Головне меню   

3.3. ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ ВІД ТОРТУР

Проблема захисту громадян від катувань і жорстокого поводження є однією з пріоритетних у діяльності Уповноваженого з прав людини.

Чинне законодавство України, що регламентує діяльність правоохоронних органів, містить обов’язкові вимоги до їх працівників дотримуватися прав людини та законності при затриманні підозрілої особи, проведенні дізнання, слідчих дій, триманні її в ізоляторі тимчасового тримання чи слідчому ізоляторі. Жоден із законодавчих актів України та відомчих актів Міністерства внутрішніх справ, Департаменту з питань виконання покарань не дозволяє їх працівникам порушувати права людини, принижувати її гідність, застосовувати тортури.

Проте практика засвідчує, що Україна має значні проблеми у сфері дотримання основних прав і свобод людини правоохоронними органами держави. Працівники цих органів, які мають безпосередньо забезпечувати захист прав людини, часто самі грубо порушують їх. На цьому постійно наголошується Уповноваженим у щорічних доповідях. Попри послідовну безкомпромісну позицію Уповноваженого щодо недопущення тортур, стан справ тут не поліпшується.

Катування громадян у міліції продовжують мати масовий і системний характер. Про це свідчать численні звернення до Уповноваженого та опубліковані в засобах масової інформації факти. Незмінною залишається основна мета катувань – визнання затриманим вини у злочині, що є нерозкритим. За допомогою насильства посадовці намагаються вирішити питання розкриття злочинів, оскільки професійно не здатні досягти цього іншим способом.

Чи не тому показник розкриття зареєстрованих злочинів в Україні постійно зростає і становить понад 75% (і це з нашою бідною матеріально-технічною базою, відсутністю належного інформаційного забезпечення, нестачею слідчих та стабільного фінансування міліції, недовірою населення до міліції та небажанням допомагати їй!). До речі, цей показник істотно перевищує ступінь розкриття злочинів у розвинених країнах світу, де поліція оснащена найсучаснішою технікою, фінансово повністю забезпечена, де населення охоче співпрацює з нею та контролює її діяльність.

Тобто катування чиняться для підвищення відсотка “розкриття” злочинів (основного показника діяльності міліції, якого, як запевняють правоохоронці, вже декілька років не існує), а останнім часом – показника направлення таких справ до суду. Меншою мірою – домагання обвинувальних свідчень на інших осіб, пограбування людей з метою наживи та просто свавілля.

Тисячі звернень затриманих, підслідних та засуджених громадян до Уповноваженого, до судових органів, міжнародних та національних правозахисних організацій, Європейського суду з прав людини засвідчують, що працівники правоохоронних органів досить часто порушують їхні права, застосовують різного роду фізичні та психологічні тортури, насильницькі дії, які принижують гідність людини. За даними МВС України, протягом 2002–2003 рр. до органів внутрішніх справ стосовно неправомірних дій працівників міліції від громадян надійшло 32 296 звернень, у тому числі щодо тортур, з яких 9254, або майже кожне четверте, підтвердились.

Тільки у 2003 р. до Уповноваженого надійшло 1518 таких звернень. Ось що розповідає Уповноваженому у своєму зверненні “про знайомство” з міліцією Бережанського райвідділу мешканець Тернопільської області М.Нагірний:“4 жовтня 2002 року я був запрошений до райвідділу, куди з’явився добровільно, де від мене стали вимагати показання про викрадення корови громадянином Павлівим. Весь цей час з метою отримання потрібних міліції показань мене жорстоко били руками, ногами та гумовим кийком. Я неодноразово непритомнів, після чого відливали водою. Розуміючи, що можу стати калікою, я потрібні міліції показання, звичайно, підписав. А з метою позбавлення мене можливості оскаржити ці незаконні дії дільничний інспектор В.Скакун склав фіктивний протокол про нібито вчинення мною адміністративного правопорушення – дрібного хуліганства, на підставі чого упродовж трьох діб мене незаконно тримали в кімнаті для затриманих осіб”. Усі наведені факти були доведені у процесі слідства.

Відкритим Уповноваженим провадженням з’ясовано, що 19 жовтня 2002 р. за даним фактом прокуратурою Бережанського району порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.127, ч.2 ст.364, ч.2 ст.365, яка у січні 2004 р. надіслана для розгляду до суду. Стосовно обвинуваченого дільничного інспектора цього ж райвідділу В.Панашія, якого своєчасно не було взято під варту, матеріали кримінальної справи виділені в окреме провадження, оскільки він зник і перебуває у розшуку.

Про знущання працівників міліції над людьми повідомляється в зверненні до Уповноваженого депутата Івано-Франківської обласної ради, до якого долучена публікація під назвою “Перекушені вени”, де розповідається про поневіряння громадян О.Захаркіна, В.Трачука та О.Гудяка під час спілкування з працівниками Івано-Франківського відділу міліції у травні 2003 р. Їх затримали у власному автомобілі, підкинули наркотики, доставили до Вовчинецького районного відділу міліції, де жорстоко катували, підвішуючи на металевому пруті, примусили підписати показання про те, що наркотики належать їм. Чотири доби цих громадян протримали у ІТТ, при цьому О.Захаркіна, застосовуючи катування, примушували визнати вину у пограбуванні квартири у м.Івано-Франківську та зізнатися у вчиненні 50-ти крадіжок. Навіть намагалися “начепити” вбивство, підказуючи, як він викинув у каналізаційний люк пістолет. Але від “розкриття” таким чином убивства потім відмовилися, бо помітили, що затриманий не орієнтується в обласному центрі. Коли у міськвідділі з хлопця не вдалося нічого “вибити”, його доставили до Пасічнянського районного відділу міліції, де продовжили знущання: закутого в наручники підвісили на “лом”, одягали протигаз, перекриваючи доступ повітря, а коли він задихався, знімали протигаз і застосовували сльозогінний газ із балончика. Таким чином його примусили “зізнатися” у пограбуванні квартири у м.Калуші. Доведений тортурами до відчаю, О.Захаркін попросився до туалету, де зубами перекусив собі вени. Тільки після цього було викликано швидку медичну допомогу, допущено адвоката та про місце перебування сина повідомлено батьків.

Як вбачається з відповіді прокуратури Івано-Франківської області, наведені у зверненні факти щодо застосування працівниками міліції катувань підтверджуються актом судово-медичного обстеження від 26 травня 2003 р., згідно з яким у О.Захаркіна виявлено по три садна правого плечового суглоба, плеча, передпліччя, синці плечового суглоба і плеча та два садна лівої гомілки.

Завдяки втручанню Уповноваженого 27 жовтня 2003 р. прокуратурою області скасовано постанову прокуратури м.Івано-Франківська від 21 липня 2003 р. про відмову в порушенні кримінальної справи і після проведення додаткової перевірки 3 листопада 2003 р. порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень працівниками Івано-Франківського МВ УМВС України в Івано-Франківській області за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК України. Після закінчення досудового слідства з кінця 2004 р. ця кримінальна справа знаходиться у провадженні Івано-Франківського міського суду.

Інший приклад стосується Київської області. У 2003 р. на адресу Уповноваженого звернулися громадяни Г.Гуденко, А.Гудик, Д.Терещенко, які повідомили про неодноразове і безпідставне їх затримання, фальсифікацію матеріалів щодо скоєння адміністративних правопорушень у різних районах області та катування з метою отримання потрібних міліції показань працівниками карного розшуку ГУ МВС України в Київській області В.Дахновським, О.Алешком, С.Семикопом та іншими.

Перевіркою, проведеною представниками Уповноваженого з виїздом на місце, встановлено, що справді ці працівники карного розшуку протягом 2002–2003 рр. неодноразово і незаконно затримували громадян Г.Гуденка, А.Гудика, Д.Терещенка, фальсифікували протоколи затримання за нібито допущені ними адміністративні правопорушення, доставляли їх до судів, а по закінченні терміну адмінарешту перевозили людей в інший район, де знову за сфабрикованими матеріалами затримані піддавалися адмінарешту. Утримували їх в установах міліції міст Борисполя, Яготина, Згурівки, Переяслав-Хмельницького, Фастова, Василькова, Білої Церкви, Іванкова та Чорнобиля, де постійно катували і вимагали дати показання щодо визнання вини у злочинах, до яких вони не причетні. У всіх цих випадках родичам затриманих інформація про місце їх перебування не надавалася, а на письмові звернення адвокатів з цього питання повідомлялося, що місце знаходження затриманих міліції не відоме.

Тільки після втручання Уповноваженого неодноразові постанови про відмову у порушенні кримінальної справи все ж таки були скасовані і 9 січня 2004 р. щодо винних посадових осіб порушено кримінальну справу, провадження у якій, на жаль, триває вже більше року.

Ці та інші порушення закону працівниками міліції стали можливими тому, що прокурори районів Київської області мало уваги приділяють перевірці умов тримання затриманих осіб в ІТТ та законних підстав їх затримання.

На заваді порушенням закону мала бути також судова гілка влади. Проте деякі судді Київської області безвідповідально ставляться до розгляду матеріалів про адміністративні правопорушення, не вислуховують пояснень затриманих. А суддя Васильківського району цієї області В.Воробйова взагалі спростила процедуру розгляду адмінсправ – тільки ставила свій підпис та печатку на рапортах дільничних про вчинення адмінправопорушення громадянами за ст.173 КпАП України, визначала їм по 7–10 діб арешту, не виносячи навіть відповідної постанови. Це порушення закону суддею В.Воробйовою, на жаль, залишилося поза увагою прокуратури Васильківського району.

