Головне меню   

2.3. ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА
ДО УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ ЩОДО ЗАХИСТУ ЇХНІХ ПРАВ

Протягом останніх років кількість звернень громадян іноземних держав та апатридів до Уповноваженого має тенденцію до збільшення. Чинниками цього є, зокрема, продовження процесу повернення вихідців з України та їхніх нащадків з колишніх радянських республік на Батьківщину, загострення воєнних конфліктів у Африці та на Центральному і Середньому Сході (американська інтервенція до Афганістану та Іраку, воєнні конфлікти в Грузії, Таджикистані тощо), стійкі потоки економічних мігрантів з країн “третього світу” у західному напрямку, які проходять через територію України, та інші чинники.

У 2002 р. до Уповноваженого звернулися (особисто або інші особи в їхніх інтересах) 203 іноземці та особи без громадянства, у 2003 р. – 340, тобто на 70% більше (табл. 2.3.1). Це громадяни 41 держави з Європи, Азії, Африки та Північної Америки. 81% звернень у 2002 р. та 74% у 2003 р. надійшло від громадян країн СНД та Балтії, решта – з інших країн світу. Найбільша кількість звернень була отримана від громадян Російської Федерації: 84 (42%) у 2002 р. та 154 (45%) – у 2003 р. Звернення громадян Грузії становили відповідно 33 (17%) та 34 (10%). Часто зверталися до Уповноваженого громадяни Узбекистану, Молдови, Вірменії та інших країн.

Водночас треба відмітити, що частка звернень іноземців та осіб без громадянства у загальній кількості звернень до Уповноваженого є невеликою: 1% у 2002 р. та дещо більше – 1,2% – у 2003 р.

Розгляд звернень громадян іноземних держав та осіб без громадянства щодо захисту їхніх прав вівся Уповноваженим відповідно до ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (табл. 2.3.2). У більшості випадків заявникам було роз’яснено, яких заходів вони мають вжити для поновлення своїх прав.

У 2003 р. значно зросла кількість звернень, за якими Уповноваженим було відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод людини. Якщо у 2002 р. було відкрито 19 проваджень (9,4% загальної кількості звернень), то 2003 р. – уже 41 (12,1%). Майже не змінилася кількість звернень, які відповідно до п.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” було направлено за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та узято на контроль Уповноваженого: 53 звернення у 2002 р. та 51 – у 2003 р. Аналіз результатів розгляду звернень, за якими було відкрито провадження, а також які були направлені за належністю для перевірки у 2002 та 2003 рр., наведено у табл. 2.3.3.

У зверненнях громадян іноземних держав та осіб без громадянства до Уповноваженого йдеться про цілий спектр прав людини та основних свобод, які, на думку заявників, були щодо них порушені (табл. 2.3.4).

Таблиця 2.3.1. Кількість іноземців та осіб без громадянства, що звернулися до Уповноваженого з прав людини у 2002–2003 рр.

Таблиця 2.3.2. Стан розгляду Уповноваженим з прав людини звернень громадян іноземних держав
та осіб без громадянства у 2002–2003 рр.

Таблиця 2.3.3. Результати розгляду звернень, за якими було відкрито провадження та які були
направлені за належністю для перевірки

У 2002–2003 рр. у 308 (56,7%) зверненнях іноземців та осіб без громадянства до Уповноваженого йдеться про порушення права на набуття громадянства України (табл. 2.3.4).

Аналіз цієї категорії звернень свідчить про те, що проблеми, пов’язані з реалізацією іноземцями та особами без громадянства права на набуття громадянства України, у 2002–2003 рр. не втратили своєї актуальності. Якщо у 2001 р. (рік прийняття Закону України “Про громадянство України” в останній редакції) таких звернень було 137, то у 2003 р. – майже 200.

Найбільше звернень з питань громадянства надійшло від громадян колишнього Радянського Союзу, які автоматично набули громадянство Російської Федерації за фактом постійного проживання на території цієї країни станом на 6 лютого 1992 р., але після цього переїхали на постійне проживання в Україну і мають намір набути громадянство нашої держави.

У ряді випадків співробітники органів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб на місцях вимагали подання документа про припинення громадянства Російської Федерації одночасно із заявою про прийняття до громадянства України, хоча згідно з чинним законодавством України цей документ можна подавати протягом року від дати реєстрації їх громадянами України (набуття громадянства).

Таблиця 2.3.4. Основні питання, які порушували у зверненнях до Уповноваженого з прав людини
іноземці та особи без громадянства, та кількість звернень, у яких вони порушувалися у 2002–2003 рр.

