Головне меню   

3.4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В ПЕНІТЕНЦІАРНИХ ЗАКЛАДАХ

Стан тримання взятих під варту осіб та засуджених до позбавлення волі, застосування і виконання кримінальних покарань характеризує позицію держави щодо забезпечення міжнародних стандартів захисту прав людини. Тому Уповноважений з прав людини здійснює постійний моніторинг стану забезпечення прав і свобод осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі, зокрема, під час роботи в регіонах обов’язково особисто відвідує пенітенціарні установи. В кожній Щорічній доповіді Уповноваженого про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні цьому питанню присвячується спеціальний розділ.

У 2002–2003 рр. тривало реформування пенітенціарної системи країни, відбулися позитивні зміни щодо захисту прав і свобод людини в умовах відбування кримінального покарання в установах Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Для забезпечення виконання вимог Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, рекомендацій Комітету ООН проти тортур, здійснювалося вдосконалення нормативно-правових актів, що регламентують діяльність кримінально-виконавчої системи. Так, з метою приведення національного законодавства у відповідність до Конституції України та міжнародних норм і стандартів у 2002–2003 рр. були прийняті закони України: “Про внесення змін до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 7 лютого 2002 р.; “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” від 16 січня 2003 р.; “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання покарань” від 6 лютого 2003 р.; “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо функціонування органів і установ виконання покарань” від 6 лютого 2003 р.; “Про внесення змін до Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 6 лютого 2003 р.; “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 р.; “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб” від 3 квітня 2003 р.; “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави” від 19 червня 2003 р.; “Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк” від 10 липня 2003 р.; “Про внесення змін до Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 10 липня 2003 р.; “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 11 липня 2003 р.; “Про амністію” від 11 липня 2003 р.

Прийнятий Верховною Радою України новий Кримінальний кодекс України, який набув чинності 1 вересня 2001 р., вніс кардинальні зміни у принципи призначення і відбування кримінальних покарань та практично надав можливість формувати правову базу щодо організації виконання кримінальних покарань на якісно новому рівні, насамперед з урахуванням міжнародних стандартів. Наступним кроком у реформуванні та забезпеченні дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи стало прийняття 11 липня 2003 р. Верховною Радою України Кримінально-виконавчого кодексу, положення якого ґрунтуються насамперед на Конституції України, міжнародних актах з прав людини та міжнародному досвіді у сфері виконання кримінальних покарань. Цим кодексом передбачено перебудову системи класифікації установ за ступенями безпеки, які прийняті у Європі, вводиться прогресивна система зміни умов тримання засуджених за рівнем їх виправлення, визначаються гарантовані права засуджених на побачення, отримання посилок, передач та предметів першої необхідності, продуктів харчування, відрахування із заробітної плати. Чіткіше урегульовані питання матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення, а також надання засудженим психологічної, педагогічної та правової допомоги.

Найважливішим завданням органів та установ кримінально-виконавчої системи при її реформуванні є забезпечення конституційних прав і свобод узятих під варту осіб та засуджених. На думку Уповноваженого, цьому сприяли здійснені упродовж 2002–2003 рр. організаційні та практичні заходи, які були спрямовані на забезпечення безумовного виконання вимог законодавства та міжнародних зобов’язань держави щодо дотримання належних умов відбування покарання та рекомендацій Комітету Ради Європи по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (CPT) з питань реформування кримінально-виконавчої системи України.

Так, в установах Державного департаменту України з питань виконання покарань більше уваги стало приділятися питанням гуманного ставлення до ув’язнених, поваги до їхньої людської гідності, порядку і умовам виконання та відбування призначеного судом покарання, комунально-побутовому та медичному забезпеченню ув’язнених, наданню відповідної інформації про права і обов’язки засуджених та заарештованих, забезпеченню права ув’язнених звертатися відповідно до чинного законодавства з пропозиціями і скаргами до органів і установ виконання покарань, органів державної влади, а також до Уповноваженого, суду, органів прокуратури, правозахисних організацій.

На думку Уповноваженого, приведенню умов тримання засуджених до міжнародних стандартів має сприяти розпочата Держдепартаментом на підставі європейського досвіду робота з акредитації установ виконання покарань за рівнями відповідності їх обладнання та умов тримання вимогам Кримінально-виконавчого кодексу України.

Значні зусилля зосереджені на підвищенні рівня підготовленості персоналу. Тільки протягом 2001–2002 рр. кількість працівників, які мають вищу освіту за обраним напрямом роботи, досягла 51,3%, серед яких вищу юридичну освіту мають 5,2, а педагогічну – 3,7%. Значно зріс рівень підготовленості молодшого персоналу. Проведено підготовку осіб, які перебувають у резерві на заміщення керівних посад. Вжиті заходи дали змогу суттєво наблизитися до вимог Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини щодо професійного рівня персоналу.

У 2002 р. навчальними закладами для роботи в кримінально-виконавчій системі було підготовлено 306, у 2003 р. – 265 спеціалістів, з яких в органах і установах виконання покарань працевлаштовано випускників відповідно 273 та 251. На базі Чернігівського юридичного коледжу, Дніпродзержинського і Білоцерківського училищ професійної підготовки працівників кримінально-виконавчої системи здійснюється первинна підготовка молодшого начальницького складу органів та установ виконання покарань, а також підвищення кваліфікації окремих категорій офіцерів. У 2002 р. таку підготовку пройшли 3192 працівники, у 2003 р. відповідно – 4264 особи.

Для реального забезпечення конституційного права на свободу віросповідання в 37 установах побудовано храми, в 26 – каплиці, а в решті обладнано молитовні кімнати. Духовно-просвітницька робота у поєднанні з соціально-психологічною дала змогу поліпшити обстановку в установах як у питаннях виконання законодавства, так і дотримання загальнолюдських норм моралі.

Установи кримінально-виконавчої системи стали більш відкритими для суспільства. Вони приділяють значну увагу встановленню партнерських відносин з релігійними правозахисними організаціями, проведенню з ними спільних заходів щодо забезпечення прав ув’язнених.

Упродовж останніх років налагоджені більш дієві стосунки Державного департаменту України з питань виконання покарань з Уповноваженим з прав людини.

За участю Уповноваженого 26 вересня 2003 р. проведено засідання колегії Державного департаменту України з питань виконання покарань, на якому були розглянуті питання про заходи щодо забезпечення дотримання прав людини в установах кримінально-виконавчої системи та стан виконання плану організаційно-практичних заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених установ, викладених у попередній доповіді Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, за підсумками візиту СРТ до України у 2002 р., а також – у Щорічній доповіді Уповноваженого.

На засіданні колегії зазначалося, що питання дотримання прав людини у пенітенціарних закладах є надзвичайно важливим і потребує постійного вдосконалення. За результатами засідання зазначеної колегії робота управлінь Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Донецькій, Київській, Одеській, Тернопільській, Херсонській, Чернігівській областях та місті Києві щодо дотримання прав і свобод людини в місцях позбавлення волі визнана такою, що не повною мірою відповідає вимогам законодавства та міжнародних зобов’язань України, а також схвалено План заходів щодо усунення недоліків.

На існування недоліків у роботі органів і установ виконання покарань вказують також положення і висновки доповідей Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, подання Генеральної прокуратури України, де містяться факти незадовільних умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, а також матеріали моніторингу Уповноваженого.

Зокрема, у доповіді Європейського комітету за результатами візиту до України у листопаді–грудні 2002 р. зверталася увага Уряду України на те, що в Одеському слідчому ізоляторі (№21) умови тримання ув’язнених настільки погані, що можуть законно вважатися подібними до нелюдського або такого поводження, щопринижує гідність людини.Ув’язнені тіснилися в життєвому просторі, що його лише умовно можна таким назвати.

Наприклад, у камерах площею 7–8 м² трималося до 6 ув’язнених, до 15 осіб розміщувалися на площі 18 м² та 37 (40 ліжок) були поставлені на 78 м². А в приймальному відділенні 32 ув’язнених розміщалися на 10 ліжках у камерах площею 18 м².

Камери були здебільшого у неналежному стані, з вологими стінами та стелями. Обладнання – у ветхому стані, постільна білизна часто брудна та у недостатній кількості, туалети відокремлені неналежним чином, щоб не сказати зовсім не відокремлені. Більше того, у більшості камер туалети не мали системи зливу води, що ускладнювало й так шкідливі для здоров’я умови. Переповнені камери кишіли тарганами. У деяких камерах ув’язненим узимку доводилося затуляти вікна ковдрами через відсутність скла. У більшості камер температура ледве сягала 17^оС. Аналогічні умови тримання ув’язнених були виявлені у ряді камер Житомирської тюрми №8.

Попри пропозиції та зауваження CPT, Уповноваженого з прав людини щодо приведення умов тримання в пенітенціарних закладах до міжнародних стандартів, ця проблема роз’язується Україною дуже повільно. Наслідком цього є те, що постійно зростає кількість скарг ув’язнених та їх близьких родичів до Європейського суду з прав людини на відсутність належних умов тримання у місцях позбавлення волі.