Думається, що стосовно подібного поводження працівників міліції з жителями Тернопільської, Івано-Франківської, Київської областей та деяких інших повинні сказати своє рішуче слово як Генеральна прокуратура України, так і Верховний Суд України та надати належну принципову правову оцінку цим фактам.

“Мене було закатовано, проте претензій до міліції не маю...” До Уповноваженого продовжують надходити звернення, які вимагають негайного втручання. Так, 11 жовтня 2003 р. від матері заарештованого А.Тесленка надійшло звернення про катування її сина у Солом’янському РУ ГУ МВС України в м.Києві. При перевірці з виїздом на місце працівниками Секретаріату Уповноваженого на тілі А.Тесленка виявлено численні сліди побоїв (зроблено фотозйомку).

Ось що пояснив А.Тесленко працівникам Секретаріату Уповноваженого з прав людини: “Протягом 13 годин мене катували у приміщенні райуправління, вимагаючи визнати вину у злочині: били, садили на “шпагат”, позбавляли можливості дихати, одягали поліетиленовий пакет на голову, підвішували голого на наручниках і протягом 40 хв. обливали струменем холодної води, погрожуючи зробити з мене генерала Карбишева. А для приховування катувань примусили підписати розписку, що травми я отримав, йшовши додому і впавши, і що претензій до міліції не маю”.

До речі, це типовий приклад, коли працівники міліції змушують жертв катування написати розписку про відсутність претензій, погрожуючи продовжити катування, або в обмін на звільнення, що потім використовується міліцією як основний аргумент непричетності її працівників до заподіяних людині тілесних ушкоджень.

Після проведення власного розслідування і звернення Уповноваженого до Генеральної прокуратури України щодо перевірки фактів стосовно А.Тесленка прокуратурою Солом’янського району м.Києва було порушено кримінальну справу проти працівників міліції, яка в даний час розглядається Голосіївським районним судом м.Києва.

На думку Уповноваженого, не виправдало себе запровадження з 2001 р. у кожному міськрайвідділі міліції за вказівкою міністра внутрішніх справ України спеціальних журналів, де громадяни можуть власноручно зробити записи про наявність чи відсутність претензій до працівників міліції. Адже громадяни, які стали жертвами тортур у міліції, здебільшого бояться звертатися зі скаргами та заявами.

Ці факти свідчать, що, попри постійні заперечення керівництва правоохоронних органів про застосування катувань працівниками міліції, як це зробив, наприклад, під час представлення у Верховній Раді України попередньої Щорічної доповіді Уповноваженого колишній заступник міністра внутрішніх справ М.Корнієнко, погодитися з їх заявами не дають численні звернення громадян, матеріали досудового слідства, вироки судів, бесіди з жертвами, адвокатами, родичами, колишніми працівниками міліції, суддями, працівниками прокуратури.

Наявність проблеми катувань громадян правоохоронцями доводять і результати опитування 84 посадових осіб (керівних працівників карного розшуку та слідства), які навчаються у Національній академії МВС України. З них 30% підтвердили, що тортури застосовуються досить часто, 36 – застосовуються іноді, 33 – дуже рідко і лише 3,3% заперечили їх наявність. 50% опитаних вважають, що керівництво райвідділів, управлінь областей і міністерства знає про застосування правоохоронними органами методів “третього ступеня”, проте мало що робить для запобігання цьому.

Таким чином, відстеження стану дотримання конституційних прав людини в країні під час затримання та досудового слідства засвідчує, що тортури продовжують постійно застосовуватися працівниками правоохоронних органів.

Підтвердженням цього є результати нещодавно завершеного моніторингу Уповноваженого щодо звернень громадян до лікувальних закладів охорони здоров’я у зв’язку з заподіянням їм тілесних ушкоджень працівниками міліції та надання швидкої медичної допомоги під час перебування їх в установах органів внутрішніх справ.

Уповноважений щиро вдячна абсолютній більшості керівників управлінь охорони здоров’я областей, які з розумінням поставилися до запиту Уповноваженого. Водночас керівники п’яти управлінь охорони здоров’я до запиту Уповноваженого поставилися безвідповідально і фактично порушили як клятву Гіппократа, так і ст.13 та ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” щодо обов’язку співпраці з Уповноваженим. Так, управління охорони здоров’я Херсонської області (голова – М.Брагар) та м.Севастополя (голова – А.Токарєв) зіслалися на відсутність обліку. Управління охорони здоров’я Кіровоградської області (голова – В.Бондаренко) повідомило, що громадяни з цих питань до закладів охорони здоров’я області не зверталися. Це було б добре, але не відповідає дійсності. З Житомирської (голова – З.Парамонов) та Одеської (голова – В.Лиманський) областей надали такі відомості, у яких інформації не було.

Проте навіть без урахування відомостей цих п’яти регіонів Уповноважений змушена констатувати, що результати моніторингу свідчать про вкрай жахливу ситуацію. Так, у 2002 р. до лікувальних закладів охорони здоров’я за медичною допомогою звернулися 1645 осіб, які постраждали від дій працівників міліції, у 2003 р. – 1758.

Від загальної кількості тих, що звернулися до лікувальних закладів, у 2002 р. 347 громадян, або 21,1%, внаслідок заподіяних їм тілесних ушкоджень змушені були лікуватися в умовах стаціонару, у 2003 р. – 363 (20,6%) (табл. 3.3.1). Тобто кожен п’ятий громадянин, проти якого міліцією застосовано тортури, опинився на лікарняному ліжку.

Таблиця 3.3.1. Інформація щодо осіб, які звернулися до лікарень з приводу побиття працівниками міліції у 2002–2003 рр.

Найбільше випадків звернення громадян до лікарень та бюро (відділень) судово-медичних експертиз протягом 2002–2003 рр. у Автономній Республіці Крим (595), Донецькій (483), Львівській (243), Луганській (229), Рівненській (222), Чернігівській (200), Сумській (147), Дніпропетровській (127) областях та м.Києві (202).

Вражає характер тілесних ушкоджень, які отримали громадяни в установах міліції. Протягом 2002 – 2003 рр. було зареєстровано 1890 крововиливів, синців і саден, 625 черепно-мозкових травм, 253 переломи кісток, 173 пошкодження внутрішніх органів та 131 політравма (табл. 3.3.2).

Слід зауважити, що ці відомості стосуються насамперед громадян, яких затримували працівники міліції, але потім були відпущені і мали змогу звернутися до лікувальних закладів.

Прикладом цього є провадження Уповноваженого у справі про брутальне порушення права на особисту недоторканність, повагу до гідності людини та свободу від катувань, що було відкрито за зверненням громадянина І.Конафоцького. 11 червня 2003 р. Пустомитівським місцевим судом Львівської області за катування цього 32-річного громадянина до 7 та 5 років ув’язнення засуджені дільничні інспектори Городоцького райвідділу Р.Кетов і А.Пашкевич. Вони мали намір присвоїти те, що було в його кишенях, доставили до райвідділу, обшукали, а переконавшись, що “улову” нема, познущались над ним, ледь не позбавивши життя, попри те, що у цьому райвідділі працює двоюрідний брат потерпілого. Від побоїв тіло І.Конафоцького розпухло до невпізнання. Він переніс кілька тяжких операцій, чотири місяці пролікувавшись у стаціонарі.

Вражає те, що всі мешканці м.Городок, у тому числі міліціонери, знали, що кілька років тому працівниками правоохоронних органів був закатований насмерть 26-річний житель цього містечка Юрій Мозола, за що тих було покарано судом. На жаль, ані страшний випадок з Ю.Мозолою, ані судовий процес за ініціативою і участю Уповноваженого щодо поновлення прав батьків закатованого не стали для правоохоронців застереженням.

У своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни, які отримали тілесні ушкодження, коли перебували в міліції, скаржаться, що, звернувшись у судово-медичну експертну установу й пройшовши судово-медичний огляд, не завжди можуть одержати відповідний акт. Також буває неможливим одержати документи медичних установ, у яких обстежувався чи лікувався потерпілий. Треба наголосити, що медичні установи безпідставно відмовляють у наданні такої інформації щодо тілесних ушкоджень постраждалим громадянам.

Таблиця 3.3.2. Характер тілесних ушкоджень, що отримали особи, які перебували в установах тримання
затриманих та заарештованих Міністерства внутрішніх справ України в 2002–2003 рр.

Водночас в Уповноваженого дуже багато питань викликає і стан обліку громадян, які звернулися до лікарень з приводу побиття працівниками міліції, в медичних закладах деяких областей. Тому, без сумніву, можна констатувати, що інформація, яку отримано Уповноваженим щодо звернень громадян до лікувальних закладів охорони здоров’я у зв’язку з заподіянням їм тілесних ушкоджень працівниками міліції, це тільки вершина айсберга, а реальна кількість осіб, які постраждали під час перебування в установах тримання затриманих та заарештованих Міністерства внутрішніх справ України, значно більша.

Це підтверджує і така інформація. Відповідно до повідомлень управлінь охорони здоров’я особам, які перебували в установах міліції (ІТТ, кімнатах затриманих), швидка медична допомога надавалася у 2002 р. у 12 229 випадках, з яких 2164 пов’язані з отриманням заарештованими і затриманими тілесних ушкоджень. У 2003 р. з 13 713 виїздів швидкої медичної допомоги таких було 2419 (табл.3.3.3). У зв’язку з наявністю тілесних ушкоджень у заарештованих і затриманих найбільше виїздів швидкою медичною допомогою у 2002–2003 рр. здійснено до установ міліції таких областей, як Запорізька – 1156, Луганська – 1076, Вінницька – 614, Волинська – 311, Донецька – 258, Івано-Франківська – 204, Рівненська – 150.