У багатьох випадках заявники скаржилися на труднощі з отриманням документа про припинення російського громадянства. При цьому йдеться як про осіб, які мають намір набути громадянство України, так і про заявників, які вже були зареєстровані громадянами України на підставі ст.8 Закону України “Про громадянство України” або набули громадянство згідно зі ст.9 цього закону.

Актуальною протягом 2002–2003 рр. залишалася також проблема набуття громадянства України особами, які перебувають у громадянстві Грузії. У попередній Щорічній доповіді Уповноваженого були ґрунтовно висвітлені основні аспекти цієї проблеми, пов’язані з дією Договору між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства і усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28 жовтня 1997 р. Зазначений договір передбачає обов’язковість подання документа, що підтверджує факт припинення громадянства Грузії, одночасно з клопотанням про прийняття до громадянства України. Однак основна складність полягала в неналежному виконанні цього договору грузинською стороною: тривалість процедури оформлення виходу з громадянства Грузії, вимога подання документів, які надзвичайно важко отримати за письмовим запитом (наприклад, довідки про відсутність заборгованості з оплати житла і комунальних послуг за останнім місцем проживання в Грузії).

Проаналізувавши численні звернення з цього питання, Уповноважений 6 грудня 2002 р. звернулася до міністра закордонних справ України з пропозицією врегулювати існуючу проблему шляхом внесення змін чи доповнень до зазначеного договору або розгляду питання про його денонсацію (розірвання в односторонньому порядку).

На жаль, протягом більше року проблема залишалася неврегульованою, і лише 3 березня 2004 р. Верховна Рада України ухвалила Закон про денонсацію зазначеного договору з Грузією в рамках процедури, обумовленої цим міжнародним документом. Таким чином, Україна фактично відмовилася від продовження дії договору на наступні п’ять років. Після закінчення поточного п’ятирічного терміну, перебіг якого розпочався з моменту набуття договором чинності (7 жовтня 1999 р.), він має припинити свою дію.

Дещо раніше (10 грудня 2003 р.) Верховна Рада денонсувала Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства від 15 грудня 1996 р., який також створював певні перешкоди (переважно фінансові) в реалізації громадянами Узбекистану права на набуття громадянства України.

У сфері законодавства України про громадянство позитивним явищем стала ратифікація Україною ще двох договорів про спрощений порядок зміни громадянства – з Республікою Таджикистан (11 липня 2002 р.) та Киргизькою Республікою (20 листопада 2003 р.).

Уповноважений з прав людини вважає, і про це вже зазначалося у попередній Щорічній доповіді, що необхідно активізувати заходи, спрямовані на укладання аналогічних договорів, передусім з Російською Федерацією (в результаті чого можна запобігти виникненню численних проблем, про які йшлося вище), з іншими колишніми радянськими республіками, зокрема Грузією та Узбекистаном, а також з Ізраїлем тощо.

1 липня 2003 р. Україна підписала Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., предметом якої є встановлення загальноєвропейських принципів і правил, що стосуються громадянства, а також правил, які регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким має відповідати внутрішнє законодавство держав-учасниць. Хоча більшість норм і принципів, передбачених зазначеною конвенцією, вже були імплементовані в рамках прийняття Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р., приєднання до цього важливого міжнародного документа дасть змогу Україні активізувати та зробити більш ефективним співробітництво з іншими державами–учасницями Ради Європи, а також створити додаткові умови для уніфікації законодавства в сфері громадянства.

У процесі практичної реалізації Закону України “Про громадянство України”, який у цілому є досить прогресивним, виникла ціла низка проблем, що потребують подальшого врегулювання шляхом внесення відповідних змін та доповнень до чинного закону.

У зв’язку з цим народний депутат України Г.Удовенко вніс на розгляд Верховної Ради України законопроект №4192 від 26 вересня 2003 р. “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України”. На думку автора, зазначений законопроект розроблено у зв’язку з необхідністю приведення норм цього закону у відповідність до нормативно-правових актів, що містять положення, пов’язані з набуттям і припиненням громадянства України (зокрема, до Кримінального кодексу України, законів України “Про імміграцію”, “Про біженців”, а також Європейської конвенції про громадянство); крім цього, у законопроекті більш чітко визначено повноваження відповідних органів нашої держави у вирішенні питань громадянства, вдосконалено редакцію окремих положень закону, що викликають труднощі під час їх реалізації.