Європейський суд з прав людини, розглянувши, зокрема, справи “Полторацький проти України”, “Хохліч проти України”, “Назаренко проти України”, “Данкевич проти України”, “Кузнєцов проти України” та “Алієв проти України”, визнав у 2003 р. справедливими претензії скаржників саме на незадовільні умови тримання. Також Європейський суд у справі “Є.Невмержицький проти України” задовольнив позов українського громадянина, якого було заарештовано в квітні 1997 р. і який до винесення йому вироку в лютому 2000 р. тримався в Київському слідчому ізоляторі (№13). Згідно з його скаргою він утримувався з 12 іншими ув'язненими в камері площею 7 м² без питної води і можливості вмиватися. Коли, протестуючи проти арешту, він відмовився від їжі, то під час голодування його стали насильно годувати. Оскільки до Європейського суду не було надано документів, які підтверджували б, що насильницьке годування проводилося в слідчому ізоляторі м.Києва за медичними показаннями, європейські судді розцінили це як застосування тортур.

У своєму рішенні Європейський суд з прав людини засудив Україну за “нестерпні умови“ тримання ув'язнених та застосування до них тортур. Суд також зобов'язав українські власті виплатити Є.Невмержицькому 20 тис. євро на відшкодування моральних і 1 тис. євро на відшкодування матеріальних збитків.

Уповноважений вважає, що причини та умови невідповідності стану справ у пенітенціарній системі України міжнародним стандартам насамперед полягають у недостатньому рівні фінансування та матеріально-технічного забезпечення, прорахунках в організації медичного обслуговування, низькій ефективності власного виробництва, труднощах у підготовці кваліфікованого персоналу.

Обсяги фінансування з Державного бюджету на утримання кримінально-виконавчої системи встановлювались без урахування чисельності засуджених та заарештованих, а також інших об’єктивних чинників і становили протягом останніх п’яти років такий відсоток від розрахункової потреби: у 1999 р. – 30,8%, у 2000 р. – 25,1, у 2001 р. – 39,2, у 2002 р. – 24,5, у 2003 р. – 43,8%.

Вкрай низький рівень фінансування передбачено Міністерством фінансів України і на 2004 р. Доведені граничні обсяги видатків загального фонду на утримання кримінально-виконавчої системи Державного бюджету на 2004 р. становлять 30,6% мінімальної потреби, що не дасть змоги розв’язати проблеми створення місць для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, приведення умов тримання засуджених в установах виконання покарань та ув’язнених у діючих слідчих ізоляторах у відповідність до норм нового Кримінально-виконавчого кодексу.

Слід зазначити, що робота в кримінально-виконавчій системі порівняно з іншими державними структурами залишається однією з найбільш непрестижних. Погіршення криміногенного складу засуджених та ув’язнених, недоукомплектованість органів та установ виконання покарань персоналом, недостатнє фінансування видатків з оплати праці, фактичне позбавлення осіб рядового і начальницького складу передбачених законодавством гарантій та пільг вкрай негативно відбивається на діяльності персоналу органів та установ виконання покарань, викликає морально-психологічну та соціальну напруженість у колективах, призводить до плинності кадрів, значних фізичних та психологічних перевантажень, відбивається на фаховому рівні та службовій дисципліні працівників, породжує прояви корупційних діянь та професійної деформації. Так, якщо відповідно до Закону України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” нормативна чисельність персоналу має становити 70,7 тис. осіб, то фактична його чисельність на кінець 2003 р. становила лише 45,1 тис. осіб, або 63,7% від потреби.

Не вжито достатніх заходів щодо недопущення правопорушень і надзвичайних подій серед особового складу кримінально-виконавчої системи. В результаті у 2003 р. 7593 працівники були притягнуті до дисциплінарної відповідальності (у 2002 р. – 8411). У тому числі за неслужбові стосунки із засудженими та ув’язненими або їх родичами у 2003 р. до дисциплінарної відповідальності притягнуто 26 працівників (у 2002 р. – 27). За вчинення злочинів до кримінальної відповідальності у 2003 р. притягувалось 17 працівників, або у 2,4 раза більше порівняно з аналогічним періодом 2002 р., у тому числі 15 осіб – за вчинення злочинів, пов’язаних з виконанням службових обов’язків. Такі факти мали місце у територіальних органах управління та установах виконання покарань Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Львівської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Харківської та Чернігівської областей. В установах виконання покарань Запорізької, Київської та інших областей залишається значною кількість працівників, звільнених за негативними мотивами.

Наявність значної кількості дисциплінарних правопорушень та злочинів, вчинених у 2002–2003 рр. працівниками кримінально-виконавчої системи, свідчить також про відсутність у Державному департаменті України з питань виконання покарань належної організації виховної роботи з персоналом, що вимагає термінового перегляду моральних та матеріальних стимулів його зацікавленості у результатах своєї роботи, підвищення рівня компетенції та поінформованості особового складу органів та установ виконання покарань про міжнародні стандарти в галузі практичного забезпечення прав людини.

Кримінально-виконавча система України на кінець 2003 р. налічувала 181 установу, у яких трималось 191,2 тис. осіб (на кінець 2002 р. – 197,6 тис.), у тому числі у 32 слідчих ізоляторах та тюрмах – 40,7 тис. (2002 р. – 40,8 тис.) осіб.

Безпосередньо у 135 виправних колоніях відбували покарання 147,2 тис. засуджених, у тому числі: у 18 виправних колоніях загального режиму – 12,4 тис. осіб, з них жінок – 7,8 тис.; у 38 установах посиленого виду режиму – 54,8 тис. засуджених; у 40 виправних колоніях суворого режиму – 55,3 тис. засуджених, у 8 виправних колоніях особливого режиму – 4,5 тис. засуджених, у 25 колоніях-поселеннях – 4,9 тис. осіб, у спеціалізованих установах-лікарнях та лікарнях при виправних установах – 11,6 тис. осіб, в 11 виховних колоніях – 2,9 тис. засуджених, у 2 лікувально-трудових профілакторіях – 383 особи, хворих на хронічний алкоголізм.

У будинках дитини при Чорноморській ВК (№74) (Одеська обл.) станом на 1 січня 2004 р. перебувало 39 дітей та при Чернігівській ВК (№44) – 17 дітей. Рік тому таких дітей перебувало відповідно 28 і 19 осіб.

Крім цього, на обліку 700 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції станом на 1 січня 2004 р. перебувало 151,4 тис. осіб (у 2002 р. – 162,9 тис.) засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

На кінець 2003 р. у слідчих ізоляторах за наявності 36 992 місць трималося 40 743 особи, у тому числі 24 950 заарештованих, 15 793 засуджених, з них – 38 014 чоловіків, 2729 жінок, 1968 неповнолітніх, 257 осіб, засуджених до арешту, 1042 особи, засуджених до довічного позбавлення волі, стосовно 891 такого ув’язненого вироки набрали законної сили. В дільницях слідчих ізоляторів при виправних колоніях на кінець 2003 р. трималося 717 осіб.

Завдяки ширшому застосуванню судами покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, активізації роботи виправних установ щодо умовно-дострокового звільнення, виконанню Закону України “Про амністію” (від 11 липня 2003 р.) чисельність осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, у 2003 р. зменшилась майже на 6 тис. осіб порівняно з аналогічним періодом 2002 р. Чисельність засуджених і ув’язнених у слідчих ізоляторах з початку 2003 р. зменшилася на 4,5 тис. осіб, а загальна кількість засуджених у кримінально-виконавчих установах зменшилась на 3,6 тис. осіб.

Попри стабілізацію чисельності засуджених і ув’язнених в установах кримінально-виконавчої системи, вона залишається значною і перевищує наявність місць, у тому числі в слідчих ізоляторах, на 5,5 тис. осіб та у лікарнях – на 2,9 тис. осіб. У зв’язку з цим комунально-побутові умови у значній кількості установ не відповідають встановленим вимогам, особливо у Донецькій, Львівській, Сумській та Чернігівській областях.

Станом на 30 грудня 2002 р. у виправних колоніях трималося – 151,7 тис. засуджених, у тому числі 35,5 тис. строком до позбавлення волі до 3 років (23,3% загальної кількості), на 30 грудня 2003 р. – 148,1 тис., в тому числі 32,7 тис. строком до позбавлення волі до 3 років (22,1%) (табл. 3.4.1).

Із загальної кількості засуджених, які утримувались упродовж 2002 р. в установах виконання покарань, 61,6 тис. осіб (40,6%) відбували покарання за розкрадання державного або колективного майна, у 2003 р. –58,0 тис. осіб (39,1%); за умисне вбивство відповідно у 2002 р. – 19,9 тис. осіб (13,1%), у 2003 р. – 19,6 тис. (13,2%). Аналіз злочинів, за вчинення яких ув’язнені відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах, наведено у табл. 3.4.2.

Таблиця 3.4.1. Аналіз кількості засуджених до позбавлення волі за строками покарання (на кінець року) 

Таблиця 3.4.2. Аналіз злочинів, за вчинення яких ув’язнені відбувають покарання

Станом на кінець 2002 р. у кримінально-виконавчих установах перебувало – 69,9 тис. осіб віком від 20 до 30 років, або 46,1% загальної кількості таких осіб, на кінець 2003 р. – 68,8 тис. (46,5%). Віком від 30 до 40 років у виправних установах на кінець 2002 р. відбувало покарання 45,5 тис., або 30,0% загальної кількості таких осіб, а на кінець 2003 р. – 43,6 тис., або 29,5% (табл. 3.4.3).

