Головне меню   

3.2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ТА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ

Без належного виконання судових рішень не може бути забезпечено право людини на справедливий суд. Тому Уповноваженим в усіх попередніх доповідях про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні проблемі забезпечення права на своєчасне та якісне виконання судових рішень було приділено особливу увагу.

Питання організації виконання рішень судів декілька років тому було передано від судової гілки влади Міністерству юстиції України. Це зроблено на виконання вимог Конституції України. Після прийняття законів України "Про державну виконавчу службу” 1998 р. та "Про виконавче провадження” 1999 р. був запроваджений сучасний порядок виконання рішень судів – державною виконавчою службою Міністерства юстиції України. Сьогодні забезпечення її ефективної роботи є гарантією і механізмом реалізації громадянами права на справедливий судовий захист.

У 2002 р. було завершено 3 144 678 проваджень, або 55,2% загальної кількості судових рішень (разом із залишком судових рішень, що не були виконані в країні протягом минулих років), що надійшли на виконання до державної виконавчої служби, у 2003 р. – 4 433 530 проваджень (59,1%) (табл.3.2.1). Проте фактично виконана лише третина виконавчих документів, що знаходилася у виконавчій службі: у 2002 р. було виконано 1 941 914 таких документів, або 34,1% загальної кількості судових рішень, у 2003 р. – 2 580 837, або 34,4% (табл.3.2.2).

Поліпшилися показники виконання судових рішень, враховуючи заборгованість за попередні роки, у Автономній Республіці Крим (органами державної виконавчої служби в 2003 р. було завершено 77,4% виконавчих документів), в Одеській (72,9%), Чернівецькій (72,9%), Миколаївській (72,8%), Запорізькій (72,8%), Чернігівській (70,4%) областях.

Таблиця 3.2.1. Стан завершення виконавчих проваджень у 2002–2003 рр.

Водночас у шести областях країни стан виконання судових рішень порівняно з попереднім (2002) роком погіршився. Якщо у відділах державної виконавчої служби Волинської області в 2002 р. було виконано 67% проваджень, то у 2003 р. цей відсоток становив лише 52,5%. У Харківській області відсоток виконання судових рішень становив у 2003 р. 49,7%, тоді як у 2002 р. – 61%. У Черкаській області зменшення відсотка виконання судових рішень становило 4,3% , у 2002 р. – 56,6%.

Таблиця 3.2.2. Стан фактичного виконання виконавчих документів у 2002–2003 рр.

Найгірші показники виконання судових рішень за кількістю завершених виконавчих проваджень у Донецькій (47,4%), Херсонській (45,5%), Полтавській (38,9%) областях.

Зростає і розмір сум, що підлягають стягненню за рішеннями судів. Так, у 2002 р. фактично підлягало виконанню виконавчих документів на суму 36,0 млрд грн, у 2003 р. – 42,2 млрд грн. Водночас було завершено проваджень виконавчими органами у 2002 р. на суму 19,3 млрд грн, що становило 53,8% загальної суми виконавчих документів, які підлягали виконанню, у 2003 р. – 21,8 млрд грн (51,7%) (табл. 3.2.3). Проте реально стягнуто коштів у 2002 р. на суму близько 6,34 млрд грн, що становило 17,7% загальної суми виконавчих документів, які підлягали виконанню, у 2003 р. – близько 5,12 млрд грн (12,1%) (табл. 3.2.4).

Таблиця 3.2.3. Динаміка розмірів сум, що підлягали стягненню за судовими рішеннями у 2002–2003 рр.

На жаль, наведені дані про стан виконання судових рішень свідчать про те, що, попри низькі позитивні досягнення, державна виконавча служба Міністерства юстиції України (міністр – О.Лавринович) поки що не може забезпечити право кожного на своєчасне й повне виконання судових рішень. Це закономірно породжує зростання кількості скарг громадян. Тому невипадково серед основних категорій скарг громадян України, які були визнані Європейським судом як потенційно прийнятні до розгляду, більшість становлять саме заяви на неможливість виконання рішень судів.

Таблиця 3.2.4. Динаміка розмірів сум, фактично стягнених за судовими рішеннями у 2002–2003 рр.

Щорічно зростає кількість звернень стосовно невиконання судових рішень і до Уповноваженого з прав людини. Якщо у 2002 р. надійшло 1470 таких звернень, то у 2003 р. – 1953 (табл. 3.2.5).

Таблиця 3.2.5. Динаміка надходження до Уповноваженого звернень щодо невиконання судових рішень у 2002–2003 рр.

У більшості звернень порушуються проблеми незадовільної діяльності ліквідаційних комісій на підприємствах-банкрутах, стягнення заборгованості з неплатоспроможних підприємств та установ, до більшості з яких розпочато процедуру санації, а також відсутності у боржників майна. Значну частину звернень громадян становлять борги з аліментів.

