Головне меню   

3.1. ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ СУДОВОЮ ГІЛКОЮ ВЛАДИ

Уповноваженим з прав людини у попередній Щорічній доповіді значну увагу було приділено проведеній в Україні у червні 2001 р. малій судовій реформі, якою було закладено суттєві зміни в судочинстві, що у подальшому мало сприяти піднесенню судової гілки влади на більш якісний рівень та підвищенню ефективності судового захисту прав та свобод людини.

У 2002–2003 рр. тривала започаткована судовою реформою перебудова судочинства на засадах, закріплених у Конституції України та оновленому матеріальному і процесуальному законодавстві. Поступово впроваджувалися в життя положення нового Закону України "Про судоустрій України", набувався досвід застосування положень нового Кримінального кодексу України, законодавства щодо додаткових гарантій прав людини у кримінальному процесі, механізму перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному та виключному порядках.

З прийняттям законів про судову реформу мали змінитися зміст та напрями діяльності судової системи, а отже, й зрости ефективність судового механізму захисту прав людини.

Водночас судова реформа серйозно пробуксовує. Як свідчить моніторинг Уповноваженого з прав людини, це призводить до того, що судова гілка влади працює вкрай неефективно, а в деяких питаннях щодо захисту прав і свобод людини навіть погіршила свою роботу.

Насамперед залишаються не вирішеними ряд суттєвих, передбачених судовою реформою питань. Як можна говорити про якісні зрушення в діяльності судової системи, якщо до цього часу так і не існує стрункої системи судів загальної юрисдикції?

Не створено Апеляційного суду України, який мав би розглядати в апеляційному порядку кримінальні справи, розглянуті у першій інстанції судами обласного рівня. Зволікання з його створенням призводить до того, що понад 2 тис. засуджених судами обласного рівня щорічно позбавлені конституційного права на апеляційне оскарження постановлених щодо них вироків.

Уповноважений з прав людини вважає, що ст.129 Конституції України всім засудженим гарантовані рівні права, в тому числі на оскарження постановлених судами стосовно них вироків. Тобто на сьогодні існує ситуація, коли одні засуджені мають більш гарантовану систему судового захисту порівняно з іншими.

Передбачений судовою реформою Касаційний суд України так і не запрацював, бо його створення визнано рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 р. неконституційним. Аргументуючи своє рішення, Конституційний Суд зазначив, що утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України суперечить вимогам ст.125, 131 Конституції України. Тобто Верховний Суд України як суд, що діє на останньому рубежі судового захисту прав людини, виявився завантажений тисячами справ, по яких рішення виносяться через значний проміжок часу, після надходження скарги, клопотання.

До цього часу не запрацювала система адміністративних судів, на необхідності створення яких неодноразово наголошувалося в попередніх доповідях Уповноваженого. На виконання положень Закону України «Про судоустрій України» лише 1 жовтня 2002 р. Президент України підписав указ, яким утворено Вищий адміністративний суд України і затверджено його кількісний склад — 65 суддів. Перших 9 суддів до Вищого адміністративного суду України обрано тільки наприкінці грудня 2003 р. Проте Кодекс адміністративного судочинства, на підставі якого мають діяти ці суди, так і не вступив у законну силу.

Не прийнято також нові Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси України, тому суди змушені застосовувати застаріле процесуальне законодавство, яке містить безліч суперечностей і колізій. Внесені в червні 2001 р. зміни залишили не вирішеними цілий ряд питань, які мають суттєве значення при розгляді окремих категорій справ. При розгляді деяких з них суди взагалі змушені діяти не на підставі закону, а на підставі власних уявлень стосовно тих чи інших судових процедур, що зумовлює факти неоднозначного застосування суддями одних і тих самих правових норм, а це в підсумку призводить до порушення прав та свобод людини.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України положень ч.3 ст.120, ч.6 ст.234, ч.3 ст.236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30 січня 2003 р. суди стали приймати до свого провадження скарги на постанови слідчих органів про порушення кримінальних справ та інші рішення слідчих і прокурорів, прийняті на досудових стадіях процесу. Однак законом так і не врегульовано, які з цих рішень можуть бути оскаржені, ким вони можуть бути оскаржені, які процедура і строки їх розгляду.

До цього часу не створено задекларованої ще в 1996 р. перехідними положеннями Конституції України системи органів досудового слідства.

На жаль, Уповноважений з року в рік змушена констатувати, що існуюча система досудового слідства майже не змінюється, має велику кількість недоліків, діє неефективно, поверхово, некваліфіковано та досягає істини за допомогою вельми сумнівних, а іноді просто злочинних методів, про що йтиметься докладніше в наступних розділах цієї доповіді.

Уповноважений з прав людини вважає, що судова реформа повинна проводитися не заради реформи, а має бути спрямована передусім на підвищення ефективності судового захисту прав людини. На жаль, аналіз процесу реформування судової гілки влади дає підстави зробити висновок, що основної мети судової реформи – реального забезпечення права людини на справедливий судовий розгляд незалежним та неупередженим судом не досягнуто.

Якість відправлення судами правосуддя. Одним із основоположних прав людини є право на справедливий та неупереджений суд, необхідність забезпечення якого кожному громадянину визнано Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та іншими міжнародними актами.

Відповідно до ст.55 Конституції України права і свободи людини захищаються судом. Із року в рік все більше громадян, реалізуючи своє конституційне право, звертаються за захистом своїх прав до суду. Про це свідчить, зокрема, тенденція постійного зростання кількості справ і матеріалів, що надходять для розгляду до судів загальної юрисдикції. Так, у 2000 р. на розгляд до судів першої інстанції надійшло 1,5 млн справ, у 2001 р. – 3,1 млн, у 2002 р. – понад 4,9 млн, у 2003 р. – понад 5,9 млн справ (рис. 3.1.1).

Зростання кількості справ, з одного боку, свідчить, що зростає довіра до судової гілки влади. Але тільки кількісні показники не можуть братися за основу при дослідженні ефективності діяльності суду та стану реалізації права на справедливий та неупереджений суд. Також важливе співвідношення кількості та якості розгляду судами справ. Бо за кожною з мільйонів судових справ стоїть доля, права і інтереси конкретної людини.

Уповноважений переконана, що судова процедура може вважатися справедливою та забезпечить якісне відправлення правосуддя лише тоді, коли спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, гласності й відкритості. Правосудність судового рішення гарантується згодою з ним сторін, а також правом на оскарження та перегляд рішення в суді вищої інстанції. Правила судочинства не повинні бути обтяжені зайвими формальностями. Будь-які обмеження цих засад свідчать про порушення прав та свобод людини.

Рис. 3.1.1. Динаміка надходження справ до судів першої інстанції у 2000–2003 рр.

Проте аналіз звернень громадян до Уповноваженого свідчить про те, що стосовно якості розгляду судами справ є дуже багато нарікань. Так, тільки з приводу незаконності та необґрунтованості, на думку заявників, рішень суду у кримінальних справах до Уповноваженого у 2002 р. надійшло 3054 звернення (11% їх загальної кількості), у 2003 р. – 3531 (10%).

Це дає підстави Уповноваженому констатувати про масові порушення права на справедливий суд, передусім через неналежну якість судочинства. Основними причинами низького рівня правосуддя у кримінальних справах є порушення вимог кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ, прийняття до провадження справ, у яких органи досудового слідства неналежним чином провели слідство, а іноді й низький професіоналізм та недостатнє почуття відповідальності суддів за правильне вирішення справ.

Однією з ознак якості судочинства є наявність чи відсутність скасованих та змінених судових рішень. У 2002 р. в апеляційному та касаційному порядках було скасовано і змінено вироки стосовно 8,6 тис. осіб, або 4,0% кількості осіб, щодо яких постановлено вироки, у 2003 р. – 9,2 тис.

осіб, або 4,3%, із них в апеляційному порядку – 7,8 тис. (у 2003 р. – 8,4 тис.), у касаційному – 761 (у 2003 р. – 852). Найбільший відсоток переглянуто у 2003 р. вироків, постановлених судами: м.Севастополя – 9,6%, м.Києва – 5,8, Західного регіону – 9,8, Військово-Морських Сил України – 6,0, Хмельницької – 6,5, Закарпатської – 5,9% областей.

Неповнота досудового та судового слідства, суттєві помилки в дослідженні та юридичній кваліфікації злочинів, неправильна оцінка доказів, неправильне застосування, а іноді незнання кримінального законодавства, неуважність, поверховість при вивченні справ і розгляді їх, призначення покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого злочину – це далеко не повний перелік причин скасування і зміни вироків.

Уповноважений з прав людини в попередніх доповідях наголошувала на необхідності ліквідації інституту додаткового розслідування як такого, що суттєво знижує якість досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини. До речі, більшість європейських країн (у т.ч. Російська Федерація, Молдова, країни Балтії), в яких існує досудове слідство, відмовилися від інституту додаткового розслідування.

Проте в Україні, як свідчить судова статистика, останніми роками майже кожна п’ятнадцята справа повертається судом прокуророві для усунення суттєвих порушень закону (ст. 249¹ КПК України) та на додаткове розслідування. У 2002 р. 10 022 справи було надіслано на додаткове розслідування, у 2003 р. – 10 490, що на 4,7% більше, ніж у попередньому році. На 25,3% більше справ повернено прокурорам у порядку, передбаченому ст.249¹ КПК України (табл. 3.1.1). Крім того, зростає кількість справ, які апеляційна та касаційна інстанції повернули на додаткове розслідування після скасування вироків. Зокрема, в 2003 р. кількість таких справ збільшилася на 22,3% порівняно з 2002 р.

На думку Уповноваженого, повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування, суд тим самим ініціює продовження слідчої діяльності з обґрунтування обвинувачення, сприяє «підгонці доказів», тобто фактично виконує функцію обвинувачення, тим самим порушуючи вимоги Конституції України щодо принципу змагальності та презумпції невинуватості. Така безпринципність суддів стимулює безвідповідальне ставлення слідчих до своїхобов’язків, які мають гарантовану можливість через певний час виправити недоліки в роботі без істотних для себе наслідків.

Уповноважений з прав людини переконана, що інститут додаткового розслідування має бути законодавцем вилучений з Кримінально-процесуального кодексу України як такий, що суперечить основним принципам судочинства, а також призводить до брутального порушення права людини на належний і своєчасний розгляд справи.

Повернення справи на додаткове розслідування також є суттєвим чинником, який негативно впливає на кількість винесених судами виправдувальних вироків.

Таблиця 3.1.1. Кількість кримінальних справ, повернених судами на додаткове розслідування
та відкликаних прокурором у 2001–2003 рр.

Попри те, що щорічно збільшується кількість розглянутих судами справ, динаміка виправданих осіб засвідчує щорічне зменшення їх кількості. Так, у 2000 р. їх кількість становила 755, у 2001 р. – 697, у 2002 р. – 539, у 2003 р. – 524 (рис. 3.1.2). Причина цього – зовсім не в підвищенні якості роботи органів досудового слідства і прокуратури як сторони обвинувачення, а насамперед – у відсутності професійної принциповості та мужності у деяких суддів, що не може не викликати занепокоєння в Уповноваженого.

Водночас у судовій практиці є досить багато прикладів, коли вищестоящою судовою інстанцією закриваються справи за відсутністю складу злочину стосовно осіб, які засуджені до тривалих строків позбавлення волі. Так, 3 жовтня 2002 р. Кіровський районний суд АР Крим визнав винним та засудив М.Гаврилюка за ч.3 ст.365, ч.2 ст.364 КК України (зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень) – до 7 років позбавлення волі з позбавленням права займати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків строком на три роки.

Засуджений як під час досудового слідства, так і в судовому засіданні не визнавав своєї вини, переконливо обґрунтовував це, проте суд, виносячи вирок, не врахував цих доводів. 28 листопада 2002 р. Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, розглянувши справу за апеляційною скаргою засудженого, вирок місцевого суду скасував, а провадження у справі закрив за відсутністю у діях М.Гаврилюка складу злочину та звільнив його з-під варти у залі суду. Таким чином, особу було визнано невинуватою в інкримінованих їй злочинах. Але чи є виправданими такі судові помилки, адже людину засудили до 7 років позбавлення волі!?

Рис. 3.1.2. Кількість виправданих осіб в Україні у 2000–2003 рр.

Деякі суди, попри погіршення якості розслідування кримінальних справ, недостатньо реагують на виявлені недоліки постановленням окремих ухвал.

Наприклад, у 2003 р. судами Житомирської області винесено всього 25 окремих ухвал про порушення законності при провадженні дізнання чи досудового слідства, тоді як на додаткове розслідування повернуто 241 справу, що на 41,8% більше, ніж у 2002 р.; судами Київської області винесена 51 окрема ухвала, а на додаткове розслідування повернуто 488 справ, що на 22,3% більше, ніж у 2002 р.

Уповноважений переконана, що відсутність гострого реагування суддів на порушення законодавства під час досудового слідства, у тому числі щодо застосування до підозрюваних з метою отримання доказів тортур, та безпідставне направлення справ на додаткове розслідування є насамперед наслідком існування хибної кругової поруки і корпоративної солідарності суддів і працівників правоохоронних органів.

Цей висновок підтверджується і тим, що тільки у 2003 р. в апеляційному порядку з пом’якшенням міри покарання змінено вироки щодо 3,1 тис. осіб, що становить 68,4% усіх змінених (у 2002 р. – 70,2%).

