцією безпосередньо в редакції газети “Салон Дона и Баса” за звинуваченням у несплаті податків. Попри те, що прокурор м.Донецька, який здійснював нагляд за проведенням досудового слідства у слідчому відділі податкової міліції м.Донецька, не погодився на арешт журналіста, а в матеріалах справи були відсутні будь-які докази вини затриманого, суддя Куйбишевського райсуду м.Донецька О.Якубенко подовжив строк перебування журналіста в ізоляторі тимчасового тримання до 10 діб з метою, як сказано в постанові, перевірки законності затримання журналіста. Під час перебування в ізоляторі до журналіста впродовж кількох днів не допускався його адвокат. В.Бойку було відмовлено в наданні медичної допомоги, скарги ув’язненого, адресовані прокурору м.Донецька, адміністрацією ІТТ не приймалися. Під час перебування журналіста за ґратами в нього вдома було проведено обшук, вилучено знарядді праці – комп’ютер, велику кількість документів, а також особисті речі.

Після десятиденного перебування в ІТТ журналіста було звільнено за рішенням Куйбишевського районного суду м.Донецька. 16 серпня 2002 р. колегія суддів Апеляційного суду Донецької області визнала затримання В.Бойка слідчим податкової міліції незаконним. А 21 серпня 2002 р. його було запрошено до прокуратури Донецька, де в.о. прокурора О.Сюсяйло повідомив журналісту, що кримінальна справа проти нього закрита прокуратурою з причини відсутності складу злочину. Представники прокуратури Донецької області попросили вибачення у В.Бойка. Шита “білими нитками” справа проти донецького журналіста дала підставу навіть Президенту України Л.Д.Кучмі піддати гострій критиці дії правоохоронців. Однак і після закриття кримінальної справи він отримував брутальні погрози, зазнавав побиття через свою принциповість і чесне виконання професійних обов’язків. Проти нього кілька разів порушувалися кримінальні справи, але пізніше вони закривалися за відсутністю складу злочину.

Проблема насильства над журналістами викликає занепокоєння і в Національної спілки журналістів. Так, її голова І.Лубченко на Всеукраїнських зборах журналістів у грудні 2003 р. наголосив: “Уже понад три роки немає з нами Георгія Гонгадзе, більше двох років – Ігоря Александрова. Замінюються Генеральні прокурори, кожен з них обіцяє зробити все, щоб розкрити ці злочини, називає навіть строки, коли це буде зроблено, але все залишається, як і було... Дотепер ніхто не знає, де перебуває замовник убивства редактора газети “Вечерняя Одесса” Бориса Дерев’янка. Що стало справжньою причиною загадкової смерті кореспондента облрадіо Володимира Бестера? Не відповіли за скоєне й ті, хто неодноразово вчиняв напади на одеських журналістів чи погрожував їм розправою. Служби, які нездатні нормально виконувати свої професійні обов’язки, тим часом успішно проводять стеження за тими працівниками мас-медіа, які пишуть на теми, “заборонені” в Україні.”

У зв’язку з цим голова Національної спілки журналістів у листі до тодішнього міністра внутрішніх справ України Ю.Смирнова висловив глибоке занепокоєння продовженням терору стосовно працівників засобів масової інформації і закликав його взяти під контроль розслідування обставин загибелі та побиття журналістів і особисто поінформувати громадськість про результати.

На думку Уповноваженого, не тільки правоохоронні органи, а й безпосередньо журналісти мають і надалі не припиняти незалежні пошуки справжніх винуватців загибелі своїх колег.

