Головне меню   

2.1. РОБОТА ЗІ ЗВЕРНЕННЯМИ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА АКТИ РЕАГУВАННЯ УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ

Уповноважений, діючи незалежно, виключно в інтересах людини, приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства відповідно до ст.55 Конституції, законів України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та “Про звернення громадян”. Ця робота проводиться з метою забезпечення реалізації конституційного права кожного на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого, кваліфікованого, неупередженого, об’єктивного та своєчасного розгляду звернень громадян, оперативного вирішення порушених у них питань, шляхом реального поновлення або запобігання порушенню конституційних прав і свобод.

За захистом своїх конституційних прав до Уповноваженого у 2002 р. звернулися понад 65,5 тис. та у 2003 р. – 65,9 тис. громадян України, іноземців та осіб без громадянства (табл. 2.1.1). Всього за час діяльності інституції Уповноваженого станом на 1 січня 2004 р. надійшли звернення від 335,7 тис. осіб про порушення їхніх прав і свобод внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого, велику кількість звернень щодо захисту конституційних прав громадян породжують зневага до людської гідності та бюрократизм з боку посадових осіб різних рівнів, керівників окремих підприємств, установ і організацій під час розгляду скарг громадян, їх небажання розв’язувати проблеми конкретної людини.

Треба також зазначити, що багато звернень громадян надходять до Уповноваженого вже після того, як розглядалися відповідними органами, були оскаржені в адміністративному чи судовому порядку, але порушення прав людини так і не були усунені. Це значно ускладнює процес поновлення прав людини. При цьому для авторів звернень інституція Уповноваженого з прав людини у абсолютній більшості випадків є останньою надією.

Таблиця 2.1.1. Звернення до Уповноваженого з прав людини у 2002–2003 рр.

Так, у своєму зверненні до Уповноваженого Л.Лящук з м.Прилуки Чернігівської обл. пише: “Я звертаюсь до Вас з проханням розглянути мою справу і захистити мене, оскільки на Вас моя остання надія. Прошу допомогти з приводу виконання рішення суду про стягнення аліментів на користь мого сина. Аліменти систематично не виплачуються з 1996 р. Я живу одна з сином і знаходжусь в тяжкому фінансовому становищі. Мого колишнього чоловіка А.Ляшенко уже вчетверте оголошено за рішеннями різних судів у розшук. Але він як жив у м.Нетішино Хмельницької обл., так і живе, злісно ухиляючись від сплати аліментів.”

Ось інше звернення, від сім’ї Гавалко з с.Сілець Сокальського району Львівської обл.: “Шановна Ніно Іванівно, допоможіть покласти край знущанням та повернути нормальне життя, якого наша сім’я позбавлена вже понад 50 років діяльністю шахти “Візейська” Державного відкритого акціонерного товариства “Львіввугілля”. На Вас єдина надія! Наша сім’я звертається до Вас із проханням посприяти виконанню шахтою “Візейська” свого зобов’язання відселити нашу сім’ю із санітарно-захисної зони шахти, яке вона була зобов’язана провести ще до 1 червня 1995 р. Ні Червоноградська санітарно-епідеміологічна станція, на контролі якої це питання перебуває ще з 1992 р., ні прокуратура, припис якої було надано шахті ще у 1998 р. не змусили шахту припиниту свою злочинну діяльність. Кожен рік проживання у санітарно-захисній зоні коштує нам здоров’я. Наш сусід І.Курка до відселення так і не дожив.”

Рис. 2.1.1. Кількість письмових звернень, що надійшли до Уповноваженого з прав людини у 1998–2003 рр.

Розгляд таких звернень вимагає від Уповноваженого та працівників Секретаріату не просто констатації фактів порушення прав людини, а копіткої роботи, конкретних зусиль, щоб довести кожен випадок поновлення прав громадян до логічного завершення.

Відповідно до ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі. У 2002 р. до Уповноважених надійшло 20 828 письмових звернень, що менше, ніж у 2001 р., коли надійшло 23 651 таке звернення. Проте вже у 2003 р. їх кількість значно зросла і становила 28 993 (рис.2.1.1).

Рис. 2.1.2. Динаміка надходження звернень до Уповноваженого з прав людини у 2002–2003 рр.

Зберігається тенденція щодо нерівномірності кількості звернень, що надходять до Уповноваженого протягом року (рис. 2.1.2). У 2003 р. кількість звернень до Уповноваженого порівняно з 2002 р. була вищою у всіх періодах року. Так, якщо у першому кварталі 2002 р. до Уповноваженого надійшло 5905 письмових звернення, то за цей же період у 2003 р. – уже 6489 письмових звернень, за другий квартал відповідно – 4611 та 5934, за третій – 5084 та 8442 і за четвертий квартал відповідно – 5228 та 8128 письмових звернень (табл. 2.1.2).

Як і у попередні роки, найбільша кількість письмових звернень у 2002–2003 рр. надійшла до Уповноваженого з м. Києва (5767 – 10,0%), Донецької (4850 – 8,4%) та Дніпропетровської (4137 – 7,2%) областей, найменша – з Тернопільської (709 – 1,2%), Волинської (627 – 1,1%) та Чернівецької (603 – 1%) областей. У 2003 р. порівняно з 2002 р. кількість звернень до Уповноваженого зросла з усіх без винятку регіонів, у тому числі у 7 разів – з м.Севастополя, у 3 рази – з Автономної Республіки Крим, майже у 2 рази – з Одеської та Херсонської областей (табл. 2.1.3).

Таблиця 2.1.2. Надходження звернень до Уповноваженого з прав людини 2002–2003 рр. (щомісячно та поквартально)

У 2002 р., як і у попередні роки, зберігалась тенденція зростання кількості колективних листів, яких надійшло 1571, і їх підписали 28 483 громадяна України. У 2001 р. було 1281 таке звернення, під якими поставили підписи 19 295 осіб. Проте у 2003 р. кількість колективних звернень зменшилася до 961, свої “підписи” під ними поставили 17 640 громадян України. Треба відмітити, що у більшості випадків актуальність проблем, що порушуються у таких колективних зверненнях, заслуговують пильної уваги не лише Уповноваженого з прав людини.

Ось, наприклад, що написали у зверненні до Уповноваженого понад 800 пенсіонерів з Путивльського району Сумської області: “З великою надією чекали ми пенсійної реформи. Внаслідок переконалися, що нас у черговий раз обманули. Поясніть нам, будь-ласка, як можна прожити на 120 гривень? Якщо раніше ми були спокійні за свою старість, то нині змушені ритися у секенд-хендовських обносках та смітниках. Грошей не вистачає на продукти харчування, ліки, одяг, взуття. З’явилися непомірніборги за комунальні послуги. Діти наші допомогти нам також не можуть, батрачать за кордоном, щоб своїх дітей як-небудь прохарчувати. Ми вимираємо. Кожен день гроби проводжаємо, кладовища переповнені... Біда наша, мабуть, у тому, що ми, старше покоління, не зуміли привити нашим дітям, які в даний час керують державою, почуття совісті, чуйності, співчуття до бідних і знедолених”.

Таблиця 2.1.3. Кількість письмових звернень з регіонів України до Уповноваженого
з прав людини у 2002–2003 рр.

Неможливо залишатися байдужим до таких звернень, адже вони дають можливість Уповноваженому налагодити безпосередній зворотний зв’язок з тими, чиї права систематично та брутально порушуються.

На думку Уповноваженого, розв’язання порушених у зверненнях проблем значною мірою залежить від економічної та політичної стабільності в державі, успішного реформування судової гілки влади, рішучої боротьби з проявами бездушності до проблем простої людини з боку посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, підвищення ефективності у подоланні бідності.

Удосконалення роботи Уповноваженого щодо розгляду звернень громадян значною мірою залежить від їх кваліфікованого розгляду та всебічного аналізу. Значною мірою цьому сприяє запроваджений Уповноваженим класифікатор звернень громадян. Цей унікальний методичний документ, розроблений відповідно до Конституції України, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, Білля про права людини.

Структурно класифікатор складається з двох частин: зокрема, перша частина містить розподіл порушених прав громадян на категорію прав, зокрема особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права, а також на суб’єктів, чиї права порушено: дітей, інвалідів, військовослужбовців та інших соціальних груп. Окрім того, введено індикатор порушення принципу рівності, що дає змогу комплексно визначити, які права громадянина порушено.

Згідно з цим класифікатором Уповноваженим запроваджено аналіз не тільки порушених прав, а й соціальних категорій заявників.

Ефективний розгляд звернень громадян неможливий без конкретного визначення того, про порушення яких прав повідомляє громадянин та кому належить доручити розгляд того чи іншого звернення. Тому у класифікаторі також визначені органи державної влади чи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, які порушили права громадян.

Зміст класифікатора переглядається з метою відображення в ньому нових проблем, за розв’язанням яких громадяни звертаються до Уповноваженого. Так, в оновленому класифікаторі знайшли відображення проблеми права на житло мешканців гуртожитків, проблеми соціального захисту осіб, звільнених з місць відбування покарання, права на правову допомогу, прав військовослужбовців на пенсійне та житлове забезпечення тощо. Значно оновлено і розширено перелік державних органів і громадських організацій, на роботу та діяльність яких скаржаться автори звернень.

Розроблена електронна форма класифікатора, що дає змогу використовувати можливості комп’ютерної техніки при попередньому розгляді і класифікації звернень, підвищувати оперативність цієї роботи, заповнювати реєстраційно-контрольні картки, що раніше робилося працівниками Секретаріату вручну.