Найбільша кількість звернень з приводу повернення заборгованості із заробітної плати та аліментів, у тому числі обґрунтованих, надходить з Автономної Республіки Крим (збільшення з 3% у 2002 р. до 8,9% у 2003 р.), Дніпропетровської (збільшення з 8,4% до 9,5%), Запорізької (з 4,3% до 5,3%) областей. Загальна кількість звернень цієї категорії зросла у всіх регіонах України (за винятком Волинської, Луганської, Тернопільської, Харківської областей та м.Києва) (табл. 3.2.6).

Уповноважений з прав людини вважає, що масовий характер невиконання рішень судів зводить нанівець весь процес судочинства.

Виконання судових рішень щодо повернення заборгованості із заробітної плати. Уповноважений неодноразово акцентувала увагу на тому, що найболючішим питанням у сучасних умовах є порушення прав громадян на своєчасну оплату праці. Заборгованість із заробітної плати є однією з найбільш гострих соціально-економічних проблем, що виникла ще у 1992 р. і поки що не розв’язана.

Тому більшість судових рішень у країні, що тривалий час не виконуються, стосується повернення заборгованості із заробітної плати. Так, у відділах державної виконавчої служби у 2003 р. на виконанні знаходилося 510 919 виконавчих документів про стягнення заборгованості із заробітної плати з підприємств усіх форм власності на суму 690 094 058 грн.

На жаль, як свідчить моніторинг Уповноваженого, виконавча служба Міністерства юстиції України не завжди вживала першочергових заходів для виконання саме цих судових рішень. Як наслідок, з 603 тис. судових рішень щодо повернення заборгованості із заробітної плати та інших соціальних виплат, які перебували у 2003 р. на виконанні державної виконавчої служби, не виконано 386 тис., або 64,0%. Найскладніша ситуація з примусового стягнення зарплат та соціальних виплат з цих причин склалася у вугільній галузі, а також у системах освіти, охорони здоров’я та військової служби.

Такий стан виконання судових рішень щодо повернення заборгованості із заробітної плати є брутальним порушенням конституційного права на судовий захист.

Водночас потрібно зазначити, що виконання 70% судових рішень про виплату заборгованості із заробітної плати ускладнюється дією деяких законів, внаслідок чого сотні тисяч громадян України не можуть отримати зароблених ними коштів навіть після того, як іменем держави в судах вони підтвердили своє право. Про ці проблеми Уповноваженим зазначалось вже неодноразово. Зокрема, у попередній Щорічній доповіді наголошувалось, що окремі норми законів України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” та "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” значною мірою "паралізують” роботу органів державної виконавчої служби. Проте досі змін до законодавства для виправлення становища внесено не було.

Таблиця 3.2.6. Динаміка надходження звернень до Уповноваженого з прав людини щодо невиконання
судових рішень у 2002–2003 рр.

Так, відповідно до ст.1 Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна запроваджено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%. Ст.2 зазначеного закону встановлено, що під примусовою реалізацією майна розуміється його відчуження, у тому числі таке, що здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню органами державної виконавчої служби.

Що стосується Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, то його норми, зокрема п.1.17 ст.1 та п.8.6.3 ст.8, визначають, що у силу податкової застави орган стягнення має першочергове право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна перед іншими кредиторами; використання майна, яке перебуває в податковій заставі для забезпечення дійсної чи майбутньої вимоги третіх осіб не дозволяється.

На запити державних виконавців органи державної податкової адміністрації надають дозвіл на реалізацію майна, що перебуває в податковій заставі, лише за умови, що кошти, отримані від реалізації, насамперед будуть перераховані в рахунок погашення податкової заборгованості. У більшості випадків органи ДПА взагалі не надають згоди на реалізацію майна підприємства-боржника.

Все це стало наслідком того, що тільки у 2003 р. виконання 8,2% виконавчих документів зупинені через дію мораторію на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%; 9% невиконаних судових рішень – це зупинені виконавчі провадження через порушення господарськими судами провадження у справі про банкрутство боржника та реорганізацію підприємств вугільно-промислового комплексу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) від 10 червня 2003 р. №11-рп/2003 зазначений закон було визнано таким, що відповідає Конституції України.

Конституційний Суд України виходив з того, що Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 29 листопада 2001 р. не порушує конституційності вимоги обов’язковості судових рішень. Рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття закону, ним не скасовуються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Упродовж майже чотирьох років Верховною Радою України не прийнято ніяких законодавчих актів, які розблокували б цю проблему. За даними Міністерства юстиції України, станом на червень 2004 р. через дію мораторію на примусову реалізацію майна неможливо повернути більше 6 млрд грн (50,5%) заборгованості із заробітної плати та соціальних виплат. Через дію цього закону в Європейському суді з прав людини визнано прийнятними до розгляду 62 справи проти України.

Крім того, через відстрочку виконання судових рішень, які надаються судами за поданнями про виключення майна з опису, через розшук майна боржника, проведення експертиз, розгляд скарг на дії державних виконавців на цей же період не виконується понад 42 тис. судових рішень на 64 млн грн. Через відсутність правонаступництва за боргами колективних сільськогосподарських підприємств у безнадійному стані – 46 994 рішення судів на суму 46,1 млн грн.