Таблиця 3.4.3. Характеристика засуджених, які відбували покарання у кримінально-виконавчих
установах, за віком (на кінець року)  

Окрім того, на кінець 2002 р. у кримінально-виконавчих установах утримувалось 84,5 тис. осіб, уперше засуджених до позбавлення волі, або 49,1% загальної кількості засуджених, на кінець 2003 р. – 75,0 тис. осіб, або 50,6%.

У структурі установ Держдепартаменту України з питань виконання покарань функціонують також 11 виховних колоній для неповнолітніх, у тому числі одна – для тримання неповнолітніх засуджених дівчат (Мелітопольська виховна колонія Запорізької області). Станом на 31 грудня 2003 р. у зазначених установах перебувало 2882 особи. Їхній освітній та професійний рівень є вкрай низьким. Лише 51,3% неповнолітніх ув’язнених до засудження навчались у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах, більш як 40 – до скоєння злочину не працювали і не навчались; 58 – не одержали повноцінного піклування та виховання, оскільки вони сироти або з неповних сімей; 65,3 – раніше були засуджені умовно або з відстрочкою виконання покарання, 53,1 – засуджені за розкрадання чужого майна, 30% – за розбій та пограбування.

Щорічно до виховних колоній надходить 50–70 неповнолітніх, які не вміють читати й писати. Значна частина цих підлітків соціально та педагогічно занедбані, потребують інтенсивної індивідуально-виховної роботи та підвищеної уваги до їхньої поведінки.

Складний кримінальний та соціально-демографічний склад неповнолітніх засуджених вимагає постійного вдосконалення процесу виконання кримінальних покарань, пошуку нових, ефективних заходів для їхньої реабілітації та ресоціалізації з подальшою успішною реінтеграцією в суспільство.

Уповноважений переконана в необхідності докорінної реорганізації виховних колоній у навчально-виховні центри, переорієнтації їх на виконання якісно нових функцій.

Новий Кримінальний кодекс України не містить обмежень щодо застосування умовно-дострокового звільнення, і завдяки цьому нині практично кожен засуджений має можливість бути достроково звільненим від відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Протягом 2003 р. з місць позбавлення волі усього звільнено 58 983 особи, з них: умовно-достроково – 30 323 особи, згідно з висновками спеціальних лікарських комісій та на підставі ст.408 КПК України – 875 тяжко хворих засуджених, за амністією з місць позбавлення та обмеження волі – понад 5 тис. осіб, на підставі акта про помилування – 411 осіб. Переведено з виправних установ до колоній-поселень понад 5 тис. осіб. Таким чином, у 2003 р. умовно-достроково звільнено 50,8% засуджених від кількості тих, які за формальними ознаками підпадали під застосування цієї пільги (в 2002 р. – 47,4%).

Відповідно до Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. розглянуто матеріали стосовно 33 467 осіб, з них: 4624 звільнено з місць позбавлення волі та 408 осіб – з місць обмеження волі; скорочено строк покарання 1419 особам; 25 893 особи звільнено від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; відмовлено у застосуванні амністії як злісним порушникам режиму відбування покарання 1155 особам.

На підставі цього ж закону з місць позбавлення волі також було звільнено 183 неповнолітніх, 353 жінки, 1008 осіб, які мали неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів, 59 осіб, які мали батьків віком понад 70 років або батьків – інвалідів І групи, які потребують стороннього догляду, 121 особу похилого віку, 90 осіб, які є інвалідами І, ІІ та ІІІ груп, 39 ветеранів війни та 216 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, 215 хворих на туберкульоз.

У результаті реалізації зазначених заходів у органах внутрішніх справ зареєстровано 2798 амністованих осіб, з яких 1252 працевлаштовано, у тому числі 402 – за допомогою центрів зайнятості населення. До будинків-інтернатів, центрів соціальної адаптації та до притулків влаштовано 12 неповнолітніх, 38 направлено на навчання, 14 працевлаштовано, 94 надано матеріальну та психологічну допомогу.

Намітились деякі зрушення щодо харчування осіб, позбавлених волі. Так, забезпеченість у 2003 р. засуджених та ув’язнених порівняно з 2002 р. м’ясом та рибою зросла на 3%, маслом тваринним – на 7, молоком – на 6, сметаною – на 5, сиром – на 4, олією – на 2, яйцями курячими – на 13%. Для поліпшення харчування осіб, позбавлених волі, використовується потенціал 11 установ із сільськогосподарським профілем виробництва та 156 підсобних господарств установ виконання покарань.

На власних потужностях організовано переробку сільськогосподарської сировини. На кінець 2003 р. в установах кримінально-виконавчої системи налічувалось власних 170 мініпекарень, 144 крупорушки, 34 олійниці, 128 макаронних пресів, 20 млинів. На власному переробному обладнанні у 2003 р. виготовлено 36 119 т хліба, 119 т борошна, 863 т крупів, 1609 т макаронних виробів, 58 т олії. На випадок перебоїв в енергопостачанні у кожній установі завершено облаштування резервних засобів приготування їжі.

Проте для забезпечення речовим майном, взуттям, постільною білизною та посудом для потреб ув’язнених та працівників установ у 2002 р. виділено із бюджету лише 8,46 млн грн, або 14% від потреби, у 2003 р. – 7,3 млн грн, або 12% від потреби.

У попередніх щорічних доповідях Уповноваженого наголошувалося на незадовільній організації роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань з залученням засуджених до оплачуваної роботи. У 2002 – 2003 рр. становище з цього питання також не поліпшилось. Так, у 2003 р. постійно мали роботу лише 82 тис. засуджених проти 110 тис. таких осіб (74,4%), які повинні забезпечуватись оплачуваною роботою.

Як свідчать показники виробничо-господарської діяльності, наявна матеріально-технічна база підприємств виправних установ Державного департаменту України з питань виконання покарань потребує суттєвого оновлення, а організація залучення працездатних засуджених до суспільно корисної праці – значного поліпшення.

Найгіршим стан щодо залучення засуджених до праці має місце в установах виконання покарань Автономної Республіки Крим, де залучення таких осіб на оплачувані роботи становить лише 50,7% від запланованого, Хмельницької – 61,5, Рівненської – 62,9, Донецької – 66,9 та Тернопільської – 64,8% областей.

Не відбулося також суттєвих позитивних змін у підвищенні заробітної плати засуджених, внаслідок чого вони позбавлені можливості відшкодовувати витрати на їхнє утримання, а адміністрація установ – здійснювати відрахування за виконавчими листами. За запланованої середньої заробітної плати працюючих засуджених в установах кримінально-виконавчої системи за один відпрацьований людино-день – 7 грн 50 коп., у 2003 р. реально виплачувалось лише 3 грн 64 коп. Водночас в установах виконання покарань Вінницької області зарплата становила тільки 2 грн 50 коп., АР Крим – 2 грн 89 коп., Черкаської області – 2 грн 91 коп., Волинської – 3 грн 1 коп., Тернопільської – 3 грн 24 коп., Київської – 3 грн 30 коп.

Проте навіть ті невеликі кошти, які заробляють засуджені, не завжди їм вчасно сплачуються. Так, на адресу Уповноваженого надійшло звернення громадянки Н.Юрченко, в якому вона повідомила, що адміністрація Снігірівської виправної колонії (№5) Миколаївської області не виплатила її сину засудженому О.Карпову зароблені ним гроші, у зв’язку з чим після його звільнення з установи вона була змушена зняти з себе і продати светр, щоб купити для нього проїзний квиток додому. Проведеною перевіркою повідомлення підтвердилося, і лише після втручання Уповноваженого кошти, які знаходилися на особистому рахунку О.Карпова (209 грн 44 коп.), були йому перераховані.

Уповноважений вважає, що під час реформування пенітенціарної системи України є доцільним використання позитивного досвіду інших країн, зокрема Швеції, з досвідом якої Уповноважений особисто ознайомилась під час робочого візиту у квітні 2002 р. Тут у в'язницях не хворіють на туберкульоз і майже немає хворих на СНІД. Кожен в'язень має окрему кімнату, яка відповідає кращим міжнародним стандартам. Залежно від поведінки та строку відбутого покарання надається можливість періодично мати відпустки для відвідування рідних та близьких.

Передачі у шведських в'язницях не передбачені зовсім, адже кожен ув'язнений має можливість придбати будь-які речі та продукти харчування на території в'язниці. Кожен в'язень, за його бажанням, має оплачувану (у середньому 40 доларів на тиждень) роботу. За навчання у в'язниці також передбачено грошове стимулювання з розрахунку 1 долар за годину. За втечу з в’язниці ніколи не карають. У Швеції 100 років не застосовується смертна кара, натомість передбачено пожиттєве ув'язнення. Але через існуючу систему помилування цей термін реально не перевищує 20 років.

Протягом 2002 р. на адресу Уповноваженого надійшло 1757 звернень стосовно прав заарештованих та засуджених, у 2003 р. – 2063, що на 17,4% більше, ніж у 2002 р. У переважній більшості звернень порушувалися питання щодо зміни міри запобіжного заходу, переведення засуджених для подальшого відбування покарання з однієї установи до іншої, порядку надання побачень, речових передач, порушення права на листування, шлюб, працю, власність тощо.