Таким чином, використання класифікатора дає змогу більш ефективно здійснювати моніторинг звернень громадян до Уповноваженого з прав людини.

Аналіз звернень засвідчує, що у 2002 р. 15 443 питання, що були порушені у зверненнях, або 58,3% загальної кількості, стосувалися порушення громадянських прав; у 2003 р. – таких порушень було більше половини – 20 549, або 56,4% (табл. 2.1.4, рис. 2.1.3).

Рис. 2.1.3. Співвідношення порушених прав громадян у 2002–2003 рр.

Серед порушених громадянських прав насамперед йшлося про порушення права громадян на справедливий судовий захист. Це оскарження рішень та вироків судів, недотримання процесуальних строків при розгляді справ судами, скарги на неможливість оскарження судових рішень та порушення термінів розгляду справи, скарги на дії суддів, неможливість отримати своєчасно копію судового рішення, а також невиконання судових рішень тощо (табл. 2.1.5). Уповноважений змушена з прикрістю констатувати, що з прийняттям низки законів, пов’язаних з реформуванням судової системи, кількість звернень громадян з приводу реалізації їхнього права на справедливий судовий захист не тільки не зменшилась, а навпаки, збільшилась. Зростання кількості звернень громадян щодо порушення їхніх прав судовою владою викликає цілком справедливе занепокоєння станом дотримання конституційних прав на справедливий суд. (Докладний аналіз стану дотримання цих прав зроблено у наступних розділах доповіді).

Таблиця 2.1.4. Види порушених прав у письмових зверненнях у 2002–2003 рр.

Актуальним у 2002–2003 рр. залишалося питання дотримання економічних прав громадян. У 2002 р. воно порушувалося у зверненнях 3830 разів, або 14,7%, і це було третє місце за кількістю порушень. У 2003 р. їх кількість та відсоток у загальній кількості порівняно з 2002 р. зросла – надійшло 6500 звернень, або 17,8%. Це вже було друге місце серед загальної кількості порушень. Серед цієї категорії – звернення з питань порушення права власності на землю, права на працю, затримки з виплатою винагороди за працю, незаконного звільнення. (Про це докладніше йтиметься далі в доповіді). Як і раніше, громадяни дуже стурбовані проблемою повернення державою грошових заощаджень, забезпеченням якісною і безпечною продукцією та послугами тощо (табл. 2.1.5).

Таблиця 2.1.5. Види порушених прав людини за письмовими зверненнями до Уповноваженого у 2002–2003 рр.

Так, останніми роками постійно зростає кількість звернень громадян до Уповноваженого щодо брутального порушення їх прав власності на землю, зокрема з Житомирської, Чернівецької, Донецької, Київської областей та Автономної Республіки Крим. Це зумовлено тим, що на виконання указів Президента щодо реформування АПК близько 6,8 млн громадян отримали сертифікати на право приватної власності на земельну частку (пай). Але право власності на землю у громадянина виникає після того, як землевпорядна організація встановила межі земельної ділянки в натурі (на місцевості), а громадянин одержав державний акт на право приватної власності на землю. На жаль, питання з оформленням та видачею державних актів на місцях часто не вирішується. Тому Уповноважений вже вдруге виділяє в окремий розділ проблему дотримання права власності громадян на землю.

На другому місці у 2002 р. та на третьому у 2003 р. за кількістю порушень виявилися соціальні права. У 2002 р. кількість питань у зверненнях щодо порушення цих прав сягала 4571, або 17,2%, у 2003 р. – 5987, або 16,4%. Це насамперед звернення, що стосувалися питань позбавлення пільг, встановлених чинним законодавством України, призначення та виплати пенсій, надання житла, матеріальної допомоги та субсидій, охорони здоров’я та надання медичної допомоги (табл. 2.1.5).

Ось приклад такого звернення. Пенсіонерка, ветеран праці із Катеринопільського району Черкаської області, Галина Д. пише: “Я ветеран праці, відпрацювала 33 роки в одному з економічно найміцніших колективних господарств району. Тепер на “заслуженому” відпочинку з мізерною пенсією, якої не вистачає навіть на ліки і хліб насущний. Та я ще не найбідніша, є ще бідніші за мене і їх у селі переважна більшість.

Обікрали і продовжують обкрадати нас на всіх рівнях. Держава вкрала зароблені важкою працею і призначені на чорний день заощадження. Місцеві керівники розікрали колективне майно. І все це робиться відкрито, нахабно, безкарно. Багато односельців подалися у світи в пошуках кращої долі. Село вимирає, бо місцева агрофірма збанкрутувала і ліквідована.

Ми тепер безправні в своїй рідній незалежній державі. Позбавили нас права на гідне життя, на забезпечену старість, права на працю, на відпочинок, на охорону здоров’я, на охорону дитинства, на освіту.

Бо в кого гроші – у того і право. А у нас немає грошей, бо нас обдерли злодії в законі до голої кості. І пожалітися немає кому в нашій “демократичній державі”.

Допоможіть нам, дорогий наш омбудсмане! Заступіться за нас безправних, врятуйте наші душі і наших дітей. На Вас одна надія. Тільки прошу Вас, не пересилайте цей лист місцевим владцям, бо тоді мене чекає доля вівці, що жалілася на вовків.”

Розгляд та вжиття заходів щодо поновлення соціальних прав є для Уповноваженого першочерговим і по таких порушеннях вживається найрішучіших дій.

Треба зазначити, що порушення соціальних прав насамперед стосується прав бідних людей. Тому головним напрямом діяльності Уповноваженого, спрямованим на поновлення прав цієї категорії громадян, є боротьба з бідністю (Докладніше це питання також буде розглянуте далі у доповіді).

Дуже гостро автори звернень ставлять питання дотримання їхніх особистих конституційних прав. Кількість таких звернень залишається стабільно значною. У 2002 р. надійшло 2327 звернень громадян про порушення їхніх особистих прав, або 8,8%, і у 2003 р. – 2991, або 8,2%. Їх аналіз засвідчив, що найбільш типовими порушеннями особистих прав людини в Україні є порушення права на повагу до гідності – застосування тортур, іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (табл. 2.1.5). Не може не викликати занепокоєння порушення прав людини з боку працівників правоохоронних органів. Боротьба з цим неприпустимим явищем є одним із пріоритетних напрямів діяльності Уповноваженого, адже широке застосування в країні недозволених методів впливу на особу, передусім органами дізнання і слідства, є ознакою тоталітарної держави. Це віддаляє Україну від цивілізованих скраїн та світових стандартів у галузі прав і свобод людини. Розгляду цього болючого питання, як і в попередніх доповідях, присвячено окремий розділ доповіді.

Як свідчить аналіз звернень, крім представників найбільш вразливих груп населення, зокрема, багатодітних сімей, пенсіонерів, інвалідів, учасників війни та бойових дій, осіб, які перебувають під слідством або позбавлених волі, у 2002–2003 рр. набула продовження тенденція, коли до Уповноваженого за захистом своїх прав дедалі більше стали звертатися військовослужбовці, моряки, судді, працівники сільського господарства, а також громадяни інших держав.

Результати моніторингу засвідчують, що кількість найбільш уразливих категорій населення, права яких найчастіше порушуються, на жаль, зростає. Так, якщо у 2002 р. надійшло 3362 звернення стосовно порушення прав пенсіонерів і 2347 звернень стосувалися проблем забезпечення прав інвалідів, то у 2003 р. їх кількість становила відповідно 5219 та 3094 звернень (табл. 2.1.6).

Якщо проаналізувати дії або бездіяльність посадових чи службових осіб органів, на яких скаржилися громадяни у своїх зверненнях до Уповноваженого в 2002–2003 рр., то перше місце посідають судові органи. Саме на рішення місцевих та апеляційних судів, а також на дії суддів найчастіше надходять скарги до Уповноваженого (у 2002 р. – 5721 – на місцеві суди, 2139 – на апеляційні; у 2003 р. відповідно – 7373 та 2847 звернень). Тому невипадково у цій доповіді розгляду стану захисту прав людини судовою гілкою влади присвячено окремий розділ.

Значна кількість звернень до Уповноваженого пов’язана з діями чи бездіяльністю працівників органів Міністерства внутрішніх справ, особливо його місцевих органів (у 2002 р. було 3350 таких звернень; у 2003 р. – 5227); місцевих органів прокуратури (у 2002 р. – 1948; у 2003р. – 2650); державних адміністрацій та їх органів ( у 2002 р. – 1768; у 2003 р. – 3156) та інших ( табл. 2.1.7).

Таблиця 2.1.6. Кількість звернень до Уповноваженого з прав людини за соціальними
категоріями заявників у 2002–2003 рр.

У попередніх щорічних доповідях значну увагу приділено проблемі звернень громадян, які відповідно до вимог Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” виявилися неприйнятними для розгляду. Терміни прийнятності та неприйнятності щодо заяв та звернень громадян до розгляду широко використовуваються у міжнародних документах, зокрема у ст.ст. 28, 29, 35, 38 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Так, термін щодо звернень, які вважаються неприйнятними для розгляду, використовується Уповноваженим щодо звернень, які не підлягають розгляду згідно з законами України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та “Про звернення громадян” (табл. 2.1.8).

Враховуючи значну кількість таких звернень, Уповноваженим було продовжено проведення роботи щодо правової поінформованості населення, роз’яснення чинного законодавства у галузі захисту прав людини.

Таблиця 2.1.7. Інформація про порушення прав людини органами державної влади
та місцевого самоврядування згідно зі зверненнями громадян, що надійшли
до Уповноваженого з прав людини у 2002–2003 рр.