Так, до Уповноваженого звернулася з заявою громадянка П.Мальчикова щодо незаконного засудження Деснянським районним судом м.Чернігова

її сина, А.Мальчикова, за ч.1 ст.101, ч.3 ст.166 КК України (в ред.1960 р.) за перевищення влади та умисне тяжке тілесне ушкодження – до 2 років позбавлення волі. Було встановлено, що кримінальна справа перебувала у провадженні Апеляційного суду Чернігівської області і призначена до розгляду на 7 квітня 2003 р. У зв’язку з цим звернення заявниці Уповноваженим було надіслане голові апеляційного суду для долучення його до матеріалів кримінальної справи, дослідження викладеного в ньому під час судового засідання та розгляду питання про можливість пом’якшення засудженому міри покарання. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 10 квітня 2003 р. вирок стосовно А.Мальчикова змінено. На підставі ст.45 КК України (в ред. 1960 р.) судом прийнято рішення про умовне незастосування покарання з іспитовим строком на 2 роки.

Не менш вагомим фактором, який впливає на якість судочинства, є правильність призначення судами мір кримінального покарання. Це в свою чергу пов’язано насамперед з його гуманізацією. З прийняттям нового Кримінального кодексу України суди отримали можливість більш диференційовано підходити до цього питання.

Проте, як свідчить аналіз Уповноваженого, гуманізація кримінального покарання, зокрема, через застосування судами покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, відбувається дуже повільно. Хоча відсоток засуджених до позбавлення волі до загальної кількості засуджених за останні роки дещо зменшився, проте у 2002 р. він становив 31,4%, у 2003 р. – 30,3% (рис.3.1.3).

Необхідно зазначити, що суди, хоч і не так активно, як хотілося б, стали призначати передбачені у Кримінальному кодексі України нові види покарання, зокрема арешт, обмеження волі, громадські роботи, але їх частка серед усіх видів покарань залишилася незначною. Так, у 2002 р. арешт застосовано до 1,7 тис. осіб, що становить 0,9% усіх засуджених, у 2003 р. – майже до 2 тис. осіб, або 1,0% (це на 19,2% більше, ніж у попередньому році); обмеження волі у 2002 р. застосовано до 3,1 тис. осіб, або 1,6%, у 2003 р. – до 3,5 тис. осіб, або 1,7% (зростання на 12,6%). На 53,9% зросла кількість засуджених, яким призначено громадські роботи, і становила у 2003 р. 2,8 тис. осіб, але їх частка серед засуджених була лише 1,4% (2002 р. – 1,8 тис., або 0,9%).

Рис. 3.1.3. Частка засуджених до позбавлення волі щодо інших покарань у 1999–2003 рр.

Водночас відбулося зменшення застосування судами виправних робіт та штрафу. Це пояснюється відсутністю коштів у багатьох засуджених для сплати штрафних санкцій, невиплатою заробітної плати працюючим та безробіттям значної кількості громадян тощо.

Уповноважений вважає, що гуманізація покарання має відбуватися і надалі, оскільки засудження до позбавлення волі далеко не завжди є адекватним покаранням вчиненому злочину. До речі, про це свідчить досвід інших країн у цьому питанні, це світові тенденції.

Останнім часом у багатьох європейських країнах (Велика Британія, Франція, Німеччина та інші) дедалі більшого поширення набуває ідея відновлювального правосуддя, яка серед іншого передбачає можливість припинення кримінального переслідування на підставі примирення потерпілого з обвинуваченим. Найбільш ефективною формою відновлювального правосуддя є медіація (посередництво), що полягає в досягненні за участі підготовленого посередника примирення потерпілого з правопорушником, який визнав факт вчинення ним злочинного діяння. Справа передається для проведення процедури медіації прокурором або судом за взаємною згодою жертви та обвинуваченого. У разі медіації потерпілий може розраховувати на відшкодування шкоди та залагодження негативного емоційного стану, заподіяного злочином, обвинувачений – на звільнення від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання.

Уповноважений з прав людини вважає, що успішна медіація сприяє переосмисленню обвинуваченим своєї поведінки, і держава повинна бути зацікавлена в примиренні, оскільки це суттєво знижує затрати ресурсів і часу на розгляд і вирішення справи. Тому інститут медіації необхідно запроваджувати у кримінальному процесі.

До Уповноваженого надходить велика кількість звернень, у яких громадяни просять захистити їхні права після винесення судового рішення, з яким вони не згодні. Проте у вітчизняному законодавстві немає правового поля, яке надавало б можливість Уповноваженому впливати на якість судових рішень, які не відповідають вимогам закону та порушують права людини.

А випадків, коли є потреба стати на захист необґрунтовано засуджених, у практиці українського омбудсмана чимало. Так, під час роботи у Автономній Республіці Крим на особистому прийомі до Уповноваженого звернувся інвалід I групи по зору І.Майстренко з приводу безпідставного засудження його Євпаторійським міським судом та невиконання ухвали Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у частині звільнення його від конфіскації майна. Уповноважений, вислухавши заявника та вивчивши наданні ним документи, не змогла залишитися осторонь долі інваліда – було відкрито провадження та проведено ряд дій, спрямованих на поновлення його прав. Проведеною перевіркою було встановлено, що 23 січня 2003 р. І.Майстренка засуджено за вчинення ряду посадових злочинів (ч.1 ст.15, ч.2 ст.368, ч.2 ст.368, ч.1 ст.366, ч.1 ст.364 КК України) – до 5 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна. 15 квітня 2003 р., виправивши помилку міського суду, апеляційний суд змінив вирок, відстрочивши його виконання на 3 роки та звільнивши засудженого від конфіскації майна. Але, попри це, виявилося, що місцеві правоохоронці, не задоволені таким рішенням, не збиралися виконувати ухвалу апеляційного суду та повертати конфісковане майно. Неодноразові звернення інваліда до прокуратури, суду, державної виконавчої служби м.Євпаторії залишилися без відповідного реагування. Лише після звернення Уповноваженого до голови Євпаторійського міського суду та начальника Державної виконавчої служби Євпаторійського міського управління юстиції ухвалу апеляційного суду було виконано і все конфісковане майно повернуто заявнику.

Цей приклад, звернення інших представників найбільш вразливих категорій населення до Уповноваженого свідчать, що у багатьох з них дуже обмежені чи взагалі відсутні можливості, насамперед фінансові, добитися поновлення порушених внаслідок судового рішення прав.

Тому в деяких країнах на законодавчому рівні передбачено надання Омбудсману можливості ініціювати питання про перегляд рішень суду, які набули законної сили. Так, Законом РФ “Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації” від 26 лютого 1997 р. (п.3 ст.29) передбачено, що він має право звернутися до суду з клопотанням про перевірку законності рішення, вироку, ухвали чи постанови суду, що набули чинності. До речі, він взагалі розглядає тільки звернення громадян, які вже раніше оскаржували дії посадових осіб у судовому чи адміністративному порядку.

Право ініціювати Уповноваженому перегляд того чи іншого вироку суду, насамперед в інтересах представників найбільш вразливих категорій населення, доцільно було запровадити і в Україні. Для цього необхідно було б внести відповідні зміни до чинного законодавства.

Проте вітчизняний законодавець у процесі малої судової реформи не тільки не включив Уповноваженого до суб’єктів, які мають право на оскарження рішення суду у кримінальних та цивільних справах, а навіть не передбачив участі його та його представників у судовому процесі. Хоча відповідно до пунктів 9–10 ст.13 Закону України “Про Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини” Уповноважений має право: «бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим»; «звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом».

Уже не один рік Уповноважений намагається довести нагальну необхідність цих змін, але ситуація залишається незмінною. Наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі України, проект якого розглядається у Верховній Раді, взагалі відсутня будь-яка згадка про Уповноваженого з прав людини та його представників.

Право на розгляд справи судом у розумні строки. Одне із не менш важливих основних прав людини, закріплене в ст.6¹ Конвенції про захист прав людини і основних свобод, – це право на розгляд справи в розумні строки. Вимога про розумні строки покладає на суд обов’язок вирішити справу без невиправданих зволікань, що дасть можливість надати особі своєчасний захист її прав. Суд повинен розглянути справу протягом найкоротшого часу, але з дотриманням усіх процесуальних прав учасників процесу. Якщо суд мав можливість, але внаслідок недбалості не скористався нею для швидкого вирішення справи, може бути констатовано порушення права на розумні строки судового розгляду.

Результати проведеного Уповноваженим моніторингу стану дотримання права на своєчасний розгляд справи засвідчують, що судова тяганина останніми роками набула масового характеру і стала звичайним явищем у діяльності судів. Про масштабність та актуальність цієї проблеми Уповноваженим уже наголошувалося в попередніх доповідях.

Необхідно зазначити, що останніми роками призначення до розгляду кримінальних справ стало дещо активнішим, хоча загальна ситуація продовжує залишатися критичною. Так, у 2002 р. з порушенням строків, передбачених ст.241, 256 КПК України, призначено 21,7 тис. справ, або 10,8% справ, провадження по яких закінчено, у 2003 р. – 20,5 тис. таких справ, або 9,6%. Найбільший відсоток кримінальних справ призначено місцевими судами до попереднього та судового розгляду із порушенням термінів був у 2002 р. у Тернопільській – 23,1%, у Дніпропетровській – 22,9, у Запорізькій – 18,4, у Харківській – 15,3 областях, Автономній Республіці Крим – 19,2%; у 2003 р. – у Автономній Республіці Крим – 18,7%; у Харківській – 18,3; у Дніпропетровській – 17,2; у Донецькій – 16,8; у Рівненській – 13,3% областях.

Наприклад, справа за обвинуваченням М.Клюхи, В.Старікова та О.Пухленка за ч.2 ст.148² (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів), ч.2 ст.165 (зловживання владою або посадовим становищем), ч.2 ст.172 (посадовий підлог) КК України (в ред. 1960 р.) надійшла до Рівненського міського суду 17 квітня 2001 р., а попередній розгляд по ній суддею С.Дужичем був проведений більш як 2 роки та 5 місяців тому – 8 вересня 2003 р., тобто з грубим порушенням вимог ст.241 КПК України.

Масове порушення строків розгляду було виявлено в Автономній Республіці Крим під час моніторингу Уповноваженого щодо стану дотримання прав і свобод у цьому регіоні. Так, у 2002 р. по 559 кримінальних справах було порушено строки попереднього розгляду (ст.241 КПК України), по 1666 справах – строки досудового справ до розгляду (ст.256 КПК України). У І півріччі 2003 р. такі ж порушення допущено відповідно по 230 та 505 кримінальних справах. Зокрема, у Роздольнянському, Нижньогірському та Сімферопольському районних судах з такими порушеннями розглядалося відповідно 90,6%, 85,8 та 64,1% справ.

Залишок не розглянутих місцевими судами України кримінальних справ на кінець 2003 р. становив 51,8 тис. (у 2002 – 53,3), або 19,6% (15,3%) загальної кількості тих, що перебували у провадженні судів упродовж року, з них 7,9 тис. (20,6%) справ не розглянуто в термін понад 6 місяців (без урахування справ із зупиненим провадженням).

У 2003 р. найбільший відсоток справ, що знаходилися в залишку і розглянуті в термін понад 6 місяців (без урахування справ, зупинених провадженням), у місцевих судах Дніпропетровської – 32,2%, Харківської – 28,3, Рівненської – 25,9 та Донецької – 25,4% областей.

Під час комплексної перевірки стану організації правосуддя в Донецькій області, яку здійснила у 2003 р. робоча група за участю представників Державної судової адміністрації України, Верховного Суду України та Ради суддів України, було встановлено, зокрема, що суддя Ленінського районного суду м.Донецька А.Стародубцев із 47 кримінальних справ, які перебували в його провадженні, 32 розглянув із порушенням встановлених строків. Суддя Торезького міського суду В.Коритний 21 кримінальну справу розглянув у термін понад один рік. Непоодинокі факти невиправдано тривалого розгляду судових справ було виявлено також у суддів Київського районного суду м.Донецька О.Брежнєвої, Центрально-Міського районного суду м.Горлівки Л.Темної, Ворошиловського районного суду м.Донецька В.Коновалова та інших.

На думку Уповноваженого, такі перевірки дають змогу оперативно виявити і відреагувати на недоліки в роботі суддів та поновити порушенні права громадян.

На строки розгляду кримінальних справ передусім впливає, як наголошувалося, низька якість досудового слідства. У більшості скарг до Уповноваженого обвинувачені скаржаться на порушення їхніх прав на досудовому слідстві, зокрема права на захист, на несанкціонований обшук, застосування незаконних методів дізнання та досудового слідства тощо.

Такі скарги досить часто є обґрунтованими. Проте, якби органи дізнання і слідчі на початкових стадіях процесу не ігнорували право підозрюваного, обвинуваченого на захист, допускаючи до участі у справі захисників, таких скарг було б значно менше і в судах.

Однією з причин судової тяганини є відкладення розгляду справ у зв'язку з неявкою прокурора на процес. Тільки у 2003 р. неявка в судове засідання прокурора зумовила відкладення 5,8% справ. Непоодинокими є також випадки, коли через неявку прокурора для участі у розгляді справи громадяни тривалий час не можуть використати своє конституційне право на оскарження до суду дій службових осіб.