Типовим прикладом з практики провадження Уповноваженого щодо невиконання судових рішень відповідно до Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” може бути ситуація, що склалася з виконанням рішення суду стосовно стягнення заборгованості із заробітної плати з ВАТ "Фотон” на користь мешканця м.Сімферополя В.Коваленка, батька трьох дітей, інваліда ІІІ групи внаслідок трудового каліцтва. Роботодавець заборгував йому зарплату ще за станом на березень 1996 р. Виконавчий лист за цим рішенням суду від 26 липня 1999 р. надійшов на виконання до відділу державної виконавчої служби Центрального районного управління юстиції м.Сімферополя 30 вересня 1999 р. З приводу тривалого невиконання рішення суду за зверненням заявника від 11 січня 2003 р. Уповноваженим було відкрито провадження. З’ясувалося, що однією з причин неможливості виконання судового рішення була належність ВАТ "Фотон” до категорії підприємств, на які поширюється дія Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна”. Рішення суду про стягнення залишку заборгованості з заробітної плати в розмірі 808,51 грн було виконано лише 15 січня 2003 р., тобто через 3 роки і 3 місяці з часу відкриття виконавчого провадження.

Інший, теж типовий приклад: у травні 2003 р. до Уповноваженого звернувся мешканець м.Сніжне Донецької області М.Виноградов з приводу невиконання з листопада 2002 р. рішення суду про стягнення на його користь збитків, заподіяних здоров’ю, на суму 8871,01 грн та компенсації в розмірі 3053,67 грн з шахти "Сніжнеантрацит”. У процесі здійснення провадження, відкритого Уповноваженим, Донецьке обласне управління юстиції повідомило, що на виконанні органів державної виконавчої служби перебуває понад 400 виконавчих документів про стягнення з шахти "Сніжнеантрацит” одноразової допомоги, регресів на загальну суму понад 1 млн грн; державними виконавцями накладено арешт на майно боржника на суму 1 млн грн, але це майно не реалізовано через чинність вищезгаданого мораторію.

До речі, у 2003 р. серед невиконаних судових рішень 17% становили періодичні платежі – регресних платежів у зв’язку з втратою працездатності, а також борги з аліментів тощо. Такі судові рішення в силу їхньої специфіки не можуть бути виконані відразу, вони виконуються протягом тривалого періоду часу.

Уповноважений ще раз наголошує, що проблеми мораторію на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, порядку погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами потребують невідкладного законодавчого розв’язання.

Судові рішення щодо заборгованості бюджетних коштів. Як засвідчує моніторинг Уповноваженого щодо стану забезпечення права на своєчасне та якісне виконання судових рішень, надзвичайно актуальною залишається проблема врегулювання законами України про Державний бюджет України на 2002 та 2003 рр. загальнодержавних видатків, які можна було використовувати на виконання судових рішень.

Так, до Уповноваженого 11 червня 2003 р. звернувся суддя у відставці, мешканець м.Хмельницького О.Черниш з приводу невиконання винесених у 2002 р. рішень суду про стягнення на його користь ненарахованих та невиплачених сум довічного утримання відповідно 9565,17 грн та 3618,78 грн. Через вказану причину звернення Уповноваженого до Державного казначейства України щодо необхідності виконання зазначених судових рішень та до прокуратури Печерського району м.Києва щодо перевірки наявності підстав для порушення кримінальної справи за фактом невиконання рішень суду залишилися безрезультатними.

Також до Уповноваженого звернулися судді Апеляційного суду Донецької області з приводу невиконання відділом державної виконавчої служби Печерського району м.Києва рішень Печерського районного суду м.Києва від 30, 31 січня, 21 березня, 14 травня, 29, 30 серпня 2002 р. за позовами суддів Апеляційного суду Донецької області О.Артамонова та інших (всього 62 судді) про стягнення невиплаченої заробітної плати та компенсації за невикористане службове обмундирування. Печерський районний суд м.Києва задовольнив їхні позовні вимоги, проте згодом Державне казначейство України подало апеляційну скаргу з проханням відмовити суддям у виплаті заробітної плати на тій підставі, що Державним бюджетом України такі виплати не передбачені. Проте апеляція була відхилена, причому Апеляційний суд м.Києва в своїй ухвалі спеціально для представників державної виконавчої влади роз’яснив, що рішенням Конституційного Суду України від 24 червня 1999 р. (справа про фінансування судів) встановлено, що видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче того рівня, який забезпечує можливість повного і незалежного правосуддя.