Таблиця 3.3.3. Інформація щодо надання швидкої медичної допомоги особам, які перебували в установах тримання затриманих Міністерства внутрішніх справ України у 2002–2003 рр.

Привертає увагу і той факт, що основна кількість виїздів швидкої медичної допомоги у зв’язку з настанням смерті затриманих і заарештованих за ці роки в абсолютній більшості припадає на установи міліції двох областей – Луганської – 155 і Харківської – 23.

Усього ж протягом двох років в установах міліції тих регіонів України, з яких Уповноважений отримала інформацію, померли 189 громадян.

Протягом 2002–2003 рр. з установ тримання затриманих та заарештованих Міністерства внутрішніх справ України швидкою медичною допомогою до лікарень для лікування в умовах стаціонару доставлено 5072 громадянина, або 19,5% загальної кількості громадян, для надання допомоги яким відбувалися виїздів лікарів, у тому числі 2099 осіб, або 46% кількості всіх вивезених, було доставлено до лікарень внаслідок наявності в них тілесних ушкоджень.

До лікарень із наявними тілесними ушкодженнями з ІТТ та райміськвідділів міліції Запорізької області доставлено 599 людей, Луганської – 376, Вінницької – 372, Івано-Франківської – 135, Хмельницької – 112, Рівненської – 92 і Харківської областей – 66.

Про необхідність припинення катувань людей у міліції Уповноважений наголошувала з перших днів обрання на цю посаду у квітні 1998 р., про це йшлося в щорічних доповідях, численних виступах.

На превеликий жаль, Уповноважений вкотре змушена констатувати, що органами влади, від яких це переважно залежить, насамперед Міністерством внутрішніх справ України, необхідних дійових заходів так і не вжито. А тому й не дивно, що ця проблема не тільки не розв’язується, а навпаки, розростається. Звідки ж буде поліпшення, коли МВС проблеми катувань людей міліцією, як і раніше, не визнає, а на очевидні факти знущань над людьми декларативно заявляє: заходів вжито, проведено переатестацію особового складу, розроблено нові показники боротьби зі злочинністю, очищаємося від працівників, схильних до насильства і т.п.

Про формальність заходів та видимість боротьби з цим злом свідчать реалії життя: на місцях все залишається, як і було: щоб домогтися розкриття злочинів людей у міліції б’ють, катують. Про те, що МВС України фактично не вживає дієвих заходів щодо викорінення тортур, свідчить і таке.

У грудні 2003 р. Уповноважений звернулася до Міністерства внутрішніх справ з проханням надати аналітичні матеріали про стан дотримання законності та конституційних прав і свобод громадян працівниками міліції, де пропонувалося за 2002 р. і 2003 р. надіслати відомості щодо проблеми, пов’язаної з насильством, катуванням і приниженням людської гідності громадян у міліції. Зокрема, повідомити кількість працівників, притягнутих за такі дії до дисциплінарної відповідальності, щодо скількох з них порушувались кримінальні справи, яка кількість таких справ закрита, передана до суду, скільки таких злочинів скоєно оперуповноваженими, слідчими, яка кількість звернень з приводу цього надійшла від громадян та скільки за ними порушено кримінальних справ, скільки громадян потерпіли від цих злочинів і якого ступеня тілесних ушкоджень їм заподіяно.

Попри важливість цієї проблеми, а також те, що вона зачіпає життєво важливі права і свободи громадян і пов’язана із забезпеченням гідного поводження з людиною як з найбільшою соціальною цінністю, з МВС України відповідь надійшла стандартна: “звітністю не передбачено”. Це свідчить про те, що МВС даними щодо цієї проблеми не хоче володіти, а тому й звітності не має або свідомо приховує такі дані. А якщо так, то чи не тому не виконуються навіть власні рішення, а саме п.3 Плану робочих заходів МВС України, розробленого на виконання Угоди між МВС України та Уповноваженим від 11 липня 2003 р., та п.4 самої Угоди, якими передбачено “розроблення механізму централізованого обліку звернень громадян про порушення прав і свобод людини та іншої інформації про факти жорстоких або таких, що принижують гідність особи, видів поводження з боку працівників органів внутрішніх справ”.

Уповноважений сподівається, що на виконання спільної Угоди від 11 липня 2003 р. “Про співробітництво щодо дотримання і забезпечення конституційних прав і свобод людини, зміцнення законності у діяльності органів внутрішніх справ та підвищення соціального захисту їх працівників”, врешті-решт, будуть припинені брутальні порушення прав людини співробітниками міліції і особливо – побиття людей.

Незрозумілою є позиція щодо проблеми катувань у міліції з боку Генеральної прокуратури України, якою на запит Уповноваженого до прокурорів областей щодо надання відомостей про притягнення до кримінальної відповідальності працівників міліції за цей вид злочину протягом 2002–2003 рр. накладено “вето”. А на повторні запити, здійснені у березні та липні 2004 р., Генеральним прокурором України тільки у серпні надано відповідь та й то неповну. Подібне ставлення до запитів Уповноваженого не тільки не відповідає вимогам ст.22 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” щодо обов’язку співпраці з Уповноваженим, а й ускладнило повний та об’єктивний аналіз стану цієї проблеми.

Попри те, навіть без відомостей органів прокуратури, які здійснюють нагляд за дотриманням законів працівниками міліції та ведуть досудове розслідування у кримінальних справах цього виду злочину, на підставі моніторингу Уповноваженого видно, що проблема катувань у міліції залишається актуальною та масштабною. Ненадання таких фактів, по суті, є приховуванням злочину, а визнання цієї проблеми та з’ясування її причин є найважливішим кроком до її подолання.

У попередній Щорічній доповіді Уповноваженим наводилися приклади поширених видів фізичних катувань, які застосовують працівники правоохоронних органів. На жаль, ганебна практика їх застосування триває. Насамперед це виявляється в тривалому побитті всього тіла або систематичному битті по чутливих його частинах чи органах (підошвах, фалангах, сідницях, вухах, статевих органах), підвішуванні на металевому пруті за руки чи ноги, перекритті доступу повітря шляхом одягання протигаза або використання пластикового пакета, застосування електричного шоку до найчутливіших частин тіла, затягування наручників. Все це посилюється незадовільними санітарними умовами, переповненими камерами зі значним ризиком захворювання на інфекційні хвороби, туберкульоз.

Дедалі витонченішими стають методи психологічних катувань, серед яких – деперсоналізація затриманого шляхом підміни його імені номером та конфіскація особистих речей, позбавлення сну, їжі, питної води, денного світла, побачень з родичами та адвокатом, висміювання, погрози піддати катуванню як самого затриманого, так і його родичів та друзів, а також погіршити їх становище. При цьому слід зазначити, що розрізнення катувань на фізичні та психологічні є штучним: фізичні тортури можуть завдати значних психологічних травм, а психологічні зловживання можуть призвести до значних фізичних проблем. Ці два види тісно пов’язані між собою.

Як і раніше, найпоширенішими місцями катувань є службові кабінети міськрайвідділів міліції, де скоюється до 70% цих злочинів. Понад половину тортур чиниться працівниками кримінальної міліції, на яких покладаються обов’язки розкриття злочинів. Останнє ще раз підтверджує висновок стосовно мети катувань – отримання показань щодо розкриття злочину.

Прикладом цього може бути провадження Уповноваженого у справі про брутальне порушення прав та свобод громадянина О.Кирилюка працівниками правоохоронних органів Чернівецької області, яке було відкрито за зверненням до Уповноваженого. Як було з’ясовано, у травні 2002 р. шляхом застосування катувань до жителів м.Чернівців О.Данилюка, О.Кирилюка та А.Покровського у приміщенні Чернівецького міського відділу міліції оперуповноважені І.Бартюк, В.Сергій і С.Скворцов “розкривали” крадіжку комп’ютера. Всіх трьох незаконно у наручниках було доставлено до міськвідділу, де без складення документів утримували протягом доби. Першим затримано О.Данилюка, якому було завдано численних ударів ногами, гумовим кийком по різних частинах тіла і вибито свідчення, що крадіжку комп’ютера скоїв О.Кирилюк. Упродовж всього часу незаконного тримання останньому також завдано численних ударів ногами, кулаками, гумовим кийком, металевим дротом, наповненою водою пластиковою пляшкою. З нього зняли штани, змусили стати на коліна і засунули гумовий кийок в анальний отвір, провернувши його декілька разів. У такий спосіб О.Кирилюка змусили написати “так звану явку з повинною”, що крадіжку комп’ютера він скоїв спільно з гр-м А.Покровським. Затримавши останнього за місцем роботи, його також катували: били кулаками, ногами, гумовим кийком, дошкою по голові, ногах, стегнах, обличчю, нирках, вимагаючи зізнатися у крадіжці.

Згідно з вироком Садгірського місцевого суду м.Чернівців від 21 липня 2003 р. винні працівники міліції засуджені, але визначені їм строки покарання вочевидь не відповідають тяжкості скоєного ними злочину та його наслідкам: 22-річний О.Кирилюк став калікою на все життя. Попри те, винні засуджені до позбавлення волі лише на строк від 3 років і 6 місяців до 4 років.

До чого також необхідно привернути увагу? Створена у правоохоронних органах безжалісна та цинічна система катувань громадян під час слідства немає винятків. Винятки не робляться навіть у тих випадках, коли підозрюваними є самі ж колишні чи діючі працівники міліції, у тому числі слідчі.