Таблиця 2.1.8. Звернення, неприйнятні для розгляду

З цією метою у засобах масової інформації підготовлено серію інформаційних матеріалів. Уповноважений систематично виступала з цих питань по телебаченню та на радіо. Для роз’яснення положень Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” велося активне листування з громадянами.

Попри вжиті Уповноваженим заходи, кількість звернень, неприйнятних для розгляду, залишається значною. У 2002 р. надійшло 15 372 таких звернення, або 73,8 % загальної кількості, у 2003 р. – 20 788, або 71,7% загальної кількості (табл. 2.1.9).

Проте, як і в попередні роки, Уповноваженим було прийняте рішення не відмовляти у розгляді звернень громадян лише на підставі формальних ознак. Підставою для цього є присяга Уповноваженого, яка вимагає не тільки додержання Конституції України та інших законів України, а й здійснення Уповноваженим своїх функцій за принципом справедливості та керуючись власною совістю. Уповноважений вважає, що при прийнятті рішень про відмову в розгляді звернення треба діяти надзвичайно зважено, вдаючись до такого засобу тільки у виключних випадках.

Тому, за рішенням Уповноваженого, всі без винятку неприйнятні звернення, які надійшли на адресу у 2002–2003 рр., було розглянуто. Майже по кожному другому зверненню, які формально належали до категорії неприйнятних, роз’яснено заходи, що їх має вжити особа, або надано юридичну допомогу. 3403 звернення (16,3%) у 2002 р. та 4700 звернень (16,2%) у 2003 р. направлено за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи. Та навіть приймаючи рішення про відмову у розгляді звернення, Уповноважений намагалась поряд з цим надати конкретне роз’яснення чи правову допомогу авторам звернень.

Таблиця 2.1.9. Попередній розгляд письмових звернень до Уповноваженого з прав людини у 2002–2003 рр.

Аналіз звернень до Уповноваженого, насамперед неприйнятних до розгляду, засвідчує, що багато громадян не знають своїх прав та шляхів їх захисту. І це викликає занепокоєння. Саме тому слід докласти ще багато зусиль саме для підвищення правової культури населення. В цьому питанні мають бути більш активно узгодженими дії різних органів державної влади, громадськості та ЗМІ. Мають застосовуватися такі методи правоосвітньої та правовиховної діяльності, що дають змогу охопити якомога ширші верстви населення – від школярів до пенсіонерів. До питань правоосвітньої діяльності мають активніше долучатися місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Розглядаючи звернення громадян, які реалізують своє конституційне право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого, український Омбудсман завжди пам’ятає, що за кожним зверненням – доля конкретної людини і використовує свої повноваження, надані чинним законодавством для поновлення порушеного права кожної людини. Поряд з цим при розгляді звернень Уповноважений прагне в кожному конкретному випадку визначити проблему, що зумовила порушення прав заявника, і якщо вона типова – узагальнити її та вжити заходів з метою унеможливлення порушеня прав громадян України у майбутньому.

Кількість прийнятних для розгляду письмових звернень громадян до Уповноваженого з року в рік зростає. Так, у 2002 р. їх кількість становила 5456, а у 2003 р. – 8205.

За цими зверненнями Уповноваженим вживалися заходи, передбачені чинним законодавством (табл. 2.1.10).

Таблиця 2.1.10. Заходи, яких вживає Уповноважений за наслідками розгляду звернень, прийнятих для розгляду

Як зазначалося у попередніх щорічних доповідях, найбільш ефективною формою діяльності Уповноваженого, спрямованою на поновлення прав і свобод людини, є відкриття провадження у справі про порушення прав і свобод людини. У ст.16 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” визначені конкретні підстави для здійснення проваджень у справах та призначення перевірок: за зверненнями громадян України; за зверненнями народних депутатів України; іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; та за власною ініціативою Уповноваженого.

За зверненнями громадян України, іноземців та осіб без громадянства у 2002 р. було відкрито 2030 проваджень, або 37,2 % прийнятих до розгляду звернень, у 2003 р. – 2740 (33,4%)(табл. 2.1.11).

За наслідками проваджень Уповноваженого та вжитих заходів вирішено позитивно у 2002 р. – 430 справ (21,2%), у 2003 р. відповідно – 564 справи, або 20,6%. Завдяки цьому було поновлено права у 2002 р. – 2179 осіб, у 2003 р. – 1954 осіб.

Таблиця 2.1.11. Письмові звернення, прийняті до розгляду відповідно до пп.1–3 ст.17
Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” у 2002–2003 рр.

Стосовно 1521 звернення з тих, з яких були відкриті провадження у 2002 р. та відповідно 2063 – у 2003 р., факти порушення прав заявників не підтвердилися.Продовженотермінирозгляду372провадженьусправахпро порушення прав і свобод людини, відкритих наприкінці 2002 р. та 2003 р.

Найбільше проваджень за цей період відкрито за зверненнями про порушення прав і свобод людини, які надійшли з м. Києва, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Закарпатської областей.

У необхідних випадках Уповноважений за власною ініціативою здійснювала свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини. Прикладом цього є провадження, яке було відкрите Уповноваженим про порушення прав громадян, потерпілих унаслідок авіакатастрофи у Львові. 27 липня 2002 р. на Скнилівському летовищі сталася трагедія, під час якої загинуло 76 осіб. Ця трагедія нікого не залишила байдужим.

Уповноважений, дізнавшись про трагедію на летовищі, з метою здійснення контролю за дотриманням прав потерпілих громадян та сімей загиблих перервала своє відрядження до Закарпаття та негайно прибула до м.Львова, де взяла участь у роботі державної та обласної комісій, зустрілася з потерпілими, двічі зустрічалася з судовомедичними експертами у міському морзі.

Так, 29 липня 2002 р. разом з міністром охорони здоров’я та головним лікарем Львівської обласної лікарні Уповноважений відвідала всі медичні заклади м. Львова, у яких перебували потерпілі внаслідок авіакатастрофи. Того дня було відвідано 63 потерпілих. З них у міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги перебували 26 хворих (у тому числі в реанімації цієї лікарні 12 осіб); у 8-й міській лікарні – 20 хворих; у центральному військовому шпиталі Західного оперативного командування – 11 хворих; у дитячій лікарні – 6 хворих. Потерпілі особи, які перебували у цих медичних закладах, мали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Найбільш тяжкі з них: розрив легенів, черепно-мозкові травми, струс головного мозку, переломи ребер, кінцівок, поверхневі опіки. У деяких осіб виявилися розтрощеними кістки тазу.

Під час відвідування медичних закладів та бесід з медичним персоналом було встановлено, що для лікування та найскорішого одужання потерпілих є достатня кількість ліків та медичних препаратів, які надаються хворим за рекомендаціями лікарів. Водночас Уповноваженим було привернуто увагу до вкрай недостатнього забезпечення лікарень медичною апаратурою, зокрема апаратами штучного дихання “Фаза-5”, “Фаза-8”. Наявні рентгенівські апарати застарілі, не було жодного томографа, реніамобілів, які дають можливість перевозити 3–4 потерпілих чи хворих осіб. Усі ці питання були також порушені Уповноваженим та керівництвом медичних закладів перед міністром охорони здоров’я та урядовою комісією, у засіданнях якої брала участь Уповноважений.

31 липня 2002 р. Уповноважений знову відвідала вже самостійно найбільш тяжких потерпілих, більшість з яких перебували в реанімації Львівської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Уповноважений зазначила, що, попри надзвичайно складні умови, в яких довелося працювати лікарям, вони робили все для того, щоб врятувати життя та приділити особливу увагу найбільш потерпілим громадянам.

В ці тяжкі дні в обстановці відчаю і втрати рідних потерпілі потребували не тільки організаційної, матеріальної, соціальної, а й морально-психологічної допомоги. Тому у лікарнях кожного постраждалого, хто не міг втримати всобіспогадипропережитеінамагавсяпроцерозповісти,Уповноважений з розумінням вислуховувала, переймаючись людським болем.

Так, під час бесіди з 19-річним Андрієм Порадою дізналася, що він був на летовищі з 14-річним двоюрідним братом, Дмитром Параскою, якого після падіння літака вже не побачив. Зв’язавши цю інформацію з побаченими раніше останками людей у морзі, де не могли тривалий час ідентифікувати дитячі ноги, знову поїхала до моргу. Повторна процедура ідентифікації підтвердила – це останки Дмитрика. Мати змогла віддати землі прах свого єдиного синочка.

Уповноважений та працівники Секретаріату разом з представниками органів місцевої влади були присутні на похованні загиблих мешканців Львівщини.

Важливо, що в ці дні підключились місцеві психологи. А звернення Любомира Гузара до львів’ян, на думку Уповноваженого, мало надзвичайно важливе значення для духовної підтримки постраждалих, членів сімей загиблих, всіх мешканців Львівщини.

Протягом часу, що минув після трагедії, Уповноваженим було здійснено кілька контрольних перевірок стану додержання прав потерпілих. Зокрема, напередодні річниці трагічних подій у Скнилові Уповноважений здійснила робочий візит до Львова з метою перевірки заходів, вжитих органами державної влади та місцевого самоврядування по забезпеченню прав потерпілих та родичів загиблих.

Уповноважений зустрілася з головами обласної держадміністрації та обласної ради, провела нараду за участю заступників керівників облдержадміністрації та керівників обласних управлінь соціального захисту, охорони здоров’я, паливно-енергетичного комплексу, сім’ї та молоді, які поінформували про медичне і соціальне забезпечення потерпілих та розподіл державної і благодійної допомоги.