Доцільними, на думку Уповноваженого, є пропозиції авторів законопроекту, зокрема: збільшити до двох років термін, протягом якого іноземець, який був зареєстрований громадянином України (набув громадянство України), зобов’язаний подати документ про припинення громадянства іноземної держави; встановити у розмірі 100 грн граничну вартість оформлення припинення іноземного громадянства, у разі перевищення якої особа звільняється від обов’язку подання документа про припинення громадянства іноземної держави і має право подати декларацію про відмову від нього (у чинному законі такою граничною вартістю визначено розмір мінімальної заробітної плати, встановленої в Україні); розширити коло осіб, які можуть претендувати на набуття громадянства України за територіальним походження на підставі ст.8 закону тощо.

За зверненнями до Уповноваженого щодо порушення права на набуття громадянства України протягом 2002–2003 рр. було направлено понад 50 актів реагування до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України та його підрозділів. У 16 випадках порушене право було поновлене, у 9 – вжито заходів та у 20 – заявникам були надані відповідні роз’яснення щодо реалізації їхнього права на українське громадянство; в решті випадків факти порушень не підтвердилися.

Так, після втручання Уповноваженого було поновлене право мешканця м.Кременчука Полтавської області А.Талібоваогли та мешканця с.Градизька Глобинського району Полтавської області А.Григоряна на визначення їх належності до громадянства України згідно з п.1 ч.1 ст.3 Закону України “Про громадянство України” – на підставі судового рішення про встановлення факту проживання заявників в Україні на 24 серпня 1991 р. (вони були документовані паспортами громадянина України); мешканця м.Кривого Рогу Дніпропетровської області А.Бабаяна на набуття громадянства України за територіальним походженням (ст.8 Закону України “Про громадянство України”) за фактом проживання його рідного брата на території нашої держави до 16 липня 1990 р.; мешканки м.Білицьке Донецької області Л.Хацкевич, яка звернулася до Уповноваженого із скаргою на затягування вирішення питання щодо набуття нею громадянства України на підставі двосторонньої Угоди між Україною і Республікою Білорусь про спрощений порядок зміни громадянства від 12 березня 1999 р.; мешканця м.Дніпропетровська І.Погосяна та його дочки мешканки с.Новомар’ївки Солонянського району Дніпропетровської області З.Погосян на прийняття до розгляду їхніх клопотань та документів щодо набуття громадянства нашої держави на підставі ст.9 Закону України “Про громадянство України” тощо.

У ряді звернень іноземців та осіб без громадянства йшлося про порушення органами у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб строків розгляду клопотань про прийняття до громадянства нашої держави, рішення за якими приймаються Президентом України.

Так, у своєму зверненні до Уповноваженого мешканець м.Києва, громадянин Афганістану Х., який мав статус біженця в Україні, скаржився на порушення строків розгляду його клопотання про прийняття до громадянства України. Протягом 1,5 року з дня подачі клопотання документи не були передані на розгляд до Управління з питань громадянства Адміністрації Президента України, хоча загальний термін розгляду таких звернень (від дня подачі до прийняття рішення) згідно із законодавством України становить 1 рік. За результатом запиту Уповноваженого до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України документи були направлені до Адміністрації Президента України для подальшого розгляду. Аналогічне питання було порушене у зверненні мешканки м.Севастополя Т.Джураєвої та інших.

Неповнолітній мешканець с.Сокологірного Генічеського району Херсонської області курсант Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, Денис Сиротін у 2002 р. звернувся до Уповноваженого стосовно сприяння у набутті ним громадянства України і документування його національним паспортом. Після смерті батьків Дениса за рішенням виконавчого комітету Сокологірненської сільської ради Генічеського району Херсонської області від 26 травня 2000 р. опікуном хлопця була призначена його рідна тітка В.Силова.

Згідно з ч.1 ст.12 Закону України “Про громадянство України” в редакції від 18 січня 2001 р. дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування. Проте співробітники підрозділів паспортної служби за місцем навчання заявника і місцем проживання його опікуна відмовляли хлопцю у видачі паспорта громадянина України, посилаючись на те, що за життя його матері вона не набула громадянства України (хлопець народився в Республіці Таджикистан, де проживав з батьками до 1992 р.).

Після направлення Уповноваженим відповідного акта реагування до МВС України право неповнолітнього Д.Сиротіна на набуття громадянства України було поновлене.

Інший приклад. В зверненні до Уповноваженого, яке надійшло від мешканця м.Севастополя О.Мартиненка, йшлося про проблеми військовослужбовців Чорноморського Флоту Російської Федерації, викликані колізією між українським та російським законодавствами про громадянство.

О.Мартиненко у своєму зверненні скаржився на рішення підрозділу Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України, яким йому як громадянину Російської Федерації було відмовлено у наданні дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні.