Вважаючи це питання дуже актуальним, 4 грудня 2003 р. Уповноважений звернулася із запитом до Генерального прокурора України Г.А.Васильєва про надання всебічної і повної інформації стосовно фактів загибелі українських журналістів. При цьому увагу Генерального прокурора було звернуто на негативні тенденції в реалізації права на професійну діяльність українських журналістів, коли в мирній Україні вони гинуть, як у країнах воєнних конфліктів. “Непоодинокими залишаються побиття, шантаж, залякування журналістів, блокування рахунків видань і видавництв, арешти працівників ЗМІ, вилучення та викрадення тиражів газет і книжок. Матеріали моніторингу Уповноваженого свідчать, що, починаючи з 1991 р., пішли з життя внаслідок примусової смерті 40 працівників ЗМІ”, – наголосила Н.Карпачова. В запиті до Генеральної прокуратури були названі прізвища загиблих за цей період журналістів. При цьому підкреслювалося, що значна частина злочинів щодо них і досі залишається нерозкритою, а це не може не викликати занепокоєння.

Розуміючи, що смерть працівників засобів масової інформації настала з різних причин, зокрема внаслідок насильницьких дій, Уповноважений вимагала надати їй всебічну і повну інформацію про порушення кримінальних справ за фактом загибелі українських журналістів, про ухвалені за цими справами рішення та про те, в яких випадках загибель журналістів пов’язана з їхньою професійною діяльністю.

Це важливо і тому, що надавало можливість захистити права родин усіх загиблих журналістів. До речі, у липні 2002 р. Президент України видав спеціальний указ про соціальний захист дітей журналістів, батьки яких загинули або стали інвалідами у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Київський інститут журналістики заснував стипендії сім’ям загиблих журналістів.

На жаль, конкретна відповідь від Генеральної прокуратури так і не надійшла.

Практика засвідчує, що чиновник у боротьбі зі свободою слова є дуже винахідливим. У Криму на редакторові газети “Евпаторийская неделя” Володимирові Лутьєві була зроблена спроба відпрацювати новий для країни метод боротьби зі свободою слова – не вбиваючи, знищувати журналістів довічним ув’язненням за сфабрикованим звинуваченням в організації замаху на життя. На цьому, до речі, Уповноважений уперше наголосила під час парламентських слухань у Верховній Раді України “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні” 4 грудня 2002 р.

Журналіста В. Лутьєва було затримано 11 листопада 2002 р. працівниками Кримського УБОЗу за підозрою у здійсненні кримінального злочину. Під час перебування в ізоляторі тимчасового тримання ГУ МВС м.Сімферополя він звернувся до Уповноваженого з проханням захистити його права. У своєму листі він зазначив, що як редактор газети “Евпаторийская неделя” постійно у своїх публікаціях викривав окремих посадових осіб правоохоронних органів та деяких депутатів АРК, причетних до зловживань службовим становищем та інших правопорушень, у тому числі й колишнього працівника УБОЗу А.Грачова, за заявою якого і було порушено кримінальну справу.

ВикористовуючисхильністьЗМІдосенсацій,кримськийУБОЗпоширив майже на всіх телерадіоканалах України сюжет про “блискучу спецоперацію” з кров’ю та “зникненням” депутата кримського парламенту М.Котляревського. Згодом цей депутат виявився не тільки живим і здоровим, а й безпосереднім учасником цього міліцейського спектаклю. Для журналіста це скінчилося арештом і звинуваченням у замовленні вбивства.

За зверненням В. Лутьєва Уповноваженим було відкрите провадження у справі про порушення прав і свобод людини. Під час перевірки з виїздом на місце було встановлено, що в ізоляторі тимчасового тримання В. Лутьєву, який, як зазначалося в одному з попередніх розділів доповіді, є інвалідом другої групи, спати доводилося на голій підлозі, в камері, де майже не було природного світла та свіжого повітря. Грубо принижувалася його людська гідність: журналісту силоміць вистригли клаптями волосся, з травмуванням шкіри голови. Такі дії працівників Сімферопольського ІТТ Уповноважений розцінила не тільки як застосування фізичного насильства, а і як приниження людської честі та гідності. Журналіст розповів також, що працівники ІТТ вилучили у нього папір, ручку, Кримінально-процесуальний кодекс, декілька разів безпідставно не допускали адвоката, не надавали необхідної медичної допомоги – зокрема, не передали отримані від родини ліки від головного болю, на який він страждає після тяжких травм голови. Постановою суду від 20 листопада 2002 р. для подальшого тримання під вартою він мав бути переведений до СІЗО, однак керівництво ІТТ цю постанову не виконало і заарештований перебував там фактично до вечора 26 листопада ц.р. Уповноважений вважає, що керівництво ІТТ поставилося упереджено до умов тримання В.Лутьєва, і це можна вважати грубим порушенням прав людини.