Таким чином, судове рішення про стягнення з бюджету сум заборгованості набуло законної сили та були видані виконавчі листи, які стягувачі передали до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції м.Києва. Враховуючи зазначене, Уповноваженим це звернення особисто було зачитане на засіданні Кабінету Міністрів України з проханням вникнути в його суть та вирішити порушену суддями проблему. За результатами проведеного засідання було надано доручення окремим посадовим особам віднайти кошти для погашення заборгованості. На жаль, це доручення так і не було виконано. Тому невипадково у жовтні 2002 р. 37 суддів Донецького апеляційного суду, вичерпавши всі можливості, передбачені національним законодавством, для отримання заборгованості з заробітної плати та грошового утримання за 1999–2002 рр. звернулися до Європейського суду з прав людини.

Прикро вражає той факт, що у відділі державної виконавчої служби Печерського району м.Києва знаходиться на виконанні понад 1800 виконавчих листів на суму 14 млн грн, виданих на виконання судових рішень, винесених на користь суддів.

Уповноважений особливо наголошує, що таке ставлення до суддів є неприпустимим, адже без достатнього і своєчасного забезпечення суддів заробітною платою неможливо забезпечити повне і незалежне здійснення правосуддя відповідно до вимог чинного законодавства України.

Проблеми виникають не лише у зв’язку з реальним стягненням грошових сум з бюджету. Є приклади, коли не виконуються судові рішення, за якими не треба реально стягувати гроші, а тільки зробити взаємозалік. Так, у жовтні 2002 р. до Уповноваженого звернувся мешканець м.Києва, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, інвалід ІІ групи, приватний нотаріус В.Степаненко. Він скаржився на невиконання рішення Броварського районного суду Київської області від 9 квітня 2001 р. про зобов’язання державної податкової інспекції м.Славутича Київської області зарахувати йому прибуток у сумі 30 689,62 грн у рахунок сплати платежів з прибуткового податку. Після відкриття Уповноваженим провадження шляхом співпраці з прокуратурою м.Славутича, Державною податковою адміністрацією у Київській області, Київським обласним управлінням юстиції у січні 2003 р. рішення суду, нарешті, було виконано.

Уповноважений вважає, що незадовільне вирішення питання виділення бюджетних коштів для виконання судових рішень є ганебним явищем для правової держави.

Забезпечення можливості виконання рішення суду на стадії розгляду справи в суді. Практика виконання свідчить: якщо при розгляді справи судом не було вжито заходів стосовно забезпечення позову, відповідач до винесення рішення має необмежені можливості щодо відчуження і приховування належного йому майна. У зв'язку з цим уже на стадії виконання виявляється відсутність належного боржникові майна, на яке можна було б звернути стягнення, внаслідок чого неможливо виконати рішення суду, оскільки суд відповідно до ст.149 ЦПК України, ст.66 ГПК України може як задовольнити заяву позивача про забезпечення позову, так і відмовити в її задоволенні.

Так, до Уповноваженого звернулася мешканка с.Нишівці Вінницької області Г.Кв’ятковська, яка повідомила, що відповідно до рішення Мурованокуриловецького місцевого суду від 21 листопада 2001 р. на її користь належало стягнути з ТОВ "Світоч” с.Нишівці борг у розмірі 1841 грн 63 коп. Виконавчий лист надійшов для виконання до відділу державної виконавчої служби Мурованокуриловецького району, де 4 січня 2002 р. було відкрите провадження. Протягом півтора року вона неодноразово зверталась до керівництва відділу виконавчої служби з проханням стягнути належні їй за рішенням суду кошти. Проте у відповідь чула лише обіцянки. У червні 2002 р. вона зверталась до Вінницького обласного управління юстиції, прокуратури області з проханням вжити заходів для стягнення належних їй за рішенням суду коштів. Від них вона отримала відповідь, з якої зрозуміла, що відділом державної виконавчої служби не було вжито належних заходів щодо виконання судового рішення, а саме: не було своєчасно вжито належних заходів щодо арешту та реалізації ліквідного майна боржника в порядку, встановленому ст.63, 64 Закону України "Про виконавче провадження”, зокрема, не було своєчасно звернено стягнення на тоді ще наявне у боржника ліквідне майно (худобу, зерно, цукор). Незабезпечення судом позову про стягнення коштів, ігнорування державними виконавцями Закону України "Про виконавче провадження” призвело до тривалого невиконання рішення суду.

Після вступу в дію 1 січня 2004 р. нового Цивільного кодексу України державні виконавці при виконанні судового рішення фактично набули можливості не звертатися до суду щодо додаткового рішення про арешт або стягнення коштів з банківських рахунків боржників, а також коштів, що знаходяться в інших кредитних установах. Державні виконавці тепер можуть опечатувати каси, приміщення та інші місця зберігання грошей, а на розпорядження та користування коштами та майном можуть накладати обмеження – для забезпечення виконання судового рішення в подальшому. Зрозуміло, що в інших випадках ніхто не може обмежити громадянина у володінні, користуванні та розпорядженні власними грошовими коштами.

Це, на думку Уповноваженого, надає можливість суттєво поліпшити ситуацію з фактичним виконанням судових рішень щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та інших соціальних виплат.