Зокрема, громадянка В.Гінейко у своєму зверненні порушувала питання про переведення її засудженого сина, який відбував покарання у Копичинській виправній колонії (№112) Тернопільської області, до однієї з установ АР Крим у зв’язку з тим, що вона за станом здоров’я неспроможна відвідувати сина. За клопотанням Уповноваженого Державним департаментом України з питань виконання покарань було прийнято позитивне рішення, і засудженого В.Гінейка переведено для подальшого відбування покарання до Дар’ївської виправної колонії Херсонської області, яка розташована ближче до постійного місця проживання його матері.

У 2002 р. до Уповноваженого надійшло 442 звернення, в яких порушувалися питання щодо умов тримання, медичного забезпечення заарештованих та засуджених. У 2003 р. таких звернень надійшло 583, що на 31,9% більше, ніж у попередньому році.

Про незадовільні умови тримання та харчування засуджених повідомлялось у зверненнях громадян А.Гербелюка та Л.Замятіна, які відбували покарання у Шосткинській виправній колонії (№66) Сумської області. У зв’язку з неналежним реагуванням на ці недоліки з боку керівників Держдепартаменту України з питань виконання покарань (В.Льовочкін, О.Пташинський) на прохання Уповноваженого повідомлення заявників були перевірені прокуратурою Сумської області. Під час перевірки були виявлені грубі порушення організації харчування та забезпечення засуджених продуктами харчування. Зокрема, у січні–лютому кожному із засуджених не було видано 0,52 кг м’яса, 1,9 кг риби, 0,28 кг олії та 0,84 кг жирів. Крім того, у крамниці установи не було предметів першої потреби, наявність яких передбачена нормативно-правовими актами, а засудженим, працюючим у господарському обслуговуванні, не нараховувався мінімальний розмір заробітної плати у 2003 р. За виявленими порушеннями були вжиті заходи прокурорського реагування.

З приводу застосування працівниками правоохоронних органів до громадян тортур, заборонених законом методів слідства у 2002 р. надійшло 555 звернень, у 2003 р. – 510. Найбільша кількість таких скарг надійшла на діяльність правоохоронних органів м.Києва (78), АР Крим (47), Донецької області (44), Дніпропетровської (42), Одеської (31), Полтавської (30).

За результатами перевірок, які проводилися за дорученням Уповноваженого органами прокуратури, судів та Міністерства внутрішніх справ у 2003 р., 61 звернення з приводу застосування до громадян працівниками міліції тортур, заборонених законом методів слідства підтвердилось, і за ними було порушено 16 кримінальних справ, у 45 випадках (2002 р. – 53) раніше прийняті постанови про відмову в порушенні кримінальної справи були скасовані.

Як убачається зі звернень, серед працівників кримінально-виконавчої системи продовжують мати місце факти перевищення службових повноважень. Зокрема, у зверненнях засуджених О.Скорика, О.Низельника та Ю.Криворучка повідомлялось про те, що у Дзержинській виправній колонії (№2) Донецької області вони були побиті представниками адміністрації установи. Як свідчили автори, засуджених били без будь-яких підстав: за наявність татуювання, за “неправильний погляд” тощо. Їх примушували повністю роздягатися, робити присідання, а тих, хто відмовлявся це робити, били гумовими кийками по печінці, спині, сідницях та ногах.

Під час проведеної за дорученням Уповноваженого перевірки 69 засуджених підтвердили повідомлення заявників щодо застосування представниками адміністрації установи до них фізичного насильства та факти нелюдського, такого, що принижує людську гідність, поводження. У зв’язку з цим прокуратурою м.Дзержинська за фактами перевищення службових повноважень стосовно посадових осіб Дзержинської виправної колонії (№2) порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України.

У зверненні громадянки О.Слюсар до Уповноваженого повідомлялось про побиття представниками адміністрації Менської виправної колонії (№91) Чернігівської області її засудженого сина О.Слюсара, внаслідок чого йому було заподіяно тілесних ушкоджень у вигляді черепно-мозкової травми зі струсом головного мозку, що зумовило необхідність його стаціонарного лікування. За цим зверненням Уповноваженим було відкрито провадження, під час якого встановлено, що засуджений відбував покарання у Домницькому відділенні-поселенні при Менській виправній колонії (№91) і перебував на стаціонарному лікуванні в Березнянській районній лікарні з приводу захворювання на нейроциркуляторну дистонію за гіпертонічним типом. Повертаючись з відділення-поселення до лікарні в смт Березна, він був затриманий і побитий молодшими інспекторами М.Бурим та М.Дудком. Потім за вказівкою начальника відділення-поселення А.Рябченка його помістили до дисциплінарного ізолятора, чим позбавили можливості продовжувати стаціонарне лікування. В дисциплінарному ізоляторі до нього неодноразово викликали швидку медичну допомогу, але, попри наполягання лікарів, начальник поселення заборонив його стаціонарне лікування. Згідно з висновком судово-медичної експертизи у засудженого виявлено легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я. За даними фактами органами прокуратури стосовно посадових осіб Домницького відділення-поселення при Менській виправній колонії (№91) Чернігівської області порушена кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України.

У 2002–2003 рр. за дорученням Уповноваженого його представниками спільно з працівниками Держдепартаменту України з питань виконання покарань проведені перевірки стану дотримання прав і свобод людини в установах кримінально-виконавчої системи у Вінницькій, Запорізькій, Черкаській та інших областях, у процесі яких виявлялися суттєві порушення в забезпеченні прав і свобод засуджених та заарештованих.

Уповноважений розцінює як тортури практику використання підрозділів особливого призначення Державним департаментом України з питань виконання покарань.

Ці підрозділи вводяться до виправно-трудових установ та слідчих ізоляторів, а їх бійці залучаються до проведення так званих відпрацювань колоній та загальних обшуків. При цьому запроваджена жорстока і принижуюча людську гідність методика їх проведення: при наближенні бійців до локального сектору відділень, де проживають засуджені, останніх, хто у чому одягнутий, примушують вибігати з приміщення та лягати на землю обличчям униз. Хто не встиг цього зробити, отримує “прискорюючих” ударів гумовим кийком. Далі групами (5–6 осіб) засуджених ставлять до стіни із розставленими на “розтяжку” ногами і обпертими на неї руками. Тих, що пройшли цю процедуру, примушують сидіти в ряд у положенні “навприсядки” із закладеними за спину руками (а ті, хто чекає своєї черги на це, продовжують лежати на землі). Перебуваючи годину-півтори у такому положенні, люди втрачають рівновагу від оніміння ніг, а окремі – непритомніють, падають цілою групою (рядком) за принципом розставленого доміно. При цьому їх примушують вигукувати хором присягання не порушувати режиму тримання та допомагати адміністрації. Такі факти масового побиття людей виявлені Уповноваженим в Оріхівській виправній колонії (№88) Запорізької області, Райківецькій колонії (№78) Хмельницької області та у Вінницькій тюрмі (№1).

Про те, що участь цих підрозділів у проведенні обшуків є не чим іншим, як демонструванням сили засудженим, свідчать також їхні “результати”. Так, згідно із звітом запорізького підрозділу за рік під час 40 обшуків, проведених за участю його бійців, всього вилучено: 50 грн, 37 літрів браги, 5 колючо-ріжучих та 174 інших предмети. Саме в демонстрації сили та помсті за спробу втечі одного із засуджених відділення №2 Оріхівської виправної колонії (№88) переконує і факт масового побиття засуджених цього відділення, що мало місце через 5–7 днів після спроби втечі.

Уповноважений констатує, що зазначене поводження з ув’язненими є брутальним порушенням прав людини, визначених конвенціями ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, а також ст.3, 28, 29 Конституції України і ст.1, 5 та ст.8 Кримінально-виконавчого кодексу України, і вимагає припинення цієї ганебної практики.

Як видно з вищенаведених прикладів, випадки такого ганебного явища, як тортури, на жаль, ще мають місце не тільки в органах міліції, а й в установах кримінально-виконавчої системи.

Засуджені до довічного позбавлення волі. Складною залишається в країні проблема розміщення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Уповноважений у своїх попередніх Щорічних доповідях вже акцентувала увагу на її повільному роз’язанні. Як і раніше, бюджетні кошти на обладнання місць для такої категорії засуджених фактично не виділяються, а робота по залученню власних ресурсів Департаменту з питань виконання покарань для розв’язання цієї проблеми ведеться незадовільно.

Перевірки умов тримання таких осіб у слідчих ізоляторах АР Крим, Вінницької, Донецької, Львівської, Миколаївської та інших областей, проведені за дорученням Уповноваженого, засвідчили, що вони не відповідають вимогам чинного законодавства України та міжнародних стандартів. Спеціалізовані установи для тримання засуджених до довічного ув’язнення не створені. У слідчих ізоляторах на одну таку особу припадає у середньому 1,7–2,1 м² житлової площі за норми не менше 3 м², передбаченої ст.115 Кримінально-виконавчого кодексу України. А в Донецькому, Маріупольському, Запорізькому слідчих ізоляторах житлова площа на одну особу становить лише 1,4 м².

Водночас практика застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі свідчить про наявність тенденції до зростання кількості цієї категорії засуджених. Якщо на кінець 1999 р. у пенітенціарних закладах після введення Україною у 1997 р. мораторію на застосування смертної кари утримувалось 417 осіб, засуджених до страти, у 2001 р. – 532 особи, засуджених до довічного позбавлення волі, з них 465 особам раніше виключна міра покарання була замінена вироком на довічне ув’язнення; то в 2002 р. – 730 таких осіб; у 2003 р. – 761, у тому числі 6 жінок.