Керівник Львівського відділення банку “Аваль” надав Уповноваженому інформацію про фінансові надходження благодійної допомоги, у тому числі в іноземній валюті, та її використання. Відбулася також зустріч з активістами громадської організації “Скнилівська трагедія”, яка об’єднує потерпілих та членів сімей загиблих.

Уповноважений з фахівцями Секретаріату провела прийом 77 громадян, а також відвідала безпосередньо вдома потерпілих від Скнилівської трагедії інвалідів першої групи – І.Тарабаєва, Н.Малих, Н.Ковбак.

На Скнилівському летовищі Омбудсман ознайомилася з ходом будівництва каплиці та меморіального комплексу, які споруджуються за доброчинні кошти, зустрілася з командуванням та особовим складом 14-го авіаційного корпусу, підрозділ якого обслуговує летовище.

За результатами проведеного моніторингу Уповноваженим було відзначено, що в області проводиться значна робота по забезпеченню прав потерпілих та родичів загиблих. Згідно з рішенням урядової комісії 534 особам, яких було визнано потерпілими, надана матеріальна, медична та соціальна допомога; тяжко ураженим визначено групи інвалідності і пенсії. Погашено заборгованість за житло, газ та водопостачання. Вирішуються питання надання путівок до санаторно-лікувальних закладів. 30 дітей з потерпілих родин у 2003 р. оздоровлювались у дитячому міжнародному центрі “Артек”.

Водночас Уповноважений висловила органам влади чимало зауважень щодо недотримання прав окремих потерпілих, зокрема, щодо визначення категорій, надання благодійної допомоги, протезування, забезпечення путівками в санаторії за профілем захворювань. Вона наголосила на потребі виділення потерпілим окремих місць під гаражі, а також забезпечення житлом.

Порушено також питання придбання томографа для Львівської міської лікарні швидкої допомоги.

За результатами проведеної роботи 18 листопада 2003 р. було направлене подання Уповноваженого до Прем’єрміністра України “Про порушення прав громадян, потерпілих 27 червня 2002 р. на Скнилівському летовищі м.Львова”, в якому, зокрема, зазначалося: “27 липня 2002 року на Скнилівському летовищі органами влади були порушені гарантовані Конституцією України невід’ємні права громадян на життя, недоторканність і безпеку. Уповноважений переконана, що заходів щодо заборони авіашоу, вжитих керівництвом держави, недостатньо для гарантування безпеки людей і унеможливлення повторення в подальшому трагедій, подібних до Скнилівської.

Питаннявикористаннявійськовоїтехнікипідчаспарадів,демонстраційта інших подібних заходів потребує ретельнішого законодавчого врегулювання.

Статути Збройних Сил України, якими зараз регламентується участь військової техніки в різного роду урочистостях за рішенням лише військового командування, є документами переважно внутрішнього користування у військах і від них не повинна залежати доля цивільного населення.

Сучасна військова техніка в робочому стані є об’єктом надзвичайної небезпеки, тим паче, в умовах скупчення великої кількості людей. Тому використання такої техніки вимагає створення системи захисту вищого рівня і повинно регулюватися Законом України та нормативними актами Кабінету Міністрів України”.

Зважаючи на великі масштаби Скнилівської трагедії, довготривалу негативну дію її наслідків на багатьох людей, у цьому поданні Уповноважений наголошувала також на необхідності:

n   визначити критерії, на підставі яких люди визнаються потерпілими, встановити на державному рівні статус потерпілих і визначити систему соціального захисту цих людей залежно від тяжкості отриманих тілесних ушкоджень, травм, ступеня родинних зв’язків загиблих або травмованих;

n  призначити усім громадянам, які стали інвалідами внаслідок зазначеної трагедії, пенсії, які могли б забезпечити їм достатній життєвий рівень;

n   визначити єдиний прозорий порядок розподілу державної, гуманітарної, благодійної допомоги громадянам, потерпілим у результаті аварій і катастроф;

n   оприлюднити підсумки роботи державної комісії, а також результати роботи обласної, міської комісій, штабів з ліквідації наслідків трагедії;

n   вжити необхідних заходів до суттєвого поліпшення фінансування бойової підготовки особового складу Збройних Сил України.

Листом від 29 грудня 2003 р. №29-8938/4 віце-прем’єрміністр України з питань гуманітарної політики поінформував Уповноваженого про надання потерпілим гуманітарної та іншої допомоги – переважно органами місцевої влади і благодійними організаціями.

3 лютого 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змін до деяких законів України”, яким визначила порядок підготовки та проведення потенційно небезпечних заходів в умовах присутності цивільного населення за участю особового складу Збройних Сил України, інших військових формувань з використанням озброєння і військової техніки.

Проте Уповноважений поділяє занепокоєння потерпілих громадян, їхніх представників, громадських організацій про те, що з боку виконавчої влади не було вжито вичерпних заходів щодо забезпечення прав потерпілих унаслідок Скнилівської трагедії.

У зверненнях до Уповноваженого люди цілком правомірно висловлюють стурбованість тим, що до цього часу держава не взяла на себе відповідальності за порушення гарантованих Конституцією України невід’ємних прав громадян на життя, недоторканність та безпеку і навіть офіційно не вибачилась перед сім’ями загиблих і потерпілих.

До цього часу не визначені критерії, на підставі яких люди визнаються потерпілими. Не вирішене питання призначення усім громадянам, які стали інвалідами внаслідок зазначеної трагедії, пенсій, які могли б забезпечити їм достатній життєвий рівень.

До Міністерства оборони України потерпілими заявлено понад 300 цивільних позовів про відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди на суми від 5 тис. до 24 млн грн. Але, на їхню думку, найбільш доцільним могло б бути добровільне позасудове відшкодування потерпілим та членам сімей загиблих заподіяної шкоди з боку держави відповідно до чинного національного і міжнародного законодавства.

Зважаючи на викладене, Уповноважений визнала за необхідне продовжити провадження у цій справі.

Досвід проваджень українського Омбудсмана у справах про порушення прав і свобод людини свідчить, що необхідно і надалі удосконалювати механізми їх здійснення у межах мандата Уповноваженого з прав людини.

Як і в попередні роки, протягом 2002–2003 рр. відповідно до положень п.2 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” при розгляді окремих звернень Уповноваженим роз’яснювалися заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення. Тисячі заявників, які звернулись до Уповноваженого, отримали необхідні роз’яснення. Таким чином малозабезпечена більшість дописувачів отримала безоплатну допомогу у вигляді кваліфікованих юридичних консультацій щодо використання альтернативних засобів правового захисту порушених прав.

Між іншим цим пояснюється також значне збільшення кількості громадян, які звертаються до Уповноваженого за юридичною допомогою під час особистого прийому.

Усього із загальної кількості прийнятних звернень необхідні роз’яснення отримали: у 2002 р. – 376 громадян (6,9%), у 2003 р. – відповідно 583 (7,1%).

Відповідно до п.3 ч.3 ст. 17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” Уповноважений, розглядаючи звернення, може направити його за належністю та встановити контроль за його розглядом. Український Омбудсман не має повноважень вживати безпосередньо адміністративні заходи щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, які порушують права людини, як це можуть робити омбудсмани Польщі, Фінляндії, Швеції. Тому цілком закономірно, що Уповноважений активно користується правом направлення звернень за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи. У 2002 р. таких звернень було направлено 3050, що становить 55,9% від кількості прийнятних до розгляду, у 2003 р. – 4882 звернення (59,5%).

Проте з метою реалізації захисту прав громадян на звернення і запити Уповноваженого необхідна швидка й адекватна реакція посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування. Тому Уповноважений одним з пріоритетних завдань своєї діяльності вважає налагодження системи взаємодії з питань, що належать до його компетенції, з органами державної влади і місцевого самоврядування. Це сприяє більш ефективному поновленню прав людини, зокрема найбільш вразливих категорій населення.

Нерідко Уповноваженому доводиться звертатися до відповідного органу не один раз і навіть не один рік. Наприклад, у 2002 р. до Уповноваженого звернувся мешканець селища Білокуракіне Луганської області громадянин В.Решетняк зі скаргою на тривале розслідування кримінальної справи. Протягом 2000–2002 рр. Уповноважений двічі зверталася до прокуратури Луганської області та тричі – до Генеральної прокуратури. Як наслідок, справу чотири рази повертали на додаткове розслідування і лише 10 червня 2002 р. прокурором району було прийнято постанову про припинення кримінальної справи за реабілітуючими обставинами. “Спасибі Вам, що Ви є такі потрібні невинним людям!”, – подякував чоловік Уповноваженому за турботу та чуйне ставлення до поганої долі.

Водночас непоодинокі випадки, коли на запити Уповноваженого надходять формальні відповіді-відписки і доводиться звертатися до вищих інстанцій для того, щоб добитися прийняття рішення по суті скарги. Іноді посадові особи просто не надають відповіді. Така практика веде до зволікання терміну розгляду звернення та поновлення прав і свобод людини.

Відповідно до п.4 ч.3 ст.17 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” Уповноваженому надано право відмовляти авторам при розгляді звернень. Проте, як наголошувалося, Уповноважений користується таким правом лише у виключних випадках. Насамперед тоді, коли порушення прав та свобод людини під час перевірки не знайшло підтвердження. При цьому Уповноважений в обов’язковому порядку надавала заявнику відповідні роз’яснення з мотивацією, чому в даному випадку дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, вчинені стосовно нього, не можуть вважатися порушенням прав та свобод людини.

Кількість письмових звернень, у розгляді яких відмовлено, у 2002 р. становила 2063, або 9,9% загальної кількості, у 2003 р. –2939 (10,1%) звернень.