26 листопада 2002 р. В.Лутьєва все ж таки було переведено до Сімферопольського слідчого ізолятора (№15). У зв’язку з погіршенням стану здоров’я, на вимогу представників Уповноваженого, журналіст був поміщений до стаціонару медичної частини СІЗО, де йому надавалася медична допомога, проводилося обстеження. Через медичну частину СІЗО від Уповноваженого для журналіста були передані необхідні ліки, якими він постійно користувався раніше, ще до арешту. Апеляційним судом Автономної Республіки Крим 3 грудня 2002 р. кримському журналістові В.Лутьєву міру запобіжного заходу – перебування у СІЗО було змінено на підписку про невиїзд. На судовому засіданні на захист прав В.Лутьєва виступив представник Уповноваженого. У своєму рішенні суд урахував усі аргументи захисту.

Завдяки спільним зусиллям Уповноваженого, а також кримських журналістів Лілії Буджурової і Володимира Притули, міжнародної організації “Репортери без кордонів” та, врешті, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим вдалося звільнити журналіста з-за ґрат, а також повернути надію на те, що справедливість можлива, правда переможе, проте за неї треба боротися.

Попри те, що В.Лутьєву було змінено міру покарання, Уповноважений з метою дотримання конституційних прав журналіста продовжила своє провадження і триматиме на контролі цю справу.

З 2000 р. на контролі Уповноваженого з прав людини перебуває справа тележурналіста Руслана Антоника, засудженого за умисне убивство у грудні 2000 р. До Уповноваженого надійшли звернення від засудженого, його матері та адвокатів, у яких вони стверджували про порушення слідчими органами вимог законодавства під час розслідування у справі за обвинуваченням журналіста у скоєнні злочину, необґрунтоване засудження та неналежні умови тримання під вартою. Всі ці звернення розглядались відповідно до вимог чинного законодавства і в межах повноважень Уповноваженого з прав людини.

У жовтні 2001 р. представники Уповноваженого виїжджали до Сумської виправно-трудової колонії (№ 116), де на місці вивчали умови відбування покарання Р.Антоником. Так, з'ясувалось, що він був працевлаштований двірником по обслуговуванню карантинного відділення, але зарплата йому не виплачувалась. Після перевірки права засудженого були поновлені і йому стали нараховувати заробітну плату. На прохання Р.Антоника та його матері, яка була на особистому прийомі у Н.Карпачової, його було переведено для відбування покарання до Дрогобицької виправно-трудової колонії №40, ближче до місця проживання матері.

15 жовтня 2001 р. Уповноважений звернулася з листом до Верховного Суду України з проханням перевірити наведені у скаргах доводи про непричетність Р.Антоника до скоєння злочину під час перегляду справи у касаційному порядку. Проте Верховний Суд України підстав для скасування вироку не знайшов і ухвалою від 27 грудня 2001 р. у задоволенні касаційної скарги засудженого і його захисників відмовив. На прохання Уповноваженого Генеральною прокуратурою України також перевірялись доводи Р.Антоника щодо непричетності до скоєння злочину, але у задоволенні скарг було відмовлено.

Треба наголосити, що перегляд вироків, ухвал та постанов суду, з часу набрання якими законної сили або які вже розглядались у касаційному порядку Верховним Судом України, можливий лише у порядку виключного провадження, встановленого ст.400⁴ КК України. Верховним Судом України неодноразово, у тому числі з ініціативи Уповноваженого з прав людини, вивчалась кримінальна справа стосовно Р.Антоника, в її перегляді в порядку виключного провадження було відмовлено.

Уповноважений продовжує тримати справу журналіста Р.Антоника на особистому контролі.