З позиції захисту прав людини і громадянина Уповноважений констатує, що, засуджуючи злочинця до життя в умовах довічної ізоляції від суспільства, держава все ж таки повинна гарантувати, аби покарання було карою, а не катуванням, та принаймні, щоб при цьому не принижувалася людська гідність. На жаль, необхідно визнати, що порівняно з досвідом інших країн українська модель поводження з довічними ув’язненими та умовами і порядком їх тримання не є оптимальною.

Уповноважений вважає, що система довічного ув’язнення в державі потребує запровадження диференційованої прогресивної системи відбування покарання, яка позитивно зарекомендувала себе в багатьох країнах світу. Це – скасування обов’язковості постійного тримання засуджених у спеціалізованій установі з максимальним рівнем безпеки та створення стимулюючої системи переходу до установ нижчого рівня безпеки, аж до можливого їх звільнення та реінтеграції у суспільстві.

Кримінальним кодексом України передбачено помилування довічно ув’язнених, яке здійснюється Президентом України. Однак відповідно до Положення про порядок здійснення помилування, затвердженого Президентом України 12 квітня 2000 р., помилування може бути здійснене у вигляді заміни довічного ув’язнення на термін не менш як 25 років позбавлення волі за умови відбуття засудженим 20 років покарання. Лише після такого помилування на ув’язненого поширюється право на умовно-дострокове звільнення. Але воно настає тільки після відбуття ще трьох четвертих визначеного 25-річного строку позбавлення волі, що становить 18,5 року. Таким чином, термін перебування в місцях позбавлення волі таких осіб становитиме 38 років 6 місяців, що фактично зводить нанівець можливе їх умовно-дострокове звільнення з пенітенціарних установ і потребує внесення змін до згаданого Указу Президента.

Особливе занепокоєння в Уповноваженого викликає стан справ щодо медико-санітарного забезпечення ув’язнених, які перебувають у слідчих ізоляторах, кримінально-виконавчих установах Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Внаслідок антисанітарних умов, відсутності своєчасного, повного та доброякісного медичного обстеження осіб, яких, зокрема, утримують у слідчих ізоляторах, серед них стрімко поширюються інфекційні захворювання, особливо на туберкульоз, дизентерію тощо. Так, на дермато-венеричні захворювання у слідчих ізоляторах України в 2003 р. захворіли 5101 особа, тоді як у 2002 р. – 3484 особи, або на 46,4% більше (табл. 3.4.4).

Таблиця 3.4.4. Кількість хворих, виявлених при надходженні осіб до слідчих ізоляторів, та тих, що
захворіли під час перебування у виправних установах

Надто пекучою залишається проблема поширення захворюваності на туберкульоз серед ув’язнених, які тримаються в пенітенціарних установах. Ці питання були гостро поставлені ще в попередніх Щорічних доповідях Уповноваженого. Починаючи з 1995 р., епідемічна ситуація щодо захворюваності на туберкульоз у місцях позбавлення волі почала різко погіршуватись. Якщо в 1994 р. хворих на активну форму туберкульозу було 882 особи, то в 2002 р. – 3653 (зростання майже у 4,2 раза). Зазначена тенденція зберігається до теперішнього часу.

Упродовж 2002 р. при надходженні заарештованих до слідчих ізоляторів виявлено 3653 особи, хворих на активну форму туберкульозу, у 2003 р. – 4415, тобто збільшилося на 20,8% (табл. 3.4.4).

У зв’язку з тим, що територія слідчих ізоляторів суворо обмежена та забудована будівлями, які перенаселені в’язнями, адміністрація цих установ позбавлена можливості облаштувати окреме приміщення для інфекційних хворих з відповідною інфраструктурою та дотриманням вимог чинного санітарного законодавства. До того ж слідчі ізолятори взагалі не призначені для лікування тяжко хворих осіб, у тому числі на активну форму туберкульозу. Зазначені причини в 2002 р. призвели до захворювання на туберкульоз 3818 осіб, або на 4,5% більше, ніж було виявлено при надходженні до цих установ, а у 2003 р. – 4949, що на 12% більше.

Зважаючи на загострення ситуації не тільки в пенітенціарних закладах, а й загалом у державі, у липні 2001 р. було прийнято Закон України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”, а в серпні того ж року Президентом України видано Указ “Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 роки”. На виконання цього указу колегією Держдепартаменту 18 квітня 2001 р. затверджена відомча “Програма комплексних заходів протидії туберкульозу в установах кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки”, якою охоплено всі напрями профілактики, виявлення та лікування туберкульозної інфекції.

Попри заходи, які вживалися в країні, до слідчих ізоляторів продовжувала надходити значна кількість осіб, хворих на активну форму туберкульозу. Зокрема, у 2003 р. щомісяця до цих установ надходило у середньому 368 хворих, з яких у 52% захворювання на туберкульоз виявлено вперше. Кількість випадків захворювання осіб у слідчих ізоляторах була в 4,2 раза більша, ніж серед осіб, які тримаються в установах виконання покарань.

Поміщення тяжко хворих осіб до слідчих ізоляторів викликає справедливе обурення їхніх близьких, родичів і громадськості, призводить до грубого порушення прав людини, а в окремих випадках стає причиною смерті таких осіб. Протягом 2002 р. з причин хвороби на туберкульоз у слідчих ізоляторах померли 109 осіб, а в 2003 р. – 153.

Уповноваженим у 2003 р. проведено моніторинг стану організації лікування засуджених, хворих на туберкульоз, в установах кримінально-виконавчої системи з виїздом на місця до Донецької та Херсонської областей. У результаті встановлено, що динаміка захворюваності осіб на туберкульоз у слідчих ізоляторах цих областей має стійку тенденцію до погіршення. Наприклад, у 2001 р. у Херсонському слідчому ізоляторі (№28) було виявлено 166 осіб, хворих на туберкульоз. А в 2003 р. кількість таких хворих вже сягнула 202 осіб, або на 21,6% більше. У трьох слідчих ізоляторах Донецької області у 2003 р. було виявлено 799 осіб, хворих на туберкульоз. Навантаження на лікаря-фтизіатра у цих установах у 4–5 разів більше, ніж у закладах охорони здоров’я. Відсутність якісної та своєчасної допомоги засудженим і заарештованим, хворим на туберкульоз, призвела до зростання в 1,8 раза смертності цих осіб порівняно з аналогічним періодом 2002 р. Ця проблема ускладнюється поширенням захворюваності на туберкульоз і серед персоналу установ кримінально-виконавчої системи. Зокрема, за останні п’ять років (1999 – 2003 рр.) у виправних колоніях та слідчому ізоляторі Херсонської області захворіли на туберкульоз 63 працівники. Найбільша кількість таких хворих зареєстрована у Херсонській виправній колонії (№61) та Голопристанській виправній колонії (№7), відповідно 22 і 21 випадки.

З метою запобігання поширенню туберкульозу серед осіб, взятих під варту, та на виконання Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 рр. МВС України спільно з Міністерством охорони здоров'я України видано наказ від 12 березня 2003 р. №104/224“Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються у спеціальних установах органів внутрішніх справ“. Цей нормативно-правовий акт зобов'язує начальників ГУ МВС України в АР Крим, м.Києві, Київській області, УМВС України в областях та м.Севастополі організувати за домовленістю з територіальними закладами охорони здоров'я госпіталізацію осіб, затриманих і взятих під варту, у випадках виявлення в них тяжких, занедбаних бактеріальних форм туберкульозу, а також забезпечити спеціальне облаштування виділених у протитуберкульозних закладах охорони здоров'я окремих приміщень та охорону хворих на період їхнього лікування у стаціонарі. Реалізація вимог зазначеного наказу дала змогу зменшити кількість хворих на активну форму туберкульозу, які надходять до слідчих ізоляторів. Так, у 2003 р. до слідчого ізолятора АР Крим надійшло утричі менше, а до слідчих ізоляторів Дніпропетровської області удвічі менше таких хворих.

Уповноважений вважає за доцільне запровадити зазначену практику роботи також в інших територіальних органах міліції, особливо у випадках виявлення такого захворювання у заарештованих осіб, стосовно яких є мотивоване рішення суду щодо обрання їм міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Кожна людина, яка має захворювання на туберкульоз, повинна утримуватися виключно у спеціалізованих лікарнях. Питання надання спеціалізованого лікування особам, яким обрано запобіжний захід тримання під вартою, є проблемою, яка має бути розв’язана на державному рівні.

Окремим розділом зазначеної програми передбачено також організаційні заходи щодо підвищення рівня кваліфікації та спеціалізації медичного персоналу протитуберкульозних лікарень. З метою їх реалізації у 2003 р. тривало комплектування вакантних посад медичних працівників за рахунок випускників вищих медичних навчальних закладів. За рахунок безоплатно виділених Міністерством охорони здоров'я України путівок на базах навчальних закладів пройшли підвищення кваліфікації 72 лікарі, які працюють в органах та установах кримінально-виконавчої системи. Поліпшено роботу щодо взаємодії регіональних медичних служб Держдепартаменту та територіальних органів охорони здоров'я у питаннях обміну інформацією, забезпечення спадкоємності в лікуванні хворих, надання територіальними закладами охорони здоров'я практичної допомоги фахівцям Держдепартаменту.