Проблема полягає в тому, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) О.Мартиненко постійно проживав в м.Севастополі, а тому на підставі п.1 ч.1 ст.3 Закону України “Про громадянство України” він вважається громадянином України (набув українське громадянство автоматично). Водночас військовослужбовці, які проходили службу на Чорноморському флоті колишнього СРСР та після розпаду Радянського Союзу прийняли присягу на вірність народу Росії, продовжуючи проходження служби на ЧФ Росії, набули громадянство Російської Федерації згідно із законодавством цієї країни.

Таким чином, зазначений мешканець м.Севастополя має подвійне громадянство.

Конституція України та Закон України “Про громадянство України” проголошують принцип єдиного громадянства. Отже, якщо громадянин України набуває громадянство іншої держави, у правовідносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

За таких умов О.Мартиненко як громадянин України не може отримати дозвіл на імміграцію та бути документованим посвідкою на постійне проживання, адже відповідно до ст.1 Закону України “Про імміграцію” посвідка на постійне проживання – це документ, який підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

О.Мартиненко та його колеги по військовій службі не визнають себе громадянами України, оскільки вони висловлювали свою волю лише стосовно набуття громадянства Російської Федерації та отримали відповідний документ, що підтверджує їхню належність до громадянства Росії, проходять службу у збройних силах цієї держави, а також користуються правами та виконують обов’язки громадян Російської Федерації.

Крім цього, служба громадянина України у збройних силах іноземної держави без згоди органів влади України суперечить законодавству України та є підставою для втрати ним громадянства України (ст.19 Закону України “Про громадянство України”).

За таких обставин існує можливість розв’язання проблеми шляхом виходу зазначених осіб з громадянства нашої держави (ст.18 Закону України “Про громадянство України”).

Ця проблема вивчалася під час комплексної перевірки Уповноваженим дотримання прав людини та основних свобод у м.Севастополі у вересні 2003 р., у результаті чого було з’ясовано, що вона є актуальною для багатьох військовослужбовців ЧФ Росії.

У грудні 2003 р. під час робочої зустрічі відповідальних працівників Секретаріату Уповноваженого з керівництвом Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України було порушене питання щодо визначення правового статусу військовослужбовців російського ЧФ, які перебувають у подвійному громадянстві, та розглянуто декілька варіантів врегулювання даної ситуації.

На думку Уповноваженого з прав людини, одним з найбільш ефективних шляхів розв’язання цієї проблеми може стати укладення спеціальної двосторонньої угоди між Україною та Російською Федерацією, яка врегулювала б правовий статус військовослужбовців російського ЧФ на території України, або підписання загальної двосторонньої угоди про спрощений порядок зміни громадянства.

Як свідчать звернення до Уповноваженого, фактично недіючою є норма ст.19 Закону України “Про громадянство України” щодо втрати громадянства України. Уповноважені органи нашої держави з питань громадянства, до яких належать дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном, зобов’язані у передбачених цим законом випадках ініціювати процедуру втрати громадянства. Однак на практиці зазначена процедура ініціюється надзвичайно рідко і значна кількість громадян України після набуття громадянства іноземної держави мають статус біпатридів.

Водночас наявність у осіб подвійного громадянства, в умовах закріплення у законодавстві України принципу єдиного громадянства, в окремих ситуаціях може породжувати для цих осіб серйозні проблеми. Так, до Уповноваженого звернулася Г.Маєвська-Пайненборг, яка у 1991 р. виїхала до Королівства Нідерландів, де вийшла заміж і залишилася на постійне проживання. В 1998 р. вона набула нідерландське громадянство, про що повідомила консульський відділ Посольства України в цій країні. Протягом 1999–2001 рр. цей консульський відділ двічі оформляв їй, як громадянці Нідерландів, візи для відвідання України.

Але коли у жовтні 2003 р. молода жінка у зв’язку з хворобою матері знову вирішила виїхати на Батьківщину та звернулася до консульського відділу щодо оформлення в’їзної візи до України, то отримала відмову. Це стало наслідком того, що консульська установа своєчасно не ініціювала процедуру втрати нею громадянства України. Тому їй було оформлено документи як громадянці України, на підставі яких вона і в’їхала на територію нашої держави.

А ось виїхати з України та повернутися до Нідерландів вже у статусі громадянки цієї країни Г.Маєвська-Пайненборг зможе лише після виходу у встановленому порядку з громадянства України, на предмет чого вона подала відповідне клопотання на ім’я Президента України.

Уповноважений з прав людини вважає, що Міністерству закордонних справ необхідно посилити персональну відповідальність працівників відповідних органів, які мають чітко відстежувати випадки, коли виникають підстави для втрати особами громадянства України та оперативно вживати передбачених чинним законодавством заходів.