Так, у 2002 р. до Уповноваженого звернувся гр-н Д.Соколов з приводу тривалого нерозгляду суддями Центрально-Міського районного суду м.Горлівки його скарги на постанову прокуратури міста про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно посадових осіб органів внутрішніх справ і податкової інспекції. За його зверненням Уповноваженим було відкрито провадження. За повідомленням Апеляційного суду та Ради суддів Донецької області, однією з причин тривалого розгляду скарги Д.Соколова було перенесення 21 раз (з 24.09.2001 р. по 23.12.2002 р.) судових засідань у зв’язку з неявкою представника прокуратури Центрально-Міського району м.Горлівки.

Цей приклад яскраво свідчить про бездіяльність працівників прокуратури як районного рівня, так і вищестоящих прокуратур, які здійснюють за ними нагляд. Виникає запитання, як можуть органи прокуратури виконувати свої функції щодо нагляду за дотриманням законодавства щодо прав і свобод людини, якщо їхні працівники самі їх порушують?

До тяганини при розгляді кримінальних справ також призводить те, що деякі з учасників судового процесу своєчасно не з’являються до суду. Так, до Уповноваженого надійшло звернення громадянки Л.Мішиної з приводу тривалого розгляду суддею Приморського районного суду м.Одеси кримінальної справи за обвинуваченням В.Ігнатова. Проведеною перевіркою встановлено, що В.Ігнатов з 22 грудня 2001 р. перебуває під вартою. Відтоді справа розслідується і розглядається прокуратурою та судом Приморського району. Уповноваженим за зверненням було відкрито провадження та направлено звернення для з’ясування причин тривалого розгляду справи до Ради суддів Одеської області, прокуратури Одеської області та голови Приморського районного суду м.Одеси. З отриманих відповідей вбачається, що тривалий розгляд справи зумовлений цілим рядом причин, серед яких – насамперед неявка учасників процесу та неодноразове невиконання органами внутрішніх справ Одеської та інших областей постанов суду про примусовий привід учасників процесу.

Проте, як свідчить аналіз Уповноваженого, однією з головних причин неявки учасників судового процесу на судове засідання є їх бідність, тобто особи, які повинні брати участь у судовому засіданні, не мають коштів на проїзд до суду. На жаль, без подолання бідності, тільки силами конвойної служби правоохоронних органів цієї проблеми не розв’язати.

Необхідно зазначити, що у відповідях, які надходять до Уповноваженого за результатами перевірок, проведених радами суддів, апеляційними судами найчастіше вказуються такі причини тривалого розгляду справи: хвороба суддів та інших учасників процесу; закінчення повноважень судді або ж відпустка; тривале проведення судових експертиз; задоволення поданих до суду клопотань; недоставка підсудних до залу судових засідань; неявка потерпілих та інших учасників процесу. Проте Уповноважений з прав людини змушена констатувати, що у переважній більшості відповідей не повідомляється, які з заходів, передбачених ст. 288–290 КПК України, вживалися судом щодо своєчасного розгляду справи.

Одним із ефективних засобів протидії тяганині має бути систематичний і дієвий контроль за оперативністю правосуддя з боку апеляційних судів. Тобто кожна справа, яка тривалий час не знаходить свого вирішення, має бути на постійному контролі.

На жаль, вивчення цього питання засвідчує, що як такого дієвого контролю в окремих апеляційних судах немає. Більше того, мають місце випадки, коли самі апеляційні суди допускають тяганину з розглядом поданої на вирок суду апеляції. Так, до Уповноваженого звернулися громадяни Л.Дзідзадзе та О.Шпак з приводу тривалого розгляду їх апеляції Апеляційним судом м.Києва. Як було встановлено, 1 лютого 2002 р. Дніпровським районним судом м.Києва заявників за незаконне поводження з наркотичними засобами було засуджено до 5 років позбавлення волі. На вирок суду було подано апеляційні скарги. Проте кримінальна справа в апеляційному порядку не розглядалася, а апеляційні скарги тричі направлялися Апеляційним судом м.Києва до Дніпровського районного суду у зв’язку з тим, що апеляція була не належним чином оформленою (востаннє 16 жовтня 2003 р.).

Уповноважений відкрила провадження за зверненням Л.Дзідзадзе та О.Шпак. Проведеною перевіркою було встановлено тяганину в діях суддів Дніпровського районного суду м.Києва при направленні кримінальної справи до апеляційного суду, внаслідок чого справу було призначено до апеляційного розгляду на 5 лютого 2004 р., тобто через два роки після винесення вироку! Проте голова Дніпровського районного суду м.Києва отримав лише попередження про неприпустимість вказаних порушень, хоча за такі дії слід було б винести значно суворіший вердикт щодо суддів, які допустили тяганину, адже вирок два роки не вступав у законну силу. Та і апеляційний суд, який обмежився тільки спостереженням за рухом апеляції, теж фактично сприяв тяганині у цій справі і мав понести відповідальність.

Інший приклад. 23 січня 2003 р. Дніпровським районним судом м.Києва було засуджено А. Селезньова за ч.4 ст.296 (хуліганство), ч.2 ст.263 (незаконне поводження з холодною зброєю) КК України – до 5 років позбавлення волі. На вирок засудженим було подано апеляцію, яка була відправлена 3 лютого 2003 р. через канцелярію Київського слідчого ізолятора (№13) до Дніпровського районного суду м.Києва. Суддя Н.Пінчук, отримавши апеляцію, 1 квітня 2003 р. виніс постанову про залишення апеляції без розгляду у зв’язку з пропуском 15-денного терміну на її подання. Засуджений, вважаючи, що суддя безпідставно виніс постанову, почав звертатися у вищестоящі інстанції, намагаючись довести своєчасність подачі апеляції. Лише після втручання Уповноваженого 19 лютого 2004 р., тобто через рік, апеляційним судом було поновлено право засудженого на апеляційне оскарження вироку суду.

Сьогодні питання строків судового розгляду справ вже є не тільки внутрішньою справою країни, а й знаходить свою оцінку в Європейському суді з прав людини.

Треба зазначити, що Європейський суд у випадку надходження скарги про порушення розумних строків судового провадження рахує терміни за досить зрозумілими критеріями – від подачі позовної заяви і до винесення остаточного рішення у справі. Як наслідок, за європейським підрахунком, тривалість розгляду справи українськими судами іноді сягає п’яти–семи і більше років.

Спроби виправдати представниками України затримку в розгляді справи судом, зокрема, складністю справи, поведінкою самого заявника, який потім звернувся до Європейського суду, не знаходить підтримки в Страсбурзі.

Показовою щодо цього є справа Сема Меріта, громадянина Ізраїлю, проти України. Він займався комерційною діяльністю в нашій країні і проти нього було порушено кримінальну справу, розслідування у якій тривало понад 6 років. У винесеному 30 березня 2004 р. Європейським судом рішенні констатувалося про порушення його прав саме в частині розумної тривалості провадження у кримінальній справі і відсутності ефективних національних заходів оскарження такої тривалості.

Як наслідок, Україну було зобов’язано сплатити заявнику 2500 євро моральної шкоди та 1500 євро судових витрат.

У справі “Світлана Науменко проти України", рішення по якій прийнято Європейським судом з прав людини 9 листопада 2004 р., зазначено, що розгляд справи в українських судах відбувався протягом 9 років.

Аналізуючи статистичні дані і вивчаючи конкретні кримінальні справи, Уповноважений з прав людини відзначає не тільки численні випадки призначення справ до судового розгляду з порушенням встановлених законом строків, а й без об'єктивних причин затягування розгляду справ з безпідставним тривалим перенесенням судових засідань, оголошенням невиправдано тривалих перерв або взагалі винесення рішення без проведення жодного судового засідання.

Так, у провадженні Рівненського міського суду перебувала справа за обвинуваченням О.Платонова за ст.87 (спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою) та ч.3 ст.166 (перевищення влади або посадових повноважень, що спричинили тяжкі наслідки) КК України (в ред. 1960 р.). Ця справа надійшла до суду 17 травня 2000 р. і до 30 грудня 2003 р., тобто більш як 3 роки та 7 місяців, лежала без будь-якого руху. Суддею С.Дужич без проведення попереднього розгляду справи, без виклику підсудного та без проведення судового засідання, що підтверджується відсутністю у справі протоколу судового засідання, було винесено постанову про закриття провадження у даній справі на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в діях обвинуваченого складів зазначених злочинів.

Уповноважений вважає, щоб забезпечити право особи на швидке поновлення своїх прав, особливо у нескладних справах, судову процедуру доцільно спростити там, де спрощення не порушуватиме інтересів сторін щодо справедливого вирішення їхньої справи. Потрібно передбачити ефективні механізми для запобігання недобросовісному використанню учасниками судочинства своїх процесуальних прав, а також відповідальність за невиконання процесуальних обов’язків.

Проблема оперативності правосуддя у справах щодо осіб, яких тримають під вартою. Ця проблема стоїть надзвичайно гостро, адже люди місяцями, а то й роками не можуть дочекатися суду.

Так, у вересні 2003 р. під час проведення моніторингу Уповноваженого стану дотримання прав і свобод людини в Автономній Республіці Крим при відвідуванні Сімферопольського слідчого ізолятора було встановлено, що громадянин Є.Токарєв був заарештований 14 липня 2000 р. за постановою Залізничного райвідділу м.Сімферополя за вчинення злочину, передбаченого ч.3 ст.140 (крадіжка) КК України (в ред.1960 р.), надалі йому додатково пред’явлено обвинувачення за ч.1 ст.193 (викрадення документів) КК України (в ред.1960 р.). 17 вересня 2001 р. справа надійшла до Київського районного суду м.Сімферополя, де і перебувала на момент перевірки. Тобто загальний строк перебування під вартою сягнув 3 років 2 місяців, з них 2 роки справа перебувала у провадженні суду.

Інший приклад. В. Глинка була заарештована 6 вересня 1999 р. слідчим управлінням Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим за ст.69 (бандитизм), ч.3 ст.142 (розбій) КК України (в ред.1960 р.). Після завершення досудового слідства 10 квітня 2001 р. справа надійшла до Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, де і перебувала на час перевірки в провадженні судді Шаповалової. Загальний строк перебування під вартою сягнув 5 років.

Також треба наголосити на проблемі, про яку вже йшлося у попередній щорічній доповіді Уповноваженого про невиконання органами внутрішніх справ постанов судів щодо доставки до суду підсудних, які перебувають під вартою. Стан справ тут останнім часом не поліпшується. Як наслідок, тільки у 2003 р. через недоставку конвойною службою підсудних до залу судових засідань відкладено 6,7% справ від кількості призначених до розгляду. Це призводило ще до більшого затягування тривалості судових процесів.

У лютому 2004 р. Уповноваженим було проведено планову перевірку кількості заарештованих, яких тримають під вартою у слідчих ізоляторах України понад 18 місяців. Ось результати цього моніторингу.

У Дніпропетровському слідчому ізоляторі (№3) терміном від 1,5 до 3 років утримувались 163 особи, тобто 6,4% заарештованих; у Харківському – 146 (4%); у Артемівському (Донецька область) – 142 (7,33%); у Одеському – 92 (5,7%) слідчих ізоляторах.

Терміном від 3 до 5 років: у Одеському слідчому ізоляторі утримувались 40 осіб (2,5%); у Сімферопольському – 36 (1,9%); у Дніпропетровському – 34 (1,3%).

Уповноважений з прав людини вважає, що зазначене свідчить не тільки про брутальну тяганину з розслідуванням і розглядом справ, а й про цинічне нехтування суддями та правоохоронцями правом людини на свободу. Незрозуміло, де в таких випадках прокурорський нагляд за слідством і місцями позбавлення волі, де нагляд за розглядом справ у розумні строки з боку апеляційних судів та рад суддів?

Підсумовуючи наведене, Уповноважений пропонує, щоб розумні строки судового розгляду не були декларацією та мали принципове значення не тільки у Європейському суді з прав людини, а й для вітчизняної судової гілки влади, – на законодавчому рівні запровадити механізм надання державою компенсації учасникам судового процесу за порушення цієї засади.

Питання про таку компенсацію могло б бути предметом розгляду вищої судової інстанції, яка була б уповноважена давати оцінку розумності строків розгляду справи у попередніх інстанціях як одночасно з розглядом скарги на судове рішення, так і самостійно. При чому після встановлення факту тяганини потрібно зразу порушувати питання про притягнення судді до відповідальності, а також вирішувати питання про надання компенсації особі, права якої було порушено судом. Для цього Верховній Раді України необхідно прийняти відповідний закон.

Застосування судами запобіжних заходів. У ст.5 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зазначено, що обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою. Частиною 2 ст.29 Конституції України визначено, що ніхто не може бути заарештованим або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Зазначені норми встановлюють, що обрання підозрюваному, обвинуваченому та підсудному запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання є виключною компетенцією суду. У 2002 р. судами розглянуто 66,2 тис. подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, із них задоволено 60,1 тис. подань (91,7% від кількості розглянутих), у 2003 р. розглянуто 62,1 тис. подань, з них 55,6 тис. задоволено (89,7%).

На думку Уповноваженого, арешт є найбільш суворим запобіжним заходом і може бути застосований лише у виключних випадках та суворій відповідності з вимогами КПК України. При цьому суддями мають ретельно досліджуватися обставини, які відповідно до ст.150 КПК України повинні бути враховані при обранні запобіжного заходу – це вік, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про попередні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку (чи не ухилялася раніше від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчиняла злочини проти правосуддя) та стан здоров'я.