Відповідно до Бюджетного кодексу України, починаючи з 2002 р., видатки на утримання засуджених, хворих на туберкульоз, виділялись за окремою програмою “Утримання спецконтингенту, хворого на туберкульоз, в установах кримінально-виконавчої системи“. У 2003 р. на придбання медикаментів та проведення протиепідемічних заходів було передбачено фінансування на суму 5005,3 тис. грн, яке повністю виконано.

З метою забезпечення лікувально-діагностичного процесу, профілактики інфекційних захворювань проведена відповідна робота щодо включення установ кримінально-виконавчої системи до цільових національних програм. У рамках реалізації Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 рр. у 2003 р. Держдепартаментом отримано від МОЗ України протитуберкульозних препаратів на загальну суму 8951 тис. грн. Завдяки вжитим заходам у більшості установ виконання покарань вдалося забезпечити стабільне надання медичної допомоги, поліпшити основні показники здоров’я засуджених та заарештованих.

Водночас Уповноважений зазначає, що фінансуванням не повною мірою забезпечується лікувальний процес у медичних підрозділах установ виконання покарань та слідчих ізоляторах. Середня вартість витрат, необхідних на лікування однієї особи на місяць, у 2003 р. за нормою становила 15,5 грн, а фактично витрачено лише 2,0 грн (у 2002 р. відповідно – 14,3 і 1,97 грн).

Попри проведену роботу щодо поліпшення організації медичного забезпечення ув’язнених, які тримаються у пенітенціарних установах, гострою залишається проблема виконання адміністрацією кримінально-виконавчих установ та спеціальних лікарських комісій територіальних управлінь Держдепартаменту вимог ст.84 КК та ст.408 КПК України (звільнення від покарання у зв’язку з хворобою). Відповідно до вимог зазначених статей суддя місцевого суду за місцем відбування покарання розглядає подання установи, яка відає відбуванням покарання, та висновок лікарської комісії і приймає рішення щодо звільнення засудженого від покарання чи подальшого його відбування.

Упродовж 2003 р. спеціальними лікарськими комісіями органів та установ кримінально-виконавчої системи проведено обстеження 1481 хворого засудженого з питання можливості подання до суду матеріалів щодо їхнього звільнення у зв’язку з хворобою. За наслідками таких обстежень у 1277 засуджених встановлено наявність тяжкої хвороби і відповідні матеріали направлено до суду.

Аналіз застосування судами до цієї категорії засуджених вимог ст.408 КПК України свідчить, що із загальної кількості поданих до суду матеріалів стосовно 875 засуджених прийнято рішення про їх звільнення, щодо 331 (38%) відмовлено за різними підставами. Найбільша кількість випадків відмови судами у застосуванні цієї норми законодавства – 219 (66%) були з мотивів тяжкості злочинів, за вчинення яких хворі засуджені відбувають покарання.

Крім цього, 59 засуджених померли під час розгляду матеріалів судами, а 24 – протягом терміну подання апеляції на постанову суду з цього питання.

Як засвідчила перевірка Уповноваженого з виїздом на місця, суди байдуже ставляться до розгляду матеріалів про звільнення засуджених від відбування покарання у зв’язку з наявністю тяжкої невиліковної хвороби.

Так, до міжобласної протитуберкульозної лікарні при Жданівській виправній колонії Донецької області 10 вересня 2002 р. прибув А. Тюпа, засуджений за ч.1 ст.121, ч.2 ст.122, ч.2 ст.185, ст.70 КК України до 8 років позбавлення волі. У Донецькому слідчому ізоляторі (№5) йому вперше було встановлено діагноз: фіброзно-кавернозний туберкульоз легенів у фазі інфільтрації та розпаду. В міжобласній лікарні отримував лікування у повному обсязі відповідно до рекомендацій Міністерства охорони здоров’я України. Попри проведене лікування, стан хворого погіршувався. Спеціальною медичною комісією були підготовлені обґрунтовані матеріали про необхідність звільнення засудженого з місць позбавлення волі у зв’язку з тяжкою хворобою, яка позбавляє його можливості відбувати покарання. Висновок медичної комісії та відповідні матеріали двічі – 28 липня та 14 серпня 2003 р. – направлялися до Жданівського районного суду Донецької області, який двічі відмовив у звільненні засудженого, керуючись тим, що він раніше відбував покарання та вчинив тяжкий злочин. 30 вересня 2003 р. засуджений А.Тюпа від прогресуючого фіброзно-кавернозного туберкульозу легенів помер.

14 серпня 2003 р. до міжобласної лікарні для засуджених при Дар’ївській виправній колонії Херсонської області (№10) на стаціонарне лікування з діагнозом СНІД прибув В.Семков, засуджений за ч.1 ст.263, ч.2 ст.194, ч.2 ст.115, ч.2 ст.187, ч.1 ст.70 Кримінального кодексу України до 11 років позбавлення волі. Спеціальною медичною комісією були підготовлені матеріали про необхідність звільнення засудженого з місць позбавлення волі у зв’язку з тяжкою хворобою і 16 вересня 2003 р. передані до Білозерського районного суду Херсонської області для прийняття рішення. Проте суд 3 жовтня 2003 р. відмовив засудженому у звільненні від відбування покарання у зв’язку з тяжкістю вчиненого злочину. 22 жовтня 2003 р. через наростаючі явища набряку головного мозку хворий помер.

До речі, саме незадовільний стан справ з розгляду судами матеріалів стосовно хворих засуджених, що склався у кримінально-виконавчих установах Донецької та Херсонської областей, і став для Уповноваженого підставою для проведення відповідного ґрунтовного моніторингу, про що вже йшлося. Так, було з’ясовано, що упродовж 2003 р. адміністрацією установ виконання покарань Донецької та Херсонської областей надіслано до судових органів матеріали про звільнення з місць позбавлення волі 454 засуджених, які захворіли на тяжку хворобу (у 2002 р. – 352). Водночас звільнено за такими підставами у 2003 р. лише 184 особи (2002 р. – 122), відмовлено у звільненні відповідно 222 і 194, з яких у 2003 р. померли 94 ув’язнених (2002 р. – 71). Окрім того, у 2003 р. померли 43 засуджених під час розгляду матеріалів у судах (табл. 3.4.5).

В установах кримінально-виконавчої системи країни у зв’язку з захворюванням на туберкульоз у 2002–2003 рр. померли 562 ув’язнених, або 29,7% загальної кількості померлих у місцях позбавлення волі засуджених і заарештованих.

Уповноважений вважає, що на стан дотримання прав і свобод осіб, позбавлених волі, суттєво впливає характер їх взаємовідносини з персоналом пенітенціарних закладів. Тому викликає занепокоєння, що переважна більшість кримінальних справ – у 2002 р. – 291 з 409 (71,1%) , у 2003 р. – 261 з 379 (68,9%) – порушена стосовно засуджених за злісну непокору вимогам адміністрації виправних установ або іншу протидію адміністрації у законному здійсненні її функцій (ст.391 КК України).

Таблиця 3.4.5. Показники діяльності місцевих судів та спеціальних медичних комісій управлінь Державного
департаменту України з питань виконання покарань у Донецькій та Херсонській областях щодо звільнення
від покарання ув’язнених у зв’язку з хворобою (згідно зі ст.84 КК та ст.408 КПК України)  

У 2002 р. 43 кримінальних справи порушено за ст.393 КК України (“втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”), у 2003 р. – 35 таких справ (на 12,5% менше, ніж у попередньому році) порушено стосовно 39 осіб. З них 4 кримінальні справи у 2002 р. та 3 у 2003 р. порушено за вчинення втеч з установ закритого типу.

Проте протягом 2002–2003 рр. дій, що дезорганізують роботу виправних установ, не допущено. Водночас у виправних колоніях Запорізької, Київської та Херсонської областей були допущені умисні протиправні дії, які призвели до смерті засуджених, а Дніпропетровської та Донецької областей – умисні тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент їх заподіяння.

Уповноважений змушена констатувати, що масове та брутальне порушення прав людини продовжує відбуватися у місцях досудового ув’язнення, особливо у слідчих ізоляторах, у яких через хронічну переповнюваність є жахливими умови тримання взятих під варту осіб. За наявності у 32 слідчих ізоляторах 33 058 місць станом на кінець 2003 р. у них утримувалось 40,7 тис. осіб. А всього протягом зазначеного року до слідчих ізоляторів було прийнято 315,5 тис. осіб, у тому числі 75,2 тис. знову заарештованих. Слідчі ізолятори переповнені настільки, що люди не забезпечені навіть спальними місцями і мусять відпочивати по черзі.

Постійне переповнення камер не дає можливості адміністрації слідчих ізоляторів створити та підтримувати належні санітарно-гігієнічні умови, а також дотримуватися вимог чинного законодавства щодо роздільного тримання різних категорій ув’язнених. Вкрай скрутною є ситуація, пов’язана із порушенням конституційних прав громадян щодо матеріально-побутового й медико-соціального забезпечення ув’язнених, у слідчих ізоляторах Автономної Республіки Крим, Донецької, Київської та Одеської областей.

Уповноважений проводить постійний моніторинг стану дотримання прав заарештованих осіб у СІЗО. Так, тільки в 2003 р. Уповноваженим та працівниками Секретаріату Уповноваженого були проведені перевірки умов тримання заарештованих осіб у слідчих ізоляторах Автономної Республіки Крим, Донецької, Закарпатської, Київської, Миколаївської, Харківської, Одеської та інших областей.