22 жовтня 2003 р. Генеральною прокуратурою України порушено кримінальну справу стосовно ряду працівників Солом’янського РУ ГУ МВС України в м.Києві за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.127 та ч.2 ст.365 КК України. Цей факт є типовим прикладом катувань людини заради розкриття злочинів та хибної судової практики щодо міри покарання за це. Йдеться про факт, що мав місце стосовно колишнього старшого слідчого тієї ж міліції В.Гайдаєнка, який звернувся до Солом’янського райуправління із заявою про зникнення за невідомих обставин своєї дружини. Звертаючись зі своєю бідою до колег, він сподівався на допомогу. Попри те, він глибоко помилився – його самого і запідозрили у скоєнні вбивства дружини. Причому не рядові оперуповноважені, а п’ять керівних працівників солом’янської міліції: перший заступник начальника райуправління А.Гавриленко, начальник територіального управління С.Дерипапа, перший заступник начальника територіального управління В.Оцалюк, начальник карного розшуку Є.Марцинюк і заступник начальника карного розшуку М.Гурин. Ці керівники вирішили розкрити даний злочин і шляхом жорстоких катувань стали “підганяти” під нього самого заявника.

Вимагаючи зізнання, закутого в наручники тричі підвішували на ломі до непритомності били кулаками та ногами, розгойдували тіло і цинічно рахували – скільки витримає, тягали за волосся, завдаючи сильного фізичного болю та страждань. Приводячи потерпілого до тями, використали весь запас нашатирю і серед ночі докуповували в аптеці. Уранці потерпілий потрапив до лікарні, де пробув більше місяця. Все це підтверджено матеріалами досудового слідства. Попри те, за ці жорстокі катування, зухвалі й цинічні знущання ніхто з винних так і не поніс реального та справедливого покарання.

4 листопада 2004 р. Оболонським районним судом під головуванням судді Д.Камбулова тільки двох підсудних М.Гурина та В.Оцалюка засуджено відповідно до п’яти та трьох років позбавлення волі, всіх інших – умовно з іспитовим терміном. Попри те, пізніше ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м.Києва у складі головуючого Л.Глоса та суддів Г.Балацької і В.Лясковської замінено реальне покарання на умовне й цим двом засудженим. І це при тому, що прокурором на рішення суду першої інстанції було внесено протест взагалі щодо його м’якості й постановлення нового вироку.

Як висновок – обидва рішення цих судів за жорстокі катування і мучення людини, на жаль, є не що інше, як результат “кругової поруки”, оскільки за цей тяжкий злочин реально нікого так і не було покарано.

Що ж до організатора цього групового злочину – першого заступника начальника райуправління А.Гавриленка, то його своєчасно (і, думається, невипадково) під варту не взято, користуючись чим він втік і нині перебуває у розшуку.

Тому Уповноважений вважає, що забезпечення неминучості притягнення до відповідальності працівників міліції за насильство, катування, приниження людської гідності є одним з найголовніших завдань у боротьбі з цим ганебним явищем.

Моніторинг Уповноваженого засвідчив, що протягом чотирьох років (1998–2001) за катування і перевищення влади або службових повноважень, якщо це супроводжувалося насильством або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, стосовно працівників міліції було порушено 288 кримінальних справ, за якими притягнуто до відповідальності 428 та засуджено 168 осіб.

За даними МВС України, у 2003 р. стосовно працівників міліції порушено 274 кримінальні справи, або на 80% більше, ніж у 2002 р. (152), у тому числі 87 справ – за перевищення влади або службових повноважень (у 2002 р. – 36), 22 справи – за хабарництво (у 2002 р. – 12). Усього за 2003 р. засуджено 108 працівників міліції (у 2002 р. – 89), з яких 39 – за перевищення влади або службових повноважень (у 2002 р. – 34) та 6 – за хабарництво (у 2002 р. – 9).

До дисциплінарної відповідальності у 2003 р. притягнуто 48 524 працівники, що на 10,5% менше, ніж у 2002 р. (54 167), з яких 2601 звільнено з органів внутрішніх справ (у 2002 р. – 1649).

Найбільше правопорушень некримінального характеру становлять: незаконна відмова в порушенні кримінальної справи – 1596 (у 2002 р. – 664), приховування злочинів від обліку – 549 (539), порушення строків ведення слідства, дізнання – 209 (234), фальсифікація – 66 (34), притягнення до адмінвідповідальності – 41 (20), незаконне адмінзатримання – 26 (21), незаконний обшук – 16 та незаконне притягнення до кримінальної відповідальності – 13.

Зазначені дані дають підстави визнати морально-правовий рівень працівників міліції низьким, що також є однією з обставин, яка зумовлює скоєння ними катувань та приниження гідності людей.

Уповноважений вважає за необхідне привернути увагу до того, як розслідуються справи щодо тортур. У зверненнях жертв тортур, інформаціях ЗМІ та правозахисних організацій повідомляється про необ’єктивну їх перевірку, передчасну відмову в порушенні кримінальних справ та тяганину в їх розслідуванні. Все це має місце внаслідок корпоративної солідарності міліції та прокуратури, зловживання владою, кругової поруки, поверховості перевірок звернень потерпілих та безкарності. Ці та інші обставини створюють проблемність притягнення працівників міліції до кримінальної відповідальності.

Характерним прикладом наявності таких складнощів щодо притягнення працівників міліції до кримінальної відповідальності за катування є справа дільничних інспекторів Ріпкінського району Чернігівської області В.Сташка і М.Решотки. 19 січня 2003 р., вимагаючи зізнання у викраденні зварювального апарата, В.Сташко в багажнику автомобіля при 10-градусному морозі вивіз з дому роздягненого громадянина О.Івашова (офіцера запасу, інваліда ІІ гр.) у безлюдне місце зони відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС – на КПП біля с.Редьківка, за 30 км від місця проживання. Домагаючись визнання вини, із застосуванням наручників, гумової і дерев’яної палиць, В.Сташко жорстоко побив О.Івашова, заподіяв йому відкриту черепно-мозкову травму, закриту травму шиї з переломом під’язикової кістки, від чого в того настала механічна асфіксія.

Тобто потерпілого О.Івашова було закатовано насмерть. А після цього тіло загиблого сховано у одному з погребів. І тільки через 8 днів понівечене від побоїв тіло було знайдене.

Проте судмедексперт Д.Желєзняк на прохання міліції умисно сфальсифікував висновок, що смерть настала внаслідок загального переохолодження, а В.Сташко – матеріали про те, що О.Івашова бачили живим. Як наслідок, у порушенні кримінальної справи було відмовлено.

До яких тільки інстанцій не зверталася дружина загиблого, але все було марно. Про даний факт Уповноваженому стало відомо на початку березня 2003 р. із публікації газети “Вечерние вести”. За власною ініціативою Уповноваженим було відкрито провадження. У травні того ж року було проведено повторну судово-медичну експертизу тіла О.Івашова, якою було встановлено справжню причину його смерті – заподіяння смертельних тілесних ушкоджень. Тільки завдяки вжитим заходам винних – дільничного В.Сташка та його співучасника міліціонера М.Решотку – було віддано до суду.

Міліцією і прокуратурою на сім’ю загиблого чинився тиск: від залякування, погроз, побиття свідків аж до намагання відкупитися грошима за відмову від заяви про притягнення винних міліціонерів до кримінальної відповідальності. Про це Уповноваженому у своєму зверненні повідомила дружина загиблого М.Нагорна.

Вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 14 січня 2004 р. В.Сташко засуджений за вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст.115, ст.365, 366, 371 КК України, до 14 років позбавлення волі, а М.Решотка (п.3 ст.364) – до 5 років позбавлення волі умовно. Що стосується неправомірних дій судмедексперта Д.Желєзняка, який умисно приховав злочин цих міліціонерів та власника автомобіля Г.Хацкевича, у багажнику якого потерпілого О.Івашова доставлено до місця вбивства, то вони за цей злочин залишилися фактично не покарані.

Кримінальну справу стосовно судмедексперта Д.Желєзняка порушено тільки через сім місяців після встановлення фальсифікації смерті О.Івашова та через два з половиною місяці після винесення вироку працівникам міліції, завдяки неодноразовим зверненням як Уповноваженого, так і дружини загиблого. До речі, у вироку апеляційного суду від 14 січня 2004 р. вказується на необ’єктивність проведеної Д.Желєзняком судово-медичної експертизи, але його прізвище і міра вини у цьому документі навіть не згадуються. Чи не тому, попри доведеність умисних дій приховати вбивство, дії Д.Желєзняка замість зловживання владою або службовим становищем кваліфіковано як службову недбалість, а потім справу закрито за амністією. Стосовно ж Г.Хацкевича кримінальна справа не порушувалася взагалі.

Уповноважений вважає, що для відновлення принципу справедливості й невідворотності покарання за вчинений злочин стосовно судмедексперта Д.Желєзняка і власника автомобіля Г.Хацкевича своє вагоме слово повинна сказати Генеральна прокуратура України.

Про проблемність притягнення до кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів, їх корпоративну солідарність та “кругову поруку” свідчать, зокрема, досудові провадження органів прокуратури.