Протистояти наступу на право людини на інформацію, свободу думки і слова журналісти мають насамперед професійною солідарністю. Виступи колективу УНІАН восени 2002 р. проти запровадження цензури, створення столичними журналістами незалежної профспілки стали не просто продовженням протестних настроїв у журналістському середовищі. Це був ще один крок до втілення міжнародних стандартів захисту прав громадян на свободу слова й інформації, до запровадження цивілізованих механізмів соціального й політичного самозахисту працівників ЗМІ.

У руках журналістів, на думку Уповноваженого, є потужний засіб морального впливу та формування громадської думки – слово правди. Підтримуючи один одного, необхідно спрямовувати слово-зброю на захист прав людини і демократії.

Уповноважений завжди високо цінувала особисту мужність і професійну чесність журналістів. Зокрема, за висвітлення правди про смерть 26-річного слюсаря Юрія Мозоли, закатованогов СІЗО СБУ Львівської області, журналісти Мирослав Малахівський та Валерій Сагайдак у вересні 2002 р. першими у країні були відзначені почесними нагородами Уповноваженого.

В Уповноваженого велику стурбованість викликає те, що, хоча і в менших масштабах, під приводом захисту честі, гідності й ділової репутації останніми роками тривали судові розправи над журналістами і виданнями. Така практика, безумовно, є загрозою для свободи слова. Це наслідок того, що наші суди не стали незалежною гілкою влади, а, перебуваючи під жорстким тиском владних та олігархічних структур, далеко не завжди працюють на демократію.

Уповноваженому доводилося оперативно втручатися у ці процеси. Так, міський суддя Кіровограда Володимир Ярошенко подав позов до суду на обласну державну телерадіокомпанію (генеральний директор – Сергій Омельчук) та декілька недержавних видань про відшкодування моральної шкоди за поширення неправдивої інформації на суму 5 млн грн. Приводом звернення до суду слугувала трансляція відеозапису мітингу напередодні виборів міського голови, під час якого один з виступаючих висував звинувачення на адресу В. Ярошенка – кандидата в мери. Задоволення позову означало “економічну смерть” для ЗМІ.

Після звернення до Уповноваженого було відкрито провадження. Уповноважений особисто виїхала на Черкащину, де відбулось засідання Апеляційного суду. Ситуація все більше заходила у глухий кут. Через те, що рішенням суду було заблоковано рахунки державної облтелерадіокомпанії, була пряма загроза праву на інформацію мешканцям цілого регіону – Кіровоградської області. Уповноваженому довелося виконати роль медіатора – зустрічатися одночасно як з позивачем (суддею Ярошенком), так і з відповідачем (генеральним директором облтелерадіокомпанії Омельчуком). Так, під час такої тристоронньої зустрічі в Секретаріаті Уповноваженого вдалося схилити сторони до компромісного рішення, яке передбачало і вибачення за поширення неперевіреної інформації, і відкликання позовної заяви.

Уповноваженим у співпраці з Національною спілкою журналістів чимало зроблено для того, щоб захистити ЗМІ від численних судових розправ.

Ст.277 Цивільного кодексу України суттєво обмежила права ЗМІ на свободу слова. Адже будь-яка аналітична публікація може підпасти під цю статтю, у тексті якої говориться: “Негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною”. А якщо недостовірна, то ображений може подати до суду за завдану моральну шкоду. Якщо спробує журналіст оприлюднювати аналітичний матеріал про політика, чиновника-корупціонера, державного службовця, який недбало виконує свої обов’язки, – по судах затягає. Отже, журналіста було поставлено перед дилемою: говорити читачам, глядачам, слухачам правду, наражаючись на судові позови, чи мовчати. Уповноважений вважає, що ст.277 ЦКУ, яка фактично розцінює будь-яку критику як “негатив”, зумовить збільшення кількості позовів до ЗМІ, зробить їх безголосими, безпорадними і безправними. Проте, захищаючи права людини на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, не треба зводити цю проблему лише до діяльності ЗМІ. Особливо насторожувало те, що окремі законотворчі механізми фактично вели до обмеження свободи слова. Так, ухвалений Верховною Радою Закон України “Про Державний бюджет України на 2004 рік” призупиняв дію законів, які передбачали “нульову” ставку податку на прибуток редакцій ЗМІ та звільнення від оподаткування операцій з продажу (передплати) і доставки періодичних видань вітчизняного виробництва. Це призвело до падіння тиражів багатьох вітчизняних видань, а в деяких випадках – навіть до їх банкрутства. Таким чином, зживали зі світу рештки незалежних ЗМІ. А без розвиненої мережі національних засобів масової комунікації, свободи думки і слова Україна не має жодного шансу стати європейською демократичною державою, здійснити трансформування політичної і соціально-економічної системи.