Особливу увагу Уповноважений приділяє контролю за станом дотримання прав заарештованих осіб у Київському СІЗО (№13). Зокрема, Уповноважений вивчала умови тримання громадян України та Російської Федерації в цьому ізоляторі разом з Уповноваженим у Російській Федерації О.Мироновим під час його візиту на запрошення українського омбудсмана.

Під час робочого візиту до Закарпатської області Уповноважений ознайомилась зі станом дотримання прав осіб, які перебувають в Ужгородському слідчому ізоляторі (№9). Тут трималося 372 особи, у тому числі: 192 підслідних і 180 засуджених. Серед них – 22 неповнолітніх та 9 жінок. Уповноважений особисто відвідала приміщення, де перебували неповнолітні, жінки, та інші камери, в яких трималися ув’язнені, провела з ними бесіди. Було розглянуто і взято на контроль клопотання заарештованих. У цілому умови тримання затриманих та заарештованих осіб у СІЗО №9 відповідали чинному законодавству. Водночас, як засвідчила перевірка Уповноваженого, залишаються проблеми з забезпеченням заарештованих осіб у достатній кількості ліками, адже фінансування з розрахунку 5 грн на місяць на одну особу є вкрай недостатнім.

Інша ситуація склалася у Сімферопольському слідчому ізоляторі, який збудовано ще у 1803 р. Тут, як переконалася під час ознайомлення з ним Уповноважений, значно гірші умови тримання. Зазначена установа не відповідає сучасним вимогам, за санітарними нормами розрахована на тримання лише 1400 осіб, а фактично в ній тримається в 1,5 раза більше ув’язнених. Упродовж року в цій установі тримається понад 25 тис. осіб.

У зв’язку з постійним переповненням слідчих ізоляторів умови тримання взятих під варту осіб не відповідають вимогам Закону України “Про попереднє ув’язнення“, міжнародним правовим нормам і стандартам поводження з ув’язненими.

З метою поліпшення комунально-побутових умов ув’язнених ще у 1992 р. постановою Кабінету Міністрів України №446 та наказом МВС України від 31 серпня 1992 р. №502 було передбачено перепрофілювання Керченського лікувально-трудового профілакторію у Керченський слідчий ізолятор (№16) з плановим наповненням до 1 тис. осіб та розроблено необхідну проектно-кошторисну документацію об’єкта загальною вартістю 2,82 млн крб. Об’єкт мав будуватися за рахунок коштів, перерахованих відділу капітального будівництва ГУ МВС України в Криму. Проте з 1997 р. будівництво Керченського СІЗО припинено.

Після неодноразових звернень Держдепартаменту України з питань виконання покарань до органів влади АР Крим щодо поновлення будівництва Керченського СІЗО Верховною Радою АР Крим було прийнято постанову (№2237-02/02 від 16 січня 2003 р.), якою Раді міністрів АР Крим доручено передбачити виділення бюджетних коштів на ці заходи в сумі 2,83 млн грн і включити вказаний об’єкт до плану капітального будівництва як пріоритетний. Попри це, Радою міністрів АР Крим на проведення робіт по перепрофілюванню лікувально-трудового профілакторію в Керченський СІЗО у 2002 та у 2003 рр. було виділено лише по 50 тис. грн.

Уповноважений вважає, що розв’язання проблеми переповнення слідчих ізоляторів, створення для в’язнів належних комунально-побутових умов можливе не тільки за рахунок будівництва і введення в експлуатацію нових або перепрофілювання інших об’єктів під слідчі ізолятори, а й за рахунок суворого дотримання правоохоронними органами норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства у частині вирішення питання щодо більш широкого застосування до громадян запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі.

З цього приводу особливу стурбованість в Уповноваженого викликає невиконання Україною рекомендацій та зауважень Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню, чи покаранню, які були висловлені у доповіді Уряду України від 4 липня 2003 р. за результатами четвертого візиту СРТ до України у листопаді–грудні 2002 р.

Зокрема, у доповіді ще раз приверталася увага зацікавлених органів державної влади України до необхідності виконання зауважень цього Європейського комітету щодо усунення причин та умов переповнення слідчих ізоляторів та установ виконання покарань. Пріоритетом з пріоритетів у цій роботі має бути відповідно до принципів, викладених у Рекомендаціях R (80) 11 Комітету Міністрів Ради Європи, застосування досудового ув’язнення тільки у виключних випадках і на скорочений до мінімуму термін, сумісний з інтересами правосуддя.

Як свідчать статистичні дані, переповнення слідчих ізоляторів відбувається також внаслідок недосконалої, значною мірою викривленої практики застосування судами такого запобіжного заходу, як взяття під варту, неналежного виконання органами прокуратури п.2 ст.5 Закону України “Про прокуратуру” та ст.25 Кримінально-процесуального кодексу України у частині здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство у кримінальному судочинстві.

У результаті невиправданого і невиваженого обрання громадянам України запобіжного заходу у вигляді взяття під варту тільки у 2003 р. із слідчих ізоляторів було звільнено 11 264 особи, до яких було безпідставно застосовано арешт, у тому числі у зв’язку зі зміною запобіжного заходу – 2686 осіб, припиненням кримінальної справи під час досудового слідства – 96 осіб, припиненням кримінальної справи в суді або винесенням судом виправдувального вироку – 77, засудженням судом до покарання, що не пов’язане з позбавленням волі, – 8405 осіб.

Під час вивчення Уповноваженим стану дотримання конституційних прав заарештованих у Донецькому слідчому ізоляторі (№5) було виявлено грубі порушення вимог ст.156 Кримінально-процесуального кодексу України щодо встановлення строків тримання заарештованих під вартою. Станом на 26 вересня 2002 р. у зазначеному СІЗО утримувалися 14 ув’язнених, в особових справах яких були відсутні будь-які відомості про продовження терміну тримання їх під вартою навіть після того, як адміністрація слідчого ізолятора перед закінченням строку неодноразово повідомляла про це слідчого або орган дізнання, у провадженні яких перебувала кримінальна справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. Практично ці громадяни утримувались під вартою незаконно від 2 до 26 діб. Зокрема, у підслідних А.Єфременка та В.Пойлова, які рахувалися за слідчим Сніжнянського міського відділу міліції, строк тримання під вартою закінчився 31 серпня 2002 р.; Ю.Колесника, який рахувався за слідчим Шахтарської міжрайонної прокуратури, – 1 вересня 2002 р., К.Огороднікова, який рахувався за Мар’їнською міжрайонною прокуратурою, – 9 вересня 2002 р. Із 14 згаданих заарештованих 9, або 64,3%, рахувалися за територіальними органами прокуратури Донецької області, якими, до речі, згідно зі ст.44 Закону України “Про прокуратуру” здійснюється нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув’язнення.

Уповноважений вважає, що працівники правоохоронних органів мають проявляти повагу до конституційних прав на свободу, особисту недоторканність кожної людини, вживати у межах своєї компетенції заходів, які забезпечують направлення клопотань до суду про арешт підозрюваної особи лише за наявності аргументованих підстав, передбачених ст.148 Кримінально-процесуального кодексу України. Порушувати питання про арешт людини необхідно лише у виключних випадках.

Водночас суди мають приймати з цих питань тільки виважені рішення, про що вже йшлося в попередніх розділах цієї доповіді. Проте, і це вже зазначалося Уповноваженим у попередній Щорічній доповіді, запровадження судового контролю за арештом та подовженням термінів тримання громадян під вартою суттєво не вплинуло на поліпшення практичного стану справ. В Україні продовжуються тривалі строки тримання під вартою десятків тисяч осіб, коли суди без достатніх підстав не розглядають кримінальних справ в установлені законом терміни. Зазначене підтверджується тим, що на кінець 2003 р. у слідчих ізоляторах серед загальної кількості ув’язнених 14 174 особи, або 34,7%, рахувалися за судами з порушенням розумних строків тримання під вартою.

Уповноважений направила до Конституційного Суду України відповідне конституційне подання, в якому порушила вкрай наболіле питання, а саме: запропонувала визнати неконституційною норму Кримінально-процесуального кодексу, що дає підстави тримати обвинувачуваного під вартою необмежений час між закінченням слідства та не розпочатим судом.

У поданні наголошується, що, попри те, що під час досудового слідства звинувачених не можна тримати під вартою більше двох місяців (лише в окремих випадках термін може бути продовжений до 18 місяців), насправді, їх нерідко тримають роками. В такий спосіб обвинувачуваним завдається великої моральної та фізичної шкоди. Підґрунтям для порушення термінів тримання обвинувачуваних під вартою є ч.5 ст.156 Кримінально-процесуального кодексу України, яка передбачає при обчисленні строку тримання підслідного під вартою не враховувати час ознайомлення обвинувачуваного та його захисника з матеріалами кримінальної справи. Право обвинувачуваного на достатній час для підготовки свого захисту та можливість постати перед судом без невиправданої затримки нерідко використовується слідчими для затягування часу тримання його під вартою. Для цього слідчому достатньо лише підготувати вмотивовану постанову про те, що обвинуваченому або його адвокатам потрібен певний час для ознайомлення з матеріалами справи. При цьому може порушуватися право на вчасний судовий розгляд не лише обвинуваченого, а й тих людей, що проходять разом з ним у даній справі й давно готові до розгляду її в суді.