Прикладом цього є здійснення провадження прокуратурою м.Києва у кримінальній справі за фактами катувань громадянина О.Чулкова заступником начальника відділу Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю Дніпровського РУ ГУ МВС України в м.Києві А.Довбишем. Щоб домогтися “визнання вини”, 6 жовтня 2003 р. О.Чулкова підвішували на металевій трубі і завдавали йому побоїв, внаслідок чого потерпілий потрапив до стаціонару, де лікувався 23 дні. Попри те, провадження у цій справі всіляко затягується, оскільки дружина А.Довбиша – Н.Довбиш працює на посаді старшого слідчого відділу прокуратури м.Києва, яким і ведеться це провадження. О.Чулков звернувся за захистом своїх прав до Уповноваженого. У процесі провадження з’ясовано, що дружина А.Довбиша дійсно працює на вказаній посаді, але, за повідомленням прокуратури міста від 16 січня 2004 р., “на хід досудового слідства вона впливу не має”. Однак перевіркою встановлено, що це не відповідає дійсності. Як повідомив О.Чулков на особистому прийомі Уповноваженому, у його справі призначено вже третього слідчого, останній з них – О. Надід під час бесіди, що відбулася 9 березня 2004 р. у приміщенні прокуратури міста, зазначив безперспективність притягнення А.Довбиша до кримінальної відповідальності та періодично попереджав О.Чулкова про відповідальність за надання заздалегідь неправдивих свідчень, тобто вдався фактично до залякувань. Після цього О.Чулкова запросив начальник слідчого відділу В.Петраківський (безпосередній начальник дружини Довбиша), який запропонував потерпілому помиритися з працівниками міліції. За таких умов хіба можна сподіватися на всебічне, повне й об’єктивне розслідування цієї справи, як це передбачено ст.22 Кримінально-процесуального кодексу України? Враховуючи всі обставини, Уповноважений вважає, що Генеральна прокуратура України мала б взяти у своє провадження цю справу, для чого є всі юридичні підстави.

Проте, за повідомленням заступника Генерального прокурора України В.Пшонки, заяву О.Чулкова направлено до тієї ж прокуратури м.Києва, тобто до того органу, дії працівників якого оскаржуються потерпілим.

Наступний приклад. У другій Щорічній доповіді Уповноваженим було проаналізовано хід слідства за фактом побиття до смерті працівниками міліції громадянина В.Гонтаря, який був доставлений до Сумського райвідділу, а через три години з тілесними ушкодженнями його було доставлено додому працівником міліції П.Нечаєвим. Попри вагомі докази вини міліціонерів, вже більше трьох років прокуратурою Сумської області штучно затягується розслідування цієї справи.

Так, прокуратура як аргумент непричетності правоохоронців до загибелі цієї людини використовує їх твердження про те, що “ніхто з працівників міліції не визнав застосування до В.Гонтаря ніякого насильства”. При цьому зовсім не взяті до уваги показання свідків події та родичів загиблого про жорстоке побиття його працівниками міліції. При цьому чотирьох причетних до злочину працівників кримінального розшуку звільнено з органів внутрішніх справ. Знято з посади начальника райвідділу, правда, як завжди у таких випадках, – за “власним бажанням”.

Справу так і не передано до суду, хоча у ній є достатньо доказів щодо вини у смерті В.Гонтаря конкретних міліціонерів. З цього приводу неодноразово надсилалися листи до Генеральної прокуратури. Уповноважений не втрачає надії, що Генеральною прокуратурою України і прокуратурою Сумської області, врешті-решт, буде вжито відповідних заходів стосовно завершення цієї резонансної справи та передачі її до суду.

Про збіг корпоративних інтересів міліції і прокуратури по захисту “честі мундира” свідчить і те, як здійснювалося провадження прокуратурою Полтавської області у кримінальній справі стосовно чотирьох оперуповноважених УБОЗу УМВС цієї області В.Шаблія, І.Новацького, О.Богданова та С.Скадченка. Вимагаючи “визнання вини”, за півтори години ці працівники у приміщенні УБОЗу завдали тяжких тілесних ушкоджень громадянам І.Іванову та В.Долі і фактично задушили громадянина В.Цісельського, 30-річного приватного підприємця з Чернігівської області, натягши на нього протигаз і перекривши доступ повітря. Попри те, що кримінальну справу порушено ще 2 грудня 2003 р., лише зовсім недавно під варту взято одного зі злочинців, а троє інших співучасників катувань, користуючись “нерішучістю” органу слідства та перебуваючи під “захистом” керівництва УБОЗу, на виклики до прокуратури не з’являлися й потім взагалі подалися “в біга” і тепер оголошені в розшук.

Моніторинг Уповноваженого свідчить, що в питанні розшуку втікачів-правоохоронців, які чинили тортури, позитивних зрушень практично не відбулося. Із трьох колишніх працівників міліції, про яких йшлося у попередніх Щорічних доповідях Уповноваженого і які перебували у розшуку протягом п’яти років, затримано лише одного – О.Сербіна з м.Луганська. А Ю.Федотов з м.Дніпропетровська та Р.Ущеповський з м.Луганська продовжують бути в “в бігах”. Більше того, подібний “досвід” щодо уникнення відповідальності працівників міліції за застосування тортур тепер продовжують “застосовувати” також у м.Києві (А.Гавриленко), м.Полтаві (троє оперуповноважених УБОЗу – І.Новацький, О.Богданов, С.Скадченко) та Тернополі (дільничний інспектор В.Панашій). Щодо розшуку цих осіб Уповноважений сподівається на вагоміші результати, веде своє провадження і тримає на контролі це питання.

Важливе значення для забезпечення конституційного права громадян на повагу до їхньої честі й гідності, на недоторканність і безпеку має судова практика визначення міри покарання працівникам міліції, яких визнано винними у вчиненні насильства, катуванні, приниженні гідності людей. Визначення належної міри покарання – це один з найбільш дієвих засобів запобігання протиправному поводженню працівників міліції із затриманими.

Як свідчить аналіз Уповноваженого, судова практика у визначенні міри покарання працівникам міліції за цей небезпечний злочин останніми роками не відповідала його тяжкості, оскільки в абсолютній більшості вона не співвідноситься з характером, жорстокістю та наслідками катувань. Протягом 2000–2001 рр. за ці злочини засуджено 66 працівників міліції, але лише 38% з них – до реального позбавлення волі. Всі інші засуджені суто символічно: умовно, з відстрочкою або з іспитовим строком виконання вироку, що, на думку Уповноваженого, є наслідком кругової поруки та солідарності з працівниками правоохоронних органів, які нібито прагнули викрити злочини і при цьому застосували тортури.

Згідно з відомостями Менської виправної колонії Чернігівської області (№91), що є єдиною установою для відбування покарання для засуджених працівників міліції, упродовж 2002–2003 рр. до неї надійшло всього 13 осіб, що притягнуті до кримінальної відповідальності за ч.2–3 ст.365 КК України (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями).

Для прикладу візьмемо практику судів лише однієї області – Волинської, судами якої протягом 2003 р. винесено вироки у трьох кримінальних справах за цей вид злочину, а у 2004 р. – у одній. Але за всіма вироками засуджені працівники міліції від покарання звільнені з іспитовим строком. Таке покарання 22 травня 2003 р. визначено Луцьким місцевим судом оперуповноваженому В.Кіпеню, який у приміщенні райвідділу з метою визнання причетності до скоєння злочину вчинив фізичне насильство стосовно громадянина С.Клим’юка.

Аналогічну міру покарання за вироком Ківерцівського місцевого суду Волинської області від 16 квітня 2003 р. отримав міліціонер підрозділу “Беркут” С.Пікун, який також у приміщенні райвідділу, з метою визнання вини у крадіжці, застосував насильство до неповнолітніх Д.Алексюка і М.Гергало: бив по тілу металевим прутом, натягував протигаз, перекриваючи доступ повітря, застосовував наручники, приковуючи затриманих до батареї центрального опалення.

До такого ж покарання цим же судом 6 червня 2003 р. засуджено дільничного інспектора О.Рибачука, який без дозволу власника будинку громадянина М.Білокурова зайшов у приміщення і, застосувавши фізичне насильство, закував його в наручники, забрав у опорний пункт міліції, де завдав багато ударів по голові та в обличчя.

З іспитовим терміном на два роки відкладено виконання вироку Луцьким міським судом від 5 січня 2004 р. стосовно міліціонера патрульно-постової служби С.Дибаля, який під час затримання громадянина М.Романова за вчинення адмінправопорушення заподіяв йому тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Тобто ніхто з цих працівників правоохоронних органів не поніс реального покарання за свої тяжкі злочини.

Про складність притягнення винних у катуванні до кримінальної відповідальності та вибірковість української Феміди щодо їх покарання свідчить також вирок Суворовського місцевого суду м.Херсона від 10 березня 2004 р. стосовно начальника оперативно-розшукового відділення при управлінні карного розшуку УМВС України в Херсонській області В.Захаренка, його підлеглого В.Скиби та оперуповноваженого Е.Суліменка.