У своїй попередній Щорічній доповіді, а пізніше у поданні Уповноваженого на ім’я Прем’єр-міністра України від 13 березня 2002 р. Уповноважений порушила питання про необхідність прискорення розробки і затвердження Кабінетом Міністрів України нормативноправових актів, що містили б чіткі механізми реалізації окремих положень Закону України “Про громадянство України” та зразки відповідних документів.

Водночас лише 17 липня 2003 р. Кабінет Міністрів затвердив своєю постановою Правила оформлення і видачі тимчасового посвідчення громадянина України. Кошти на виготовлення бланків тимчасового посвідчення були виділені ще пізніше. До того часу особам, які набули громадянство нашої держави, надавалися довідки про реєстрацію особи громадянином України, які не передбачені переліком документів, що підтверджують громадянство України (ст.5 Закону України “Про громадянство України”).

Друге місце за кількістю звернень до Уповноваженого іноземців та осіб без громадянства належить зверненням стосовно порушення права на набуття статусу біженця в Україні, а також прав біженців у нашій державі, зокрема, отримання відповідних документів, соціальні питання. Протягом 2002–2003 рр. до Уповноваженого надійшло 50 таких звернень.

Третє місце за кількістю серед звернень, що надходять до Уповноваженого від іноземців та осіб без громадянства (осіб, що звертаються в їхніх інтересах), посідають звернення, де йдеться про скарги на порушення їх прав під час кримінального судочинства.

Так, 16 жовтня 2002 р. на ім’я Уповноваженого надійшло звернення мешканки м.Москви О. Григоришиної стосовно безпідставного рішення Шевченківського районного суду м.Києва про арешт її чоловіка, відомого російського бізнесмена К.Григоришина та утримання його під арештом в ізоляторі тимчасового тримання ГУ МВС України м.Києва.

Уповноважений відкрила провадження за цим зверненням і взяла його розгляд на особистий контроль. За її дорученням представники Уповноваженого відвідали затриманого в Подільському ІТТ, перевірили умови його тримання. Під час бесіди К.Григоришин відзначив, що працівниками правоохоронних органів безпідставно порушено проти нього кримінальну справу. Під час його затримання співробітники спецпідрозділу міліції протиправно застосували наручники, чинили фізичний та психічний тиск. На протест проти вказаних дій працівників міліції він вдався до голодування. У зв’язку з цим представники Уповноваженого роз’яснили йому деякі питання, пов’язані з умовами тримання заарештованих осіб, у тому числі тих, які відмовляються від прийняття їжі. Враховуючи стан здоров’я затриманого, його переконали у необхідності припинення голодування. 20 жовтня 2002 р. його було звільнено з-під арешту згідно з постановою слідчого про заміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд (з огляду на тяжке захворювання матері).

Громадянин Пакистану Раджі Тахір Махмуд, звинувачений у вчиненні злочину на території України, звернувся до Уповноваженого у травні 2002 р. з проханням повідомити Посольство Ісламської Республіки Пакистан в Україні про своє місцезнаходження (Київський СІЗО №13) і з побажанням зустрітися з представником Посольства. Уповноважений направила відповідний лист на адресу дипломатичного представництва Пакистану.

Влітку 2003 р. цей громадянин Пакистану, на той час визнаний винним у вчиненні злочину і засуджений Дніпровським районним судом м.Києва до позбавлення волі, звернувся до Уповноваженого повторно з питанням про порушення його прав під час розгляду кримінальної справи. За дорученням Уповноваженого її представник був присутній на двох засіданнях апеляційного суду м.Києва, який розглядав скаргу Раджі Тахір Махмуда, провів бесіду із засудженим та суддею. В ході процесу представником Уповноваженого порушень кримінального процесуального законодавства виявлено не було.

Громадянка Російської Федерації Г.Битієва, яка мешкає з родиною у смт Жвирка Сокальського району Львівської області, звернулася до Уповноваженого зі скаргою на дії Сокальського РВ УМВС України в Львівській області (зловживання владою стосовно неї та членів її родини, безпідставне затримання її синів, погрози) і бездіяльність прокуратури Сокальського району Львівської області, яка прийняла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за вищезазначеними фактами. Після звернення Уповноваженого до прокуратури Львівської області згадана постанова була скасована, а матеріали направлені на додаткову перевірку.

У своїх зверненнях до Уповноваженого іноземці скаржаться й на дії (бездіяльність) консульських установ іноземних держав в Україні.

Хоча зазначені відносини виходять за межі компетенції Уповноваженого, визначеної законодавством України, у ряді випадків Уповноважений зверталася до консульських установ іноземних держав з проханням сприяти в оформленні громадянам цих держав відповідних документів, зокрема, коли йшлося про тривалу затримку з їх наданням або в інтересах малозабезпечених осіб, які не мали можливості сплатити консульський збір за оформлення документа тощо.