Водночас потрібно зазначити, що результат і своєчасність виконання рішення суду багато в чому залежать і від самого заявника, який у подальшому виступає в ролі стягувача. Це починається ще з моменту розгляду справи в суді. Практика свідчить, що більшість заявників або їх представників на стадії розгляду справи забувають заявити клопотання про забезпечення позову, наприклад, шляхом накладення арешту на майно відповідача. Потім, поки суд розгляне справу, а рішення набере законної сили, у відповідача-боржника буде вдосталь часу і можливостей для того, щоб подарувати, продати, приховати або взагалі позбутись особистого майна. А немає майна, немає інших доходів у боржника – рішення про стягнення боргу виконати неможливо.

Уповноважений вважає, що треба більше інформувати населення про його права, зокрема про права, які має стягувач за рішенням суду. На жаль, окремі громадяни пасивно чекають, поки виконають рішення і стягнуть борг. Але якщо на стадії виконання судового рішення стягувач знає свої права, він може активно використовувати їх, зокрема, брати особисту участь при проведенні виконавчих дій, знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, своєчасно оскаржувати бездіяльність державного виконавця, і цим суттєво вплинути на хід виконання рішення. Тобто стягувачу необхідно бути активним учасником виконавчого процесу.

Кримінальна відповідальність посадових осіб за невиконання рішень судів. Кримінальним кодексом України встановлена кримінальна відповідальність посадових осіб як за невиплату заробітної плати, так і за невиконання рішень судів, проте ці норми закону на сьогодні майже не знаходять практичного застосування. За даними виконавчої служби Міністерства юстиції, найбільш поширеним способом ухилення від виконання судових рішень, через які найчастіше направляються подання про порушення кримінальних справ, було відкриття боржниками рахунків у банківських установах після арешту коштів на раніше існуючих рахунках.

Аналіз Уповноваженого свідчить, і це підтверджує судова практика, реально боржник за невиконання рішення суду лише в окремих випадках несе адміністративну чи кримінальну відповідальність.

У 2002 р. до кримінальної відповідальності в Україні було притягнуто 33 особи, до адміністративної – 372 особи. І це при тому, що залишалися невиконаними 2,5 млн виконавчих документів на суму понад 16,6 млрд грн. У 2003 р. у Донецькій області з 26 подань державних виконавців до правоохоронних органів щодо порушення кримінальних справ стосовно посадових осіб підприємств-боржників за невиконання судових рішень цієї категорії не було задоволено жодного, у Житомирській області з 28 подань було задоволено лише 7, у Вінницькій області з 18 – 9, у АР Крим з 16 – 8, в Одеській області з 48 – 26, у Луганській області з 31 подання було відмовлено з 5, а 20 на кінець року залишалися нерозглянутими. Як наслідок, з 386 тис. посадових осіб, що не забезпечили повернення боргів із заробітної плати та соціальних виплат відповідно до рішень судів у цьому році, до кримінальної відповідальності було притягнуто лише 38 осіб.

У 2002 р. Уповноваженим було направлено 28 матеріалів до органів прокуратури про притягнення винних до встановленої законом відповідальності за умисне невиконання посадовими особами судових рішень про погашення заборгованості із заробітної плати. В 2003 р. таких матеріалів направлено 25. Жодної кримінальної справи за ці роки порушено не було.

На підставі моніторингу звернень громадян Уповноважений дійшла висновку, що питанням, яке потребує негайного вирішення, є посилення кримінальної та адміністративної відповідальності за невиконання судового рішення, розтрату або відчуження майна, на яке накладено арешт державним виконавцем, невиконання його законних вимог.

Водночас досвід зарубіжних країн свідчить, що разом з кримінальною та адміністративною відповідальністю в цих країнах існує і цивільна (економічно-фінансова) відповідальність, що є суттєвим важелем, який впливає на стан виконання судових рішень. Боржнику соціально-економічно і фінансово невигідно ухилятися від виконання судових рішень та мати проблеми з судом чи органом виконання судових рішень.

Враховуючи наведене, Уповноважений вважає за необхідне передбачити, що суд при винесенні рішення встановлює розмір пені, яка нараховується на визнану суму боргу і стягується з боржника у разі невиконання ним рішення суду. Пеня також має нараховуватися і за невиконання рішень немайнового характеру. У випадку, якщо апеляційним судом рішення залишено в силі, суд має видавати виконавчий документ на стягнення боргу вже з нарахуванням встановленої судом пені.

Якщо під час судового розгляду справи не було вжито заходів щодо забезпечення позову, боржник, подавши апеляційну скаргу на рішення суду, має можливість на етапі апеляційного розгляду справи відчужити (приховати) належне йому майно, внаслідок чого буде неможливо виконати рішення суду. У зв’язку з цим необхідно на законодавчому рівні встановити, що при поданні апеляційної скарги на рішення боржник зобов’язаний внести до суду заставу грошовими коштами чи майном у розмірі суми боргу, стягнутої судом. Таким чином будуть забезпечені права стягувача.