Не випадково учасники скликаних у грудні 2003 р. Національною спілкою журналістів України Всеукраїнських зборів представників журналістських колективів усебічно обговорили цю проблему і звернулися до народних депутатів України із закликом внести необхідні поправки до законів. З цих питань у грудні 2003 р. відбулася зустріч Голови Верховної Ради В.Литвина, Уповноваженого з прав людини та голови Національної спілки журналістів І.Лубченка. Йшлося про те, що Верховна Рада України ухвалила ряд законів, які суттєво обмежують права громадян України на інформацію, звужують економічні й політичні можливості діяльності засобів масової інформації. Голова Національної спілки журналістів і Уповноважений поінформували Голову парламенту про позицію журналістів, попросили його довести Звернення учасників Всеукраїнських зборів представників журналістських колективів до відома депутатів та невідкладно доручити профільним Комітетам Верховної Ради підготувати відповідні законопроекти.

Свідченням нерозуміння суспільної ролі ЗМІ є і ставлення до преси з боку “Укрпошти”, котра постійно підвищувала тарифи на свої послуги, скорочувала кількість пунктів доставки газет і журналів до читача. Державне підприємство “Укрпошта” є монополістом у поштовому зв’язку та сфері розповсюдження періодики. І бажали того журналістські колективи чи ні, але доля газет і тижневиків загальнонаціонального значення залежала від цього підприємства. Зокрема, від того, наскільки воно підвищить тарифи на доставку. Експеримент “Укрпошти” зі зменшенням кількості поштових пунктів може скінчитися тим, що Україна втратить близько 80% всеукраїнських щоденних видань, адже ніхто не стане витрачати гроші на газету, яка виходить п’ять разів, але потрапляє до передплатника лише один–два рази на тиждень. Як наслідок, коло читачів всеукраїнських видань у 2002–2003 рр. неухильно звужувалося лише до київської аудиторії. Зменшувалася загальна поінформованість населення. Якщо в 1991–1993 рр. кожна українська сім’я передплачувала три–п’ять видань, то сьогодні – близько 0,5 (!) газети чи журналу.

У демократичних країнах влада через систему пільг, дотацій, виробництво власного дешевого паперу, матеріальної підтримки незалежних видань сприяє розвитку вітчизняних комунікацій, захищає свободу слова

і думки. У нас, попри катастрофічний стан ЗМІ, вони, навпаки, позбавлялися навіть тих пільг і свобод, які мали раніше.

Кинуті державою на самовиживання, більшість видань, особливо місцевих, регіональних, зазнавали великих матеріальних труднощів, мали мізерні тиражі, високу передплатну ціну, а їхні працівники – низьку зарплату. Тому більшість з них вимушені були ставати на шлях обслуговування економічних або політичних інтересів замовника, спонсора, інвестора. Видання ставало втілювачем замовної стратегії, виразником кланових інтересів, редактори ж – самоцензорами, а журналісти – підневільними виконавцями.

Неувага держави до ЗМІ призвела й до того, що інформаційний простір України наповнився “жовтою пресою” і таким же телебаченням, які уникають гострих, соціально вагомих проблем, або трактують їх на догоду власнику, виконуючи функцію інструмента для “промивання мізків”. Водночас такі ЗМІ намагаються полонити читача, глядача описами та показом убивств, зґвалтувань, еротики, жахів, у такий спосіб руйнуючи психіку людей, насамперед молоді, нав’язуючи їм бездуховність, цинізм, зневагу до історичних та духовних цінностей народу, перетворюючи людину на бездумного “ідеального” споживача рекламованих товарів, послуг та стандартів.