Так, відповідні клопотання були направлені в інтересах мешканця м.Києва А.Горбачова (консульський відділ Посольства РФ), мешканця м.Кременчука Полтавської області А.Більки (консульський відділ Посольства Республіки Узбекистан), мешканців м.Кривого Рогу Дніпропетровської області М.Мельникової та Т.Захарової (консульський відділ Посольства Республіки Казахстан), Т.Мінасан (Генеральне консульство РФ у Севастополі), мешканців смт Коломак Харківської області подружжя Хабурзанія (консульська служба Посольства Грузії в Україні) тощо.

У травні 2002 р. Уповноважений звернулася на ім’я Надзвичайного і Повноважного Посла Грузії в Україні Г.Ш. Катамадзе з проханням про зменшення для мешканців м.Судака АР Крим Л.Лозової та її чоловіка розміру консульського збору за вихід з громадянства Грузії з урахуванням складного матеріального становища та похилого віку заявників. У відповідь Посольство Грузії висловило готовність надати заявникам пільги у розмірі 50% від суми консульських зборів, пов’язаних з процедурою припинення громадянства Грузії.

Ще одна проблема, яку називають іноземці у своїх зверненнях, – це незгода з рішеннями компетентних органів України про видворення за межі та відмову або заборону в’їзду в Україну. У своїй попередній Щорічній доповіді Уповноважений вже порушувала цю проблему в контексті дискримінації за національною ознакою при застосуванні такої санкції, як видворення за межі України за незначні адміністративні правопорушення.

У 2002–2003 рр. від іноземців надійшло 12 звернень, у яких вони скаржилися на упереджене ставлення до них, що вплинуло на прийняття рішення про їхню депортацію із забороною в’їзду в Україну або відмову у в’їзді на територію нашої держави.

Згідно з ч.2 ст.25 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземцю та особі без громадянства в’їзд в Україну не дозволяється, зокрема, у таких випадках: в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні.

Згідно з ч.2 ст.32 зазначеного закону “іноземець та особа без громадянства може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (стосовно осіб, які затримані у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетинання державного кордону в Україну) або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця та особи без громадянства грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства, або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України”.

У своїх зверненнях до Уповноваженого громадяни іноземних держав або їхні близькі та рідні скаржаться на необґрунтованість застосування до них таких заходів, як відмова у в’їзді в Україну або видворення за межі України із забороною в’їзду на територію нашої держави. Йдеться передусім про випадки, коли іноземці не притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності на території України, а відмова у в’їзді або видворення були застосовані до них з посиланням на ч.2 ст.32 згаданого закону.

Слід наголосити на тому, що оцінка обґрунтованості ухвалення рішення про відмову у в’їзді в Україну або видворення за межі України, а також тлумачення таких правових термінів, як: “грубе порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, “інтереси забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку”, необхідність “для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України” тощо віднесені законодавством до компетенції правоохоронних органів нашої держави – органів внутрішніх справ, охорони державного кордону та Служби безпеки України.

За таких умов постає реальна небезпека зловживань з боку правоохоронних органів, які з метою запобігання виникненню можливих проблем намагаються, без достатнього вивчення кожної конкретної справи, заборонити в’їзд в Україну або видворити за її межі якомога більше іноземців, включно з тими, які не є потенційно небезпечними, але належать до т.зв. “груп ризику” (наприклад, за національною ознакою або належністю до громадянства тієї або іншої держави: чеченці, громадяни ряду арабських або африканських країн).

У зв’язку з цим слід зазначити, що боротьба з тероризмом і посилення заходів національної безпеки часто призводять до невиправданих порушень прав людини на тлі посилення настроїв ксенофобії та нетерпимості до іноземців, іммігрантів і біженців. Як неодноразово наголошувалося на міжнародних заходах, присвячених проблемі захисту прав людини, боротьба з тероризмом, незважаючи на всю її важливість, не повинна призводити до порушення або невиправданого обмеження прав людини та основних свобод.

Відповідно до ч.8 ст.32 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про видворення може бути оскаржене до суду, що зупиняє його виконання, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Однак, як правило, у випадку прийняття рішення про видворення іноземців, затриманих у межах контрольованих прикордонних районів органами охорони державного кордону, таке рішення у більшості випадків виконується у стислі строки. За цей час іноземцям або особам, які запросили їх відвідати Україну, дуже важко встигнути подати відповідну заяву до суду. Можливості контролю законності рішення про видворення з боку органів прокуратури у даному випадку також відсутні, оскільки прокурора лише повідомляють про підстави прийняття такого рішення протягом 24 годин після його фактичного виконання.