Великого значення Уповноважений надає особистому прийому громадян як найбільш ефективному засобу спілкування та оперативного отримання інформації. Тільки в офісі Омбудсмана у 2002–2003 рр. було прийнято особисто Уповноваженим та працівниками Секретаріату Уповноваженого понад 9 тис. громадян України та іноземців. Понад 4 тис. осіб звернулися бепосередньо під час особистих прийомів Уповноваженого та працівників у різних регіонах країни, зокрема в Автономной Республіці Крим, Львівській та Закарпатській областях, м.Севастополі тощо (табл. 2.1.1). Докладніше мова про особистий прийом на місцях піде у розділах, які стосуються безпосередньо роботи у тому чи іншому регіоні.

Позитивно зарекомендувала себе активно діюча телефонна “гаряча лінія” Уповноваженого з прав людини, скористатися якою може будь-який громадянин України чи іноземець. Правом на звернення за “телефоном довіри” особисто до Уповноваженого та працівників Секретаріату в 2002–2003 рр. скористалися понад 24,6 тис. осіб (табл. 2.1.1).

Звернувшись по телефону до Уповноваженого та працівників Секретаріату Уповноваженого, громадянин не тільки може отримати необхідну інформацію чи юридичну консультацію. У необхідних випадках Уповноваженим оперативно вживалися відповідні заходи щодо поновлення порушених прав громадян. Так, 16 серпня 2003 р. до Уповноваженого через супутниковий зв’язок звернулися громадяни України – члени екіпажу танкера “Навстар – 1” (всього 21 особа, у тому числі 2 жінки), яких затримано в територіальних водах Іраку біля морського порту міста Ум Касра.

Уповноваженим на підставі цього звернення негайно було відкрито провадження у справі про порушення прав і свобод затриманих моряків. Завдяки вжитим заходам 30 серпня 2003 р. 19 членів екіпажу були звільнені з-під варти.

Проте під тиском представника Коаліційної тимчасової адміністрації – американського військового полковника було порушено кримінальну справу щодо громадян України – капітана судна Миколи Мазуренка і його старшого помічника Івана Сощенка. У вересні 2003 р. їх конвоєм було доставлено в сумно відому в’язницю Абу-Грейб, де українські мо-ряки утримувались до 16 червня 2004 р.

Вироком Центрального кримінального суду Іраку від 13 жовтня 2003 р. М.Мазуренко і І.Сощенко були визнанні винними і засуджені за ст.194-А Митного кодексу та за ст. 47, 48, 49 Кримінального кодексу Іраку до 7 років позбавлення волі кожного, з конфіскацією судна, нафтопродуктів та штрафу в сумі 2 млн 415 тис. доларів США. Цей вирок практично залишився без змін як після його оскарження, так і за наслідками нового розгляду справи. Проте перший суд у м.Баера визнав українських моряків невинними.

Всього з моменту арешту в Іраку українські моряки побували в чотирьох іракських концтаборах та трьох тюрмах. Там до ув’язнених застосовували тортури, підвішували на дверях у наручниках, їжу кидали на землю, били палицями, труїли газом, роздягали, заводили в душову кімнату, де включали холодну воду, температура якої була 7 градусів, і утримували так протягом години, стріляли бойовими патронами у бік ув’язнених. При конвоюванні до приміщення суду в місто Багдад, який знаходиться на відстані 30 км від в’язниці Абу-Грейб, одягали на голову спеціальні поліпропіленові мішки без доступу повітря, наручниками приковували до автомашини і їхали по дорозі, яка постійно обстрілювалась з різних видів бойової зброї.

Український омбудсман постійно піклувалася про долю моряків, звертаючись у різні інстанції як в Україні, так і за її межами, у тому числі до посла США в Україні Д.Хербста, вимагаючи визволення громадян України з в’язниці і повернення їх на Батьківщину. Адже тільки у березні 2004 р. в Іраку було відкрито Посольство України.

17 червня 2004 р., у порядку екстрадиції, у супроводі двох українських дипломатів, капітана судна М.Мазуренка і старшого помічника І.Сощенка було доставлено в Україну, де в аеропорту Бориспіль їх було взято під варту і доставлено в СІЗО №13 м. Києва, а також привезено матеріали справи, які було передано Міністерству юстиції України для здійснення офіційного перекладу та направлення їх до Верховного Суду України для приведення у відповідність вироку Іраку до законодавства України.

Проте брутальне порушення прав цих моряків тривало і в Україні. Так, після проведеної перевірки наданих матеріалів справи до Міністерства юстиції України Уповноваженим було встановлено, що серед документів, переданих в Україну, був тільки вирок Центрального кримінального суду Іраку від 13 жовтня 2003 р., який було скасовано Касаційним судом Іраку 8 грудня 2003 р. і який є незаконним. Адже відповідно до ст. 4 Кримінально-виконавчого кодексу України та ст. 6 Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. підставою для відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. На підставі здійсненої перевірки український Омбудсман зробила висновок, що, за відсутності документально підтверджених правових підстав, утримання громадян України М.Мазуренка та І.Сощенка під вартою в СІЗО №13 після повернення з Іраку є незаконним.

Тому Уповноважений вже 20 червня 2004 р. звернулася листом, а також через ЗМІ до Президента України Л. Кучми як гаранта дотримання конституційних прав і свобод людини, крім того, до Генерального прокурора України Г.Васильєва та прокурора м.Києва Р.Кузьміна як до посадових осіб, які здійснюють нагляд за дотриманням цих прав у місцях позбавлення волі, а також до керівництва Департаменту з питань виконання покарань, у підпорядкуванні якого знаходиться СІЗО №13, де утримувались без законних підстав М.Мазуренко і І.Сощенко, з вимогою про їх негайне звільнення. На жаль, ці посадові особи не відреагували на звернення Уповноваженого і не вжили заходів щодо поновлення порушених прав цих моряків.

Крім того, Уповноважений вважає порушенням конституційних прав М.Мазуренка і І.Сощенка те, що вони були позбавлені права на захист, адже до них тривалий час не допускався адвокат Г.Гінзбург, а також вони не мали можливості пройти курс лікування, тому що органи прокуратури не звільнили їх з-під варти.

На жаль, Апеляційний суд міста Києва 23 липня 2004 р. не задовольнив заяви Уповноваженого про заміну запобіжного заходу з утримання під вартою на підписку про невиїзд та взяття цих громадян України на поруки. Більше того, на порушення вимог ст. 344 КПК України Апеляційний суд м.Києва до початку розгляду справи не вручив М. Мазуренку і І.Сощенку копії вироку мовою, якою вони володіють.

Таким чином, М.Мазуренко і І.Сощенко незаконно утримувалися під вартою до 17 серпня 2004 р. (тобто два місяці), бо вирок Іракського суду від 4 березня 2004 р., який набрав чинності, надійшов у Апеляційний суд м.Києва тільки під час розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні. Це є також наслідком неналежного контролю з боку органів прокуратури за додержанням законності в СІЗО №13 міста Києва під час перебування М.Мазуренка і І.Сощенка під вартою без законних підстав.

17 серпня 2004 р. Апеляційний суд м.Києва під головуванням судді В.Лясковської виніс ухвалу, якою визнав М.Мазуренка і І.Сощенка засудженими за ст.15, ч.2 ст. 201 КК України (як замах на контрабанду, вчинену за попередньою змовою групою осіб) на 7 років позбавлення волі.

Як свідчить аналіз Уповноваженого, ця ухвала Апеляційного суду є незаконною і необґрунтованою і підлягає скасуванню, тому що згідно зі ст. 201 КК України контрабанда – це переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем, або з приховуванням від митного контролю, що немає ніякого відношення до подій із судном “Навстар–1” у територіальних водах Іраку. Також Апеляційний суд міста Києва вийшов за межі вироку Центрального кримінального суду Іраку від 4 березня 2004 р. і необґрунтовано визнав М.Мазуренка і І.Сощенка в скоєнні злочину “за попередньою змовою групою осіб”, бо дії громадян України за цією кваліфікуючою ознакою взагалі не були кваліфіковані Іракським судом. Проте, на думку Уповноваженого, були всі законні підстави для зміни цієї ухвали. І тільки 11 листопада Верховний Суд України на своєму засіданні, у якому брала участь Уповноважений з прав людини, прийняв рішення про скорочення строку покарання М.Мазуренка і І.Сощенка з 7 років до 1 року 2 місяців 25 днів позбавлення волі і звільнив їх з-під варти у залі суду. І тільки після виходу на волю М.Мазуренка і І.Сощенка було закінчено провадження у справі про порушення конституційних прав цих громадян України.

Зосереджуючи свою увагу на поновленні порушеного права особи, яка звернулася до Уповноваженого, український Омбудсман за наявності фактів масових, систематичних порушень прав та свобод людини чи з метою вирішення резонансної індивідуальної справи вносила передбачені чинним законодавством акти реагування до органів державної влади та місцевого самоврядування щодо припинення та поновлення порушених прав людини.

Конституцією України (ст.150) Уповноваженому надано право звертатися до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України чи Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим. Уповноважений протягом 2002–2003 рр. у необхідних випадках активно використовувала це право.

Ось приклад такого подання. Так, Конституція України не передбачає обмежень виборчих прав громадян України. Єдиним винятком може бути введення воєнного чи надзвичайного стану. Відповідно ж до п. 3 ст. 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” реєстрація кандидатів, які висувають свої кандидатури у певних виборчих округах, може відбуватися лише за умови їх проживання або роботи на території цих округів. Це положення закону, на думку Уповноваженого, суттєво обмежує права кандидатів. Адже реалізація конституційного виборчого права громадян поставлена у пряму залежність від місця їх проживання або роботи.