Скарг про тримання під вартою заарештованих, у яких незадовільний стан здоров’я, надходить до Уповноваженого найбільше. У багатьох випадках вони справедливі. Так, до Уповноваженого звернулася захисник громадянина Г.Тимошенка з проханням сприяти зміні запобіжного заходу її підзахисному за станом здоров’я. Він був підсудний за кримінальною справою, яка перебувала в провадженні судді Шевченківського місцевого суду м.Києва О.Шостака. Проте ця справа протягом останніх двох місяців не розглядалася у зв'язку з тим, що він за станом здоров'я не міг брати участі в судових засіданнях. 18 вересня 2003 р. у приміщенні Київського слідчого ізолятора (№13) його було оглянуто лікарями. За результатами огляду складено висновки, відповідно до яких він страждає на гостре порушення мозкового кровообігу; не виключено, що протягом останніх півтора місяці хворий переніс інсульт головного мозку та повинен бути направлений на стаціонарне лікування в умовах спеціалізованого медичного закладу, оскільки подальше його лікування в умовах слідчого ізолятора могло призвести до смерті.

26 вересня 2003 р. під час транспортування до Шевченківського місцевого суду м.Києва стан здоров'я підслідного різко погіршився, тому судом була викликана реанімаційна бригада швидкої допомоги, яка констатувала високий артеріальний тиск і ознаки інсульту головного мозку. У зв'язку із загрозою його життю хворого було доставлено у реанімаційне відділення Центральної міської клінічної лікарні, де лікарями було встановлено діагноз: “Цереброваскулярна хвороба, порушення мозкового кровообігу за ішемічним типом (повторне) в басейні правої внутрішньої середньої артерії, дисциркуляторна, діабетична та метаболічна енцефалопатія 2 ст., з лівобічним геміпарезом, вестибулярним та церебральним синдромом. Атеросклеротичний стеноз обох внутрішніх середніх артерій. Гіпертонічна хвороба 3 ст.Цукровий діабет 2 тип”. 4 жовтня 2003 р. під час перебування в реанімаційному відділенні його було прооперовано, після чого хворий фактично не приходив до тями, перебував у тяжкому стані. Крім того, 21 жовтня 2003 р. у нього було виявлено тромб легеневої артерії. Лікарі дійшли висновку, що його стан здоров’я є важким і він потребує інтенсивної терапії, догляду в умовах реанімаційного відділення та за станом здоров'я не може бути переведений до слідчого ізолятора.

Уповноваженим на підставі звернення захисника Г.Тимошенка було відкрито провадження про порушення прав і свобод людини, під час якого було вивчено медичні довідки про стан здоров’я Г.Тимошенка, в лікарні його відвідав представник Уповноваженого, який пересвідчився у важкому стані хворого, що становило реальну загрозу його життю.

На підставі зробленої перевірки Уповноважений звернулася до Шевченківського районного суду з проханням розглянути питання про обрання 69-річному Г.Тимошенку запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, врахувавши його вкрай незадовільний стан здоров’я. За результатами розгляду звернення Уповноваженого підсудному було змінено запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд.

Інший приклад. До Уповноваженого звернулося з заявою подружжя Вислогузових з м.Маріуполя Донецької області щодо незаконного притягнення їх до кримінальної відповідальності та безпідставне тримання їх, тяжко хворих, під вартою. Уповноваженим було направлене звернення до голови Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя з проханням дослідити викладені в ньому доводи під час слухання справи та розглянути питання про зміну підсудним запобіжного заходу, врахувавши незадовільний стан їх здоров’я. Після розгляду звернення Уповноваженого запобіжний захід підсудним було змінено на підписку про невиїзд.

Уповноважений переконана, що безпідставне та необґрунтоване тримання під вартою осіб є брутальним порушенням прав людини, а коли це стосується тримання під вартою неповнолітнього, – такому рішенню судді немає виправдання.

Згідно зі ст.434 КПК України суди повинні обирати неповнолітньому запобіжний захід у вигляді взяття під варту лише у виняткових випадках. До цієї особи може бути застосований один із альтернативних заходів, передбачених ст.436 КПК України, – передача під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а якщо вона виховується в дитячій установі, – під нагляд адміністрації цієї установи. На жаль, судді не завжди дотримуються цих вимог.

Так, під час вивчення в Сімферопольському слідчому ізоляторі (№15) особової справи неповнолітнього М.Спірідонова (1988 р.н.) та розмови з самим заарештованим Уповноваженим було встановлено, що за викрадення шляхом грабежу (ч.1 ст.186 КК України) у свого однокласника мобільного телефона “Моторола” (вартістю 500 грн.) його було затримано Керченським РВ ГУ МВС України в АР Крим та внесено подання до суду про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. 29 серпня 2003 р. суддя Керченського міського суду Е.Ф.Белоусов задовольнив подання, мотивуючи своє рішення стандартним формулюванням: “Оскільки за злочин передбачено покарання терміном більше трьох років, злочин є тяжким та є підстави вважати, що він ухилиться від слідства та продовжить злочинну діяльність”. Невже в даному випадку виникла така нагальна необхідність ізолювати від суспільства 15-річного хлопця?

Такі випадки, на жаль, трапляються й в інших регіонах України. Про це можна зробити висновок з щоденного потоку скарг громадян до Уповноваженого на дії правоохоронців та суддів.

Уповноважений з прав людини змушена констатувати, що не тільки тяжкість вчиненого злочину, а й у багатьох випадках тримання особи під вартою з метою психічно її зламати (іноді з застосуванням фізичного насильства), є одним з критеріїв, якими часто керуються органи досудового слідства, ініціюючи питання про взяття під варту.

Уповноважений з прав людини стурбована тим, що триває ганебна практика, коли мотиви судимості особи в минулому беруться слідчими апріорі за основу подання щодо взяття під варту, а судді їх задовольняють. Типовою щодо цього є практика Нахімовського районного суду м.Севастополя. Так, до суду з поданням звернувся слідчий Нахімовського райвідділу про обрання обвинуваченому за ч.2 ст.185 (крадіжка) КК України В.І.Кононову запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Суддя Н.Н. Ковальчук у мотивувальній частині постанови прийняте ним рішення обґрунтував так: ”Оскільки В.І.Кононов раніше судимий, може ухилитися від слідства, у зв’язку з чим перешкодить у встановлені істини та продовжить свою злочинну діяльність”, і постановив обрати йому запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Будь-яких інших аргументів суддя не зміг знайти, відправляючи людину за ґрати.

Уповноважений переконана, що така ознака, як застосування арешту у справах про злочини, за які законом передбачено позбавлення волі, повинна бути законодавцем вилучена зі ст.155 КПК України, адже зазначена норма органами досудового слідства та правосуддя розуміється буквально – як домінуюча ознака і призводить до безпідставного взяття особи під варту. Ось приклад. Під час відвідання Сімферопольського слідчого ізолятора (№15) було вивчено особову справу Ю.Бочарова, обвинуваченого за ч.1 ст.307 (незаконне поводження з наркотичними засобами) КК України. Встановлено, що він тримався під вартою на підставі постанови Керченського міського суду. В мотивувальній частині постанови суддя Є.М.Кісильов зазначив, що, оскільки за злочин передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком більше трьох років, є підстави вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, ухилиться від слідства та суду чи перешкодить встановленню істини у справі або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку обвинуваченому необхідно обрати запобіжний захід тримання під вартою. Чому саме таких висновків дійшов суд? На підставі яких даних суддя зробив такі висновки?

Треба зазначити, що Уповноважений неодноразово порушувала проблему невиправданого застосування судами в Україні у масових масштабах запобіжного заходу у вигляді арешту. Це є наслідком того, що слідчі органи продовжують вносити безпідставні та невмотивовані подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Тому Уповноважений повністю підтримує ті суди, які підходять не поверхово до вивчення цих подань і, за наявності підстав, – відмовляють у їх задоволенні.

Типовим прикладом, яким можна проілюструвати цю проблему, є Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, де під час комплексної перевірки Уповноваженим стану дотримання прав та свобод громадян було багато уваги приділено саме цій проблемі.

Факти нехтування слідчими при внесенні подань про взяття під варту такими обставинами, як тяжкість вчиненого злочину, особа обвинуваченого, його вік, стан здоров’я, скоєння злочину внаслідок збігу тяжких або сімейних обставин, вчинення злочину неповнолітнім або вагітною, наявність постійного місця проживання, наявність на його утриманні дітей призводить до цілком слушних відмов судами у санкціонуванні таких подань.

Так, до Залізничного міського суду м.Сімферополя звернувся з поданням слідчий Залізничного райвідділу міліції про застосування до громадянки Л.Шкуропат запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Під час розгляду подання судом було встановлено, що жінка обвинувачується у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень В.Лановому. В матеріалах справи не було ніяких даних про те, що, перебуваючи на волі, вона продовжить злочинну діяльність, створить перешкоди у встановленні істини у справі, відсутні докази тяжкості заподіяних нею тілесних ушкоджень, обвинувачена раніше не була судимою, має постійне місце проживання та позитивні характеристики. За таких умов суд відмовив у обранні запропонованого слідчим запобіжного заходу.

Іншим прикладом є подання слідчого Нахімовського райвідділу міліції м.Севастополя про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до В.Саєнка, обвинуваченого за ч.3 ст.185 (крадіжка) КК України. Суд, розглянувши подання, відмовив у його задоволені, мотивуючи тим, що обвинувачений вину в скоєному визнав повністю, в матеріалах справи немає негативних даних про його особу, він має постійне місце проживання, вартість викрадених двох залізних плит становить всього 80 грн.

Після закінчення комплексної перевірки в АР Крим Уповноваженим було проведено узагальнення з цього питання, за результатами якого було внесено подання міністру внутрішніх справ України м.Білоконю

“Про усунення порушень конституційних прав громадян, затриманих та заарештованих під час перебування в спеціальних закладах райвідділів міліції МУ СУ МВС в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі“.

До речі, Верховним Судом України було проведено узагальнення судової практики і зазначено, що суди допускають порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу України, що проявляється передусім у недостатньому мотивуванні прийнятого рішення про взяття особи під варту. Зокрема, вказано, що судді спрощено підходять до оцінки обставин, які дають підстави вважати, що підозрюваний чи обвинувачений, перебуваючи на волі, може ухилитись від слідства та суду або продовжити злочинну діяльність; не завжди вимагають від органів дізнання й досудового слідства обґрунтування подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою тощо.

З урахуванням зазначеного Пленум Верховного Суду України 25 квітня 2003 р. прийняв постанову №4 “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства”, в п.15 якої зазначив, що суди мають дотримуватися вимог щодо змісту постанови про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, передбачених ч.2 ст.165¹ КПК України. У мотивувальній частині цієї постанови необхідно зазначати підстави для обрання такого заходу, подати мотивувальний висновок про їх наявність, навести аргументи на користь того, що підозрюваний, обвинувачений може ухилятися від слідства й суду чи від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність і що застосування більш м'яких, ніж взяття під варту, запобіжних заходів може не забезпечити його належної процесуальної поведінки. У постанові також наводяться мотиви, з яких суд не погодився з висунутими під час розгляду подання доводами підозрюваного, обвинуваченого, захисника чи законного представника.

На жаль, на практиці, як свідчить моніторинг Уповноваженого, судді ігнорують навіть роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, не вважаючи за потрібне наводити аргументацію і мотивацію прийнятому рішенню.

Уповноважений вважає, що такий формальний підхід суддів одразу ставить під сумнів всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин, викладених у поданнях слідчих органів. Крім того, таким чином грубо порушується право заарештованого на захист, оскільки він не має змоги належним чином оскаржити постанову про взяття його під варту до апеляційного суду, тому що фактично не знає мотивів, якими керувався суддя при обранні йому запобіжного заходу.

Як свідчить судова статистика, судами не досить активно застосовується такий запобіжний захід, як застава. Внесення застави є гарантією виконання підозрюваним чи обвинуваченим обов’язку не ухилятися від слідства і суду. Проте у 2003 р. порівняно з попереднім роком лише на 5 осіб збільшилася кількість звільнених судами під заставу – з 105 до 110, що становить менше 0,2% загальної кількості подань про обрання запобіжного заходу. Це свідчить про небажання суддів долати застарілі стереотипи, відсутність у них рішучості та вболівання за долю людини.

На думку Уповноваженого, потребує розширення перелік альтернативних арешту запобіжних заходів. Зокрема, потрібно запровадити домашній арешт, який давав би змогу обвинуваченому, підсудному, до прийняття остаточного рішення у справі, перебувати не у місцях позбавлення волі, а за місцем, визначеним у рішенні суду (наприклад, місцем проживання).

Позиція Уповноваженого є незмінною: арешт може бути застосований лише як виключна міра запобіжного заходу. Безпідставне взяття під варту призводить до моральних і фізичних страждань людини, її близьких і рідних, нехтування конституційним правом на свободу та особисту недоторканність, переповнення слідчих ізоляторів та ізоляторів тимчасового тримання, що створює додаткові умови для порушення прав людини. Це в свою чергу призводить до витрачання значних державних коштів на утримання ув’язнених і створення серйозних проблем з їх розміщенням у слідчих ізоляторах та ізоляторах тимчасового тримання.

Відшкодування потерпілим матеріальної та моральної шкоди. У попередній Щорічній доповіді Уповноваженим з прав людини значна увага була приділена питанням відшкодування потерпілим матеріальної та моральної шкоди. Ці питання залишилися на контролі Уповноваженого і у 2002–2003 рр.