Як констатовано у вироку, 14 січня 2002 р. ці працівники на робочому місці затримали громадянина Е.Расторгуєва, доставили до приміщення УМВС, де, вимагаючи зізнання у злочині, жорстоко катували: закутого у наручники потерпілого до непритомності змушували здійснювати фізичні навантаження шляхом безперестанного бігу та присідань, плювали в обличчя, завдавали ударів по голові та інших частинах тіла, а також у пах. Внаслідок тортур Е.Расторгуєв переніс складну хірургічну операцію і втратив фізіологічну здатність. Для приховування злочинних дій щодо потерпілого було складено фіктивні документи про скоєння адмінправопорушення, після відбуття якого, в обмін на свободу, останнього примусили дати розписку, що він претензій до міліції немає. Попри скоєння злочину трьома працівниками міліції, обвинувачення спочатку було пред’явлено тільки двом оперуповноваженим. Безпосередній його організатор – їх начальник В.Захаренко у даній справі з’явився тільки після 28 грудня 2003 р., коли суддею В.Званчуком справа була повернута на дорозслідування через непритягнення до відповідальності всіх винних осіб. Всупереч такому рішенню судді Апеляційний суд Херсонської області безпідставно скасував це рішення. Проте завдяки рішенню Верховного Суду України було підтримано позицію судді і скасовано рішення апеляційного суду – усіх винних притягнуто до відповідальності. Треба привернути увагу до пасивності провадження слідства у даній справі та невжиття передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України всіх можливих заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження її обставин. Ані до дорозслідування, ані після нього нікого з обвинувачуваних під варту взято не було, всі вони, перебуваючи на свободі, намагалися відкупитися за гроші, а коли побачили, що це неможливо, то спрямовували слідство про заподіяння травми невідомими особами нібито під час перебування потерпілого у м.Миколаєві. Надати такі свідчення, у тому числі в суді, умовили навіть дівчину, з якою Е.Расторгуєв мав намір одружитися. З такою основною версією справа надійшла до Суворовського місцевого суду м.Херсона, але відразу була остаточно відкинута ним, оскільки судово-медичною експертизою було доведено, що цю травму заподіяно не більш як за день–два до хірургічної операції.

Заслуговує на увагу визначення судом міри покарання за цей злочин: двох оперуповноважених засуджено до 7 років позбавлення волі, а їхньому начальнику – В.Захаренку, який не тільки був безпосереднім учасником катування, а й його організатором, судом визначено значно меншу міру покарання – лише 5 років і 6 місяців. Після такого рішення суду щодо цього керівника, який не тільки, на думку батьків потерпілого, найбільше винний у даному злочині та дискредитації міліції, вони із залу суду вийшли з болем у серці. Уповноважений поділяє думку батьків потерпілого. Притягти винного керівника до належної відповідальності завжди складніше, ніж його підлеглих.

Тому не випадково навіть Європейський суд з прав людини, виходячи саме з незадовільного стану розгляду справ стосовно тортур в українських судах, зробив виняток для України і прийняв до розгляду скаргу постраждалого від тортур мешканця м.Харкова, підприємця О.Афанасьєва без остаточного рішення суду по його справі. Треба наголосити, що Європейський суд зазвичай дуже принципово дотримується процедури прийняття скарг тільки після надання висновків про відмову судів всіх інстанцій країни позивача. Підприємця було затримано 1 березня 2000 р. за безпідставним звинуваченням і побито чотирма співробітниками Київського райвідділу міліції м.Харкова. З міліції він повернувся через три доби зі слідами наручників на зап'ястях, побитими ребрами, численними синцями, погіршенням слуху. Як згадує потерпілий, він ніколи навіть не думав, що в РВВС може відбуватися щось подібне: «Повалили на підлогу, дубасили кулаками, місили ногами, тягали по підлозі, заламували руки в наручниках». Підписані за таких обставин показання про визнання вини обвинуваченим було покладено в основу обвинувального вироку, за яким його, хоча і умовно, засуджено. Попри те, заявник не погодився з цим і подав скаргу на міліціонерів. Доказ тортур – висновок судмедекспертизи, який він на диво одержав. Потім скарга довго блукала по прокуратурах і судах. Водночас три роки тому О.Афанасьєв подав позов до Європейського суду з прав людини. По-перше, він скаржився на те, що був побитий, поки знаходився в райвідділі міліції, а по-друге, на те, що в нього не було ефективних засобів захисту за його скаргою на тортури.

За обома цими пунктами вимоги заявника були визнані Європейським судом справедливими. Зокрема, Євросуд визнав порушення ст.3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у частині ставлення до затриманих, а також порушення ст.13 у частині незастосування державою всіх необхідних заходів для розслідування цього випадку. Своїм рішенням суд зобов'язав Україну виплатити потерпілому 6500 євро компенсації моральних збитків і 1500 євро – компенсації витрат на свій захист.

Уповноважений вважає, що українські суди мають змінити ставлення до розгляду цих суспільно небезпечних злочинів і підходити до винесення по них рішень з усією суворістю закону. Також з метою детального аналізу судової практики засудження осіб, які застосували тортури, необхідно передбачити інформацію про це у судовій статистиці.

Проте забезпечення справедливих рішень щодо потерпілих – це тільки одна з проблем у боротьбі з цим ганебним явищем. Дуже складною залишається проблема виконання таких судових рішень, навіть на тлі в цілому незадовільного стану виконання судових рішень. Про це вже йшлося в попередньому розділі. Тому не випадково Європейський суд з прав людини останнім часом посилив увагу до справ громадян проти України щодо невиконання судових рішень, зокрема, за фактами застосування тортур працівниками міліції. Прикладом цього може бути одне з останніх рішень Європейського суду з прав людини щодо України.

Мешканець м.Запоріжжя С.Чижов поскаржився до Страсбурга на невиконання рішення українського суду, що зобов'язав державу виплатити йому компенсацію за незаконний арешт і побиття міліціонерами. Євросуд, розібравшись у цій справі, одноголосно зобов'язав Україну виплатити громадянину С.Чижову 2,5 тис. євро як відшкодування моральної шкоди,

а також витрат у зв’язку з невиконанням судового рішення, яке було винесено “...за те, що С.Чижов незаконно був затриманий силами безпеки і побитий двома міліціонерами“.

В Європейському суді з прав людини знаходиться ще близько сорока справ громадян України, щодо яких було застосовано тортури.

Треба також зазначити, що гостра проблема застосування катувань працівниками правоохоронних органів дедалі більше обговорюється в суспільстві, в засобах масової інформації, набуває розголосу і викликає стурбованість широкої громадськості України.

Так, обурені жорстокістю діянь працівників УБОЗу, представники громадськості Полтавської області звернулися до органів державної влади області та міста Полтави. Правозахисними організаціями, ЗМІ ініційовано збір заяв потерпілих та проведення громадських слухань за участі потерпілих від катувань, вчинених у правоохоронних органах області.

У м.Львові відкрився регіональний Центр документування тортур. Спеціальні професійні групи цього центру здійснюватимуть моніторинг, готуватимуть звіти на слухання, пропозиції щодо удосконалення законодавства, проводитимуть семінари для адвокатів, лікарів, журналістів, аби консолідувати зусилля в боротьбі з катуванням затриманих. Подібні центри створюються у Вінниці, Луганську та Криму. Уповноважений підтримує таку ініціативу громадськості. В тісній співпраці все це має розірвати замкнене коло, в якому нерідко опиняються наші громадяни під час перебування в міліції. І коли вже громада стала на боротьбу з тортурами в міліції, то приховати наявність цієї проблеми в державі стає неможливим.

Уповноважений підтримала трьохрічний проект «Кампанія проти катувань і жорстокого поводження в Україні», який здійснюється Харківською правозахисною групою спільно з партнерськими організаціями за підтримки Європейської комісії. 21 листопада 2003 р. Уповноважений взяла участь у прес-конференції щодо презентації цього проекту разом з організаторами та жертвами тортур в Українському домі. Проте деякі телеканали, які були на прес-конференції, зокрема “1+1”, не наважилися вчасно подати правдиву інформацію щодо застосування тортур в Україні.

Одним із пріоритетних напрямів діяльності Уповноваженого стосовно затриманих міліцією громадян є контроль за умовами їх тримання. Про недоліки з цих питань та приреченість на голодування в кімнатах для затриманих наголошувалося в попередніх Щорічних доповідях Уповноваженого.

З приводу поліпшення умов тримання та забезпечення затриманих харчуванням Уповноважений протягом 2002–2003 рр. неодноразово зверталася з пропозиціями до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів, Рахункової палати, Міністерства внутрішніх справ, Головного контрольно-ревізійного управління України, що дало свої позитивні результати. У Державному бюджеті України на 2004 р. передбачалося стовідсотково забезпечити потреби в коштах на харчування затриманих і заарештованих осіб. МВС України розроблено програму вдосконалення діяльності спеціальних установ міліції на 2004 р. та підтримано її Кабінетом Міністрів. Цією програмою передбачено будівництво 30-ти нових ізоляторів тимчасового тримання та реконструкція діючих спеціальних установ міліції, де утримуються затримані й заарештовані.

Є й ряд інших позитивних зрушень з боку МВС України у вирішенні цих питань: спільно з представниками Уповноваженого у 2003 р. проведено ряд перевірок умов тримання затриманих і взятих під варту осіб у спецустановах міліції ГУ МВС України в АР Крим, містах Києві, Севастополі, в Черкаській та інших областях. Спеціально створеними комісіями проведено обстеження всіх 511 ізоляторів тимчасового тримання. Через суттєві недоліки призупинено функціонування 63 спецустанов, у 120 ІТТ, 12 приймальниках-розподільниках для осіб, затриманих за бродяжництво, та 7 спеціальних приймальниках для осіб, підданих адміністративному арешту, проведені поточні ремонти. Побудовані і введені в експлуатацію нові ІТТ у містах Харкові, Рівному, Маріуполі, Кіровограді, проведено капітальні ремонти ІТТ у містах Києві, Боярці та в Дніпропетровську.

Проте стосовно достатнього денного освітлення і свіжого повітря в камерах шляхом збільшення розміру вікон і можливості відкривати їх ув’язненими у разі потреби, а також забезпечення належним електричним освітленням МВС України дієвих заходів не вжито. Про це свідчать контрольні відвідання Уповноваженим і його представниками спецустанов міліції у ряді регіонів, зокрема у м.Києві, Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Київській, Донецькій, Львівській, Миколаївській, Одеській, Тернопільській Черкаській та інших областях.