Уповноважений вважає таке становище брутальним порушенням гарантованого Конституцією України права людини на свободу та особисту недоторканність.

Працівники слідчих ізоляторів не завжди виявляють об’єктивне ставлення до заарештованих та засуджених, які перебувають у місцях досудового ув’язнення, недостатньо контролюють стан дотримання органами досудового слідства строків тримання осіб під вартою та навіть приховують відомі для них факти грубих порушень зазначеними органами норм кримінально-процесуального законодавства. Крім того, на начальників слідчих ізоляторів ст.20 Закону України “Про попереднє ув’язнення” покладаються обов’язки щодо негайного звільнення з-під варти обвинуваченого, стосовно якого не надійшла постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою, передбаченого ст.156 Кримінально-процесуального кодексу України. Однак значна кількість начальників зазначених установ положення цього закону практично не застосовують.

Так, під час провадження Уповноваженого було з’ясовано, що 13 травня 2003 р. Колегія суддів судової палати Апеляційного суду Київської області розглянула у відкритому судовому засіданні у м.Києві справу за апеляцією адвоката В. Швеця щодо скасування постанови Вишгородського місцевого суду Київської області від 21 березня 2003 р. про порушення кримінальної справи стосовно А.Болюри, Г.Тимошенка, Є.Шаго та інших громадян. Ухвалою Колегії суддів судової палати цього суду від 13 травня 2003 р. були скасовані постанови про порушення кримінальних справ стосовно згаданих громадян і провадження у них закрито. Цією ж ухвалою були скасовані запобіжні заходи у вигляді взяття під варту цих громадян і вимагалось їх негайне звільнення. Попри зазначене рішення суду, начальником Київського слідчого ізолятора (№13) І.Скоробагачем щодо негайного звільнення з-під варти громадянки А.Болюри та начальником Чернігівського слідчого ізолятора (№31) А. Скуйбідою щодо звільнення з-під варти громадянина Г.Тимошенка воно так і не було виконано. Рішення суду виконано лише начальником Житомирської тюрми П.Тітовцем стосовно звільнення з-під варти громадянина Є.Шаго. Отримавши ухвалу Колегії суддів судової палати, начальник Київського слідчого ізолятора (№13) 14 травня 2003 р. у приміщенні слідчого ізолятора, який охороняється озброєною вартою, видав на руки громадянці А.Болюрі довідку серії ОО №150807 про те, що вона з 21 жовтня 2002 р. по 14 травня 2003 р. відбувала покарання у місцях позбавлення волі, звідки звільнена згідно з ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 травня 2003 р., а також повідомив про звільнення її з-під варти голову Апеляційного суду Київської області і Генеральну прокуратуру України. Обмежившись цими діями, І.Скоробагач проігнорував вимоги ст.29 Конституції України та ст.165² Кримінально-процесуального кодексу України, відповідно до яких ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Замість негайного звільнення з СІЗО 14 травня 2004 р. її було поміщено у кабіну збірного відділення, так званого “боксу”, розташованого в одному із охоронюваних будинків слідчого ізолятора, який не відповідає елементарним санітарним нормам. У результаті таких неправомірних дій А.Болюра утримувалася у цьому “боксі” до 10-ої години 15 квітня 2003 р., а потім на підставі протоколу старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України І.Козлова була заарештована на території СІЗО №13 і переведена до ізолятора тимчасового тримання м.Києва.

Таким чином, внаслідок протиправних дій посадових осіб органів та установ Державного департаменту України з питань виконання покарань А.Болюра незаконно трималася під вартою в Київському слідчому ізоляторі (№13) понад 16 годин. З цього приводу є цинічною відповідь на подання Уповноваженого першого заступника голови Держдепартаменту України з питань виконання покарань О. Пташинського про те, що на виконання ухвали Апеляційного суду Київської області громадянка А.Болюра була звільнена із СІЗО 14 травня 2003 р.

Слід також зазначити, що продовжує мати місце неналежне реагування працівників прокуратури, установ пенітенціарної системи на пропозиції і подання Уповноваженого щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини, а також неадекватна їх реакція стосовно законних дій представників Уповноваженого, особливо при перевірці ними причин та обставин таких порушень.

Зокрема, у зв’язку зі зверненням народного депутата України В.Веретенникова з приводу порушення правоохоронними органами конституційних прав заарештованого С.Соболенка 26 березня 2003 р. представниками Уповноваженого було здійснено перевірку викладених у ньому повідомлень з виїздом на місце до Дніпропетровського слідчого ізолятора. На звернення представників Уповноваженого до начальника СІЗО С.Рожка зробити ксерокопії деяких документів з особової справи С.Соболенка щодо застосування до останнього дисциплінарних стягнень прокурор відділу нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах Дніпропетровської області А.Козаков, не обґрунтовуючи свого рішення, заборонив це зробити, а також – надати зустріч з заарештованим. При цьому А. Козаков зухвало, у категоричній формі зазначив, що С.Соболенко рахується за Індустріальним місцевим судом м.Дніпропетровська, тому представникам Уповноваженого необхідно звернутися до зазначеного суду з відповідним проханням про надання з ним побачення (?!) Попри роз’яснення вимог ст.11, 13, 16, 22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, які були надані А.Козакову та С.Рожку, представникам Уповноваженого зустрітися з заарештованим стало можливим лише через добу після особистого втручання Уповноваженого.

Статтею 4 Закону України “Про попереднє ув’язнення” та ст.155 Кримінально-процесуального кодексу України визначено, що місця досудового ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. І лише в окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих і заарештованих, якими є ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) МВС України. При цьому законодавством чітко визначені строки тримання в ІТТ взятих під варту осіб не більше як три доби, у випадках віддаленості або відсутності належних шляхів сполучення – до десяти діб. Попри вимоги зазначених законів, начальники слідчих ізоляторів ряду регіонів України їх брутально ігнорують, безпідставно відмовляючи адміністрації ІТТ у прийнятті заарештованих. Таке ставлення керівників СІЗО до виконання вимог законів України призвело до нелюдських, жахливих і нестерпних умов тримання ув’язнених в ІТТ та їх переповнення майже удвічі в Автономній Республіці Крим, Дніпропетровській, Київській, Миколаївській, Луганській областях, містах Києві та Севастополі. Зокрема, в АР Крим прийняття ув’язнених до СІЗО м.Сімферополя проводиться в обмін на одного виданого в ІТТ. Встановлено “ліміт” прийняття і в Київському СІЗО: не більше 30–40 осіб на добу. Внаслідок такої протизаконної практики на кінець 2003 р. в ІТТ Київської області незаконно утримувалися 700 осіб, які повинні були перебувати під вартою у СІЗО м.Києва.

З огляду на викладене Уповноважений вважає за доцільне:

n прискорити Державним департаментом України з питань виконання покарань підготовку та затвердження проекту Стратегії подальшого реформування кримінально-виконавчої системи, яка передбачала б поступове наближення умов тримання засуджених та ув’язнених до європейських норм і стандартів, забезпечення безумовного дотримання прав людини, вдосконалення роботи з персоналом;

n Кабінету Міністрів України розглянути питання щодо можливості державного замовлення на підготовку медичних фахівців у вищих навчальних закладах та працевлаштування цих спеціалістів в органах та установах кримінально-виконавчої системи, враховуючи складність та обсяги медичної допомоги, яка надається позбавленим волі;

n з метою поліпшення комунально-побутових умов ув’язнених Уряду Автономної Республіки Крим та Державному департаменту України з питань виконання покарань ініціювати завершення будівництва слідчого ізолятора в місті Керчі;

n Державному департаменту України з питань виконання покарань забезпечити запровадження та дотримання умов виконання і відбування кримінальних покарань відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України з першочерговим вирішенням питання стосовно забезпечення засуджених та заарештованих установленими зазначеним нормативно-правовим актом нормами житлової площі;

n Кабінету Міністрів України та Верховній Раді України при підготовці проектів Закону України “Про Державний бюджет України” передбачати розмір видатків на утримання кримінально-виконавчої системи відповідно до потреб;

n МВС України та Міністерству охорони здоров’я України на виконання Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 рр. продовжити практику госпіталізації затриманих та взятих під варту осіб у територіальних закладах охорони здоров’я у випадках виявлення у них різних форм туберкульозу;

n Державному департаменту України з питань виконання покарань та Генеральній прокуратурі України вжити заходів щодо безумовного виконання установами попереднього ув’язнення вимог ст.20 Закону України “Про попереднє ув’язнення” щодо негайного звільнення з-під варти осіб, стосовно яких не вирішено в установленому законом порядку питання про продовження строку їх тримання під вартою, передбаченого ст.156 Кримінально-процесуального кодексу України;

n Державному департаменту України з питань виконання покарань здійснити моніторинг умов та наслідків відбування засудженими до довічного позбавлення волі та за його результатами запровадити оптимальну стимулюючу систему відбування зазначеного виду покарання, враховуючи можливість скорочення строків надання ув’язненим права на подання клопотання про помилування та умовно-дострокове звільнення.

n Державному департаменту України з питань виконання покарань, Міністерству освіти і науки України, Міністерству у справах молоді та спорту, Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству юстиції України підготувати спеціальні програми роботи з дітьми, які перебувають в конфлікті з законом, внести на розгляд проекти доповнень до чинних нормативно-правових актів щодо реорганізації виховних колоній у навчально-виховні центри.

На початок сторінки    ^^