На думку Уповноваженого, ще одним важливим питанням, що потребує вирішення, є забезпечення державного виконавця інформацією про фінансово-матеріальний стан боржника. Практика свідчить, що з моменту ухвалення рішення до початку його примусового виконання минає багато часу, що дає можливість боржникові розпорядитись майном за своїм бажанням і не в інтересах стягувача.

Державний виконавець, здійснюючи в умовах чинного законодавства примусове виконання судового рішення, не має жодної інформації про фінансово-матеріальний стан боржника, що в багатьох випадках значно ускладнює процес стягнення майна або взагалі робить його неможливим. Також необхідно, щоб суд перед видачею виконавчого документа отримував від боржника інформацію про належне йому майно, визначав майно боржника, на яке не може бути звернуто стягнення при виконанні рішення, після чого видавав виконавчий документ, де зазначав майно, на яке слід звернути стягнення. Крім того, суд у резолютивній частині рішення обов’язково мав би вказувати вартість майна, яка стягується за його відсутності. Необхідно встановити відповідальність боржника у разі ненадання ним суду інформації про належне йому майно або в разі ухилення від явки до суду для надання такої інформації.

Законом України "Про виконавче провадження” встановлено, що подання до суду позову про виключення майна з опису є обставиною, яка зумовлює обов’язкове зупинення виконавчого провадження. Такий позов може бути подано як до суду, який виніс рішення, так і до іншого суду. Подання такого позову до іншого суду, який не виносив рішення у справі, і його розгляд цим судом може заблокувати подальше виконання рішення, якщо судом таке майно буде виключено з опису. На думку Уповноваженого, необхідно встановити виключну підсудність розгляду таких позовів лише тим судом, яким безпосередньо було винесено рішення, і встановити, що позови про визнання права власності на майно або виключення з опису майна, на яке звернуто стягнення при виконанні судового рішення, розглядає суд, що виніс таке рішення.

Інша проблема, яку порушують у своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни України – невиконання рішень судів фізичними особами.

Чинним законодавством кримінальна відповідальність за ухилення від виконання рішення суду законом встановлена лише для посадових осіб. У зв’язку з цим фізична особа, яка на даний час не є суб’єктом такої кримінальної відповідальності (за винятком осіб, що ухиляються від сплати аліментів), ухиляючись від виконання рішення суду, залишається безкарною.

Так, до Уповноваженого звернулася мешканка м.Городенки Івано-Франківської області Г.Дмитрук щодо злісного невиконання рішення Городенківського районного суду від 23 липня 2002 р. про визнання неправомірними рішення міської ради про надання дозволу на будівництво балконів та зобов’язання громадян Фільварків та Заводовського знести фрагменти балконів, які вони почали будувати. В зв’язку з тривалим невиконанням рішення суду вона звернулася до начальника відділу державної виконавчої служби з вимогою притягти вказаних громадян до кримінальної відповідальності за злісне ухилення від виконання судового рішення. Однак вони не тільки залишились безкарними, а один з них повністю закінчив будівництво балкону.

Уповноважений з прав людини вважає, що до Кримінального кодексу України можуть бути внесені відповідні зміни у випадках, коли невиконання судових рішень фізичними особами ставить під загрозу здоров’я чи життя інших осіб, завдає шкоди довкіллю тощо.

Законодавче врегулювання названих проблем, надання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України всієї повноти повноважень за європейськими стандартами у вирішенні питань виконання рішень судів дасть змогу суттєво вдосконалити механізм здійснення виконавчого провадження та забезпечить належний рівень виконання судових рішень, сприятиме захисту прав громадян у процесі виконавчого провадження, значному підвищенню ефективності діяльності органів державної виконавчої служби.

Правова допомога. У попередніх щорічних доповідях Уповноваженого з прав людини підкреслювалася необхідність удосконалення правової допомоги населенню. В цьому велика роль належить адвокатурі. У другій Щорічній доповіді Уповноваженого на підставі аналізу звернень громадян та проведеного моніторингу було зроблено висновок, що стан надання адвокатських послуг в Україні останніми роками не тільки не поліпшився, а навпаки, значно погіршився.

Уповноважений вважає, що руйнування професійного, правозахисного інституту адвокатури вкрай негативно впливає на забезпечення права на захист і надання правової допомоги громадянам. Ці процеси тривають, стан захисту прав людини і надання правової допомоги населенню є незадовільними, що зумовлено, зокрема, порушенням професійних прав адвокатів, гарантій адвокатської діяльності, подальшим ігноруванням проблем щодо шляхів поліпшення стану адвокатури.

Одну з головних причин ситуації, що склалася, Уповноважений вбачає у незавершеності реформування адвокатури, розпочатого з прийняттям Закону України "Про адвокатуру” у 1992 р. Закон відіграв свою позитивну роль у становленні в незалежній Україні демократичної незалежної адвокатури, але сьогодні багато його положень не відповідають реаліям і не дають змоги врегулювати важливі для функціонування сучасної адвокатури питання. До цього часу до закону не внесено навіть змін, які випливають з Конституції України та чинного законодавства (наприклад, формулювання поняття адвокатури та її завдань, визначення професійних прав і гарантій адвокатської діяльності тощо). Крім того, залишилися не реалізованими й завдання, доручені різним відомствам, посадовим особам Указом Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” від 30 вересня 1999 р.