Не можна не погодитися зі словами народного депутата Бориса Олійника про те, що останніми роками “почили в Бозі колись такі популярні журнали, як “Ранок”, “Старт”, “Знання та праця”, “Український театр”. На межі згасання – “Вітчизна” і “Київ”, з перервами виходить часопис “Літературна Україна”. Це лише кілька убієнних і тяжко поранених за останнє десятиліття видань. А їх десятки! Зауважте, вибувають зі списку живих саме ті часописи, які мужньо змагалися за рідну мову, за суверенітет України. За якихось десять літ зруйновано дощенту потужні видавництва і систему книгорозповсюдження...” І всілякої підтримки заслуговує його вимога – взяти видавничу і книгорозповсюджувальну справу під державне крило... (“Голос України”, 20. 02. 02 р.).

Таке ставлення до ЗМІ, що порушує права людини на інформацію, свободу думки і слова, крім усього іншого, становить загрозу національній безпеці, оскільки сприяє засиллю іноземних ЗМІ в українському інформаційному просторі.

За існуючого фінансового і загальнополітичного становища українські ЗМІ були приречені на роль своєрідного “жертовного ягняти” влади, олігархічних і політичних сил. Справжній плюралізм міг з’явитися лише завдяки політичним реформам підвалин владної системи – допуску опозиції до ЗМІ, створення незалежних друкованих ЗМІ і громадського ТБ і радіо (“Демократична Україна”, 6.05.03 р.).

Проте до останнього часу в Україні не було створено жодного друкованого загальнонаціонального незалежного видання та громадського телебачення, які надавали б суспільству об’єктивну, неупереджену, виважену інформацію, забезпечували конструктивний плюралізм думок, консолідували суспільство.

Загальновідомо, що суспільство, позбавлене об’єктивної інформації, – сліпе суспільство. Воно неспроможне брати ефективну участь в управлінні державними справами, контролювати уряд, захищати свої права, національну безпеку і власне майбутнє.

Права людини на інформацію, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і позиції завжди набувають особливої державної ваги під час виборчої кампанії. Це той час, коли держава, уряд, суспільство випробовуються на демократизм і цивілізованість, на повагу до загальновизнаних принципів міжнародного права. Як правило, з наближенням виборчих перегонів стає дедалі відчутнішим адміністративний тиск на засоби масової інформації й журналістів. Внаслідок такої практики владних структур Україна має міжнародний імідж держави, де зі свободою слова, з правом на інформацію є серйозні проблеми.

На думку Уповноваженого з прав людини, в Україні спостерігалися системні порушення прав громадян на свободу слова, права на інформацію та вільне вираження поглядів. При цьому посилювався відвертий політичний тиск на ЗМІ з боку центральних і місцевих органів державної влади, адміністративних установ, олігархічних структур.

Форми і методи такого тиску з року в рік удосконалюються. Якщо раніше він був переважно замаскований під різноманітні перевірки інспекційного характеру, позови щодо моральної шкоди, дифамації, то тепер дедалі частіше використовуються: обмеження доступу до поліграфічних та ефірних ресурсів, позбавлення податкових пільг, відмова в акредитації або наданні офіційної інформації, судове переслідування за окремі публікації з метою ліквідації видання.

Такий стан дотримання прав громадян на свободу слова і думки абсолютно неприйнятний у контексті проголошуваного демократичного курсу держави, адже це дестабілізує соціально-політичну ситуацію в країні, що викликає гостре занепокоєння української та міжнародної громадськості.

Уповноважений з прав людини вважає, що суспільство, насамперед усі гілки влади, мають глибоко усвідомлювати ту небезпеку для держави, яку несе недотримання національного законодавства й міжнародного права у галузі свободи слова та інформації. Проте Уповноважений висловлює переконання, що свобода слова в Україні може не тільки декларуватися, а й стати реальністю. Але для цього за неї треба постійно боротися.

На початок сторінки    ^^