Треба наголосити, що Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р., прийнятий з метою гарантування захисту прав потерпілих, став широко використовуватися в судовій практиці й відіграє важливу позитивну роль у захисті прав потерпілих громадян. Відповідно до ст.4 цього закону відшкодування шкоди громадянам у зв'язку з їх незаконним засудженням, притягненням як обвинуваченого, взяттям і триманням під вартою, незаконним проведенням під час розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, накладенням арешту на майно, відстороненням від роботи (посади), незаконним проведенням оперативно-розшукових заходів та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, здійснюються за рахунок державного бюджету.

Лише у 2003 р. громадянам, потерпілим від незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, за рахунок Державного бюджету було реально відшкодовано понад 10 млн грн моральної і матеріальної шкоди.

Проте, якщо застосування механізму відшкодування заробітку і майна, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, судових та інших витрат, а також сум, витрачених на юридичну допомогу, не викликає сумнівів, то відшкодування моральної шкоди вже багато років породжує низку проблемних питань.

Так, у Державному бюджеті на 2003 р. на відшкодування моральної і матеріальної шкоди, заподіяної громадянам України незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та судів, було виділено 15 млн грн, з яких Державним казначейством України за рішеннями судів за 11 місяців 2003 р. виплачено 10 млн 399 тис. 694 грн. Проте привертає увагу те, що більше 50% цієї суми – 5 млн 264 тис. 495 грн – виплачено за 34 рішеннями судів АР Крим. При цьому тільки по 17 рішеннях Євпаторійського міського суду – 4 млн 193 тис. 139 грн.

Перевіркою Уповноваженого встановлено, що у багатьох випадках судові рішення щодо відшкодування моральної шкоди, по-перше, визначають суму відшкодування в особливо великих розмірах, по-друге, громадянин або його родина неодноразово одержують кошти по одній і тій самій справі.

Так, за рішеннями Євпаторійського місцевого суду (суддя І.Безвуляк) у 2003 р. було сплачено матеріальної шкоди:

n М.М.Котляревському – 728 тис. 900 грн (рішення 07.03.03 р., виплачено 06.05.03 р.);

n М.Ф.Котляревському (батько) – 90 тис. грн (рішення 17.01.03 р., виплачено 05.09.03 р.);

n А.В.Котляревській (мати) – 90 тис. грн (рішення 17.01.03 р., виплачено 05.09.03 р.).

Крім того, за рішенням від 21 червня 2002 р. М.М.Котляревському по тій самій кримінальній справі (суддя І.Безвуляк) було відшкодовано ще 900 тис. грн моральної шкоди.

Усього М.М.Котляревському та його батькам сплачено 1 млн 808 тис. 900 грн по одній справі.

За рішеннями того ж суду виплачено: В.Дичуку – 500 тис. грн; згодом йому ж – 929 тис. 625 грн; В.Мотричу – 547 тис. 610 грн; Л.Борисову – 363 тис. 480 грн; К.Беломизову – 450 тис. грн; Ю.Полухтовичу – 250 тис. грн моральної шкоди за рахунок Державного бюджету.

За рішеннями Сакського міського суду Автономної Республіки Крим виплачено І.Чеснокову – 865 тис. 800 грн; Галицького місцевого суду м.Львова – С.Семеняку – 900 тис. грн; Малинівського місцевого суду м.Одеси – О.Макасю – 300 тис. грн.

У ст.13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" зазначено: "Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи у межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом". Верхньої межі розміру відшкодування за заподіяну моральну шкоду цим законом, а також ЦПК України не передбачено, проте ніхто не знімає з суддів професійного обов'язку керуватися при прийнятті таких рішень принципом "розумної межі", на чому наголошується у роз'ясненнях Верховного Суду України.

Перевірка Уповноваженого у Автономній Республіці Крим засвідчила: ситуація ускладнюється тим, що суди, розглядаючи справи про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, не завжди повідомляють про це представника держави – органи Державного казначейства України. У випадках, коли такі представники беруть участь у судовому процесі, вони, як правило, недостатньо обізнані з матеріалами відповідної справи, внаслідок чого не можуть дати об'єктивної оцінки рішенням, що приймаються судом, та адекватно відреагувати шляхом їх оскарження.

Крім цього, при розгляді таких справ чинним законодавством не передбачена участь прокурора, який є найбільш обізнаною у матеріалах справи стороною і повинен так само, як і казначейство, захищати інтереси держави. Тому органи прокуратури часто позбавлені можливості впливати на об'єктивний розгляд подібних справ.

Як засвідчила перевірка, суди АРК не тільки не вважають за необхідне інформувати прокурорів, а подекуди й не ставлять до відома про проведення відповідних судових процесів і Управління Держказначейства.

Так, у березні 2003 р. при розгляді вже згаданої справи про відшкодування моральної шкоди депутату Верховної Ради АРК М.М.Котляревському у розмірі 728,9 тис. грн у зв'язку з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності та арештом місцевий суд м.Євпаторії не повідомив про це ні Управління Держказначейства, ні прокуратуру. За інформацією прокуратури АРК, розгляд цієї справи навіть не було включено до графіка розгляду справ у суді. Прокуратурі та Верховному Суду АРК про цю справу стало відомо лише у вересні 2003 р. під час перевірки, яку проводила Уповноважений. Прокуратурою АРК з урахуванням того, що по цій же кримінальній справі і практично на тих самих підставах М.М.Котляревському рішенням того ж судді у 2002 р. вже було відшкодовано моральні збитки у розмірі 900 тис. грн, було вирішено питання про поновлення строків на оскарження та перегляд справи в апеляційному порядку.

Відсутність належного контролю за прийняттям судових рішень з питань відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, проходженням таких рішень у органах державної виконавчої служби та Держказначейства, фактично створює умови для розкрадання державних коштів у особливо великих розмірах.

Так, під час моніторингу, проведеного Уповноваженим у Держказначействі України, встановлено факт виплати 900 тис. грн у вересні 2003 р. громадянину С.Семеняку за рішенням Галицького місцевого суду м.Львова від 3 червня 2003 р. Перевіркою у Львівській області з'ясовано, що вказане судове рішення було сфальсифіковане з використанням справжньої круглої печатки суду, яка, зі слів голови суду, була здана в обласну судову адміністрацію на знищення. 2 жовтня 2003 р. прокуратура Львівської області порушила за даним фактом кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст.15, ч.4 ст.190, ч.1 та ч.3 ст.358 КК України і доручила проводити досудове слідство слідчому управлінню УМВС у Львівській області.

Таким чином, з держбюджету вкрадено 900 тис. грн, які можна було б використати на відшкодування моральної шкоди справжнім потерпілим громадянам.

Слід також зазначити, що Управління Держказначейства Автономної Республіки Крим не застосовує регресних позовів до винних у незаконних діях посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. У зв'язку з цим, на думку Уповноваженого, такі посадовці не несуть за це належної відповідальності, що не сприяє зміцненню законності під час проведення дізнання і досудового слідства, зокрема, не сприяє викоріненню таких неприпустимих явищ, як безпідставне затримання та тортури, масові арешти громадян, а також створює реальні умови для зловживань з боку суддів.

За наслідками проведеного моніторингу було внесено подання Уповноваженого з прав людини Генеральному прокурору України Г.А.Васильєву, після чого по всіх випадках невиправдано великих сум відшкодування моральної шкоди, міськрайпрокурори внесли відповідні апеляційні та касаційні подання, порушено клопотання перед Вищою радою юстиції про притягнення судді Євпаторійського міського суду І.Безвуляк до дисциплінарної відповідальності.

Ряд справ уже переглянуто. Ці питання залишаються на контролі Уповноваженого.

Важливою складовою судової реформи в Україні є створення системи судів адміністративної юрисдикції як одного з дієвих інститутів правової, демократичної держави.

Правова база для цього існує. Зокрема, ст.125 Конституції України передбачає можливість існування кількох видів спеціалізованих судів. Правда, поки що потреба держави в таких судових органах обмежується лише двома їх видами – господарськими і адміністративними.

Концепція адмінреформи 1998 р. обґрунтувала роль адміністративної юстиції як форму судового контролю за діяльністю органів державної

виконавчої влади, але процес її формування, на жаль, затягся на невиправдано тривалий час. Водночас без запровадження в Україні адміністративної юстиції справа реформування її державного апарату є безнадійною. Про це свідчить і досвід багатьох європейських країн, у яких існування інституту адміністративної юстиції спирається на багаторічні традиції, де діють спеціалізовані адміністративні суди.

У попередній щорічній доповіді Уповноважений вже привертала увагу до проблем ефективності законодавства, що регламентує процедуру притягнення до адміністративної відповідальності. На жаль, ці проблеми залишаються актуальними. Свідченням цього є практика застосування адміністративних стягнень за чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Кількість розглянутих місцевими судами справ про адміністративні правопорушення, в тому числі про порушення правил дорожнього руху, за даними Верховного Суду України, з року в рік зростає. Якщо у 2002 р. таких справ було розглянуто судами 2 млн 611 тис., з них 2 млн 198 тис. – про порушення Правил дорожнього руху, то у 2003 р. відповідно – 3 млн 340 тис. (+ 27,9% порівняно з 2002 р.) та 2 млн 885 тис. (+31,3%) (рис. 3.1.4).

До адміністративної відповідальності у 2003 р. притягнуто 3,1 млн осіб (на 27,8% більше, ніж у 2002 р.), з яких 68,1% оштрафовано, кожна четверта особа попереджена про недопустимість правопорушень у подальшому, 4,4% правопорушників заарештовано.

Рис. 3.1.4. Кількість розглянутих місцевими судами справ про адміністративні правопорушення у 2002–2003 рр.

Як свідчать дані Державної судової адміністрації України, за результатами розгляду протоколів про адміністративні правопорушення у 2003 р. стосовно 86,6 тис. осіб (2,6% загальної кількості осіб, стосовно яких винесено постановами) провадження у справі закрито у зв’язку з малозначущістю вчиненого правопорушення, стосовно 123,8 тис. (3,7%) осіб – у зв’язку із закінченням строків, передбачених ст.38 КУпАП.

Переважною більшістю (85,5%) справ про адміністративні правопорушення, що розглядалися в порядку адміністративного судочинства, були, зокрема, у 2003 р. справи про порушення діючих на транспорті правил та в галузі шляхового господарства і зв’язку (ст.109–148⁴ КУпАП); 1% усіх розглянутих адміністративних справ становили справи, пов’язані з порушенням митних правил, і всього 0,15% – з порушенням вимог Закону України “Про боротьбу з корупцією“.

За вчинення адміністративних правопорушень судами тільки у цьому році накладено стягнення у вигляді штрафу на суму 86,6 млн грн, з яких 30 млн грн сплачено в добровільному порядку. І хоча правопорушеннями завдано матеріальних збитків на суму майже 3,6 млн грн, добровільно відшкодовано 237,7 тис. грн, що становить лише 6,7%.

За результатами розгляду справ про адміністративні правопорушення у 2003 р. вилучено 447 одиниць вогнепальної зброї, 565 одиниць бойових припасів, оплатно вилучено цінностей на суму 20,3 тис. грн, конфісковано товарів і цінностей на суму майже 30,2 млн грн, іншої валюти в еквівалентному вираженні на суму 15,1 млн грн.

Протягом 2003 р. до місцевих судів на 18,6% менше порівняно з 2002 р. надійшло протоколів про вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією. Адміністративні стягнення за вчинення корупційних діянь накладено на 3 тис. осіб, з яких 57,5% – державні службовці; кожний четвертий правопорушник – голова сільської, селищної, міської, районної чи обласної ради; кожний дев’ятий – військовослужбовець, 2,6% – працівники органів МВС України.

Уповноважений переконана, що в перспективі суди не повинні взагалі вирішувати справи про адміністративні проступки та накладати адміністративні стягнення. Ці справи слід вивести з компетенції судів, оскільки вони у такому разі діють не як органи правосуддя, а як адміністративні органи. Адміністративні суди повинні розглядати лише скарги осіб на порушення їхніх прав у зв’язку з притягненням до адміністративної відповідальності. Притягувати ж до адміністративної відповідальності мали б органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які здійснюють адміністративний контроль у відповідній сфері діяльності.

Стан дотримання прав і свобод громадян при здійсненні цивільного судочинства.

Незмінною умовою виконання завдань цивільного судочинства, спрямованого на захист гарантованих Конституцією та законами України прав, свобод і законних інтересів громадян, є точне і неухильне дотримання судами норм матеріального та процесуального законодавства. Водночас кількість звернень громадян до Уповноваженого стосовно порушення права на належний судовий розгляд у цивільному процесі неухильно зростає.

Так, протягом 2003 р. до Уповноваженого з приводу порушень у сфері цивільного процесуального законодавства звернулися тільки з письмовими зверненнями 3045 громадян, тоді як у 2002 р. – 2165, тобто кількість таких звернень зросла на 71%. Значна частина скарг стосувалася порушення встановлених законом строків розгляду справ у судах, неетичної поведінки та недбалості суддів, несвоєчасної видачі процесуальних документів, створення штучних перешкод у направленні справи до апеляційного чи касаційного суду.