Окремі державні посадовці на місцях нехтують визначеними даним Указом Президента України завданнями. Наприклад, на порушення ст.18 Закону України "Про адвокатуру” та п.8 зазначеного указу місцеві державні адміністрації в регіонах України майже не сприяють адвокатам у вирішенні їх соціальних питань, зокрема, пов’язаних з оплатою лікарняних, відпусток, з мізерним пенсійним забезпеченням, що не йде ні в яке порівняння з забезпеченням суддів, прокурорів, державних службовців. Фактично нічого не робиться в питанні стимулювання безоплатної правової допомоги. Захист за призначенням (ст.47 КПК України) фактично не оплачується через нестачу коштів, які виділяються в бюджеті на судові витрати. Існує велика заборгованість держави з оплати праці адвокатів. Крім того, є мізерною встановлена плата за здійснення захисту за призначенням – 15 грн за повний день роботи, які до того ж обкладаються податками.

Наприклад, у Черкаському обласному відділенні Спілки адвокатів України станом на 1 квітня 2004 р. сума заборгованості з оплати праці адвокатів при виконанні захисту в порядку ст.47 КПК України становила майже 9 тис. грн. Востаннє обласне управління юстиції перераховувало кошти на ці цілі в травні 2002 р., а з грудня 2003 р. ні управління юстиції, ні управління державної судової адміністрації взагалі не приймають документів на оплату такої праці адвокатів.

У Донецькому та Харківському відділеннях Спілки адвокатів України навіть немає узагальнених даних про заборгованість держави у зв’язку з наданням адвокатами безоплатної правової допомоги. Переважна більшість адвокатів вважає, що затрати часу та зусиль на оформлення документів, які підтверджують виконання такої роботи, значно перевищують мізерну оплату.

Виходячи з цього, Уповноважений переконана, що держава фактично порушує проголошене Конституцією України право на захист малозабезпечених громадян. Створюється лише видимість, що держава в особі адвокатів забезпечує та проводить цю роботу. Внаслідок цього брутально порушуються права бідних людей і найбільш незахищених громадян (а це більшість населення України) на судовий захист. Безоплатна правова допомога фактично перетворюється на декларацію, адже є вкрай неефективною. Тим самим нехтується положення ст.59 Конституції України, де записано, що у випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Не виконуються положення ст.18 Закону України "Про адвокатуру” і указу Президента України в частині надання адвокатам в оренду придатних для роботи приміщень, встановлення пільг щодо орендної плати за їх використання. Неприпустимим є встановлена постановою Кабінету Міністрів висока ставка орендної плати для адвокатських об’єднань, яка відповідно фактично перекладається на тих, хто звертається за правовою допомогою. В ряді регіонів ставки сягають розцінок, встановлених для барів, ресторанів, казино. Така політика щодо адвокатури є невиправданою, оскільки негативно впливає на вартість правової допомоги, котра за рахунок цього стала недоступною для більшості населення, що є порушенням конституційного права кожного на правову допомогу.

Непоодинокими є факти виселення адвокатських об’єднань з приміщень, у яких вони надавали правову допомогу, без надання інших приміщень. Так, у лютому 2004 р. Орджонікідзевським районним судом м.Харкова з трьох кабінетів, які займали адвокати юридичної консультації Орджонікідзевського району, були примусово винесені в коридор меблі, адвокатські досьє, особисті речі адвокатів. Тим самим проявлено відверту неповагу до адвокатської професії та порушено адвокатську таємницю. До речі, виселення адвокатів з приміщень судів набрали системного характеру.

Для адвокатів не створюються умови для здійснення ефективного правового захисту громадян. Якщо для прокурора, який є рівною з адвокатом стороною процесу в судах, виділено окремі кабінети для роботи, то адвокати позбавлені такої можливості. Така дискримінація часто унеможливлює роботу адвоката з матеріалами справи, а тому вкрай ускладнює здійснення ефективного судового захисту громадян.

У ряді регіонів не виконуються вимоги п.7 Указу Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” від 30 вересня 1999 р. щодо суворого додержання органами досудового слідства законодавства про гарантії адвокатської діяльності, усунення порушень професійних прав адвокатів, втручання в їх діяльність. Спілка адвокатів, за їх інформацією, неодноразово зверталася до Генерального прокурора України з приводу безпідставних обшуків адвокатських об’єднань, вилучення інформації, яка становить адвокатську таємницю, інших дій, що перешкоджають здійсненню адвокатської діяльності.

Порушується право громадян на вільний вибір захисника. Працівники дізнання і досудового слідства іноді умовляють обвинуваченого відмовитися від конкретного адвоката чи нав’язують "свого”. Мають місце факти порушення права на побачення з підзахисним віч-навіч, встановлення камер спостереження в службових приміщеннях слідчих ізоляторів, де відбувається побачення.