Уповноважений дійшла висновку, що таке обмеження дискримінаційне і є прямим порушенням конституційних виборчих прав громадян. Крім цього, положення п.3 ст.30 закону не узгоджується з міжнародними стандартами у галузі прав людини, зокрема з Міжнародним пактом ООН про громадянські і політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 р. Цей пакт, зокрема, визначає, що “кожний громадянин... без необґрунтованих обмежень повинен мати право і можливість бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права...”

Тому 4 березня 2002 р. Уповноважений звернулася до Конституційного Суду України з конституційним поданням, у якому просила визнати відповідні положення п.3 ст.30 зазначеного закону України неконституційним.

23 листопада 2003 р. Конституційний Суд за поданням Уповноваженого визнав таким, що не відповідає Конституції України, положення ч.3 ст. 30 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, згідно з яким рішення про реєстрацію кандидатів, які самовисунулися по виборчих округах, приймається територіальною виборчою комісією тільки за умови, якщо вони проживають або працюють на території цих округів.

Інший приклад. Як зазначалося, предметом постійного моніторингу Уповноваженого було і залишається питання реалізації прав громадян на соціальний захист. Так, у 2002–2003 рр. спостерігалося стрімке зростання звернень до Уповноваженого громадян і громадських організацій щодо захисту прав на одержання пільг і компенсацій, встановлених чинним законодавством України. Зокрема, Рада організації ветеранів війни, праці і військової служби міста-героя Керчі, нагадуючи, що наймолодшому учаснику бойових дій виповнилося вже 78 років, решта – старші за віком, звернулася з проханням припинити над ними експерименти з так званою адресною допомогою і забезпечити захист відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“.

З подібним проханням звернулися до Уповноваженого на особистому прийомі в місті-герої Севастополі представники місцевої Ради малолітніх в’язнів фашистських концтаборів. Про невідповідність конституційним нормам намірів влади замінити пільги і компенсації невизначеними грошовими виплатами йшлося у зверненні до Уповноваженого Всеукраїнської громадської організації “Союз Чорнобиль України“.

Попри публічні усні заяви керівників виконавчої влади щодо передчасності переходу від системи пільг і компенсацій до адресної грошової допомоги, місцеві органи соціального захисту активно реалізовували “Стратегію заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню“, яка була затверджена у червні 2003 р. Ця стратегія фактично була легалізована Постановою Верховної Ради України “Про Основні напрями бюджетної політики на 2004 рік“, в якій, зокрема, зазначалося: “У 2004 році перейти від системи надання пільг і субсидій населенню до надання адресної грошової допомоги категоріям населення, доходи яких нижчі від розміру прожиткового мінімуму“.

Уповноважений, вивчивши цю проблему, в тому числі з виїздом на місця, дійшла висновку, що, по-перше, здійснення таких заходів можна розцінити як порушення вимог ст.22 Конституції України про те, що “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до-пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод“, у т.ч. права на соціальний захист.

По-друге, зі змісту згаданого положення постанови Верховної Ради України випливає, що загальна сума доходу громадянина і адресної грошової допомоги не може перевищувати розміру прожиткового мінімуму. В такий спосіб порушуватиметься принцип соціальної справедливості, будуть зменшені доходи багатьох ветеранів війни і праці, інвалідів, воїнів-інтернаціоналістів, а також постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Такі наслідки можуть бути розцінені як порушення вимог ст.56 Конституції України про право громадян на “відшкодування ма-теріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень“.

По-третє, реалізація цього завдання позбавить громадян, які мають доходи, вищі від прожиткового мінімуму, захисту з боку держави.

Ці висновки стали підставою для звернення Уповноваженого до Конституційного Суду України з конституційним поданням від 28 жовтня 2003 р. “Про невідповідність Конституції України Постанови Верховної Ради України “Про Основні напрями бюджетної політики на 2004 рік“ щодо переходу від системи пільг і компенсацій до надання адресної грошової допомоги“.

За наслідками цього подання відбулася низка нарад за участю керівників Міністерства праці та соціальної політики України, інших міністерств і відомств, фахівців Секретаріату Уповноваженогою.

Правомірність висновків Уповноваженого щодо цієї важливої соціальної проблеми підтвердилася прийнятим Верховною Радою України Законом України “Про Державний бюджет України на 2004 рік“, в якому не були реалізовані згадані положення Бюджетної резолюції. Також відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 р. №457 визнано такою, що втратила чинність, постанова Кабінету Міністрів України від 8 березня 2004 р. “Про затвердження стратегії заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню“.

Але не завжди Уповноваженому вдається відстояти права громадян у Конституційному Суді України. Так, наприкінці 2003 р. до Уповноваженого почали надходити звернення громадян про штучне загострення суспільно-політичної ситуації у м.Мукачевому Закарпатської області. Причиною цього став Указ Президента України №1486/2003 від 25 грудня 2003 р. “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності міста Мукачевого Закарпатської області”. В указі Президента України йшлося про те, що рішенням Сихівського місцевого районного суду м.Львова від 17 липня 2003 р. скасовано рішення Мукачівської міської територіальної виборчої комісії про результати та підсумки виборів міського голови. Зазначену комісію рішенням суду зобов’язано призначити та провести повторні вибори міського голови.

Як було з’ясовано Уповноваженим, Сихівським судом було грубо порушенно передбачений законом порядок судового розгляду скарг. Безпосередньо незаконні дії при цьому були допущені суддею цього суду Сергієм Лєсним.

Водночас чинним є рішення Мукачівського міського суду від 18 липня 2003 р. про заборону Мукачівській міській територіальній виборчій комісії визнавати вибори Мукачівського міського голови, які відбулися 29 червня 2003 р., недійсними та приймати рішення про проведення повторних виборів.

Ані Конституція України, ні чинне законодавство не передбачають повноважень Президента України щодо визначення, яке саме судове рішення є остаточним. Тому в нього не було підстав зобов’язувати Міністерство юстиції України вжити встановлених законом заходів щодо виконання рішення саме Сихівського місцевого районного суду м.Львова від 17 липня 2003 р., як це передбачено п.1 зазначеного указу.

Конституція України та закони України також не наділяють Президента України повноваженнями щодо формування органів місцевого самоврядування, в тому числі призначення їхніх посадових осіб.

Згідно зі ст.71 Конституції України органи місцевого самоврядування формуються виключно шляхом виборів. Процедура дострокового припинення повноважень міського голови регламентується ст.79 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”і не передбачає призначення виконувача обов’язків міського голови.

Попри це, зазначеним указом Президента України (п.3) було призначено виконувача обов’язків Мукачівського міського голови “на період до обрання міського голови в установленому законом порядку”.

Уповноважений 29 грудня 2003 р. негайно внесла до Конституційного Суду України подання, в якому запропонувала розглянути питання про невідповідність ст.7, ч.1 та ч.2 ст.8, ч.1, 3 ст.106, ч.2 ст.141, ч.5 ст.124 Конституції України цього Указу Президента України.

Уповноважений переконана, що розгляд Конституційним Судом України конституційного подання Уповноваженого до 18 квітня 2004 р., коли відбулись нові вибори міського голови м.Мукачевого, дав би змогу припинити брутальне порушення конституційних виборчих прав мешканців цього міста. З проханням негайно розглянути це питання Уповноважений 1 квітня 2004 р. ще раз звернулася до Конституційного Суду.

На жаль, чинним законодавством не передбачено порядок першочерговості розгляду конституційних подань Уповноваженого з тих чи тих питань. Тому, не розглянувши це подання до виборів міського голови м.Мукачевого до 18 квітня 2004 р., Конституційний Суд України формально не порушив чинного законодавства, але не припинив порушення права на вільні вибори мешканців м.Мукачевого.

Тому тільки подив викликає ухвала Конституційного Суду України від 30 червня 2004 р. про припинення конституційного провадження у цій справі у зв’язку з втратою чинності зазначеного указу Президента України, що сталося одразу після виборів 18 квітня 2004 р., адже брутальні та масові порушення конституційних прав громадян у м.Мукачевому тривали (Докладніше ці питання розглянуто в окремому розділі доповіді).

Таким чином, приклад цього конституційного провадження підтверджує існування проблеми щодо терміну розгляду Конституційним Судом України конституційних подань Уповноваженого. Ось приклади термінів розгляду окремих конституційних подань Уповноваженого:

n абз. 3, 4, 5 ст.248³ ЦПК України – направлено 11 квітня 2000 р., рішення прийнято 23 травня 2001 р.;

n ст.7, 8 Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” – направлено 30 червня 2000 р., рішення прийнято 10 жовтня 2001 р.;

n постанов Кабінету Міністрів України “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю” від 2 березня 1998 р. №241 та “Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в деяких регіонах України” від 15 вересня 1999 р. №1713 – направлено 10 квітня 2000 р., рішення прийнято 16 травня 2001 р.;

n п.3ст.30 ЗаконуУкраїни “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” – направлено 4 березня 2002 р., розгляд справи розпочато 15 квітня 2003 р., рішення прийнято 23 жовтня 2003 р.

n ч.5 ст.156 КПК України щодо обчислення строку тримання під вартою – направлено 11 січня 2002 р., ухвала про припинення конституційного провадження у цій справі прийнято 10 вересня 2003 р. у зв’язку з тим, що оспорюване положення ч.5 ст.156 КПК України втратило чинність під час розгляду справи Конституційним Судом України завдяки прийняттю Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 3 квітня 2003 р.