Так, наприкінці лютого 2003 р. до Уповноваженого надійшло звернення президента В’єтнамського земляцтва м.Одеси, який повідомив про те, що 11 та 22 лютого 2003 р. працівниками прикордонної служби Одеського аеропорту було затримано і негайно депортовано на Батьківщину із забороною в’їзду в Україну на різні терміни чотирьох громадян В’єтнаму, мешканців м.Одеси, троє з яких – молоді жінки, двоє з цих жінок були з малолітніми дітьми, які дуже важко перенесли безперервну кількаденну подорож. Усі депортовані особи тимчасово перебували за межами України в сімейних або службових справах. Вони приїхали до України на підставі Угоди між Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 р. При цьому вони були в установленому порядку документовані посвідками на постійне проживання в Україні, термін дії яких мав закінчитись лише у 2004 р. В Одесі у них залишилися родини, робота, житло.

На момент видворення паспорти цих громадян були чинними і містили (крім одного) штампи про наявність дозволу на постійне проживання в Україні та про реєстрацію на території України. За цими ж паспортами вони раніше виїхали з України до В’єтнаму і жодних зауважень з цього приводу українськими прикордонниками не було висловлено. Під час багаторічного проживання в Україні вони жодного разу не притягувалися до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Уповноваженим було відкрито провадження, в рамках якого направлений запит до Державного комітету у справах охорони державного кордону України щодо здійснення перевірки законності та обґрунтованості цього видворення. Згідно з отриманою відповіддю причиною заборони в’їзду в Україну зазначених громадян В’єтнаму було те, що ці громадяни під час співбесіди в аеропорту не змогли пояснити мету прибуття й підстави, згідно з якими їм було надано дозвіл на постійне проживання, а також надати документи, які підтвердили б законність отримання ними посвідок на постійне проживання в Україні (?). Один з депортованих громадян протягом 8 місяців проживав в Україні без реєстрації. Внаслідок цього Держкомкордон скасував рішення про заборону в’їзду в Україну двом депортованим громадянам В’єтнаму, а розгляд питання про скасування заборони щодо двох інших був відкладений до надання ними додаткових документів, що підтверджували б легальність їхнього проживання на території України.

У червні 2003 р. до Уповноваженого надійшло звернення мешканки Кіровоградської області С.Антонян щодо незгоди з рішенням УМВС України в Кіровоградській області про видворення її чоловіка – громадянина Грузії А.Антоняна за межі України із забороною в’їзду на її територію строком на п’ять років. Зазначене рішення базувалося на тому, що протягом декількох останніх років цей громадянин проживав вУкраїні без чинного паспортного документа та не легалізував своє перебування в нашій державі, у зв’язку з чим на нього двічі накладалися адміністративні стягнення у вигляді штрафу. Враховуючи те, що А.Антонян має на території України дружину і двох дітей – громадян України, а також позитивно характеризується за місцем проживання, Уповноважений звернулася до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичнихо сіб МВС України з проханням переглянути зазначене рішення. Звернення Уповноваженого було задоволене. В результаті виконання рішення про видворення А.Антоняна за межі України було призупинене, а також висловлена готовність переглянути його уразі сплати накладених на цю особу штрафів та оформлення чинного національного паспорта громадянина Грузії.

З огляду на вищезазначене Уповноважений з прав людини вважає, що рішення про відмову у в’їзді іноземця до України або його видворення за межі нашої держави нерідко призводить до сімейних трагедій: тривала розлука з близькими, діти зростають без батьківської турботи та фінансової підтримки. Адже за час перебування в Україні чимало іноземців створюють родини з громадянами України. Потрібно посилити функції контролю з боку органів прокуратури щодо законності прийняття рішень про видворення, а також передбачити у законодавстві обов’язковість повідомлення прокурора про прийняття такого рішення до його фактичного виконання, одночасно забезпечивши іноземцям реальні можливості судового оскарження.

До Уповноваженого надійшло 26 звернень іноземців та осіб без громадянства з приводу порушення їхнього права на легалізацію перебування в Україні.

Закон України “Про імміграцію”, ухвалений Верховною Радою України 7 червня 2001 р., набув чинності від дня його опублікування, тобто 13 липня 2001 р. Згідно з його прикінцевими положеннями Кабінету Міністрів України було, зокрема, доручено у двомісячний термін прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації закону, а також привести у відповідність до нього свої нормативно-правові акти.

Однак лише 26 грудня 2002 р., із значним запізненням, Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання.