Так, у серпні 2003 р. до Уповноваженого надійшло звернення громадянки Г. Виноградової з проханням сприяти в оскарженні рішення Ленінського місцевого суду Автономної Республіки Крим. З матеріалів звернення встановлено, що рішення судом було винесено ще у грудні 2002 р., але лише через два місяці заявниця змогла отримати його копію. З лютого по жовтень апеляційна скарга заявниці з невідомих причин не направлялася до апеляційного суду. Лише після втручання Уповноваженого конституційне право автора звернення на оскарження судового рішення було поновлено і справа була направлена на розгляд до апеляційного суду.

Попри наявні недоліки у роботі судової гілки влади, громадяни України дедалі більше звертаються до судів з надією у розв’язанні своїх проблем, особливо щодо захисту трудових і житлових прав, права власності. Тому протягом 2002–2003 рр. утримувалася тенденція до подальшого збільшення кількості справ і матеріалів, що надходять до загальних судів.

За захистом прав і свобод у порядку цивільного судочинства до судів загальної юрисдикції у 2002 р. звернулися 1,52 млн громадян та юридичних осіб, у 2003 р. – уже 1,6 млн (+5,1%).

У 2003 р. у провадженні місцевих судів перебувало понад 1 млн 774 тис. цивільних справ, що на 145,5 тис., або на 8,9%, більше порівняно з 2002 р. Закінчено провадженням 1 млн 540 тис. цивільних справ, що також на 150,8 тис., або 10,9%, більше, ніж у попередньому році.

За апеляційними скаргами та поданнями прокурорів на рішення і ухвали місцевих судів у провадженні апеляційних судів у 2003 р. перебували 84,3 тис. цивільних справ, що на 15,5% більше, ніж у 2002 р. (72,9 тис. справ). У першій інстанції на розгляді апеляційних судів перебувала 271 цивільна справа, що на 67,1% менше порівняно з попереднім роком ( у 2002 р. – 403 справи).

У провадженні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в 2003 р. перебувало 23,8 тис. справ, з яких 19,2 тис. надійшло на розгляд за касаційними скаргами і поданнями прокурорів у поточному році, що на 14% більше порівняно з 2002 р. (20,9 тис. справ).

Оперативність розгляду цивільних справ. У Цивільному процесуальному кодексі України, як і в законодавстві багатьох європейських країн, конкретних строків розгляду справ не передбачено. Проте для терміну розгляду цивільних справ також треба використовувати таке поняття, як “розумні строки”. Проте, як свідчить моніторинг Уповноваженого, стан речей, який у 2002–2003 рр. мав місце стосовно строків розгляду цивільних справ у багатьох судах України, від такого поняття ще дуже далекий. Мають місце непоодинокі випадки, коли цивільні справи не розглядалися роками.

Так, у 2002 р. до Уповноваженого звернувся гр-н О.Курганський зі скаргою на зволікання Печерським районним судом м.Києва з розглядом цивільної справи. Позивач подав до суду заяву про визнання за ним права власності на спадкове майно ще в листопаді 1993 р. Встановлено, що позовна заява надійшла в провадження судді Печерського районного суду м.Києва Н.В.Вознюк 3 листопада 1993 р. Уперше до розгляду справа була призначена на березень 1994 р. У жовтні 1997 р. судом було постановлено рішення, яке в лютому 1999 р. постановою Президії Київського міського суду було скасоване. Після повернення справи до Печерського районного суду м.Києва вона була передана до розгляду судді О.В.Умновій. Після цього справа призначалася до розгляду 21 раз! І лише після втручання Уповноваженого у травні 2002 р. цивільна справа була розглянута з винесенням відповідного рішення. Таким чином, цивільна справа розглядалася протягом дев’яти з половиною років. Такий термін розгляду справи судом ніяк не можна назвати “розумним”.

З порушенням передбачених законом строків судами у першій інстанції у 2002–2003 рр. була розглянута кожна п’ята справа серед закінчених провадженням. Найбільша кількість цивільних справ розглянута у 2003 р. з порушенням строків судами: Автономної Республіки Крим – 33,4 тис., або 38,8%, м.Севастополя – 4,5 тис., або 38,2, і м.Києва – 14,4 тис., або 28,4, областей: Дніпропетровської – 31,5 тис., або 30,5, Донецької – 60,4 тис., або 27,5%.

У грудні 2002 р. до Уповноваженого звернувся житель м.Суми В.Яковенко щодо багаторічної тяганини, допущеної Зарічним районним судом м.Суми з розглядом цивільної справи за його позовом про незаконне звільнення в період лікування без попередження. Заявник звернувся за захистом своїх інтересів до суду ще в листопаді 1998 р. З метою поновлення права заявника на належний та своєчасний судовий захист Уповноважений тричі зверталася до Ради суддів Сумської області для вжиття відповідних заходів реагування. Лише у жовтні 2003 р. судом було постановлено остаточне рішення, яким позовні вимоги заявника були задоволені.

Інший приклад. З серпня 1999 р. по травень 2003 р. у провадженні Рівненського міського суду перебувала цивільна справа за позовом гр-на І.Мельника до КП “Рівнекомуненергії” про відшкодування заподіяної шкоди, завданої в результаті затоплення водою його квартири. Лише після звернення до Уповноваженого справа була розглянута по суті з винесенням судового рішення 23 травня 2003 р.

Практика розгляду цивільних справ свідчить про те, що значна їх частина не знаходить своєчасного вирішення в судовому засіданні через неявку обох або однієї із сторін, а також неявку свідків. До порушення термінів розгляду справ призводить тривале проведення експертиз у справах та виконання судових доручень, витребування документів, недостатнє і нерегулярне фінансування судів.

Якість розгляду цивільних справ. У 2003 р. касаційному та апеляційному порядках скасовано і змінено 24,5 тис. рішень, або 1,9% до постановлених (у 2002 р. – 1,7%), та 10,5 тис. ухвал (постанов). В апеляційному порядку порівняно з 2002 р. зріс відсоток скасованих і змінених рішень місцевих судів у цивільних справах. Так, скасовано і змінено 23,3 тис. рішень, або 1,9% до постановлених (у 2002 р. – 1,5%).

Із загальної кількості розглянутих в апеляційному порядку цивільних справ у 2003 р. скасовано із направленням справи на новий судовий розгляд – 13,6 тис. рішень, або 67,2% усіх скасованих; із закриттям провадження в справі – 734, або 3,6% скасованих; із винесенням нового рішення – 5,4 тис., або 26,7% скасованих (у 2002 р. – 22,4%).

Це свідчить, що апеляційні суди покладені на них функції поки що виконують ще не повною мірою. Адже апеляційний суд повинен направити справу на новий судовий розгляд лише в тому випадку, коли були допущені такі порушення процесу, які унеможливлюють розгляд справи в апеляційному порядку. Попри це, на жаль, непоодинокими є випадки, коли вказані суди безпідставно скасовують рішення місцевих судів і направляють справи на новий розгляд.

У касаційному порядку у 2003 р. скасовано та змінено 1,2 тис. рішень та 264 ухвали судів у цивільних справах, у тому числі понад 1 тис. рішень місцевих судів та 27 рішень апеляційних судів, винесених ними як судами першої інстанції. Також скасовано та змінено 116 рішень та 110 ухвал, винесених в апеляційному порядку.

Найбільша частка скасованих і змінених рішень місцевих судів у м.Києві – 5,1% та м.Севастополі – 3,7, а також у Житомирській області – 4,2, а найменша у областях: Львівській – 0,7 та Харківській – 0,8%.

У зв'язку з нововиявленими обставинами на розгляді судів у 2003 р. було 3,5 тис. заяв, з яких 2,9 тис. розглянуто, задоволено 1,8 тис., у тому числі скасовано 1,6 тис. рішень і 143 ухвали судів, за 901 заявою в задоволенні відмовлено, залишилися не розглянутими 502 заяви. У касаційному порядку за винятковими обставинами розглянуто 360 заяв, з яких у 250 випадках відмовлено в задоволенні, 30 задоволено, повернено справ для виконання вимог ст.321, 322 ЦПК України 79 і 1 заяву повернуто у зв'язку з відмовою від касаційної скарги. Залишилися не розглянутими 33 заяви.

На розгляд Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у 2003 р. було передано 1,9 тис. цивільних справ, із них у 271 справі зупинено виконання рішень, на які внесено касаційні скарги, подання. Відмовлено у передачі справ на розгляд судової палати за 7,1 тис. касаційних скарг, подань; залишилися не розглянутими на кінець звітного періоду 12,7 тис. цивільних справ.

Усього на розгляді Судової палати перебувало 3,1 тис. цивільних справ, що на 33,6% менше попереднього року.

На розгляд кожного судді Верховного Суду України у середньому щомісяця надходить 45 справ. При цьому вища судова інстанція має ще й інші функції, зокрема стосовно кадрових, методичних, інформаційних питань тощо, які поширюються на всю судову систему. Все це, безумовно, впливає на ефективність роботи суду щодо касаційного провадження у справах.

Не піддаючи сумніву необхідність, важливість та своєчасність судової реформи у державі, Уповноважений знову й знову змушена наголошувати на наявності проблем, які потребують розв’язання на законодавчому рівні.

Уповноважений вважає, що на даний час в Україні складається практика, коли громадяни не можуть належним чином реалізувати гарантоване ч.2 ст.55 Конституції України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Так, зокрема, рядом статей ЦПК України визначено, що є остаточними і такими, що не підлягають оскарженню, рішення суду за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад; заявами про скасування рішень виборчої комісії; скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявами про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; скаргами та заявами на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії. Причиною цього є насамперед неузгодженість, недосконалість чинного законодавства, а також суперечність деяких його положень Конституції України.

Тобто на даний час у чинному законодавстві зберігається ситуація, коли обмежується реалізація громадянами права на оскарження в суді окремих рішень органів державної влади, тоді як відповідно до ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Основним Законом.

На думку Уповноваженого, все це призводить до звуження змісту та обсягу права громадян на оскарження рішень суду і, як наслідок, порушення їх права на судовий захист виборчих прав. (Докладніше це питання розглядається у розділі щодо стану дотримання виборчих прав громадян).

Уповноважений з прав людини вважає, що для поліпшення ситуації з розглядом цивільних справ необхідно вжити заходів правового та організаційного характеру. Це остаточне вирішення питання щодо судоустрою і побудова чіткої, зрозумілої та процесуально виваженої системи судів; пошук правових механізмів прискореного розгляду справ апеляційною та касаційною інстанціями; спрощення вимог щодо форми та змісту звернень до суду; введення правила, згідно з яким направлення справи апеляційною інстанцією на новий розгляд допускається лише у виключних випадках; чітке розмежування у законодавчому порядку підвідомчості цивільних справ між судами різних юрисдикцій; вдосконалення системи третейських судів.

Неправомірні дії суддів. Авторитет суду залежить не тільки від своєчасного і якісного розгляду справ, а й від дотримання суддями загальноприйнятих правил поведінки, особистої організації їхньої праці. На жаль, сьогодні судді не завжди поводяться тактовно, належним чином виконують взяті на себе обов’язки по захисту прав і свобод громадян, дотримуються присяги судді. Уповноважений та її представники безпосередньо отримують таку інформацію завдяки участі у роботі Вищої та регіональних кваліфікаційних комісій суддів, а також з щоденних скарг громадян, у яких повідомляється про зневажливе ставлення до них суддів, грубощі, неповагу та упередженість.

Перед Уповноваженим протягом 2002 р. у 818 зверненнях порушувалося питання правомірності дій суддів, у 2003 р. їх кількість становила 811 звернень ( – 0,9%). Тобто ситуація майже не змінилася, попри те, що судова реформа заклала певні підвалини для поліпшення механізму контролю за станом судового захисту прав людини та діяльністю суддів (передбачила в системі контролю за організацією діяльності судів ради суддів, запрацювала судова адміністрація, створено окружні кваліфікаційні комісії).

У 2003 р. ради суддів ініціювали стосовно 143 суддів дисциплінарні провадження та щодо 8 суддів поставили питання про звільнення з роботи. Із загальної кількості звернень, що надійшли до рад суддів, у 85% факти, про які в них зазначалося, не підтвердилися.

Так, до Уповноваженого надійшло звернення громадянина Р.Костиника з приводу неправомірних дій судді Ленінського районного суду м.Чернівців Л.Кирилюк. Звернення Уповноваженим було взято на контроль та направлене для перевірки до Ради суддів Чернівецької області. Як виявилося, ця суддя раніше вже двічі притягувалася до дисциплінарної відповідальності. Також зазначалося, що, оскільки в судді закінчився строк повноважень, до Державної судової адміністрації України було внесено подання про її обрання безстроково. Проте у зв’язку з численними скаргами на дії судді та за порушення нею ст.6 Закону України “Про статус суддів” (обов’язки судді) на адресу голови Державної судової адміністрації України, Голови Верховного Суду України, голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики було надіслано листи головою апеляційного суду Чернівецької області, в яких наведено мотиви про неможливість її обрання суддею безстроково.

У розрізі існуючих у країнах із розвинутими демократичними традиціями вимог до представників судової влади морально-етичний аспект особистості і поведінка суддів є чи не найвагомішими вимогами. Кожний суддя, складаючи присягу, зобов’язується не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Проте в нашій країні окремі судді сприймають це як формальність. Такі прояви в діяльності суддів поширюють недовіру до судової гілки влади та дискредитують її.