Тому було б доцільним внесення змін до чинного законодавства з метою розгляду Конституційним Судом України конституційних подань з питань прав людини, зокрема Уповноваженого, у першочерговому порядку. Для цього ст. 57 Закону України “Про Конституційний Суд України” слід доповнити новим пунктом: “Процесуальна ухвала про відкриття конституційного провадження приймається не пізніше одного місяця з дня надходження подання, конституційного звернення до Конституційного Суду України”.

Уповноважений щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини відповідно до чинного законодавства може вносити такі акти реагування, як подання Уповноваженого до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Протягом 2002 – 2003 рр. Уповноваженим було внесено 99 подань до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, міністрів внутрішніх справ, закордонних справ, палива та енергетики, голів обласних та районних держадміністрацій, різних суддів, міських голів, інших представників органів державної влади та об’єднань громадян.

Так, підставою для подання Уповноваженого до Верховної Ради України стала така актуальна проблема. Відповідно до ст.43 Закону України “Про Конституційний Суд України” суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Проте до Уповноваженого з прав людини постійно звертаються громадяни щодо неможливості реалізувати своє право на звернення до Конституційного Суду. Так, у 2002 р. надійшло 286 таких звернень, у 2003 р. – 225, у 2004 р. – 757.

Аналіз практики розгляду в Конституційному Суді України цих справ свідчить, що значна частина звернень громадян до Конституційного Суду пов’язана з їхньою незгодою з рішеннями судів загальної юрисдикції. Проте Конституційний Суд практично по всіх таких зверненнях відмовляє у відкритті провадження з мотивів ненаведення заявником фактів неоднозначного застосування судами положень Конституції або законів, про офіційне тлумачення яких йдеться у зверненні громадянина. У більшості таких випадків громадяни, оспорюючи рішення судів першої та другої інстанцій, даремно втрачають час, оскільки розгляд звернення завершується у Конституційному Суді відмовою з однаковою відповіддю: звернення не відповідає вимогам Закону України «Про Конституційний Суд України», а тому підстав для відкриття провадження у справі немає.

Слід зазначити, що досить непросто переконливо обґрунтувати неоднозначність застосування судами або іншими органами положень того чи іншого закону. Наприклад, чи можна вважати неоднозначним застосування положень закону у випадках оскарження рішень суду органами прокуратури? Наявність такого оскарження може дезорієнтувати громадян щодо неоднозначного застосування закону різними правоохоронними органами. Або, наприклад, як бути, коли при вирішенні конкретної справи виникає потреба у тлумаченні постанов органів виконавчої влади або іншого підзаконного акта, які Конституційний Суд не може тлумачити?

На думку Уповноваженого з прав людини, таким чином фактично втрачається реальне значення права громадянина на звернення до Конституційного Суду.

Не можна не відзначити і той факт, що Рішенням від 26 листопада 2003 р. Конституційний Суд України затвердив зміни та доповнення до свого Регламенту, фактично спрямовані на створення додаткових бюрократичних перешкод у реалізації права громадян на конституційні звернення щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Так, чинним Регламентом Конституційного Суду України передбачається невиправдано ускладнений порядок прийняття, попередньої перевірки та вивчення конституційних звернень громадян. Внаслідок цього більшість конституційних звернень громадян навіть не потрапляють до самих суддів Конституційного Суду України. Долю цих звернень вирішують працівники апарату Конституційного Суду, які не мають права представляти цей орган у зносинах із суб’єктами конституційних подань та конституційних звернень.

Варто звернути увагу й на те, що Закон України «Про Конституційний Суд України» взагалі не передбачає можливості повернення суб’єкту неналежно оформленого конституційного подання чи звернення. З одного боку, згідно з гл.6 цього закону, зокрема ст.45, невідповідність конституційного подання чи звернення вимогам, передбаченим Конституцією та цим законом, є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження. А з іншого – це належить до повноважень колегії суддів і має бути оформлено відповідною процесуальною ухвалою (ст.48 закону), а не відпискою керівника підрозділу.

Уповноважений вважає за доцільне внести доповнення до Закону України «Про Конституційний Суд України», які виключали б можливість через підзаконний акт – Регламент Конституційного Суду України – створювати штучні перешкоди для реалізації громадянами їхнього конституційного права на звернення за офіційним тлумаченням законів. Мабуть, було б доцільно прийняти окремий процесуальний закон про конституційне судочинство. І це, безумовно, треба зробити.

Проте навіть цих змін буде недостатньо, щоб забезпечити громадянам можливість звертатися до Конституційного Суду для отримання відповіді щодо відповідності Конституції законів України та інших правових актів.

Уповноважений переконана, що на часі є розгляд Верховною Радою України питання про внесення до Конституції змін, пов’язаних із забезпеченням права фізичних осіб на подання конституційної скарги для захисту консти-туційних прав і свобод.

На відміну від багатьох демократичних країн світу громадяни України, іноземці та особи без громадянства, на жаль, позбавлені можливості індивідуально чи колективно звертатися безпосередньо до Конституційного Суду України у випадках, коли тим чи іншим законом України порушуються їхні конституційні права і свободи. Це створює їм відповідні перешкоди у реалізації їхніх прав та свобод, насамперед передбаченого частиною першою ст.55 Конституції України права на судовий захист, у тому числі на рівні Конституційного Суду України, на який частиною третьою ст.124 Конституції України покладено здійснення функцій судочинства, а також передбаченого ст.40 Конституції України права на подання звернень до органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів.

Тому 9 грудня 2002 р. Уповноваженим було направлено подання до Верховної Ради України “Про право громадян України, іноземців та осіб без громадянства на конституційну скаргу”. На жаль, воно не було враховане під час розгляду Верховною Радою законопроектів про внесення змін до Конституції України.

Уповноважений постійно застосовує у своїй діяльності такі активні форми роботи, як комплексне вивчення стану дотримання прав людини безпосередньо в регіонах. Ефективність такої форми підтверджують результати роботи Уповноваженого в Львівській і Закарпатській областях, Автономній Республіці Крим та м.Севастополі.

Так, майже одразу після переобрання у червні 2003 р. на другий термін Уповноважений протягом декількох днів вивчала стан дотримання прав і свобод мешканців Закарпатської області. Вибір цієї області був пов’язаний з великою кількістю звернень з цього регіону України до українського Омбудсмана. Так, за період діяльності до Уповноваженого тільки письмово звернулись за захистом своїх прав близько 4 тис. мешканців цієї області.

Усупереч очікуванням, пов’язаним із економічними зрушеннями, рівень бідності в Закарпатській області залишається найвищим у державі і становить понад 46%. Болючою проблемою Закарпаття є безробіття. Чисельність безробітних в області, тільки за офіційними даними, становила в червні 2003 р. понад 40 тис. осіб і збільшилась порівняно з 2002 р. на 8,4%. Крім цього, як було зазначено Уповноваженим у Спеціальній доповіді про стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном, на заробітки до різних країн щорічно виїжджає близько 300 тис. жителів Закарпаття. Головна причина цього – бідність, безправність громадян, позбавлених найелементарнішого для життя – роботи за місцем проживання.

Ще загрозливіша ситуація склалася в окремих регіонах області, зокрема в Міжгірському районі, в чому Уповноважений пересвідчилася особисто. Тут майже в кожній родині хтось змушений перебувати за кордоном. Це призводить, зокрема, до того, що діти залишаються без батьківського піклування, все більше дітей припиняють відвідувати школу.

Вивчаючи стан дотримання прав дітей, Уповноважений побувала також у м.Мукачевому, де ознайомилася зі станом дотримання прав дітей у Чинадіївському дитячому будинку, який вона відвідала вперше ще 1998 р. після відомої повені. Вивчала стан забезпечення прав віруючих, спілкуючись з ними безпосередньо у Мукачівському жіночому монастирі та Ужгородському соборі Христа Спасителя, ознайомилась зі станом дотримання прав осіб, які перебувають в Ужгородському СІЗО та Рахівському ІТТ.

Особливу увагу Уповноважений приділяла моніторингу за дотриманням конституційних виборчих прав громадян під час виборів міського голови м.Мукачевого, про що вже йшлося вище.

За наслідками роботи у Закарпатській області Уповноважений зустрілася з керівниками області, а також провела пресконференцію для регіональних ЗМІ.

Протягом вересня 2003 р. Уповноважений з працівниками Секретаріату здійснювала моніторинг за дотриманням прав людини ще в двох регіонах України: в Автономній Республіці Крим і м.Севастополі. Відвідано низку промислових підприємств, організацій, установ, військових частин; відбулися численні зустрічі з трудовими колективами, проведені особисті прийоми громадян.

Головною метою цієї поїздки було об’єктивне вивчення ситуації з дотриманням прав людини в містах Сімферополі, Севастополі, Керчі, Євпаторії, Армянську, Красноперекопську, Ялті; Бахчисарайському, Білогірському та Сакському районах, а також надання практичної допомоги органам влади і місцевого самоврядування у розв’язанні найболючіших проблем регіону. Водночас моніторинг дотримання прав людини в Криму дав змогу вийти на розв’язання низки проблем, актуальних як для кримчан, так і для всієї країни.

Незамінним джерелом інформації щодо стану дотримання прав людини під час комплексної перевірки стану дотримання прав людини в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі стало особисте спілкування з людьми. Саме тому велика частка робочого часу була використана Уповноваженим на особистий прийом, розгляд скарг і звернень громадян, а також зустрічі та бесіди в трудових колективах і за місцем проживання. Було прийнято понад 1300 громадян. У 40% випадків люди потребували лише певних роз’яснень і порад. За 94-ма зверненнями громадян Упо-вноваженим були відкриті провадження.