З цієї причини ув’язнені постійно перебувають у напівтемряві і позбавлені можливості читати та писати без напруження зору, що призводить до поступової його втрати.

Окрім цього, у переповнених камерах – задуха, через що люди змушені постійно бути лише в білизні. І це за зовнішньої температури повітря – 14–16⁰С, а з настанням літа умови перебування в камерах узагалі нестерпні, що призводить до захворювання на туберкульоз легенів, захворювань шкіри і становить загрозу для життя в’язнів. Тим більше, люди, які вже хворі на туберкульоз легенів, змушені перебувати у таких умовах тривалий період – від 3 до 18 місяців!

Тому Уповноважений вважає, що обмеження ув’язнених у можливості дихати у достатній кількості свіжим повітрям є тортурами. На жаль, необхідність негайного розв’язання цієї проблеми досі поки що не усвідомлюють самі працівники правоохоронних органів. В цьому Уповноважений особисто переконалася під час прийому до експлуатації після капітального ремонту київського ІТТ. Майже вся площа віконного прорізу закривалася міцно закріпленим броньованим склом. По-перше, надходження свіжого повітря передбачено тільки через вузьку щілину шириною всього один сантиметр, що становить лише 4% площі віконного прорізу. По-друге, надходження свіжого повітря в ці щілини можливе лише після відкриття працівником ІТТ вікна із зовнішньої сторони камери, сама ж затримана людина позбавлена можливості зробити це самостійно у разі потреби. Щодо неприйнятності такої конструкції обладнання вікон камер Уповноваженим привернуто увагу колишнього міністра внутрішніх справ М.Білоконя, з чим він також погодився. Крім того, міністру направлено лист з проханням забезпечити належне обладнання вікон камер у всіх спецустановах, де утримуються люди, такою конструкцією, яка забезпечувала б достатній доступ повітря, а вікна були б двоступінчастими з можливістю самостійного повного відкривання їх ув’язненими в разі потреби. З цього питання представниками Уповноваженого з виїздом на місце надано практичну допомогу керівництву УМВС України в Кіровоградській області, у м.Маріуполі Донецької області. А Уповноваженим було внесено пропозиції до відомчих будівельних норм по проектуванню, будівництву спеціальних установ МВС України.

У ряді регіонів становище затриманої людини суттєво ускладнюється ще й з причини переповнення камер та жорстокого поводження персоналу спецустанов міліції.

Під час відвідання в рамках комплексної перевірки стану дотримання прав людини в Автономній Республіці Крим у вересні 2003 р. Уповноважений дійшла висновку, що умови, в яких перебувають затримані та заарештовані в спецустановах міліції міст Севастополя, Сімферополя, Алушти і Євпаторії, є тортурами, знущанням над співвітчизниками.

Зокрема, ІТТ м.Севастополя розрахований на тримання 82 осіб. Водночас у ньому перебувало 203 заарештованих та засуджених. Замість 6–8 у кожній з камер тримали по 16–20 ув’язнених. На одне ліжко припадало по 3–4 особи. Санітарний стан камер незадовільний (приміщення знаходиться у напівпідвалі), вони погано освітлені, немає доступу денного світла та свіжого повітря. При цьому в ІТТ багато неповнолітніх, жінок. Санвузли не відгороджені. Вікна закриті зсередини дрібною (майже суцільною) металевою сіткою, а ззовні – щитами-”баянами”. Від задухи та високої температури люди майже роздягнені. Дихати можна тільки завдяки примусовій вентиляції. З 1976 р. ніколи нікого з затриманих та заарештованих не виводили на прогулянку, оскільки в ІТТ не було прогулянкового майданчика. На вимогу та за проектом Уповноваженого в стислі строки було збудовано два майданчики у дворі міськвідділу УМВС та УСБУ після проведених переговорів з керівництвом цих силових структур та мером міста Л.Жуньком. У січні 2004 р. Уповноважений безпосередньо знову побувала в ІТТ з метою перевірки контрольного завдання.

Через порушення санітарних норм тримання адмінзаарештованих 16 вересня 2003 р. у м.Сімферополі санітарною службою закрито спецприймальник ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим. Такого радикального заходу вжито на вимогу Уповноваженого.

Під час комплексної перевірки Уповноваженим виявлено випадки жорстокого поводження із затриманими, позбавлення їх можливості користуватися послугами адвоката, неповідомлення родичів затриманих і заборони передач від рідних з боку начальника ІТТ м.Сімферополя І.Шпотенка. Зокрема, жорстокість і приниження людської гідності були застосовані до євпаторійського журналіста В.Лутьєва, який на той час перебував у цьому ІТТ. Попри те, що В.Лутьєв є інвалідом ІІ групи, його помістили в одну з найгірших камер без індивідуального спального місця, не надавали необхідної медичної допомоги, вилучили правничу літературу тощо. (Докладніше про умови перебування В.Лутьєва в цьому ІТТ йтиметься в розділі Доповіді щодо права на свободу інформації та вільне вираження поглядів). Після виявлених порушень Уповноважений негайно направила подання до міністра МВС. Треба віддати належне керівництву МВС, яке прийняло цілком обґрунтоване рішення про зняття з посади начальника цього ІТТ.

До таких фактів приниження людської гідності Уповноважений привертала увагу під час виступу на парламентських слуханнях з питань свободи слова в Україні, які відбулися на початку грудня 2002 р. Таке поводження із журналістом розцінено як чергова розправа над свободою слова, яка є однією із базових конституційних свобод.

Контрастом до цього є Рахівський ІТТ Закарпатської області (начальник Ю. Ватрала). Уповноважений ознайомилась зі станом дотримання прав осіб, які перебувають у ньому під час свого робочого візиту до Закарпатської області і залишилась задоволеною як ставленням правоохоронців цього ІТТ до затриманих, так і проведеним нещодавно ремонтом усіх приміщень.

Розв’язанню проблеми переповнення ізоляторів тимчасового тримання сприяло б виконання Україною Заключних зауважень та рекомендацій Комітету ООН проти катувань від 21 листопада 2001 р. щодо скорочення нинішнього 72-годинного періоду досудового затримання, протягом якого затримані можуть перебувати в камерах до того, як постануть перед суддею. Цей строк, як наголошувалось Уповноваженим у попередній Щорічній доповіді, має бути скорочено згідно з міжнародними стандартами до 48 годин.

Як і раніше, з вини адміністрації більшості ізоляторів тимчасового тримання затриманих і заарештованих порушуються вимоги ст.8 Закону України “Про попереднє ув’язнення” та наказу МВС України від 14 вересня 1995 р. №548-дск щодо додержання вимог ізоляції та окремого тримання заарештованих і засуджених осіб, які вперше притягуються до кримінальної відповідальності, від раніше засуджених, а також тих, що притягуються за тяжкі злочини та адмінзаарештованих. Ці порушення мали місце майже в кожній камері, що свідчить не тільки про халатність і бездіяльність посадових осіб ІТТ, а й про ігнорування ними вимог зазначених нормативних актів та відсутність контролю за цим напрямом діяльності з боку відповідних служб МВС України. Внаслідок цього раніше засуджені особи здійснюють негативний вплив на тих, хто притягується до кримінальної відповідальності вперше, утискують їх, а нерідко і чинять над ними фізичну розправу.

Саме з таких причин 9 січня 2003 р. в ІТТ м.Алушти співкамерниками було вбито адмінпокараного С.Силюкова, якого за три дні до цього було поміщено в одну камеру із заарештованим С.Поліщуком та раніше судимим заарештованим Ю.Абашником. За цим фактом представниками Уповноваженого здійснено перевірку з виїздом на місце. Стосовно осіб, які скоїли цей злочин, порушено кримінальну справу.

Вимоги щодо окремого розміщення ув’язнених працівниками міліції ігноруюються також з метою спроб розкриття злочинів та перевірки на причетність до них адмінзаарештованих. Саме з такою метою у камері №10 ІТТ м.Євпаторії з неодноразово засудженими перебував притягнутий до адміністративної відповідальності Р.Малишев. Подібні факти непоодинокі.

З постійним переповненням, що призводить до порушення прав людини, працюють ізолятори тимчасового тримання у Дніпропетровській, Київській, Миколаївській, Луганській областях та м.Києві. Це має місце внаслідок невиконання слідчими ізоляторами Державного департаменту України з питань виконання покарань вимог чинного законодавства стосовно обов’язкового прийому ув’язнених, що детально викладено в наступному розділі доповіді.

Уповноважений також постійно вивчає умови, в яких перебувають особи в кімнатах для затриманих при чергових частинах міськрайорганів міліції.

Матеріали моніторингу Уповноваженого свідчать, що тримання людей у міліцейських кімнатах для затриманих більше 3 годин є порушенням норм законодавства України та міжнародних стандартів, оскільки ці кімнати не пристосовані для більш тривалого в них перебування: відсутнє нормальне освітлення, свіже повітря, нерідко навіть немає вікон, води та санвузлів, замість ліжок – лише лави для сидіння. Зважаючи на це, а також на те, що через ці кімнати проходить значна кількість людей (у середньому щорічно 620 тис., у тому числі 260 тис. – понад 3 години та 64 тис. – понад добу), Уповноважений має намір ініціювати в парламенті питання ліквідації таких кімнат або зменшення терміну тримання в них громадян до 3 годин із наступним переведенням до ізолятора тимчасового тримання.