В окремих слідчих ізоляторах встановлено час, коли адвокати допускаються на побачення, що є порушенням права обвинуваченого на побачення з захисником без обмежень. Це ж стосується і видачі слідчим захиснику дозволу на кожне побачення, що обмежує право захисника і обвинуваченого на побачення без обмежень їх кількості й часу.

В ряді випадків Верховною Радою України вносяться поправки до закону, які суттєво погіршують умови для судового захисту прав та інтересів громадян. Так, у 2003 р. до ч.2 ст.7 Закону України "Про адвокатуру” внесено зміни і доповнення про професійні обов’язки адвоката, котрі значно обмежили його можливості щодо прийняття доручень від громадян з захисту їх прав і представництва їх законних інтересів. Адвокату, зокрема, тепер заборонено приймати доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли, можливо, його дії в майбутньому будуть визнані такими, що перешкоджають встановленню істини, або такими, що порушують порядок у судовому засіданні. Він не може прийняти доручення і у випадку, коли щодо нього порушено кримінальну справу. Це є порушенням інших статей Закону "Про адвокатуру”, згідно з якими адвокатська діяльність може бути припинена, а свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю анульоване лише після набрання вироком щодо адвоката законної сили (ст.17), як це випливає з конституційного принципу презумпції невинуватості.

Типовим прикладом фактичної заборони на професійну адвокатську діяльність є ситуація, що склалася навколо адвоката А.Федура з м.Києва, який 8 жовтня 2002 р. звернувся до Уповноваженого з прав людини за захистом своїх прав.

На підставі звернення А.Федура Уповноваженим з прав людини було відкрите провадження про порушення прав і свобод людини. Як було встановлено, він активно займався адвокатською діяльністю, зокрема захищав інтереси відомих посадових осіб, зокрема народного депутата України М.Агафонова; вів справи, де оскаржувалися дії Президента України Л.Д.Кучми; порушив у суді питання про нелегітимність Генерального прокурора України С.Піскуна. Широкого розголосу в суспільстві набула його принципова правозахисна діяльність. Зокрема, разом з Уповноваженим з прав людини він став на захист інтересів Лесі Гонгадзе, матері загиблого журналіста Георгія Гонгадзе, що не давало можливості керівникам Генпрокуратури кон’юнктурно створювати видимість прогресу у розслідуванні цієї справи.

Професійна позиція адвоката викликала невдоволення посадових осіб правоохоронних органів, у зв’язку з чим почалося його переслідування. У жовтні 2002 р. прокуратурою м.Києва проти нього було порушено кримінальну справу за нібито підробку документів, яка, на думку прокуратури, мала місце ще у 1998 р. під час придбання ним автомобіля. Попри те, що стаття обвинувачення виключала таку можливість, він був затриманий. У зв’язку з його обґрунтованим клопотанням про незаконність затримання слідчий заднім числом сфальсифікував статтю обвинувачення. Адвоката тримали в ІТТ три доби. Мотиви затримання були повністю надуманими, через що Печерський районний суд, а також Апеляційний суд м.Києва визнали затримання незаконним.

Розуміючи, що для притягнення А.Федура до кримінальної відповідальності у цій справі підстав немає, прокуратура Києва знову ж таки за надуманими мотивами, навіть без заяви потерпілого, порушила другу кримінальну справу про нібито скоєне ним шахрайство.

Кримінальна справа була направлена до суду, де з різних причин, не залежних від А.Федура, зволікалася.

Водночас у зв’язку з порушенням кримінальної справи, тобто на термін більше двох років, А.Федур відсторонений від професійної діяльності, чим брутально порушене його конституційне право на працю. До речі, на сьогодні він не може здійснювати і захист інтересів Л.Гонгадзе, чим також порушується вже її право на захист. Уповноважений продовжує своє провадження у цій справі.

Уповноважений вважає, що стан, який склався у питаннях дотримання прав громадян на судовий захист загалом і організації роботи адвокатури зокрема, є неприпустимим. В умовах подальшої демократизації життя в Україні, підвищення рівня правосвідомості громадян в умовах суцільного правового нігілізму представників органів державної влади і місцевого самоврядування до послуг захисників за захистом та поновленням порушених прав щорічно звертається дедалі більша кількість громадян. У цих умовах налагодження чіткої роботи з судового захисту та надання правової допомоги має стати одним із пріоритетних напрямів діяльності держави. Цього ж вимагає і створення сприятливого міжнародного іміджу України.

У зв’язку з цим Уповноважений переконана у необхідності якнайшвидшого розв’язання проблем, що заважають належному дотриманню конституційних прав громадян, гальмують подальше реформування адвокатури, виконання завдань, покладених на цей правозахисний інститут, термінового розгляду Верховною Радою України нового законопроекту "Про адвокатуру”.

На початок сторінки    ^^