Водночас відповідно до прикінцевих положень Закону України “Про імміграцію” були встановлені чіткі терміни, протягом яких після набуття чинності цим законом деякі категорії осіб мали право звернутися із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні (біженці з Автономної Республіки Абхазія та громадяни В’єтнаму, які прибули в Україну до 6 березня 1998 р. за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в’єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 р.). На момент прийняття згаданого вище Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень ці терміни, певна річ, були пропущені.

Таким чином, протягом майже 18 місяців Закон України “Про імміграцію” не міг належним чином виконуватись, зокрема, в частині надання дозволу на імміграцію в межах квоти.

У зв’язку з цим Уповноважений з прав людини відзначає необхідність неухильного дотримання Кабінетом Міністрів України, відповідними міністерствами та відомствами термінів, встановлених законами України для розробки відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що повинні визначати порядок їх реалізації. Недотримання цих термінів призводить до порушення прав багатьох зацікавлених осіб.

Одним з питань, на яких наголошували громадяни іноземних держав та особи без громадянства у зверненнях до Уповноваженого, є порушення встановлених законом термінів оформлення посвідки на постійне проживання в Україні. Йдеться про осіб, які згідно з прикінцевими положеннями Закону України “Про громадянство України” вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україні.

У ряді випадків Уповноважений була вимушена звернутись до органів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб нашої держави в інтересах іноземців щодо прискорення (в межах визначених законодавством термінів) надання їм дозволу на імміграцію та оформлення посвідки на постійне проживання в Україні, оскільки відсутність цього документа перешкоджала їм реалізувати свої фундаментальні права (зокрема, на пенсійне забезпечення і соціальний захист).

Так, у своєму зверненні, поданому на особистому прийомі під час комплексної перевірки Уповноваженого в АР Крим у вересні 2003 р., мешканець м.Сімферополя Р.Сулейманов просив сприяння у прискоренні оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні його брату, громадянину Республіки Узбекистан, І.Абдурахманову.

І.Абдурахманов, прибувши в Україну у березні 2003 р., зареєструвався та подав клопотання про отримання дозволу на імміграцію і посвідки на постійне проживання в Україні. Водночас згідно із законодавством термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію передбачено до одного року. Відтоді заявник опинився у надзвичайно скрутному матеріальному становищі, оскільки без посвідки на постійне проживання був позбавлений можливості отримувати пенсію, потрапити до будинку-інтернату для осіб похилого віку.

Уповноважений звернулася до начальника відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного Управління МВС України в АР Крим С.Бабашина з проханням врахувати дану ситуацію та прискорити оформлення заявнику дозволу на імміграцію і посвідки на постійне проживання в Україні. Невдовзі І.Абдурахманов одержав посвідку на постійне проживання.

За зверненнями Уповноваженого до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України було поновлене право на отримання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні громадянина Нігерії Джеральда І.Онуохи, який має малолітню доньку, громадянку України.

У підсумку можна стверджувати, що, попри ухвалення в Україні низки важливих та прогресивних нормативно-правових актів у сфері правового статусу іноземців та осіб без громадянства, досі виникають серйозні проблеми щодо їх належної реалізації. З огляду на вищезазначене Уповноважений вважає за необхідне рекомендувати:

n Кабінету Міністрів України активізувати заходи, спрямовані на укладання договорів про спрощений порядок зміни громадянства, насамперед з Російською Федерацією, рештою країн СНД (зокрема, Грузією та Узбекистаном), а також з Ізраїлем та ін.;

n Кабінету Міністрів України врегулювати проблему статусу військовослужбовців ЧФ Російської Федерації на території України, які перебувають у подвійному громадянстві, шляхом укладення спеціальної двосторонньої угоди між Україною та Російською Федерацією або шляхом підписання загальної двосторонньої угоди про спрощений порядок зміни громадянства;

n відповідним органам нашої держави (Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України та підпорядковані йому органи, а також МЗС України, дипломатичні представництва і консульські установи України) більш чітко відслідковувати випадки, що зумовлюють втрату особами громадянства України на підставах, передбачених ст.19 Закону України “Про громадянство України”, та своєчасно ініціювати процедуру втрати громадянства;

n посилити функції контролю з боку органів прокуратури щодо законності прийняття відповідними державними органами України рішень про видворення іноземців та осіб без громадянства, зокрема, передбачити в законодавстві обов’язковість повідомлення прокурора про прийняття такого рішення до його фактичного виконання, а також забезпечити іноземцям реальні можливості судового оскарження;

n Кабінету Міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам неухильно дотримуватися термінів, установлених законами України для розробки відповідних підзаконних нормативно-правових актів, що повинні визначати порядок їх реалізації.

На початок сторінки    ^^