Особливе значення Уповноваженим приділялося дотриманню прав ветеранів Великої Вітчизняної війни, інвалідів війни, учасників бойових дій, зокрема, щодо пенсійного забезпечення та інших питань.

Так, на особистому прийомі громадян до Уповноваженого звернулися ветерани війни зі скаргою, що державні адміністрації належним чином не виконують Указу Президента України №1329/99 від 14 жовтня 1999 р. про нагородження учасників бойових дій 1941–1945 рр. з нагоди 55-ої річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників. Як було з’ясовано Уповноваженим, поприте, що від дня оприлюднення цього Указу Пре-зидента України минуло вже чотири роки, на той час тільки в Автономній Республіці Крим ще не було вручено 2170 орденів Богдана Хмельницького, 14 608 орденів “За мужність”, 46 125 медалей “Захисник Вітчизни”. А також ветеранам війни не були перераховані (підвищені) пенсії на виконання Закону України “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною”. Не менш ганебна ситуація склалася й по інших регіонах України.

Тому Уповноважений була змушена звернутися з поданням до Президента України Л.Кучми “Про порушення вимог ст.46 Конституції України та прав громадян – мешканців Автономної Республіки Крим та м.Севастополя – на перерахування пенсій за особливі заслуги”. На подання Уповноваженого за дорученням Президента України Кабінетом Міністрів України було вжито необхідних заходів, і починаючи з 1 січня 2004 р., усім ветеранам війни, які мали на те право, почали перераховувати пенсії.

Після особистого ознайомлення з проблемами, з якими стикаються мешканці Автономної Республіки Крим та Краснодарського краю Російської Федерації під час перетинання Керченської протоки, Уповноваженим направлено подання Прем’єр-міністру України В.Януковичу “Про розвиток транспортного коридору через Керченську протоку з метою забезпечення прав людини” з пропозиціями щодо ефективного використання транспортних можливостей України та створення найкоротшого шляху з Європи через Україну на південь Російської Федерації, у країни Кав-казького регіону, Центральної і Східної Азії. Підписання президентами України і Росії договору про співробітництво і використання Азовського моря і Керченської протоки дає підстави сподіватися на якнайшвидше розв’язання цієї проблеми.

Звернення кримчан стимулювали також подання Уповноваженого Прем’єр-міністру України про приведення у відповідність до Конституції України порядку реєстрації громадян України за місцем їхнього проживання. У результаті справу було зрушено з місця і був прийнятий Закон “Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання“.

За результатами зустрічей з керівниками і трудовими колективами ВАТ “Суднобудівний завод “Залив” (м.Керч) та ВАТ “Севастопольський морський завод” 27 жовтня 2003 р. направлене подання Уповноваженого Голові Верховної Ради України В.Литвину “Про необхідність внесення змін до нового Митного кодексу України з метою запобігання порушенням прав людини на працю та підтримки вітчизняної суднобудівної промисловості“. Верховною Радою України підтримані пропозиції Уповноваженого щодо внесення змін до Митного кодексу України з метою підтримки вітчизняної суднобудівної промисловості, інакше галузь була б просто втрачена.

Велику увагу приділено питанню земельних відносин. Уповноважений відвідала так звану галявину протесту – наметове містечко кримських татар у селищі Симеїз поблизу Ялти. Пікетуючі, переважно молоді люди, аргументують свій крок тим, що на цих землях жили їхні предки, а також тим, що біля моря, де більше відпочиваючих, легше облаштуватися, аніж у степових районах Криму, де частині з них виділили землю.

У ході розмови, яка тривала до пізньої ночі, Уповноважений знов переконалася, що земельне питання загнано владою у “глухий кут”, проте закликала пікетуючих діяти зважено, виключно правовими методами, та в межах законодавчого поля України, щоб не допустити загострення протистояння, а також не вимагати розв’язання своїх проблем виключно за рахунок порушення прав інших мешканців південного узбережжя Криму.

За результатами ознайомлення з ситуацією на місці Уповноважений дійшла висновку, що одним із факторів, які спонукають кримських татар до радикальних дій, є недостатня робота місцевих органів влади з колишніми депортованими у питаннях їх облаштування та інформування з цих проблем. Нерідко органи місцевої влади не виконують своїх же обіцянок і в такий спосіб дають привід до протестних дій. Розв’язання ж проблем методами протесту створює небезпечні прецеденти в надто делікатному питанні міжнаціональних відносин у Криму.

Уповноважений публічно висловила думку про те, що справедливо розподілити землі південного узбережжя Криму неможливо. Цей Богом даний край, який має унікальні лікувальні властивості, має належати усьому народові України.

Конкретні проблеми кримчан також обговорювалися під час зустрічей Уповноваженого з Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, керівниками міністерств і відомств. Проведені кілька зустрічей у Верховній Раді Автономної Республіки Крим – з Головою Верховної Ради, керівниками депутатських комісій, а також з керівництвом уряду Автономної Республіки Крим.

Уповноважений поставила перед керівниками держави і автономії питання забезпечення належного керівництва об’єктами промисловості півострова, які становили і становитимуть основу його економіки.

Предметом зустрічей Уповноваженого з керівництвом виконавчої і законодавчої гілок влади були також питання захисту конституційних прав військовослужбовців. Серед проблем, які викликають найбільше занепокоєння у захисників України – надто стрімке, на їх переконання, скорочення чисельності Збройних Сил. У результаті цього лише в Криму без роботи, а отже, без засобів для існування, можуть залишитися понад 500 офіцерів та 200 прапорщиків. Позитивному розв’язанню цієї проблеми сприятиме законодавче врегулювання Верховною Радою України питань скорочення Збройних Сил України і соціального захисту військовослужбовців.

Уповноважений також привернула увагу керівників і до питань дотримання прав осіб, що перебувають у пенітенціарних установах, у тому числі в ізоляторах тимчасового тримання Автономної Республіки Крим. Моніторингом, проведеним Уповноваженим, виявлено, що в ізоляторах тимчасового тримання міст Саки, Красноперекопська, Керчі, Євпаторії, Севастополя, спецприймальника міста Сімферополя й в інших спецустановах умови нагадують епоху середньовіччя і створюють реальний ризик для здоров’я людей.

За підсумками вивчення дотримання прав і свобод людей, що містилися в ІТТ і кімнатах для затриманих райміськвідділів внутрішніх справ Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, Уповноваженим направлене подання міністру внутрішніх справ України М.Білоконю.

За результатами моніторингу й особистого прийому громадян були також направлені подання Уповноваженого Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міським головам м.Сімферополя і м.Керчі, голові держадміністрації м.Севастополя.

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що робота Уповноваженого в Криму стимулювала прагнення людей активніше обстоювати свої права. Загальна кількість тільки письмових звернень жителів півострова до Уповноваженого в 2003 р. перевищила 2100, що в 2,5 раза більше порівняно з 2002 р.

Стан виконання порушених у цих поданнях пропозицій Уповноваженого щодо розв’язання невідкладних проблем автономії, м.Севастополя, трудових колективів і окремих громадян залишається на контролі Уповноваженого. У січні 2004 р. здійснена контрольна перевірка Уповноваженого безпосередньо з виїздом на місце.

Про підсумки цієї роботи йшлося, зокрема, у виступі Уповноваженого на парламентських слуханнях з питань прав людини у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, які відбулися у січні 2004 р. На думку Уповноваженого, ці слухання засвідчили розуміння депутатським корпусом і виконавчою владою автономії пріоритету прав людини, а також щире прагнення співпрацювати у цій важливій сфері з Уповноваженим.

Відповідно до Конституції України права і свободи людини – найвища цінність демократичної держави. Вони визначають зміст діяльності законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та забез-печуються правосуддям. Важливе місце в системі цих органів посідає Уповноважений, який, отримавши певний статус довіри, як остання інстанція, у межах своєї компетенції допомагає поновлювати порушені права, іноді у зовсім безнадійній ситуації.

Аналіз роботи інституту Уповноваженого за період його діяльності, а також моніторингові дослідження, здійснені Уповноваженим, засвідчили, що стан дотримання прав людини в Україні все ще залишається далеким від міжнародних стандартів.

Особливе занепокоєння в Уповноваженого викликає зростання кількості звернень у зв’язку з порушенням найбільш основоположних прав – на життя, на особисту недоторканність, на гідність. Кожна людина унікальна як особистість, має власний внутрішній світ, життєвий досвід, робити свій внесок у розвиток суспільства і держави. Тому поза увагою Уповноваженого не залишається жодне звернення, прохання про допомогу, якими б малозначущими вони не здавалися.

З метою забезпечення відповідності законодавчих та інших нормативних актів вимогам Конституції України, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права Уповноважений намагається максимально забезпечувати захист та поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, сприяти удосконаленню законодавства, розвитку міжнародного співробітництва в галузі прав людини, правовому вихованню з питань прав і свобод людини, форм і методів їх захисту.

Блок законодавчих актів, покликаних здійснювати соціальний захист громадян, в умовах хронічного недофінансування заходів виконується далеко не в повному обсязі. Нерідко не виконуються визначені законом зобов’язання перед пенсіонерами, ветеранами, інвалідами, жертвами політичних репресій, особами, які постраждали внаслідок радіоактивного забруднення. Недоречною є практика прийняття законів, які призупиняють на певний період надання громадянам тих чи тих соціальних пільг.

Потребує вдосконалення правове забезпечення реалізації конституційного права громадян на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, оскарження їх дій та бездіяльності, відновлення порушених прав і законних інтересів громадян. Зокрема, потрібно прискорити внесення змін до Закону України “Про звернення громадян”.

На початок сторінки    ^^