Однією з причин, що впливають на якість і своєчасність розгляду суддями справ, як зазначалося, є недбалість, халатність та безвідповідальність суддів, з якими безпосередньо зіткнулася Уповноважений, зокрема в Автономній Республіці Крим.

Так, станом на 1 липня 2003 р. у судді Ленінського районного суду АР Крим Г.Зверєвої виявлено 44 кримінальні справи, які не були розглянуті з 2002 р. По більшості з них судових засідань жодного разу не проводилося.

У судді Джанкойського районного суду В.Мельникова виявлено п’ять розглянутих кримінальних справ за 2000–2002 рр., по яких не було протоколів судових засідань, вироків, постанов про попередній розгляд справ, відомостей про вручення копій вироків засудженим тощо. В 16 цивільних справах, розглянутих у 2001–2002 рр., не було протоколів судових засідань, відомостей про повідомлення учасників процесу про час розгляду справ тощо.

Статтею 97 Закону України “Про судоустрій України” Уповноваженому було надано право ініціювати питання перед кваліфікаційними комісіями про дисциплінарну відповідальність суддів. На жаль, Конституційний Суд України рішенням від 21 травня 2002 р. позбавив Уповноваженого з прав людини та народних депутатів України права ініціювати питання про звільнення судді з посади перед Вищою радою юстиції, мотивуючи це тезою про запобігання впливу на суддів. Навряд чи це сприятиме підвищенню відповідальності суддів. Тому не випадково окремі судді Конституційного Суду України не підтримали такої позиції. Так, суддя В.Шаповал щодо цього рішення у своїй окремій думці висловився так: “Незалежність і недоторканність суддів не ототожнюються з їх нібито ізольованістю від інших органів, посадових осіб як складових державного механізму, з “автономністю” судів і корпусу суддів. Навпаки, за смислом теорії і практики “розподілу влад” (поділу влади) усі складові державного механізму перебувають у зв’язку і тією чи іншою мірою взаємодіють. Одним з елементів такого зв’язку об’єктивно є повноваження народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звертатися до Вищої ради юстиції з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади, а також з поданням про відкриття дисциплінарного провадження. Заперечення щодо таких повноважень названих посадових осіб, по суті, означає заперечення зв’язку суддів з іншими складовими державного механізму, визнання “стерильності” судової влади, що є нонсенсом.”

На жаль, потік скарг на дії суддів не зменшується і до Вищої ради юстиції України. Протягом 2003 р. керівництвом Вищої ради юстиції України було видано 53 (у 2002 р. – 5) доручення членам Вищої ради юстиції на проведення перевірок відомостей, викладених у зверненнях та скаргах стосовно порушень суддями законодавства при здійсненні правосуддя.

Вищою радою юстиції у 2003 р. було прийнято одне рішення про внесення подання Президентові України і два рішення про внесення подань до Верховної Ради України про звільнення суддів з посад за порушення присяги та два рішення про внесення подань Президентові України про звільнення суддів з адміністративних посад. У 2002 р. прийнято два рішення про внесення подань Президентові України про звільнення суддів за особливих обставин та одне рішення про внесення подання до Верховної Ради України.

У 2003 р. було звільнено двох суддів у зв'язку з порушенням ними присяги судді та двох – з адміністративних посад заступників голів судів. У 2002 р. за порушення присяги судді з посад було звільнено 12 суддів.

Так, 26 грудня 2002 р. постановою Верховної Ради України було звільнено з посади судді Великолепетиського районного суду Херсонської області В. Головінова у зв'язку з порушенням ним присяги. Підставами для звільнення стало те, що у вересні 2000 р. під його головуванням була розглянута кримінальна справа за обвинуваченням Є.Броннікова у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.81 КК України (в ред.1960 р.), та постановлено вирок, згідно з яким він був засуджений до трьох років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Запобіжний захід засудженому в залі суду було змінено з підписки про невиїзд на тримання під вартою. 1 грудня 2000 р. голові суду було надано цю справу, але з вироком іншого змісту, за яким засудженому була призначена інша міра покарання, що передбачала застосування на підставі ст.46 КК України відстрочки виконання вироку з накладенням штрафу у розмірі 1700 грн.

Інший приклад. 3 червня 2002 р. Указом Президента України було звільнено з посади судді Володимир-Волинського міського суду Волинської області Ю.Лащука у зв’язку з порушенням присяги судді. Ці порушення виявилися у фактах відсутності його на робочому місці без поважних причин, перебування на роботі у нетверезому стані, що призводило до зриву призначених до розгляду справ. Крім того, суддя характеризувався негативно та в минулому вже притягувався до дисциплінарної відповідальності.

Ще однією підставою звільнення суддів – у зв'язку із набранням обвинувальним вироком стосовно судді законної сили. У 2002–2003 рр. Вищою радою юстиції України було внесено по два таких подання про звільнення з займаних посад.

Так, 9 січня 2003 р. Указом Президента України було звільнено з посади судді Луцького міського суду Волинської області м.Марчука у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього. 25 грудня 2001 р. вироком Апеляційного суду Рівненської області він був визнаний винним та засуджений за те, що, працюючи суддею, в приміщені суду вчинив службове підроблення, підписавши та видавши Т.Старшовій завідомо фіктивні офіційні документи — виписки з ухвал та рішень у цивільних справах, які в дійсності судом не розглядались. Ці фіктивні документи були використані іншими особами для реєстрації автомобілів, ввезених на територію України. Цими діями обвинувачений скоїв злочин, передбачений ч.1 ст.366 КК України, за який йому призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на два роки з позбавленням права обіймати посади у судових та правоохоронних органах строком на три роки.

Робота Уповноваженого та її представників у кваліфікаційних комісіях судів засвідчила, що сучасні механізми притягнення суддів до відповідальності не гарантують ефективного і своєчасного реагування на прояви суддівського свавілля і некомпетентності. Складність притягнення судді до дисциплінарної відповідальності виявляється також у тому, що ці органи діють на непостійній основі, а строки для притягнення до дисциплінарної відповідальності обмежені. Водночас наявність інституту дисциплінарної відповідальності не спиняє окремих суддів, які стають фактично заручниками деяких представників політичної та економічної еліти, від протиправних вчинків.

Такі приклади, на жаль, є непоодинокими. Подібними діями судді не тільки не забезпечують належного захисту прав і свобод людини, а й дискредитують судову владу, що призводить до втрати довіри громадян до суду.

Так, у липні 2003 р. під час проведення моніторингу щодо дотримання конституційних прав мешканців м.Мукачевого Закарпатської області на вільні вибори Уповноваженим виявлено одну з численних брудних технологій, які застосовувалися владою. Зокрема, використання судової гілки влади для досягнення певних результатів. Попри законне рішення Мукачівського міського суду про визнання виборів міського голови В.Петьовки, яке згідно з чинним законодавством було остаточним і оскарженню не підлягало, але не влаштовувало одну з політичних сил, було штучно організоване слухання цього ж питання за цими самими підставами у Сихівському районному суді м.Львова. Для виконання такого завдання суддя цього суду С.Лєсной, відкрито, брутально порушуючи норми ЦПК України і Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, прийняв рішення, цілком протилежне рішенню Мукачівського міського суду, визнавши вибори Мукачівського голови недійсними і зобов’язав територіальну виборчу комісію провести повторні вибори. Це призвело до порушення виборчих прав понад 30 тис. мешканців м.Мукачевого, проте саме це рішення і було використано Адміністрацією Президента України і взято за основу під час підготовки антиконституційного Указу Президента “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області” від 25 грудня 2003 р. Цей Указ призвів до інших порушень чинного законодавства: відсторонення законно обраного мера м.Мукачевого В.Петьовки від обов’язків голови, заміни складу територіальної та дільничних виборчих комісій, проведення нових виборів та фальсифікації їх результатів. Як підсумок, рішення Сихівського суду призвело до дестабілізації соціально-політичної ситуації в Мукачевому в цілому.

Попри те, що рішення Сихівського суду призвело до масового порушення прав виборців – мешканців м.Мукачевого, судді С.Лєсному на порушення існуючого порядку, в обхід органів суддівського самоврядування було присвоєне звання “Заслужений юрист України”, а ще через деякий час ініційоване питання про висунення його на більш високу посаду – суддею Апеляційного суду Львівської області. Тільки принципова і мужня позиція Уповноваженого та деяких народних депутатів України (Ю.Оробець) не дозволила продовжити це правове свавілля. Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 5 листопада 2004 р., де доповідачем у справі С.Лєсного була Н.Карпачова як член комісії, С.Лєсному було відмовлено у наданні рекомендації для обрання на посаду суддею Апеляційного суду Львівської області.

Уповноважений вважає, що наведене свідчить про використання окремих представників судової гілки влади у відпрацюванні брудних виборчих технологій.

Для більш ефективної боротьби з протиправними суддівськими вчинками, на думку Уповноваженого з прав людини, необхідно відокремити дисциплінарні комісії суддів від кваліфікаційних, що сприятиме ефективнішому розгляду дисциплінарними комісіями подань про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та зосередить кваліфікаційні комісії на розгляді питань про кваліфікаційну атестацію і прийнятті кваліфікаційних іспитів, тобто, по суті, відокремить функції заохочення від покарання, які на даний час поєднуються в роботі кваліфікаційних комісій суддів.

Уповноважений з прав людини, особисто та через своїх представників беручи участь у роботі кваліфікаційних комісій, зазначає, що кваліфікаційними комісіями суддів у ряді випадків не проявляється належної принциповості при вирішенні питань щодо надання висновків про підготовленість кандидатів до судової роботи. У 2003 р. із 609 розглянутих матеріалів стосовно кандидатів у судді відмовлено в наданні висновків лише 36 особам, що становить 5% загальної кількості претендентів (АР Крим – 1, Дніпропетровська – 2, Донецька – 11, Житомирська області – 1, м.Київ – 1, Кіровоградська – 1, Луганська – 1, Одеська – 5, Полтавська – 3, Херсонська – 2, Черкаська – 1 та Чернігівська області – 1). Водночас Вищою радою юстиції відмовлено у наданні рекомендації про призначення на посаду судді вперше ще 21 кандидату.

Уповноважений постійно орієнтує своїх представників – членів окружних кваліфікаційних комісій на необхідність принципового та виваженого підходу до кожного кандидата на посаду судді. Кандидат повинен мати, крім бажання працювати, ще й високі моральні та професійні якості. Адже саме поверховий підхід до вивчення кандидатур призводить до порушення цими особами, вже на посаді судді, норм чинного законодавства, халатності, недбалості, а отже, до порушення прав людини.

Необхідно зазначити, що у значної кількості кандидатів, а також суддів, включаючи тих, що вже пропрацювали тривалий термін, рівень професійних знань не повною мірою відповідає вимогам щодо здійснення судочинства. Наприклад, під час засідання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 21–24 квітня 2003 р. майже кожен десятий кандидат на обрання на посаду судді безстроково не зміг надати правильних відповідей на запитання, що стосуються знання норм матеріального і процесуального права.

Звичайно, з цього необхідно робити висновки як самим суддям, так і тим, хто причетний до надання рекомендацій та обрання суддів на посаду.

До Уповноваженого з прав людини надходять також звернення від самих суддів, у яких повідомляється про спроби обмежити їх незалежність та втрутитись у вирішення конкретних справ.

Так, на особистому прийомі до Уповноваженого звернулися з заявою судді Апеляційного суду Київської області О.Коротких, К.Леонтович та І.Ященко з приводу втручання працівників Генеральної прокуратури України у відправлення правосуддя та безпідставного порушення Генеральною прокуратурою кримінальної справи за фактом службового підроблення ухвали Апеляційного суду Київської області у справі за скаргою адвоката В.Швеця, на незаконність порушення кримінальних справ стосовно Ю.Тимошенко та інших. Судді зазначали, що стосовно них ведеться кримінальне переслідування у зв'язку з прийняттям рішення, яке не задовольнило Генеральну прокуратуру України. При проведенні обшуку 23 травня 2003 р. працівники Генеральної прокуратури, порушуючи вимоги ст.87 КПК України, до закінчення строку апеляційного оформлення справи та ст.386 КПК України, яка забороняє витребування справи із суду, крім суду касаційної інстанції, були вилучені не оформлені, не прошиті, не пронумеровані матеріали кримінальної справи. При допитах працівників суду із застосуванням психічного тиску та погроз вимагалися показання, необхідні працівникам прокуратури. Заявники зазначали, що кожна дія працівників Генеральної прокуратури України при розслідуванні кримінальної справи за фактом службового підроблення ухвали Апеляційного суду Київської області від 13 травня 2003 р. супроводжувалася порушенням вимог кримінально-процесуального закону, що свідчить про втручання в діяльність суддів при відправленні правосуддя і порушує конституційні права суддів та позбавляє їх права на судовий захист.

На підставі їх звернення Уповноважений відкрила провадження та внесла подання Генеральному прокурору України С.М.Піскуну про порушення прав суддів Апеляційного суду Київської області О.Коротких, К.Леонтович та І.Ященко. На жаль, у відповіді заступника Генерального прокурора України О.І. Медведька не було чіткої аргументації дій його підлеглих та відповідей на поставлені в поданні Уповноваженого запитання, лише формальний і однобічний підхід, що спрямований на виправдання дій працівників Генеральної прокуратури України.