Враховуючи, що кімнати для затриманих нерідко використовувалися не за прямим призначенням, Уповноважений ініціювала направлення МВС України до кожного регіону вказівки щодо категоричної заборони використання цих кімнат як ізоляторів тимчасового тримання. Така вимога передбачена також Угодою між МВС України і Уповноваженим з прав людини від 11 липня 2003 р. Попри те, вона ігнорується ГУ МВС України в м.Києві, в управліннях якого до цього часу кімнати для затриманих використовуються для осіб, які відповідно до чинного законодавства повинні утримуватися в ІТТ м.Києва. Щоденно там перебуває близько 100 ув’язнених, права яких грубо порушуються. Зокрема, в Оболонському райуправлінні затримані не мали постільної білизни, не забезпечені триразовим гарячим харчуванням, позбавлені щоденної прогулянки, вікна камер суцільно закриті оргсклом з просвердленими отворами, через що там стоїть задуха.

Умови тримання адмінзаарештованих, на думку Уповноваженого, є принизливими і недопустимими. Так, людей тримають у камерах зі щільно заґратованими вікнами, крізь які майже не проникає свіже повітря та денне світло. Їх не виводять на прогулянки, у камерах немає умивальників, санвузлів, постільної білизни, а також індивідуальних ліжок, що змушує незнайомих людей спати на спільних нарах. Попри недостатнє харчування, наказом МВС України №552-1992 р. адмінзаарештованим заборонено отримувати продуктові передачі. І це при тому, що цивілізовані європейські норми давно вже вимагають заміни цих застарілих положень більш сучасними і гуманними. У багатьох установах людей годують лише один раз на добу – в обід, уранці і ввечері – лише чаєм та шматком хліба. А залишаючи цей “казенний дім”, його відвідувачі ще й мають розплатитися за кількадобове утримання!

Уповноважений має також наголосити, що МВС України не вирішено повною мірою проблеми забезпечення осіб, яких тримають у міліції понад 3 години, триразовим гарячим харчуванням, як це передбачено постановою Кабінету Міністрів України №336-1992 р. та відомчими наказами МВС України. Якщо в таких спецустановах міліції, як ізолятори тимчасового тримання, спецприймальники, приймальники-розподільники її знято, то в кімнатах для затриманих 375 міськрайорганів (46,4% загальної їх кількості) осіб, яких тримають там більше 3 годин, у тому числі понад добу, так і не годують. Найбільше таких міськрайорганів у областях: Дніпропетровській – 36, Львівській – 32, Харківській – 25, Черкаській і Миколаївській – по 24, Чернігівській та Одеській – по 23.

На даній проблемі, негативних наслідках ненадання затриманій людині їжі та негайному вирішенні цього питання Уповноважений вже неодноразово наголошувала у своїх Щорічних доповідях. Попри те, змушена говорити про це і тепер. Але Уповноважений сподівається, що Міністерство внутрішніх справ України вирішить це питання повною мірою.

Таке поводження із затриманими та заарештованими є брутальним порушенням прав людини, визначених Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, та ст.3, 28 Конституції України. Внаслідок ненадання затриманій людині харчування порушується її невід’ємне право на життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку; це завдає їй фізичних та моральних страждань, а також ставить її в залежність від працівників правоохоронних органів і може розцінюватись як один із видів тортур.

І чи не найбільшим негативним наслідком таких умов тримання громадян в установах міліції є й те, що через них проходить досить значна кількість населення України. Так, протягом останніх років щорічно в ІТТ перебувало понад 380 тис. осіб; у кімнатах для затриманих при чергових частинах міськрайорганів міліції – 620 тис. Тобто щороку понад 1 млн осіб перебуває в кімнатах для затриманих та ІТТ системи МВС України.

Цей висновок підтверджується не тільки дослідженнями Уповноваженого, моніторингами ЗМІ, громадських правозахисних організацій, а й результатами візитів міжнародних структур по захисту прав людини від тортур, учасницею договорів з якими є Україна.

Саме на поганих умовах тримання, які розцінюються як тортури, та жорстокому поводженні із затриманими громадянами з боку працівників міліції наголошувалося у трьох останніх доповідях Комітету ООН проти тортур Уряду України. Це підтверджено результатами неодноразових візитів до України Європейського комітету по запобіганню тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, у тому числі останнього, що мав місце з 24 листопада по 6 грудня 2002 р.

Згідно з висновками міжнародних організацій у цій сфері Україною зроблено відповідні кроки, але переходу на краще не досягнуто.

Проте постає справедливе запитання: чому, незважаючи на законодавче та відомчо-нормативне закріплення обов’язковості дотримання працівниками правоохоронних органів прав затриманої людини, ці права досить часто порушуються і до затриманої особи застосовуються різні методи впливу з метою отримання зізнання у вчиненому (або не вчиненому) злочині?

Причини порушення прав затриманих осіб:

n Не працює механізм правового забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина. Навіть закладені в Конституції України 1996 р. гарантії прав і свобод громадян здебільшого залишаються деклараціями.

n Не дотримується презумпція невинуватості затриманої особи.

n Існує жорсткий контроль за показниками розкриття злочинності, що спонукає керівників правоохоронних органів вимагати від підлеглих працівників використовувати будь-які засоби для якнайшвидшого розкриття злочинів.

n Розкриття злочину як провідний показник діяльності органів досудового розслідування пов’язується не стільки з судовим вироком, за яким особа визнається такою, що вчинила злочин, скільки з рішенням слідчого про притягнення особи як обвинуваченої.

n Слідчі, які є адміністративно залежними від начальників органів дізнання, нерідко завчасно, без наявності достатніх підстав і доказів притягують осіб як обвинувачених до справи, а в подальшому намагаються усіма засобами отримати від них зізнання у вчиненні злочину та тим же підтвердити правильність своєї професійної позиції.

n “Ефективним” засобом одержання необхідних показань залишається поміщення особи в ізолятор тимчасового тримання або взяття під варту на термін від 2-х до 18 місяців, де умови ізоляції затриманої особи, фізичне та психічне насильство, шантаж, залякування підштовхують навіть неодноразово засуджених осіб зізнаватися та давати свідчення проти себе.

n Факти застосування тортур щодо затриманих осіб все ще рідко стають публічними. Керівництво МВС України також неохоче повідомляє про реакцію на такі дії своїх співробітників, оскільки часто його позиція є захистом честі “мундира” та невизнання очевидної проблеми катувань затриманих громадян у міліції.

n Немає статистики про застосування катувань у системі МВС та покарань саме за фізичне насильство, психологічні та інші дії, що принижують гідність людини. Це повною мірою стосується також систем прокуратури та суду.

n Розслідування скарг жертв катувань, якщо вони були подані, триває місяцями, а то й роками, й потерпілому важко сподіватися на справедливий розгляд своєї заяви.

n Порушується право затриманого на адвокатський захист з моменту затримання.

n Рівень підготовки працівників кримінальної міліції, органів дізнання та слідства залишається низьким, програми навчання є застарілими. Зокрема, це стосується підготовки оперуповноважених і слідчих, яким за чотири роки навчання отриманих знань та вмінь явно бракує для якісного розкриття злочинів, особливо нових видів (у сфері економіки, приватизації, банківсько-кредитній, паливно-енергетичній, торгівлі людьми, зброєю, наркотиками, нерухомістю тощо). Навантаження на одного працівника цих служб у кілька разів перевищує науково обґрунтовані норми. Будучи не в змозі грамотно провести оперативно-розшукові заходи і розслідування, відчуваючи хронічне перевантаження (фізичне, психічне та часове), частина з них віддає перевагу спокусливим, незаконним методам отримання зізнань, які не вимагають високої кваліфікації та копіткої роботи.

n Незаперечним є й інший факт: ніколи б у міліції не було такого беззаконня й середньовічного бузувірства, якби до цього не ставилися халатно органи прокуратури та суду.

n Уряд України тривалий час не виявляє відкритості в оприлюдненні чотирьох періодичних доповідей України Комітету проти тортур Ради Європи та опублікуванні матеріалів інспектувань місць тримання та ув’язнення, здійснених експертами Комітету проти тортур з часу вступу України до Ради Європи. Лише з жовтня 2002 р. громадськість може з ними ознайомитися на вебсайті Ради Європи. Проте з боку уряду не спостерігається активних кроків для їх широкого оприлюднення та обговорення, що не сприяє формуванню у працівників правоохоронних органів та громадськості неприйнятного ставлення до фактів грубих порушень конституційних прав громадян та застосування тортур.

n У зв’язку з несталістю в Україні громадянського суспільства відсутній і громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів, місцями позбавлення волі, як це стало нормою в багатьох зарубіжних країнах.

Проблема порушення прав людини працівниками міліції та застосування ними тортур має комплексний характер. Її розв’язання можливе лише з визнанням існування тортур в Україні, зацікавленими та відкритими зусиллями всіх правоохоронних органів, громадянського суспільства, суду, засобів масової інформації, здійсненням постійного громадського контролю за діяльністю міліції й безумовним дотриманням міжнародних стандартів з прав людини та національного законодавства.

Враховуючи такі обставини, Уповноважений має намір ініціювати перед Президентом держави питання щодо приєднання України до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур, прийнятого 18 грудня 2002 р. Генеральною Асамблеєю ООН. На думку Уповноваженого, це створить необхідну ділянку дійового міжнародного і національного правового поля щодо запобігання катуванням і поліпшення умов утримання ув’язнених.

Практична реалізація зазначених заходів має докорінно змінити ситуацію в державі щодо забезпечення права людини на життя, честь, гідність, недоторканність і безпеку.

На початок сторінки    ^^