25 грудня 2003 р. Апеляційний суд Житомирської області, розглянувши скаргу суддів на постанову Генеральної прокуратури України про порушення кримінальної справи від 22 травня 2003 р., задовольнив її, скасувавши зазначену постанову. Законність та обґрунтованість рішення Апеляційного суду підтвердив Верховний Суд України ухвалою від 11 грудня 2003 р. Рада суддів України також не знайшла в діях суддів О.Коротких, К.Леонтович та І.Ященко складу дисциплінарного проступку.

Розпочатий Уповноваженим з прав людини процес захисту порушених прав суддів Апеляційного суду був фактично завершений Верховним Судом України та Радою суддів України. Так, спільними зусиллями були захищені брутально порушені конституційні права людини та незалежність суддів.

Уповноважений вважає, що суддя повинен мати, крім високої професійної підготовки, високі моральні якості. У судді передусім має бути повага до Людини, усвідомлення ними надзвичайної важливості своєї роботи, об'єктивність, неупередженість, чесність, порядність, сумлінність та принциповість. Тільки за таких умов громадяни довірятимуть судді, зменшиться потік скарг на дії суддів, судова система набуде очікуваного статусу та місця в суспільстві.

Навантаження на судову гілку влади. Судова влада в Україні на сьогодні все ще не відіграє тієї ролі в суспільстві, яка відводиться їй у відповідності з демократичними стандартами. Незадовільний стан судового захисту прав та свобод людини спричиняються кількома чинниками, про переважну більшість з яких йдеться вже не один рік, – це і незадовільне фінансування судів та неналежні умови їх функціонування, і надмірна завантаженість суддів, недосконалість законодавства тощо.

З початком проведення судової реформи суттєво змінилося навантаження на суди, на різні ланки судової системи, внаслідок віднесення до повноваження судів нових категорій справ, пов'язаних з кримінальним судочинством (про закриття справ з нереабілітуючих підстав; справ, пов'язаних з судовим контролем за досудовим слідством; скарг на постанови про порушення кримінальних справ тощо).

Це призвело до того, що постійно зростає кількість справ та матеріалів, що надходить на розгляд кожного судді місцевого загального суду. Так, за даними Державної судової адміністрації України, в 2001 р. на одного суддю на місяць у середньому припадало справ і матеріалів 75, у 2002 р. – 99, у 2003 р. – 119. У 2003 р. найбільше справ та матеріалів усіх категорій щомісяця надходило до суддів місцевих судів: Чернівецької – 152 (2002 р. – 90), Харківської – 147 (145), Одеської – 134 (115), Івано-Франківської – 130 (108) областей. В окремих судах навантаження перевищує розумні межі. Так, наприклад, один суддя Керченського міського суду (Автономна Республіка Крим) щомісяця розглядає близько 200 справ та матеріалів.

Водночас залишається низьким навантаження на суддів апеляційних судів. Так, до судді апеляційного суду щомісяця надходило на розгляд справ, матеріалів, заяв: у 2002 р. – 6, у 2003 р. – 6,6. Усього для розгляду в апеляційному порядку до судів надійшло у 2002 р. 108 тис. цивільних, кримінальних справ і матеріалів, у 2003 р. – 121 тис., що на 12% більше, ніж у попередньому році.

З високим навантаженням продовжує працювати Верховний Суд України. Так, у 2002 р. щомісяця на одного суддю надходило 40 справ та матеріалів, у 2003 р. – 51.

Зростання навантаження на суди не може не відбиватися на термінах та якості розгляду справ. Це зменшує довіру людей до суду та брутально порушує їхнє право на справедливий судовий розгляд.

Уповноважений вважає, що розв’язання цієї проблеми шляхом збільшення суддівського корпусу не дасть бажаного результату: на посаду судді дедалі частіше вперше призначаються колишні працівники міліції, слідчі, прокурори, які не мають достатніх професійних якостей. Водночас широкі можливості для одержання на цій посаді незаконної вигоди приваблюють осіб, прагнення яких не має нічого спільного із справедливим вирішенням справ. Наслідком цього є падіння авторитету судової гілки влади, низький фаховий рівень вирішення судових справ, зростання навантаження на суди апеляційної та касаційної інстанцій. Поряд з цим залишається неможливим забезпечити усіх суддів робочими місцями, продовжують існувати проблеми з підбором кадрів.

Одним із кроків, спрямованих на розвантаження судів, Уповноважений убачає в перегляді доцільності розгляду судами дрібних адміністративних справ, які щоденно масово направляються інспекторами ДАІ до суду, запровадження відновлювального правосуддя (про яке йшлося раніше) та заповнення існуючих вакансій у судах кадрами з високими моральними та професійними якостями.

Фінансування судової гілки влади. Належне матеріально-технічне забезпечення судів є однією з гарантій самостійності судів та незалежності суддів. Якість правосуддя значною мірою залежить від того, скільки часу суддя витрачає для вирішення судових справ, не відволікаючись на питання, безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя. Тому для ефективної організації робочого часу судді мають бути звільнені від вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням діяльності судів.

Щоденна робота суддів ускладнена не лише перевантаженістю, а й складними умовами, оскільки держава належним чином ще не забезпечила їх потреби у приміщеннях, оргтехніці, юридичною літературою, належною оплатою і соціальним захистом, технічними засобами фіксації процесів тощо. Порушення прав суддів продовжує спостерігатися у хронічно недостатньому фінансуванні, про що Уповноважений наголошувала у попередніх щорічних доповідях. Необхідно зазначити, що в цьому напрямі деякі зрушення відбуваються.

До 2002 р. функцію фінансування судів було покладено на Міністерство юстиції України, яке належним чином не опікувалося матеріально-технічним забезпеченням судів, унаслідок чого судова система перебувала в жалюгідному становищі. З 2003 р. створено Державну судову адміністрацію України (на необхідності чого Уповноважений наголошувала в попередніх доповідях), робота якої дещо поліпшила фінансове становище судів.

Законом про Державний бюджет України на 2003 р. було передбачено бюджетні асигнування на здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції в розмірі 344 млн 885 тис. грн. Протягом року розмір фінансування було збільшено ще на 61 млн грн. За допомогою благодійних фондів та інших громадських організацій судами отримано технічну допомогу на загальну суму 5 млн 658 тис. грн. Крім того, для розміщення судів передано приміщення загальною вартістю 90 млн 706 тис. грн.

За даними Державної судової адміністрації України, з 744 приміщень місцевих судів загальної юрисдикції 385, тобто більше половини, не відповідають нормам забезпечення здійснення правосуддя. 36 місцевих судів упродовж тривалого часу працюють в аварійних приміщеннях. Дві третини приміщень 27 апеляційних судів не відповідають елементарним вимогам щодо відправлення правосуддя. Два з них (апеляційні суди Кіровоградської та Рівненської областей) перебувають в аварійному стані. З 28 військових судів лише 20 забезпечені належними приміщеннями. 11 загальних судів м.Києва, включаючи Апеляційний суд, не забезпечені належними приміщеннями.

Видатки на капітальний ремонт та реконструкцію у 2003 р. не задовольнили навіть 20% від необхідного.

Під час комплексної перевірки Уповноваженим дотримання прав і свобод в Автономній Республіці Крим значну увагу було приділено стану приміщень місцевих судів. З 27 місцевих судів у 13 технічний стан приміщень був вкрай незадовільним, а в Сакських міському та районному судах, Євпаторійському міському суді – аварійним. У цих судах щоденно ризикують життям та здоров’ям відвідувачі, учасники процесу, працівники суду та судді через наявність на стелях тріщин, які загрожують обвалитися в будь-який час.

Через відсутність належного фінансування актуальною залишається проблема забезпечення охорони приміщень судів. Дві третини судів (67%) не забезпечені не тільки цілодобовою охороною, а й протипожежною сигналізацією. Голови судів змушені шукати вихід з таких ситуацій. Так, Сакський районний та міський суди, які знаходяться в одному приміщенні, не обладнані елементарними засобами охорони і вночі охороняються судовими розпорядниками (!).

Про проблеми з незабезпеченістю судів і суддів належним рівнем безпеки свідчить вибух у Дарницькому районному суді м.Києва, що стався 9 лютого 2004 р., внаслідок якого постраждало 11 осіб, отримавши різного ступеня тілесні ушкодження. Вибухом пошкоджено значну частину будинку суду та приведено його в аварійний стан, який унеможливлює відправлення правосуддя. Київською міською державною адміністрацією та Державною судовою адміністрацією України вживаються заходи, спрямовані на забезпечення новим приміщенням Дарницького районного суду м.Києва.

Тільки після цього жахливого факту почали вживати заходів щодо підвищення безпеки судів. А скільки погроз щоденно вислуховують судді на свою адресу, що можуть бути реалізовані?!

Окремою проблемою є невелика площа приміщень судів. Практично у всіх судах слухання більшості справ проводяться в кабінетах. Іноді судді апеляційних судів намагаються вирішити це питання шляхом проведення виїзних судових засідань, але натикаються на іншу не менш болючу проблему – неналежне фінансування відряджень.

Так, до Уповноваженого звернувся громадянин В.Крівенков з заявою про тривалий розгляд Апеляційним судом Донецької області кримінальної справи за його обвинуваченням за ч.2 ст.17, п.п. "а”,"і” ст.93 (замах на умисне вбивство з корисливих мотивів та за попереднім зговором групою осіб) КК України (в ред. 1960 р.). Уповноваженим за зверненням підсудного було відкрито провадження. Як було встановлено, заявник з липня 2001 р. перебував під вартою, а 10 жовтня 2001 р. кримінальна справа надійшла до Апеляційного суду Донецької області. За повідомленням голови Апеляційного суду Донецької області О.Кондратьєва, справа дійсно тривалий час перебувала у провадженні суддів апеляційного суду та її слухання відкладалося з різних причин, але переважно через неявку учасників процесу та відсутність коштів на службові відрядження суддів.

Кримінальну справу було призначено до розгляду у приміщенні Слов’янського міського суду, але з 19 лютого по 11 червня 2003 р. (чотири місяці) її розгляд відкладався через відсутність коштів на фінансування службових відряджень. Після невдалих спроб врегулювати цю ситуацію слухання справи знову було перенесено до приміщення апеляційного суду.

У попередній Щорічній доповіді Уповноваженим вже порушувалася проблема скрутного становища Апеляційного суду Донецької області (неукомплектованість суддями, відсутність приміщень для проведення судових засідань, хронічне недофінансування відряджень тощо), але, на жаль, органи державної влади, на які покладено обов’язок розв’язувати проблеми матеріально-технічного забезпечення судів, не зробили з цього необхідних висновків.

Хронічне недостатнє фінансування судів призвело до того, що протягом останніх років судді почали зверталися за захистом своїх прав до Печерського районного суду м.Києва (за місцем знаходження відповідачів) і на їх користь виносилися рішення. Але виникла інша проблема – виконання цих рішень Міністерством юстиції України зволікалося, що спричинило хвилю масових скарг суддів до Європейського суду з прав людини. (Докладніше про це йтиметься у наступному розділі доповіді). Звичайно, це ганьба для держави, в якій судді шукають захисту в європейських правозахисних організаціях.

На думку Уповноваженого з прав людини, ігнорування прав та інтересів суддів може призвести до підриву основних принципів судочинства та суттєво вплинути на права учасників процесу та розбудову правової держави. Сам по собі судовий спір між суддею та державою завдає не тільки шкоди авторитету судді, а й підриває довіру громадян до держави. Уряду України також необхідно вишукати можливість невідкладного погашення фінансової заборгованості перед суддями.

Уповноважений вважає, що суддя не повинен перейматися проблемами, пов’язаними з організаційним забезпеченням процесу (викликом сторін, свідків та інших учасників процесу, доставкою підсудних тощо). Розв’язанням цих проблем має опікуватись апарат суду. А щоб суддя не відповідав за діяльність чи бездіяльність апарату суду, апарат належить підпорядкувати не голові суду, а державній судовій адміністрації. Тоді голови судів більше не перейматимуться адміністративними питаннями, а тому не потраплятимуть у залежність ні від місцевої влади, ні від підприємців.

За всі проблеми в організації судового процесу відповідатиме виконавча влада, і при цьому вона не зможе впливати на вирішення судових справ. Апарат суду зобов’язаний дбати про належне технічне оснащення кабінетів, залів судових засідань, організацію ремонту приміщень, ведення діловодства і судової статистики, виклик учасників процесу, народних засідателів, конвоювання підсудних, фіксування судового процесу технічними засобами тощо.

Контроль за забезпеченням діяльності судів має здійснюватися органами суддівського самоврядування. Апарат суду повинен бути підзвітний голові та загальним зборам суддів відповідного суду.

Треба, врешті-решт, приділити значну увагу захисту прав самих суддів, адже порушення їх прав рикошетом відбивається на кожній людині, яка звернулася за захистом своїх прав до суду.

Уповноважений з прав людини вважає, що завданням подальшого розвитку правосуддя є реальне забезпечення верховенства права і права кожної людини на справедливий судовий розгляд незалежним і неупередженим судом. Відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Однак цей принцип не діятиме до того часу, поки він залишатиметься теоретичним постулатом і не реалізовуватиметься в судовій практиці. Подальший розвиток правосуддя в Україні має бути спрямований на повне забезпечення: доступності правосуддя, справедливої та прозорої судової процедури; професіоналізму, незалежності та неупередженості суддів та ефективності судового захисту. Вдосконалення судової системи в Україні має відбуватися лише спільними зусиллями усіх гілок влади, як законодавчої і виконавчої, так і судової.

На початок сторінки    ^^